Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

Знай наших

Змагаючись спілкувалися


Досить символічно те, що у час проходження Олімпіади, де представлена команда України, відбулася відкрита міська спартакіада з рекреаційних видів спорту до 25-річчя Кременчуцького міського товариства інвалідів. Тож 15 лютого команда Хорольського місцевого осередку громадської організації "Всеукраїнська організація Союз осіб з інвалідністю України" взяла участь у змаганнях. Захищали честь Хорольської організації Петраш Тетяна, Кротов Сергій, Штомпель Тетяна та Ковтун Ганна. З різних видів спорту наші земляки вибороли 6 призових місць: два перших, три - других і одне третє.
А наступного дня, тобто 16 лютого, нашу організацію представляли на І регіональному фестивалі "Дивосвіт надії" в номінаціях: театральна композиція, пісня, авторський гумор та ужитково-прикладне мистецтво - Любов Новак, Катерина Радзюль, Тетяна Петраш, Катерина Мартюк, Тетяна Штомпель та Антон Скорик.
Линули пісні, жарти, театралізовані дійства так запально, весело, але швидко танув час. І знову обійми, потиски рук і бажання нових зустрічей. Такі фестивалі дають можливість особам із інвалідністю розвиватися у своїх видах творчості, долати фізичні вади засобами мистецтва. А ще спілкуватись, уболівати за друзів зі своєї організації та з інших: сусідніх чи дальніх районів області. Щирі теплі слова адресуємо працівникам територіального центру на чолі з Бойко Людмилою Олександрівною, які дають нам такі можливості, забезпечуючи поїздки і підтримуючи членів осередку.

Катерина МАРТЮК,
голова Хорольського місцевого осередку громадської організації “Всеукраїнська організація союз осіб з інвалідністю України”


Історія його успіху неймовірна й типова водночас: трохи знань, трохи відваги, трохи впертості й багато-багато праці


Сьогодні, коли йде активний пошук моральних орієнтирів та гідних прикладів для виховання підростаючого покоління, нової генерації керівників дуже своєчасним є ближче знайомство з такими шанованими особистостями у районі, як Іван Іванович Полтавець. Він- це еліта Хорольського суспільства-людина, яка вміє дивитися вперед і зберігає головне - людську гідність. Саме таке визначення дав слову "еліта" Любомир Гузар, український релігійний діяч, Почесний громадянин міст Тернополя і Львова, котре, як не можна краще йому відповідає. Хорольці прислухаються і тепер до слів та порад Івана Івановича Полтавця, а вони не втрачають своєї мудрості і глибини.
"І коли ці літа пролетіли?" - дивується з легкою посмішкою у погляді Іван Іванович Потавець, заслужений працівник сільського господарства України. Життя у червні минулого року поставило 81 рік людині, яка без сумніву є гордістю Хорольського краю, успішним керівником, якого знають і поважають на теренах всього району та й за його межами також. Адже за цими прожитими роками - гарні здобутки і досягнення, щира душа людини, яка постійно поспішає на допомогу землякам - раніше справами, а тепер - мудрими порадами. Довіряли і довіряють його авторитетному слову, адже добре знають і розуміють, що Іван Іванович - це, насамперед, порядність, відповідальність, людяність і безсумнівний успіх у всьому, чим йому доводиться в житті займатися. Вимогливого, насамперед - до себе самого, принципового, інколи - безкомпромісного і категоричного, але завжди справедливого, мудрого - його можна любити чи ні, але не можна не поважати, не рахуватися із його думкою, бо Полтавець - це людина і особистість із Великої літери. Саме такі, як він - творять історію, приймають доленосні рішення і гуртують навколо себе такі команди і колективи, які біля свого лідера і разом з ним стають беззаперечно успішними у всіх починаннях та звершеннях.
Народився І.І.Полтавець 4 червня 1936 року у мальовничому селі Рокита Великобагачанського району. Його батьки все своє життя пропрацювали в місцевому колгоспі. Довго тішитися батьківською любов`ю та піклуванням маленькому Іванкові та його меншій сестричці не довелося. У 1940 році померла мама. Через рік почалася війна і батька мобілізували на фронт. Воювати із ненависним ворогом йому довелося лише рік. У тяжкому, кровопролитному бою він загинув. Так тридцятирічним у пам`яті рідних і закарбувався навіки. Шестирічним хлопчиком Ваня залишився із бабусею та дідусем, знесилених тяжкою сільською працею та окупацією німецькими загарбниками. Працювали важко, війна своїми страшними кроками пройшла з краю в край, сплюндрувавши землю, забравши життя у мільйонів людей. Не повернулися з фронтів чоловіки, доводилося жінкам та старикам дбати про дітей, виконувати всі роботи: сіяти, жати, копати, косити... Не мали з ким ставати на весільні рушнички дівчата, бо їхні однолітки навіки лишилися на полях битв. Скільки горя довелося пережити людям, а тут знову біда - голод. На роботу йшли, тільки на світ благословлялося, бригадир любив казати: "Борозенку видно? Пора в поле!" Запрягали коней, які лишилися, та здебільшого орали коровами. Коли почався голод 1947-го, Іванові було 11 років. З болем пригадує, як збирали зернятка в жменю, ховали в кишеню, вдома мололи на жорнах, з того борошна смажили пісні млинці. У печі пекли цукрові буряки, їли листя. "Здавалося, якби хто запропонував справжніх смачних пирогів, то з'їли б їх цілу безтарку!" - і досі щемить в душі Івана Івановича те постійне відчуття голоду. Неможливо його забути! А перед очима стоїть жінка із маленькою трирічною дівчинкою , котра трималася за спідницю і крізь сльози просила: " Мамо, дай хлібчика". А знесилена, згорьована мати відповіла: "Де ж я тобі візьму?". Із того часу у хлопця зародилася мрія і величезне бажання вирощувати багато-багато хліба, щоб ніхто голодним не був. "Я знаю ціну хліба і людської доброти. Здавалося, кому ми потрібні , дві сирітки, коли в селі багато вдів із дітками та старики. Їм теж було ох як не легко. Однак вони проявляли велику увагу, таку, що мені і досі , як згадаю, сльози навертаються. Була конкретна допомога, взаємовиручка, моральна підтримка і єдність.- Іван Іванович так згадує свої юні роки.- Знаєте, сільські діти - вони з самого малечку привчалися до праці. Тільки-но спиналися на ноги, мали допомагати по господарству, а з осені довгими вечорами при каганцеві микали мички, пряли. Ми виросли в роботі, і такого поняття як у наших міських ровесників - відпочинок на канікулах, не було, бо праця на селі - вона ж без вихідних і канікул, щоденна. І це виховувало, гартувало, привчало переборювати труднощі. Разом із меншою сестрою допомагав дідусеві та бабусі по господарству, бо тримали корову, теля, овець, кабанчика, гусей, курей. Мали пасіку. Обробляли 0,80 га землі. Тоді здавалося - важко, а тепер розумію, що це була хороша школа, прекрасна підготовка до самостійного дорослого життя. Народна мудрість говорить: "Щоб справжньою людиною стати, треба добре працювати". Праця - це першооснова людського життя, яка створила людину. А тому, мені здається, без праці не має справжньої людини. Над великою силою праці я задумався ще в дитинстві. А допомогла мені в цьому казка "Дідова дочка і бабина дочка". Дідова дочка виросла у праці. Праця зробила її лагідною, людяною. А бабина дочка - нероба, ледача, за що і була покарана. І тоді я прийшов до висновку: щоб чогось досягти, треба працювати. Та і вдома була неабияка практика "агрономічна" і "зоотехнічна" при такому домашньому господарстві. Бабуся із дідусем навчили по-господарськи та відповідально ставитися до будь-якої дорученої справи".
Іван Іванович на відмінно закінчив школу. Тож на сімейній раді із бабусею і сестрою було вирішено, що юнак повинен продовжити навчатися у вищому навчальному закладі. Однак це сталося невідразу після закінчення школи. Рано став, задяки підтримці односельців, Іваном Івановичем, тобто людиною, як говорили, при "портфелі". Призначили його діловодом Рокитянської школи, котрий тоді був і завгоспом, і бухгалтером. Хлопцеві довелося безпосередньо займатися відбудовою приміщення школи. Нелегко було 17 річному юнакові. Піде, бувало до голови місцевого колгоспу, та крізь сльози просить якісь потрібні будматеріали. А керівник йому: "Чого це ти тужиш - ти ще колись і з гордістю розповідатимеш, як юним школу відбудовував у рідному селі!". Важко було самотужки сироті виживати та Іван ніколи не відчував себе загубленим, непотрібним, покинутим. Поряд були завжди старші люди, котрі підказували, допомагали, як говорять, вели по життю.
Відслужив три роки в армії. Вибір професії стався неначе сам собою. Від старших людей засвоїв таку істину, що працювати на землі - це честь від Бога, бо земля - найсвятіше, що у нас є і в матеріальному, і в моральному значенні. І тільки обраним Бог доручив піклуватися про створену ним землю. Тож успішно склав іспити і в 1958 році вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту. Навчався добре, із другого курсу почав отримувати підвищену стипендію, бо вважав: "Вчитися потрібно завжди, необхідно вдосконалювати власні знання і вміння, я і в людях підтримую це прагнення, бо знання - це завжди крок вперед, це професіоналізм і запорука успіху. Ніколи не варто зупинятися на досягнутому, бо життя - воно на місці не стоїть і якщо ти хочеш іти з ним у ногу, то необхідно освоювати нові технології, працювати не сьогоднішнім, а завтрашнім днем". Вперше теорію серйозно застосовувати на практиці довелося, коли Іван Іванович два місяці виконував обов'язки головного агронома у Зіньківському районі. Якраз це був гарячий період догляду за посівами. Від цього залежала доля майбутнього урожаю. Тут він намагався освоїти всі тонкощі хліборобської справи, особливо організаторської роботи і стосунків із людьми.
Агрономічна освіта давалася студентові Іванові Полтавцю легко, навчався старанно і залюбки, бо ще із дитинства закарбувалися дідові слова: " Цінуєш хліб - продовжиш роду вік!".Промайнули швидко роки навчання. Ось уже в руках і диплом фахівця. Запропонували йому залишитися працювати в інституті над науковою роботою. Не згодився Іван. Що ж спонукало відмовитися від такої перспективи? Та все просто - любов до сільської ідилії, хліборобського ремесла, про яке чудово написав поет:
Яке це мудре слово хлібороб,
Що жартома зовуть ще й гречкосієм -
До слів найкращих я б відніс його,
До тих, які ми серцем розумієм!
На той час Іван Іванович був вже одружений із однокурсницею Неонілою Іванівною. Направили молодят на роботу у Пирятинський район, але в різні колгоспи. На відстані вісім кілометрів трудилися один від одного. А потім їм обом знайшлося місце в колгоспі "Авангард" Карлівського району.
-Приїхавши на роботу в колгосп, я вже твердо, як кажуть, стояв на землі, володів новими технологіями і настирливо почав впроваджувати їх. Вперше в районі вирощували цукрові буряки і кукурудзу із мінімальними затратами ручної праці, придбавши нову техніку. У цьому мене підтримував голова колгоспу, хороший і прогресивний господарник, надійний товариш І.Т.Дерполюк. Взагалі 80-ті роки - то був час змін у кращий бік у сільському господарстві. Техніка все більше входила в життя людей, приходила їм на допомогу. За досвідом я поїхав у сусідній район, де було передове господарство - вирощували буряки без ручної праці. Після побаченого я "загорівся" і, повернувшись додому, вирішив, що буду намагатися втілити в життя такий "проект" і у себе. Жінки-полільниці спочатку сердилися на мене! Вони звикли по кілька гектарів буряків за сезон прополювати, а тут на тобі - лишилися без роботи… Але коли господарство отримало величезний урожай буряків і колгоспникам видали по кілька мішків цукру, люди, звісно, змінили своє ставлення, - із молодечим запалом в очах згадує про справу свого життя Іван Іванович. - У своїй роботі завжди намагався "не пасти задніх" - впроваджувати у господарстві передовий досвід. Роботи було надзвичайно багато, але вона була в радість.
Три роки Іван Полтавець працював головним агрономом і отримав у січні 1966 році першу державну нагороду медаль "За трудову доблесть". А в лютому цього ж року його, 29-річного агронома, обирають на загальних зборах колективу головою колгоспу. Довелось вивчати і освоювати галузь тваринництва. Що ж то за керівник, за організатор, котрий не володіє ситуацією і кожну шпаринку свого господарства не позаглядає? Першим, що схвилювало керівника так - це те, що були низькі середньодобові привіси, а відлучна вага поросяти становила 6-8 кг. Це слабкий старт для майбутнього розвитку тварини. Запросив Іван Іванович до себе головного зоотехніка Г.П.Курочкіну. Вона гарний фахівець, але ж у чому причина таких низьких показників, почали з`ясовувати. Виявилося, що на кожне порося за два місяці потрібно було випоїти 200 кг цільного молока і 400 кг обезжиреного, а молокомбінат віддавав із зданої продукції лише 20 відсотків. Іван Іванович домігся, щоб господарству поверталося 80 відсотків. Згодом від`ємна вага кожної тварини стала 16-18 кг, тобто у десять разів більшою, і звичайно привіси стали хорошими. У господарстві освоювати і турбуватися було про що: 1200 корів, 9600 голів свиней, 1300 голів овець, 5000 голів курей. Згодом колгосп спеціалізувався із виробництва свинини. А для цього було побудовано свинарників-маточників на 600 голів, приміщень для дорощування і відгодівлі на 12 тис. голів та комбікормовий завод.
Розвиток економіки, зростання прибутків сприяли виділенню значних коштів на модернізацію виробництва. Наближення побуту селян до умов життя міського населення -тоді це називалось "стирання грані між містом і селом". Покрито асфальтом сільські вулиці, побудовано чотири типових ясла -садки, школу, лазню, контору колгоспу, 10 км дороги із твердим покриттям до райцентру. І ще багато іншого зроблено за п'ять років головування Івана Полтавця.
Грудень 1971 року став приголомшливим для селян. На загальних зборах господарства було порушено питання про переведення І.І.Полтавця на роботу начальником управління сільського господарства Карлівського району. Колгоспники це сприйняли не з великою радістю, а навпаки не відпускали, із зали вигукували: "Ми його не віддамо! Він у нас стане Героєм соцпраці!". Але тоді воля райкому партії була обов'язковою до виконання. Довелося Івану Івановичу шукати аргументи переконливі, щоб його все-таки відпустили. А ще через три роки направили його у Хорольський район і обрали головою райвиконкому. Потім два роки навчання у вищій партійній школі. А у 1978 році обирають першим секретарем Хорольського райкому партії. У вересневі дні в кабінеті першого секретаря розривались телефони: дзвонили інструктори, куратори, помічники, співчуваючі, застзави, зави і із обкому - одним словом розпочалася активна робота над соціально-економічним розвитком району.
-Я не скажу, що всі мене, зважаючи на позитивні результати праці, аж так любили. Але фактично завжди відчував повагу. Починаючи з колгоспу, всі знали, що я не любив, не міг терпіти, коли мені нашіптували. Кажуть: про тебе анекдот розказують. А я відповідаю, запитуючи: про кого можуть розповідати, крім голови сільради чи колгоспу? Хіба що ще про священика. Не дивуюся, коли хтось про мене говорить, у тому числі критично. Я не святий, маю свої недоліки. Мені не треба нашіптувати, коли комусь не подобаюся. Знаю: нашіптування - від людей нещирих, часто - з кола кар'єристів, тих, хто розраховує на отримання якихось привілеїв від керівника завдяки своїй умовній відданості. Я цінував людей за діло, за відданість роботі і за результативність праці. Мій принцип такий, що треба бути не жорстоким, а жорстким і справедливим. Я старався такого принципу дотримуватися і вже інакшим не буду. Не намагався всім догодити тому, що панібратство, воно ніколи до добра не доводить. Доводилося бути вимогливим і безкомпромісним особливо щодо порушення трудової дисципліни. Бо якщо людину пробачиш за недопустиме - раз, другий, третій, то в четвертий воно заходить в систему, тож одразу потрібно приймати кардинальні міри до злісних порушників. Як на мою думку, то потрібно бути справедливим до всіх однаково, - вважає І.І.Полтавець.
На посаді першого секретаря Хорольського райкому партії Іван Іванович зробив великий внесок у планування і розбудову сучасної Хорольщини. Тут не політичне, повірте, якщо читач і складе свою думку про цю статтю, не про повернення чогось, що вже не повернеш. Тут про окрему людину, яку поважали не тільки на Хорольщині, а й в області. У сусідньому районі, Карлівському, до сьогодні пам'ятають, де всього п'ять років був головою колгоспу, добра слава не меркне із роками. Та і зараз поважають , шанують. Іван Іванович завжди бажаний гість, куди б не завітав в організацію чи установу. Адже за його керівництва Хорольщина почала розбудовуватись шаленими темпами. І з чого? У 1978 році, коли Полтавець приїхав працювати у Хорол із 97 населених пунктів у 67 не було доріг із твердим покриттям. Тож і почали із прокладання асфальту. Навіть у невеличких селах вулиці грунтощебнем постелили.
Іван Іванович добивався наполегливо свого, мотаючи свої нерви та кілометри доріг до різних столичних установ. І ніколи, уявіть собі, не ламав голови. Щоб, як кажуть, не зламати шию… Люди, які керували тоді районом, добивались свого. Доклали всіх зусиль, відчуваючи свій обов'язок перед жителями. Про те, як створити нове обличчя райцентру постійно думав насамперед перший секретар райкому І.І.Полтавець. Добре, що йому довірили район. Він смілива людина, котра мала за мету бути в усьому першим ще зі шкільної парти. Може, зовні суворою, але справедливою. І мудрою - теж. В усякому разі, міг вгамувати якісь зайві амбіції, прагнення, які не йшли на користь загальній справі.
Все на Хорольщині нагадує про його частку у надбаннях. Сам райцентр виріс завдяки зусиллям його та команди. Побудовано більше 1300 квартир, три школи на 1700 учнівських місць. До усіх шкіл прибудовані типові їдальні, де діти щоденно отримували свіжі приготовані обіди. Зведено критий ринок, чотириповерхові приміщення поліклініки та лікувального корпусу, станцію технічного обслуговування автомобілів, базу райсільспхімії, проведено реконструкцію Хорольського елеватора, де автоматизовано технологічні процеси. Головною політикою була економіка, зростання якої довало змогу широкомасштабно вирішувати будівництво житла, доріг, тротуарів, асфальтування вулиць, підведення природного газу, в усі населені пункти, розгорнути будівництво водопроводів. Є школа - житиме село. Це стало неписаним правилом життя керівників села. В районі було повністю вирішено питання із навчальними закладами. Побудовано чотирнадцять шкіл, дванадцять типових дитячих садочків. Навіть у, так названих, не перспективних селах відкрито шість закладів "школа-сад". Вісім на той час шкіл отримали статус середніх, зростала народжуваність та кількість дітей у школах. Села відчували поліпшення умов життя. Так на ділі поліпшували демографічну ситуацію, молодь залишалася на селі. Завдяки веденню такої соціально направленої політики, стрімко зростали показники району. За комплексом показників район постійно був лідером в області, за що перший секретар, як головний "диригент" економічного і соціального розвитку району, був удостоєний честі бути делегатом 27 і 28 зїздів КПРС.
Він залучав до втілення усього нового прогресивного не лише однодумців у районі, а й шукав в області, республіці. Ось приміром хоча б такий фрагмент із історії розвитку району. У Карлівці у районному центрі була добротна сучасна школа, а в Хоролі ще не було. І.І.Полтавець задумав побудувати навчальний заклад такого ж типу. Однак це непросто. Тут треба було , щоб дали добро із "верхів". До того ж це він хотів зробити позапланово. Дізнався, що секретар президії Верховної Ради України Яків Колотуха навчався свого часу у Хорольському сільськогосподарському технікумі. Поїхав "пробивати" це питання. Яків Якович спочатку запитав про новини району, а потім побурмотів із приводу деяких недоліків, а вже тоді конкретно перейшли до обговорення конкретної проблеми. Пообіцяв вирішити. Проходить небагато часу і ось телефонний дзвінок. Лунає у слухавці голос О.С.Мякоти, голови Полтавського облвиконкому: "Полтавець, а що це у тебе там за аврал із будівництвом, що із плану виключили спорудження театру ляльок?". "От бачите Ви вже театр споруджуєте, а в нас у районі ще школи не має",- не розгубився, жартуючи відповів І.І.Полтавець. Так і з`явилася друга школа, а нині Хорольська гімназія. Школярі залюбки допомагали у спорудженні. І таких історій, як розбудовувався район, можна розповісти ще багато, а за ними стоїть щира турбота керівника району, котрий завжди підкреслював своїм підлеглим: "Зробіть так, щоб люди були задоволені\".
Пам'ятають його, тодішнього. Молодого, русявого, врівноваженого. Що ще сказати про Івана Івановича… Працював ще 16 років директором Хорольського елеватора, аж до виходу на заслужений відпочинок. Він людина слова, знав багато, в будь-якій галузі міг орієнтуватися, бо все життя вчився, вчився. А ще назавжди запам'ятав слова Л.М.Толстого: "Знание только тогда знание, когда оно приобретено усилиями своей мысли, а не памятью".
Розмовляючи із керівниками господарств, сільських рад, котрі працювали поруч із ним, завжди авторка цих рядків чула такі слова.
- Він завжди справедливий, хоч інколи, може, і важко давалося це йому. Він знав ще тоді, що про нього колись згадають. Але працював не для того, щоб себе поважати. Це людина, якій можна вірити. Іван Іванович свого часу зробив для району більше, ніж міг… Але сам Іван Іванович Полтавець вважає, що його заслуга маленька. Він більше наголошує на тому із якими людьми працював тоді перший секретар. А головне, що районна команда працювала, як один злагоджений часовий механізм, в унісон. Злагоджено і дружно "тягнули районного воза". Кожен знав свою роботу, підставляли один одному плече, допомагали. Панувала взаємоповага, взаєморозуміння. Не було розбрату, заздрощів, образ один на одного. Самі їх імена багато про, що говорять. Ці люди всі були неординарні. Кожен з них мав свої принципи і підняв на них господарство і свою доручену справу. Люди в них вірили . І з ними перший секретар райкому партії знаходив спільну мову. А скільки було виховано кадрів нової, як кажуть, формації. І врожаї були високі, і достаток більший, ніж зараз. "Приємно згадувати ті часи. Кожен уніс величезну частку і тому, щоб не образити нікого, намагаюся не називати прізвищ, бо боронь Боже когось забуду, а всі ж старалися - каже Іван Іванович Полтавець.- Зараз інші часи настали. Головне, щоб була політика на користь людям. Мені імпонує нинішня команда управлінців, актив району. "Дівчата", я так лагідно називаю керівників Ларису Звірко та Віру Мартюк, спільно стараються вирішувати районні проблеми. Принаймні за будь-яких ситуацій прагнуть і вміють залишатися самі собою, йти своїм шляхом, бути вірним своєму вибору, не втрачати почуття гідності, робити добрі справи на скільки дозволяє сьогодення. Хотілося їм побажати везіння у всьому і завжди. Хочеться також сказати схвальні слова на адресу керівника СВК "Перемога" заслуженого працівника сільського господарства України А.Г.Пасюти. Самотужки зберіг господарство, які б там грізні вітри не віяли. Він - людина діяльна, завжди усім цікавиться, прагне бути в курсі подій, не відставати від ритму бурхливого життя. Суворий, вимогливий, але в той же час дуже чутливий до людей. Люди - то для нього все!.."
Слухаєш Івана Івановича і здається, що він віддав справі весь свій час, що для нього не було ні свят, ні вихідних - він є прикладом високого рівня керівника, організатора, лідера. Мабуть, для сімейного спілкування не так вже й багато часу залишалося.
- Звісно, надто мало. Разом з тим, як ніхто розумію, що всім, чого досяг і що маю в житті - завдячую своїй сім`ї, дружині Неонілі Іванівні, сину Володимиру. Я вдячний їм за те, що підтримували і розуміли те, що за роботою не мав змоги уділити їм достатньо часу. Все домашнє господарство - сім`я- все на дружині. Зараз намагаюся втрачене наверстати з внучкою Маринкою, котра живе у працює у м. Києві. Коли приїздить - кожну хвилину не гаю, аби з нею поспілкуватися. Я щасливий, що у нас виросли гарні і люблячі діти, що своїми успіхами вони радують нас, батьків. Задоволений невісточкою Ніною. Вона мені як друга дитина, турботлива, уважна, гарна господиня.
На запитання, чи вважає себе Іванович Іванович щасливою людиною, він відповів:
-У кожного своє поняття щастя. Щастя, як хмаринка, не прилине з неба. Щастя, як підкову, викувати треба. У мене ніби то є всі підстави вважати себе щасливим. Є гарна родина - турботлива дружина, хороший син. В житті займався улюбленою справою, маю надійних друзів. Та ще рано давати позитивну відповідь. Для мене щастя полягає в тому, щоб, озирнувшись на прожиті роки, міг чесно признатися принаймні собі, що все зробив для того, щоб усі, хто оточує мене, відчували себе щасливими. Головним здобутком у моєму житті є те, що отримав шану і повагу від людей, як визнання моїх трудових і інших зусиль моєї роботи".
Розповідь, мабуть би була неповною, якби не один штрих до портрета І.І.Полтавця. Важко знайти людину, яка б не любила читати. Із книг, періодичних видань ми дізнаємось дуже багато цікавого про життя. Кожна нова книжка - це завжди таємниця . Книга - мовчазний, але вірний друг, добрий порадник. Коли відкриваєш книгу, газету відчуваєш запах її сторінок, гортаєш її, проглядаєш текст... Це восьме диво світу може усе. Книга, газета - це духовні провідники, що розрадять у сумі, розкажуть про життя інших людей, покличуть у захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай у книги чи газети немає рук і ніг, хай не відчуваєш її фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою вона ділиться із читачем, не може зрівнятися ні з чим. Комусь книгу заміняє інтернет, комусь телевізор, а хтось просто не встигає. Іван Іванович Полтавець без читання не уявляє свого буття. Читає багато книг, особливо періодичні видання. Передплачує їх із десяток, а може й більше примірників. "Завжди розпочинаю огляд преси із районної газети "Вісті Хорольщини". Цікавлять новини, чим живе район. Із нетерпінням чекаю кожен номер ось вже близько півстоліття. Хотів би усім порадити, щоб передплачували газету, бо тільки районна газета найбільше і найширше розповідає про жителів району, про найважливіші події Хорольщини. Тут можна почерпати різну інформацію. Газета, як кажуть, залишається із читачами і в радості, і вгорі. Районка була і є джерелом інформації, добрим товаришем і порадником для нас. Ми ж пишемо до неї про свої радощі, успіхи, ділимося роздумами, звертаємося за допомогою. З висоти поважного віку видання, газета має право сказати, що для своїх земляків зробила багато. Не пошкодуйте кільканадцять гривень, щоб газета приходила у кожен дім", - каже І.І.Полтавець. А колективу редакції газети надзвичайно приємно, і почесно, що серед читачів є такі відомі і шановані у районі і за його межами люди.


Сіяла любов і повагу, пожинає людську шану!


