Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

Ветеран

"Наш земляк - легендарний боєць - переможець!"


Нині по нашій землі крокує Всеукраїнська Естафета Пам'яті, присвячена 75-тій річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників.
Ця розповідь про нашого відважного земляка в роки Другої світової війни Миколу Олексійовича Микитенка. Народився він 19 липня 1923 року у бідній селянській родині в мальовничому селі Попівка, що на Хорольщині. Навчався в місцевій 7-річній школі. Пережив голодний 1933 рік. Як і всі хлопчаки, любив на вигоні села ганяти тряпчаного м'яча, водити колгоспних коней купати в річці Хорол. Після закінчення семирічки поступив навчатися в Аккерманський учительський інститут. Навчався добре, мріяв стати вчителем і навчати таких дітлахів, яким і сам недавно був. Та його мрії враз обірвалися у неділю 22 червня 1941 року, коли студентів гуртожитку розбудив гул німецько - фашистських бомбардувальників і вибухи бомб на сплячі міста і села України. Розпочалася війна. Юнаки - студенти вже зранку поспішали до райвійськкомату. Їх направили на збірний пункт однієї з військових частин. А далі… пішло навчання новобранців тому, що необхідно було на війні, щоб уміло бити лютого ворога. Йому, як і багатьом іншим довелось вести боротьбу з німецько - фашистськими нападниками на українській землі.
Як згадував Микола Олексійович, він брав участь у перших боях з ворогом на Дону. Ворог кинув свої великі сили на форсування ріки Дон з тим, щоб вийти до Волги, захопити Сталінград. В складі військ Донського фронту брав участь у боях по захисту цього міста аж до закінчення цієї великої битви на Волзі.
Запеклі бої під Сталінградом запам'яталися Миколі Олексійовичу на все життя, бо кожний воїн тут знав, що за Волгою землі для них не було. Запам'ятався йому і день 19 листопада 1942 року, коли наші війська перейшли в контрнаступ у волзьких степах, оточивши 330-тисячне угрупування ворога. В цій великій битві Микола Олексійович проявив себе кмітливим і хоробрим воїном, за що одержав свою першу бойову нагороду, медаль "За відвагу".
Після переможного закінчення Сталінградської битви частина досвідчених і відважних мінерів після спеціальної підготовки була направлена для виконання завдань командування в глибокий стратегічний тил ворога. В другій половині 1943 року Микола Олексійович у складі спецзагону "Утес" був викинутий десантом у м.Овруч Житомирської області. Так в складі головної розвідки Першої Української партизанської дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерала П.П.Вершигори (автора книги "Люди з чистою совістю") розпочався бойовий рейд по Житомирській, Ровенській, Волинській, Львівській областях України. Далі, в міру визволення українських земель загін виконував завдання на території Польщі і Білорусії.
1943-1944 роки - це роки активного розгортання партизанського руху. Під ногами фашистів горіла земля. На залізницях в районах міст Овруч, Олевськ, Сарни, Володимир-Волинський, Рава-Руська і інших в повітря злітали ешелони з військовою технікою і боєприпасами.
Вісім місяців у складі спец загону, - згадував М.О.Микитенко, йому довелося вести розвідувально- підривну роботу не тільки на тимчасово окупованій ворогом території західних областей України, а й Варшавського і Люблінських воєводств Польщі, західних областей Білорусії. Завдання кожної операції були відповідальні. Тут тільки відважності та сміливості було замало,- розповідав Микола Олексійович. Тут потрібні були висока витримка, кмітливість, сила волі, точність у визначенні рішень. За час боротьби в тилу ворога, успішне виконання бойових завдань М.О.Микитенко був нагороджений ще двома медалями "За відвагу" і орденом Червоного Прапора. А земля Польщі засвідчила героїчні подвиги нашого земляка нагородою - Партизанським хрестом.
Закінчував війну М.О.Микитенко в складі військ 3-го Білоруського фронту. В боях у Східній Прусії, за м. Кенігсберг мінери-розвідники робили проходи у ворожих інженерних укріпленнях, що дало змогу нашим військам після тяжких боїв захопити місто-фортецю. За ці бої М.О.Микитенка було відзначено четвертою медаллю "За відвагу" і Подякою Верховного Головнокомандуючого. Та найвищою нагородою після завершення битви з фашизмом, як вважав сам М.О.Микитенко, було право взяти участь в Параді Перемоги 24 червня 1945 року в складі зведеного полку від військ 3-го Білоруського фронту.
“Для нашого покоління, - згадував Микола Олексійович, - це був час трагічних і героїчних літ. Майже половина наших відважних партизанів - сталінградців не повернулася до рідних домівок. Вони віддали своє життя за мирне щасливе майбуття.
Я щасливий і гордий тим, - писав Микола Олексійович, що в найважчу для Батьківщини годину зміг взяти посильну участь в боротьбі наших доблесних військ з фашизмом, і разом з ними пережив гіркоту невдач і радість перемоги”.
В 1946 році хоробрий розвідник М.О. Микитенко демобілізувався із армії. Прибув до рідної домівки в с.Попівку, в якій проживала його мати Марія, солдатська вдова. Миколин батько Олексій і брат Іван не повернулися із війни.
Працював завідуючим відділом культури Хорольського райвиконкому. В 1952-1953р.р. з дружиною Зіною Романівною працював у Шишацькій середній школі вчителем української мови і літератури в 5-7 класах. Колишній учень Миколи Микитенка - Гузик Тарас Кирилович, згадував, що Микола Олексійович брав активну участь в художній самодіяльності, мав гарний голос, виконував майстерно пісні.
Після роботи в школі кілька років працював секретарем Хорольського райвиконкому. В 1960-1980-тих роках обіймав різні посади в Хорольському змішторгзі, в Заготконторі Хорольської райспоживспілки, на новозбудованому молочноконсервному комбінаті.
Вийшовши на пенсію, М.О.Микитенко раптово помер в 1983 році. Рядовий солдат - переможець Микола Олексійович Микитенко зробив свій особистий внесок у здобуття Перемоги над гітлерівською Німеччиною, про що свідчать його чисельні бойові нагороди.

Дмитро КРАЖАН,
голова ради районної організації ветеранів


Збори первинної ветеранської організації пройшли по-діловому


Ветеранська організація району на сьогодні це - найчисельніша і, мабуть, найактивніша громадська організація Хорольщини. На її рахунку багато добрих справ, список яких повсякчас поповнюється завдяки активності ветеранських ватажків. Та й багато є ветеранів ще ведуть активну громадську роботу. Особливо добре слово хочеться сказати про тих, хто на місцях очолює ветеранські осередки. В основу їх роботи покладено великий життєвий досвід. Вони - живі свідки історії. За плечима у кожного - великий трудовий стаж, бо саме ці люди багато років працювали задля розвитку нашої району, і нині ще ведуть велику громадську роботу, турбуються про своїх колег, роблять все, аби їхні ветерани хоч трохи почувалися захищеними.
Однією із найбільших та найактивніших ветеранських "первинок" є Мусіївська . Її більше 20 років очолює ветеран праці, у минулому керівник господарства М.Ф.Зима. Її діяльність заслуговує високої оцінки. Те, що робить ця організація, знаходить підтримку не тільки на своїй території, а і в районі. Ветеранська первинна організації Мусіївської сільської ради має благородну мету: основними її завданнями є соціальний та правовий захист ветеранів війни, праці, пенсіонерів. Колишні працівники господарства, соціальної сфери села, які сьогодні на заслуженому відпочинку, ще повні сил та енергії, мають величезний багаж знань та досвід, долучаються до громадської діяльності та роботи із молоддю. Нещодавно відбулися відкриті збори ветеранів при виконкомі Мусіївської сільської ради. Про це спеціально для "Вістей Хорольщини" розповість голова ветеранської організації Микола Федорович Зима.

Статутом нашої Організації ветеранів України визначено, що загальні збори первинної організації (збори уповноважених груп ветеранів в сільських первинках), проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на півроку. Така регламентація обов'язкового проведення загальних зборів в первинних ветеранських організаціях підвищує, на мою думку, ефективність ветеранської діяльності та її авторитету в трудовому колективі чи сільській громаді.
Не менш важливим є питання, в який час зручніше проводити збори членів організації? За період, коли мене було обрано керівником первинної організації склалась практика, що збори у першому півріччі зручніше проводити в лютому- квітні, а в другому півріччі - у жовтні-листопаді. Як правило, ми запрошуємо на наші збори керівників СТОВ "Мусіївське", працівників місцевого самоврядування, освіти і культури, ветеранський актив.
У першому півріччі цього року збори уповноважених груп ветеранів ми провели, в яких взяли участь 56 ветеранів уповноважених груп, 4 особи з числа керівників села. До цих зборів ми старанно готувалися, проект моєї доповіді було обговорено на засіданні ради ветеранів.
На порядок денний наших зборів ми винесли питання, яке рекомендувала президія ради районної організації ветеранів: "Про участь первинної організації ветеранів у Всеукраїнській Естафеті Пам'яті "Слава визволителям України!" та заходи щодо відзначення 75-ої річниці визволення Хорольщини від німецько- фашистських загарбників". Другим питанням порядку денного наших ветеранських зборів було: "Про дотримання законних прав, соціальних, економічних, вікових та інших інтересів ветеранів війни, праці, дітей війни, всіх громадян похилого віку".
Після закінчення доповіді, я відповів на ряд запитань та почалося жваве обговорення. Цікавим був виступ заслуженого працівника сільського господарства України, Почесного професора Полтавської аграрної академії, ветерана праці Михайла Васильовича Стеценка. У своєму виступі він розповів про досягнуті наслідки його діяльності, щиро подякував всім ветеранам за активну участь у піднесенні виробництва. Він висловив думку про те, що ветеранам потрібно брати активнішу участь у житті сільської громади, цікавитись, на які цілі витрачаються бюджетні кошти сільської ради та побажав присутнім на зборах усіляких гараздів.
На ветеранських зборах виступила сімейний лікар Наталія Іванівна Чемерис, котра детально ознайомила присутніх із умовами медичної реформи та порекомендувала підписувати декларації із сімейними лікарями на медичне обслуговування.
Ветерана праці Івана Андрійовича Василенка у своєму виступі цікавило питання, чи отримали всі учасники АТО, котрі проживають на території сільської ради, земельні наділи, відповідно до законодавства України.
На цю тему та про порядок надання земельних ділянок жителям для ведення особистого селянського господарства вів мову землевпорядник виконкому сільської ради Іван Іванович Тітенко, який також надав інформацію про сінокоси та пасовища, котрі знаходяться на території сільської ради.
Виконуюча обов'язки сільського голови Тамара Дмитрівна Подорожняк тут же взяла слово і повідомила у своєму виступі присутнім на зібранні про порядок розпаювання сінокосів та пасовищ, які знаходяться за межами населених пунктів Мусіївської сільської ради.
Ветерана праці, члена ради ветеранів, голову профспілкового комітету Леоніда Васильовича Устименка турбує те, що стихійно виникають сміттєзвалища, які аж ніяк не красять село і їх треба не накидати і більше не допускати цього.
Член організації ветеранів Григорій Гнатович Дацій знову порушив питання про вивезення із села сміття та про ремонт доріг до населених пунктів сільської ради.
Галина Василівна Баранова, ветеран праці у своєму виступі порушила тему про неконтрольований вируб дерев у лісосмугах, в яких залишається багато гілля, яке треба прибрати і використати на опалення.
Ветеран праці Галина Віталіївна Гусинська у своєму виступі висловила бажання про дальший розвиток художньої самодіяльності, із залученням до участі в ній пенсіонерів, що необхідно активізувати діяльність ветеранського хорового колективу. На селі є охочі брати в ньому участь і підтримала в цьому виступ М.В.Стеценка.
На ветеранському зібранні порушувалися питання про роботу поштового відділення, про погане функціонування стаціонарних телефонів.
В питаннях підготовки до проведення Естафети Пам'яті та відзначення 75- ої річниці визволення Хорольщини і Полтавщини слід до військово-патріотичних заходів залучити учасників АТО. Це буде мати велике значення для виховання молоді, захисників Вітчизни.
Ветеранські збори прийняли постанову, спрямовану на виконання тих завдань, які були висловлені у виступі доповідача по обох питаннях порядку денного.
Скажу відверто, що як голова первинної ветеранської організації, я задоволений і нинішніми зборами. Наші ветерани вже звикли до того, що збори проводяться регулярно, згідно нашого Статуту, звикли до спілкування. Буває й таке, що ветерани мене запитують, а коли відбудуться чергові збори, чому вони не проводяться, яке питання буде обговорюватись на зборах? Це приємно чути, хоч ми живемо нині в дуже непростий час, в неспокійній обстановці в Україні.