Наші з лікарем Величко плани полягали у тому, щоб організувати поздоровлення А.І. Кобелєвої із ювілеєм і розповісти про це читачам районної газети. Мені здалося, що обставини не дуже сприяють нашим планам, та Людмила Вікторівна заспокоїла мене своєю милою посмішкою:
-Будь ласка, зачекаймо кілька хвилин. Зараз мають закінчитися пологи і ми йдемо.
Дійсно за кілька хвилин двері ординаторської прочинилися, на поріг стала лікар - неонатолог Світлана Олександрівна Нестерова, трішечки заморено обперлася на одвірок і радісно промовила:
-У нас хлопчик. Богатир: 4100 вагою і 57 зріст.
Присутні в ординаторській головний лікар М.В. Виноград і голова райкому профспілки В.О. Волошин новину про народження нового хорольця зустріли посмішками.
По дорозі до ювілярки Михайло Васильович згадує, що Анна Іванівна і травматологом працювала і гінекологію очолювала. "А загалом ця жінка у лікарні жила, - підсумовує головний лікар. У лікарні багато ветеранів, пенсіонерів, а Анна Іванівна особлива. До неї ноги самі несуть. Вона для нас - школа". Людмила Вікторівна повертається до Світлани Олександрівни: "Пам`ятаєш, як після складних операцій Аннушка Іванівна нас годувала? Гукала нас на каву, а на стіл і бутерброди ставила, і обідом нас частувала. За 6 годин в операційній зголоднієш, а у Анни Іванівни перекусимо, кавою збадьоримося. Ось вже до життя і повернулися." Поважна делегація знаних хорольських лікарів прямує до Анни Іванівни Кобелєвої, щоб засвідчити їй свою любов, повагу і поздоровити з восьмидесятиліттям. Доки Володимир Олексійович Волошин вибирає для ювілярки квіти, Л.В. Величко згадує перші місяці роботи під началом Анни Іванівни "Обласний здраввідділ направив у Хорол двох молодих лікарів-гінекологів. "Кого вибереш, того й залишимо вам", - заявив обласний гінеколог Анні Іванівні. Вона обрала мене. Перші місяці жила на тапчані у пологовому будинку. При розподілі обіцяли квартиру, але щось там не склеїлось. Анна Іванівна дивилась-дивилась на моє цигансько-табірне життя і почала діяти. Подзвонила своєму однокласникові В.О. Шаригіну, попросила допомогти. Вже через день я переїхала у комфортну кімнату гуртожитку". А Світлана Олександрівна Нестерова ніколи не забуде як Анна Іванівна з Ларисою Василівною Король збиралися на операцію, неспішно одягали бахіли, закріплювали окуляри, а самі в цей час обговорювали хід операції.
За розмовою не помітили як опинилися на порозі потрібної квартири. Радісні обійми, поцілунки, подарунки… Анні Іванівні турбуватися ні про що не треба. Із Києва приїхала донька Ірина зі своєю вірною половиною. Поки діти іменинниці готують пригощання гостям, перекидаюся з Анною Іванівною словом, прошу згадати шлях у медицину.
Зима 1938 року видалася сніжною, з морозами. Замети і віхоли тоді нікого не дивували. Для усіх хорольців зима була лютою, а Йванові і Марії Гавришам вона зігріла душу, бо подарувала донечку. Малу назвали Анею.
Марія Степанівна Гавриш (Різніченко) родом із Павлівки. У рідному селі вона - звичайна дівчина. А в Хоролі Марія - знаменитість. Одна з перших дівчат-трактористок. Таких як вона - одиниці. Як їде своїм сталевим конем Чигринівкою, усі паркани-тини роззявами обвішані. І старий, і малий вискакують із двору до дороги глянути на ту чудасію: справжній трактор. А до трактористки, зовсім юної дівчини, привітно обзиваються, вітають, руками махають. Їде собі Марія Чигринівкою до поля, котре має зорати, усміхається людям, а й не знає, що серед тих десятків пар очей є й ті, що вкрадуть її спокій і полонять серце.
У Івана Гавриша батько заможний. Тоді про таких казали: "Із купців", а тепер назвали б підприємцем. Дарма, що у Василя Гавриша копійка водиться, діти у нього на шиї не сидять. Оно, син Іван у батьковій будівельній бригаді простим робітником працює: печі та груби кладе. У ті часи кінотеатру в Хоролі не було. Але без фільмів не сиділи. Кіносеанси проходили у пристосованому приміщенні. Саме туди й запросив Марусю Різніченко такий собі парубок на ім`я Данило. Запросив, то й добре. Діло молоде, Марія й погодилася. Прийшла дівчина у кіно, туди-сюди роздивляється, а кавалера свого ніде й не бачить. Сором`язливий Данило сховався за величезною грушею, мне у руках квитки і ніяк не знайде в собі рішучості, щоб до дівчини підійти. Іван Гавриш був зовсім іншою людиною. Красуню - Марійку він запримітив ще на своїй Чигринівці. "Доброго вечора, чи не погодитеся зі мною в кіно сходити?"- мов із-під землі перед здивованою дівчиною виріс молодий зухвалець. З того кіносеансу між Марією і Йваном усе й почалося.
Старий Гавриш ділив майно між синами. Двом старшим дісталося по півхати. Житло у Василя добротне було. А молодшому Іванові відписав шмат землі. Там, на батьковій вотчині, Іван з Марією почали після весілля хатку зводити. Поставили стіни, готувалися їх укривати. Не роботою однією жили молодята. Знали своє діло: хлопчика-козака "прикупили". Миколкою назвали, а там і дівчинка - красуня на світ з`явилася. Відходили в історію 30-ті роки і Гавришеве щастя із собою забирали. Погукали Івана Васильовича в армію служить. Починав на Північному Кавказі, звідти у 41-му й на фронт пішов. Перше поранення отримав під Білою Церквою. Лікували пораненого бійця у Свердловську, в госпіталі. Поставили на ноги і знову в бій. Скільки того заліза дістали лікарі із небораки один Господь відає. А ще ж і в тілі багато лишилося, хірурги не змогли видалити, так усе життя і носив у собі німецькі осколки.
Доки лихії бурі Івана Гавриша по світу білому носили, Марія не сиділа зі складеними руками. Коли чоловік повернувся додому, хата вже вкрита стояла. А у сінях - корова з телятком сінце жували. Треба було влаштовуватися у мирному житті. Великого вибору не було. Один шлях Гавришам: працювати у колгоспі. Іван Васильович з війни вернувся інвалідом другої групи, працював у міру своїх сил. А Марія Степанівна - ланковою у бригаді. Влітку колгосп ставав місцем роботи і для Миколки, і для Ані. Усі канікули, та й вихідними біля мами із сапами працювали. Помаленьку забувалися страшні дні війни. Як жили в окопі, щоб стіни під час бомбардувань не завалили. Як німецькі літаки над концтабором розверталися, а вони - малі - полоненим воду у горщиках носили. Стиралися із дитячої пам`яті картини страшних пожеж: горять хати, палають клуні, факелами стоять скирти. Дитяча психіка здатна до оновлення: усе неприємне і жахливе швидко відкидає. А те, що дитині до душі, міцно утримує. Мала Аня не могла відвести від кіноекрану очей. Там йшов бій. Лунали постріли, вибухи здіймали у повітря груддя землі. Бідолашні солдати падали підкошені ворожими кулями. Серед усього цього жахіття безстрашно снувала маленька, худорлява, але дуже спритна дівчина. Військовий санінструктор. На голові - хустинка з червоним хрестом, через плече - санітарна сумка. Аня широко вікритими очима ловила кожен рух від героїчної дівчини, що так вправно рятувала людські життя. З тих пір у всіх дитячих іграх і навіть уві сні Аня бачила, як вона із санітарною сумкою через плече рятує людей.
1955 рік став для Анни Гавриш випускним. Роки проходили, а дівчача мрія не мінялася. Той повела життєва стежка юну випускницю у Харків, в медичний інститут. Туди завжди був великий конкурс. Хоча Аня здала екзамени гарно, не змогла добрати частиночки бала. А може у приймальній комісії вирішили, що доньці колгоспників місце не в інституті, а серед корів. Дівочому горю не було меж. Йшла Харковом, а навколо нічого не бачила: все наче пеленою закрито. Сльози заступали перед нею увесь білий світ. Раптом збоку вибухнув трамвайний дзвінок. Вагоновожатий попереджав: будь обережна, поблизу колії. Отой трамвайний дзвінок і підказав дівчині вихід із ситуації. "Якщо не вступила до інституту, в Хорол повертатися з ганьбою не буду. Краще - під колеса трамваю", - промайнула в юній голівці думка. Аня - дівчина бідова. Коли подумала, то зразу ж і до дії. Зробила рішучий крок до червоного монстра, під колесами якого мали вирішитися усі її проблеми. Ривок… І зависла у повітрі. Позаду її міцно тримав за косу Володя. Два дні назад вони разом сиділи за екзаменаційними столами.
-Ти що, з глузду з`їхала. Він же розріже тебе навпіл. Обережніше, - Володин тон повернув дівчину до дійсності.
Від нього ж Аня дізналася, що в Лубенському медичному училищі оголосили набір у спецгрупу. З інститутськими екзаменаційними листами абітурієнтка Аня Гавриш відчинила двері медичного училища. А вже за 2 роки її група у повному складі поїде на Донбас у медсанчастини шахт.
Немолодий, спокійний головний лікар однієї із донецьких лікарень ішов перед строєм юних фельдшерів та медсестер і розподіляв їх на робочі місця. Перед Анею він зупинився, вдивився їй в очі, провів рукою по тугій косі і промовив: "А цю дівчину я беру в хірургію".
Відтепер Анна Гавриш стала операційною медичною сестрою. Наука в аудиторії училища відрізняється від науки біля операційного столу. Дівчині, щоб стати справжнім фахівцем, треба було багато працювати над собою. І вона працювала, багато й наполегливо працювала. Життя на Донбасі було "веселим". Той край так нашпигували різноманітними виробництвами, що звідусіль диміли труби. Вранці наша героїня одягала сніжно-білий халат, а вже по обіді мала струшувати із нього жовто-помаранчеву сажу. Отаким повітрям дихали люди.. Та остаточно вплинув на здоров`я молодої дівчини один випадок. Якось серед медперсоналу оголосили тривогу. Горіла одна із шахт. Слід було рятувати людей. На глибині кількасот метрів медсестри на носилках виносили потерпілих, зривали із них одяг, що палав, кололи морфій і витягували нагору. Все треба було робити в авральному режимі, дуже швидко, бігом. У вузькому проміжку шахтного підземелля ноші переносили два медпрацівника. На більше ні рук, ні місця не вистачало. Фізичні навантаження поклали Анну під ніж хірурга. Операція пройшла вдало, але загальний наркоз похитнув серцево-судинну систему. Молода медсестра була надто гордою, щоб скаржитися колегам на стан свого здоров`я. А батьків жаліла, про погане їм не розказувала. Лишилася одна близька людина, з якою Анна могла поділитися сокровенним. Написала листа братові Миколі. А той, на щастя, зрозумів, що треба якось вирішувати проблему.
…Стомлена Аня вийшла із операційної зали. Не встигла зняти хірургічної шапочки і поправити спітніле волосся, як почула голос знайомого фельдшера:
-На Вас у приймальному відділенні чекають.
Виходить, а там - мама з татом. Отримали від сина тривожну звістку і кинулися до доньки. Не думала і не гадала такої зустрічі.
-Ми вже були у головного лікаря, - повідомив Іван Васильович. - Про все домовилися, забрали твої документи. А за роботу не переживай. Віра Ігнатівна обіцяла місце в хірургії. Другий день перебування на хорольській землі Анна зустрічала в приймальні головного лікаря В.І. Карасенко. Прийшла на прийом спозаранку. Але все одно спізнилася. Звістка про те, що місце в хірургії вже зайняте обухом опустилася на її голову. Не знайшла навіть що відповісти. Так і стояла з розведеними руками серед кабінету головного лікаря.
-Не журися, - заспокоювала дівчину Віра Ігнатівна Карасенко. - Ми молочну кухню відкриваємо. Пройдеш у Харкові курси і ми тебе завідуючою поставимо.
Лише тепер до Анни позліталися слова.
-Щоб манну кашу варити, не треба було в медичному училищі два роки сидіти і в операційному залі стояти, - крутнулася на каблуках і грюкнула начальницькими дверима.
Тим часом брат Микола вже був старшокурсником київського вузу, мав деякі знайомства, зв`язки. Поїхала Аня до нього. А вже за 2 дні стояла перед завідуючою Київського обласного здороввідділу.
-Хочу працювати у військовому госпіталі, - безальтернативно відрізала Анна на питання де б хотіла працювати.
Завідуюча була людиною мудрою, глянула на те худе, тендітне створіння, що рвалося до нелегкої роботи і запропонувала інший варіант:
-Поїдьте в Обухів. Там природа, свіже повітря, хороший головлікар.
Поїхала, а головний лікар пропонує місце фельдшера у селі 1 Травня. Завідуюча Першотравневим ФАПом Анна Гавриш знала в медицині усе. У всякому випадку вона так думала. Перепон для неї не існувало. Хворим надавала будь-яку допомогу. Серед закинутого інструментарію знайшла стоматологічні щипці і навіть проводила видалення зубів. Дівчина завжди була дуже близькою із старшим братом. А тепер, коли вона переїхала ближче до нього, стала спілкуватися ще частіше. Це й визначило її долю. Одного разу Микола приїхав в гості до сестри із своїм другом Володимиром Булавіним. Хлопці вчилися на гідромеліораторів в одному інституті. Скоро Микола помітив, що Володя дивиться на його сестру якимось особливим, теплим поглядом. Як у пісні, пам`ятаєте: "Чорнії брови, карії очі…". Та ще й коса до пояса. Потонув хлопець у дівочих очах, снив тими чорними бровами і шовковою косою. Та й сам був гарний. Викапаний актор Тихонов, що Штірліца зіграв. Серце дівоче теж не камінь. Ніжні стосунки Володі і Анни переросли у шлюб. А скоро молодого інженера розподіляють у Баришівку: райцентр під Києвом. Дружина - слідом за чоловіком. Через півроку Володимир з порогу заявляє:
-Анечко, збирайся, ми переїжджаємо.
Володимира Булавіна призначили головним інженером зрошувальних споруд Одеської області. Боже ж мій, як Анна марила тією Одесою, мріяла побачити море, рахувала дні до від`їзду. Село Маяки Одеської області. Анна Булавіна - медсестра місцевої лікарні. Бог нагородив молоду сім`ю донечкою Іринкою. Тішиться молода матуся сім`єю, задоволена роботою, але мрії стати лікарем не полишає. Тепер молодій жінці непросто: на ній домашнє господарство, робота, дитина-немовля, де ж часу на науку брати. А от знаходила час, викручувалася. Іринка підросла, до дідуся з бабусею в Хорол їздила. Із подружкою - вчителькою курс хімії штудіювала. Чоловік потоваришував із шкільним фізиком. З ним формули і закони повторяла. А у 1963 році на підготовчі курси Одеського медичного інституту записалася. Володя транспортом допомагав. Його водій відвозив Анну на заняття і забирав звідти. Пам`ять жінка мала фотографічну. Могла сказати де, на якій сторінці і, навіть, у якому абзаці та чи інша формула приведена. Бувало прийдуть з малою із дитячого садочка, саджає її біля себе, а сама бере книжку в руки і каже: "Будемо, доню, вчитися. Повторюй за мною: метан, етан, пропан…" А мале лепече слідом за мамою. Перед вступними екзаменами їде Іра з бабусею Марією в Хорол. Їй вже 5 рочків тоді було. Із тамбура вагонного кричить: "Мамо, не забудь: метан, етан…" І щоб ви думали? Саме цей білет попався їй на екзамені із хімії. Стоїть Анна під дверима, хвилюється, переживає. Раптом якось само-собою донька згадалася. Взяла зошит, відкрила на потрібній сторінці, повторила формулу. Саме вони і були в екзаменаційному білеті. А фізика складніше далася. Розхвилювалася, все із голови вилетіло. Поруч сидів хлопець у військовій формі. Пізніше дізналася, що звали його Сергій Іщенко. Йому формулу світла показала, задачу допомогла зробити. А свій білет - загруз. Сергій почав писати на папірці потрібну їй формулу. Тільки побачила перші символи, її мов прорвало. Все згадала, записала. Тепер є час розглянутися навколо. В екзаменаційній аудиторії працюють одночасно четверо викладачів. Студентів перебивають, питаннями засипають, одразу помітно, що придираються, хочуть завалити. Воно й зрозуміло: на 1 місце претендує 20 абітурієнтів. Отакий шалений конкурс був. Лиш один чоловік солідного віку тримається поважно, ставиться до абітурієнтів шанобливо. Анна вирішила сідати до нього. Перше питання білету розказала, а задачку не встигла зробити. Треба було показати проекцію зображення у вігнутому зеркалі. Малювала і пояснювала все на ходу. У підсумку професор каже: "Вирішили ви все правильно, але не вчасно. Чотири". Аню мов шпилькою вкололи: "Е, ні, професоре. Чотири мені не треба. Мені треба 5". Викладач пильно поглянув на неї, хмикнув злегка і почав задавати питання. Він питав, вона відповідала, він питав, вона відповідала. Приязне ставлення викладача позитивно вплинуло на жінку. Вона заспокоїлася і відповідала так, що, як кажуть, від зубів відскакувало. В кінці кінців професор посміхнувся і вивів в екзаменаційному листі "5".
Вступить до інституту - то півсправи. А вчитися у ньому - то ціла справа. Серьожа Іщенко, з яким познайомилася на екзаменах, теж вступив. Але після першого курсу покинув. Не витримав занять в анатомічному театрі: втрачав свідомість. А Анна вчилася із усім завзяттям. Допікала анатомія. Треба було зазубрити назву кожного м`яза, нерва, кісточки. Знати їхнє російське "ім`я" і називати латиною. Книжок на усіх не вистачало. Збиралися в гуртожитку біля одного підручника по 5-6 чоловік і вчили. Колись таку сцену застав Володимир. Хто знає, що намалював він у своїй уяві, але приревнував, заявив про розлучення. А вона, горда, не просилася. Душа її перед ним була чиста, вибачатися було нізащо. Так і розійшлися шляхи Володимира і Анни.
Залишилася студенткою з малою дитиною на руках. Стипендія - 28 карбованців, пізніше підвищена - 31. Від батьків допомога невелика. У колгоспі грошей не платили. Коли мама продасть на базарі якесь яблуко чи курча, то пришле поштою переказ. Але було таке не часто. Вдень вчилася, вночі у клініці Герцена працювала хірургічною сестрою. Фельдшером на взуттєвій фабриці була. Правду мовити аліменти на Іру йшли регулярно: 31 крб. 01 коп. Потіпало Анну життя, мов ту мичку. Але вистояла. Жагу до професії мала, мрії про санітарну сумку через плече не зраджувала.
На п`ятому курсі познайомилася з Юрієм Кобелєвим. Одружилися. Ходила отримувати диплом і приносити клятву Гіппократа разом з Юрієм. І диплом про вищу медичну освіту на ім`я Анни Кобелєвої отримувала. За розподілом поїхала працювати у Миколаївську область. Приїхали на роботу у квітні, а вакансія акушера-гінеколога звільниться лише у вересні. Змушена була погодитися на посаду хірурга-травматолога. Багато навиків здобула, у гарному колективі працювала.
Долю свою не об`їдеш і не перескочиш. Хорольська жінка поверталася працювати на батьківщину у Хорол. Виконуючий обов`язки головного лікаря Іван Никифорович Мартиненко перерахував Анні Іванівні вакантні посади. Тільки він сказав: "Хірург-травматолог", вона погодилася. Доки місце акушера-гінеколога звільниться вона попрацює в травматології - так домовилася Анна Кобелєва з керівництвом. Непомітно спливло п`ять років. Робота в травматології прийшлася до душі. Про її заміну і думки ніякої не було. Але раптом телефонний дзвінок: "Анно Іванівно, головний лікар просить Вас зайти до неї". "Приймай, Анно Іванівно, гінекологічну службу району". -зустріла з порогу свою колегу Катерина Олександрівна Філоненко,що працювала тоді головним лікарем. Анна Іванівна відмовляється, пояснює, що освоїлася в іншому амплуа. Справа дійшла аж до райвиконкому. Голова М.О. Солодовніков і просить, і ситуацію пояснює. Змушена була погодитися, коли їй заявили: "Ми Вам довіряємо".
Порівняти роботу в травматології і гінекології не можна. Травмовану людину зазвичай привозять до лікарні у шоковому стані. Доки проведуть антишокові заходи, травматолог має 5-10 хвилин, щоб обміркувати ситуацію, зважити усі обставини і обрати спосіб лікування. У гінекології зовсім інша справа. Там рішення треба приймати протягом секунд. Анна Іванівна згадує: "Коли чула, що гукають на кровотечу у пологовому залі, мені у голову шок стукав". Нервове напруження таке, що в очах миготить. У гінекології і пологовому будинку Анна Іванівна не працювала, а жила. Переїхала в Хорол у 1972 році, з 1975-акушер-гінеколог. До травня 2010 року жила на дві квартири: лікарняне відділення і власний дім. У день свого 80-ліття Анна Іванівна Кобелєва згадує акушерок Катерину Андріївну Чихічіну, Галину Іванівну Дарюгу, Марію Олександрівну Линник, Пашу Іванівну Назарову - "золоті акушерки". За кожну породіллю боролися, найменші відхилення від норми коригували. По 800 пологів на рік приймали. Складні випадки траплялися часто.
Сидить Анна Іванівна, знервована, зморена, спустошена, історію хвороби оформляє. А ззаду підійде санітарочка Мотя Василівна, легенько покладе руки на плечі і тихенько скаже: "Аннушка Іванівна, ось побачите, все буде добре". Так і було. Колеги бачили як лікар Кобелєва переживає за пацієнтів і старалися її підтримувати. Випадки траплялися усякі, але один став трагічним. При пологах померла жінка. Операцію проводила інший лікар, Анну Іванівну викликали, коли пересвідчилися, що ситуація переростає у кризову. Але тоді вже нічого не можна було вдіяти. Такий надзвичайний випадок розглядала обласна рада рододопомоги. Анна Іванівна усю вину взяла на себе. Знала, що ніхто такого результату не хотів, розуміла, що колега боролася за життя пацієнтки до кінця. Але, лікарі - не Боги. Анна Іванівна Кобелєва вміла тримати удар і гідно сприймати поразку. Не дай Боже комусь пережити раду рододопомоги. Власна совість розриває лікарську душу на шматки. "А може якби зробив щось інакше не сталося б лиха", - свердлила мозок думка. А тут ще й колеги добавляють гіркоти у той полиновий відвар думок. Обласний акушер-гінеколог Андрій Іванович Вельма (строгий, вимогливий дядько був) допитує: "Анно Іванівно, зізнайтеся, хто вів операцію? Чия відповідальність". Хорольська лікарка, як завідувач відділення, відповідальність узяла на себе.
-Тоді, колего, прощайтеся з акушерством, - підвів підсумок Андрій Іванович. Хто знає, що було б якби не заступився заступник начальника облздороввідділу Віллі Вовченко: "Цю жінку знаю не один десяток років. Бачив, що у неї завжди порядок. Вірю їй і в розвідку з нею пішов би". Слова Віллі Володимировича зм`якшили ситуацію, та не заспокоїли душевних страждань.
8 травня 2010 року в її лікарське серце влучила стріла інсульту. Те велике, добре до людей серце справжнього лікаря занадто переповнилося хвилюваннями і напругою і не витримало. Колеги, як і годиться були поруч. Валентина Олександрівна Зайченко прогнала хворобу і поставила Анну Іванівну на ноги. Оксана Костянтинівна Радченко допомогла зібрати необхідні документи. Але про повернення до улюбленої роботи вже не могло бути й мови.
В гостях у Анни Іванівни Кобелєвої - легендарної хорольської жінки - керівники місцевої медицини. Вона приймає їхні вітання, розмовляє зі мною, а сама розпитує Світлану Олександрівну Нестерову: "Що ж то воно за партнерські пологи?" А потім до Михайла Васильовича Винограда: "Як ви думаєте, це корисне діло - партнерські пологи?" У свої 80 лікар Кобелєва залишається на посту. Вона слідкує за новинами акушерства, розмірковує про реформу медицини, живе повноцінним життям. І жалкує тільки про те, що не має вже сил рятувати людей.
Сьогодні її вже привітали онучки Аня і Богдана. Аня подарувала бабусі двох правнуків. Вони теж щебетали у телефон вітання для прабабусі. Богданка - відомий на Хмельниччині журналіст, зайнята людина. Але родинні справи у дівчини на першому місці. Це їх так Анна Іванівна навчила. Не моралями і не словами, а вчинками. Свого часу кожного дня і в спеку, і в негоду йшла вона до своєї чигринівської хати. Там на порозі чекав її сивий тато. До останнього свого дня Іван Васильович був певен, що рипне хвіртка, зайде у двір його Аня, посміхнеться і спитає: "Як Ви тут, тату?" Тепер увагою і повагою зігрівають її. Сіяла любов і повагу, пожинає шану людську.


Вітаємо з державною нагородою!


У місті Полтаві, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, відбулися урочистості з нагоди Дня Соборності України. Покласти квіти до пам’ятника прийшли очільники обласної влади, жителі обласного центру. За вагомі досягнення у праці, громадському житті, за професіоналізм та особистий внесок у соціально-економічний розвиток Полтавщини ряд полтавчан удостоєні державних нагород та відзнак.
Приємним є і те що, серед нагороджених є і наш земляк, Хильківський сільський голова - Марусенко Олександр Дмитрович. За вагомий особистий внесок у державне будівництво, розвиток місцевого самоврядування, багаторічну працю і високий професіоналізм його нагороджено високою державною нагородою – орденом “За заслуги “ ІІІ ступеня.
Шановний Олександре Дмитровичу! Прийміть сердечні, сповнені людської шани і поваги вітання! Ваші здобутки створені щоденною наполегливою працею, тож нехай це досягнення додасть Вам життєвих сил. Міцного Вам здоров`я, незгасної енергії та невтомності у повсякденній відповідальній роботі. Хай Ваш багаторічний досвід, активна життєва позиція продовжують якнайкраще служити на благо рідного краю.


Оксана Бурлака увійшла до п'ятірки кращих авторів Всеукраїнського молодіжного конкурсу "Ольжичеві читання"


Немає більшої радості для чуттєвого і люблячого материнського серця, коли її діти здобувають свої ще юні, але вагомі, особисті перемоги і визнання колективу чи суспільства. Разом із тим, у котрий раз, доводячи свою індивідуальність, роблять перші кроки у визначенні власної індивідуальності для подальшої професійної реалізації творчого і життєвого потенціалу у дорослому житті. Звичайно, це є приводом для радості, великої гордості для батьків. Як, наприклад, для жительки села Вишняки Наталії Григорівни Бурлаки. Вона виховує двох гарних і розумних дівчаток: меншу, Марину, яка здобуває професійну освіту за фахом економіста у Хорольському агропромисловому коледжі Полтавської державної аграрної академії та старшу, Оксану - студентку другого курсу факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.
"Для мене було і залишається дуже важливим, щоб доньки самостійно обрали своє життя через професію, яка їм ближча до душі, - говорить Наталія Григорівна. - Я завжди підтримую їх ініціативу. От і позаминулого року, коли Оксанка зателефонувала з Полтави й розповіла про її участь у Всеукраїнському конкурсі, я дуже зраділа. Але вона сумнівалася, навіть трохи побоювалася. Адже це Всеукраїнський творчий конкурс, і свої роботи будуть подавати чимало конкурсантів з усієї країни. У ту хвилину, зізнаючись відверто, дещо схвильовано сприйняла ці слова. Порадила відкинути всі сумніви й зосередитися на поставленому завданні. І було дуже приємно, коли через півроку організатори конкурсу повідомили, що робота моєї Оксанки виборола перемогу. Вона візьме участь у другому, заключному етапі Всеукраїнського молодіжного конкурсу "Ольжичеві читання", яке відбудеться у Миколаєві".
Із 14 по 17 листопада минулого року проводився другий, заключний етап Всеукраїнського конкурсу, який проходив на базі Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ст. імені Олеся Ольжича. Він приурочувався до ювілейних дат - 110-ій річниці від дня народження Олега Ольжича, 20-ліття присвоєння школі імені героя, 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та 80-ліття Миколаївської області.
"Для мене запрошення на другий, заключний етап конкурсу, зізнаюся відверто, став дуже великою і приємною несподіванкою, - ділиться спогадами про проведення "Ольжичевих читань" студентка Оксана Бурлака. - Взагалі-то не дуже сподівалася на перемогу. Тим більше, щоб мій твір патріотичної тематики "Цитадель Духа" увійшов до п'ятірки кращих.
Другий етап Всеукраїнського молодіжного конкурсу "Ольжичеві читання" тривав три дні. Був дуже насичений. Ми презентували свої творчі роботи, брали участь у дискусіях, обговореннях робіт, культурно-мистецьких заходах, майстер-класах. Не менш цікавою стала екскурсійна програма по визначних історичних місцях Миколаївщини. У спілкуванні з однолітками й викладачами, творчих дискусіях дуже яскраво і цікаво провели час. Залишилось чимало приємних спогадів, знайшла багато друзів із інших районів та областей. Адже всіх нас об'єднувало найголовніше - любов, патріотичні почуття до рідного краю, батьківщини.
Дякую організаторам за створення такого конкурсу, де кожен має можливість висловити власні почуття у такій неповторній, милозвучній та багатогранній українській мові".


ДОБРИМИ ЯКОСТЯМИ ЖІНКУ ЗАГАРТУВАЛО НЕЛЕГКЕ ЖИТТЯ


На перший погляд, робота касира на автостанції, здається не складною і досить простою: що там такого, ну сидиш цілий день і продаєш квитки клієнтам. Але серед основних вимог до працівника - це чесність та порядність у виконанні службових обов'язків. До того ж, потрібно проводити інформативну роботу з пасажирами, консультувати їх, оголошувати про відправлення та прибуття автобусів, контролювати роботу автобусного перевізника на автостанції та посадку пасажирів в автобус, знати правила перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом та ін. І все це у такій звичайній і буденній роботі автотранспортного касира.
Своїми спогадами про Галину Андріївну Міхновець поділилася її колега - Гроза Катерина Михайлівна, яка свого часу працювала старшим касиром, потім начальником Хорольської автостанції №2, а зараз очолює ветеранську організацію.
"Серед касирів на автостанції №2, Міхновець Галина найбільш працьовита і відповідальна. Вона була цілковито відданою своїй роботі, - стверджує її колега. - На кожну свою зміну вона йшла із задоволенням. Працювали за таким графіком: день-ніч і два вихідних. У ті часи маршрутних рейсів було чимало. А як з'явилися нові великі автобуси, то й додалося більше пасажирів. Почали їздити туристи. Нічні зміни були вкрай тяжкими із такою значною чисельністю пасажирів. Вночі перерва для касира була лише 15 хвилин, вистачало трохи подих перевести, - пригадує Катерина Михайлівна. - А ще, ця робота є морально виснажливою. Адже люди приходять різні, із різними настроями, у кожного свій характер. Та зважаючи на все це, автотранспортному касиру необхідно знайти підхід до кожного із пасажирів, запропонувати варіанти маршрутного рейсу, а головне - привітно усміхнутися, бо незважаючи на якісь власні негаразди вдома, неприпустимо перекладати власний негатив на відвідувачів".
Свій піднесений настрій Галина Андріївна намагалася передавати як водіям маршрутних рейсів так і самим пасажирам, які купували квитки. Позитиву від усміхненої касирки вистачало на всіх. Вона завжди порадить, підтримає, скаже добре слово. Колеги по роботі цінували її щирість і відвертість, наполегливість і доброту. Такими сердечними якостями жінку загартувало нелегке життя.
Галина Міхновець - корінна хорольчанка. Її батьки Цілуйко Андрій Савович і Векла Степанівна мали п'ятеро дітей. У Галинки були лише брати - троє старших і один молодший. Тато трудився у артілі - візником на конях, а мама виховувала дітей. Багатодітна родина Цілуйків тримала вдома невеличке господарство, займалися городництвом, тяжко працювали в полі. Скрутні часи не давали змоги розжитися. Не вистачало ні їжі, ні одягу. Наприклад, дитячі чоботи у сім'ї були лише одні. Тож, хто перший прибіжить взує, той і йде гуляти на вулицю. Верхній одяг теж носили по черзі. Одним словом - викручувалися, як могли. Але жили дружно і мирно, підтримували один одного, допомагали, ділилися між собою усім до дрібниць. Все це завдяки гармонійному вихованню батьків, яким вдалося так тісно згуртувати своїх дітей.
Проте на родині Цілуйків вимітився безжальний чорний смертельний відбиток. Під час страшного голодомору 1932-33 років чисельність населення скорочувалася вкрай швидкими темпами. Від голоду люди падали, як мухи. У Галини Андріївни протягом 17 днів померло троє братів. А вони з братом та батьками дивом пережили той жахливий період, про який зараз навіть на словах моторошно згадувати… Та вслід за голодовкою на людей насунулася знову чорна хвиля смертей. То були сталеві подихи війни, яка калічила, забирала життя і здоров'я відважних, сильних і незрадливих воїнів-захисників. Невблаганна смерть забрала у свій безповоротній крижаний полон останнього брата Галини. Їй теж довелось несолодко, вона потрапила у полон до Німеччини. Довгих три роки на чужині тяглися як десятки літ. Але добре, що все закінчилося перемогою наших співвітчизників і багатьом вдалося повернутися на рідну землю.
Післявоєнний період розрухи у багатьох викликав духовний занепад. Та не втрачаючи віри в себе, 24-річна юна Галинка подалася здобувати освіту у Львівський сільськогосподарський технікум, після закінчення якого отримала спеціалізацію агронома-овчівника. Потім, за направленням, відправилася на роботу до Чернівецької області. Тут познайомилася і вийшла заміж за прикордонника. Певно і досі жили б на заході країни, якби не одне "але".
У Хоролі тяжка хвороба Галининої мами набирала обертів. Тож молода пара була змушена покинути сімейне гніздечко і переїхати на хорольську землю. Народилося у них двоє діток, яких назвали Сашко і Галинка. В дитинстві діти часто хворіли, особливо дівчинка. Тому Галині Андріївні доводилося доглядати за тяжкохворою мамою і боротися із недугами дітей. Та минали роки, дитята підросли, зміцніли...
Проживає Г.А. Міхновець зараз із сином. Та й донька неподалік живе. Після виходу на заслужений відпочинок, Галина Андріївна допомагала няньчити онука Олександра, доки донька ходила на роботу. Діти дуже вдячні своїй матусі, що вона змогла вивчити і поставити на ноги не лише своїх дітей, а й онуків.
До речі, Галина Андріївна Міхновець - хорольська довгожителька - 31 січня вона відзначатиме 95-річний ювілей. У свої поважні роки вона душею відчуває себе ще "по-молодецьки". Полюбляє і пирогів напекти, і на городі, і у дворі попоратися. Районну газету “Вісті Хорольщини” залюбки читає. Тож, бажаємо ювілярці ще довгих років, здоров'я, бадьорості духу і підтримки рідних.


Історія його успіху неймовірна й типова водночас: трохи знань, трохи відваги, трохи впертості й багато-багато праці


"І коли ці літа пролетіли?" - дивується з легкою посмішкою у погляді Іван Іванович Потавець, заслужений працівник сільського господарства України. Життя у червні минулого року поставило 81 рік людині, яка без сумніву є гордістю Хорольського краю, успішним керівником, якого знають і поважають на теренах всього району та й за його межами також. Адже за цими прожитими роками - гарні здобутки і досягнення, щира душа людини, яка постійно поспішає на допомогу землякам - раніше справами, а тепер - мудрими порадами. Довіряли і довіряють його авторитетному слову, адже добре знають і розуміють, що Іван Іванович - це, насамперед, порядність, відповідальність, людяність і безсумнівний успіх у всьому, чим йому доводиться в житті займатися. Вимогливого, насамперед - до себе самого, принципового, інколи - безкомпромісного і категоричного, але завжди справедливого, мудрого - його можна любити чи ні, але не можна не поважати, не рахуватися із його думкою, бо Полтавець - це людина і особистість із Великої літери. Саме такі, як він - творять історію, приймають доленосні рішення і гуртують навколо себе такі команди і колективи, які біля свого лідера і разом з ним стають беззаперечно успішними у всіх починаннях та звершеннях.
Народився І.І.Полтавець 4 червня 1936 року у мальовничому селі Рокита Великобагачанського району. Його батьки все своє життя пропрацювали в місцевому колгоспі. Довго тішитися батьківською любов`ю та піклуванням маленькому Іванкові та його меншій сестричці не довелося. У 1940 році померла мама. Через рік почалася війна і батька мобілізували на фронт. Воювати із ненависним ворогом йому довелося лише рік. У тяжкому, кровопролитному бою він загинув. Так тридцятирічним у пам`яті рідних і закарбувався навіки. Шестирічним хлопчиком Ваня залишився із бабусею та дідусем, знесилених тяжкою сільською працею та окупацією німецькими загарбниками. Працювали важко, війна своїми страшними кроками пройшла з краю в край, сплюндрувавши землю, забравши життя у мільйонів людей. Не повернулися з фронтів чоловіки, доводилося жінкам та старикам дбати про дітей, виконувати всі роботи: сіяти, жати, копати, косити... Не мали з ким ставати на весільні рушнички дівчата, бо їхні однолітки навіки лишилися на полях битв. Скільки горя довелося пережити людям, а тут знову біда - голод. На роботу йшли, тільки на світ благословлялося, бригадир любив казати: "Борозенку видно? Пора в поле!" Запрягали коней, які лишилися, та здебільшого орали коровами. Коли почався голод 1947-го, Іванові було 11 років. З болем пригадує, як збирали зернятка в жменю, ховали в кишеню, вдома мололи на жорнах, з того борошна смажили пісні млинці. У печі пекли цукрові буряки, їли листя. "Здавалося, якби хто запропонував справжніх смачних пирогів, то з'їли б їх цілу безтарку!" - і досі щемить в душі Івана Івановича те постійне відчуття голоду. Неможливо його забути! А перед очима стоїть жінка із маленькою трирічною дівчинкою , котра трималася за спідницю і крізь сльози просила: " Мамо, дай хлібчика". А знесилена, згорьована мати відповіла: "Де ж я тобі візьму?". Із того часу у хлопця зародилася мрія і величезне бажання вирощувати багато-багато хліба, щоб ніхто голодним не був. "Я знаю ціну хліба і людської доброти. Здавалося, кому ми потрібні , дві сирітки, коли в селі багато вдів із дітками та старики. Їм теж було ох як не легко. Однак вони проявляли велику увагу, таку, що мені і досі , як згадаю, сльози навертаються. Була конкретна допомога, взаємовиручка, моральна підтримка і єдність.- Іван Іванович так згадує свої юні роки.- Знаєте, сільські діти - вони з самого малечку привчалися до праці. Тільки-но спиналися на ноги, мали допомагати по господарству, а з осені довгими вечорами при каганцеві микали мички, пряли. Ми виросли в роботі, і такого поняття як у наших міських ровесників - відпочинок на канікулах, не було, бо праця на селі - вона ж без вихідних і канікул, щоденна. І це виховувало, гартувало, привчало переборювати труднощі. Разом із меншою сестрою допомагав дідусеві та бабусі по господарству, бо тримали корову, теля, овець, кабанчика, гусей, курей. Мали пасіку. Обробляли 0,80 га землі. Тоді здавалося - важко, а тепер розумію, що це була хороша школа, прекрасна підготовка до самостійного дорослого життя. Народна мудрість говорить: "Щоб справжньою людиною стати, треба добре працювати". Праця - це першооснова людського життя, яка створила людину. А тому, мені здається, без праці не має справжньої людини. Над великою силою праці я задумався ще в дитинстві. А допомогла мені в цьому казка "Дідова дочка і бабина дочка". Дідова дочка виросла у праці. Праця зробила її лагідною, людяною. А бабина дочка - нероба, ледача, за що і була покарана. І тоді я прийшов до висновку: щоб чогось досягти, треба працювати. Та і вдома була неабияка практика "агрономічна" і "зоотехнічна" при такому домашньому господарстві. Бабуся із дідусем навчили по-господарськи та відповідально ставитися до будь-якої дорученої справи".
Іван Іванович на відмінно закінчив школу. Тож на сімейній раді із бабусею і сестрою було вирішено, що юнак повинен продовжити навчатися у вищому навчальному закладі. Однак це сталося невідразу після закінчення школи. Рано став, задяки підтримці односельців, Іваном Івановичем, тобто людиною, як говорили, при "портфелі". Призначили його діловодом Рокитянської школи, котрий тоді був і завгоспом, і бухгалтером. Хлопцеві довелося безпосередньо займатися відбудовою приміщення школи. Нелегко було 17 річному юнакові. Піде, бувало до голови місцевого колгоспу, та крізь сльози просить якісь потрібні будматеріали. А керівник йому: "Чого це ти тужиш - ти ще колись і з гордістю розповідатимеш, як юним школу відбудовував у рідному селі!". Важко було самотужки сироті виживати та Іван ніколи не відчував себе загубленим, непотрібним, покинутим. Поряд були завжди старші люди, котрі підказували, допомагали, як говорять, вели по життю.
Відслужив три роки в армії. Вибір професії стався неначе сам собою. Від старших людей засвоїв таку істину, що працювати на землі - це честь від Бога, бо земля - найсвятіше, що у нас є і в матеріальному, і в моральному значенні. І тільки обраним Бог доручив піклуватися про створену ним землю. Тож успішно склав іспити і в 1958 році вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту. Навчався добре, із другого курсу почав отримувати підвищену стипендію, бо вважав: "Вчитися потрібно завжди, необхідно вдосконалювати власні знання і вміння, я і в людях підтримую це прагнення, бо знання - це завжди крок вперед, це професіоналізм і запорука успіху. Ніколи не варто зупинятися на досягнутому, бо життя - воно на місці не стоїть і якщо ти хочеш іти з ним у ногу, то необхідно освоювати нові технології, працювати не сьогоднішнім, а завтрашнім днем". Вперше теорію серйозно застосовувати на практиці довелося, коли Іван Іванович два місяці виконував обов'язки головного агронома у Зіньківському районі. Якраз це був гарячий період догляду за посівами. Від цього залежала доля майбутнього урожаю. Тут він намагався освоїти всі тонкощі хліборобської справи, особливо організаторської роботи і стосунків із людьми.
Агрономічна освіта давалася студентові Іванові Полтавцю легко, навчався старанно і залюбки, бо ще із дитинства закарбувалися дідові слова: " Цінуєш хліб - продовжиш роду вік!".Промайнули швидко роки навчання. Ось уже в руках і диплом фахівця. Запропонували йому залишитися працювати в інституті над науковою роботою. Не згодився Іван. Що ж спонукало відмовитися від такої перспективи? Та все просто - любов до сільської ідилії, хліборобського ремесла, про яке чудово написав поет:
Яке це мудре слово хлібороб,
Що жартома зовуть ще й гречкосієм -
До слів найкращих я б відніс його,
До тих, які ми серцем розумієм!
На той час Іван Іванович був вже одружений із однокурсницею Неонілою Іванівною. Направили молодят на роботу у Пирятинський район, але в різні колгоспи. На відстані вісім кілометрів трудилися один від одного. А потім їм обом знайшлося місце в колгоспі "Авангард" Карлівського району.
-Приїхавши на роботу в колгосп, я вже твердо, як кажуть, стояв на землі, володів новими технологіями і настирливо почав впроваджувати їх. Вперше в районі вирощували цукрові буряки і кукурудзу із мінімальними затратами ручної праці, придбавши нову техніку. У цьому мене підтримував голова колгоспу, хороший і прогресивний господарник, надійний товариш І.Т.Дерполюк. Взагалі 80-ті роки - то був час змін у кращий бік у сільському господарстві. Техніка все більше входила в життя людей, приходила їм на допомогу. За досвідом я поїхав у сусідній район, де було передове господарство - вирощували буряки без ручної праці. Після побаченого я "загорівся" і, повернувшись додому, вирішив, що буду намагатися втілити в життя такий "проект" і у себе. Жінки-полільниці спочатку сердилися на мене! Вони звикли по кілька гектарів буряків за сезон прополювати, а тут на тобі - лишилися без роботи… Але коли господарство отримало величезний урожай буряків і колгоспникам видали по кілька мішків цукру, люди, звісно, змінили своє ставлення, - із молодечим запалом в очах згадує про справу свого життя Іван Іванович. - У своїй роботі завжди намагався "не пасти задніх" - впроваджувати у господарстві передовий досвід. Роботи було надзвичайно багато, але вона була в радість.
Три роки Іван Полтавець працював головним агрономом і отримав у січні 1966 році першу державну нагороду медаль "За трудову доблесть". А в лютому цього ж року його, 29-річного агронома, обирають на загальних зборах колективу головою колгоспу. Довелось вивчати і освоювати галузь тваринництва. Що ж то за керівник, за організатор, котрий не володіє ситуацією і кожну шпаринку свого господарства не позаглядає? Першим, що схвилювало керівника так - це те, що були низькі середньодобові привіси, а відлучна вага поросяти становила 6-8 кг. Це слабкий старт для майбутнього розвитку тварини. Запросив Іван Іванович до себе головного зоотехніка Г.П.Курочкіну. Вона гарний фахівець, але ж у чому причина таких низьких показників, почали з`ясовувати. Виявилося, що на кожне порося за два місяці потрібно було випоїти 200 кг цільного молока і 400 кг обезжиреного, а молокомбінат віддавав із зданої продукції лише 20 відсотків. Іван Іванович домігся, щоб господарству поверталося 80 відсотків. Згодом від`ємна вага кожної тварини стала 16-18 кг, тобто у десять разів більшою, і звичайно привіси стали хорошими. У господарстві освоювати і турбуватися було про що: 1200 корів, 9600 голів свиней, 1300 голів овець, 5000 голів курей. Згодом колгосп спеціалізувався із виробництва свинини. А для цього було побудовано свинарників-маточників на 600 голів, приміщень для дорощування і відгодівлі на 12 тис. голів та комбікормовий завод.
Розвиток економіки, зростання прибутків сприяли виділенню значних коштів на модернізацію виробництва. Наближення побуту селян до умов життя міського населення -тоді це називалось "стирання грані між містом і селом". Покрито асфальтом сільські вулиці, побудовано чотири типових ясла -садки, школу, лазню, контору колгоспу, 10 км дороги із твердим покриттям до райцентру. І ще багато іншого зроблено за п'ять років головування Івана Полтавця.
Грудень 1971 року став приголомшливим для селян. На загальних зборах господарства було порушено питання про переведення І.І.Полтавця на роботу начальником управління сільського господарства Карлівського району. Колгоспники це сприйняли не з великою радістю, а навпаки не відпускали, із зали вигукували: "Ми його не віддамо! Він у нас стане Героєм соцпраці!". Але тоді воля райкому партії була обов'язковою до виконання. Довелося Івану Івановичу шукати аргументи переконливі, щоб його все-таки відпустили. А ще через три роки направили його у Хорольський район і обрали головою райвиконкому. Потім два роки навчання у вищій партійній школі. А у 1978 році обирають першим секретарем Хорольського райкому партії. У вересневі дні в кабінеті першого секретаря розривались телефони: дзвонили інструктори, куратори, помічники, співчуваючі, застзави, зави і із обкому - одним словом розпочалася активна робота над соціально-економічним розвитком району.
-Я не скажу, що всі мене, зважаючи на позитивні результати праці, аж так любили. Але фактично завжди відчував повагу. Починаючи з колгоспу, всі знали, що я не любив, не міг терпіти, коли мені нашіптували. Кажуть: про тебе анекдот розказують. А я відповідаю, запитуючи: про кого можуть розповідати, крім голови сільради чи колгоспу? Хіба що ще про священика. Не дивуюся, коли хтось про мене говорить, у тому числі критично. Я не святий, маю свої недоліки. Мені не треба нашіптувати, коли комусь не подобаюся. Знаю: нашіптування - від людей нещирих, часто - з кола кар'єристів, тих, хто розраховує на отримання якихось привілеїв від керівника завдяки своїй умовній відданості. Я цінував людей за діло, за відданість роботі і за результативність праці. Мій принцип такий, що треба бути не жорстоким, а жорстким і справедливим. Я старався такого принципу дотримуватися і вже інакшим не буду. Не намагався всім догодити тому, що панібратство, воно ніколи до добра не доводить. Доводилося бути вимогливим і безкомпромісним особливо щодо порушення трудової дисципліни. Бо якщо людину пробачиш за недопустиме - раз, другий, третій, то в четвертий воно заходить в систему, тож одразу потрібно приймати кардинальні міри до злісних порушників. Як на мою думку, то потрібно бути справедливим до всіх однаково, - вважає І.І.Полтавець.
На посаді першого секретаря Хорольського райкому партії Іван Іванович зробив великий внесок у планування і розбудову сучасної Хорольщини. Тут не політичне, повірте, якщо читач і складе свою думку про цю статтю, не про повернення чогось, що вже не повернеш. Тут про окрему людину, яку поважали не тільки на Хорольщині, а й в області. У сусідньому районі, Карлівському, до сьогодні пам'ятають, де всього п'ять років був головою колгоспу, добра слава не меркне із роками. Та і зараз поважають , шанують. Іван Іванович завжди бажаний гість, куди б не завітав в організацію чи установу. Адже за його керівництва Хорольщина почала розбудовуватись шаленими темпами. І з чого? У 1978 році, коли Полтавець приїхав працювати у Хорол із 97 населених пунктів у 67 не було доріг із твердим покриттям. Тож і почали із прокладання асфальту. Навіть у невеличких селах вулиці грунтощебнем постелили.
Іван Іванович добивався наполегливо свого, мотаючи свої нерви та кілометри доріг до різних столичних установ. І ніколи, уявіть собі, не ламав голови. Щоб, як кажуть, не зламати шию… Люди, які керували тоді районом, добивались свого. Доклали всіх зусиль, відчуваючи свій обов'язок перед жителями. Про те, як створити нове обличчя райцентру постійно думав насамперед перший секретар райкому І.І.Полтавець. Добре, що йому довірили район. Він смілива людина, котра мала за мету бути в усьому першим ще зі шкільної парти. Може, зовні суворою, але справедливою. І мудрою - теж. В усякому разі, міг вгамувати якісь зайві амбіції, прагнення, які не йшли на користь загальній справі.
Все на Хорольщині нагадує про його частку у надбаннях. Сам райцентр виріс завдяки зусиллям його та команди. Побудовано більше 1300 квартир, три школи на 1700 учнівських місць. До усіх шкіл прибудовані типові їдальні, де діти щоденно отримували свіжі приготовані обіди. Зведено критий ринок, чотириповерхові приміщення поліклініки та лікувального корпусу, станцію технічного обслуговування автомобілів, базу райсільспхімії, проведено реконструкцію Хорольського елеватора, де автоматизовано технологічні процеси. Головною політикою була економіка, зростання якої довало змогу широкомасштабно вирішувати будівництво житла, доріг, тротуарів, асфальтування вулиць, підведення природного газу, в усі населені пункти, розгорнути будівництво водопроводів. Є школа - житиме село. Це стало неписаним правилом життя керівників села. В районі було повністю вирішено питання із навчальними закладами. Побудовано чотирнадцять шкіл, дванадцять типових дитячих садочків. Навіть у, так названих, не перспективних селах відкрито шість закладів "школа-сад". Вісім на той час шкіл отримали статус середніх, зростала народжуваність та кількість дітей у школах. Села відчували поліпшення умов життя. Так на ділі поліпшували демографічну ситуацію, молодь залишалася на селі. Завдяки веденню такої соціально направленої політики, стрімко зростали показники району. За комплексом показників район постійно був лідером в області, за що перший секретар, як головний "диригент" економічного і соціального розвитку району, був удостоєний честі бути делегатом 27 і 28 зїздів КПРС.
Він залучав до втілення усього нового прогресивного не лише однодумців у районі, а й шукав в області, республіці. Ось приміром хоча б такий фрагмент із історії розвитку району. У Карлівці у районному центрі була добротна сучасна школа, а в Хоролі ще не було. І.І.Полтавець задумав побудувати навчальний заклад такого ж типу. Однак це непросто. Тут треба було , щоб дали добро із "верхів". До того ж це він хотів зробити позапланово. Дізнався, що секретар президії Верховної Ради України Яків Колотуха навчався свого часу у Хорольському сільськогосподарському технікумі. Поїхав "пробивати" це питання. Яків Якович спочатку запитав про новини району, а потім побурмотів із приводу деяких недоліків, а вже тоді конкретно перейшли до обговорення конкретної проблеми. Пообіцяв вирішити. Проходить небагато часу і ось телефонний дзвінок. Лунає у слухавці голос О.С.Мякоти, голови Полтавського облвиконкому: "Полтавець, а що це у тебе там за аврал із будівництвом, що із плану виключили спорудження театру ляльок?". "От бачите Ви вже театр споруджуєте, а в нас у районі ще школи не має",- не розгубився, жартуючи відповів І.І.Полтавець. Так і з`явилася друга школа, а нині Хорольська гімназія. Школярі залюбки допомагали у спорудженні. І таких історій, як розбудовувався район, можна розповісти ще багато, а за ними стоїть щира турбота керівника району, котрий завжди підкреслював своїм підлеглим: "Зробіть так, щоб люди були задоволені".
Пам'ятають його, тодішнього. Молодого, русявого, врівноваженого. Що ще сказати про Івана Івановича… Працював ще 16 років директором Хорольського елеватора, аж до виходу на заслужений відпочинок. Він людина слова, знав багато, в будь-якій галузі міг орієнтуватися, бо все життя вчився, вчився. А ще назавжди запам'ятав слова Л.М.Толстого: "Знание только тогда знание, когда оно приобретено усилиями своей мысли, а не памятью".
Розмовляючи із керівниками господарств, сільських рад, котрі працювали поруч із ним, завжди авторка цих рядків чула такі слова.
- Він завжди справедливий, хоч інколи, може, і важко давалося це йому. Він знав ще тоді, що про нього колись згадають. Але працював не для того, щоб себе поважати. Це людина, якій можна вірити. Іван Іванович свого часу зробив для району більше, ніж міг… Але сам Іван Іванович Полтавець вважає, що його заслуга маленька. Він більше наголошує на тому із якими людьми працював тоді перший секретар. А головне, що районна команда працювала, як один злагоджений часовий механізм, в унісон. Злагоджено і дружно "тягнули районного воза". Кожен знав свою роботу, підставляли один одному плече, допомагали. Панувала взаємоповага, взаєморозуміння. Не було розбрату, заздрощів, образ один на одного. Самі їх імена багато про, що говорять. Ці люди всі були неординарні. Кожен з них мав свої принципи і підняв на них господарство і свою доручену справу. Люди в них вірили . І з ними перший секретар райкому партії знаходив спільну мову. А скільки було виховано кадрів нової, як кажуть, формації. І врожаї були високі, і достаток більший, ніж зараз. "Приємно згадувати ті часи. Кожен уніс величезну частку і тому, щоб не образити нікого, намагаюся не називати прізвищ, бо боронь Боже когось забуду, а всі ж старалися - каже Іван Іванович Полтавець.- Зараз інші часи настали. Головне, щоб була політика на користь людям. Мені імпонує нинішня команда управлінців, актив району. "Дівчата", я так лагідно називаю керівників Ларису Звірко та Віру Мартюк, спільно стараються вирішувати районні проблеми. Принаймні за будь-яких ситуацій прагнуть і вміють залишатися самі собою, йти своїм шляхом, бути вірним своєму вибору, не втрачати почуття гідності, робити добрі справи на скільки дозволяє сьогодення. Хотілося їм побажати везіння у всьому і завжди. Хочеться також сказати схвальні слова на адресу керівника СВК "Перемога" заслуженого працівника сільського господарства України А.Г.Пасюти. Самотужки зберіг господарство, які б там грізні вітри не віяли. Він - людина діяльна, завжди усім цікавиться, прагне бути в курсі подій, не відставати від ритму бурхливого життя. Суворий, вимогливий, але в той же час дуже чутливий до людей. Люди - то для нього все!.."
Слухаєш Івана Івановича і здається, що він віддав справі весь свій час, що для нього не було ні свят, ні вихідних - він є прикладом високого рівня керівника, організатора, лідера. Мабуть, для сімейного спілкування не так вже й багато часу залишалося.
- Звісно, надто мало. Разом з тим, як ніхто розумію, що всім, чого досяг і що маю в житті - завдячую своїй сім`ї, дружині Неонілі Іванівні, сину Володимиру. Я вдячний їм за те, що підтримували і розуміли те, що за роботою не мав змоги уділити їм достатньо часу. Все домашнє господарство - сім`я- все на дружині. Зараз намагаюся втрачене наверстати з внучкою Маринкою, котра живе у працює у м. Києві. Коли приїздить - кожну хвилину не гаю, аби з нею поспілкуватися. Я щасливий, що у нас виросли гарні і люблячі діти, що своїми успіхами вони радують нас, батьків. Задоволений невісточкою Ніною. Вона мені як друга дитина, турботлива, уважна, гарна господиня.
На запитання, чи вважає себе Іванович Іванович щасливою людиною, він відповів:
-У кожного своє поняття щастя. Щастя, як хмаринка, не прилине з неба. Щастя, як підкову, викувати треба. У мене ніби то є всі підстави вважати себе щасливим. Є гарна родина - турботлива дружина, хороший син. В житті займався улюбленою справою, маю надійних друзів. Та ще рано давати позитивну відповідь. Для мене щастя полягає в тому, щоб, озирнувшись на прожиті роки, міг чесно признатися принаймні собі, що все зробив для того, щоб усі, хто оточує мене, відчували себе щасливими. Головним здобутком у моєму житті є те, що отримав шану і повагу від людей, як визнання моїх трудових і інших зусиль моєї роботи".
Розповідь, мабуть би була неповною, якби не один штрих до портрета І.І.Полтавця. Важко знайти людину, яка б не любила читати. Із книг, періодичних видань ми дізнаємось дуже багато цікавого про життя. Кожна нова книжка - це завжди таємниця . Книга - мовчазний, але вірний друг, добрий порадник. Коли відкриваєш книгу, газету відчуваєш запах її сторінок, гортаєш її, проглядаєш текст... Це восьме диво світу може усе. Книга, газета - це духовні провідники, що розрадять у сумі, розкажуть про життя інших людей, покличуть у захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай у книги чи газети немає рук і ніг, хай не відчуваєш її фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою вона ділиться із читачем, не може зрівнятися ні з чим. Комусь книгу заміняє інтернет, комусь телевізор, а хтось просто не встигає. Іван Іванович Полтавець без читання не уявляє свого буття. Читає багато книг, особливо періодичні видання. Передплачує їх із десяток, а може й більше примірників. "Завжди розпочинаю огляд преси із районної газети "Вісті Хорольщини". Цікавлять новини, чим живе район. Із нетерпінням чекаю кожен номер ось вже близько півстоліття. Хотів би усім порадити, щоб передплачували газету, бо тільки районна газета найбільше і найширше розповідає про жителів району, про найважливіші події Хорольщини. Тут можна почерпати різну інформацію. Газета, як кажуть, залишається із читачами і в радості, і вгорі. Районка була і є джерелом інформації, добрим товаришем і порадником для нас. Ми ж пишемо до неї про свої радощі, успіхи, ділимося роздумами, звертаємося за допомогою. З висоти поважного віку видання, газета має право сказати, що для своїх земляків зробила багато. Не пошкодуйте кільканадцять гривень, щоб газета приходила у кожен дім", - каже І.І.Полтавець. А колективу редакції газети надзвичайно приємно, і почесно, що серед читачів є такі відомі і шановані у районі і за його межами люди.


Юний чемпіон світу Максим УСТИМЕНКО із Покровської Багачки


Радісна звістка миттєво облетіла все село Покровська Багачка: юний односелець Максим Устименко став чемпіоном світу з кікбоксингу в розділі лоу-кік. Змагання відбулись в італійському місті Маріна-ді-Каррара. У складі збірної України, яка зайняла третє місце у загальнокомандному заліку, спортсмен взяв участь. Крім того Максим Устименко, посів друге місце в розділі К-1.

Як стало відомо, загалом участь у чемпіонаті світу в Італії взяли спортсмени більше ста країн, майже п'ять тисяч учасників. Вони виступали у змаганнях із різних бойових єдиноборств, однак Україна була представлена лише в кікбоксингу.
Дедалі більшої популярності у нашій країні набуває такий вид спорту як кікбоксинг. Зокрема, у нас на Хорольщині щороку зростає рейтинг цього виду спорту і насамперед серед молоді, що не може не тішити. Детальнішою інформацією про кікбоксинг і про досягнення юного спортсмена на міжнародній арені з "Вістями Хорольщини" поділилися тато Максима - Сергій Миколайович та мама Олена Миколаївна. Із сином одинадцятикласником не вдалося поспілкуватися, бо у нього напружений графік тренувань, до того ж він випускник і старається не відставати від навчальної програми, не гає ані хвилиночки. Не так давно повернувся із Італії , де взяв участь у чемпіонаті світу і здобув нелегку перемогу, тим самим завоювавши золоту медаль . Максима вітали, радіючи, односельці, рідні, друзі, однокласники, учителі із золотою та срібною ( в розділі К-1 ) медалями чемпіонату світу.
Що ж це за вид спорту ? Кікбоксинг - це синтез класичного англійського боксу і японського карате. При створенні цього виду єдиноборства відбиралося все краще, разом із тим враховувалося, що двобої проводитимуть за визначеними правилами, тому найнебезпечніші для життя прийоми були виключені. А зародився кікбоксинг майже одночасно у Західній Європі і США наприкінці 70-х років минулого сторіччя. У джерел створення кікбоксингу стояли такі відомі особистості як Чак Норіс, Брюс Лі, Доменік Валера, Білл Уоллес, Бенні Уркидез тощо. До речі, Віталій Кличко зумів досягти перших значних успіхів саме за версією WАКО, ставши дворазовим чемпіоном світу з кікбоксингу серед аматорів та чотириразовим чемпіоном світу серед професіоналів.Це - один з наймолодших видів спорту, який завоював широку популярність в десятках країн світу за дуже короткий термін. Кікбоксинг полонив і серце Максима Устименка і ось вже майже чотири роки він займається у бійцівському клубі "Січ" із найкращими тренерами Василем Галичем (м.Лубни) та Вадимом Чайковським (м.Хорол). І за цей, здавалося короткий термін, досяг таких вершин, що й наставники були вражені і надзвичайно задоволені успіхом свого вихованця. Звичайно перемоги даються нелегко - це наполегливі тренування. Щоб досягти таких успіхів, потрібна неабияка фізична підготовка.
Який же шлях Максима до здобутих тріумфів? Найперше і найголовніше так це приклад тата і мами. Олена Миколаївна народилася у селі Павлівка, закінчила Шишаківську середню школу, а потім навчалася у Кременчуцькому медичному училищі. Ввесь час вона займалася спортом - бігом. І недаремно, бо її нинішня професія вимагає витривалості. Працює вона медичною сестрою Покровськобагачанської АЗПСМ. Сергій Миколайович, тато, народився, виріс у селі Покровській Багачці. І в школі, і в Хорольському агропромколеджі, де здобував відповідно середню, а потім спеціальну освіту, займався спортом. Для родини Устименків спорт потрібний передусім для гармонійного фізичного розвитку, і тільки в останню чергу - для досягнення результатів і задоволення амбіцій. Батьки прищеплювали любов до здорового способу життя із раннього дитинства, і були прикладом малюкові у всьому! Сергій Миколайович грав , скільки себе пам'ятає, у футбол.
-Футбол - гра мільйонів. Мільйонів людей, які приходять на стадіон підтримати команду або просто подивитися футбол. Гра, в яку англійці навчити грати світ, а бразильці показали як потрібно красиво перемагати. Гра, в якій кожен футбольний вболівальник, сидячи на трибуні чи перед екраном телевізора, відчуває себе експертом. Дуже приємно спостерігати, коли заповнений стадіон підтримує команди та підганяє їх вперед. Футбольне поле є у кожному селі, селищі, місті, на якому виступає футбольний клуб - ось такий, напевно, ідеальний варіант популяризації та розвитку гри мільйонів. Популярним був і набуває актуальності цей вид спорту і в нас на Хорольщині . Є команди, які не відчувають проблеми із місцем проведення домашніх матчів, а є стадіони, котрі нудьгують за футболом…, - говорить С.М.Устименко.
Чоловік грав у сільській команді за своє рідне село Багачку та за Тарасівку, де живуть рідні. Частенько із сином "ганяв у м'яча". Професійно не займався, але подобається йому ця гра. Зараз працює у місті Києві і може тільки із ностальгією згадувати дружні баталії між селами. В кожному населеному пункті знаходилося багато людей, які з радістю ходили на футбольні матчі рідної команди проти приїжджих суперників. Тепер хіба що у вихідні, коли трапляється нагода, не зраджують давній традиції батько із сином одинадцятикласником -"намнуть" боки м'ячеві.
-Ми із чоловіком усіляко стараємося і морально, і фінансово підтримати сина. Коли наш тато працював на Хорольщині, то супроводжував усюди сина. Завжди були разом. Возили у місто Миргород на заняття із плавання. Навчився син плавати, а далі продовжувати набувати майстерності не погодився. Каже : " Не моє це і все" . А ми ніколи не нав'язували своїх переконань. Завжди прислухалися до його думки і бажань. У Покровськобагачанській школі величезну увагу приділять фізичній культурі і спорту . Наш Максим грає у теніс, волейбол. У складі шкільної футбольної команди бере участь у змаганнях. Однак найбільше - прикипів до кікбоксингу. Він кандидат у майстри спорту. - Розповідає Олена Миколаївна .- Максим дуже спокійний юнак, трудолюбивий. Допомагає нам і з батьком в усьому. Вихований. Важко повірити у те, що він займається видом спорту, котрий дехто вважає надто жорстоким. Нелегко доводиться, але Максим привчений до відповідальності і роботи ще із дитинства. Кожен день тренування - основну увагу приділяє фізичним навантаженням та функціональній підготовці. Тренується по дві години вранці та ввечері, особливо перед змаганнями. Є вдома необхідне спортивне знаряддя. Частину якого власноруч змайстрував чоловік. На змагання син їздить дуже часто, останнім часом майже кожен тиждень. За три неділі до поїздки в Італію отримав травму ноги. Так він навсидьки відпрацьовував техніку ударів, щоб не навантажувати ногу перед змаганнями і виступити достойно. На тренування їздить у місто Лубни. Вони проходять у бійцівському клубі "Січ". Влітку простіше добиратися. А взимку іноді і в дядька заночує. А раненько встає і їде, щоб на уроки у школі не запізнитися. Непросто навчатися, але наш син не нарікає і має високі бали у навчанні. Мріє вступити у Київський інститут фізкультури і спорту. У столиці, має надію, далі долати вершини у спорті, там є багато бійцівських клубів. Його підтримують і вчителі, і дружний клас. А ще хочеться окремо сказати про тренерів БК "Січ" Василя Галича та Вадима Чайковського. Забагато добрих слів - не буває! Сказати про те, що ми від клубу у захваті - це не сказати нічого . Син із величезним нетерпінням чекає на тренування. Жодного разу не пошкодували протягом ось вже чотирьох років, що потрапили сюди. Про прекрасні умови, фаховість тренерів - навіть не вартує сумніватись ні на мить. За цей час діти стали однією великою родиною. Коли когось не має, чи хтось хворіє - турбуються усі. Коли у когось прекрасні новини - тішаться також всі. Тут одна дружна, родина спортивна. За цей час Максим знайшов силу-силенну друзів, не просто ситуативних знайомих, а саме друзів. Тож величезне тренерам спасибі за цю атмосферу, і за те, що люблять усіх дітей, таких різних і ставляться до кожного по-рідному !!!
Гармонія щастя панує і в родині Устименків. Кожну навіть найменшу перемогу сина Сергій Миколайович та Олена Миколаївна відзначають у сімейному затишному колі. Жінка завжди побалує свою сім`ю смаколиками, як справжня господиня, особливо їх полюбляє син Максим і завжди мамі вдячний.
Про цю дружну і гарну родину односельці говорять тільки добре, як про взірець для інших. Особливо про Олену Миколаївну із якою перетинаються мало не щодня, бо вона медичний працівник без якого не обійтися ні старому, ні малому. Медсестра для пацієнтів, як турботлива мати. Колеги говорять про неї з гордістю. За роки роботи вона заслужила великий авторитет. Це добра, приємна і досвідчена людина, котра любить свою роботу . Завжди терпляче розповість, що повинен робити хворий, підбадьорювати, тоді і лікування проходить краще і видужувати людина буде легше. Олена Миколаївна любить активний відпочинок разом із сім'єю.
Батьківська увага і безмежна любов стане гарним стимулом для їх сина відкривати в собі новий потенціал і досягати нових спортивних і професійних висот. А юний громадянин України Максим Устименко має не лише люблячих батьків, а й гарний приклад, як можна досягати успіху у своїй державі завдяки, цілеспрямованості та працелюбності.
Наостанок авторка цих рядків запитала у родини Устименків: "Що ви побажаєте прихильникам кікбоксингу?". "Вважаємо, що незабаром запрацює набагато більше секцій з цього виду спорту. - кажуть старші Устименки . - Бо ж у 2016 році кікбоксинг увійшов до програми Олімпійських ігор. Популяризація кікбоксингу в регіоні - це справа часу. Адже знаємо, що тут є багато прихильників цього виду єдиноборства. Та головне досягнення кікбоксингу, як і спорту вцілому, це те, щоб він став гарною школою у моральному і фізичному вихованні молоді, у боротьбі з наркоманією, злочинністю та бездоглядністю".
Тож Максиму побажаємо нових перемог, його тренерам - подальших успіхів, а батькам юного чемпіона світу - щастя та благополуччя!


Трудова слава від батька до сина


Цілий вечір злий холодний вітер жбурляв у вікна колючим снігом. Шибки замело на половину їхньої висоти. Зле завивання проникало крізь скло і було чутним навіть у теплій кімнаті. Миколка сидів за столом із підручником фізики. Він уже втретє перечитував параграф, який задали вивчити вдома, але ніяк не міг зосередитися. Букви стрибали у хлопця перед очима, а із голови не йшла думка: "Чого ж тато до цих пір не повернувся із роботи?" Коля - хлопець відповідальний. Не звик іти до школи без ретельно виконаного домашнього завдання. У хлоп`ячому щоденнику - суцільні п`ятірки. Коли-не-коли прорветься якась четвірочка, але то буває рідко. Але цього вечора шкільна наука зовсім не лізе у хлоп`ячу голову. Він прислухається. За стіною, на кухні, торохкотить посудом мама. Вона втретє перетирає давно вже сухі тарілки, перекладає ложки і виделки. Жінка намагається зайняти себе хоча б якимось ділом, щоб відволіктися від тривожних думок: "Чого чоловік так дуже затримується на роботі?.."
Миколка скільки себе пам`ятає вважав тата казковим богатирем. Іван Гордійович Кулик умів підкорювати своїй волі і потужні вантажівки, і великі гордовиті автобуси. А коли батько брав малого у кабіну, садив собі на коліна і дозволяв крутити баранку автомобіля, хлопчик ставав найщасливішим у світі.
Того вечора сім`я Куликів так і не заснула. Вхідні двері стукнули лише зранку. Червоні від безсоння очі дружини і позіхання сина про все розповіли чоловікові… "Не могли заснути цілу ніч", - зрозумів Іван Гордійович і обійняв рідних. "На трасі мело таке, що за два метри дороги не видно було, а потім ще й ожеледиця додалася. У Валках зупинили усі автобуси, веліли хуртовину переждати". Іван Гордійович Кулик - один із найдосвідченіших водіїв Хорольського автопарку. Він - шоферська еліта. Тому й доручили йому найвідповідальнішу роботу: перевезення пасажирів. І рейси у чоловіка відповідальні: на Харків, на Полтаву. За спиною у водія автобусу майже півсотні людей. Сідає за кермо і бере на себе відповідальність за їхні життя. Один неправильний поворот керма, одне хибне рішення у дорожній ситуації - і десятки життів під загрозою. Іван Гордійович Кулик на трасі не новачок. Возив людей, ще коли в АТП автобусів і на згадці не було. Починав водієм грузотаксі. Грузотаксі - це звичайна вантажна машина. На кузов ставили будку - сякий-такий захист від вітру і дощу. Облаштовували лави або накидали сіна - і на автостанцію під посадку. Так у п'ятдесяті роки люди їздили із сіл до райцентру. З часом з`явилися перші автобуси. Іванові Гордійовичу довірили ПАЗика, потім ЛАЗа. Усе життя - біля техніки. І не просто біля техніки, а людей возив.
Чи не того юний Микола Кулик свій життєвий шлях довго не обдумував. Батьків приклад визначив і Миколину долю. У школі Миколі не хотіли віддавати документи. Учителі були певні, що старанний хлопець має продовжувати навчання в інституті. Завуч Миколи Гордійовича Кулика - старшого навіть до школи викликав. Переконував чоловіка, що його син має закінчувати десять класів і штурмувати інститут. Вдома Іван Гордійович сказав синові: "Як ти вирішив, так і буде". Мудрий чоловік рахувався із бажанням молодшого.
Микола учився в технікумі, наче пісню співав. Тяга до техніки давала наснагу до навчання. І інститут від хлопця не втік. Після технікуму, здав іспит у Харківський автодорожній інститут. А трудову книжку за порадою батька відніс в автопарк. У відділ кадрів Кулики йшли удвох: батько і син. Старший - тямущий “вовк” далеких доріг і молодий, - котрий робив перші кроки.
80-ті роки - часи суцільних дефіцитів. На село манили людей кращим забезпеченням магазинів. Студенти - старшокурсники Хорольського технікуму Микола Кулик і Сергій Тілікін проходили виробничу практику у В`язівку. Там у магазині купили собі добренні кримпленові костюми. У тих нових костюмах, ретельно випрасуваних сорочках і до блиску начищених туфлях хлопці зустріли свій перший робочий день у автопідприємстві. Урочистий вид молодих водіїв здивував самого Олексія Павловича Гришка. "Оце так гвардія!", - захоплено зауважив директор АТП.
Миколі Кулику доручили розвозити хліб. Робота на хлібовозці - особлива. Виїжджати із гаража ще вдосвіта. У машині кілька десятків сортів різного хліба. Не дай Боже переплутати асортимент і вигрузити у магазин не той хліб, що замовили. Накладні не співпадуть і мороки не оберешся. Але молодому, завзятому водієві усе було до снаги. Висока планка родини Куликів змушувала Миколу старатися. "Ставати водієм у Хорольському АТП було легко. Дружня атмосфера, щирі колеги, розумне начальство… На роботу йшов і серце грало. Перший раз став на ремонт. Чогось не знаю - спитаю. Підійдуть, пояснять, допоможуть… Михайло Сергійович Сімрок, Іван Євлампійович Шкарупа, Василь Миколайович Костенко, дядя Женя М`який вчили не тільки шоферській майстерності, навчали жити, - згадує М.І. Кулик. - А як інженер із техніки безпеки Микола Миколайович Тур за нас горою стояв. Одного разу обставини склалися так, що я мусив у кабіну свого ГАЗ-52 взяти двох пасажирів. А це заборонено правилами. Як на те злеє діло - на перехресті автоінспектор. "Чого це ви правила порушуєте?", - питає. На ходу видумую: "Казав Микола Миколайович, що читав у журналі, начебто дозволено". Що вже там інженер з ТБ розповідав автоінспектору не знаю, але штрафів нам не було. На мене лише пальцем посварився".
На хлібовозці Микола Кулик працював із задоволенням. Платили гарно: і в автопарку зарплатню нараховували і пекарня доплачувала. На п`ятий рік нову машину дали. Саме інститут заочно закінчив і нову техніку отримав. Робить би і горя не знати. А колеги агітують: "Переходь на автобус". У пасажирському паркові водіїв не вистачало. Як завжди, Микола Іванович (люди вже так його величали) свої життєві рішення звіряв із батьковою думкою. І як завжди Іван Гордійович підтримував сина довірою. "Спробуй! Але, коли працюватимеш на автобусі, працюй так, щоб люди здоровалися",- наставляв батько свого дорослого сина.
Микола Іванович сів на ПАЗика. Маршрути були різні. На Софине - суцільна напруга. І туди, і в зворотньому напрямку - салон битком набитий. Їдуть учні СПТУ-48, їдуть бабусі із торбами, їдуть люди на роботу. Гамір, крик. Водієві і за дорогою слідкувати, і в салоні впорядкувати. Зате їздили і на Гирине. Автобус напівпорожній. Їдь і відпочивай. Шість років за кермом ПАЗа пролетіли мов одна мить. Обзивається батько. Мовляв, він уже у віці, пропонує пересісти синові на свого ЛАЗа. Микола Іванович почав працювати з татовим напарником. Василь Миколайович Левченко - не тільки водій-ас, а і людина з великої букви. На своєму "ЛАЗ-Туристі" чоловіки об`їздили усю Україну. Обслуговували екскурсії, працювали на маршрутах.
Приватизація для автопарку вийшла боком. Саме тоді стало зрозуміло, що керувати мають люди професійні. Інакше - біда. Ішов з АТП наче від серця щось дороге відривав. Але мусив.
З Володимиром Кобцем сіли на його ЛАЗа. Тижнями дома не жили. Все в дорозі. Ночами машину ремонтували. А у рейсі відпочивали, за кермом - по черзі. Сімейні клопоти залишилися на дружину. Дорога профанів не терпить, їй треба віддавати усього себе. Але як не старайся, без шоферської солідарності далеко не заїдеш. Якось узимку автобус Миколи Івановича під Решетилівкою “зачхав”, “закашляв” і зупинився. Одна біда - техніці дати раду, а інша - людей прилаштувати. Пасажири їхали у Полтаву. Із Хоролу терміново вислали техніку, щоб евакуювати автобус. А пасажирів прилаштував автобуснику із Великої Багачки. Той уже вертався із Полтави, але побачив сутужну ситуацію колеги, розвернув свого автобуса і знову вернувся у обласний центр. Отак у дорозі водії виручають один одного.
Ніколи не був байдужим до подібних ситуацій начальник відділу експлуатації О.В. Галат. Телефонують йому серед ночі: "Я в Хмельницькому поламаний". Піднімає усіх на ноги, організовує допомогу. Дорожнє братство - то водійське багатство.
З 1988 року Микола Іванович Кулик працює на автобусі. Здобув вищу освіту. Гукали на роботу керівну, викладацьку. Не пішов. Його вабить дорога. У переддень професійного свята М.І. Кулик шле колегам привітання: "Усіх, хто за кермом, щоб чекали вдома і, щоб повернення було щасливим!"