Голова ради первинної організації ветеранів
Мусіївської сільської ради
Микола Зима


НЕ МІЛІЄ ДЖЕРЕЛО ДОБРОТИ І ПОВАГИ ДО ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ


Пріоритетом у роботі обласної влади є постійна турбота про ветеранів. Обласні керівники В.А. Головко, О.Ю. Біленький, їх заступники, депутатський корпус, роблять усе можливе, щоб у кожному районі турбота про ветеранів теж була першочерговою.
На Хорольщині діяльність ради районної Організації ветеранів завжди відзначалася активністю та конструктивним характером. І обласна, і районна влада цінує життєвий досвід та внесок у розбудову краю кожного ветерана. Вони були і залишаються взірцем для молодого покоління і заслуговують на щиру повагу. Тож влада старається приділяти постійну увагу до людей старшого покоління та всебічно їх підтримувати, не залишати поза увагою їх проблеми, сприяти у їх вирішенні.
21 лютого, у залі засідань Хорольської районної ради відбувся черговий пленум ради районної Організації ветеранів України у Хорольському районі.
У пленарному засіданні взяли участь голова Хорольської районної ради Віра Мартюк, керівник апарату районної державної адміністрації Ірина Штейнберг, начальник управління праці та соціального захисту населення Вікторія Лопітько, директор територіального центру соціального обслуговування Людмила Бойко, керівники органів місцевого самоврядування та представники первинних ветеранських організацій району .
"Про посилення співпраці первинних організацій ветеранів з органами місцевого самоврядування, адміністраціями підприємств різних форм власності, установ, профспілковими організаціями в інтересах соціального захисту своїх членів", - так звучало єдине питання порядку денного по якому доповів голова ради районної Організації ветеранів України у Хорольському районі Дмитро Кражан. Зокрема доповідач відзначив, що для здійснення головного завдання в районі утворено і нині діють 45 первинних ветеранських організацій. Підкреслив, що первинні організації - це основа організації ветеранів України, які утворюються в трудових колективах підприємств різних форм власності, в установах, в навчальних і медичних закладах, за місцем проживання - в сільських громадах.
-Нині в нашому районі проживає близько 11 тисяч 400 пенсіонерів, з них членством нашої ветеранської організації в районі охоплено 7095 осіб. Всі вони знаходяться на обліку в первинних організаціях. Якщо в селах району майже всі пенсіонери є членами Організації ветеранів України, то в м.Хорол 3300 пенсіонерів знаходяться поза нашою ветеранською організацією. З них майже півтори тисячі осіб, які були членами нашої організації, це пенсіонери зниклих в районі промислових підприємств і будівельних організацій. Але коли на прийом в районну раду ветеранів із різних питаннях ветеранського життя приходять пенсіонери м.Хорол, які не є членами нашої організації, ми їх теж приймаємо і намагаємося допомогти у вирішенні їх проблем, чи порадити, морально підтримати,- відзначав Д.А.Кражан.
Декілька слів сказав доповідач і про голів первинних організацій. 17 з них мають вищу освіту, всі інші мають середню, середню-спеціальну освіту. Як правило, всі вони мають великий життєвий досвід, а головне- мають досвід роботи з людьми. Вони різні за характерами, мають різну толерантність, різний рівень відповідальності і виконавської дисципліни. Але всі вони здатні виконувати ті обов'язки, які визначені Статутом організації ветеранів і покладені на них. Є серед голів первинних організацій свої ветерани ветеранської діяльності. Наприклад: Пархоменко Л.В. головою первинної організації працює 31 рік., Головко І.Я. - 21 рік, Зима М.Ф., Повар М.А., Хрипко О.В., Тесля Л.М., Перепеляк Н.Ф. виконують свої обов'язки 15 років поспіль. Дацун Л.О., Сенкевич З.Г., Стовба Н.С., Новаковський О.В., Гроза К.М. 10 років працюють. Незаперечно, велике значення має матеріальне заохочення голів первинних організацій для підвищення активності ветеранської діяльності.
Голова ради ветеранів відзначив, що відчувається підтримка, ділові стосунки у ветеранській діяльності Хильківської і Ялосовецької сільських рад. Директор Державного дослідного підприємства ім. 9 Січня Пасюта Андрій Григорович постійно надає матеріальну допомогу на підтримку діяльності первинної організації ветеранів.
Голова правління СВК "Перемога" Пасюта Анатолій Григорович також постійно надає значну матеріальну підтримку Клепачівській і Шишацькій ветеранським організаціям.
Давні і добрі стосунки склалися у ветеранській організації Мусіївської сільської ради між головою ради ветеранів Зимою Миколою Федоровичем і керівництвом СТОВ "Мусіївське". Підтримка ветеранської діяльності тут здійснюється як морально, так і суттєво матеріально.
В м.Хорол належну підтримку, особливо матеріальну, постійно одержують первинні ветеранські організації механічного заводу, механізованої пекарні, якими керують директори Міщенко М.І., депутат обласної ради, Керекелиця Л.П., голови рад ветеранів: Волкожа В.Я., Ватуля С.І. Злагоджено працюють ветеранські організації Хорольського агропромколеджу ПДАА, міжрегіонального центру (директори Чишко М.М., Заєць В.І.), голови рад ветеранів: Бондаренко Н.В., Шабала Л.В.
В особливих умовах, але активно діє ветеранська організація центральної районної лікарні, яку очолює Стовба Ніна Степанівна. Адміністрація в особі головних лікарів Винограда М.В., Соболя Л.М., профспілкова організація (Бабай Т.В.) надають всіляку і можливу допомогу голові ветеранської організації.
Первинні ветеранські організації надали статистично-звітні матеріали за 2017 рік, в яких, зокрема, є відомості і про матеріальну підтримку діяльності ветеранських організацій. В цілому по району на їх підтримку було виділено з різних джерел 931507грн. Немовби і не мало. Це набагато більше, ніж було виділено в 2016 році. Д.А.Кражан навів деякі відомості про таку підтримку ветеранських організацій, яка здійснювалась в різних формах. А цифри розкажуть про все. Вони є переконливими аргументами.
Найбільшу підтримку одержали ветерани механічного заводу - 308700 грн., ДП “ДГ ім.9 Січня” - 176800 грн., Покровськобагачанська - 87000 грн., ветерани Вишняківського спиртзаводу одержали підтримку в сумі 51920 грн., Мусіївські - 30250 грн., Хильківські - 24800 грн., Трубайцівські - 21840 грн., Клепачівські - 21200 грн., райспоживспілки - 16860 грн. Всі інші сільські ветеранські організації одержали підтримку менше 20 тисяч грн.
Дмитро Андрійович висловив вдячність депутатам Полтавської обласної ради Міщенку Михайлу Івановичу та Мухтарову Фахраддіну Аладдіновичу за значну матеріальну допомогу, яку вони надають малозабезпеченим пенсіонерам. Зокрема, за матеріальною допомогою до Ф.А. Мухтарова в 2017 році звернулося понад 2 тисячі наших пенсіонерів. Майже всі ці звернення були вирішені депутатом і, зокрема, надавалась фінансова та матеріальна допомога: на лікування, на поховання, вирішено було багато земельних питань із якими зверталися пенсіонери. Багато було вирішено побутових проблем. Надавалися кошти на відзначення Дня ветерана первинним ветеранським організаціям сіл Новоаврамівки, Попівки, Мелюшок, Ковалів, Покровської Багачки, Хвощівки, Петракіївки, Новачихи, міста Хорол. На день села відзначені цінними подарунками найстаріші жителі сіл Петракіївки та Хвощівки. На день Перемоги - була надана грошова допомога всім ветеранам Великої Вітчизняної війни та ще зроблено багато інших добрих справ, які не залишає ніколи позаувагою Фахраддін Аладдінович.
-Що стосується підтримки діяльності ради районної організації ветеранів із боку керівництва району, працівників виконавчого апарату райдержадміністрації, районної ради, виконкому міської ради, то скажу, що вона надається постійно, по- людськи в теплій доброзичливій обстановці, - зазначив Д.А.Кражан і продовжив. Президія ради ветеранів вважає, що і керівники підприємств, установ самі мають бути зацікавленими в підтримці діяльності первинної ветеранської організації, щоб голови територіальних громад мали змогу і потребу в особистому спілкуванні з головами рад первинних організацій ветеранів більше приділяли уваги діяльності ветеранських організацій, підтримували їх і морально, і матеріально, залучали їх до участі в заходах громадського життя територій. Адже пенсіонери - це люди, які колись до виходу на пенсію, працювали на підприємстві, в колгоспі чи СВК, в установі, віддавали цьому свої сили, знання і здоров'я. Вийшовши на пенсію, їх тягне до колективу. Це значний моральний аспект. Ветерани мають багатий досвід минулої роботи, яким керівники при спілкуванні можуть скористатися. Шкода, що дехто з керівників цього не розуміє. Я звертаюся від імені ради до вас, шановні голови первинних організацій, при виконанні своїх ветеранських обов'язків будьте зібраними, працюйте більше над згуртуванням ве-теранських колективів. В статистичних звітах первинних ветеранських організацій за 2017 рік Ви засвідчили, що за минулий рік пішло із життя 372 ветерани, а прийнято нових членів лише 104. Одиноко проживає 582 ветерани, тяжко хворих 205 ветеранів. Із 7095 зафіксованих членів організації найчисельнішими є такі категорії ветеранів: учасників війни - 661, ветеранів праці - 2060, дітей війни - 2330 осіб. Учасників бойових дій та інвалідів Великої Вітчизняної війни в районі всього 34 особи. Здійснюючи своє головне завдання - соціальний захист вище названих категорій членів нашої організації - і складається повсякденна робота голів первинних організацій і їх рад.
Президія ради ветеранів вважає, що для вирішення питань підтримки ветеранської діяльності необхідно підвищити роль ради первинної організації, як її колективного органу керівництва. Вона має виступати, немовби зв'язуючою ланкою між людиною та рядом структур на селі чи на підприємстві, нести відповідальність за збереження рядів і єдність ветеранської організації. (останній абзац статті 7 Статуту).
За великим рахунком єдність України, як держави, розпочинається з гуртування первинних невеликих колективів, із спільної роботи територіальної сільської громади, трудових колективів підприємств, ветеранської організації. Бо саме в цих колективах мова йде про життя людей, їх турботи і проблеми, - підсумував Д.А.Кражан і звернувся до керівників підприємств всіх форм власності, до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування : "Більше взаєморозуміння в нашій спільній справі!"
Під час обговорення перед присутніми виступили голови ветеранських організацій Олександра Хрипко, Людмила Дацун, Іван Сайко, Андріївський сільський голова Володимир Данилейко, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Людмила Бойко.
Про стан пенсійного забезпечення, допомогу громадам та їх жителям під час свого виступу говорила голова Хорольської районної ради Віра Мартюк. Користуючись нагодою вона повідомила про обсяг виконаних упродовж минулого року робіт, що стало можливим завдяки співпраці органів місцевого самоврядування, депутатського корпусу та депутатів Полтавської обласної ради Фахраддіна Мухтарова і Михайла Міщенко. А це і роботи по ремонту начальних закладів району та оновленню їх навчальної та матеріальної бази. Віра Анатоліївна звернула увагу присутніх на те, що покращився стан медицини, як на території сільських громад так і в Хорольській центральній районній лікарні.
У своєму виступі В.А. Мартюк відзначила депутата районної ради А.Г. Пасюту за сприяння у матеріальному заоохоченні голів первинних організацій та Ялосовецького, Петрівського, Староаврамівського сільських голів, депутатів, котрі із розумінням ставляться до цього питання і знайшли можливість передбачити кошти у місцевих бюджетах для підвищення активності ветеранської діяльності. Голова ради висловила слова вдячності та сподівання, що цей позитивний досвід поширюватиметься і далі.
Крім того голова районної ради Віра Мартюк відповіла на запитання присутніх керівників первинних ветеранських організацій та зазначила, що шлях реформ, які обрала держава, є безповоротним та потребує від людей не критики, а розуміння та підтримки.
По закінченню обговорення, пленум прийняв рішення щодо активізації співпраці з органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами задля розбудови Хорольської громади.