Хорольська “американка”


Телефон на парті обізвався дуже не
вчасно. У класі саме йшла виховна година. Учителька розказувала про те як треба готуватися до екзаменів. Усі однокласники Оленки Стогній зосереджено слухали класного керівника. А тут-телефон. Правда апарат обізвався не дзвінком. Його корпус завібрував, а екран заблимав яскравим вогником. Лєна намагається поводити себе так, щоб не чинити нікому незручностей. Перед початком уроку дівчинка завжди переводить мобільний у беззвучний режим. Отож зараз апарат моргає екраном до своєї власниці, мовляв, увімкни слухавку. Але Олена цього не помічає. Обкладинка розкритого зошита лягла на екран і закрила мобільний від очей власниці. А сусідка по парті Аня Зима звертає увагу на телефонні відблиски. Вона легко торкається ліктя подружки і шепоче
-Лєна, тобі дзвонять…
На дисплеї телефону - невідомий номер. Таких у телефонній книзі немає. Дівчина здивована, але відповідає на дзвінок. У слухавці приємний жіночий голос:
-Ви Олена Стогній? Вітаємо! Ви стали фіналісткою програми "Флекс".
Про що далі розповідала співробітниця американського посольства дівчинці із Хоролу, та не пам`ятає. Її обличчя залив рум`янець а у свідомості пульсувало: "Я виграла! Я виграла!
Програма "Флекс" започаткована у 1991 році. Якийсь американський сенатор вирішив зближувати між собою країни. Молоді люди із Європи, Азії, Африки отримували можливість за рахунок американського уряду прожити у Штатах повний календарний рік. Ті, хто вдало проходив відбір програми, жили в американських сім`ях і навчалися в американських школах.
Про цю програму Олена дізналася у таборі "Ерудит". Тут збиралися переможці шкільних предметних олімпіад. Старшокласниця виграла районну олімпіаду з англійської мови і отримала можливість поспілкуватися з іншими обдарованими дітьми. Серед них почула розповіді про програму "Флекс", про однолітків, котрі вже побували за кордоном. У соціальних мережах познайомилася із відгуками тих, хто повернувся із Сполучених Штатів. Хто ж із молодих не мріє про мандрівку? Побувати в далеких землях, подивитися як живуть люди за океаном мріяла і Оленка. Бажання дізнаватися про нове, знайомитися із людьми, випробувати себе привели дівчинку до рішення спробувати пройти конкурсний відбір. Тато Анатолій Олександрович і мама Світлана Михайлівна не заперечували. Може тому, що на перших порах сприйняли ідею доньки як дитячу забавку.
Лєна мала пройти три етапи відбору. Спочатку викладачі полтавських вузів перевіряли знання конкурсантами англійської мови. Ті, хто подолав сито першого відбору, зустрічалися в обласному центру з працівниками посольства США. Вели розмови на різні теми, ділилися думками, писали твір-роздум. Конкурсанти спілкувалися із дипломатами виключно англійською мовою. Причому це не були розмови типу: Мене звати… або я мешкаю в Хоролі. Конкурсанти розмірковували як вживатися із людиною, з якою у тебе натягнуті стосунки, яким чином можна обминути сварки і дійти спільної думки. За цих умов варіант: склав думку в голові українською, потім швиденько переклав на англійську і вже потому озвучив її співрозмовнику - не проходив. Старшокласники, котрих запросили на іспит повинні були думати англійською. Уявіть як це складно. І який словарний запас має бути у людини, щоб вона була здатна думати іноземною мовою. Я в інституті вивчав російську. Здавалося б, що це споріднена з українською мовою, дуже схожа. Але я так і не звик думати по-російськи. Думки формував українською і швиденько добирав в умі російський еквівалент. А Оленка Стогній - таки молодчина! Вона опанувала уміння думати англійською. Тому її спілкування з американцями було легким і невимушеним. Дівчинка із Хоролу пройшла і другий тур відбору. Із радісною звісткою легкокрилою пташиною летіла вона додому. Хотіла поділитися новиною із татом. Мама завжди була поруч. Супроводжувала доньку на всі конкурсні відбори. Присутність рідної людини надавало дівчинці моральних сил. А тато мав першим дізнатися про те, що співбесіда з американськими дипломатами пройдена успішно.
Тим часом Анатолій Олександрович переживав за доньку у Хоролі. Дивно, але коли посадив дружину з донькою в полтавський автобус і побажав малій успіху, спіймав себе на думці, що не дуже він хоче того успіху. Пан Анатолій не міг собі уявити як він зможе відпустити далеко від себе неповнолітню дитину. Як його дівчинка буде сама-самісінька у далекій країні, за тридев`ять земель, без мами і без тата. Поділився сумнівами із дружиною. Призадумалися і вона.
Кажуть на одному місці і камінь обростає. У кожної людини - розмірене життя. Йдеш на роботу і знаєш, що можна від кожного із колег чекати. Приходиш додому - потрапляєш у коло турботи і уваги рідних. А спробуй но в один момент порвати усе це, поїхати до чужих, незнайомих людей, потрапити у зовсім незнайоме середовище. Кому ти будеш потрібен? Чи подбає хто про твої інтереси, чи протягне руку підтримки?
Усі ці думки дуже бентежили Анатолія Олександровича і Світлану Михайлівну. Але з іншого боку бачили із яким завзяттям їхня донька бореться за право поїхати до США і бажали їй успіху.
Після успішного проходження третього туру відбору захвилювалася і Олена. Але її бажання подивитися як живуть люди на іншому боці планети, випробувати себе пересилювало всі тривоги. На те вона і юність! Юним і море по коліно.
Українська частина випробувань Оленою Стогній подолана успішно. Тепер те, що від дівчинки не залежало. В Америці добирали сім`ю, яка погодилася б прийняти дівчинку. Так звана хост - сім`я. 5 місяців дівчинка із Хоролу Олена Стогній чекала результату. І нарешті звістка, її чекають в Америці. Співбесіда у посольстві, заповнення візових документів. Лише за тиждень до відльоту дізналася де буде жити і хто стане для неї новою сім`єю.
Лєна ділиться спогадами: "Я до того переживала, що якби мама хоч раз заплакала, я б здала у касу авіаквитки і вибігла б із літака до неї". Але сім`я мужньо зносила хвилювання і не показувала їх дівчинці.
Дорога Олени Стогній до нового світу була нелегкою. Спочатку літаком із Києва до німецького Франкфурта. Далі повітрям через океан до Вашингтону. Звідти у Чикаго, а вже потім - Де Мойн, штат Айова. Ще в Борисполі познайомилася з Дашою із Херсону. Для дівчаток це була перша подорож. Обшуки в аеропорту, огляди речей, 14 годин у повітрі, картини, що розгорталися в ілюмінаторі літака - все вражало дівчат. Зміну часових поясів і різницю у 8 годин дівчатка майже не помітили. В аеропорту Де Мойну юну мандрівницю зустрічала хост-сім`я. Тато Трампус, мама Теммі (по-нашому Тамара) і чотири хост-братики. Старшому Нейту - 17, Бенну - 15, Зенні - 7, а молодшому Холдену - 7 місяців. Брати в руках тримали плакат: "Ласкаво просимо Олена С". Мама, а за нею й уся сім`я, по черзі ніжно обійняли свою гостю. Навіть малеча - Холден простягнув "сестричці" своє рученятко. Із аеропорту до містечка Камінг, де мешкала хост-сім`я, 40 хвилин автомобілем. Є час розповісти читачам про нову рідню нашої Оленки. Містер Трампус - високий, широкий у плечах, атлетичної статури чоловік. Працює у банку, але має фермерське коріння. Штат Айова (американці вимовляють це слово із наголосом на першій "а") - сільськогосподарський штат. Більшість його мешканців займалися вирощуванням кукурудзи. Трампус змінив заняття, але фермерський ген у його крові живе. У дворі він має маленький тракторець, ним косить траву, обрізає живу загороду. Осідлує свого помічника що вихідні. Мама Теммі - медсестра - легко дає ладу п`яти чоловікам: чоловікові і чотирьом синам. Усе життя вона мріяла про донечку і тепер зі всіх сил прагне догодити Оленці. Нейт і Бенн - старшокласники. Хлопці будуть вчитися з Оленою в одній школі. Зенні - ще малий, але вже самостійний. Відвідує волонтерів, допомагає їм пакувати продуктові набори для голодних дітей Африки. Робота найменшого Холдена - сидіти у мами на руках.
Дорогою із аеропорту Лєна роздивляється місцеві пейзажі. Айова - подібна Полтавщині. Обабіч траси - поля, степ, луки. Клімат теж схожий із нашим. Але тут часто бувають буревії - торнадо. Усі будинки у штаті - одноповерхові. Це застережний захід від ураганів. У кожному будинку - великий підвал на кілька кімнат із меблями, холодильниками і кількатижневим запасом продуктів. Люди завжди готові до атаки стихії. Нічим не відрізняється від решти будинок хост-сім`ї Олени. Він знаходиться на околиці міста. Дуже велике, але доглянуте подвір`я, фруктовий садок серед дубів і ялинок. У сім`ї чотири автівки. У мами - вона возить малого у дитсадок і, попри те, що в декретній відпустці інколи підробляє у лікарні. У тата - дві: одна особиста, а друга - службова. У старших братів - теж своя автівка. Тут школярі мають право керувати автомобілем із 15 років. Але у цьому віці вони мають строго дотримуватися маршруту "дім-школа". Із 16 років підлітки можуть їздити містом, а із 17 - будь-де. Хлопці ставляться до автомобіля дбайливо. Вони купили його не за батьківські гроші, а за власноруч зароблені. Американська молодь - дуже самостійна. З 10 років кожна дитина може відкривати свій рахунок у банківській установі. Працює і заробляє гроші навіть семирічний Зенн. На канікулах він продає морозиво покупцям великого супермаркету. Зароблені гроші кладе на рахунок. Американська подруга Олени розповідала, що у свої чотирнадцять років вона вже давно заробляє гроші у банку. Допомагає сортувати документи. Суспільство довіряє дітям і підліткам доволі відповідальні ділянки робіт. Тут не прийнято "сидіти на шиї" у батьків. Кожен старшокласник збирає гроші на навчання в університеті і коледжі. Річний курс наук може коштувати 20 тисяч і більше. Знижки тим, хто вчиться у своєму штаті, тим, хто має наукові досягнення і займається спортом. Уся система налаштована на те, щоб спонукати дітей гарно вчитися, вести здоровий спосіб життя це - вигідно: буде змога краще влаштуватися у житті. Про все це Олена дізнається пізніше, а поки вона з хвилюванням чекає першого дня навчання.
У кожному штаті школа починається в різний час. В Айові, наприклад, 24 серпня. З дев`ятого по дванадцятий клас учні вважаються старшокласниками. Дев`ятикласників звуть фрешменами, десятикласників - софмори. Учнів 11 класу звуть джуніорами. Нашу Оленку зарахували до 12 класу. Вона - сеньйорита. Приміщення школи - одноповерхове, майже без вікон. Бояться природних катаклізмів і терористичних актів. Але в школі - світло, затишно, тепло. Таких класів як у нас в Америці немає. На кожному уроці - новий склад учнів. Справа в тім, що кожен учень вибирає навчальні предмети самостійно. Обов`язкові - історія Америки і іспанська мова. Оленка обрала до цих ще хімію, математику, англійську і хор. Всього дівчинка опановує 7 предметів. Порівняй: в переліку предметів українського старшокласника півтора десятки предметів.
Стосунки між учнями і учителями в американській школі зовсім не схожі на наші українські. Там учитель не навчає, а радить, не старший наставник, а ждруг і порадник. На перерві учень може обговорювати з учителем фасон модного одягу чи здоров`я домашніх тварин. Взагалі в Америці домашні тварини мов члени сім`ї.
Американський урок триває 45 хвилин. Перерва - 3 хв. Між уроками є ланч (обід) - 30 хвилин. Українська школа озброює учня дуже широкими знаннями. Дуже часто вони в житті ніколи не знадобляться. В Америці дають знань менше, але вони набагато глибші. Завдання американської школи - озброїти знаннями і навчити спілкуватися з людьми. І відразу не визначиш яке з них головніше. Тому у школі є обов`язковим відвідування занять хору. Вчишся чути інших. Нашу героїню взяли ще і в шоу-хор. Для цього треба мати талант. Там готувалися до постановки мюзиклу. А ще Оленка була у гуртку імпровізації. Це група інтелектуалів (3-4 учні), що доводять своє уміння мислити, оцінювати факти. На змаганнях штату гурток, в якому була Олена посів І місце. Одним із завдань було, наприклад, за 10 хвилин відтворити перший день учня у новій школі. На підготовку давалося 2 хвилини.
В американській школі суворі вимоги до форми одягу, американці кажуть дрес-код. Дівчатам не можна відкривати плечі, спідниці повинні приховувати коліна. Хлопці мають бути у піджаках.
Перебування далеко від дому допомогло Олені по-нову оцінити багато речей. Перш за все змінився погляд на сім`ю. У Хоролі турбота батьків сприймалася як буденна річ. А там, вдалині, дівчина зрозуміла справжню ціну рідні. А ще дівчинка зрозуміла, попри те, що люди дуже різні, вони мають поважати цінності один одного.
Хорольська учениця американської школи щомісяця отримувала стипендію 125 доларів. Звісно на ці гроші не прожити. Більшість витрат брала на себе хост-сім`я. Брати своєю автівкою возили до школи. Інколи подалі від чужих очей, дозволяли покермувати автомобілем. Столувалася у новій родині. Доречі, там мама не мусить вставати спозаранку і готувати сніданок сім`ї. Кожен дбає про себе сам, бо цінує працю іншого. Зранку - чашка чаю і тости. Тости - це два шматочки хліба, змазані арахісовим маслом. А посередині шар фруктового джему. Правда, чашка - грамів на 400. Чай американці готують у мікрохвильовках. За весь час у США Оленка нір азу не "зустрілася" із чайником. Обідають переважно у громадських закладах: барах, кафе. Дома готують мало. У хост-сім`ї нір азу не варили супу чи борщу. Коли юна українка спитала у нових родиців чому, ті відповіли: навіщо їсти воду, ми її і так вип`єм. У тих краях дуже поширені фрукти, овочі. Вони і в магазинах дорогі. Якщо ж американці обідають чи вечеряють вдома, ніколи не ховають залишків у холодильник. Все не доїдене іде в сміттєвий бак. Американці не знають що таке гречка і не їдять варених яєць. Дуже здивувалися, коли Лєна варила собі суп і яйце. На Різдво гостя із України захотіла побалувати американську сім`ю українськими смаколиками. Зготувала борщу і олів`є. Із салатом, правда намучилася. Довго шукали солоних огірків, насилу знайшли у польському магазині. А шматок ковбаси знайшли у французькому гастрономі. В американських - таких продуктів немає. Продавчиня відрізала певний кусень ковбаси, зважила його і Лєна простягла руку за покупкою Місіс Томмі зупинила хост-доньку. Продавчиня мала ще й порізати м`ясний делікатес кубиками. Навіщо ж дома витрачати час на нарізку. Салатом смакувала уся сім`я. Сподобалося. А от борщ уплітали за обидві щоки і просили добавки.
Трампус і Томмі постаралися, щоб їхня українська донька багато помандрувала їхньою країною. Найдужче дівчинку вразила поїздка до музею Гаррі Потера, що в Орландо, Штат Флорида. Збулася найзаповітніша мрія Оленки. А ще здивувало американське весілля.
Того разу поїхали у гості до маминої сестри у сусідній штат. І тітка, і її чоловік працюють учителями в середній школі. Бачили б ви рівень їхнього житя. Будинок в три поверхи із сауною і більярдом, плазма на пів стіни, басейн у дворі. Американські учителі можуть собі це дозволити. А ще вражає американське весілля. Наші весільні батьки переживають, щоб гостям їжі вистачало. А в Америці на весільних столах стоять пластикові тарілочки. На них лежить холодна лапша - і все. Гості танцюють, п`ють пиво. Ніхто не об`їдається.
Ми на Україні живемо традиціями. А американці - відносно молода нація. Власних традицій у них сформувалося мало. Але одна із них - зустріч Санта Клауса - дуже романтична. У різдвяний вечір доріжку до будинку густо посипають вівсянкою, родзинками. Це для оленів Санти. На порозі для них кладуть моркву. Її теж готують: чистять, миють - заздалегідь. Над каміном вішають в`язані шкарпетки - у них Санта покладе подарунки слухняним діткам.
Для мужньої дівчинки Олени Стогній рік в Америці злетів дуже швидко. Називаю Оленку мужньою, бо не кожен із нас зважився б на рік залишити рідних і домівку. Додому везла повну валізу сувенірів для мами, тата, бабусі. Разом із валізою везла нову себе. Де й поділася невпевненість, сумніви у власних силах. Вона перемогла перешкоди, подолала обставини і довела самій собі, чого вона варта.


Максимові океани


…Серед величезних водяних пагорбів, котрі то здіймалися на поверхні води, то перетворювалися на глибочезні ями, корабель із червоним прапором на щоглі виглядав іграшковим. Того полотнища на щоглі вже не можна було назвати прапором. Радше - ганчірка розтріпана ураганом. У трюмі судна, обхопивши обома руками дошки своїх підвісних нарів, молився русявий хлопчина. Максим, син Харитона Бондаря із села Більчаки, що на Рівненщині, моря не бачив ніколи. Його перше знайомство із водною стихією набувало драматизму. В одному із далекосхідних портів хлопець майже місяць чекав свого судна. Нарешті, після погрузки на борт, попрямували на Берінговий пролив.
На третій день плавання увійшли в акваторію моря Лаптєвих, що непривітно зустріло мандрівників жахливим штормом. Уже четвертий день Максим не мав у роті ні рісочки хліба. Але голоду він не відчував. Морська безодня щохвилини здіймала нещасних людей майже до неба і тут же обрушувала їх у безодне провалля сірої води. Другий день цих жорстоких випробувань скінчився тим, що сусід Максима не зміг утриматися на нарах і зірвався у трюм корабля. А зовсім недавно ще один неборака втратив точку опори і зі всієї сили ударився головою об металеву балку. Череп бідолахи луснув мов горіх. Тепер Максим боявся навіть голову підвести. За чотири доби неймовірних зусиль м`язи його рук звела судома, а тіло стало дерев`яним. І тільки мозок працював чітко, та губи шепотіли: "Господи, врятуй і поможи! Матір Божа, захисти і заступи".
Шторм стих аж на п`яту добу. Мертвих зашили у величезні лантухи, додавши до тіл по кілька відер піску. "Щоб на поверхню не спливли", -пояснили матроси “пасажирам” корабля і роздали їм по шматочку цукру. Треба було хоч якось підтримати організм. Цукор був твердим і синім. Він ніяк не хотів танути у роті. Про іншу їжу нічого було й думати. За такої хитавиці не встигав навіть проковтнути. Все вивергалося із шлунка назовні. Усі думки Максима крутилися навколо того як залишитися живим. Тому він не мав змоги обміркувати і осмислити зміни, котрі принесла йому доля.
Обставини, з яких він, двадцятирічний хлопець, опинився серед каторжан, котрих доправляли до якутських рудників, були йому відомі, але не зрозумілі. На так званому радянському суді, де не було ні адвокатів, ні захисників, хлопець спитав у "судді": "За що ви дали мені 10 років каторги? За те що спалили мою хату? Чи за те, що померла мама?" У відповідь почув: "Їдь, їдь! Там розберуться".
Заарештували Максима відразу за монастирськими стінами. До хлопця підійшли двоє у шкірянках. Схопили, вивернули за спину руки і повели мов небезпечного рецидивіста. А він і не думав вириватися чи тікати, бо нічого лихого не скоїв. У 1943 році померла його мама, за кілька місяців спалили хату. Батько був далеко - його мобілізували у трудову армію. Хлопець лишився один на один із голодом і холодним осіннім дощем. Спочатку блукав селами. А потім прибився до монастиря. У роки війни, як їм стали непереливки, комуністи послабили тиск на церкви і священиків, тому у монастирях відродилося життя. Монахи пригріли бідолашного сироту: нагодували, дали житло. До молитви малий Максимко привчений з дитинства. Пам`ятає як добре було сидіти у мами на руках, заховавши носика у тепле плече. Мама тримає його і щось шепче губами.
-Мамо, що то Ви шепочете?
-До Бога молюся, синку.
-Навчіть і мене. І я хочу.
Жінка піднесла хлопчика до ікон.
-Бачиш? То - Спаситель, а то - Божа Мати. Промовляти слова молитви треба до них.
Немає вже хати, погоріли ікони, померла матуся і лише молитви, котрим вона навчила сина, лишилися із Максимом.
Сидіти у монастирської братії "на шиї" Максим не збирався. З охотою докладав рук до господарської роботи, старався ретельно виконати усі доручення. Тямущого хлопця помітили і вже скоро Максим допомагає архімандритові Якову на церковній службі: подає кадило, співає псалми. Так із Божою допомогою і при підтримці монахів дожив до 1949 року.
А восени у монастирі з`явилися люди у шкірянках. Молодому послушнику заявили: "Якби тебе спіймали десь серед поля чи під якимсь мостом, отримав би 3 місяці арешту за бродяжництво. А зв`язався з монастирем - матимеш 10 років каторги". Після так званого суду Максима у столипінському вагоні повезли до тодішнього Дніпропетровська, в тамошню тюрму. Столипінський вагон, у якому перевозили ув`язнених, дуже "комфортна" штука. Величезний дерев`яний ящик, начинений залізними клітками. У клітках, наче собаки, сидять люди. Між рядами кліток - прохід для вартового. За таких умов Максим почав свою мандрівку безмежними просторами неосяжної країни Рад.
...Закінчувався третій місяць морської подорожі Льодовитим океаном. Останні кілька тижнів караван суден супроводжував криголам. Але навіть ця суперпотужна машина була безсилою перед північними льодами. Щоб дійти до гирла Лєни, моряки змушені були просити допомоги у авіації. Літаки розбивали лід бомбами і кораблі отримували змогу рухатися вперед. Неймовірними зусиллями корабель із каторжанами дістався місця, де у море впадала річка Лєна. А за три дні на буксирі річкової баржі судно пристало до берега. Виснажені, знесилені і змарнілі люди ледве трималися на ногах.
Від води “відходили” майже місяць. Ув`язнені розуміли, що табір на березі Лєни - це тимчасове пристанище. Але про всі приваби і розкоші подальшої мандрівки навіть не здогадувалися. У Лєнському таборі місяць минув швидко. Від`їстися не змогли - двічі на день тарілка баланди і шматок сухарика розміром із чотири пальці руки. Ті із вас, дорогі читачі,хто зараз глянув на руку, щоб оцінити розмір сухаря, долоню, будь ласка, не враховуйте. Бо пайка хліба була розміром саме із чотири пальці. Нагрітися ув`язненим теж було складно. Куфайки, підбиті “риб`ячим хутром”, не захищали від вітру і морозу. А дерев`яні бараки із земляним дахом натопити складно. Та усі ці умови, порівняно із майбутньою дорогою, були раєм.
Рано вранці каторжани почули команду: "По машинам". У відкритих вантажівках, тиснучись один до одного, вирушили в дорогу. Попереду - бульдозер, він розгрібає сніг. За ув`язненими автівка із продовольством. На дворі - 56-60 градусів морозу. Машини рухалися повільно, але найменший вітерець за такого морозу діставав аж до кісток. За 17 діб мандрів тайгою подолали 600 кілометрів. Дісталися стаціонарного табору. Ті ж холодні бараки, та ж дворазова баланда, той же шматочок сухаря. Додалася робота. Бурили землю, вели розвідку надр. Шукали вольфрамову руду.
Довідка: Вольфрам - метал з унікальними властивостями. Має найвищу точку кипіння. Він є основою усіх тугоплавких сплаві. Застосовується у металургії, латко будуванні, космічній галузі.
Вічна мерзлота не спішила розкривати перед людьми свої багатства. Її семисотметровий шар надійно ховав корисні копалини. Вольфрамові шахти забрали не один десяток тисяч людських житів. Але чого варті ті життя, коли СРСР рветься у космос. Вольфрам потрібен країні за будь-яку ціну. На людські життя зважати ніколи. То й засівалася якутська тайга людськими кістками.
Максима рятувала віра. Пізно увечері, коли вже стемніє і люди полягають спати, хлопець ішов у куток бараку, ставав на коліна і тихенько молився. Одного разу чує Максим хтось шльопає іззаду. Повертається - а за ним усі хлопці стоять. Ніхто ні пари з вуст, до молитви дослухаються. З тих пір, коли у бараці не було нікого чужого, Максима просили розповісти про життя Ісуса Христа. Проповідуючи ув`язненим Христове учення, Максим навіть серед океану каторжного відчаю знаходив острівки світлої надії. "Ірод, щоб знищити маленького Ісуса, наказав стратити 14 тисяч немовлят. Їх усіх убили. А ми щасливі, бо нас колись випустять, тому дуже не переживайте. Будемо жить".
Наглядачі у таборі були безжальними. А от природа іноді допомагала ув'язненим. Час від часу снігом замітало так, що навіть двері бараку не відчиниш. Одного разу навіть відпустку від матінки-зими отримали. Закидало кількаметровим шаром снігу. У бараці 3 тижні сиділи, поки їх відкопали. Добре, що обізнані із повадками тайги хлопці, на початку бурі перенесли їз їдальні запас харчів.
Під час інспекції табору до вищого начальства звернулися мешканці Максимового бараку. Просили перевести хлопця із тайги до містечка. Але то була справа майже безнадійна. Коли це у ГУЛАГзі прислухалися до думки ув`язнених. Та попри все, сталося диво. За місяць із якутського містечка Бутигай прийшов у табір папір, в якому вимагалося доправити туди ув`язненого Максима Бондаря. Океан його віри і людського співчуття друзів-ув`язнених виявився потужнішим від моря зневіри і знущань над людською гідністю. У містечку Бутигай Максим допомагав геологам. Вони теж були ув`язненими. Сюди звозили проби грунтів, добутих у різних районах. Ці проби досліджували, визначали чи є в них вольфрамові сліди. За роки роботи у Бутигаї хлопець практично здобув професію маркшейдера - гірського техніка.
У 1959 році Максима викликали в адміністрацію табірних робіт. Наглядачі допитувалися за що він отримав термін. А через кілька днів заявили: "Тебе засуджено несправедливо. Ти не винний". За два тижні колишній зек М. Бондарь отримує паспорт, гроші і довідку, в якій чорним по білому написано, що він має право оселитися у будь-якому місті СРСР.
Повернення на рідну Україну принесло радість без меж. Приписався у міліції і на навчання. Подав документи у духовну семінарію. Через місяць викликають в КГБ. Максим сидить у коридорі, біля дверей кабінету слідчого, а серце калатає так, що мало не вискочить із грудей. Увесь життєвий досвід чоловіка показує, що від таких викликів не слід чекати нічого гарного.
Коридором простують двоє. Гигикають між собою: "Зараз ми його у калюжу посадимо". Гукають у кабінет. Максим до цього часу пам`ятає їхні прізвища. Старший - Макаров, його помічник - Філатов. Макаров питає: "У семінарію записався?" Максим ствердно кивнув головою. А слідчий - помічник продовжує: "От скажи, ти ж знаєш, що Каїн убив Авеля. А де ж він жінку взяв?" Максим знав Святе Письмо досконало, бо перечитав Біблію не один раз. Але він розумів, що питання йому задають, щоб посміятися. Тому в полеміку із опонентами вирішив не вступати. "А ви Ббілію почитайте, там про це сказано", - дивлячись просто в очі офіцерові спокійно промовив Максим. І ось уже усі присутні в кабінеті сміються не над ним, а над недолугою спробою комітетчика. Бесіда у відділенні КДБ закінчилася тим, що Максима посадили в автівку відвезли додому, примусили взяти паспорт і виписатися. "От тепер їдь у свою семінарію, щоб ти за нами не числився", - підсумував горе-служака. УА в семінарію тим часом прийшов лист, у якому містилася заборона приймати на навчання Максима Харитоновича Бондаря.
Здавалося б плани пов`язати долю із службою Богові розсипалися у прах. Але табори загартували волю хлопця і навчили не опускати рук. Перешкоду треба було подолати. І Максим знав як це зробити. Він поїхав до знайомого батюшки у сусідню Житомирську область. Відстань від батьківського дому невелика, а управління КГБ різні. Друзі приписали Максима, а на роботу ходив до церкви. Був псаломщиком. Та не довго тривало спокійне життя. Кадебісти так ретельно пильнували за Максимом, наче від нього залежала безпека цієї держави. Знову виклик і наказ: залишити Житомирську область протягом 24 годин.
Цього разу хлопець їде до Києва. Мовляв, там мільйони людей, серед них легше стати непомітним для чекістів. Жив у віруючих знайомих, служив у монастирі. Співав із монахами, водив монастирем екскурсії, показував вірянам мощі святих. Молодий був, мав добру пам`ять, багато знав. Співали монахи дуже професійно, аж до душі липло і в серце западало. Особливо подобався піснеспів "Не отврати лица Своего от отрока своего, як оскорблю, услышь меня". Співали так чуттєво, що аж мороз по шкірі сипав. Півтора року київського життя залишили гарний слід у душі. І все було б добре, якби одного вечора не підійшов до Максима незнайомець. Наздогнав його прямо посеред площі і пішов поруч. А сам шепоче: "Тебе знайшли, завтра за тобою прийдуть. Коли не хочеш на "курятник", швиденько їдь кудись". Порадився із друзями і взяв курс на Росію. У Ростові-на-Дону очолював кафедру знайомий владика. Максим служив церковну службу там. Після служби спав на вокзалі, бо не мав де жити. А коли стало холодно на вулиці мав знайти квартиру. Так за неї платити треба, а в Максимових кишенях вітер гуляє. Якось у церкві хлопцеві дали десяток хрестиків. Він надумав їх продати і заробити на житло. Дивиться на привокзальній площі бабусенька стоїть. Підійшов: "Бабусю, купіть хрестика, бо гроші на житло потрібні". Стара жінка видно розбиралася в людях. Глянула на Максима, взяла його за руку і повела до себе жити.
Ось пройшов якийсь час і отримує Максим листа від батька. Старий Харитон пише синові: "Вертайся, дитино, додому. Знайшов тобі наречену гарну. Женися, а там, дивись, і нечиста сила (мається на увазі кадебісти) відв`яжеться". Так сталося як гадалося. Вдома пішов на роботу у колгосп. Працював за лантух цукру і лантух борошна. Будували сараї для худоби. Мав ще 75 рублів зарплати. Доки служаки прослідкували шлях Максима, поки з`ясовували місце його перебування, спливали роки. З`являються до нього, а у чоловіка вже первістку Андрійкові два рочки. Подивилися, що на роботу став, сім`ю має, та й відчепилися від небораки. Але мрія про сан священика не полишала Максима Харитоновича.
Продовження
у наступному номері
Каже він матушці: "Аннушко, хочу на батюшку". У Полтавській області знайомий архієрей. Влаштували Максимові екзамен по Біблії. Йому питання, а він - одразу ж відповідає без запинки. Направляють у Гадяч на приход. Максим і в церкві служить і на роботу ходить. У день зарплати Максимова бригада скидається по троячці на випивку, а церковному чоловікові вживати спиртне не годиться. Але й від людей сторонитися теж не личить. Троячку здає, із хлопцями йде. Доки ті черги за випивкою-закускою відстоюють, Максим помаленьку додому. На другий день його питають: "Де ж ти подівся, ми тебе гукали…" А Максим у відповідь: "А що горілка недопита лишилася?.." Сміються хлопці самі над собою, а Максима за свого мають. Аж ось отримує наш герой запрошення від владики. Їде в Полтаву, а там - неприємна звістка, органи не дають дозволу висвятить М. Бондаря на батюшку. "І причину ж знайшли, - сердиться архієрей. Кажуть що ти розмовляєш із західним акцентом, не вмієш по-полтавськи говорить". Але що може зупинити цілеспрямовану людину, що поставила перед собою певну мету? Хіба, що океан, і то навряд. Полтавський єпископ домовляється з одним із своїх російських колег і той висвячує Максима на дяка. А за три дні з легкої руки архієпископа Касіяна герой нашої оповіді стає батюшкою. Контрольну службу відправив на славу. Тепер вже отець Максим має власний приход. 16 років відслужив у Росії. А коли матушка захворіла, попросила: "Вези мене на рідну Україну". На той час, це вже був 1982 рік, влада змінилася, ставлення до церковнослужителів пом`якшало. Місцем служби для отця Максима стала Вишняківська церква. Вікна - вибиті, дверей - немає. На місці церковного престолу зяє глибочезна яма. Хтось видно скарби шукав. Океан Максимової віри поглинув усі негаразди. Із Божою допомогою і при підтримці людей церкву відновили. Допомагали місцеві жителі, жертвували на церкву меценати із Хоролу, Лубен.
...Митрофорний протоієрей отець Максим (Бондарь) сидить напроти мене за кухонним столом. На столі стоїть полумисок із пухкенькими варениками. Не витримую від здивування
-Батюшка, - запитую. Хто це вареники ліпить.
Розумію, що 90-літньому чоловікові важко виконати цю роботу. Отець Максим неспішно розгладжує рукою скатертину, посміхається і відповідає:
- Це мене прихожани пригощають, допомогли посадити грядку, із сільської ради привезли дрівцят. Отець Максим не скаржиться на життя.
Взагалі, я не почув від нього жодного слова осуди чи скарги. "І добро і зло - все пройде. Лиш душа із Богом лишиться. Тільки Творець має право судити", - повчає мене отець Максим. На прощання батюшка веде мене до домашнього іконостасу. У кімнаті приємний запах ладану. На стіні простенькі ікони. Можливо якась із них була із своїм господарем у Якутії. Справа - престол. Тут отець Максим творить молитву. Зліва - скромний аналой. На стіні акуратно складені ризи. Батюшка відкриває футляр, демонструє мені свою митру. Цей знак церковного стану є особливою гордістю отця максима.
Аркуш гербового паперу, це лист від митрополита Тернопільського і Кременчуцького, з котрим отець Максим проходив семінарію.
"Ваше Високопреподобіє, все чесний отче Максиме" - тиснутими літерами починається митрополиче вітання. А в кінці - приписка владика власною рукою: "Поважаю і люблю Вас за чесність".
Поважають і люблять отця Максима і його прихожани, і сусіди, бо заслужив це своїм життям.


Роки прожиті недаремно


З цією людиною приємно розмовляти завжди. Здається, він ніколи не буває роздратованим, непривітним або, не дай, Боже, злим. Його невидима аура - суцільний позитив, яка сприятливо впливає на оточуючих.
В той же час він - вимогливий, принциповий керівник, якого поважають і люблять підлеглі.
- Наш директор справедливий, - так кажуть люди. - Якщо когось і критикує, то за діло. Бо сам - взірець порядності у роботі, точності й акуратності.
Не будемо втомлювати читача і змушувати мучитися в здогадках: "Про кого мова? Хто ця людина?".
А мова - про Андрія Григоровича Пасюту, багаторічного директора ДП "ДГ ім. 9 Січня", депутата районної ради семи скликань, заслуженого працівника сільського господарства України, кандидата технічних наук. Здається, він - скрізь: і на нарадах, і на засіданнях, і на масових заходах. Й завжди його присутність доречна, виправдана й ефективна. Бо до слів та пропозицій Андрія Григоровича завжди прислухаються.
Біографія у героя нашої розповіді, як-то кажуть, звичайна і не позначена якимись неземними подіями. Однак варто зазначити той факт, що Андрій Григорович Пасюта один із небагатьох депутатів Хорольської районної ради, котрого ось вже сьоме скликання поспіль обирають люди , бо він належить до числа тих народних обранців, які не люблять порожніх балачок, надмірно не вихваляються, демонструючи свою єдність з електоратом. "Оцінювати роботу депутата, як і говорити про неї, мають виборці, а не сам народний обранець", - переконаний Андрій Григорович. Бути депутатом, захищати інтереси своїх виборців у коридорах влади для нього водночас і почесно, і важко. Почесно, бо звик тримати слово, виважено та відповідально підходити до роботи, бути чесним перед собою та людьми. Важко тому, що у політиці не пристосуванець, а справжній відданий землі аграрій - по іншому і бути не може. Досвідчений керівник не з тих, хто звик пасувати перед труднощами.