Мереживо життєвої долі ювіляра


При кожній зустрічі з Наливайком Миколою Григоровичем мені завжди приємно спілкуватися з ним. Здається, він ніколи не буває роздратованим, непривітним, або, не дай, Боже, злим. Його невидима аура - суцільний позитив.
Ось і цього разу, зустрівшись з ним, розмова пройшла невимушено і цікаво. Мені хотілося дізнатися про його життєвий шлях, захоплення і сім'ю. Бо прожито вже немало літ - 13 лютого виповнилося 80 років.
Життя у Миколи Григоровича було складне, як і в усіх дітей війни. Народився він у с.Стефановщина Великобагачанського району в сім'ї вчителя і колгоспниці. Батько загинув на війні, а його з сестрою піднімала на ноги мама - Параска Никифорівна. Працювати почав рано: вже після першого класу пас гусей, а після закінчення п'ятого - був полільником у колгоспі.
Закінчивши десять класів Радіонівської школи, мріяв навчатися в інституті, але не добравши лише один бал, повернувся в рідне село, в колгосп. А потім була служба в Збройних Силах колишнього СРСР(1957-1960рр.). І знову вступ до інституту, але на цей раз вдалий. Миколу Григоровича зарахували на агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Як одного з кращих студентів, після закінчення навчання, молодого агронома направили працювати в колгосп "Червоний прапор" села Покровська Багачка. Тут і розпочалась трудова діяльність Наливайка М.Г. Спочатку він був агрономом, потім головою колгоспу. Але за станом здоров'я залишає цю посаду і стає заступником голови із кормовиробництва.
В 1991 р. Миколу Григоровича обирають сільським головою Покровськобагачанської сільської ради, де він і працює до виходу на пенсію. Але пенсія - це не вирок. Молодий душею і енергійний чоловік займається домашнім гос-подарством. Завжди знаходиться у вирі подій села. І саме тому, в 2008 р. його обирають на посаду голови ради ветеранів Покровськобагачанської сільської ради. А тут роботи дуже багато - відвідати пенсіонерів, допомогти вирішити деякі питання, привітати зі святами, ювілеями та ін. І в такій турботі про інших промайнуло вісім років.
Моя розповідь про ювіляра була б не повною, якби я не згадала про його чудову сім'ю. В далекому 1968 р. Микола Григорович одружився з місцевою красунею Ніною Олександрівною, яка багато років працювала вчителем в школі. Разом з нею дали життя і виростили сина Романа і доньку Наталію. Мають трьох внуків і маленького правнучка Ромчика. А що є кращого і милішого, аніж добрі діти й гарні онуки?
Тож нехай, Миколо Григоровичу, Господь посилає Вам ще багато років життя, повсякчас дарує своє милосердя, дає сили і натхнення для звершення всіх справ!

Світлана Тимченко, сільський бібліотекар


Достойне життя красивої жінки


Ранок у Світлани Григорівни Калініченко був тривожним. Жінка безперестанку поглядала у вікно на двері сусідньої квартири. Ще з учорашнього вечора сусідський поріг був притрушений снігом, а на ньому ніяких слідів. "На мою сусідку це не схоже. Вона така акуратистка, а тут сніг з порогу не відметений, ще й слідів не видно. Не дай Боже з нею щось трапилося", - такі невеселі думки свердлили голову Світлани Григорівни. Її турбувало, що вже другий день не бачить сусідської жінки, що живе у квартирі самотньо. Під обід Григорівна вже мала номер мобільного телефону сусідчиної подруги. А за кілька годин довідалася, що сусідка на кілька днів поїхала до іншого міста.
Турбуватися про інших пані Світлана звикла з дитинства. Не важливо чи це родич, чи сусід, чи просто людина, що потребує допомоги… Її душі вистачає на всіх. Небеса бачать щиру душу і шлють жінці на зустріч подібних людей. Колись їхала із залізничної станції у центр. Година вечірня, автобусів катма. Топче помаленьку Світлана Григорівна грузьке узбіччя дороги. Раптом поруч зупиняється легкова автівки. Її розкішні боки лаком виблискують, а за розмірами - не машина, а пів сараю. Бокове скло повільно опускається і водій гукає: "Якщо ви, Світлано Григорівно, в центр, сідайте підвезу". Бідолаха аж злякалася трохи. Зроду з віку її знайомі на "Джипах" не їздили. А водій розкішної машини помітив ніяковість жінки і пояснив: "Я ж у вас свою жовтуху лікував. Медиків інфекційного відділення із вдячністю усе життя буду згадувати!" Таких людей, як водій крутої автівки, у Хорольському районі сотні. Усіх своїх пацієнтів Світлана Григорівна Калініченко й не злічить. Останні 25 років свого життя присвятила роботі в інфекційному відділенні Хорольської лікарні. Спочатку хотів написати "25 років життя віддала роботі", а потім згадав як сяяли очі Світлани Григорівни, коли вона розповідала про колег і зрозумів, що не просто "віддала", а саме "присвятила",бо допомога пацієнтові - то для неї святе.
Дивно інколи складаються людські долі. От взяти хоча б приклад героїні нашої розповіді. Має за плечима більше 40 років медичного стажу, а в юності мріяла бути вчителькою. Здавала документи до педагогічного інститут. Тоді вона із мамою переїхали із Ростова у рідне Запоріжжя. Отримали звістку, що їхній чоловік і батько склав голову на полях війни і вирішили повертатися на Батьківщину. Запорізький педінститут не спішив приймати у свої обійми бідолашну сирітку. Світлана не добрала потрібних балів. А в будівельний технікум дівчину прийняли залюбки.
Три роки навчання за плечима, а диплому в руках немає. У 50-х роках такі правила були. Спочатку попрацюй за розподілом, а через три роки роботи отримаєш диплом. Молодий спеціаліст Світлана разом із товаришкою - однокласницею їде із Запоріжжя у Казахстан. Це 5 тисяч кілометрів дороги. А їм по 20. Наші україночки отримують робочі місця у сусідніх містах. Світлана - у Джезказгані. Казахстан зустрів дівчат снігами і морозами. Свєту поселили у бараці. Плетені із лози стіни вимазані глиною. Побутових умов - ніяких. Стіни обмальовані різними лозунгами. Пізніше дізналася, що до неї тут жили політичні засланці. До нових умов наївна дівчинка звикала важко. Вдома, у Запоріжжі, ніколи не бачила горілки, навіть її запаху не чула. А в Джезказгані хлопці - білоруси давали жару. Врятувало знайомство із молодим зварювальником. До дівчат із її кімнати якось у гості зайшли хлопці. Сіли грати у доміно. "Забивали" козлика. Світлана скосу зиркала на ту "баталію". А коли побачила ображене обличчя хлопця, що програвав , не втрималася, пожартувала. Легенько зіскочила зі свого ліжка, взяла зі столу капустину і вручила небораці. Мовляв, тепер це для тебе ласощі. З тієї капустини все і почалося. Анатолієві не щастило в доміно, зате фартило в коханні. Відтепер він ходив у гості не до усіх дівчат, а саме до Світлани. І лише її погукав на побачення. А вона подарувала милому перший поцілунок і довірила свою долю.
За коханим чоловіком мов за кам`яною стіною. А Світлана й сама дівка не промах. Дарма, що дрібненька, худенька, та характер має. Працювалося в Джезказгані нелегко. У коло обов`язків молодої будівельниці входило облікування об`єму виконаних робіт і нарахування заробітної платні, зараз такі обов`язки виконує бухгалтер по зарплаті. Молодій, без життєвого досвіду дівчині, було важко орієнтуватися в обставинах. Начальство вимагає економити фонд заробітної плати, а робітники приходять до неї, б`ють кулаками по столу, виясняють чого мало нарахувала. Таке витримати важко. А тут ще й саму образили. Із її платні вирахували усі підйомні, що отримала як молодий спеціаліст. Світлана побігла за правдою до головного інженера. А той склав губи у єхидній посмішці і заявив: "Справедливості будеш шукати у радянської влади, а вона за 5 тисяч кілометрів звідси". Чи могла юна душа, вихована на зразках комуністичної справедливості і комсомольської принциповості, перетерпіти такий цинізм. Світлана ноги в руки і в обком, на прийом до секретаря, битися за правду. Хто б міг подумати, що потрапить у кабінет до Назарбаєва і сидітиме з ним за одним столом. А потрапила і сиділа, та ще й чай пила. Усе розказала секретареві обкому. І про зарплату, і про підйомні, і про радянську владу за 5 тисяч кілометрів. А потім із чистим серцем повернулася на роботу. На момент повернення на її столі вже лежала купка грошей: підйомні. Повернули. Добилася.
Закінчувався третій рік казахської епопеї. Два роки побачень з Анатолієм завершилися пропозицією руки і серця. Чекали на квартиру, готувалися до весілля. Аж раптом Світлана натикається на оголошення. Медичний технікум запрошує на навчання. Як уявила себе у білому халаті із шприцем у руці, аж завмерла. Не ясно тільки як із екзаменами справлятися. Майже 3 роки як школу закінчила. Та знаєте ж: хочеться гірше ніж болить. Дівчина - до книжок. Анатолій приходить на побачення, а Світлана до милого із книжками в руках біжить. Посідають рядочком, а дівчина очей від сторінок не відводить. Думаєте він сердився? Аніскілечки. Заявив: "Коли у тебе таке бажання, вступай, учись. А я буду працювати, сім`ю годувати". Омріяний білий халат Світлана Калініченко таки одягла. Молоду жінку зрахували у штат Джезказганської лікарні. Працювала медсестрою інфекційного відділення. Непевні часи у Казахстані минули. В республіку пішли гроші. Кожні 3-4 місця у місті виростали п`ятиповерхівка, покращилося забезпечення товарами. Сім`я Калініченків отримала квартиру у новому будинку. У сусідньому під`їзді, до речі, мешкав Назарбаєв. Доля знову звела Світлану Григорівну із цим партійним діячем. Рідна сестра секретаря обкому дуже обпеклася. Опік розповсюдився на велику частину тіла. Світлані Григорівні доручили стежити як виконуються лікувальні процедури, щоб не допустити запалення. Прийшла вона до своєї пацієнтки подивитися на рану і мало не присіла від здивування. Родичка високопоставленого чиновника не дуже довіряла медпрепаратам, а лікувалася суто народними методами: робила компреси із кінського навозу. Світлана Григорівна дуже турбувалася, щоб таке самодіяльне лікування не занесло у рану додаткової інфекції. На щастя такого не сталося, опік загоївся, навіть рубців не залишилося.
15 років відпрацювала С.Г. Калініченко у лікарні Джезказгану. Це була особлива установа. Саме її лікарі першими зустрічали космонавтів після їхнього повернення на Землю. Виснажені, ослаблені, із жовтою шкірою, без кровиночки у лиці, герої космосу старалися бадьоритися, не показувати як їм важко. Зустрітися на площі перед лікарнею з космонавтом було звичайною справою. Одна мрія залишалася не реалізованою. Дуже хотіли хоча б одним оком глянути на Байконур. Як це так, жити поруч із космодромом і не побачити його. Родина її подруги мала автівку. Вирішили двома сім`ями відвідати знаменне місце. Їхали степом хвилин 40, може годину. То тут, то там вигулькне сайгак. І більше ніде нікого. Пустеля. Раптом перед автомобілем мов із-під землі виріс солдат. На грудях - автомат, палець - на спусковому гачку. Строгим голосом питає: "Хто такі? Чого ту їздите?" Водій тільки й придумав відповісти: "Та оце на сайгаків виїхали полювати…" Солдат у відповідь гмикнув і наказав: "Швиденько їдьте звідси і навіть оглядатися не смійте". Тим і закінчилася для горе-екскурсантів мандрівка до космодрому.
Роки йшли, життя упорядковувалося, потроху обростали достатком. Головним багатством Світлани Григорівни і Анатолія Івановича стали їхні донечки - Валя і Оленка. І все було б добре, якби не поклик рідної землі. Заможним було життя біля космодрому і в сім`ї ладилося. Валя - старша - вже у п`ятий клас пішла. Одне лиш не давало спокійно спати. Щоночі уві сні приходили картини як мрійливі верби полощуть свої коси у тихих водах заярського ставу. Закінчилося все тим, що у Анатолій Іванович обійняв дружину за плечі, заглянув у очі і спитав: "Світланко, а може додому вернемося?" А їй що? Куди чоловік, туди і вона слідом, як нитка за голкою. Чоловікова рідня мешкала у власному будинку у провулку Робітничому. Там Анатолій Іванович і поселився у перший час після переїзду з Казахстану в Хорол. Пішов працювати на механічний завод. Добрі зварювальники там завжди потрібні. У червні, коли старшенька Валя закінчила школу, Світлана Григорівна з дітьми примчала за милим у Хорол.
Тоді головним лікарем Хорольської лікарні був Анатолій Іванович Толмачов. До нього і пішла Світлана Григорівна влаштовуватися на роботу. Вільних місць в Хоролі не виявилося. Не біда! Жінка не з тих, що вдома сидітиме. Влаштувалася у Покровськобагачанську лікарню. З якою самовіддачею працювали медпрацівники Багачки! У лікарів Королів двері будинку не зачинялися на запори навіть вночі. Вони й серед ночі були готові бігти до пацієнтів. Так само Лариса Василівна вчила медсестер. Коли б не погукала санітарочка, що хворому погано, кидали всю домашню роботу і бігли у лікарню. Колектив сільської лікарні прийняв нову медсестру мов рідну. Світлана Григорівна старалася відповідати рівню. Та їй і не важко було. У Казахстані стикалися і із натуральною віспою, і з лихоманкою, і з холерою. Професійний вишкіл мала добренний. У багачанській лікарнянській сім`ї Світлана Григорівна пробула не довго. Бо вже за 6 місяців її покликали у Хорол. Робота в пологовому відділенні для медсестри не була такою цікавою як попередня. Щоб перепеленать новонароджену крихітку не обов`язково треба на медсестру вчитися. Але зручно, що вдома, добиратися не треба. Виручив випадок. Медсестрам читала лекцію Віра Ігнатівна Тарасенко. Строга була лікарка. З вигляду - жінка, а в душі - тверда, мов чоловік. Може її такою війна зробила. Усі чотири воєнні роки Віра Ігнатівна проводила хірургічні операції в госпіталі на передовій. Лікар і керівник вона строгий. А до людей підхід знала, колег поважала. У колективі лікарні Віру Ігнатівну і поважали, і трішечки побоювалися. Де у Світлани Григорівни і сміливість взялася. Після лекції підійшла до лікарки і просить: "Віро Ігнатівно, чи не могли б Ви мене до себе у відділення забрати?" І пояснює їй ситуацію. Вже за кілька днів Світлана Григорівна Калініченко - медсестра інфекційного відділення. І без одного року чверть століття.
Дуже підтримувала і допомагала Меланія Федосіївна Доска. Прибуває у відділення тяжкохворий. Доки Віра Ігнатівна біжить із дому на роботу Меланія Федосіївна вже тут як тут. Медсестри лагодяться крапельницю ставити, а М.Ф. Доска торкається до плеча і спокійним голосом тихенько промовляє "Правильно, дєточка, ви робите. Умнички". Оте тихе і спокійне "дєточка" від мудрого наставника враз додавало сили. Ту "дєточку" Світлана Григорівна не забуде допоки її очі на білий світ дивитимуться. Віра Ігнатівна приходить, а хворий вже першу необхідну допомогу отримує. Колектив інфекційного відділення на десятки років став для С.Г. Калініченко другою сім`єю. Важких захворювань не було, але з гепатитом доводилось боротися. А ще були пацієнти, котрі страждали від зловживання горілочкою. Їхня поведінка інколи була дуже дивною. Катя Беркута - мед сестричка - у снігу і тапочки губила, доганяючи таких. Були й інші випадки. Світлана Григорівна брала мазок із горла. Хотіли підтвердити підозру на ангіну. Придивилася до симптомів і зрозуміла: у цьому випадку йдеться не про ангіну, а про дифтерію. Дифтерія набагато складніше захворювання, при неправильному лікуванні має великий відсток смертності. Своїх підозр Світлана Григорівна не приховувала, зателефонувала лікарю Алексєєву. Борис Олексійович оглянув хвору і підтвердив діагноз. Врешті хворобу подолали завдяки тому, що вчасно її виявили.
Лікар-інфекціоніст В.І. Тарасенко була строгою, а лікар Василь Антонович Іваненко - навпаки. Обоє цінували колектив відділення. "Ніна Вакуленко, Рая Маюк, Люда Масько - хіба цих дівчат забудеш? І зараз телефонують, про моє життя розпитують, своє розказують. Живемо мов рідні", - згадує моя співрозмовниця.
Світлана Григорівна Калініченко стоїть на порозі восьмидесятиліття. За плечима - вісім десятків, а в душі - тільки два. А у пам`яті - дитинство. Наче зараз сидить на березі тихоплинного Дону, занурила ноги у воду. Вода холодна - холодна. А навкруги - безкрайній степ і теплий вітерець срібні хвилі ковилу жене. Яке ж це життя красиве!