- Андрію Григоровичу, яким був Ваш шлях до посади керівника державного підприємства?
- Родом я із села Ялосовецького, тобто з господарством, яке очолюю, знайомий, так би мовити, з дитинства. Закінчивши школу, вступив на навчання до Полтавського сільськогосподарського інституту, де здобув спеціальність інженера-механіка. До армії працював інженером у радгоспі імені 9 січня. Після солдатської служби повернувся додому. Мене призначили керівником одного з відділків господарства. Але на цій посаді затримався недовго: у 1989 році на зборах трудового колективу була підтримана пропозиція довірити мені керівництво радгоспом.
-На трудовій ниві були й здобутки, й, здавалося б, непереборні труднощі. Однак і їх долали, рухалися далі…
- Я дуже люблю свою роботу і вважаю її справою свого життя. Надійна моя опора - це колектив господарства, люди, які мені довіряють, розуміють мене. Доводилося ухвалювати непопулярні рішення, скажімо, скорочувати заробітну плату. Так було в скрутний для господарства період, коли стояло питання його збереження, збереження робочих місць. Вирізати худобу - найпростіше, таке практикували тоді в багатьох інших господарствах. Але всі ми розуміли, що це - шлях до руїни. Тож у тому, що вдалося зберегти господарство, в першу чергу заслуга колективу, який не став вимагати всього й одразу, а дбав про перспективу. І спільними зусиллями нам вдалося газифікувати всі навколишні села, асфальтувати дороги, звести багато будинків для молодих родин.
- Андрію Григоровичу, продовжимо нашу розмову традиційним запитанням: чому Ви вирішили балотуватися у депутати Хорольської районної ради?
- Відразу зауважу, що політичні амбіції заважають деяким депутатам працювати злагоджено та конструктивно. Для мене неважливо, хто і під якими прапорами прийшов до влади. Головне - ефективно працювати. І щоб результати цієї роботи відчували виборці. Чому я вирішив балотуватися у депутати? Тому що у якийсь момент зловив себе на думці, що можу впливати на ті суспільно-політичні процеси, які відбуваються у нашому районі, сприяти вирішенню болючих проблем його мешканців, і в першу чергу жителів Ялосовецької сільської ради. Депутат, зрештою, має більше шансів бути почутим. І його голос на сесії - це голос людей, виборців, які довірили йому захищати власні інтереси на певний період. Сподіваюся, мої виборці не розчарувалися за всі ці роки у своєму виборі.
- А у них були для цього підстави?
- Хочеться вірити, що не було. Адже я не проігнорував жодного звернення до мене, як до депутата, висловлював думку своїх виборців з тих чи інших питань на сесіях, засіданнях профільних комісій. Словом, завжди був на боці хорольців і справедливості.
- Що за роки депутатської діяльності Вам вдалося зробити для виборців Ялосовецької сільської ради?
- Почну з того, що про проблеми цієї територіальної громади знаю не з розмов, оскільки упродовж багатьох років там живу. Їх (проблем), між іншим, назбиралося чимало - від побутових (спиляти аварійне дерево чи прибрати стихійне сміттєзвалище) до загальних (газифікація села, ремонт доріг, освітлення вулиць та багато іншого). Я розумів, що вирішити усі й одразу, ясна річ, не вдасться. Тим більше, що наше підприємство державне, то і кошти вільно направляти на розвиток села не має особливої можливості. Та треба ж підтримувати соціальну сферу на селі, розвиток спорту і інше. Було б бажання - спосіб можна завжди знайти. З чогось треба було починати. Тож з 1989 року, коли вперше обрали депутатом, та, власне, ще і раніше, потихеньку почали наводити разом із мешканцями, сільським головою порядок. Дякую їм за допомогу у вирішенні багатьох питань та за порозуміння з боку жителів територіальної громади. Докладаючи максимум зусиль, разом можна вирішити всі проблеми стосовно життєдіяльності наших сіл. Важливим у роботі є і те, що ніколи не було різноголосся із сільськими головами. І нині є співпраця із С.С.Турчаніновим плідна, а головне - приносить користь селянам. Медичні установи підтримуються у відповідності до сучасних вимог, школа не гірша за інші у районі. Найактуальнішим нині є питання освітлення вулиць. Шукаємо шляхи його вирішення. Якщо на території населених пунктів успішно працює велике агропідприємство, то села живуть комфортно і проблеми вирішуються швидше. Без цієї допомоги ніхто не обійдеться. Мені, як депутату, простіше, бо я є керівником агроформування. Правда і відповідальність більша - треба триматися на плаву, хоч у наш час - це дається не легко, щоб село жило в нормальних умовах.
- Як працює комісія з питань бюджетно-фінансової діяльності, соціально-економічного розвитку району та управління майном, до складу якої Ви входите?
- Працюємо ми як злагоджений механізм. За роки діяльності жодного разу не було такого, щоб рішення комісії більшістю голосів не було прийнято. При цьому відзначу, що в комісії у нас представлені люди різних політичних поглядів і вподобань. Тим не менше, працювати нам легко. Якби всі так вирішували питання, так як члени нашої комісії і районної ради в цілому, то не Україна просилася б до Європи, а Європа до нас!
- Яким повинен бути депутат?
- Порядним і відповідальним, уважним і чуйним, бо депутат є найбільшим гарантом розвитку громади і значимості місцевого самоврядування. Народних обранців Хорольської районної ради останніх скликань, характеризувала конструктивна співпраця, взаємна вимогливість, доброзичливість, взаємоповага, налаштованість на продуктивну роботу і націленість на конкретний результат.
- Ви - нині ювіляр, святкуєте 55 річчя - це та дата, коли перешкод для планів немає. Вже можна підбивати підсумки і окреслювати майбутні перспективи. Чи все, про що мріяли в юності, вдалося втілити в життя?
- Свою спеціальність я обрав свідомо, бо виріс у селі, бачив, чим і як живуть люди, мої односельці. Тож не уявляв свого життя десь у засвітах. Я хотів працювати на землі, й це моє бажання збулося. Завжди прагнув робити свою роботу на совість - як на посаді інженера, так і на директорській. Найбільшим своїм досягненням вважаю, безсумнівно, збереження господарства, кращих здобутків своїх попередників, примноження добрих трудових традицій. Так, нам вдалося розширити і зміцнити сільську інфраструктуру. Але це, наголошу ще раз, було б неможливо без колективу господарства - людей, котрі підтримували й підтримують мене в моїх починаннях.
- Кажуть, що доки людина мріє, в неї є майбутнє. Про що мрієте Ви?
- Моя мрія - міцне господарство, яке не стоїть на місці, а невпинно розвивається у всіх напрямках, нарощує показники. Мрію про те, щоб селяни, зокрема працівники нашого господарства, мали гідні умови життя, про те, щоб у селах не лише ремонтували, а й будували, щоб сільська молодь мала перспективу на батьківській землі.
- Які побажання з нагоди 55-річчя вважаєте найголовнішими?
- У першу чергу - здоров'я, щоб іще мати можливість попрацювати. А також розуміння навколишніх. Бо, коли люди не розуміють одне одного, складно досягти спільної мети. А вона в нас і справді спільна - розвиток господарства, розвиток країни.
….Життя на місці не стоїть, приносячи клопоти, додаючи радощі, вселяючи надію, і сподівання, що все буде добре. Так воно і буде, якщо за справу беруться такі шановні земляки, як Андрій Григорович Пасюта, один з найавторитетніших депутатів семи скликань. Як кажуть, по праці - й честь. Не "обходять" нагороди Андрія Григоровича. Він - заслужений працівник сільського господарства України, неодноразово відзначався обласними державною адміністрацією і радою, райдержадміністрацією і районною радою. Це визнання - заслуга ювіляра, так би мовити, на офіційному рівні. А скільки є ж ще "неофіційних" - подяк від мешканців села, району, яким і особисто директор, і колектив підприємства допомагають в разі потреби.
P.S. Колектив редакції газети "Вісті Хорольщини" приєднується до усіх теплих вітань ювілярові та зичить натхнення, успіхів у всіх добрих починаннях, міцного здоров'я.


“Просвіти” на Хорольщині До 100 - річчя з часу заснування


За часів Центральної Ради та Гетьманщини реального розвитку набув рух за створення " Просвіт". Певний час в Полтавській губернії функції " Просвіти" виконувала кооперація. Відкривалися головним чином з ініціативи міщан і міської інтелігенції у містах та селян і сільської інтелігенції у селах, переважно з учителів.

" Просвіти " відігравали вирішальну роль в процесі національного відродження українського народу. Опікувалися товариства " Просвіти" на місцях відділами позашкільної освіти повітових земських управ.
2 квітня 1917 року утворилося товариство " Просвіта" у Хоролі.
"Просвіти " на Хорольщині з метою отримання коштів проводили лекції, концерти, спектаклі, а також вистав-ки. Вони, як і більшість подібних товариств Полтавщини, займалися також благодійною діяльністю, спрямованою на поширення знань та ліквідацію неписьменності серед населення. Відкривали школи грамоти. Як правило при кожній "Просвіті" бібліотека, в яких було небагато українських книг.
Спілка просвітніх товариств Хорольського повіту створена на з'їзді, скликаному з ініціативи Хорольської " Просвіти" 20 серпня 1917 року, за участю 8 товариств. 17 вересня - другий з'їзд.
У Хоролі товариство " Просвіта" пам'яті Т.Г. Шевченка. Його головою у 1917 році був Безпалько Лев Авксентійович. Він же був причетний до організації 3-9 квітня 1917 року виставки в Хоролі, яка дала поштовх створенню Хорольського народного наукового музею. З його ініціативи музей, організований у місті В.П. Бірюковим, було передано під керівництво місцевої " Просвіти".
Активним членом " Просвіти" у Хоролі був Олександр Вишемірський, колишній полковник російської армії, який протягом тривалого часу вчителював у місцевій школі, а за часів Центральної Ради був комендантом міста. За це його розстріляли більшовики, жорстоко познущавшись над тілом.
У сучасних межах Хорольського району відомі : Софинська " Просвіта" заснована у квітні 1917 року і складалася із 70 членів. У 1918 році - 41 член. Засновник - Н. Щук. Голова Г. Шевельов. За рік проведено двоє загальних зборів. У селі ще 1905 року діяла читальня, 230 книг.
У Хильківці " Просвіта " заснована у листопаді 1917 року і складалася із 96 членів. Голова - Лідія Грицакова. За рік проведені одні загальні збори.
Лише 10 травня 1918 року в Полтаві розпочав роботу Перший губернський з'їзд " Просвіт". Відкрив його завідуючий педагогічним бюро Полтавського губернського земства Михайло Рудинський, а головою Президії з'їзду було обрано відомого просвітянина Григорія Коваленка. На з'їзді представляв хорольських просвітян Л.А. Безпалько.
На початку 20-х років ХХ ст. більшовицький режим не міг примиритися з існуванням незалеж-ної української просвітницької організації, намагався поставити її під свій контроль шляхом збільшови-чення "Просвіт".
Курс на ліквідацію " Просвіт" дістав офіційне підтвердження у спільному циркулярі ЦК КП(б)У і ЦК КСМУ (січень 1923р.) партійним і комсомольським організаціям. "Просвіти" в ньому визначались, як "ідеологічні центри сільського куркульства і петлюрівської самостійності".
1923 року методом державного тиску " Просвіти", як громадські організації культурно - просвітницького спрямування, припинили своє існування.


ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!


О, вчителю!
Прекрасного ви гідні,
Бо вибрали в житті свою мету;
І нині я за всіх скажу:
"Спасибі, рідна,
За вашу місію
Подвижницьку й святу"!
Із рожевих світанків юності, доброти, тепла та любові постає переді мною світлий образ моєї вчительки, моєї доброї, лагідної, але, в той же час, строгої і вимогливої, моєї класної мами - Алли Степанівни Шаригіної. Правду кажуть: учителями не стають, ними народжуються. Хоча, звичайно, - це не тільки Божий дар, а й дуже наполеглива та відповідальна праця. І серце, віддане дітям. А наша Алла Степанівна віддавала його нам - студентам групи керівних кадрів мехфаку 28-38 та всім своїм випускникам Хорольського технікуму механізації сільського господарства.
Неусміхнена і строга наш класний керівник, а на додачу, ще й дружина директора технікуму Віктора Олександровича Шаригіна, - такою вперше постала перед нами наша незабутня Алла Степанівна в перший день осені далекого вже, але такого пам'ятного 1977 року. В повітрі лагідно пливли павутинки бабиного літа, і ті ниточки срібні, красою сповиті, єднали наші серця, заставляючи їх битись в унісон. Всі ми, такі різні, безвусі сімнадцятирічні хлоп'ята і статечні поважні чоловіки, віком від сімнадцяти до сорока років, стояли в одній шерензі і вдивлялися в променисті й строгі, а в той же час добрі і заклопотані очі нашої другої матусі. А вона зупиняла свій погляд на кожному, ніби оцінюючи, яке ж майбутнє чекає нас...
... А далі закружляло й понесло нас у вихорі студентського життя: навчальна практика, пари, семінари, будзагін "Романтик" у Шишацькому районі, незабутня екскурсія в Ленінград, танці в студентському містечку, річка Голубиха, де готувалися до іспитів, і неповторна краса древнього містечка Хорол, що навіки полонило мене своєю красою. І завжди поряд з нами була наш вимогливий і справедливий класний керівник, викладач природознавства і землеробства - Алла Степанівна Шаригіна, яка знайшла свій ключик до кожного з нас, її учнів.
Ця мудра жінка - взірець істинного педагога. Педагога, який вчив не одне покоління студентів Хорольського технікуму механізації любити працю на землі та осягати ази культури землеробства, подавала нам приклад високої моралі, зглажувала всі кон-флікти, що іноді виникали в колективі. Кожного свого учня пам'ятає, пишається успіхами, бо для неї завжди було найважливішим прищепити своїм вихованцям кращі людські чесноти: доброту, милосердя, почуття справедливості, вміння знайти себе.
До того ж, Алла Степанівна, не тільки педагог від Бога, вона була прекрасною дружиною, є найкращою в світі матусею та найлагіднішою бабусею. І знаю я це не з розповідей. Ми, її учні, завжди були бажаними гостями в затишній оселі Шаригіних, пригощалися ароматним чаєм зі смаколиками, бавилися з її найменшенькою крихіткою Юлечкою, яка зростала на наших очах. Віктор Олександрович просто обожнював свою дружину, лагідно називаючи її "моя Алюня" і розповідав усім, що в юності вона була схожа на відому актрису театру й кіно Еліну Бистрицьку.
Це була дружна і прекрасна родина, в якій жили любов, взаємоповага і щастя.
Та нелегкою, тернистою була та дорога до щастя...
Народилася Алла Степанівна у день, коли на землі розквітає весна у своїй пишнобарвній красі, 3 травня незапам'ятного 1937 року в містечку Маріуполь, в родині Мотрі Петрівни та Степана Степановича Малєванових. Своїх діток, Аллусю та Стасика, батьки виховували в любові, намагалися, щоб дім був повною чашею. А їхній затишний будиночок у робітничому поселенні, на околиці Маріуполя, завдяки невтомним матусиним рукам купався в розмаїтті мальв і жоржин та квітучого вишневого саду. Певне, від неї Алла отримала у спадок любов до кожної квіточки, кожної рослинки-стеблинки, з її дбайливих рук завжди проростає кожна насінинка чи зернинка, наче з води. А матуся ще ж і вишивала гарно та пісень українських, наче серцем співала. Тато невтомно трудився на коксохімічному комбінаті, певне, там і підірвав своє здоров'я. Одного дня мамина пісня обірвалася на півслові, після тяжкої недуги помер тато Степан... А потім у їхній дім постукала війна, яка скалічила тисячі людських доль, відняла світле і радісне дитинство. Аллине дитинство, її мрії також обпалила війна. І зараз у її спогади приходять страшні картини, як горіла школа, як переховувалися та жили в окопах, а потім радісні залпи "Катюші" і свято Перемоги...
Після закінчення школи рік працювала піонервожатою, а в 1955 році вирішила здобути омріяну професію вчителя, вступивши до Мелітопольського державного педінституту, на факультет біології, хімії та основ сільськогосподарського виробництва. Її запалу енергії, сили, вміння згуртувати навколо себе вистачало на всіх, тож і обрали дівчину секретарем комсомольської організації інституту. Навіть кохання свого життя юна красуня зустріла під час чергування в загоні добровільної народної дружини. Віктор Шаригін, студент інституту механізації, настільки був вражений красунею, що вже на третій день знайомства запропонував дівчині свою руку і серце. І вже в останні дні засніженого грудня 1959 року стали молодята на весільний рушник. Такого комсомольського весілля ще не бачив Мелітополь, майже 200 чоловік прийшли привітати молодих зі знаменним днем у їхньому житті!
А вже в 1960 році лелека на своїх дужих крилах приніс щасливим батькам первістка - синочка Олександра, якого назвали на честь дідуся, Вікторового татка. Через 12 років той же легкокрилий птах знову навідався до щасливої родини, дарувавши дівчинку-перлинку, сонячну краплинку Юлечку. Діти - це було найбільше щастя, радість і втіха родини Шаригіних. Саша і Юля зростали в атмосфері любові, оточені неймовірною ніжністю своїх найрідніших, тата і мами. Саме батьки дали їм головне в житті - хороше виховання, пристойну освіту і добре ім'я. Син Олександр закінчив політехнічний інститут, став інженером. Донька Юлія здобула дві вищі освіти. Після революції Гідності Юлія Бойко два роки очолювала Хорольську районну раду. А нині повернулася в свої рідні пенати, туди, де зростала, туди, де все життя працювали її батьки, туди, де в коридорах, класах та аудиторіях витає своєрідний аромат дитинства - в Хорольський агропромисловий коледж викладачем економічних дисциплін. І нині навчає працювати на землі вже дітей та онуків тих, кого навчали її батьки. Дитинство Юлії Вікторівни, а колись маленької Юленьки, вирувало, переливалося веселковими барвами саме в цих стінах, бо мала непосида просто змушена була тихенько сидіти у маминому кабінеті, коли йшло навчання, хоча малі ніжки так і просилися промчати зі швидкістю вітру. Але матусин ласкаво-суворий погляд завжди зупиняв дівчинку на півдорозі...
Хорольський технікум механізації став для подружжя Шаригіних, Віктора Олександровича та Алли Степанівни, тим дітищем, якому вони віддали кращі роки свого життя, свою натхненну працю, свої знання, вміння, досвід і любов. Спочатку викладали своїм студентам цикл технічних дисциплін, а згодом у 1972 році Віктор Шаригін став директором технікуму. До цього, два роки, з 1964 до 1966, Шаригіни працювали на Кубі, Віктор Олександрович читав курс лекцій з механіки іноземним студентам. Потрібна була саме його кваліфікована допомога, бо кубинці почали випускати техніку для збору і перевезення цукрової тростини. Про ці чудові дні, проведені на острові Свободи, Алла Степанівна згадує зі справжнім захватом.
Двадцять сім років очолював Віктор Олександрович Шаригін рідний і дорогий серцю навчальний заклад, що став кузнею керівних спеціалістів середньої ланки народного господарства для всієї України. У 1985 році Хорольський технікум механізації був реорганізований у радгосп-технікум, а вже в 1991 році - в аграрний коледж. Двадцять сім років на посту керівника! Скільки ж зроблено за ці роки, зболено, відболено, прожито. Стрімко зростали корпуси гуртожитків, навчального цетру, перетворюючись у справжнє студентське містечко, постійно оновлювалась і оснащувалась матеріальна база надсучасною технікою і обладнанням. Юнаки та дівчата, після закінчення технікуму, ставали справжніми фахівцями своєї справи і справжніми людьми. Тяжка недуга прикувала Віктора Олександровича до ліжка. Нестерпно тяжких сім років він боровся за життя... І поряд з ним, до останнього подиху, до останньої миті була вона, його кохана, його дружина, дружної родини Шаригіних берегиня - Алла Степанівна. 5 серпня 2007 року зупинилося його палке серденько, в якому вистачало любові для всіх - дружини, діток, онуків, своїх учнів.
Як важко, нестерпно важко, летіти з одним крилом... Та вона сильна жінка, вона вчилася жити без нього, повністю віддавши себе дітям та онукам, даруючи їм часточку себе. Найбільшою її радістю і втіхою, продовженням роду Шаригіних є онуки - Гліб, Саша та Маринка, яка пішла родинною стежкою Шаригіних, працює викладачем одного з технічних коледжів Амстердама, виховує двох синочків Алика і Тіма. Фото маленьких правнуків, в обіймах мами, красується у бабусі Алли на найвиднішому місці в кімнаті. Гліб закінчив Харківський державний національний університет ім.Ярослава Мудрого, пройшов конкурсний відбір і став слідчим міського відділу поліції м.Полтава, Саша успішно навчається в 10 класі однієї зі шкіл міста. Тож бабусі Аллі є ким пишатися, є заради кого жити.
А ще наша дорога Алла Степанівна через роки несе в своєму палкому серденьку любов до своїх учнів, радіє їхнім успіхам, засмучується разом з ними життєвим негараздам. Вони ж, в свою чергу, ніколи не забувають поважну вчительку, частенько навідують, телефонують, передають вітання. А ця увага, як бальзам на душу, як розуміння того, життя прожите недаремно.
Я завжди зі щемом у душі згадую свої неповторні роки навчання в Хорольському технікумі, з любов'ю і ніжністю пригадую нашу незабутню і найкращу Аллу Степанівну. І куди б не вели мене дороги, завжди відшукаю хвилинку, щоб привітати, обійняти, притиснути до серця мою другу матусеньку.

Володимир АНДРІЄНКО,
директор ПАФ "Урожай" ( м.Глобине) за дорученням одногрупників - Івана Данилейка, Петра Пономаренка, Василя Батури, Івана Артюха, Миколи Шокотька, Анатолія Лифара, Михайла Гришка.


"ЧОРНОБИЛЬ - ЦЕ БІЛЬ, ВТРАТИ, СПОГАДИ…"


Трагічні події, що трапляються в історії кожної держави, із часом дещо забуваються. Проте ці явища назавжди залишаються у пам'яті безпосередніх учасників того тяжкого періоду. Микола Іванович ГАВРИЛЕНКО був одним із тих, хто відправився далекого 1986 року на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС.

В результаті викиду величезної кількості радіоактивних речовин із зони реактора, убивча хмара переносилась на великі відстані. Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення для всього світу. Невидимий ворог не мав ні кольору, ні запаху, та навіть повітря здавалося чистим. Але той ворог убивав молодих хлопців, калічив, відбирав здоров'я. Сьогодні масштабні наслідки катастрофи продовжують нагадувати про себе, і відлуння атомної аварії далі безжально забирає людські життя і здоров`я.
За час, що минув з моменту ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, хорольський ліквідатор Гавриленко М.І. навчився тримати хвилюючі емоції в собі. Розповідає про ті страшні події спокійно і виважено. Часом жартує. Однак, згадуючи товаришів, які разом із ним працювали пліч-о-пліч, у його голосі відчувається біль, що переповнює його серце. На розмову погодився одразу. Проте, за своєю скромністю, чоловік говорив: "Ну, що там розповідати - був, та й був. Хвалитися нема чим, лише здоров'я підкосилося. Але обов'язок перед державою і людьми був - понад усе".
Пригадуючи молоді роки, Микола Іванович розповідає, як служив у армії на кордоні з Китаєм протягом 1978-80 років. Потім працював на Хорольському елеваторі. Його робота була пов'язана із зерном, що згодом вабило на столі духмяним ароматом у вигляді свіжоспеченого хліба, та й вимагала великої відповідальності. У 1981 році одружився на чарівній і хазяйновитій дівчині. Ольга Миколаївна родом із села Штомпелівка. Доля поєднала їхні серця у полоні вічного кохання. Вже через рік у родині з'явився синочок Віталій - майбутня опора і підтримка щасливих батьків. Та не виповнилося хлопчику ще й 4 рочків, як батькові раптово прийшла повістка із військкомату: "Терміново з'явитися!"
Із Хоролу відважних чоловіків відправили у Лубни на тижневу військову підготовку.
- Нам ніхто нічого не пояснював. Сказали виконувати наказ, - розповідає чоловік. - Після всіх тренувань, отримали вказівку збирати свої речі, бо будемо переїжджати на інше місце. Куди нас везли - не мали уявлення. На той час ні ми, військові, ні мирні громадяни країни тоді ще навіть не здогадувалися про те, що в ніч на 26 квітня 1986 року на Київщині сталася страшна техногенна катастрофа. Однак, подекуди, чутки про трагедію, так званим "сарафанним радіо", вже почали розходилися. Згодом стала відомою інформація, що на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблоку частково була обвалена. І в результаті аварії стався викид радіоактивних речовин у повітря.
Страху не було, - згадує свої емоції Микола Іванович. - Було хвилювання. Адже до останнього моменту ми не знали точно, що сталося і з чим там нам доведеться зіткнутися. Про радіацію тоді ще ніхто не говорив. Разом зі мною були хорольські побратими: Черниш Віктор, Бондаренко Сергій, Крутько Олександр, Смокталь Валерій, Бондаренко Володимир, Кравченко Василь, Гуляєв Олександр, Шкляр Сергій, Сизенко Григорій. Зараз, можливо, всіх і не пригадаю.
Прибувши до села Корогод, що знаходиться за 15 км від м. Чорнобиль - стало зрозуміло з якою метою нас сюди везли через сотні кілометрів. Оглянувши територію, довкола були розташовані намети, де ми з побратимами і проживали. Спочатку нас возили на роботу у ближні села, які на той час були вже покинуті жителями. Перекопуючи землю у дворах, крізь шибки самотніх будинків виднілися моторошні кадри: напіввідкрита шафа з якої висіла чиясь сорочка, чи якісь дитячі речі, котрі поспіхом хапали люди, втікаючи від атомного монстра; незастелена постіль, де спокійно спали батьки, а поряд, на дитячому ліжечку, так і залишилася чекати чиясь улюблена іграшка, та ще багато інших страхітливих картин, які і досі зринають у снах, - із сумом в очах пригадує ліквідатор.
- Згодом будували огорожу із колючого дроту - зону відчуження у радіусі 30 км, через ліси, аж до Прип'яті. І настав той час, коли нас почали возити безпосередньо на Чорнобильську АЕС. Працювали десь до 30 хвилин і поверталися назад до табору розташування. Та вистачило нам на все життя і тих невеликих щоденних доз опромінення. Перебував я у Чорнобильській зоні два місяці. Наслідки "радіоактивних обіймів" позначилися на здоров'ї: у 2000 році - інсульт, а через 4 роки - інфаркт. Болячки не відступають.
Ліквідатор аварії на ЧАЕС Микола Гавриленко щороку, у день річниці трагедії, зустрічається зі своїми "колегами по атому" (так жартома вони себе називають), щоб згадати живих і пом'янути тих, кого забрала радіація в інший світ.


Хто на плуга налягає - той без хліба не буває, де господар добре робить - там і поле щедро родить


Хто ж не любить спостерігати, як починається новий
день, прокидається село, встає сонечко, розпускаються бруньки на деревах, виходять у поле сівачі. Вони, незважаючи на погодні умови, проблеми в державі, які останнім часом не дають нікому спокою, працюють в поті чола, аби вчасно посіяти і виростити високий врожай. Недарма ж бо кажуть: "Буде хліб - буде пісня". А ще хтось із відомих хліборобів дуже влучно сказав: "Земля родить, село живе - і ми живемо разом із ним".

У сільськогосподарському виробничому кооперативі "Хильківський" із давніх-давен добре пам'ятають та шанують народне прислів'я, за яким "весняний день весь рік годує", тому з першими промінцями сонця робота в господарстві вже кипить: без метушні та зайвого клопоту, бо в селі хазяйнують добрі господарі, і тому кожний працівник чітко знає своє місце і добре виконує довірену йому справу. Як і торік посівна кампанія розпочалася у той самий час, на початку березня. Ще не встигло зійти сонце, а на полях вже кипить робота. Із ранку на тракторній бригаді у той погожий день, коли авторка цих рядків побувала у господарстві, можна було почути гуркіт тракторів. Механізатори, які готували їх у поле, ретельно оглядали свої агрегати. Біля одного з них, у полі, вдалося поспілкуватися із трактористом, із тридцятирічним стажем роботи Сергієм Васильовичем Шиковим. Як раз він закінчував закривати вологу та боронувати посіви озимої пшениці…
"Ось бачите, на ділянці, де не проходила борона, не дивлячись на те, що сонечко лише починає по-весняному підігрівати, в землі вже утворилися численні тріщинки, поки що вузенькі, але вже глибиною до двох сантиметрів. Через кілька днів вони стануть набагато ширшими і глибшими. Тож грунтова волога замість того, щоб напувати рослини, "вилетить" в атмосферу. А після проходу агрегата тріщини зруйновані й присипані землею, на поверхні ґрунту утворилася вологозберігаюча мульча. Окрім того, борона збиває з рослин відмерлі листочки, які можуть бути джерелом інфекції, знищує тендітні сходи бур'янів, практично не пошкоджуючи при цьому рослини пшениці, які вже добре укорінилися", - пояснює головний агроном Олександр Сергійович Клочко…
А щаслива посмішка на обличчі Сергія Васильовича Шикова завжди ставала запорукою гарного настрою на весь сезон весняно-польових робіт у сільгоспкооперативі. Працювати в доброму настрої та із запальним вогником - гарантія хліборобського успіху! Правда Сергію Васильовичу довелося рідне поле змінити на поле боїв на сході України. Хіба міг він подумати, що війна стане не словом, а реальністю. Молодим офіцером, даючи військову присягу: "… Українському народові завжди бути вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов'язок…" і не сподівався, що доведеться через багато років її виконати з честю. Кожен із нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО - справжні герої сучасності, ось такі, як С.В.Шиков.
На полі кипить робота. Механізатори стараються працювати відповідально, розуміючи, що від їхньої майстерності залежить доля майбутнього врожаю. Погляд зосереджується на сучасній техніці: трактор, сівалка, механічний навантажувач. Машино-тракторний парк потихеньку оновлюється. Про справність техніки дбають головний інженер Руслан Васильович Власенко, бригадир мехзагону Петро Васильович Ігнатенко, слюсар-наладчик Володимир Іванович Заволока. Техніка перебуває в хорошому стані, бо до неї бережливо ставляться, вчасно ремонтують. Гарантією того, що у Хильківці весняні роботи пройдуть у стислі строки, є те, що тут мають досить надійний набір посівної техніки.
Ось я мала нагоду побачити, як на одному з таких "велетнів" вправно господарює один із кращих механізаторів Михайло Семенович Семенов, за плечима якого понад двадцять років роботи на "сталевому коні". На весняно-польових роботах задіяні механізатори: Юрій Павлович Діденко та Анатолій Володимирович Комаристий. Як завзято вони працюють, робота на полі аж "кипить"!
- А взагалі-то, виділяти когось особливо не хотілося б, бо у нас всі молодці!" - каже Наталія Олександрівна Марусенко виконавчий директор СВК "Хильківський", котру я зустріла на тракторній бригаді. - Ця весна, як ніколи, вимагає від нас не втрачати погожі дні. Цінуємо кожну хвилину. Добрий вигляд мають посіви озимих культур. Адже торік закупили певну кількість елітного насіння пшениці, та і погодні умови були сприятливі, - продовжує нашу розмову Наталія Олександрівна. - Щоб досягти бажаного результату, ми ні на день не припиняємо роботи на весняних ланах. Для кращого розвитку озимини та для отримання майбутніх добрих врожаїв підживили озимі із розрахунку 100 кілограмів мінеральних добрив на гектар. Відразу за цим важливим агрозаходом було проведено на всіх площах підготовку грунту. Отже є можливість широким фронтом вести сівбу. Значні площі займуть традиційні культури. Передбачено, зокрема, посіяти 500 гектарів сої, яка у нинішніх умовах дає непоганий врожай, качаниста розкинеться на 600-х гектарах, а також - 550 гектарів соняшнику.
З перших днів весни старанно доглядаємо не лише озимі, котрі вже зеленим ковром розкинулися на площі 400 гектарів, а й багаторічні трави (площа 100 га та 160 га під силос), що збагатять кормову базу.
Примхлива весна, яка то манить сонечком, то морозом морозить, все ж таки доходить до свого теплого екватору і, сподіваюсь, що погодні умови більш-менш стабілізуються і тільки-но настануть сприятливі умови, господарство приступить до сівби пізніх зернових та соняшнику. - Посівними темпами задоволені,- говорить Н.О. Марусенко, - немає претензій до технологічних вимог, адже міндобрива на поля внесли перед підготовкою ґрунту, сіємо насінням високої репродукції. Затрачаємося продумано, йдемо на новаторські ідеї, бо у хліборобській справі без пошуку немає успіху і перспективи.
-Важливе значення у весняно - польових роботах приділяється насінню та пально-мастильним матеріалам. Незважаючи на фінансові негаразди, високі ціни на пальне, добрива, посів всіх зернових проводимо протруєним насінням і переважно з використанням мінеральних добрив, - додає до розповіді керівника головний агроном -хімік О.С.Клочко. "Пульт управління" сівбою - в його руках і Олександр Сегійович знає: якщо турбота про родючість землі системна, професійна, перспективна, тоді хліборобська душа зливається із нею в єдиному пориві творення.
Молодий фахівець повернувся працювати за направленням в рідне село після закінчення аграрної академії і вже дев'ять років виконує цю надзвичайно відповідальну роботу. Адже треба точно, як в аптеці, розрахувати кількість внесення гербіцидів на кожен сантиметр землі, вивчити глибину залягання так званої "плужної підошви"- на таку глибину й обробили землю, щоб створити хороші умови для розвитку кореневої системи рослин та збереження вологи як у верхніх, так і в нижніх шарах ґрунту. Він застосовує творчість у роботі, може змінювати, якщо цього вимагає ситуація, написаний сценарій. Скажімо, бачить: обставини складаються так, що треба підвищити норму висіву, чи погодні умови вимагають збільшення кількості гербіцидних чи інсектицидних обробок, з'явилася нова хвиля бур'янів, шкідники раптом шкодять не за сценарієм прогнозу. Задекларовано дві обробки, а треба додати ще одну, а це великі гроші, тому радиться із керівництвом, переконує, доводить. Це реалії. Як кажуть, у цій шкірі не один рік, ситуація динамічна, постійно щось відбувається, і він має можливість впливу на подальший розвиток культури на полі. При цьому головне, аби при розробці технологічних карт не було прописано залізних догм. В агрономії це ризиковано. Одним словом треба добряче крутитися. І Олександр Сергійович крутиться, виправдовує довіру керівництва.
Молодь у господарстві рівняється на старших колег, у яких переймає мудрість, досвід, витримку, терпіння. Ті, в свою чергу, гордяться молодою зміною, у котрих робота кипить, а енергія "б'є ключем". Не давно прийшли працювати у господарство механізаторами Віталій Заволока, Євгеній Перун, Анатолій Тютюнник, Іван Джадан, водіями Віталій Марусенко, Юрій Тютюнник. Усі вони не лише старанно трудяться, а й стали надійними захисниками своєї батьківщини. На прикладах їх героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців - відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни.
- Наталіє Олександрівно, приємно відзначити, що в колективі все більше і більше молодих хлопців.
- Молодь - наша надія і підтримка. Ми ними задоволені. Хлопці відповідальні, дорожать роботою. Варто сказати, що кожен працівник, який приходить до нас, зазвичай, не змінює професію, - відзначає виконавчий директор.
Щоб весняно-польові роботи проходили злагоджено, працівникам створено належні побутові умови. Зокрема, з перших днів виходу їх смачно годують безкоштовно сніданком, обідом і вечерею кухарі. Механізатори, крім головних страв, насолоджуються різними смаколиками. Продукти свіжі і сертифіковані. Як мовиться, на ситий шлунок і робота спориться.
За клопотами у полі не забувають і про потреби орендодавців. Техніка СВК "Хильківський" восени зорює, весною культивує та засіває їхні присадибні ділянки, а під час жнив - збирає людські врожаї із розрахунку на кожен пай 40 соток безоплатно. Надаються і інші пільги, зокрема на поховання: для виконання обряду захоронення безкоштовно надається транспорт, а також грошова допомога - тисяча гривень. Розмір орендної плати за договором оренди земельного паю складає 10 відсотків. Якраз переукладаються договори терміном на десять років.
-Наталіє Олександрівно, як працюється Вам та Вашим колегам у сьогоднішніх умовах, коли про стабільність в Україні, а тим більше про підтримку сільгоспвиробника, можна лише мріяти? Відчуваєте негативний вплив державних проблем на свою роботу?
- Погіршення, дякувати Богу, не відчуваємо. Інвестор господарства - толерантний і виважений, завдяки чому вдається уникати у роботі небажаних нюансів. Добре, що є люди, які переймаються проблемами села та його трударів. А наше завдання - відповідально працювати. Про нас дбають, вчасно виплачують заробітну плату, забезпечують пально-мастильними і насіннєвими матеріалами, міндобривами…
Важко тепер уявити роботу господарства й без його виконавчого директора, депутата районної ради Н.О. Марусенко, яка вболіває за кожного працівника, працює в поті чола, аби нива потішила врожаєм, люди мали роботу на селі, не шукали кращої долі на заробітках. Добро і праця перемагають будь-які труднощі. Два роки очолює господарство Наталія Олександрівна. До цього працювала двадцять років у цьому ж господарстві комірником.
- Я мабуть, і не наважилась ніколи керувати сільгоспкооперативом, надто це відповідальна і непроста справа, якби не депутат обласної ради, а на той час, інвестор "Хильківського" Ф.А.Мухтаров. Це людина з Великої літери, яка завжди підтримає і ніколи не залишить на призволяще. Він і вселив віру у мої сили, - розповідає керівник сільгоспформування.
Мої підлеглі ставляться до мене з розумінням, ми завжди знаходимо спільну мову, адже робимо одну справу. Працювати зі своїм колективом мені легко. Тим більше, що працюють люди із величезним досвідом, які добре засвоїли сільськогосподарську науку, завжди підкажуть - П.В.Ігнатенко завідуючий тракторною бригадою, Л.В.Штанько завідуючий гаражем. Працюють і вони, і інші трудівники, віддаючи весь свій час та значну частину життя обраній професії. У нас, ще раз хочу підкреслити, хороший, міцний колектив на всіх щаблях - від фахівців до рядових. Хлібороби - завзяті, досвідчені, дисципліновані, з ними хоч трудовий Еверест підкоряй…
На посівних гонах панує неспокій, бо триває весняна праця в полі. Що ж, дай, Боже, хліборобам посіяти вчасно, щоб вродило рясно, адже Хильківка завжди славилася працівниками полів, справжніх господарів на своїй землі.


Служба вдень і вночі


Досьє: Бодак Максим Іванович, родом із Новосанжарщини, одружений, має восьмирічну донечку. Здобув вищу юридичну освіту за ква-ліфікацією "правознавець". У органах внутрішніх справ пройшов шлях від рядового до підполков-ника. Працював дізнавачем, слідчим, начальником слідства, керівником карного розшуку.

Чого у світі так буває, що частина людей
у суспільстві не сприймає його правил? Переважна більшість громадян щодня ходять на роботу, виховують дітей, доглядають стареньких батьків, шанують сусідів. Але є й такі, що відчувають щастя, коли обдурять когось, або привласнять чужі речі. Цих людей називають порушниками закону або злочинцями. Такі існують у кожній країні і в кожному суспільстві. Повністю позбавитися від них не вдалося жодному суспільному ладові. Але суворо контролювати їх прагнуть у кожній країні. Таким контролем займається кримінальна поліція. 15 квітня - День працівників кримінального розшуку України. З нагоди професійного свята я зустрічаюся з начальником сектору кримінальної поліції Хорольського відділу поліції, підполковником Максимом Бодаком.
"Вчився у школі і мріяв про юридичну освіту, - ділиться спогадами мій співрозмовник. - Але ніколи не думав, що доля приведе мене у поліцію. Правознавчу освіту здобував у Запоріжжі. Там навчальний заклад воєнізованого типу. Нас, першокурсників, одягли у форму, поселили у казармах. За чотири роки навчання я звик до дисципліни і до погонів так, що не знімаю їх уже 17 років".
Між нами точилася бесіда: я ставив Максиму Івановичу питання, занотовував його відповіді, а сам намагався уявити ритм життя свого співрозмовника. Робочий день працівників карного розшуку не має ні початку ні кінця. Колектив сектору кримінальної поліції Хорольського відділу поліції без усяких натяжок можна назвати бойовим загоном. Бо за будь-якої пори і за будь-яких обставинах Дмитро Могила, Сергій Булін, Юрій Папіш, Сергій Гавриленко, Олександр Денисенко, Валерій Похил і Олександр Іванов знаходяться на бойовому посту. Чи із-за щедрого столу, чи із теплого ліжка, чи із присадибної грядки, чи з відпочинку за першим покликом свого командира протягом 15-20 хвилин збираються вони у райвідділі, щоб дружно перегородити дорогу злу, котре намагається проникнути в життя хорольців.
А випадків, коли зло вривається межи людей, вистачає. Щомісяця працівники сектору кримінальної поліції розкривають 12-14 злочинних фактів. Звісно таких прикрих випадків більше і не всі вони розкриваються по “гарячих слідах”. Але за десятки років служби в органах правопорядку досвідчені Сергій Володимирович Булін і Дмитро Василович Могила переконалися у тому, що скільки б не вилася ниточка злочинного шляху, та кінець їй все одно прийде. Для того щоб було саме так готові не спати і не відпочивати Сергій Миколайович Гавриленко і Юрій Юрійович Папіш. З молодим завзяттям і енергією прийдуть на допомогу товаришам по службі і ретельно виконають усі вказівки досвідчених колег Олександр Володимирович Денисенко і Валерій Станіславович Похил, підставить плече Олександр Вікторович Іванов.
Варто громадянинові лише звернутися до райвідділу поліції із заявою, як у дію приходять пружини потужного механізму розкриття злочину. Тільки встановлюється, що заява громадянина має кримінальне спрямування, вона вноситься до Єдиного реєстру досудового розслідування. Вже за кількадесят хвилин до розгляду такої заяви долучаться фахівці. Вивчаються і уточнюються деталі подій, встановлюється коло причетних осіб, досліджуються обставини, формуються і розглядаються різноманітні версії. Йде кропітка, скрупульозна робота. Дуже часто успіхові цієї роботи допомагаємо ми, звичайні громадяни. Так було при розкритті справи квартирних грабіжників, що діяли у Покровській Багачці. Зловмисники проникли у приватне житло через вікно і винесли із помешкання цінні речі. Розслідуючи заяви потерпілих, працівники карного розшуку йшли від двору до двору. Говорили із кожним мешканцем П.Багачки. Просили пригадати чи не бачили у селі когось незнайомого або чогось незвичного. Один чоловік згадав, що селом їздив автомобіль, якого раніше ніхто не бачив. Це повідомлення дало поліціянтам важливу зачіпку. Почали "тягнути" за потрібну ниточку. Очевидці згадали марку чужої машини, її колір. А одному хлопцеві вдалося навіть пригадати дві цифри номера. Марка авто, його колір і кілька цифр номера - це неабияка інформація. Далі - справа техніки. В результаті професійних блискавичних дій оперативників встановили особу власника автомобіля. Виявилися і його спільники. Почали слідкувати за злочинною групою. Зловмисників під час скоєння пограбування будинку у Дніпропетровській області затримали. Так чіткими діями хорольських правоохоронців знешкодили злочинне угрупування, до складу якого входили мешканці одного із районів Полтавської області, Києва та Дніпродзержин-ська. Як бачимо, у цьому випадку вирішальну роль зіграла співпраця поліції і населення.
Буває так, що шальку терезів правосуддя переважає на бік законності професійність правоохоронців. Заява мешканця Хоролу, громадянина О. шокувала навіть правоохоронців. 95-річний учасник війни, сивий герой-орденоносець скаржився на те, що до його садиби вдерся невідомий молодик. Він застосував до літньої людини грубу фізичну силу: заштовхав дідуся до гаража, наніс йому тілесні пошкодження і відібрав ключі від будинку. Залишивши літню людину, котра утратила свідомість, у гаражі, злочинець кинувся до будинку. Хотів відімкнути двері, але не зміг вибрати потрібного ключа із зв`язки. Занадто збудженим був грабіжник, аж руки тряслися. У нападі люті він жбурнув зв`язку ключів у кущі, а сам поліз до хати через вікно. Здобиччю злочинця стало кілька тисяч гривень і культовий предмет, який не мав особливої художньої цінності. Після скоєння злочину невідомий зник. Відразу ж після повідомлення про подію, правоохоронці приступили до роботи. У них з`явилася надія на швидке розкриття обставин сумної події, коли службовий собака взяв слід у дворі потерпілого. Тварина упевнено повела кінолога за злочинцем. Та вже за кількасот метрів пес безсило закрутився на місці. Утікач-зловмисник перейшов на проїжджу частину і різкий запах гуми і бензину збивав собаку зі сліду. Оперативники зрозуміли, що цього разу собака їм не помічник. Нічого не дала й розмова із потерпілим. Напад на нього був таким несподіваним, що неборака навіть не зміг зафіксувати у пам`яті рис обличчя свого кривдника. Надію слідчим дали криміналісти. Вони змогли знайти на місці злочину кілька слідів зловмисника і зафіксувати їх. Слідчі розпочали свою рутинну роботу. Вивчалися сотні оперативних зведень, перечитувалися десятки томів кримінальних справ. Йшов пошук злодіянь, учинених подібним способом. Поліціянти сподівалися, що злочинця викаже його “почерк”. В решті-решт дізналися, що подібні злочини здійснювалися у Семенівці. Затримали громадянина, причетного до подібних злочинів. Оголосили йому підозру у скоєнні розбійного нападу із проникненням у житло громадянина О. Підозрюваний під тиском доказів зізнався у скоєному. Це був колишній спортсмен. Після травми він утратив можливість займатися спортом. Перейшов від спортивних ігор до тоталізатора. Робив ставки на перемоги тієї чи іншої команди у різноманітних змаганнях. Таке сумнівне хобі вимагає великих грошей. Коли гривні у кишені "гравця" закінчувалися, молодик не гребував залазити у чужі гаманці. А так як літні люди не могли опиратися насиллю, то він саме їх обирав своїми жертвами. По дорозі із Семенівки до Києва цей гравець зупинився у Хоролі. Тут хильнув оковитої і випадково через паркан угледів, як у гаражі порається старенький ветеран. Що було далі, ви вже знаєте. А що буде - вирішить суд. У Кременчуцькому суді вивчають обставини справи. Кримінальний кодекс за вчинення подібних дій передбачає позбавлення волі від 7 до 12 років із конфіскацією майна. Отак закінчуються походеньки злочинця, зараженого ігроманією і алкоголізмом.
…Черговий злочинець - на лаві підсудних очікує незворотної кари. А бойова вахта сектору кримінальної поліції Хорольського відділу поліції триває. Підполковник поліції Максим Бодак і його побратими щомиті готові прибути на робоче місце і стати на захист законних інтересів громадян. Славні традиції правоохоронців у надійних руках.
Р.S. Колектив сектору кримінальної поліції Хорольського відділу поліції поздоровляє колег із професійним святом і шле особливо теплі привітання ветеранам кримінального розшуку Віталію Миколайовичу Шевчузі, Віктору Миколайовичу Лопаті, Олегу Миколайовичу Штомпелю і голові ветеранської організації Віталію Івановичу Наумчуку.


Навчальні заклади гордяться своїми випускниками!


Хорольський край є скарбницею талановитих і успішних людей, які своєю працею підтверджують розквіт не тільки нашого краю, але і Полтавщини. Люди старшого покоління в молоді роки навчалися в вищих навчальних закладах і вміло використовували свої знання на практиці. Саме завдяки професійним знанням, сміливості у досягненні накреслених цілей, наполегливості окремі з них досягли успіхів на своїй трудовій стежині. Навчальні заклади гордяться своїми випускниками - людьми працелюбними і працьовитими, розумними і талановитими.
І ось нещодавно Полтавський кооперативний інститут, а зараз перейменований у Полтавський університет економіки і торгівлі, на честь свого 55-річного ювілею з дня відкриття та у зв'язку зі 150-річницею створення першого споживчого товариства видав чудову книжку під назвою "Полтавський Університет економіки і торгівлі. Історії успіху". Цей вуз є одним із кращих не тільки в Полтавській області, але і в Україні, і далеко за її межами. З дня свого заснування пройшов славний шлях становлення й розвитку, з перших днів заявивши про себе, як передовий центр освіти не тільки в системі споживчої кооперації, а й України. Розвиток та досягнення у науці та спорті, новітні форми навчання, стажування за кордоном, успішні випускники - всім цим пишається навчальний заклад. Серед випускників - відомі політики, громадські діячі, бізнесмени, керівники різних підприємств та організацій, учені, тисячі чесних, відповідальних, висококваліфікованих фахівців, які живуть і працюють не тільки в Україні, але і в різних куточках світу.
Прикладом цього є авторитетні полтавчани: Кулініч Олег Іванович, заслужений працівник сільського господарства України, який користується особливою повагою серед людей за всі ті добрі справи, які ним зроблені. Має державні нагороди: ордени Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного прапора, "Знак Пошани". З 2002 по 2012 рр. Олег Іванович обирався депутатом Полтавської обласної ради трьох скликань. Із 2012р.- народний депутат України (у 2014 році переобраний на позачергових виборах), член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин .
Головко Валерій Анатолійович - голова Полтавської обласної державної адміністрації , який багато приділяє уваги громадській та політичній діяльності. Він уболіває за рідну нашу Полтавщину й Україну.
Він був депутатом Полтавської обласної ради п'ятого та шостого скликання. У грудні 2012 року земляки обрали Валерія Анатолійовича народним депутатом України сьомого скликання. З грудня 2014 року Президент України П.Порошенко підписав Указ "Про призначення В.А.Головка головою Полтавської обласної державної адміністрації”.
Полієвець Олександр Васильович, який був і є справжнім патріотом Полтавської області, професіоналом своєї справи. Він надзвичайно багато зробив для розвитку рідної Полтавщини.
З 1998 по 2002рр. очолював Полтавську обласну раду, віддаючи сили та натхнення полтавській громаді, частинкою, якої відчуває себе все усвідомлене життя.
Таких прикладів успішних людей можна навести багато серед полтавчан. Дуже приємно, що в цій книзі є і наші успішні земляки, які в свій час закінчили цей вуз і досягли своєю працею успіхів у житті та багато доброго і хорошого зробили на тернах Хорольщини. Серед них голова правління Хорольської райспоживспілки, заслужений працівник сфери послуг України Володимир Шишка. Адже, хто добре знає Володимира Семеновича, його колишні колеги по роботі скажуть, що система райспоживспілки, всі її структурні підрозділи, при його вмілому керівництві, успішно працювали багато років.
За вагомий внесок у розбудову й зміцнення споживчої кооперації Хорольського району, у сприяння реалізації соціально-економічної політики в державі, поліпшення обслуговування населення, за багаторічну сумлінну працю й високий професіоналізм Володимир Семенович нагороджений Почесною грамотою Укоопспілки, Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною трудовою відзнакою "Знак Пошани" Укркоопспілки та удостоєний звання "Заслужений працівник сфери послуг України". Він має безліч нагород Полтавської облдержадміністрації, обласної ради, Хорольської райдержадміністрації та районної ради.
Як людину з активною життєвою позицією, його тричі обирали депутатом Хорольської районної ради та членом міськвиконкому. Будучи помічником народних депутатів Верховної Ради , завдяки його сприянню були газифіковані його рідні Кравці та багато інших сіл нашого району, а також зроблено чимало інших добрих справ. Зокрема: була проведена реконструкція системи водопостачання в місті та залучені значні кошти в центральну районну лікарню для відкриття реанімаційного відділення для тяжкохворих та багато іншого. Він з особливою повагою ставиться і до ветеранів райспоживспілки, сприяє вирішенню їх проблем, підтримує морально та фінансово.
Може скаже читач, а де ж поділося все, що зроблене в кооперації району сьогодні? Але в Хорольському районі споживча кооперація ще існує, може не в такому вигляді, як було це 25 років тому. Ці зміни відбулися на рівні держави. Приватна власність домінує в усіх сферах життя.
В цій книзі присвячена сторінка і нашій землячці, жінці, яку добре знають в Хоролі, Галині Козловій, заслуженому працівнику соціальної сфери України.
Працюючи на різних посадах в системі споживчої кооперації, державної торгівлі, а з часом, обіймаючи посади директора районного центру зайнятості та першого заступника голови Хорольської райдержадміністрації, вона багато зробила добрих справ, як у соціальній сфері, так і в освіті, медицині, культурі. За її ініціативою збудоване і діє сучасне приміщення районного центру зайнятості, де налагоджена чітка робота спеціалістів як з безробітніми так і роботодавцями. Діючий директор Леся Тютюнник разом із колективом продовжують добрі традиції і методи роботи свого попереднього керівника і мудрого наставника Галини Козлової.
Галина Михайлівна вміло поєднувала професійну діяльність з громадською. Тривалий час була головою райкому профспілки працівників державних установ, два скликання була депутатом міської ради. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, її і зараз обрали головою президії Громадської ради ветеранів при виконкомі міської ради, є членом виконавчого комітету. Галина Михайлівна небайдужа до людських проблем, до всього, що діється в нашому місті та районі.
Серед молодих випускників цього навчального закладу є сторінка, присвячена нашій землячці Щегловій Ніні Сергіївні, яка закінчила цей вуз в 2010 році, займалася науковою роботою, захистила дисертацію і стала кандидатом економічних наук.
Вона є успішним підприємцем, продовжувачем добрих традицій своїх батьків. Працює директором кафе "Піцерія"У сестер" у Полтаві.
Ніна Щеглова пишається тим, що гідно несе сімейну естафету. Для неї високий рівень родинного бізнесу - найголовніша мотивація у роботі. Ніна Сергіївна дотримується принципів професіоналізму, чесності та порядності. Вона ініціює новаторські ідеї, дбає про якість обслуговування у закладах мережі, не пориває зв'язок з університетом, приймаючи на практику та стажування студентів.
Не всі наші земляки, які закінчили цей навчальний заклад, увійшли в історію цієї книги, але вони також є успішними в тих справах, якими займаються.
Презентація книги відбулася в стінах університету на честь 55 ювілею цього закладу. На цьому заході були присутні: голова правління Укоопспілки та працівників споживчої кооперації України І.Л.Гороховський, голова Полтавської облдержадміністрації В.А.Головко і багато інших керівників підприємств, організацій, установ, політиків - випускників університету з різних областей не тільки України, але і інших країн.
Вітаємо наших земляків з приємною подією!

Анатолій Олійник, член спілки журналістів України


Взяли участь у відкритому регіональному фестивалі творчості “сузір`я мрій”


На початку листопада у селі Засулля Лубенського району відбувся відкритий регіональний фестиваль для людей з обмеженими фізичними можливостями "Сузір'я мрій". Він проходив у місцевому сільському будинку культури за підтримки Полтавського обласного осередку Всеукраїнської організації інвалідів "Союз інвалідів України", Лубенських районного осередку інвалідів та райдержадміністрації.
Учасники фестивалю запропонували глядачам пісенні композиції, декла-мування поезій улюблених авторів, хореографічні композиції. Їх виступи проходили у наступних номінаціях: поетична та пісенна творчість, хореграфія. Серед учасників, районних осередків інвалідів Полтавської області, взяли участь у фестивалі й представники нашого осередку Олександра Сизогова, Ігор Гладченка, Сергій Прокопенко і Тетяна Візнер. Всім учасникам були вручені дипломи за участь.

Голова Хорольського районного осередку інвалідів Т.В. Візнер


Вітаємо!


Указом Президента України Петра Порошенка №514/2016 від 19.11.2016 року почесне звання “Заслужений працівник сільського господарства України” присвоєно ШЕВЕЛЮ Григорію Петровичу, головному агрономові товариства “Агрофірма “Хорольська”. Вітаємо із високою відзнакою і бажаємо нових трудових успіхів!


Серце вчителя безкрає


Нитка людської долі… Хто її тче? У чиїх руках вона перебуває?.. Може це я сам своїми словами, вчинками, ставленням до людей формую свою долю. А може ті люди, що живуть зі мною поруч впливають на моє життя? Достеменно не відомо. Фактом лишається лише те, що кожна людина, з якою я зустрічаюся на життєвому шляху, лишає слід у моїй душі. Не поранити ближнього свого грубим словом, не нанести рану байдужістю - так нас учить жити слово Боже.
Поринувши у такі думки, починаю усвідомлювати яку величезну відповідальність покладає доля на учителів, лікарів. Вони щодня контактують із десятками людей. А значить несуть відповідальність за всякого, з ким випало зустрітися на життєвій дорозі.
Відповідальність перед кожним своїм вихованцем усім серцем відчувала Надія Петрівна Яковенко. Працюючи із дітками із сиротинця, навчаючи студентів Хорольського технікуму механізації українській мові, Надія Петрівна сприймала кожного із них як близьку людину. Тому й сяє у душах колишніх її вихованців світлий слід особистості педагога.
…Ранкову тишу мого вихідного дня прогнав телефонний дзвінок. На зв`язку був давній товариш. "Поговори, будь-ласка, із моєю дружиною. У неї велике прохання до тебе", - чую у слухавці голос товариша. З`ясовується, що у моєї співрозмовниці і у її друзів по технікуму - знаменна подія. Їхній учительці і класному керівникові - Надії Петрівні Яковенко - виповнюється 80 років. Колишні учні Надії Петрівни телефонують один одному, нагадують про день народження своєї учительки і просять розповісти про неї на сторінках газети.
"Якою ж учителькою і якою людиною треба бути, щоб навіть десятки років не стерли у душах вихованців доброго ставлення!.." - такі міркування не полишають мене.
Писати про цю спокійну, завжди врівноважену жінку з особливим милозвучним голосом і глибокими очима - задоволення. Бо колись давно і мене звела доля із нею. Не забуду довіку наших розмов. Надія Петрівна - маститий педагог, значна фігура в педколективі - обіймала посаду завідуючої педагогічним кабінетом. А я тільки починав освоювати премудрості викладацької роботи. Незважаючи на різницю у професійному зрості, Надія Петрівна спілкувалася з нами, молодими колегами, на рівних. Не було повчальних нотацій, не було смакування недоречностями, що інколи трапляються на заняттях. Була партнерська розмова двох колег. Вона не повчала, а запрошувала обговорити проблему, не вимагала, а пропонувала подумати над способом дій. А ще не зітреться із пам`яті її голос. Такий рівний, спокійний і по-материнському теплий. Той голос викликав довіру. Телефонний дзвінок читачів спонукав мене до зустрічі із ювіляркою.
На столі піца і запашна диня, за столом - ми із Надією Петрівною.
"Про те, що буду учителькою, - розповідає Н.П. Яковенко, - я знала ще у сьомому класі. Поштовхом для вибору мною професії була моя вчителька української мови. Вона колись дала завдання написати твір на тему "Ким я хочу бути". Я написала, що уявляю себе за столом біля відчиненого вікна із стосом учнівських зошитів, за вікном витьохкує соловейко, а я перевіряю учнівські роботи". Але шлях до реалізації мрії був нелегкий. Сім класів Дашківської школи були за спиною юної Надійки. А попереду - доросле життя. В десятирічку треба було добиратися у Царичанку. А це 15 кілометрів шляху. Весною долала кілометри на велосипеді. А взимку змушена була жити на квартирі у райцентрі. На плечі юної дівчини лягли дорослі турботи: одна у чужому місті. Освіта школярки була важкою фінансовою ношею для її мами. У ті часи навчання у середній школі було платним. А ще й за квартиру треба було сплатити. А за роботу у колгоспній ланці платили копійки. Як би там не було, але матуся із донею усі труднощі помаленьку долали, бо одна мріяла дати донечці освіту , а друга прагнула знань. Тому мама й підтримала бажання своєї випускниці після закінчення десятирічки вступати до педагогічного вузу. Найближчим вищим навчальним закладом був Дніпропетровський університет.
В обласний центр із села Надія їхала на вантажівці. Посідали усі в кузов - і в путь. Автобуси тоді ще не ходили. Перед першим екзаменом схвильовані й емоційно напруженій дівчині сниться сон. Начебто ходить вона по якомусь незнайомому приміщенню із високими стелями. Навколо - багато дверей, а вона не знає в які треба йти. Раптом з`являється незнайомий сивий чоловік і промовляє до неї: "Куди ти йдеш, селючко необтесана?" Так воно і трапилося, як снилося. Спочатку Надія хотіла подавати документи на українську філологію. Але подруга вмовила йти на російську. Із багатьох дверей вибрала одні. Але не вдало. З`ясувалося, що не добрали дівчата по одному балові і їх до складу студентів не зарахували. Наполегливі юнки не збиралися так легко зраджувати своїй мрії. Вони попрямували прямо до ректора. Біля ректорського кабінету автівок повно, людей багато, батьки за дітей просять. А вчорашні випускниці намагаються самостійно влаштувати свою долю. Очевидно ректор оцінив відвагу і самостійність абітурієнток і запропонував їм відвідувати заняття вільними слухачами. Мовляв, із часом може звільниться місце. За 2 місяці так і сталося. Викликають подруг в ректорат і повідомляють, що вільне місце з`явилося. Але тільки одне. Хто із двох дівчат продовжить навчання? Вирішувати їм самим. У Надійчиної подруги Люби батьки учителювали в селі. Ото вона й вирішила перевестися на заочне відділення і їхати працювати до своєї сім`ї. Скрутне було життя у вільного слухача. Стипендії немає. Мама передасть 10 карбованців - і виживай. А ще й за квартиру заплатити треба. Та слава Богу все помаленьку встатковувалося.
Два роки провчилася майбутня вчителька в університеті. А там трапилася подія, що змінила її долю. Познайомилася із своїм Михайлом Михайловичем. Їхні сестри дружили і це стало приводом для зустрічі. Стрункий, з добрими манерами, уважний хлопець впав Надії в око. Він ходив у гості, вона пригощала його маминими варениками - так і народилася молода сім`я. Надія переводиться на заочне відділення у Полтавський педінститут і разом із чоловіком починають шукати роботу. Саме тоді Крим став українським. У школах півострову вводилося вивчення української мови, потрібні були учителі. Молодята звернулися з листом до кримського відділу освіти і отримали звідти запрошення на роботу. Вибрали Красногвардійський район.
Дорога до Криму не близька. А вона, дорога, людей між собою зводить. Так сім`я Яковенків познайомилася у вагоні із Сергієм Каримовичем Сєдаковим. Він теж їхав на педагогічну роботу до сонячного краю. Збирався очолити там школу-інтернат. Отак доля познайомила молодих педагогів. Михайло Михайлович викладав фізику і трудове навчання, Надія Петрівна - українську мову. У той час в Криму будувалися агромістечка. На будівництві працювали українці. Зводили охайні двоповерхові будиночки. У містечку була ціла вчительська вулиця. Тоді ж організовували школи-інтернати. У цих інтернатах жили і вчилися не тільки сироти і напівсироти, а і діти, у яких були сім`ї. Відповідати за вихованців треба було цілодобово. Надія Петрівна була ще й вихователем. Дівчатка жили на одному поверсі, а хлопчики - на іншому. Поки вихователька розповідає казку дівчаткам, хлопчаки влаштовують гармидер. Доки підніметься до хлопців, дівчата бешкетують. Отакої роботи сім днів на тиждень, і кожного дня із сьомої, ранку і до 22-ої. У переважної більшості дітей були дуже складні характери. Їх звозили із дитбудинків, що були у курортних містах. Малі звикли до вільного життя. А в Красногвардійському інтернаті - казарменне утримання. Тому й намагалися діти тікати з інтернату. Школа педагогічної майстерності у Надії Яковенко була за найвищою шкалою трудності. Справлялася, набирала досвіду, оточувала кожного свого вихованця повагою і турботою. Втома відходила від неї, коли споглядала кримський степ. Море багряних маків і ніжна голубінь волошок розливалася навкруги, скільки очі бачать…
Молода сім`я Яковенків легко змінювала обставини життя. За кілька років переїхали на роботу у Білогорський район. Тут місцевість була зовсім іншою. Гірське повітря не підійшло здо-ров`ю і лікарі радять Яковенкам змінити клімат.
Ниточка долі простягнулася із Криму до Полтавщини. У Хоролі Надія Петрівна зітхнула вільно. Скрізь - українська мова. У Криму - діти російськомовні. Їхні зошити після перевірки червоні від виправлених помилок. А в Хоролі спілкуються українською. А ще вразило море квітів. Усе місто в клумбах. Айстри,чорнобривці і петунії робили місто дуже милим і затишним. Переїжджали у Хорол на "голе" місце. Чоловік рік пропрацював інженером у Мусіївці, а потім його перевели у Софинське училище. Швидко знайшлася робота і в райцентрі. Михайла Михайловича запросили у технікум механізації. А Надії Петрівні з роботою важче.
Сім`ю Яковенків поселили у 15 гуртожитку. Тодішній директор І.О. Дряпак завітав у гості до молодого подружжя. Хотів довідатися чи добре влаштувалися на новому місці. Надія Петрівна, вловивши слушний момент, почала цікавитися місцем розташування сіл району. Помітивши запитання у погляді директора, пояснила:
-Ходила в райво шукати роботу. Мені на вибір запропонували кілька сільських шкіл. Намагаюся з`ясувати котра з них найближче до райцентру.
Директор пильно глянув їй у вічі, злегка зітхнув і промовив:
-Не ходіть більше у райво. Приходьте завтра до мене. Спробуємо вам допомогти із роботою.
"Спочатку дали мені години у одній групі, - Надія Петрівна повертається думками у ті далекі роки. - Зарплатні отримувала 30 карбованців. У мене питали деякі колеги: "Як Ви погодилися на такі умови?" А я думала: "Нічого, хай буде". Поступово збільшувалося навантаження, налагоджувалося життя, з`явилися друзі. Звикала до нових обставин роботи. Студенти - це не учні. Зовсім інший рівень спілкування. Та й серед студентів - переважно юнаки. Усі вони були моїми. Так і казала на них "мої хлопці". Пам`ятаю такий випадок. Виходжу із гуртожитку із своїм молодшеньким Сашею. Йдемо із ним на прогулянку. Назустріч - мої студенти. Підбігають до нас, вітаються, усміхаються. Мій Сашуня дивився, дивився, а потім питає: "Мамо, це хто?" Я відповідаю дитині: "Мої хлопці". А він звів бровенята на лобику і недовірливо заявляє: "Якщо вони твої, чого ж ти їх не обнімаєш". Напевно мій син трішечки приревнував мене до моїх вихованців. А мені й чужих дітей було жалко. Батьки ж нам їх довірили. Треба було відповідати тій високій довірі".
Своїх вихованців Надія Петрівна зустрічає часто. Вони вже стали дорослими. Дехто вже навіть дідусь чи бабуся. На прізвище може когось і не згадає. Але обличчя пам`ятає усі. Бо всі вони живуть у її душі. Життя так скерувало, що ниточки їхніх доль перетнулися. Колись на базарі купувала вона розсаду квітів. (Надія Петрівна - знаменитий у місті квітникар). Один чоловік продавав гомфрену. Квіточки у неї мов кульки. Ці яскраві кульки дуже декоративні. Подивилася на ціну, порахувала гроші у гаманці, замовила продавцеві десяток рослинок. Він запакував покупку, подав і називає ціну. А вона удвічі менша від тієї, що вказана на ціниннку. Подивилася Надія Петрівна на продавця запитливо, а він їй каже: "Я ж ваш випускник. В ім`я давніх часів хочу зробити вам приємно".
Діти - як квіти і квіти мов діти. Це про нашу героїню. Кожен квадратний сантиметр її двору чарує квітковою красою, приваблює неповторним ароматом, дивує яскравими кольорами.
Наша з Надією Петрівною зустріч закінчується у її розкішному квітнику. Кілька сортів флоксу показують різноманітність рослинного світу. Зіркове мереживо флоксу Друммонда змушує зупинитися. Так хочеться милуватися квіткою. А от флокс Леопольд чарує своїм ароматом. Цілий рік із травня до холодів квітує астильба, ваблять суцвіттями дзвіночків дельфініуми. А біля ратибіди я аж рота роззявив від здивування. Квітку такої форми зустрічаю вперше. Вона своїми обрисами дуже нагадує мексиканське сомбреро. Є в колекції Надії Петрівни й унікуми. Вчені стверджують, що в природі квітів зеленого кольору не існує. А от на клумбі Надії Яковенко стоять задаваками зелені дзвіночки.
Захоплення квітами перелетіло із хорольського двору Надії Петрівни у обійстя під Парижем. Там живе її сваха- француженка. Побачила фотографії свого сина із молодою дружиною (онукою Надії Петрівни) на фоні квітучих іпомей. Захотіла і сама вирощувати такі квіти у Франції.
Доля нагородила Надію Петрівну двома онученьками. Старша Тетяна після закінчення Київського державного університету займається міжнародним туризмом. Молодша - Ілона - спеціаліст з міжнародної економіки. Живе і працює в Англії. Коли Ілона з чоловіком приїжджали у гості в Хорол, здійнявся цілий переполох. Відомо ж, бабусі Наді дуже хотілося вгодити онукам смаколиками. Готувала і вареники із вишнями, і пиріжки із картоплею і кропом, і українські товченики. Страви української кухні у виконанні Надії Петрівни скорили серце англійського зятя. Серж був у захопленні…
Нитка людської долі… Хто її тче? Сплітається по життю нитка до ниточки. Ниточки долі Надії Петрівни Яковенко уже давно зіткалися у рушник. Розкішний рушник, уквітчаний любов'ю до дітей та пошаною до колег і друзів.


ЧЕТВЕРТА ВСЕУКРАЇНСЬКА СПАРТАКІАДА "СИЛА ДУХУ"


Незвично спекотними видалися цього року змагальні дні фінального етапу IV Всеукраїнської спартакіади "Сила духу" серед інвалідів та потерпілих на виробництві, що вже втретє поспіль відбувався в Ужгородському спортивному комплексі "Юність". Під стать погоді надзвичайно запеклими та багатими на несподіванки були і спортивні баталії, що точилися тут впродовж трьох днів.
Азарт та завзяття здавалося іноді били через край. Кожен прагнув перемоги для себе та своєї команди. Але відрадно, що, завершивши боротьбу суперники тиснули один одному руки та ставали друзями в житті.
Представники Полтавської області посіли третю сходинку п'єдесталу. Вагомий внесок в загальнокомандній першості внесла наша представниця Мартюк Катерина Яківна, яка зайняла друге місце у змаганні з бомбаскету. Колектив відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у Семенівському районі адресує їй найтепліші вітання і бажає подальших перемог.