ОДИН ІЗ СЕКРЕТІВ ДОВГОЛІТТЯ - ДРУЖНЄ ТОВАРИСТВО І ПІДТРИМКА РІДНИХ


Сучасні довгожителі - особливі люди. Кожен прожитий день для них - це певне досягнення. Вони пережили голод, Другу світову війну, розруху і післявоєнну відбудову. Та не впали духом, а навпаки загартувалися на весь свій вік. Якогось певного секрету довголіття, кажуть, що не існує. Треба лише любити себе і радіти життю, бути щедрим і добрим до людей. Тоді і Бог віддячить кожному за благородні діяння. Про нелегку, але блаженну долю хорольської довгожительки і буде далі розповідь.
Теренько Якилина Володимирівна народилася 14 січня 1928 року у місті Хорол. Батьки дівчинки Потерайло Володимир Васильович і Оришка Архипівна мали шестеро дітей: двох хлопчиків і чотирьох дівчаток. У багатодітній родині маленька Киля, як її лагідно називали, була третьою. Тато працював столяром на МТСі, мав "золоті руки" і був відмінним господарем, а мама працювала у колгоспі, виховувала дітей і була берегинею домашнього вогнища. Дітвора зростала у дружбі, злагоді і любові.
У скрутні часи Якилині довелося закінчити лише 3 класи школи, яка розташовувалася у старому приміщенні третьої міської школи. Коли їй було 10 років, до їхньої родини із Харкова приїхала у відпустку погостювати старша двоюрідна сестра Павлина із сім'єю. Чоловік у неї був військовим, і більшість часу проводив на роботі, тому домашніми клопотами і турботою про двох дітей вона займалася самотужки. Жили не бідно, достатку вистачало і на їжу, і на одяг. Передавала навіть сестрам гарненькі сукні, а братам - сорочки. Та вправлятися із побутом, коли чоловік весь час проводив на полігоні, було їй важкувато. Тож, аби полегшити своє буденне життя, Павлина запропонувала батькові Якилини, відпустити старшу доньку з нею до Харкова, щоб допомагала дітей глядіти. Як забавляти малечу, перевдягати, годувати, пеленати і колисати дівчина знала із власного досвіду, адже вже мала менших сестричок - Галинку, Дашу і Марійку. Вдома допомагали їй у цьому і старші брати Олександр і Павло, та вони переважно займалися роботою по-господарству. Отож, довго не розмірковуючи, Володимир Васильович погодився на пропозицію племінниці - відправити з нею помічницю.
Поїхала юна Киля із родиною Павлини поїздом до великого незвіданого міста. Нові широти, краєвиди, інше життя. День за днем, тиждень за тижнем пролітали непомітно. Якилинка відмінно справлялася зі своїми обов'язками, по-дорослому розуміла усю відповідальність. Так минув і рік. Невдовзі містом пролинула лиха звістка. На рідну українську землю йшли ворожі німецькі окупанти. Насувалася страшна хвиля кривавих подій - починалася війна. Страх охоплював душу кожного: від малого до великого. Як і інших військових, відданих служінню своїй Вітчизні, чоловіка Павлини одразу ж забрали на війну, з якої він, на жаль, так і не повернувся.
Життя із передчуттям постійного остраху і небезпеки, змусило багатьох українців вдатися до відважного кроку - покинути все нажите і чим далі втікати до якогось безпечнішого місця. Наважилися і дівчата. Зібрали найнеобхідніші речі, продукти, найняли підводу, склали все на неї, посадили двох дітей, і вирушили у напрямку до рідного дому. Так Якилина із двоюрідною сестрою йшли пішки із Харкова до Хорола цілих 8 днів (!).
- Дорога була нелегкою, втомлювалися не тільки ми, а й кінь був теж знесилений. Та зволікати тут було не на часі, - пригадує Якилина Володимирівна. - Дорогою часом заходили до селян, просили їсти-пити та заночувати. Але траплялися різні люди: одні, коли бачили, що з нами є ще маленькі дітки, - відмовляли і в двір навіть не впускали, а інші ж навпаки - завбачивши на підводі зморених дорогою і голодом дітей, запрошували одразу до хати. Тоді й коня теж розпрягали, щоб відпочив і сили відновив.
Пригадую, як ми у Хоролі нарешті зайшли до рідної хати. Я була неймовірно рада бачити своїх рідних, обіймала міцно і цілувала кожного. Довгий шлях, тривалістю у 8 днів, ще й пішки, закарбувався у моїх спогадах навічно, - зі щемом на душі розповідає жінка. - І досі пам'ятаю кожен крок, оті стомлені і натоптані до ран ноги, знесилений організм, моральне виснаження і страх того, що ворожі війська можуть десь несподівано напасти. Тому дорогою остерігалися будь-якого тривожного гуркоту. Але, дякувати Богу, ми таки дійшли живі додому.
Та безжальна і жорстока війна наробила багато лиха. Безвинних людей калічили, вбивали, забирали в табори для полонених, де морили голодом і катували. От і нашого брата Павла забрали до Німеччини. Але доля була милостива до нього. Перебуваючи на чужині, він якимось дивом ще й допомагав і підтримував там полонених із Хорольщини. А у 1948 році Павло нарешті повернувся у Хорол...
Післявоєнна розруха суттєво вплинула на український народ. А до тої розрухи додалися ще й несприятливі погодні умови. У 1946р. Україну вразила небувалої сили посуха. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизились урожайність сільгоспкультур і продуктивність тваринництва. Влада чинила тиск на колгоспи і примусово забирала мізерні запаси хліба, щоб виконати обов'язкові поставки. Сільське населення опинилося перед загрозою загибелі від голоду. Через масову загибель чоловіків на фронтах війни основною робочою силою в сільському господарстві стали жінки. Діти від десяти років змушені були активно працювали у колгоспі за копійки. Тяжка праця нікого не жаліла.
- Ті страшні часи досі іноді зринають у мої снах, - тривожним голосом говорить моя співрозмовниця. - Пригадую, як наш брат Павло працював на пекарні, то бувало приховає уночі свіжу хлібину, прибіжить додому, побудить малих, нагодує сонних, щоб ніхто і не знав. Бо тоді за винесений буханець ув'язнювали на 5 років.
А сестра Даша, хоч і була меншою, але мала кріпку статуру і нічого не боялася. Навіть ходила вночі на поле зривати колоски, хоч за них теж можна було потрапити до в'язниці. Принесе додому, з мамою перемелють, зварять якоїсь кашки, малих крадькома погодують, та й до ранку у шлунку щось є. Та так і пережили той моторошний голодомор…
Після нелегкої роботи в колгоспі, Якилина Володимирівна влаштувалася у Хорольський промартіль "Прогрес" закрійником. Перший запис у її трудовій книжці зроблений у 1946 році. Спочатку працювала у ткацькому цеху, але більше її вабила робота колег-дівчат зі швейного цеху.
Тож відправили юну майстриню на профкурси в Харківське училище. Своєю роботою у "Прогресі" Якилина була неабияк задоволена. Заробленими коштами завжди ділилася із сестрами, допомагала їм стати на ноги. Трудилася на одному місці майже 40 років, аж до виходу на заслужений відпочинок. Теренько Я.В. проробивши довгий час на Хорольському Райпобуткомбінаті, зарекомендувала себе як старанний, відмінний і відповідальний працівник. За що і була удостоєна відповідними нагородами, відзнаками, медаллю "Ветеран праці", грамотами.
Свою долю Якилина Володимирівна далеко і довго не шукала. Вийшла заміж за Теренька Павла Никифоровича, який жив у Хоролі неподалік від їхнього дому. Збудували будинок. Але, на жаль, своїх діточок Господь їм так і не послав. Тож все життя жінка продовжувала опікуватися своїми сестрами-братами і їхніми дітьми.
- Наша Киля стала нам, як друга мама, що завжди підтримає і допоможе, як те ясне сонечко, що завжди обігріває всіх, - говорить наймолодша сестра Марія Володимирівна Пугач, яка прийшла провідати сестру-ювілярку. - Мені зараз 84-й рік і важко вже ходити, а їй - 90! Так вона у нас ще молодчина - повністю сама себе обслуговує, готує їсти, може і дещо прибрати у хаті, і скупитися на базарі чи в аптеку з'їздити на автобусі. А які ж смачні пиріжки у неї виходять! Ну, справжня господиня і берегиня нашого дружнього роду. До речі, у нашому роду є довгожителі, по маминій лінії. Наш дідусь Архип Комисар прожив до 105 років, а бабуся Галина - до 103 років, жили вони у селі Пристань і мали трьох дітей. Тому у нас, певно, їхні гени, - усміхаючись, пишається своїми рідними Марія Пугач.
Якилині Володимирівні справлятися із побутовими справами допомагають рідні. Племінниці Наталія Кращенко із Вишняків і Віра Теренько із Хорола частенькі гості у будинку тітоньки Килі. Наталія Павлівна, коли помер їхній батько, за його проханням стала тітці за рідну доньку. Двоє Наталчиних синів знайшли прихильність від бабусі Килі - вона підтримує хлопців: коли копійчиною, коли порадою. Та й вони віддячують, не баряться - приїздять до бабусі, як треба щось впорядкувати по-господарству.
Повсякчас допомагає своїй підопічній соціальний працівник Хорольського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) РДА Надія Миколаївна Мусієнко. Навідує поважну жінку двічі на тиждень: ліки і продукти принесе, допоможе приготувати обід, прибере в будинку і на подвір'ї, та й взагалі людям, які самі живуть, необхідне звичайне людське спілкування і взаєморозуміння.
Під час розмови Якилина Володимирівна говорила, що приємно здивована прихильною увагою до неї: "На мій 90-літній ювілей, 14 січня, прийшли привітати не лише рідні і близькі, а й мої колеги по роботі та друзі. Я дуже рада, що про мене пам'ятають і поважають. Вдячна всім за привітання, квіти і подарунки. Отримала чималий заряд позитивних емоцій від спілкування. Бажаю усім миру, добробуту, натхнення, довгих і щасливих років, а головне - творити добро, адже у сучасному світі його так не вистачає".