М.Ф. ОСТАПЕНКО,
заступник начальника ФССНВ та ПЗ у Семенівському районі


95 років українському товариству мисливців і рибалок


95-та річниця створення УТМР. Багато це, чи мало - однозначної відповіді дати неможливо. Саме полювання зародилося разом з людством і протягом тисячоліть було засобом його існування. Але з розвитком суспільства, крім матеріальної, воно стало приносити і духовну цінність. На сьогодні, крім промислового існує і спортивно-любительське полювання та рибальство. Що ж таке спортивно-любительське полювання? Перш за все - це процес отримання задоволення від спілкування з природою. Що ж таке УТМР? УТМР - це добровільна громадська організація, яка об'єднує мисливців і рибалок з метою сприяння активному розвитку любительського мисливського, стендового і рибальського спорту, охороні, відтворенню, збереженню, раціональному використанню тваринного світу.
УТМР засноване в 1921 році. Початок діяльності однієї з наймасовіших і найпопулярніших громадських організацій покладено 10 липня 1921 року в Харкові, коли на своєму першому з'їзді мисливці та рибалки України організувались у Всеукраїнську спілку. До Харкова з'їхалися посланці 8-ми губернських організацій, які об'єднували 45 тис. чоловік, які на той час діяли розрізнено. Однак вони підготували грунт для об'єднання сил.
На з'їзді були представлені: Донецьке губернське товариство Правильного гвинтівкового полювання, та полювання з собаками, Єкатеринославське губернське товариство гвинтівкового полювання та полювання з собаками, Харківське губернське товариство любителів гвинтівкового полювання та полювання з собаками, Запорізька, Одеська, Кременчуцька та Полтавська губернські спілки мисливців та рибалок, а також Миколаївське губернське товариство трудових мисливців. На цьому з'їзді були присутні також представники Волинської, Київської, Подільської та Чернігівської губернії - всього 40 делегатів. На з'їзді одноголосно прийнято рішення про створення ВУСМР та затверджено її Статут.
Першим головою президії Центральної ради ВУСМР на з'їзді було обрано Віктора Григоровича Аверіна - відомого і активного на той час громадського діяча, вченого, журналіста і художника. Не минуло й року, як з'явилися перші позитивні наслідки об'єднання, з'явився часопис "Охота и Риболовство".
На другому з'їзді, який відбувся 9-го березня 1923 року, обговорено проект нового декрету про полювання та вдосконалено Статут спілки. На той час спілка об'єднувала вже близько 80 000 членів. В кінці 20-х - на початку 30-х років структура і підпорядкування в системі спілки не раз змінювалися у зв'язку зі змінами в адміністративно-територіальному поділі республіки.
Головне - спілка добровільних захисників мисливської фауни діяла, зростала кількісно і якісно, міцно ставала на ноги і відігравала помітну роль у вирішенні питань соціально-економічного розвитку.
Але, на жаль, в 1933 році страшне лихоліття смертельною хвилею прокотилося українською землею. Не оминуло воно ВУСМР. В той трагічний рік і ліс, і поля, і луки спорожніли, полювати практично було нічого, оскільки в Україні лютував страшний голод. Ще в 1931 році Всеукраїнську спілку реорганізували. Спочатку вона влилася у всесоюзне об'єднання і офіційно називалася Всеукраїнська Кооперативна Рада мисливців і рибалок. Минуло два роки, у 1933 році через політичне мракобісся спілку було ліквідовано, а матеріально-технічна база спілки пішла на користь "Союз хутра", яке теж не довго проіснувало. Замість нього з'явилася "Заготживсировина", її завдання - заготівля тваринницької продукції і виконання плану будь-якою ціною.
Так тривало до Великої Вітчизняної війни. Це були найсумніші і найтрагічніші сторінки в історії ВУСМР.
Після війни люди мимоволі пригадували діяльність колишньої спілки, особливо плідні 20-ті роки, коли члени цієї справді демократичної спілки прагнули бути справжніми господарями угідь, дбали про примноження природних багатств.
Після прийняття в 1946 році постанови уряду про організацію Українського добровільного товариства мисливців і рибалок почалося відродження авторитетної громадської організації, яка стала жертвою політичних перекручень. Таким чином, в історії УТМР наступив новий етап становлення і розвитку, та новий відлік часу.
Першим головою республіканської ради УТМР був обраний фронтовик, офіцер Радчук В.В.
Перший з'їзд УТМР, який відбувся в Києві в 1947 році, прийняв Статут і визначив шляхи і напрямки відродження товариства.
1947 рік можна вважати роком створення товариства на Хорольщині, яке очолив фронтовик, котрий пережив блокаду Ленінграда, і протягом 45 років очолював районну раду УТМР - Литвиненко Василь Дмитрович. За часи його діяльності було досягнуто значних результатів в сфері збереження та примноження тваринного світу. Досягнення ці завдяки тому, що він був оточений командою однодумців, які не шкодували ні свого часу, ні матеріальних цінностей на благо товариства. Хотілося відзначити подружжя Сушків, Василя Прокоповича та Марфу Іванівну, які стояли у джерел дичерозведення, одними з перших в області займалися вольєрним утриманням тварин.
З 1992 року, і майже 18 років, товариство очолював колишній начальник Хорольського РВ УМВС підполковник міліції Коломієць Володимир Хомич, котрий теж приділяв значну увагу охороні та примноженню тваринного світу, але, на жаль - в умовах економічної нестабільності в державі, низького життєвого рівня населення показники дещо знизилися, але все ж таки залишилися високими в порівнянні з іншими.
...95 років від дня заснування. Ця дата зібрала хорольських членів УТМР на берегах тихоплинного Хоролу. Представники первинних мисливських осередків, члени президії районної ради УТМР і їхні гості змістовно і відсвяткували ювілейну дату.
Мисливців і рибалок вітали депутат обласної ради Фахраддін Мухтаров, голова Хорольської РДА Лариса Звірко, голова Хорольської районної ради Віра Мартюк, голова Лубенської РДА Тетяна Качаненко. Гості відзначили великий внесок мисливців і рибалок у збереження і відтворення рослинного і тваринного світу Хорольщини. Фахраддін Мухтаров приїхав на свято з подарунками. Гумові чоботи звичайні і забродські, мисливське екіпірування і бінокль дуже пригодяться в роботі єгерям УТМР. Голова президії Хорольської райради УТМР Юрій Юшко розповів гостям свята про звичаї мисливства, і про роботу Хорольської організації товариства. Він вручив грамоти активістам. Відзнаки отримали голови первинних організацій Стеценко В.І. (Вишняківська ПМО), Брижко Ю.В. (Покровськобагачанська ПМО), Стеценко М.В. (Петрівська ПМО), Ватуля С.Б. (Трубайцівська ПМО), Пазій О.А. (ПМО молокозаводу), Данилейко О.М. (ПМО механічного заводу), Матвієнко О.І. (ПМО "Лучанське"), Шип О.В. (ПМО "Хорол-центр").
За вагомий особистий внесок у розвиток товариства грамоти отримали мисливці: Сергій Невідомий, Віктор Сушко (Трубайці), Микола Таран, Роман Безніщенко (Стара Аврамівка), Віталій Новоселецький (Клепачі), Юрій Бровко (Петрікіївка), Анатолій Дінець (ПМО "Лучанське"). Відзначено роботу голови ревкомісії В.Д. Переятенця і члена президії М.П. Сніжка. За допомогу у роботі президії і меценатську діяльність слова вдячності і Почесні грамоти отримали депутат районної ради, голова правління СВК "Перемога" А.Г. Пасюта, директор АФ "Ольвія" О.Б. Козловець, голова Лубенської РДА Т.П. Качаненко, директор ТОВ АФ "Хорольська" П.О. Кандиба, директор ТОВ "Ковалі" Н.К. Барило, директор СТОВ “Мусіївське” Стеценко М.В., директор ДП ДГ “9 Січня” Андр. Г. Пасюта, голова правління СВК “Багачанський” В.П. Брижко, приватні підприємці М.І. Гавриленко, О.В. Ватуля та А.П. Яковенко, В.І. Дзюбенко.
Смачна юшка і куліш, весела музика від Василя Теренька, завзяті пісні новачанських і трубайцівських мисливців створили на святі неповторну атмосферу.


Будівничий


Джулай Олександр Степанович сьогодні зустрічає свій 70-річний ювілей. Не балувала його доля легкими стежками. Та і сам він ніколи не шукав "теплих" містечок, а завжди був у роботі. У Джулаївському роді з прадіда-діда всі чоловіки були будівельниками. А йому заманулося випробувати себе у військовій справі. Тож після закінчення Хорольської СШ №1 вступив до Харківського вищого військового командного училища. Але швидко засумував, забрав документи і вступив до Полтавського інженерно-будівельного інститут за спеціальністю промислове та цивільне будівництво. Родові гени таки перемогли. Трудову діяльність розпочав майстром Новгородківської рембуддільниці на Кіровоградщині. Там же запала в душу дівчина - красуня з гарним ім`ям Віра. Покохали одне одного, а після його служби в армії і одружилися. Приїхали жити в Хорол, рідний дідівський ще дім. Працював майстром, виконробом, головним інженером Хорольської ПМК-71. Через прикре непорозуміння два роки працював виконробом Лубенського будівельно-монтажного управління. А після роботи в партійних органах очолив Хорольську ПМК-71, яка на той час переживала не найкращі часи. Та досвідчений уже 40-річний керівник не спасував, вміло налагодив виробничий процес, поважав і стимулював людей - і успіхи не забарилися. Зміцнилася матеріально-технічна база будівельної організації, зріс її авторитет і значення в районі. Було побудовано багато житлових будинків, виробничих приміщень, шкіл, дитсадків тощо. Дружний і працьовитий колектив ПМК-71 зводив новобудови і в інших районах області. Багато років працювали у дві зміни, а об`єкти здавали у встановлені строки. В цілому понад 20 років віддав Олександр Степанович рідному колективу. Але він розбився об жорстку реальність приватизаційних процесів, які тоді котилися Україною, поглинаючи сотні успішних підприємств і організацій. Не обминув Олександр Степанович і центру зайнятості населення. І хоч потім працював майстром, менеджером у інших підприємствах, це було зовсім не те, що він умів і хотів робити. Не просто було жити, давати дітям вищі освіти, але природний оптимізм і працелюбність допомагали вистояти. І сьогодні він з дружиною Вірою Іванівною радіють ювілеям (в цьому році виповнюється 45 річниця їх шлюбу), допомагають сім`ям дітей, люблять своїх двох внучок - Анечку і Владочку. Тож побажаємо родині Джулаїв щастя-радості, міцного здоров`я і всіляких гараздів у житті.
Нехай душа у вас ніколи не старіє,
На білій скатертині будуть хліб і сіль,
Своїм життям вас завжди сонце гріє,
Слова подяки линуть звідусіль.


“Успішна жінка Полтавщини”


У Полтавському міському будинку культури нагородили переможців Обласного конкурсу "Успішна жінка Полтавщини". Конкурс у регіоні провели вже втретє у рамках реалізації державної політики у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.
До участі у конкурсі подали 55 заявок у 16 номінаціях. Привітали та нагородили учасниць конкурсу дипломами, пам'ятними кубками, квітами та цінними подарунками заступник голови Полтавської ОДА Роман Товстий, заступник голови Полтавської обласної ради Анатолій Ханко, начальник Управління культури Полтавської ОДА Геннадій Фасій, директор обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара Ірина Балибіна, ректор Полтавського обласного інституту післядипломної освіти (ПОІППО) Віталій Зелюк, керуюча справами виконавчого апарату Полтавської обласної ради Оксана Черкас, голова ГР при Полтавській ОДА Володимир Голуб.
У номінації "Працівник фізичної культури і спорту" відзнаку за участь отримала і наш директор Хорольської районної ДЮСШ Тетяна Гордійченко.
А у номінації "Працівник освіти і науки" - директор Ялосовецької школи Хорольського району Лариса Жеденко.


Студент Хорольського коледжу- призер чемпіонату Європи


В травневі дні в м. Бухарест (Румунія) проводився чемпіонат Європи з армрестлінгу. В змаганнях взяли участь 29 країн, серед яких збірна команда України зайняла III місце, в складі команди і наш студент 4 курсу ХАПКПДАА Зінченко Едуард.
В склад збірної команди України Едуард потрапив завдяки своїм наполегливим тренуванням та успіхам у спорті. Адже тільки у цьому навчальному році він завоював III місце в кубку України з армрестлінгу, І місце чемпіонату Полтавської області з армрестлінгу та 7 місце в відкритому чемпіонаті України з армрестлінгу.
На змаганнях чемпіонату Європи Едуард Зінченко зайняв 8 місце. Команду України представляло 60 кращих спортсменів України по 11 вагових категоріях. По сумі змагань - Україна на ІІІ місці.
Ми пишаємося своїм студентом. Вітаємо з перемогою та бажаємо подальших успіхів у спорті та навчанні.

Валентина МАРУСІЧЕНКО,
викладач фізвиховання


Вікторія Лоєнко - найкращий читач України


У рамках Всеукраїнського конкурсу "Книгоманія 2016", який проводив форум видавців України, учениця 6 класу Хорольської гімназії Вікторія Лоєнко стала переможцем обласного етапу і здобула звання "Найкращий читач Полтавщини", за що нагороджена Дипломом управління культури обласної державної адміністрації.
Дівчина виборола право брати участь у заключному конкурсі, який відбувся в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка. Додому Вікторія Лоєнко повернулася зі званням "Найкращий читач України 2016". Вона відзначена Дипломом та читацьким сертифікатом переможця Всеукраїнського конкурсу.
Вікторію Лоєнко щиро привітали з перемогою директор Хоролської гімназії Микола Копайгора та директор центральної районної бібліотеки Оксана Левіна.


Обласний огляд-конкурс "Роде наш красний"


Цьогорічний фестиваль родинної творчості "Роде наш красний", який традиційно проходить в травні у Шишаках відбувається тоді, коли країна святкує День матері та Міжнародний день сім'ї.
Святкове дійство, що проходило на березі річки Псел зібрало двадцять п'ять колективів-учасників. Неподалік розмістилося містечко майстрів в якому свої роботи демонстрували родини народних умільців Шишаччини. Глядачі та учасники фестивалю переглянули кращі їх роботи.
Прозвучали урочисті акорди фанфар, які сповіщали про початок свята. Право відкрити фестиваль було надано колективам селища Шишаки та району. Далі ведуча свята запрошувала на сцену колективи-учасники.
Серед кращих конкурсантів області і найбагаточисельніших по кількості колективів представляли учасники з Хорольського району. Вони своєю творчістю показали високий рівень виконавської майстерності, за що їх тепло вітали глядачі.
Першими, серед учасників-хорольчан виступили родинне тріо Хвощівського сільського будинку культури у складі: Тетяни Костиренко, Катерини Кравченко та Альони Давкуш, які виконали дві пісні "Зоря світанкова" та "Біжить ріка" в їх дуеті - Катерини Кравченко та Альони Давкуш також звучали дві пісні "Калина" та "Черешенька". Порадували глядачів піснями брати Супруни: Андрій та Сергій, які виконали пісні "Рідня" та "Гуцулка Ксеня". І знову на сцені тріо тільки вже з Петракіївського сільського клубу. В ньому співали: Валентина Кравцова, Олена Трепачова та Людмила Мартьян. У їх виконанні звучали дві пісні "Бавилась лебідка" та "Любов на всі літа". У дуеті ж вони заспівали "Та червона калинонька" і "Ой на городі\". Тріо Вишняківського сільського будинку культури у складі: Любові Гавриленко, Анастасії Сівакової та Валентини Дужик виконали також дві пісні "Ой ти мати зоря" та "Ой сад-виноград". Останніми завершували виступ нашого району аматори Клепачівської територіальної громади, а це дует Новачиського сільського будинку культури Тетяна Коробка та Людмила Новомлинська, які виконали дві пісні "Верба" та "Мамина калина".
Фестиваль закінчився підведенням підсумків журі обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи. З вітальними словами виступив голова журі, його директор Дмитро Соколов. Він за дорученням начальника обласного управління культури Фасія Г.І. вручив дипломи учасникам огляду-конкурсу.
За високий професіоналізм виконання творів національно-патріотичного, громадянського звучання, активну творчу діяльність по вихованню у підростаючого покоління високих естетичних смаків, що сприяє зміцненню сім'ї та родини в незалежній Україні нагороджені: дипломом першого ступеня тріо Хвощівського, Петракіївського, дует Новачиського клубних закладів та дует Супрунів Андрія та Сергія з дитячої музичної школи.
Дипломом другого ступеня нагороджені: дуети Хвощівського та Петракіївського клубних закладів, дипломом третього ступеня нагороджено тріо Вишняківського сільського будинку культури.

Віктор ГЛАДИРЬ, методист РБК


Полтавщина Великодня


28 квітня 2016 року вихованці Хорольського районного Центру дитячої та юнацької творчості у складі Крутько Маргарити, Трояна Андрія, Покотило Ірина (гурток народної іграшки «Вернісаж»), Стоян Анна, Свириденко Анна (гурток соціально-реабілітаційного напрямку «Пізнай себе»), Радько Анна, Скудякова Кіра (гурток народної творчосоті «Берегиня») учні Хорольської гімназії; Чех Вікторія, Остапенко Оксана (гурток образотворчого мистецтва «Палітра»), учні ХСШ І-ІІІ ст. №3; Шепель Максим (гурток оригамі «Журавлик»), учень ХСШ І-ІІІ ст. №1 були учасниками обласного молодіжного проекту «Полтавщина Великодня», мета якого - національно-патріотичне виховання дітей та молоді, формування любові до рідного краю, популяоизації народних традицій, відродження та розвиток писанкарства на Полтавщині.
У ході проекту вихованці брали участь у Всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасні тенденції розвитку дизайну та декоративно-прикладної творчості у процесі реалізації концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді». Для усіх бажаючих були проведені майстер-класи «Таїнство виготовлення писанки»; «Великодній дитячий фест», концерт творчо-обдарованої молоді Полтавщини. На завершення заходу усі учасники тримали власні рушники у руках та створили найбільшу в історії Полтавщини композицію з рушників.
Разом з вихованцями у заході брали участь керівники гуртків Хорольського районного Центру дитячої та юнацької творчості Колісник Віті Вікторівні («Пізнай себе»), Чеху Івану Федоровичу («Палітра») та Шепель Аллі Володимирівні («Майстриня»).

Методист ХРЦДЮТ
Оксана Стойко


НАШІ ДОСЯГНЕННЯ


З 20 по 25 квітня 2016 року в м. Лубни було проведено особисто-командний чемпіонат України зі спортивного орієнтування (бігом). У змаганнях взяла участь збірна команда Хорольського району, яку складалася з учнів Хорольської гімназії, Штомпелівської та Вишняківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Чемпіоном України став Штомпель Дмитро (Штомпелівська ЗОШ), призерами -Терентьєва Аліна, Голобородько Аліна, Орло Мирослав, Іваньков Артем (Хорольська гімназія), Штомпель Ігор, Зайцева Яна (Штомпелівська ЗОШ). Команду готували Пономаренко М.В. вчитель фізкультури Хорольської гімназії та Денисенко Є.В., вчитель фізики Штомпелівської ЗОШ.
Вітаємо наших спортсменів та їх тренерів із спортивними досягненнями і бажаємо нових успіхів.


Аматорські, мистецькі колективи - 2016


У рамках відзначення 25-ї річниці незалежності України проходить обласний огляд народної творчості „Слався, Полтавська мистецька родина!“, під час якого 9, 10 та 16 квітня в районному будинку культури звітували творчі колективи 32 клубних закладів.
На початку кожного звітного дня до учасників зі словами вітання звертався заступник голови районної державної адміністрації Чишко М.М., який дякував їм за те, що так трепетно з покоління в покоління бережуть і примножують традиції української народної творчості та побажав успішних виступів.
Цьогорічні звіти загалом показали високий рівень виконавської майстерності, культури сцени колективів та учасників. Керівники з усією відповідальністю віднеслися до формування тематичного репертуару і тому журі давало високі оцінки їх виступам, але були й такі яким необхідно попрацювати щоб відповідати головним критеріям оцінки.
Більше чотирьох з половиною сотень учасників демонстрували свої досягнення у вокальному, танцювальному, інструментальному та театральному жанрах.
Хорошими виступами радували глядачів колективи Новоаврамівського, Вишняківського, Петрівського, Хвощівського, Хильківського, Мусіївського та Трубайцівського сільських будинків культури, Бовбасівського, Попівського, Петракіївського та Костюківського сільських клубів, а також колективи клубних закладів двох об’єднаних сільських територіальних громад: Березняківський і Покровськобагачанський будинки культури – Покровськобагачанської та Новачиський – Клепачівської, які представили на звіт різножанрові програми і відрізнялися масовістю та високим рівнем виконавської майстерності. Керівникам колективів інших клубних закладів потрібно ще попрацювати над підбором тематичного репертуару, звернути увагу на сценічну культуру.
Загалом же творчі колективи з поставленим завданням справилися і готові показати свою творчість як дарунок на заходах присвячених 25-ій річниці незалежності України.
Велика вдячність аматорам, які популяризують і розвивають народне мистецтво: українську народну та популярну пісню і музику, запальний танець та щире українське слово.

Методист РБК В.М. Гладирь


Серце, віддане дітям


О музико! Чарівних звуків
Ти ріка безмежна.
Гармонія тих фарб,
Що з сонцем грає джерело.
Душі людської казка безсловесна
Чарує й манить, як весняне тепло.
Вона - саме життя,
Що жити всім велить!
Вона - надія й щастя мить.
Плине час, проходять роки, десятиліття, але ніколи не минеться народ і його невгасима любов до всього найкращого, що квітчає рід людський і рідну землю. Культура і мистецтво завжди залишалися затребуваними, недоторканими і життєво необхідними сферами існування.
Основним життєвим принципом Заслуженого працівника культури України Темника Анатолія Івановича є збереження вітчизняної мистецької спадщини, поповнення її, плекання найкращих національних особливостей, подальший розвиток найбільш значимих традицій національного мистецтва.
Народився Анатолій Іванович у сім'ї, яка любила музику. Батько грав на гармошці, а мати співала в церковному хорі. Мав гарний голос і з дитячих років співав у дитячому шкільному хорі, і як соліст. Дуже хотів навчитися грати на баяні, але батьки не мали змоги возити його в смт. Семенівку, де відкрився філіал Хорольської дитячої музичної школи. Та любов до музики перемогла. І після закінчення восьми класів Весело-Подільської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Гадяцького училища культури ім. І.П.Котляревського, де успішно освоїв гру на баяні. Після закінчення його розпочав свою педагогічну діяльність викладачем по класу баяна у Семенівській дитячій музичній школі, заочно закінчив музичний факультет Ніжинського педагогічного інституту. У 1972 році був призначений завучем навчальної частини, а з 1975 року - директором цієї школи. У 1974 році нагороджений Почесною Грамотою Міністерства культури УРСР та Українського Республіканського комітету профспілки працівників культури. Також неодноразово нагороджувався грамотами Семенівського районного відділу культури за високий рівень навчально-виховної та культурно-просвітницької роботи.
З 1988 року призначений директором Хорольської дитячої музичної школи. Творчий, обдарований керівник, високопрофесійний соліст-інструменталіст, 17 років концертмейстер народного самодіяльного хору ветеранів війни і праці "Надвечір'я".
За час його керівництва продовжує розвиватися інфраструктура школи - добудоване нове приміщення: концертна зала на 200 місць, 9 класів для індивідуальних та групових занять, інші службові кімнати. Відкрито класи гітари, хореографії, образотворчого мистецтва та сольного співу. Придбана матеріально-технічна база повністю забезпечує навчально-виховну роботу школи, в якій навчається 230 учнів. В даний час 27 випускників школи продовжують здобувати освіту у вищих навчальних закладах, 9 педагогічних працівників школи - її випускники.
Завдяки спільним зусиллям та великому творчому потенціалу і енергії дирекції та викладачів, колектив закладу досяг вагомих успіхів у навчально-виховній роботі. Дитяча музична школа стала однією з кращих в області серед початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів, головним завданням якої є естетичне виховання громадянина України шляхом формування національної свідомості, любові до рідної землі, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей українського народу, а також інших націй і народів.
Як керівник закладу, спрямовує роботу педагогічного колективу на розв'язання питань, пов'язаних з педагогічною діяльністю, як творчим процесом, на пошук шляхів удосконалення методичної роботи, як складової частини системи мистецької освіти, забезпечення високого рівня успішності та розвитку творчої особистості викладача і учня. Основний принцип у роботі - всі діти талановиті і розумні, завдання педагога вчасно зрозуміти юну особистість, знайти з нею духовну близькість, посіяти в серці зерно любові до високого мистецтва, щоб повести за собою у світ добра і краси.
У 1999 році за вагомий внесок у збагачення духовних і культурних цінностей українського народу педагогічний колектив школи нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України.
У 2010 році за вагомі успіхи у навчально-виховній та культурно-просвітницькій роботі колектив ДМШ був занесений на районну Дошку пошани. У 2011 році державна атестація закладу проведена з відзнакою, що свідчить про високий рівень навчально-виховної роботи. Викладачі та учні постійні учасники та переможці всеукраїнських, обласних, регіональних, районних конкурсів, фестивалів та олімпіад.
Будучи обраним депутатом міської ради, Анатолій Іванович проводив активну громадську роботу. Був призначений головою експертної комісії державної атестації Миргородської, Лубенської, Пирятинської, Чорнухинської, Гребінківської, Семенівської, Сорочинської, Ромоданівської, Червонозаводської дитячих музичних шкіл.
У 2014 році його портрет був занесений на районну Дошку пошани з нагоди відзначення 23-ї річниці Дня Незалежності України. Веде активну концертну діяльність, беручи участь у численних заходах області та міста як соліст-інструменталіст, у складі ансамблю баяністів та інструментального ансамблю викладачів, за що неодноразово був нагороджений Почесними Грамотами, Дипломами та Грамотами Полтавської ОДА, Полтавської обласної ради, Управління культури Полтавської ОДА, відділу культури і туризму Хорольської РДА, Хорольської районної ради, Хорольської міської ради. За вагомий внесок у розвиток міста нагороджений медаллю Хорольської міської ради.
Педагогічна діяльність Анатолія Івановича є прикладом для всього педагогічного колективу. Його вихованці - неодноразові переможці обласних конкурсів, а талановита баяністка Мельник Дарина тільки протягом 2015/2016 навчального року стала переможницею ІV Всеукраїнського музичного конкурсу "Арт-Домінанта" (Диплом лауреата І ступеня), Всеукраїнського Відкритого фестивалю-конкурсу "Барви Полтави" (Диплом), ХХІ Всеукраїнського фестивалю-конкурсу "Провесінь" (Диплом ІІІ ступеня), ХVІІ Всеукраїнського фестивалю-конкурсу "Барвистий віночок" (Диплом ІІІ ступеня), обласних конкурсів "Веселкові акорди" (Диплом ІІІ ступеня) та "Юний віртуоз Полтавщини" (Диплом).
Великою підтримкою у роботі є його дружина, викладач по класу скрипки, Юлія Миколаївна і син Сергій Анатолійович, який продовжує династію педагогів-музикантів, працюючи викладачем по класу фортепіано. Педагогічний колектив дитячої музичної школи поважає, любить і гордиться своїм керівником, щиро вітає з ювілейною датою, бажає міцного здоров'я, благополуччя, нових творчих досягнень. Музичні твори у його віртуозному виконанні нехай ще довго радують хорольців.

Володимир і Валентина Олійники (дует "Крила"):
"Пригадуємо 90-ті роки, коли працювали викладачами Хорольської дитячої музичної школи, директором якої вже був Анатолій Іванович. Він проявився мудрим керівником, професійним фахівцем і просто хорошою людиною. Ми разом створювали ансамбль "Світоч", який нещодавно відзначив своє 25-ліття. Ті твори, які пропонував Анатолій Іванович до нашого репертуару, виконуються досьогодні: "Сік землі", "Чоловіче, чоловіче…" та інші. Він, як справжній фахівець, професійно акомпонував і акомпанує їх. Здоров`я бажаємо шановному ювіляру, творчої наснаги. Нехай Вам будуть довго многії і благії літа, Анатолію Івановичу!

Анатолій Крутько, заслужений працівник культури України:
"Вперше у житті я зустрівся з Анатолієм Івановичем у селі Погребняки Семенівського району, коли ми - студенти-практиканти Гадяцького культосвітнього училища, у 1976 році виступали перед молоддю. Пішки верталися із заходу, а він нас підвіз автомобілем. Він є хорошим господарником, зміцнив матеріальну базу музичної школи, розширив кількість класів, побудував актовий зал, газифікував її. Як баяніст, підкреслю, що Анатолій Іванович - баяніст-віртуоз, завжди виступає не лише на районних, але і на обласних, міжрегіональних конкурсах. Має спокійну, врівноважену вдачу, добрий характер. Від імені колективу районного Будинку культури щиро вітаю його з ювілеєм. Бажаємо творчого довголіття, здоровя. І завжди раді бачити його на нашій сцені та на інших культурно-мистецьких заходах".

Анатолій Демент, заслужений працівник культури України:
"З Анатолієм Івановичем я знайомий з 1968 року, коли вступив у Гадяцьке культосвітнє училище. Запам'яталося, як часто бачив його під вікном приміщення, коли він розучував мелодії на баяні. Ми з ним самотужки наздоганяли програму, вчилися музичним азам, бо були самоучками. Після навчання наші шляхи розійшлися - він був направлений на роботу в будинок культури у Семенівський, а я - в Глобинський райони. У 1974 році він вступив до Ніжинського педагогічного інституту, а я - до Харківського інституту культури. Я його глибоко поважаю як високопрофесійного баяніста. Незважаючи на солідний, як для музиканта вік, він дає прекрасні сольні концерти, які витримають не всі молодші колеги. 1999 році ми разом отримували нагороди в столичному Палаці культури Україна. Анатолій Іванович - Почесну Грамоту Кабінету Міністрів України, а я - звання заслуженого працівника культури. З його приходом на посаду директора, Хорольська дитяча музична школа буквального розквітла, стала однією з кращих в області (а як на мене - то найкращою). Майже 20 років Анатолій Іванович є акомпаніатором народного хору ветеранів війни і праці "Надвечір`я". Ми разом об`їздили весь район з творчими тематичними концертами та до окремих свят. Виступали на обласних фестивалях, на Співочому полі. Він надійний товариш, друг. Завжди допоможе людині в скрутну хвилину. Чесно скажу, що я не уявляю Хорольську музичну школу без його участі. Він вніс великий вклад у культурну спадщину району. До речі, його син теж обрав музичну долю своїх батьків. Тож бажаю Анатолію Івановичу доброї пам`яті і творчих злетів його учнів, у виховання яких він вкладає всю свою душу, бути здоровим і щасливим. Нехай його талант ще довго-довго радує людей".


Кожна пісня "Світоча" немов вишиваний рушник, на котрому відображаються людські радощі, мрії та сподівання


Щедра Хорольська земля народними самобутніми талантами, які творять справжнє, випробуване часом животворне мистецтво, примножують духовні цінності - українську народну пісню, музику, танець, традиції, звичаї і обряди нашого народу.
Минають роки, змінюються суспільні устрої, на зміну одним поколінням приходять інші і в кожного свої смаки, уподобання, погляд на життя, але народна пісня - щира і мудра, залишається жити вічно.
Саме таку невмирущу пісню впродовж 25 років пропагує уславлений народний аматорський ансамбль української пісні і музики "Світоч" районного будинку культури. З самого початку заснування колективу було визначено напрямок його творчості, як ансамблю української народної пісні і колектив розумів, що наша українська пісня - це серце, яке жене кров у жилах нації.
Ансамбль "Світоч" був створений у 1990 році при Хорольській дитячій музичній школі, керівником якого став талановитий фахівець вокально-хорового мистецтва Володимир Миколайович Олійник. Перший свій вихід на сцену успішно здійснили вже у листопаді цього ж року. На той час в його складі було 10 учасників. Це люди різних уподобань, викладачі дитячої музичної школи, яких об'єднувала любов до української народної пісні і як кажуть учасники колективу: "Ми- українці і все, що у нас залишилось і що неможливо відібрати - це свята, чиста самобутня пісня, що йде від серця, від душі". І дійсно - це прекрасні люди, які першими увійшли до складу колективу і яким безмежно вдячний керівник ансамблю за пітримку його ідеї і перші кроки ансамблю і всім тим людям, які зароджували славу колективу. У першу чергу директору музичної школи, нині заслуженому працівнику культури України А.І. Темнику та ряду викладачів: скрипалям Володимиру Зіненку, Юлії Темник, Ірині Ігнатенко, художньому керівнику Міжрегіонального центру Станіславу Іванову, Олексію Коротуну, який був у гурті найстаршим та запал його енергії додавав неабиякої снаги і молодим виконавцям. Про Надію Поліщук треба мовити окремі слова поваги. З ансамблем вона дійшла до його 20 річного ювілею. Хочеться згадати теплими словами і Володимира Васильовича Антюхіна, Костянтина Вікторовича Колодочку, на превеликий жаль, їх не має серед живих. Світла їм пам'ять.
На той час матеріальна база була недосконалою: були музичні інструменти, та не було сценічних костюмів. Колектив звернувся за допомогою до керівництва Хорольського молококонсервного комбінату. І там не відмовили: придбали сценічні костюми, завжди допомагали транспортом. Була також тісна і дружна співпраця із Хорольським агропромколеджем, яка триває і до сьогодні.
За два - три роки свого існування колектив набирав досвіду, виконавської майстерності. Їх помітили. Вони стали учасниками обласного звіту викладачів дитячих музичних шкіл у м. Полтава. Де вони виступили успішно на рівні з колективами обласного центру. Хорольських артистів запросили на всеукраїнський конкурс народної музики у м. Києві. Змагання були для нашого колективу непростими, бо там були представлені талановиті, розвинені, досвідчені музиканти з різних областей. До того ж і журі відоме і шановане на всю державу. З цього конкурсу колектив привіз Диплом третього ступеню і це була перша велика перемога новоствореного ансамблю - учасника всіх районних театралізованих свят, оглядів-конкурсів, концертів. Де б не був "Світоч", всюди бурхливі оплески вдячних глядачів і надія на майбутню скору зустріч.
В 1993 році колективу присвоюється почесне звання "народного самодіяльного" за майстерність виконання, концертну діяльність, вклад у пропаганду української народної пісні. Звичайно, радості та гордості за свій колектив не було меж, але для учасників ансамблю це був тільки перший крок для подальшого розвитку. Колектив встиг вже завоювати любов і популярність не тільки у жителів міста та району, а й далеко за їх межами. Так склалося, що керівник ансамблю В.М.Олійник перейшов на роботу у районний будинок культури - із 1997 року і ансамбль став працювати при цьому ж закладі.
Більшість репертуару ансамблю складається з українських народних пісень, бо це і є суть та зерно "Світочу". Кожна пісня, будь вона весела чи сумна, лірична чи жартівлива - це окрема доля, пережите маленьке життя, нова історія.
У 2003 році колектив запросили від Полтавської області на звітний концерт у Національний палац України. Можна було тільки уявити, яка це була відповідальність і велика довіра вокальному тріо у складі Валентини та Володимира Олійників та Надії Поліщук ансамблю "Світоч". Тоді вони виконали акапельно, без супроводу, твір "Над прозорою криницею", (музика Олександра Білаша, вірші Дмитра Луценка), наших полтавських авторів). Директор обласної філармонії, режисер програм Герман Юрченко виступ нашого тріо поставив у другому відділенні, де передбачалися номери більш класичного естрадного спрямування. Відразу після виступу камерного оркестру обласної філармонії вийшло на сцену і тріо Хорольського районного будинку культури. Учасники отримали велике задоволення від виступу, хоча спочатку помітно хвилювалися. Концертний номер було оцінено на професійному рівні. Виступи ансамблю на дні міста Києва, згодом на Міжнародному фестивалі "Словянське коло" у м. Кам`янець-Подільському, до речі, ветерани згадують ці поїздки і до тепер, пізніше участь у чудовому всеукраїнському фестивалі ім. Машкіна, відомого і популярного композитора на той час, на Закарпатті, у місті Іршава. Звичайно ж звідти приїхали з дипломом лауреата. З приємністю пригадують учасники колективу Володимир та Валентина Олійники, Надія Поліщук, Ігор Мілевський, як на гала-концерті виступали на одній сцені із народними артистами України Степаном Гігою та Іваном Поповичем, світочами української пісні. До речі, чому ансамбль має таку колоритну назву "Світоч", тобто, той, що іде попереду. Під час інтерв'ю з колективом неодноразово виникало питання про його назву. От з чиєїсь легкої руки його і назвали так гарно.
Йшли роки. Колектив зростав, удосконалював свою виконавську майстерність. Все нові і нові пісні, творчі задумки, зустрічі з глядачем. Ансамбль систематично проводить репетиції і кожна з них - це напружена, важка, відповідальна, але цікава робота.
Постійні репетиції, концерти, свята, виїзди у села та інші райони міста та області і ансамбль набуває справжнього творчого досвіду. "Світоч" стає постійним учасником всіх районних, обласних культурно-мистецьких заходів. Колектив також демонстрував своє мистецтво у м. Києві, в Палаці мистецтв "Український дім", в Національному комплексі "Експоцентр України".
За 25 років творчої діяльності "Світоч" - неодноразовий переможець міжнародних, всеукраїнських, обласних конкурсів та фестивалів: "Словянське коло", "Осіннє золото" імені поета-пісняра Дмитра Луценка, "Пісенне джерело" імені Дмитра Луценка, "Осіннє рандеву" та інші. Колектив постійний учасник Національного Сорочинського ярмарку. Кожен фестиваль відкриває простір для творчого зростання аматорів вокального мистецтва, зберігає та розвиває кращі традиції, примножує їх славу.
Колектив дуже серйозно та відповідально готувався до виступів: постійні репетиції, вимогливість та наполегливість керівника, взаєморозуміння у колективі принесли прекрасні результати.
Та на цьому “світочани” не зупиняються, не відпочивають на лаврах, а продовжують активну творчу роботу, постійно набираючись ще більшого досвіду, уособлюючи золотий фонд народної пісенної скарбниці. Гармонія поєднання інструментального супро-воду та неповторного веселкового співу отримала високу оцінку не на одному мистецькому святі.
В даний час до складу "Світочу" входить вісім учасників. Кілька років тому Володимир Миколайович задумався, що б його зробити, щоб колектив звучав краще, і запросив до колективу музикантів, які розуміються на нотній грамоті. І це оправдало себе. Музиканти із року в рік удосконалювали свою майстерність, вчили ті пісні, які раніше "Світоч" виконував і зараз ансамбль звучить професійно, злагоджено і гармонійно. Приємний той факт, що у колективі є молоді учасники. Учасники ансамблю гармонійно поєднують народний спів та інструментальний супровід. Кожна пісня "Світоча" немов вишиваний рушник, на котрому відображаються людські радощі, мрії та сподівання.
Нинішній склад ансамблю "Світоч" - це Володимир та Валентина Олійники, які започаткували цей колектив, пізніше приєднались Ігор Мілевський талановитий музикант, співак, аранжувальник, чудова людина, яка має тонкий слух, Василь Прокопенко патріот свого народу, незвичайний поціновувач українських пісень, молоді виконавці - Ольга Бондаренко, Тетяна Ненадович, Станіслав Керекелиця та Світлана Скляренко - всі ці люди відповідальні, всією душею вболівають за успіхи колективу та зростання його творчого потенціалу. Вони прийшли в ансамбль за покликом співучого серця і ось що кажуть: "В колективі недавно, але таке враження, що тут співали з самого створення, бо в ансамблі атмосфера і творча, і людяна, сприяє тому, що відчуваєш себе як "риба у воді", у "своїй тарілці". Одним словом "Світоч" для нас - це друга сім'я". І подібні висловлювання звучать з вуст кожного учасника колективу. Валентину Василівну в ансамблі учасники називають душею колективу. І це продовжується вже 25 років. Вдячний за розуміння і велику підтримку і її чоловік, керівник ансамблю Володимир Миколайович.
Ще багато можна розповідати про цей прекрасний народний колектив, але словами про все не скажеш, просто потрібно чути цю прекрасну палітру звуку, незвичайне темброве забарвлення, гармонійне поєднання голосів та інструментів, цікаві і яскраві сценічні костюми і саме головне - це та невмируща павутинка творчого взаєморозуміння, яка з'єднує керівника і учасників під час кожної репетиції і виступу ансамблю.
Зараз у репертуарі "Світоча" більше сорока творів. Це пісні різні за жанрами, тематикою. Переважна більшість творів - це українські народні пісні, серед них найбільш улюблені для учасників та глядачів, як от: "Два кольори", "Цвіте терен", "Попурі українських пісень", "Колядки та щедрівки" та багато інших. В 2014 році, до 200-річчя з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка ансамблем було відзнято відеоматеріал твору на вірші Тараса Шевченка, музика Олексія Чухрая "Утоптала стежечку", який неодноразово демонструвався по телебаченню.
Поряд з піснями звучить інструментальна музика, ансамблем використовуються такі народні інструменти, як кобза, сопілка, дводенцівка, бухало, труба, акордеон, бубон. Не дивлячись на те, що учасників ансамблю всього вісім, тут звучать твори у виконанні чоловічого складу, жіночого, тріо, дуету тощо.
Володимир Миколайович дуже ретельно та професійно підбирає репертуар, адже кожна нова пісня - це як маленька дитина, яку треба виносити, випестити та поставити на ноги. І дійсно, щоб пісня звучала, потрібно докласти багато зусиль, праці, вкласти в неї душу. Адже пісня, заспівана без душі та тепла, не знайде справжнього співчуття, хвилювання або радості у серці глядача. І тому "Світоч" уже протягом 25 років достойно тримає свій професійний рівень, свою значимість, свій авторитет, і ніколи не зупиняється на досягнутому, а іде далі й далі, постійно вдосконалюючись. І як говорить Володимир Миколайович та учасники ансамблю "Доки звучить українська пісня - доти живі і ми!".
16 січня, з нагоди свого 25-річного ювілею, колектив підготував велику концертну програму під назвою "Різдвяні зустрічі", які відбулися в теплій, затишній атмосфері районного будинку культури. Концерт розпочався яскравими колядками та щедрівками і з побажаннями всім хорольцям, всій українській родині добра, щастя, і мирного неба на всій нашій Україні. Ювілярів сердечно вітали голова районної ради В.А. Мартюк, в.о. голови РДА С.Г. Абрамов, начальник відділу культури і туризму І.А. Гунько, директор обласного центру народної творчості та культосвітньої роботи Д.О. Соколов, директор Хорольського агропромколеджу Р.Т. Гузик, а також учасники ансамблю "Хорольські козаки", директор районного будинку культури заслужений працівник культури України А.Р. Крутько зі своїм уславленим колективом - народним ансамблем "Джерело".
Ансамбль "Світоч" вітали народний вокальний ансамбль "Мрія" РБК, учасники Новоаврамівського народного хору. Гостем свята був давній друг ансамблю, професор національної академії, керівник кадрів культури, заслужений артист України Віктор Кавун.
Учасники ансамблю "Світоч" та його керівник адресують найкращі слова за підтримку у проведенні цього свята керівництву району, відділу культури і туризму, тому що, вважає Володимир Олійник, успіхи колективу не є тільки особистими, а є й успіхами районного будинку культури, і це обличчя культури району. І звичайно учасники ансамблю вдячні за матеріальні підтримку спонсорам гарного свята: керівникам агроформувань Анат. Г. Пасюті, Н.К. Барило, М.В. Стеценку, директору ПП "Хорольська механізована пекарня" Л.П. Керекелиці, керівництву адміністрації Вишняківського спиртового заводу. Доземний уклін всім керівникам, які впродовж чверті століття підтримували ансамбль "Світоч".