Не втрачає оптимізму у свої сто років Ганус Яків Петрович


Щороку до кожного приходить світле і радісне свято. День народження, коли ми пригадуємо той відлік у часі, коли ми зростали, із радістю говорячи слова вдячності матері й батьку, рідним за їх щире і щедре любляче батьківське серце. Для кожного із нас Бог дарує долю, у якій перекликаються і радість, і смуток. А кожен прихід Нового року і Різдва Христового зустрічаємо з оптимізмом і великою надією та сподіваннями. Для Якова Петровича Гануса цьогорічні свята принесли і поважний та славний ювілей. 18 січня він відзначить свій 100-річний день народження.
Перший подих божої благодаті Якову Петровичу Бог дарував 18 січня 1918 року. Народився у селі Бовбасівка Трубайцівської сільської ради, у молодій родині Петра Марковича і Олександри Григорівни. Він був першою дитиною. Упродовж наступних років щедрий лелека ще сім разів навідувався до родини Ганусів, принісши радість народження трьох братів та чотирьох сестер. "Жили ми бідно, - пригадує Яків Петрович. - Важко було й через те, що батько не місцевий, родом з Чехословаччини. Кожен підтримував родину як міг. У час мого дитинства батько, Петро Маркович, працював, шив взуття, а мама, Олександра Григорівна, ткала полотно".
Чимало бід та нестатків довелося зазнати малому Якову та його родині ще змалечку. Коли ж йому виповнилося чотирнадцять років, із політикою нової держави щодо селянства, до їхнього порогу, у двері постукало далеко не одне горе… Сьогодні ми їх знаємо з уроків історії, як масові репресії та штучний голодомор 1932-33 років, про які Яків Петрович не хоче згадувати, понуро опускаючи очі.
Селянське життя було тяжким. Тому багатьом юнакам довелося шукати кращої долі та заробітків. Яків теж покинув рідну батьківську домівку. Працював на різних роботах у містах. На Харківському авіаційному інституті, темною страхітливою звісткою про початок Другої світової війни, зупинилася робота. Призвали Якова до армії. У ранзі старшого матроса захищав батьківщину на морі, визволяв Одесу, Севастополь, беручи участь у тяжких боях. Після тяжкого поранення, у жовтні 1942 року, був госпіталізований до приморського міста Поті, що знаходиться у південній частині Чорноморського узбережжя Кавказу - на заході Грузії. Саме там доля його звела з миловидною дівчиною з Пирятина, Ольгою Панасівною. Їх об'єднали теплі спогади земляків про Полтавщину. Наступного, 1943 року, вони зважилися і разом стали на весільний рушник.
Після закінчення війни ще упродовж двох років, до 1947-го, Яків Петрович продовжував службу в армії. За заслуги перед батьківщиною нагороджений численними нагородами. Після демобілізації повернувся додому разом з дружиною. У перші роки розбудови рідного краю та господарства працював завфермою, завгоспом, бригадиром тракторної бригади. Разом із дружиною Ольгою Панасівною, у любові та злагоді, виховали доньку Валентину. Тішилися радістю народження внучки Софії та діждалися правнучка Богдана. На жаль, у восьмидесятих роках минулого сторіччя, підступна хвороба забрала у Якова Петровича дружину. Сум огорнув душу і серце Якова Гануса. "Але життя триває, - завжди він говорить собі, налаштовуючи на оптимізм. - Якщо Бог дарував мені такий довгий вік, потрібно жити заради тих, хто віддав своє життя за Велику Перемогу, за свободу і мирне життя, заради щасливого життя наших дітей".
"Ми щиро заздримо Якову Петровичу, його життєрадісності, - під час спілкування із автором цих рядків говорить організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Валентина Остапенко. - Попри такий поважний вік та пережиті роки війни та лихоліття, у міру своїх сил - товариський, активний. Полюбляє прогулянки на свіжому повітрі, навіть інколи виявляє бажання сходити на ринок скупитися. Завжди турбується, щоб ми виписали районну газету "Вісті Хорольщини". Залюбки її читає, цікавиться, як і чим живуть його односельці та район. Дай Бог усім такого доброго здоров`я й наснаги до життя.
У переддні сторічного дня народження Якова Петровича Гануса, від імені адміністрації, колективу та підопічних Хорольського будинку-інтернату бажаємо йому добра, здоров`я, й надалі дарувати всім нам заряд його невичерпного оптимізму наснаги, віри у світле майбутнє".
До цих найщиріших побажань приєднуємося і ми, колектив редакції районної газети "Вісті Хорольщини". Із роси і води Вам шановний ювіляре!


Ветерани - це гордість району!


нещодавно у приміщенні районної ради відбувся семінар-навчання за участю голів рад первинних організацій ветеранів Хорольщини.
Учасників зібрання привітав голова районної ради ветеранів Д.А.Кражан. Він відзначив активну роботу районної організації ветеранів та подякував керівникам первинних організацій за сумлінну працю і активну громадську позицію.
Перш за все на семінарі-навчанні ветеранських ватажків були розглянуті внесені зміни і доповнення до Статуту Організації ветеранів України. Голова районної організації ветеранів при цьому наголосив на неухильному дотриманні вимог Статуту у ветеранській діяльності первинок. Потім слухачі семінару заслухали інформацію про підсумки організаційно-масової роботи за минулий рік районної та первинних організацій. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок - рада районної організації ветеранів і первинні ветеранські організації провели значну роботу із соціального захисту ветеранів, поліпшенню житлово-побутових умов людей похилого віку, із патріотичного виховання молоді.
При цьому необхідно відзначити, що успіхи в роботі у великій мірі залежали від тісного контакту з органами державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, керівниками сільгосппідприємств, установ, організацій, приватними підприємствами. В останні роки порівняно з попередніми збільшена фінансова підтримка районної організації ветеранів. Рада ветеранів має тепер оргтехніку. У деяких сільських радах встановлена фінансова підтримка первинної організації.
Шанобливим є ставлення голів РДА Л.М. Звірко та голови райради В.А. Мартюк, депутатів різних рівнів.
Голова районної організації ветеранів України також у своєму виступі коротко окреслив систему роботи первинних ветеранських організацій району, зупинився на питаннях ведення обліку членів ветеранських організацій, наголосив на необхідності чіткого і своєчасного виконання прийнятих рішень і заходів та надати роботі рис плановості та системності.
Як приклад, навів активну роботу над використанням місцевих можливостей для соціального захисту пенсіонерів первинну організацію Андріївської сільської ради. Ветеранську організацію очолює вмілий організатор, авторитетна, відповідальна людина Іван Якович Головко, який організував активну роботу ветеранської організації відповідно до статутних вимог. Саме тут налагоджено тісну співпрацю з сільською радою, місцевим господарством, бізнесовими структурами із залучення їхніх матеріальних ресурсів для поліпшення соціального стану ветеранів. Створено фонд допомоги. Рада знає проблеми кожного ветерана й робить усе можливе, щоб допомогти у їх вирішенні. Піклується про одиноких громадян. Стало доброю традицією вітати ветеранів з днем народження з врученням подарунків. В 2017 році за ініціативи І.Я. Головка, голови ради первинної організації ветеранів Андріївської сільської ради, було засновано і встановлено сільську Дошку Пошани ветеранів. При її відкритті, 29 травня, було занесено 15 осіб - найактивніших пенсіонерів. Ветеранська організація Андріївської сільської ради одержала в 2017 році від орендаря земельних паїв Трухіна О.М. на підтримку ветеранської діяльності 93 тис.грн. Голові первинної організації ветеранів Головку І.Я. на День працівників сільського господарства орендар особисто вручив грошову премію в сумі 2,0 тис.грн.
Позитивні результати турбот про життєзабезпечення ветеранів на переконання Івана Яковича Головка, заслуженого ветерана України, залежать від сільського голови у першу чергу. Він розповів про те, як турбується про жителів Володимир Іванович Данилейко Андріївський сільський голова. Йому в цьому допомагає виконавчий директор СВК "Андріївський" Микола Васильович Лебедка. Поза увагою не залишається жодне прохання пенсіонерів. "То й мені як голові ветеранської організації легко вирішувати проблеми ветеранів, бо всі питання вирішуються спільно і дружно", - додав на завершення Іван Якович.
Повчальним є досвід Грушинської первинної організації ветеранів. За ініціативи голови ради первинної організації ветеранів с.Грушине Сайка Івана Федоровича та підтримці орендарів земельних паїв селян, фермерських господарств "Грунтознавець" та "Берест", в селі було побудовано величний пам'ятник солдатській матері - вдові, вартістю близько 60 тисяч гривень .
Всього в районі на підтримку ветеранської діяльності та надання матеріальної допомоги членам організації ветеранів у 2017 р. було надано 931507 грн. Нею було охоплено 1419 осіб.
Активізується волон-терський рух первинних організацій, проводяться уроки пам'яті й мужності на яких у дружній, творчій атмосфері учасники бойових дій спілкуються з дітьми, передаючи їм естафету патріотизму, мужності та жертовності в ім'я Батьківщини. Зокрема, 19 вересня 2017 року в Петракіївському навчально-виховному комплексі було проведено урочисту лінійку з нагоди 74-ої річниці визволення села від німецько-фашистських окупантів, якій взяли участь сільський голова Г.В. Тритяк і голова первинної організації ветеранів Л.О. Дацун. 22 вересня 2017 року в Петрівському навчально-виховному комплексі з нагоди 74-ої річниці визволення села було проведено засідання круглого столу, на якому з рефератами виступили 8 учнів старших класів. В засіданні круглого столу взяли участь 30 учнів старших класів, директор школи Т.Д. Дорошенко, голова первинної ветеранської організації Петрівської сільської ради О.В. Хрипко, голова ради районної організації ветеранів Д.А. Кражан та голова комісії ради ветеранів з питань військово-патріотичного виховання молоді О.М.Похилько. Важливою є й організація роботи музеїв (кімнат), поповнення їх новими матеріалами та експонатами. На честь ветеранів Великої Вітчизняної війни, що загинули, визволяючи наш край, упорядковуються меморіальні дошки, пам'ятні знаки.
З інформацією про якість складання представленої статистичної звітності радами первинних організацій ветеранів виступила Шабала Л.В., відповідальний секретар ради ветеранів. Вона навела, як позитивний приклад, роботу голови первинної ветеранської організації Трубайцівської сільської ради І.М Перетяки. А також поділилася досвідом роботи ради первинної організації ветеранів Хорольського Міжрегіонального центру - досвідом із заснування і створення Книги Пошани.
Відзначено було на семінарі і те, що у районній газеті "Вісті Хорольщини" протягом 2017 року було надруковано дві тематичні сторінки "Ветеран" та 12 нарисів про ветеранів, кожний обсягом 1-2 сторінки. Також було надруковано різних матеріалів, які стосуються ветеранського життя району - 254. А це означає, що колектив редакції районної газети "Вісті Хорольщини" дотримується своїх обіцянок перед найактивнішими читачами і передплатниками видання - нашими шановними ветераними, котрі не розлучаються із часописом протягом 20-30-40- і навіть 50-60 років. Наша дружба сподіваємося і далі продовжуватиметься і міцнітиме. А коло читачів розширюватиметься.
Під час проведення заходу присутні мали можливість обмінятися думками про свою роботу та з якими труднощами їм доводиться зустрічатися . Про наболіле говорили О.В.Хрипко та В.Д. Безніщенко. З образою та болем на душі Олександра Василівна зазначала: "Особливо непокоїть ставлення деяких керівників сільгоспформувань до проблем ветеранських. Складається враження, що їх тільки цікавить земля, котру віддали в оренду ті ж самі пенсіонери, плекаючи у свій час ту землю для майбутніх поколінь, втратили своє здоров`я. Від зорі і до зорі трудилися, щоб настало краще життя. І яку вони мають за те шану? На жаль, не всі і не скрізь усвідомлюють, що ветерани - гордість народу. Це святе".
В обговоренні знайшли своє відображення, як порушені у доповіді питання, так і багато інших наболілих конкретних проблем у сфері соціального захисту ветеранів: активізація роботи з виявлення людей похилого віку, які знаходяться в складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, своєчасне надання необхідних даних щодо цих людей до районної організації з метою надання їм адресної допомоги, вдосконалення волотерської роботи, пошуку нових форм патріотично-виховної роботи з молоддю.


Відбулося засідання президії ради районної організації ветеранів


Днями відбулося засідання президії ради районної організації ветеранів, яке провів її голова – Кражан Дмитро Андрійович. Розглянуто питання “Про відзначення у районі 75-ї річниці визволення Хорольщини від нацистських окупантів”.
Серед ряду прийнятих рішень - рішення про скликання 21 лютого 2018 року чергового, п’ятого пленуму ради Хорольської районної організації ветеранів.


Світло її душі не згасило горе


В селі Мусіївка проживає Кіпоренко Ганна Михайлівна, єдина, котра залишилась на Хорольщині, солдатська вдова. Вона 5 лютого 2018 року відзначатиме 96 років. Вона народилася і виросла в селі Березняки на берегах тихоплинної Грибихи. В сім'ї було п'ятеро дітей, батьки були дуже трудолюбивими: мали землю, худобу, добротну оселю. В 1932 році це не сподобалося сільським активістам і сім'я була розкуркулена. Ганна, рятуючись від переслідувань, подалась до родичів в село Стара Мусіївка. Росла, працювала серед чудової присульської природи, зустріла молодого парубка Кіпоренка Григорія Яковича. В молодій сім'ї згодом народилась донька Маруся, але сімейне щастя було недовгим, бо почалася Велика Вітчизняна війна і Григорій пішов на фронт. Жінка працювала, ростила донечку. Одного разу, десь перед жнивами, листоноша приніс у хату в чорній сумці горе: надійшла похоронка про загибель Григорія. Залишилась Ганна з малою дитиною сама. Було гірко і слізно, але треба було жити. Майже все село стало удовиним. Вони сіяли і орали, жали та молотили, обробляли корівками землю, часом самі впрягалися в шлеї, копали лопатами не тільки колгоспну ниву, а й свою. Косами надривали висохлі жіночі руки, ціпами молотили снопи, як своє безталання. Мабуть, ніхто в світі не зазнав стільки злигоднів, жалів і горя, як посестри Ганни Михайлівни. І старіли вони завчасно, сивіли в 30-40 років, як і вона. Але життя тривало, ставало все легше і легше жити і працювати. Донька підростала, закінчила середню школу та Сумське педагогічне училище, стала працювати в Мусіївському дитячому садку вихователем. Діти дуже любили Марію Григорівну, колеги поважали. За доброту, сердечність і красу молоду виховательку покохав Черкаський Анатолій Григорович. Молоді стали жити разом з матір'ю. Сім`я поповнилася двома чарівними дівчатками: Галею і Валею. Але горе не обминуло сім'ї Ганни Михайлівни. В розквіті сил, молодості раптово померла внучка Галя і від горя бабуся втратила зір. Так і живе Ганна Михайлівна в родини доньки. Справжня радість для старенької, коли приїжджає з Хорола внучка Валя з чоловіком, правнучка і праправнучка з сім'єю. І тоді стає світло на душі, всі незгоди відходять. Так і цього разу буде - зійдуться і з'їдуться всі найрідніші люди і вітатимуть маму, тещу, бабусю, прабабусю і прапрабабусю з 96 річчям.
Громадськість Мусіївської сільської ради вітає Вас, Ганно Михайлівно, з 96-річчям! З води і роси Вам!

аталія Мартиненко, заступник директора школи


З долоней дідових чистої води нап`юсь


Святково оформлена зала Хорольського будинку-інтернату. На всю стіну красується яскравий напис: "Вітаємо із 100-річним ювілеєм". Рядами розставлені стільці, у центрі - мікрофон. Зліва від нього стоять столик і крісло, на столі - ваза з букетом. Це місце для іменинника. Його появу у залі зустріли гучними аплодисментами. Попри свій поважний вік, Яків Петрович доволі легко рухається і добре себе почуває. Своїм гостям він радів, його обличчя квітло посмішкою.
Працівники будинку-інтернату ретельно готувалися до святкової події. Ще б пак! Не кожного дня вітаєш людину, котра має за плечима ціле століття.
Культорганізатор Валентина Остапенко розповіла про життя ювіляра. Воно було не простим. Голодомор, воєнне лихоліття, тяжка повоєнна праця - біди за своє життя сьорбнув немало. Подвигом назвав життя Я.П. Гануса депутат обласної ради Р.В. Ляшко. А Ф.А. Мухтаров підкреслив, що ювіляр - приклад для усієї Хорольської громади. Від імені усіх хорольців Якова Петровича привітали керівники району. Віра Анатоліївна Мартюк і Лариса Миколаївна Звірко вручили господареві свята солодкі подарунки та побажали йому здоров`я. Душевним, по-сімейному теплим і дуже креативним було вітання від директора будинку-інтеранту Павла Грінченка. На честь ювіляра Павло Іванович склав вірша, заспівав пісню. "Пісенний подарунок із віршово-ліричним оформленням" - так презентував свій виступ П.І. Грінченко, дуже сподобався Якову Петровичу.
Ансамбль терцентру "Берегиня" підготував для ювіляра і його гостей кілька веселих та жартівливих пісень. Самодіяльні артистки радували присутніх мелодійним співом і дуже гарними сценічними костюмами. Душевно заспівала молодша медична сестра установи Наталія Гордієнко. Із 1941 по 1945 рік Я.П. Ганус був військовим моряком. Саме тому підопічний будинку-інтернату Володимир Матовніков проспівав для нього "Прощай, любимый город" - пісню севастопольських моряків. Ціла злива добрих і ніжних, теплих і сердечних привітань пройшла над ювіляром. Керівники міської ради, територіального центру обслуговування громадян, ветеранських організацій району і райцентру не шкодували поздоровлень.
Особливо приємним для Якова Петровича були привітання від земляків із Бовбасівки і Трубайців. Бригадир тракторної бригади Василь Якименко так завзято вибивав на бубоні, що не залишив байдужим нікого із слухачів. Під стать бубоністу був і баяніст колективу "Трубайцівські парубки", він же сільський голова, Сергій Ватуля.
Біля голови великої родини зібралися й рідні. Із Кременчука приїхала донька Валентина із своїм онуком Богданом. Якову Петровичу Богдан доводиться правнуком. "Мій прадід - надзвичайна людина, - розповідає Богдан Полулях. - До будь-якої роботи бере мене із собою, вчить працювати, передає життєвий досвід. Мені із ним дуже цікаво, люблю свого прадіда усім серцем. Я вчуся на кухаря-кондитера. Прадід вчив мене і вареники ліпити і борщ готувати. Не приховуватиму, що мої перші вареники були схожими на сосиски: довгі, неоковирні. Вже пізніше пристосувався їх виліплювати. А борщ варю тільки за рецептом прадіда. Він вчив мене борщик салом затирати, ділився секретами як краще картоплю у борщі розварювати. Одним словом, мудрий у мене прадід".
Закінчувалося свято солодким столом. Його для ювіляра приготували працівники Хорольського будинку-інтернату. А він того і заслужив. У трудовій книжці має один-єдиний запис, що засвідчує 57 років і 9 місяців трудового стажу. Єдина перерва у роботі на землі була із 1941 по 1945 рік (війна) і із 1945 по 1947 рік (служба в армії). Красиве і достойне поваги життя Якова Петровича Гануса - гідний приклад для земляків.


Не втрачає оптимізму у свої сто років Ганус Яків Петрович


Щороку до кожного приходить світле і радісне свято. День народження, коли ми пригадуємо той відлік у часі, коли ми зростали, із радістю говорячи слова вдячності матері й батьку, рідним за їх щире і щедре любляче батьківське серце. Для кожного із нас Бог дарує долю, у якій перекликаються і радість, і смуток. А кожен прихід Нового року і Різдва Христового зустрічаємо з оптимізмом і великою надією та сподіваннями. Для Якова Петровича Гануса цьогорічні свята принесли і поважний та славний ювілей. 18 січня він відзначить свій 100-річний день народження.
Перший подих божої благодаті Якову Петровичу Бог дарував 18 січня 1918 року. Народився у селі Бовбасівка Трубайцівської сільської ради, у молодій родині Петра Марковича і Олександри Григорівни. Він був першою дитиною. Упродовж наступних років щедрий лелека ще сім разів навідувався до родини Ганусів, принісши радість народження трьох братів та чотирьох сестер. "Жили ми бідно, - пригадує Яків Петрович. - Важко було й через те, що батько не місцевий, родом з Чехословаччини. Кожен підтримував родину як міг. У час мого дитинства батько, Петро Маркович, працював, шив взуття, а мама, Олександра Григорівна, ткала полотно".
Чимало бід та нестатків довелося зазнати малому Якову та його родині ще змалечку. Коли ж йому виповнилося чотирнадцять років, із політикою нової держави щодо селянства, до їхнього порогу, у двері постукало далеко не одне горе… Сьогодні ми їх знаємо з уроків історії, як масові репресії та штучний голодомор 1932-33 років, про які Яків Петрович не хоче згадувати, понуро опускаючи очі.
Селянське життя було тяжким. Тому багатьом юнакам довелося шукати кращої долі та заробітків. Яків теж покинув рідну батьківську домівку. Працював на різних роботах у містах. На Харківському авіаційному інституті, темною страхітливою звісткою про початок Другої світової війни, зупинилася робота. Призвали Якова до армії. У ранзі старшого матроса захищав батьківщину на морі, визволяв Одесу, Севастополь, беручи участь у тяжких боях. Після тяжкого поранення, у жовтні 1942 року, був госпіталізований до приморського міста Поті, що знаходиться у південній частині Чорноморського узбережжя Кавказу - на заході Грузії. Саме там доля його звела з миловидною дівчиною з Пирятина, Ольгою Панасівною. Їх об'єднали теплі спогади земляків про Полтавщину. Наступного, 1943 року, вони зважилися і разом стали на весільний рушник.
Після закінчення війни ще упродовж двох років, до 1947-го, Яків Петрович продовжував службу в армії. За заслуги перед батьківщиною нагороджений численними нагородами. Після демобілізації повернувся додому разом з дружиною. У перші роки розбудови рідного краю та господарства працював завфермою, завгоспом, бригадиром тракторної бригади. Разом із дружиною Ольгою Панасівною, у любові та злагоді, виховали доньку Валентину. Тішилися радістю народження внучки Софії та діждалися правнучка Богдана. На жаль, у восьмидесятих роках минулого сторіччя, підступна хвороба забрала у Якова Петровича дружину. Сум огорнув душу і серце Якова Гануса. "Але життя триває, - завжди він говорить собі, налаштовуючи на оптимізм. - Якщо Бог дарував мені такий довгий вік, потрібно жити заради тих, хто віддав своє життя за Велику Перемогу, за свободу і мирне життя, заради щасливого життя наших дітей".
"Ми щиро заздримо Якову Петровичу, його життєрадісності, - під час спілкування із автором цих рядків говорить організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Валентина Остапенко. - Попри такий поважний вік та пережиті роки війни та лихоліття, у міру своїх сил - товариський, активний. Полюбляє прогулянки на свіжому повітрі, навіть інколи виявляє бажання сходити на ринок скупитися. Завжди турбується, щоб ми виписали районну газету "Вісті Хорольщини". Залюбки її читає, цікавиться, як і чим живуть його односельці та район. Дай Бог усім такого доброго здоров`я й наснаги до життя.
У переддні сторічного дня народження Якова Петровича Гануса, від імені адміністрації, колективу та підопічних Хорольського будинку-інтернату бажаємо йому добра, здоров`я, й надалі дарувати всім нам заряд його невичерпного оптимізму наснаги, віри у світле майбутнє".
До цих найщиріших побажань приєднуємося і ми, колектив редакції районної газети "Вісті Хорольщини". Із роси і води Вам шановний ювіляре!


Пам'яті Коломійця Володимира Хомича


Пам'яті Коломійця Володимира Хомича
6 січня 2018 року виповнилося б 80 років від дня народження Почесного громадянина міста Хорол, колишнього начальника відділу внутрішніх справ Хорольського райвиконкому Коломійця Володимира Хомича. І хоча його вже немає серед нас, проте пам'ять про його добрі справи породжує в серцях друзів і тих, кому він допоміг чи підтримав порадою, щирі слова вдячності.
В 1966 році капітана Коломійця В.Х. було призначено начальником Хорольського районного відділу міліції. Він був на той час наймолодшим начальником райвідділу в Полтавській області. А прослужив на цій посаді беззмінно до 1992 року і вийшов у відставку у званні підполковника міліції.
Власним прикладом і професійним підходом Володимир Хомич сформував працездатний колектив. Він навчав працівників міліції поважати кожну людину, бачити в ній позитивну особистість. Постійно підтримував дієвий зв'язок з громадськістю, багато сил і часу віддавав організації роботи добровільних народних дружин. Він уміло підбирав кадри, сприяв їх професійному і службовому зростанню. Троє його вихованців очолювали районні відділи міліції на Полтавщині. Зокрема, направлений на службу в міліцію викладач Хорольського СПТУ - 5 Русін В.В. успішно продовжував справу свого наставника Коломійця В.Х. на посаді начальника Хорольського райвідділу внутрішніх справ.
Багато хорольців і не тільки поважали Володимира Хомича як Людину з великої літери. Основною його рисою була людяність. Він дотримувався життєвого кредо: "Допомагати людині за будь-якої складної ситуації,підтримати, підбадьорити, дати пораду, вселити впевненість, що добро переможе зло". Він був доступним у спілкуванні, доброзичливим, порядним. До нього йшли як з бідами,так і з радісними новинами. Коломієць В.Х. був високопрофесійним юристом, інтелектуалом. Він намагався застерегти кожного від протиправних дій, постійно проводив у трудових та учнівських колективах цікаві бесіди. При цьому він практично не користувався лекційними матеріалами,а був завжди налаштованим на "живу" бесіду. До нього можна було звертатися в будь-який час. Він говорив: "Я на службі людям цілодобово". Тому його поважали і цінували хорольці. Він багато разів обирався депутатом районної ради і добросовісно виконував покладені на нього обов'язки і доручення.
Коломієць В.Х. був активним членом Національної Спілки журналістів України. У багатьох людей залишилися в пам'яті його цікаві і повчальні публікації в районній і обласній періодиці з правової тематики.
Перебуваючи на пенсії, Володимир Хомич до останніх днів свого життя здійснював активну громадську і трудову діяльність на посаді голови районної організації Українського товариства мисливців та рибалок. При цьому він продовжував залишатися прикладом сучасного інтелігентного чоловіка: високого зросту,стрункий, завжди охайний, в білосніжній сорочці і з незмінною теплою посмішкою і доброзичливим дотепним гумором. Він майже ніколи не носив головного убору, а взимку тільки шарф огортав його пишну шевелюру.
19 лютого 2010 року Коломієць Володимир Хомич пішов із земного життя. Вдячні хорольці посмертно присвоїли йому звання Почесного громадянина міста, а на приміщенні відділу поліції встановили Меморіальну дошку. Пам'ять про нього живе. Ми пишаємося, що працювали разом, знали і дружили з цією славною людиною.
Ми сумуємо і будемо пам'ятати Коломійця В.Х. Царство небесне і Вічний спокій його щирій і щедрій душі.