ХОРОЛЬЧАНИН РУКАМИ ГНЕ КОПІЙКИ


Живе у селі Покровська Багачка незвичайний пенсіонер Микола ТКАЧЕНКО. 61-річний чоловік може руками зігнути радянські монети.
Микола Григорович зізнається, що про свою силу, яку він сам називає дією, дізнався випадково.
- Я відкрив у собі цю дію, коли навчався у технікумі зв'язку у Харкові, - розповідає чоловік. - У 1970 році 20 листопада повернувся у гуртожиток годин у десять вечора. Хлопці намагалися зігнути дюралевий (міцний алюмінієвий сплав) брелок від ключів три на чотири сантиметри. Запропонували й мені. Я його взяв і дуже легко переломив навпіл, а потім ще й дві половини зламав. Тоді думав, що потрібно спробувати гнути монети. Можливо, і раніше спробував би, але не було провокуючої дії. На другий день спробував зігнути одну копійку, вона піддалася. Відпрацювавши техніку, десь через місяць зігнув монету. Тоді мені було 19 років.
Про згинання монет розповідав ще Микола Гоголь у повісті "Вечори на хуторі біля Диканьки". 250 років тому Микола Васильович писав: "Перше, бувало, я міг зігнути й розігнути в одній руці мідний п'ятак та кінську підкову…" Так говорив його персонаж - коваль Вакула.
- Тобто, це відомий 250 років бренд, - підкреслює Микола Григорович. - Усі інші світові бренди просто хлопчики у коротких штанях проти нього.
Микола Григорович згинає лише радянські монети. Каже, що українські вдвічі міцніші.
- Я міряв монети динамо-метром, - говорить Микола Григорович. - Щоб зігнути одну радянську копійку, потрібно докласти зусилля у 25 кг, а щоб зігнути українську - 50 кг.
У кримінальному кодексі СРСР від 1961 року була стаття "Наруга над державною символікою". За подібні дії могли дати до двох років позбавлення волі. Був випадок у Полтаві, коли столичний чиновник приїхав у місто, взяв таксі. Коли він розплатився із водієм, той жбурнув йому у слід копійки зі словами: "Таких, як ти, вожу безкоштовно". Чиновник образився, записав номер машини. Таксиста тоді ледь не посадили за те, що "кидався гербом".
Зараз в Україні по телебаченню йде дуже багато різних талант-шоу. Серед них є й такі, де б Микола Ткаченко міг показати свій талант. Але він не поспішає туди.
- Я не жадаю слави, - скромно говорить Микола Григорович. - Якщо журналісти цікавляться - я їм все розповідаю. Прошу, щоб писали не про мене, а про дію, як "український бренд".
У 1996 році Миколу Ткаченка запрошував відомий спортивний журналіст та коментатор Валентин Щербачов на телепередачу "Доброго ранку, Україно!" (Перший національний). Також про вміння пана Ткаченка знімали телеканали "Інтер", "ТЕТ", "НТВ", "ОРТ" та інші.
У 2003 році досягнення Миколи Ткаченка внесли у Книгу рекордів України. Пан Микола вже 43 роки кожного разу підтверджує, що він може зігнути монету. Відправляли опис його рекорду і в Лондон, щоб зареєструвати у Книзі рекордів Гіннеса, але у Великій Британії на це увагу не звернули.
- На непідготовлену людину це, можливо, не справляє враження. Та якщо взяти до уваги слова Миколи Гоголя і розглянути це питання у розрізі українського бренду, то воно відразу стає більш цікавим. Це позитивно характеризує українців. Може бути національною забавою. У Німеччині, наприклад, перетягують пальцями ремінець, у Фінляндії - кидають колоди і т.д.
- Добре, що така дія викликає блиск в очах, - говорить Микола Ткаченко.
Василь Бородай (відомий скульптор, автор пам'ятників Батьківщина-Мати, Арка Дружби народів, засновникам Києва та інші) пропонував зробити його руки, які ламають монету, елементом монумента на честь Незалежності України. Та профільна комісія не затвердила такий ескіз.
Закінчивши розмову, Микола Григорович дістав із кишені кілька радянських копійок. На фаланги вказівних пальців поклав українські п'ятаки, зверху - "піддослідну" копійку. Натиснув великими пальцями, звів свої руки. Кілька секунд - і журналісти побачили зігнуту копійку. Все це пан Микола зробив незворушно. Наче кожного дня перед вечерею згинає копійки.
- Насправді так може кожен, багато хто не знає власних можливостей, не вивчив поки що, - посміхаючись говорить Микола Ткаченко.
Аби ж то було так! Журналісти намагалися повторити побачене, але зовсім нічого не вийшло - монета не піддавалася. Навіть найменших пошкоджень не вдалося нанести. А найгірше те, що другий раз спробувати вже не вийшло б при усьому бажанні - дуже боліли кінчики великих пальців.
- Нічого страшного, трохи потренуєтесь - і все вийде, - зауважив на прощання Микола Ткаченко.
Микола Ткаченко закінчив школу у рідній Покровській Багачці, потім навчався у технікумі, відслужив в армії, потім навчався у Київському університеті ім. Т.Шевченка. За спеціальністю - кібернетик. Працював у Таганрозі (Росія) та Полтаві. Він також має кілька винаходів у галузі теплотехніки. Захоплюється грою в шахи та преферанс.


Ансамблю, який виконував пісні для мультфільму «Жив-був пес», - 55 років


У селі Крячцівці Пирятинського району було створено ансамбль «Древо», який співав пісні у радянському мультфільмі «Жив-був пес». Нещодавно колектив відсвяткував 55 років існування. «Хіти» ансамблю в селі знаютьусі
За 55 років існування «Древа» чоловіків стало вдвічі менше. Нині співає в ансамблі Юрій, який шість років тому приїхав до Крячківки з Північної Кароліни, де народився. Тут одружився з Марією, народили трьох дітей. І прихистили хвору дворнягу, бо була схожа на вовка з того самого «Жив-був пес». За шість років життя в Крячківці та співів в ансамблі Юрій остаточно став своїм. До міста повертатися не хоче - ні до американського, ні до українського.
Історія ансамблю
Уперше ансамбль зібрався 1958 року. Учасниці «Древа» виконують старовинні (XVIII-XIX століть) пісні Полтавщини, а також пісні, складені чи доповнені ними самими. Як повідомляє kremen. today, нині виступає вже четвертий склад ансамблю, серед учасників двоє, які в «Древі» від самого початку - це Надія і Федір Роздабари.


Василю Божку присвоєно звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка"


За особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові командиру танкової роти 92-ї окремої механізованої бригади, старшому лейтенанту Василю Божку присвоєно звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка".
Василь Божко родом із Житомирської області. Навчався у Академії сухопутних військ. Майже 2 роки служить у лавах 92-ї окремої механізованої бригади. Для виконання завдань у зону АТО відряджений на початку року.
На початку лютого 2015 року танкова рота 92-ї окремої механізованої бригади була направлена для вогневої підтримки підрозділів 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, які тримали оборону на Дебальцевському плацдармі. Екіпаж танку "Удав" отримав бойовий наказ на висування в селище Луганське. Крім Василя Божка до складу екіпажу також входили покликаний по мобілізації навідник-оператор, молодший сержант Віталій Лисков і контрактник механік-водій, старший солдат Артур Шахмандаров. У селищі Луганське танкісти зайняли опорний пункт та взяли під охорону ділянку траси Артемівськ - Дебальцеве. Зранку 12 лютого командування гірсько-піхотного підрозділу поставило танкістам нове бойове завдання - вийти в район селища Логвинове і зайняти оборону. Як згодом стало відомо, саме там уже був ворог.
"Неподалік від селища танкісти зустріли підрозділи 79-ї окремої аеромобільної та 30-ї механізованої бригад, які готувалися штурмувати захоплений бойовиками населений пункт. Екіпаж "Удав" вчасно прийшов на допомогу. У небо злетіла червона ракета і наші підрозділи пішли на штурм. Ведучи точний вогонь з усього озброєння і вдало маневруючи, екіпаж "Удава" вибивав бойовиків із займаних позицій. А воїни-десантники разом із піхотою проводили зачистку заявлених украплень", - пише побратим Василя Божка Кевлюк. За його словами, саме тоді терористи зазнали значних втрат у живій силі і техніці.
"Після важкого бою знову надійшов наступний бойовий наказ. Екіпажу Т-64 необхідно було вийти із селища, замаскуватися в лісосмузі і не допустити пересування по ній ворожої бронетехніки. Лейтенант Василь Божко відчув, що наступний бій буде важким. Він помінявся місцями з навідником-оператором. Коли танк виїхав з грунтової дороги на трасу, як він помітив, що з боку Вуглегірська йдуть 3 російських танки Т-72. "Піймавши" танк на приціл, лейтенант вистрелив. Випущений снаряд вцілив. Від вибуху здетонував боєкомплект і у танка відірвало вежу. "Удав" плавно відходив назад, ведучи при цьому вогонь", - зазначено у повідомлення побратима Кевлюка.
Кевлюк також розповів, що серед диму бойовики не побачили, звідки влучив наш танк і зосередили вогонь по раніше підбитому танку, який стояв по інший бік траси. У той час бойова машина Василя божка була прихована за двома підбитими БМП. Він вів нерівний бій з бойовиками, діючи за схемою "виїхав, вистрелив, сховався".
Третій танк противника виїхав із грунтової дороги на трасу і почав рухатися в бік нашого танку. Переїжджаючи через міст вузької річки, ворожий танк повернувся кормою до "Удава". Влучний постріл Василя Божка вдарив по двигуну ворожого танку. Бойова машина загорілася, втратила керування і впала з мосту у воду.
Як згодом стало відомо, знищені російські танки належали до 5-ї танкової дивізії армії Російської Федерації, що базується аж в м. Улан-Уде в Бурятії, а в мережі інтернет з'явилися інтерв'ю обгорілих бурятів, які жалілися на великі втрати понесені їхнім підрозділом на Донбасі.
Герой-танкіст лейтенант Василь Божко - звичайний український хлопець родом з Житомирської області. Після навчання в Академії Сухопутних військ вже майже два роки служить у лавах 92-ї окремої механізованої бригади. Для виконання завдань у зоні АТО був відряджений на початку року. За недовгий період служби в його активі вже чимало підбитої ворожої техніки. Це заслуга всього екіпажу нашого "Удава", який у годину випробувань діяв злагоджено і по-бойовому, - говорить лейтенант Василь Божко.


Відповідальна і щиросердечна


Вже майже 20 років працює начальником Новачиського відділення поштового зв`язку Солодовник Ніна Петрівна.
В центральних садибах непросто доводиться трудитися її колегам, а що вже говорити про новачиський край! Але не місце красить людину, а людина місце. І очолюваний нею маленький колектив працює дружно. Приклад відповідальності і професійності показує сама Ніна Петрівна. Вона особисто ніколи не рахується з часом чи зайнятістю, коли хтось із людей звернеться за допомогою: чи телеграфувати, чи "мобільник" поповнити, чи періодичну пресу передплатити. Вагомий авторитет у людей як у неї, так і в її чоловіка Солодовника Віктора Михайловича, який із своїм братом- близнюком ліквідовували наслідки аварії на ЧАЕС, добре працювали, а сьогодні вимушені все більше дбати про власне здоров`я. Ніна Петрівна любить батьків, свою сестричку та її родину і всіляко їм допомагає. У День незалежності України Ніна Петрівна святкуватиме свій день народження.
"Хай мир і достаток живуть в Вашім домі,
Хай люди приходять до Вас із добром.
Бажаєм здоров`я, і сили, і волі,
Щоб сонце Вас завше зігріло теплом!"


На відкритій обласній спартакіаді з рекреаційних видів спорту


Нещодавно, упродовж 13-16 липня, у сусідньому Семенівському районі (с. Наріжжя) проходила відкрита обласна спартакіада з рекреаційних видів спорту для людей з обмеженими фізичними можливостями. Серед тринадцяти команд області (більше ста учасників) брали участь у спортивних змагання з дартсу, городків, метання кілець, баскетболу, бочі, шашок та шахів, фігурної їзди на візках, нардів і представники нашого району. Серед них: Тетяна Візнер (3 місце з бочі, суддя з деяких видів змагань), Сергій Прокопенко (виборов два перші місця - з баскетболу, їзди на візках), Євген Халтурін, Володимир Крупнов, Тетяна Штомпель, Тетяна Стецюка, Тетяна Петраш (2 місце з дартсу). Змагання проводилися в командному й індивідуальному заліках.
Упродовж всього часу учасники захопливих змагань мали можливість не тільки показати себе як спортсмени, а й поспілкуватися з учасниками інших команд, поділитися враженнями, з приємністю провели час - відпочиваючи на березі річки Бурчак, під час проведення вечорів відпочинку із живою музикою, інших організованих заходів. Серед іншого, як пригадує під час розмови з автором цих рядків голова районної організації людей з обмеженими фізичними можливостями Тетяна Василівна Візнер - "Мені особисто, нам усім було дуже приємно побувати на святкуванні дня села Наріжжя Семенівського району. На святковому концерті, серед місцевих учасників, виступили і наші артисти, дует Юрія Базіля і Тетяни Петраш. Сподобався виступ семенівського естрадного гурту "Резонанс". Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що, напевно, найбільше приємних хвилин ми залишили в своєму серці й пам'яті від художньо-театралізованого дійства. Зокрема, наш Євген Халтурін брав у ньому участь у ролі козака.
Висловлюємо найкращі слова організаторам, хто долучився до цієї доброї справи для людей з обмеженими фізичними можливостями. І, зокрема, голові Семенівської організації людей з обмеженими фізичними можливостями Любові Грек і її заступнику Павлу Кобильченку. Тим паче, що відкрита обласна спартакіада проводилася на території бази відпочинку для дітей.
Особливі, щирі слова вдячності адресуємо територіальному центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) районної державної адміністрації і особисто його директору Миколі Івановичу Лиманцю за надання транспорту для поїздки на обласну спартакіаду".


Як заграють "Трубайцівські парубки", аж ноги у танок просяться залюбки


У вінку народної культури Хорольщини є чудовий чоловічий ансамбль, постійний учасник різних масових заходів, який люблять і знають не лише у нашому районі, а й за його межами. Як вийдуть хлопці на сцену - отоді гуляй душа. Краса мелодійних пісень, живих звуків інструментів дозволяють пірнути у часи наших пращурів. Нікого не може залишити байдужим гармошка, бубон, що переносять глядачів в овіяні казкою і легендами часи, коли "мед по вусах тік". Та й кого може не розвеселити народна запальна музика, така незвична і дивовижна у наш час.
Ансамбль "Трубайцівські парубки" завжди мав дуже великий запас творчої енергії, що давала натхнення творити, працювати, віддаючи вогонь свого серця землякам.
Історія створення цього колективу сягає у вісімдесяті роки минулого століття. Молодий хлопець Іван Керекилиця, закінчивши Гадяцьке училище культури, прийшов у 1970 році працювати художнім керівником у Трубайцівський сільський будинок культури. Мав різні таланти, успадковані від батьків та даровані матінкою- природою. Іван Євлампійович малював, і якраз це мистецтво звело і потоваришувало молодого чоловіка із Василем Григоровичем Ткаченком, методистом Хорольського районного будинку культури. Спілкувалися, консультувалися здебільшого з малювання, а одного разу Василь Григорович завів мову про створення якогось народного колективу. "Та такого, - пригадує Іван Євлампійович, - щоб не тільки у селі, а й далеко за його межами був знаним".
На той час директором сільбуду працював фронтовик, людина великої душі і розуму, Павло Васильович Керекилиця. Ініціативу молодого спеціаліста, художнього керівника, відразу залюбки підтримав.
Так, у 1974 році і з`явилися троїсті музики. На той час - це новизна: рідко де були подібні народні ансамблі, навіть по Україні. Павло Васильович Керекилиця грав на гармошці. Енергійний, артистичний, запальний Павло Андрійович Мусійко вигравав на бубоні, а Олексій Гаврилович Обуховський грав на скрипці. Унікальні люди були на селі. Консерваторій не закінчували, але як душевно грали на різних інструментах! Олексію Гавриловичу скрипка дісталася у спадок. Смички він сам робив із кінського волосся. Його односельці називали бовбасівським самородком.
Багато призових місць займало тріо народних музик.
Записували їх на радіо всесоюзного значення, приміром, звучали не раз на передачі "Золоті ключі". Часто запрошували до Полтавської студії.
За короткий час вони стали популярними. А через три роки І.Є. Керекилиця, коли був на курсах при обласному відділі культури у Полтаві, почув про ансамбль "Миргородські парубки". Розвідав - хороші музики, розповів директору і знову запропонував: "Може, давайте і ми спробуємо щось подібне створити?!" І у 1978 році вже були перші виступи не як троїстих музик, а етнографічно-шумового чоловічого ансамблю. Почали запрошувати сільських чоловіків, які уміли грати на музичних інструментах. Михайло Кіндратович Цилюрик вправно грав на гармошці. Андрій Степанович Білівненко віртуозно володів пральною дошкою. Іван Данилович Бирюк, талант від Бога, клепалом (тим, що шпаків відлякували) такі ноти видавав! За ними не відставали неперевершені гравці- професіонали Іван Євлампійович Керекилиця на рубелі, Іван Федорович Горевий незмінний учасник, баяніст, довгий час керував гуртом.
Склад ансамблю змінювався із різних причин. Кількість була від 12 до 16 осіб, але усіх завжди об`єднувала душевність колективної музики. Свою майстерність у його складі також показували Олексій Гаврилович Люлька (гармоніст), Володимир Іванович Писанець (гармоніст), Станіслав Васильович Залозний (гармоніст), Микола Григорович Лисюк (сопілка), Григорій Васильович Керекелиця (пляшки), Олександр Іванович Совенко (сопілка), Василь Васильович Якименко (бубон), Анатолій Іванович Ватуля (гармоніст). Навіть саморобні цимбали змайстували, на яких грав О.Г. Люлька. Це був найпопулярніший склад колективу.Приємним фактом є сімейні династії. Вправно використовував звуки коси Борис Порфирович Ватуля. Активним учасником сучасного колективу є його син Сергій Борисович. З 2000 року музичним керівником став Віталій Іванович Обуховський, обдарований музикант. Відрадно, що він завжди із гармоністом, своїм сином Віталієм Віталійовичем, виступають у складі ансамблю.
Від етнографічно-шумового поступово перейшли до вокально-етнографічного, учасники якого співали і водночас грали на різних інструментах. Як розпочнуть пісню виводити тенорами В.І. Обуховський із І.Є. Керекилицею, а їх як підхоплять басами І.Д. Бирюк, В.І. Писанець, О.Г. Люлька й інші учасники, та як полине залом українська народна пісня - аж серце мліє! В той час назвали колектив "Трубайцівськими парубками", і до сьогодні він має великий успіх.
Випадок змінив оцінку власної творчості кожного музики. Про ті події пригадують усі учасники колективу. Запросили трубайцівських самодіяльних артистів у театр ім. Гоголя міста Полтави на ювілейний концерт. Погодились без вагань. Тим більше, що у районі мали дуже схвальні відгуки своїх колег, не говорячи вже про глядачів…
Приїхали. Режисер концерту вимогливий і суворий чоловік. Подивився на виступ, потім розповів, які будуть номери, повідомив, що проходитимуть ще репетиції та "Трубайцівським парубкам" все це "не світить".
Самобутні інструменти, самобутні артисти: звикли чоловіки виступати десь на малій сцені, під парканом, серед людей на ярмарках. А тут самої ширини сцени 30 метрів. Вони не те що не чули один одного, а майже і не бачили. Стався дисонанс звучання під час пробного виступу. У бравих “парубків” аж настрій зіпсувався. І тут втрутився Анатолій Жданов, композитор, методист методкабінету народної творчості обласного управління культури: "Та Ви що!? Подивіться на їх натруджені руки, це ж трактористи, шофери, тваринники - люди, для кого музика і пісня - стан душі. Де вже їм знати про високі ноти майстерності?! Я з ними порепетирую, а тоді вже і вердикт виноситимете. Це ж чудовий, самобутній ансамбль, - пригадує події І.Є. Керекелиця. - Наша кімната була поруч із гримерною Р.О. Кириченко. І нам це додавало впевненості, бо ж будемо на сцені із такими знаменитостями. Почалися наші заняття. Під час виходу на сцену учасники повинні пісню виконувати "Гей, долиною, гей, козаки йдуть…" Ми й "грякнули" по-сільському! - "Хлопці, дорогенькі, уявіть, що ви йдете долиною і не "гейкаєте", як на волів, а співайте так, ніби душа рветься на простір". Як казав, то й заспівали широко "г-е-е-й, долиною, г-е-е-й”: вийшло. "Яким би був ансамбль неперевершеним, якби з вами хлопці було кому попрацювати. Ви ж унікальні"! І знову на тій центральній сцені вже генеральна проба. Перед "Трубайцівськими парубками" репетирував відомий полтавський оркестр, а їм організатори кажуть: "Не годиться. Ви номер загнали". Наші учасники розхвилювалися, ще хтось і піддав: "Геть, поїхали додому. Вони он кожен день смички "тягають", а куди нам до їх…" Анатолій Жданов підбадьорив знову і сказав, що буде диригувати в оркестровій ямі… Отак він і врятував наших парубків. Виступ вийшов дуже вдалим. Аплодисменти довго після виступу не стихали, викликали самодіяльних артистів “на біс". Мабуть, так тоді не кожного глядачі й зустрічали. А коли вже поверталися додому трубайцівські і бовбасівські музики серйозно й призадумалися, що часто й репетиції пропускали, багатьох речей не помічали. У селі зібрати такий самодіяльний ансамбль, та ще в ті часи, було надзвичайно важко. Бо і в колгоспі на роботі затримувалися допізна, і вдома теж турбот вистачало. Важка праця сільська. Та коли підкорили такий сценічний рівень, то почали більше звертати увагу на професійну майстерність. Обновили репертуар. Коронною була пісня про Ярему "Жив собі Ярема, наче той козак", "Про гусачка", "Ой на горі та й женці жнуть" і багато інших.
Для учасників ансамбль був досягненням, гордістю, віддушиною. Після кожного виступу емоції переповнювали: радість, задоволення. Тільки-но обголосять "Трубайцівські парубки"- шквал оплесків, овацій зустрічав їх. І так гаряче приймали усюди, де б вони не виступали. Дивувалися: як це артистам удається на різноманітних інструментах, навіть не музичних, і так злагоджено грати?
- Ми набули вершин слави саме, тоді, коли дуже відчутну мали допомогу від голови колгоспу П.М. Пилипенка, голови профкому Є.Р. Білівненко, парторга О.О. Козирода, - в один голос говорять старійшини цього чудового колективу культпрацівники І.Є. Керекилиця (чверть століття очолював колектив, був директором Трубайцівського СБК), І.Д. Бирюк (завідуючий протягом багатьох років Бовбасівським клубом), В.І. Обуховський (завідуючий Бовбасівським клубом). -Учасникам ансаблю придбали гарні костюми, неодноразово матеріально заохочували, преміювали поїздками у Прибалтику та Ленінград. Ні з ким краще не працювалося, як із Євгенією Романівною, бо вона дуже любила цю справу і всіляко підтримувала.
Ось і у 2013 році ветеран праці надіслала листа Оксані Пекун, ведучій телепрограми "Фольк-music", розповідаючи у ньому про колектив, із проханням запросити музик на передачу. Їх запросили, а матеріальну частину поїздки ніхто не забезпечив. "А шкода, - каже Євгенія Романівна, - треба ж підтримувати, тим більше такий відомий колектив, з традиціями, історією у чотири десятиліття, яка і зараз успішно продовжується. Сумно тільки, що багато учасників відійшли на "береги вічності".
Ансамбль неодноразовий переможець конкурсів різних рівнів, дипломант багатьох фестивалів, незмінний учасник Сорочинського ярмарку.
"В чудесний день і в добрий час, ми свято зробимо для Вас!" - запевняють народні музики. А й справді, кожен їх виступ - то справжнє свято, бо українська народна музика - це запал, гумор, веселощі,вона підвищує настрій і дарує енергію. Тож залишається вокально-етнографічному ансамблю побажати творчого довголіття, щедрих меценатів, успіхів у поширенні народного мистецтва, всіляких гараздів.


СЛАВНИЙ ЗЕМЛЯК НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ О.М. ВАТУЛЯ


Народився Олекса Михайлович Ватуля 14 серпня (2\08 за старим стилем) 1891 року в с. Трубайці тепер Хорольського району Полтавської області. Невдовзі його батьки - Михайло Степанович і Ганна Олексіївна переїхали на хутір Ново-Миколаївка (тепер село Бадьорівка Семенівського району). Тяжке та безрадісне дитинство випало на долю Ватулі. Він був восьмою дитиною у бідній селянській родині. Батьки мали велику сім'ю, та не мали достатньо землі, щоб прохарчувати всю родину. І Олекса, закінчивши у 1906 році Хорольське міське трикласне училище, як і всі старші, мусив іти на свій хліб. П'ятнадцятирічним юнаком він поїхав до старшого брата, який тоді вже првацював слюсарем на станції Калачевське Криворізького басейну. Там Олекса вивчився на телеграфіста. А восени 1907 року переїхав під Київ, на невелику станцію Бородянка. Тут і почав майбутній актор свою службу на апараті по десять-дванадцять годин на добу, одержуючи за це копійки.
У 1908 році Олексу Ватулю перевели телеграфістом до Києва, де містилося управління Південно-Західної залізниці.
Та ні виснажлива робота, ні злиденне життя не згасили у допитливого хлопця бажання вчитися і захоплюватися мистецтвом, брати участь у самодіяльних драматичних гуртках. Щоб набути знання Олексій багато читає. Він цікавиться мистецтвом, історією, літературою, точними науками.
Коли у Києві був відкритий клуб передплатників журналу "Вестник знания", Ватуля у вільний час відвідував клуб, із задоволенням слухав популярні лекції. Серед лекторів був тоді і письменник Корній Чуковський. У клубі іноді влаштовувались вечірки, на яких виступали учні музично-драматичної школи М. В. Лисенка. На одному з таких вечорів, присвяченому пам'яті А. П. Чехова, Олексій познайомився з деякими учнями, заприятилював з ними, розповів їм про своє бажання здобути освіту. За їхньою порадою подав заяву до музично-драматичної школи, в якій і почав навчатись з 1913 року. Вдень Олексій працював телеграфістом, заробляючи і на життя, і на плату за навчання, а ввечері вчився. У той час Олексій вперше познайомився з виставами театру М. Садовського, "Соловцов", з виступами гастролюючих у Києві акторів.
Продовження буде.

Оксана КИРИЛОВА (Рогоза), бібліотекар ПОУНБ ім. Котляревського


"Дубки-блюз" - місцевий рок-гурт


Дубки-блюз" - місцевий рок-гурт, заснований у 2013 р. в м. Хорол вокалістом та автором пісень Анатолієм Гаражою разом з його товаришем, ритм-соло-гітаристом В`ячеславом Сенчуком.
Назва групи виникла від місцевого дубового гаю, який називають "Дубки". Її склад зазнавав змін декілька разів. У постійних пошуках жанру гурт виконує пісні в стилях рок-поп, блюз-рок та класичний рок. Пісні виконують на українській, російській та англійській мовах.
На сьогоднішній день учасниками колективу є: фронтмен (вокаліст) Анатолій Гаража, гітарист В`ячеслав Сенчук, бас-гітарист Михайло Бунчук, клавішник Сергій Темник, ударник Дмитро Телятник.
Гурт "ДубкиБлюз" приймав участь у громадських заходах "День села" (Березняки, 07.06. 2014 р.), "Вело-мотопробіг за МИР і ЄДНІСТЬ УКРАЇНИ в ХОРОЛІ” (14.06. 2014 р.), "РUМР ТRАСК Кубок Хорола” (21.06. 2014 р.), а також на "Дні молоді" в м. Хорол (29.06. 2014 р.), де було виконано чотири композиції "Не про любов (Ванілька)'', "Блюз і джаз"."Wаste Ме, God", " Хорол Дубки Блюз".
Атмосфера під час виступу "Дубки-блюз" змінюється від лірично романтичної до весело запальної в залежності від пісні, яку виконує Анатолій, передаючи своє енергетику слухачам зі сцени.


Наші молоді рок-гурти: колектив ”London Jack Band”


Колектив” London Jack Band” створювався трьома однокласниками з Хорольської СШ №4 - Сергієм Ляшенком (гітара), Максимомо Клепачом (бас-гітара) та Станіславом Іськовичем (вокал).
Після школи вони навчалися в різних містах, але будучи студентами у всіх трьох почала викликати інтерес рок-музика. Слухали і скачували з інтернету сотні пісень, ходили на
концерти. Тут і захотілося кожному вивчити свою улюблену пісню і заграти її на гітарі. Вчилися кожен самотужки, брали тексти акорди і тексти з інтернету, розпитували в знайомих, які вміли грати. Ентузіазм і велике бажання взяло гору, тому, через деякий час, коли акорди на акустичній гітарі вже звучали впевнено, вони почали пробувати грати разом і складати власні музичні композиції. Цікаво, що музичної освіти в жодного з учасників не було. Далі, коли вже була чітка мета створити власний рок гурт, постала основна проблема проблема відсутності інструментів.
Повністю колектив сформуавася тільки 2013 року, коли приєднався до гурту Сергій Білик (ударник), та була придбана повноцінна ударна установка.
На сьогодні гурт активно приймає участь в громадських акціях та концертах.