Товариші та колеги по службі


Коваль своєї долі


1 грудня 1977 року двадцяти-річний мешканець м. Хорол Калініченко Леонід Миколайович був прийнятий на посаду водія вантажного автомобіля Хорольського СПТУ №5. Тоді ніхто не міг передбачити, що він про-працює в училищі 40 років і матиме один запис в трудовій книжці.
Я працював директором, відбулася розмова про те, що автомобіль ГАЗ-51А надійна машина, але вже в експлуатації більше 15 років, а це потребує додаткових зусиль із догляду за нею, що робота в навчальному закладі вимагає високої культури спілкування з людьми.
Армійський досвід водія - це добре, але потрібне постійне професійне зростання, а в претендента лише 8 класів освіти. Леонід Миколайович пообіцяв, що буде навчатися в вечірній школі, а доручену роботу - водія автомашини - буде виконувати добросовісно.
Пройшло багато років, які підтвердили, що обіцянки він дотримався, утримував автомашину в постійній технічній готовності, зарекомендував себе старанним, умілим, відповідальним працівником.
В 1980 році Леонід Миколайович отримав атестат зрілості, йому було присвоєно другий клас водія і керівництво училища дало направлення на навчання в Хорольський технікум для отримання, заочно спеціальності техніка-механіка. Таке його зростання дало можливість перевести на посаду майстра виробничого навчання із водіння автомобілів. В 1984 році Леонід Миколайович успішно закінчив технікум, одночасно отримав перший клас водія, а пізніше і був атестований на посаду майстра першої категорії.
Леонід Миколайович приймав активну участь у роботі народної дружини, за проявлену мужність при затриманні небезпечного злочинця був нагороджений знаком «Відмінний дружинник УРСР». Одночасно в позаурочний час брав участь в підготовці мотоциклістів.
В 1986 році в с. Войниха Лубенського району був відкритий філіал Хорольського СПТУ №45, де з 1 вересня 1986 року приступили до навчання 90 учнів. З них 30 випускників 11 класів із терміном навчання 10 місяців, які крім професії тракториста і слюсаря із ремонту сільськогосподарської техніки здобували професію водія автомобіля категорії «В», «С». Для утвердження репутації філіалу було забезпечене успішне отримання учнями посвідчень водія автомобіля. Лубенське РАПО для цієї мети виділило новий автомобіль ГАЗ-53, який переобладнано під навчальний. Необхідно було доручити здійснювати навчання дуже відповідальному і кваліфікованому майстру виробничого навчання із водіння автомобілів.
Вибір припав на Леоніда Миколайовича. Він щоденно виїздив з м. Хорола, їхав 35 км. до с. Войниха, проводив 8 навчальних годин і повертався в гараж м. Хорол, фактично він сам себе контролював. Його відповідальність, порядність і високий професіоналізм забезпечили успіх - всі учні групи здобули посвідчення водія категорії «С» і «В». Працював так аж до 1 січня 1990 року, коли філіал було перетворено в самостійне СПТУ №53.
При реорганізації СПТУ №45 в Міжрегіональний центр професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців німецькою фірмою ГОПА було виділено мікроавтобус «Фольсфаген-Каравелла». Це був красень автомобіль білого кольору, яким любувалися хорольці. І знову постала проблема кому довірити цю престижну автівку. Леонід Миколайович на той час мав 19 років водійського стажу, посвідчення водія першого класу і репутацію відповідального працівника. Леонід Миколайович серцем і душею полюбив цей автомобіль, на якому пропрацював більше 20 років, більше 17 разів об'їхав Земну Кулю по екватору.
Реорганізація СПТУ №45 в Міжрегіональний центр проводилась в дуже стислі строки з великою напруженістю. Були задіяні фірми ФРН і регіональні підприємства, необхідно було освоїти 4 млн. німецьких марок, або по тодішньому курсу 2,8 млн. американських доларів, здійснити капітальний ремонт приміщень за рахунок Міністерства освіти України на значну суму в купоно-карбованцях. Бригади фірм ФРН прилітали в м. Бориспіль, а звідти переїздили в м. Хорол мікроавтобусом. Режим роботи був дуже напружений, як правило виїзд з м. Хорол о 4.00 год. ранку, повернення в м. Хорол в нічний час. За самовіддану працю Леоніда Миколайовича було нагороджено в 1995 році нагрудним знаком «Відмінник освіти України».
Щасливо склалося сімейне життя Леоніда Миколайовича. З майбутньою дружиною Танею сидів за однією партою у вечірній школі, закохалися і побралися, Бог послав двох синів - Славіка і Вітю, а з часом внучку Владиславу і внука Артема. Дружно доглянули дідуся і бабусю, батьків Леоніда Миколайовича, колишніх робітників господарської фабрики. Спершу проживали разом, а коли стало тісно то мешкали в службовому приміщенні навчальної майстерні, а пізніше - в гуртожитку Центру.
А вже в 1993 році Леонід Миколайович отримав 4-х кімнатну квартиру в елітному п'ятиповерховому будинку в центрі міста. Леонід Миколайович допоміг дружині Тані закінчити заочно Кременчуцьке педагогічне училище і отримати професію вихователя дошкільного закладу, зараз вона працює в ЗОШ № 1, син Станіслав закінчив Міжрегіональний центр , працює водієм автомашини «швидка допомога», користується авторитетом серед мешканців будинку, його обрали головою ОСББ, син Віктор закінчив університет, кандидат в майстри спорту, працює вчителем фізкультури в ЗОШ №1. Обидва сини мають сучасне житло. Леонід Миколайович разом з дружиною Тетяною Григорівною доглядають маму - Ніну Власівну і її меншу доньку Наташу - інваліда дитинства.
Багато теплих слів було сказано на адресу Леоніда Миколайовича рідними, знайомими, керівництвом Центру в день його шести десятиріччя -26 жовтня 2017 року. Нині Леонід Миколайович працює сторожем, але як він говорив, що стає радісно і тепло на душі, коли він побачить автомобіль «Фольсфаген-Каравелла», з яким зріднився за багато років. Чоловік періодично приходить в гараж і допомагає новому водієві.
Хочеться відзначити, що Леонід Миколайович мав унікальну здатність орієнтуватися у великих містах, а в м. Києві, просто кажучи, він не блукав, а їхав впевнено до потрібної адреси. Леонід Миколайович має незаперечний авторитет і шану в людей, які з ним спілкуються, він випромінює позитивну енергетику, щирість, доброту, з ним затишно і комфортно. Хочеться щиро побажати йому здоров'я, благополуччя і щастя на багато років.

Олександр Заїка, видатний діяч науки України


ДУША - ВІД БОГА, МУДРІСТЬ - ВІД ЖИТТЯ…


“На білий світ людина народилась -
Життя продовжити
І свій лишити слід.
На тій землі, яка її зростила,
Трудом уславить і продовжить рід.
Завжди приємно мені писати, згадувати про рідних, друзів. Але найприємніше - про дорогу, рідну мою маму - Ганну Никифорівну Білогуб. Її доля була нелегкою. Але завжди золотим, добрим, турботливим залишалося материнське серце! Скільки скарбів несе воно у собі: ніжність і щирість, любов і терпіння, радість і смуток, мудрість і жаль.
Вона - корінна хорольчанка. Народилася в багатодітній сім'ї далекого від нашого сьогодення 21 листопада 1927 року. Батько в молодому віці залишився вдівцем з маленькою донькою. Пройшов час, одружився з дівчиною Мотрею. Коли були важкі "голодні" 1932-1933 роки, вони мали вже трьох діток. Виживати було нелегко. Батько працював в артілі, розташованій там, де зараз знаходиться Хорольська міська рада. Артіль виготовляла пиво та ситро. Мотря тут же працювала кухарем, робітникам варила обід, то могла принести дітям залишки їжі (крихти, відварене лушпиння). Так і вижили. А коли розпочалась Велика Вітчизняна війна, батька не мобілізували, залишили на "броні", оскільки в його сім'ї було п'ятеро діточок: чотири доньки і найменшенький синок. Сім'я жила, як говорили, "в ярку", у кінці вулиці Лубенська (тепер - Київська). Яка ж там була краса! Весною все квітувало: калина, вишні і розлога груша, під якою стояла біла, чепурна, зі ставнями хата.
Прийшли в Хорол непрохані загарбники-фашисти. Коли мама про це згадує, то завжди плаче. Під горою батько викопав землянку, де могла ховатися вся сім'я. Галина була старшенькою. Одна із сестер працювала санітаркою в госпіталі. Під час окупації надивилися всякого лиха. Коли німці гнали полонених, старались кинути їм чи буряк, чи шкоринку з хліба. Однієї ночі постукав хтось у вікно, то був поранений полонений. Довелось переховувати його. Виліковувати рани різним зіллям. Одужав він, подякував своїм рятівникам і пішов воювати за Батьківщину.
Під час окупації на полях, що підходили до самого "ярка", вирощували мак. Як згадує мама, все, вирощене там, відправляли до Німеччини, на якісь цінні ліки. На цих полях працювали жінки. Німці - наглядачі грубо ставились до них, не можна було ні на хвилинку перепочити. І досі в матусиній пам'яті - як "ярком" фашистські окупанти гнали сотні євреїв-хорольців. І старих, і малих. Навіть тільки народжених, котрих на руках несли. Гнали їх на розстріл, ні в чому не повинних. Земля здригалась від пострілів, від крику та від лютого гавкання німецьких вівчарок, яких тримали німці, що стояли понад краями яру з автоматами.
В 1943 році, коли в місто прийшла наша армія, батько Никифор Теренько пішов у райвійськкомат попросився на фронт. Розпрощався зі своєю люблячою дружиною, з дітками. В жовтні дізнались, що батько лежить, поранений, у госпіталі в м. Золотоноші. Вирішили три хорольські жінки йти до цього госпіталю - провідати своїх чоловіків. Узяли з собою і Галю. Зібрала мама кошика, поклала туди й пляшку самогону (може, хто підвезе). Проходили в день по 50 кілометрів. Який же був тато радий, коли побачив свою доньку, приголубив, сльози покотились в обох. Коли вже зібрались вирушати додому, запропонував їй узутись, а туфельки були ще з дому прив'язані до кошика. Та куди там! Ноги попухли, не налізло взуття… Так, босоніж, і пішла донька від батька додому. А світ же неблизький! Як їде машина, жінки пропонують голосувати Галині. Підвезли їх до першого села, забрали як плату за проїзд пляшку, а далі - знову пішки, аж додому. Ще й другий раз ходила донька провідати батька, а він наказував, щоб слухали дітки маму, а вона нехай за нього молиться. Мотря ходила на роботу, поралась по дому, а вночі стояла на колінах і палко молилась за свого Никифора. Галя працювала в ланці ланковою.
В 1943 прийшла страшна звістка: загинув Никифор Юхимович у бою за село Білозір'я Черкаської області, тоді була Київська. Не передати словами, як тяжко пережила сім'я цю непоправну втрату… Декілька разів їздили після війни на братську могилу, де стоїть пам'ятник загиблим воїнам, їздили діти Никифора Теренька зі своїми сім'ями, дітьми, внуками. А на 65-річчя визволення країни від фашистів, на мітингу в селі Білозір'я, біля пам'ятника, побували донька Галини, внучки, правнучка та праправнучка.
В 1946 році по всій Україні пішов заклик - їхати на роботу на Донбас. Завербувалась туди і Галя, бо жилося дуже важко, треба було годувати молодшеньких сестричок і братика. Поїхали з нею і її подружки Таня та Люба (нині покійні). Розмістили їх в місті Краснодон, працювати в шахті. Поселили в сараї, де стояли в ряд одні ліжка, видали "роби" - комбінезони, чоботи, рукавиці. Спереду, на грудях, у кожної висів ліхтарик. Опускались у шахту на брезентині, по похилій униз, понад один кілометр. В шахті - дуже волого, розправитись ніяк, а треба було навприсідки сидіти і направляти вугілля, яке відбійним молотком відбивалось і котилося в бік вагонеток.
Одного разу в шахті трапився обвал і маму вдарило куском породи в спину. Вона довго лежала без свідомості, потім знайшов її бригадир і підняли в вагонетці з вугіллям нагору. В бараці вона лежала шість днів, дуже боліло в спині і в грудях. На сьомий день прийшов майстер зміни і сказав, що її викликають на суд. Згадує, скільки було сліз, розпачу. І ось - засідання суду, адвокат, свідки… Були тоді сталінські часи, за невихід на роботу людей судили, позбавляли волі. За Ганну, добросовісну трудівницю, заступився начальник зміни, тож її покарали несуворо: позбавили тільки 20% заробітної плати. Тяжка робота продовжилась. Коли працювала в шахті, отримувала кілограм хліба на добу, дві грудочки цукру на тиждень, маленьку баночку тушонки десь на два-три тижні. " Щоб зекономити,- розповідає, - хліб продам, куплю стакан насіння, лузаю цілий день, щоб не хотілось їсти, а гроші складаю." Перед тим, як їхати додому, купила собі необхідне з одягу, насушила сухарів, зібрала грудочки цукру - все для мами, все для сестричок і братика.
Вдома всі були раді її приїзду. Коли збиралась вечорами молодь, то пісні лунали на всю окраїну Хорола. Хлопці і дівчата просили Галю заспівати. Голос у неї був сильний, тож пізніше вона неодноразово виступала на святах перед хорольцями в районному Будинку культури. А на вечорницях закохався в Галю чорнобровий Микола Білогуб. І тут - знову вербування на Донбас. Вісімнадцять дівчат з Хоролу їдуть у місто Маріуполь працювати. Пам'ятає мама, що, як поселили в барак, вишикували їх у шеренгу і розмістили по роботах на заводі "Південмашбуд". Стала працювати робочою в складі. А через три дні після початку роботи приходить до бараку майстер і запитує: "Де Теренько Галя? До тебе приїхали". За спиною майстра стояв її сором'язливий Микола. Зразу згадалися ж його слова: "Де б ти не була, я тебе знайду". Таки знайшов. Зніяковів, не міг нічого другого сказати, тільки мовив: "Це тобі твоя мама передала". І віддав дівчині іконку-благословіння, яка відтоді завжди була з Ганною. Микола, мій незабутній тато, влаштувався монтажником на заводі. Вони побралися. Починалося їхнє сімейне життя з покупок необхідного. Отримували вісточки із рідного міста. Батько Миколи писав, що, мовляв, з нетерпінням чекаємо вас додому. І ось молодята повернулися до Хоролу. Стали працювати в артілі, яка називалась "Єднання", випускали таку продукцію, як халва, цукерки-карамельки, помадки, пекли хліб, виготовляли торти, закривали у величезні діжки фруктово-ягідний сік. Роташовувалася ця артіль між теперішніми центром зайнятості й управлінням соціального захисту населення. Тому будинку, по вулиці Незалежності, вже років 120-130, там і нині живуть люди.
Жити й радіти б, адже в сім'ї Білогубів росте двоє діточок. Та знову Ганну Никифорівну спіткав тяжкий удар долі: смертельна хвороба забрала чоловіка в 36-річному віці. Залишилась сама з дітками. Син навчається в Хорольському технікумі механізації, а донька - в п'ятому класі другої школи.
Не дивлячись ні на що, життя продовжується. Недарма Моцарт сказав: "Життя - це завжди посмішка, навіть коли по обличчю струмують сльози". Після всіх пережитих негараздів, випробувань долі вона зуміла себе налаштувати на свій внутрішній світ, виключно на позитив, який невтомно та щоденно поширювала на всіх: дітей, близьких, друзів, колег по роботі, сусідів та просто людей, які траплялись на її життєвому шляху.
А люди линули до неї з повагою за її розсудливість, вміння вислухати, ростити паростки добра, співпереживати, розумно дати пораду, по можливості допомогти…
Величава і мудра моя мама - трудівниця. До всякого діла здатна, до всякої роботи охоча. І все вони уміють, ці святі материнські руки. Своє життя присвятила харчовій промисловості, останні понад тридцять років, до виходу на пенсію і після, працювала на Хорольській пекарні.
І так з року в рік, і з дня в день - молодість змінювалась зрілістю, мудрістю, широким, глибоким досвідом. Але сенсом життя залишалося перш за все бути людиною з великої літери.
Матусю рідна, добра, дорога,
Я вдячна долі,
За те усе, що маю -
Із твоїх плечей,
Якщо я нині щось у світі значу,
То це твоє плекання неземне…
Я бажаю тобі, рідненька,
Наснаги, здоров'я,
Сили і достатку.
Завжди було щоб все в порядку.
Найбільша втіха для дітей -
Це твій столітній ювілей.

Наталія КАЗЬОННОВА


ПРИЄМНА ЗУСТРІЧ КОЛЕГ


На початку листопада у міському кафе відбулася зустріч працівників машинно-лічильної станції.
У далекому травні 1964 року у Хоролі була створена перша машинно-лічильна станція (МЛС). Складалася вона лише з двох працівників - директора і бухгалтера. Згодом почали набирати на роботу молодь, яких відправляли на спеціальне навчання. Після повернення молодих спеціалістів, розпочалися жваві трудові дні. Працювали із обрахунком дорожніх листів машинно-тракторних станцій, а потім перейшли до обліку заробітної плати, аналітики та ін. Отримали необхідні обчислювальні і сортувальні машини.
На МЛСі були такі величезні машини-табулятори, котрі призначалися для автоматичної обробки числової і буквеної інформації, записаної на перфокартах, з видачею результатів на паперову стрічку або спеціальні бланки. Часом виникали у роботі деякі труднощі - невчасно привозили необхідну документацію, ламався транспорт, виходили з ладу обчислювальні машини. Проте всі ці негаразди вдавалося долати завдяки згуртованості і спрацьованості колективу. Усі свята ми відзначали разом. Підтримували один одного у скрутні часи. Та й взагалі, наш колектив був великою дружньою родиною.
На жаль, у 90-х роках припинилася діяльність машинно-лічильної станції, як окремої структури. Вона була об'єднана із відділом статистики. Тому щороку працівники обох цих сфер збираються, щоб пригадати приємні робочі моменти, додавши позитивних емоцій. Вдячна всім колегам і керівникам, з якими довелося працювати у сфері обліку. Завжди рада кожній зустрічі з вами.

Надія ГАЙДАР, м. Хорол


"Життя прожить - не поле перейти: палило нас вогнем і бурями ламало..."- так писав поет про таких людей як Сергій Григорович Волошин із Новоаврамівки


Казахські мандри Сергія Волошина закінчувалися пригодами. На руках у хлопців вже були квитки, а їхні документи зникли. Дивно, що всі. І паспорти, і дипломи - все. Але це не змінило рішення повертатися додому.
Новоаврамівка зустріла своїх мандрівних синів не дуже привітно. Роботи у господарстві не знайшлося. Навіть їм - молодим дипломованим спеціалістам. Надворі цвіли яблуні, гуділи бджоли, торжествувала природа, а на душі героя нашого оповідання - пустка. Не буде ж він на шиї у батьків сидіти. Тим часом, на щастя, обізвався друг-однокласник. Він працював у Ялті, кликав і Сергія до себе у Крим.
У Сімферопольському обкомі комсомолу Сергієві зраділи. Сільське господарство у Криму тільки ставало на ноги і потребувало робочих рук. Комсомольське направлення було у селище Міжводне Чорноморського району. Працював і на тракторі, і на комбайні. На жнивах зерна підзаробив. Додому повертався не з пустими руками. А повертався того, що колишній класний керівник Василь Маркович Рубан підшукав йому роботу. У Березняківській школі треба було учителя виробничого навчання. Завідуючий районо В.М. Дарюга "благословив" молодого колегу йти до шкільного класу. Доля якщо не посміхнулася, то хоча б бочком повернулася до Сергія Григоровича. Так молодого учителя називали його вихованці. За рік знайшлася робота і у рідній Новоаврамівці. Теж учителем трудового навчання. А в Ковалівській школі підчитував креслення і фізику. Працюєш у школі - здобувай вищу освіту.
Літом 1961 року Сергій Григорович Волошин став студентом заочного відділення Полтавського будівельного інституту. А 21 листопада сурми покликали хлопця на військову службу. Кожен юнак у ті часи проходив армійську школу. Це було престижно. Служба в армії не перебила інститутського навчання. Курс на вищу освіту С.Г. Волошин обирав обдумано. Тому готовий був сидіти над книжками. Раніше правило було таке: навчаєшся на вищих курсах інституту, іди працюй за спеціальністю. Молодому студенту-заочнику у колгоспі знайшли трактора. Працював трактористом і їздив на сесії в інститут. Начальству, звісно, ці командировки не дуже подобалися, але мусили миритися. Після закінчення вузу Сергій пішов із дипломом до тодішнього голови колгоспу. Іван Маркович Мовчан уважно передивився оцінки. Середній бал диплому був 4,8. Тому, хто не дуже розбирається у середніх балах, пояснимо, що 4,8 - це дуже гарний результат. Значить, що вивчився студент на "відмінно", а четвірок мав тільки дві-три. Із дипломом у руках Сергій Волошин став Сергієм Григоровичем і у колгоспі. Його призначили головним інженером колгоспу "Червона Зірка". Ордена Трудового Червоного прапору колгосп "Червона Зірка" був одним із найпередовіших не тільки у районі, а і в області. Школа досвіду для молодого головного інженера була добряча. На базі господарства часто проводилися семінари, навчання школи передового досвіду. Дзвонить Сергієві Григоровичу перший секретар райкому Іван Дмитрович Лущан:
- Григоровичу, у районі стихія побушувала, багато пшениці положило. Треба думати що робити, щоб хліб у полі не залишився.
Інженери "Червоної Зірки" подумали. Виготовили пристосування для зборання полеглих хлібів. Керівники господарства часто їздили в командировки ділитися досвідом роботи. Після роботи, як буває у добрих господарів, сідали до обіднього столу. "Торкалися" до чарочки. Знайомилися ближче, розмовляли про життя-буття, зближалися між собою. Поволі Сергій Григорович обростав зв`язками. Особистої користі від того не шукав, зате господарству - пряма вигода. Автомобіль у колгосп потрібен? Чи трактор? Чи якийсь агрегат? Будь ласка. Колись сиділи вечеряли із начальником главку. Поїхали до нього у Київ, домовилися, чековою книжкою оплатили і техніка - у колгоспі. Дуже допомагала у цій справі депутат Верховної Ради Любов Труш. Міністерське начальство готове було йти назустріч аграріям із Новоаврамівки. Але просили: "Дайте нам, будь ласка, депутатське звернення". Сергій Григорович їхав у райвиконком до тодішньої заступника голови Ю.І. Устименка. Юрій Іванович складав листа з проханням виділити техніку, Любов Олександрівна підписувала цього листа на бланку депутата Верховної Ради і справа зроблена. Ніяких хабарів у Київ не возили, конвертів із грішми нікому не сунули. Було чисто, як у Біблії: "Стукай - і тобі відкриють". Люди бачили, що в "Червоній Зірці" працюють, тому і старалися допомогти. Важка сільська праця приносила результати: колгосп був мільйонером. Зроду не брав кредитів. Мали три нелімітовані банківські чекові книжки. Купували техніку по усьому Радянському Союзу. А техніка була потрібна. Вона працювала не тільки на полі. У колгоспі багато будували, прокладали водопровід, асфальтували вулиці. Сільська рада тричі ставала кращою в області із благоустрою. Пам`ятає Сергій Григорович своє знайомство із Ф.Т. Моргуном. Той був першим секретарем Полтавського обкому партії. А було то так…
Сергій Григорович затримався у кабінеті голови. Обговорювали з Іваном Марковичем виробничі проблеми. Аж влітає у кабінет один із бригадирів. Причому без стуку. І на півслові перебиває Мовчана. Той невдоволено повернувся у бік нежданого гостя і насупився. Із почервонілого обличчя, поту на лобі і переривистого дихання бригадира було зрозуміло: щось трапилося. А бригадир із порогу одним духом видавив із себе: "На Курятнику сидить Моргун". Курятником звали колишній хутір. Там була ферма. І все було б нічого, якби біля тієї ферми не було колодязя, з якого брали воду для господарських проблем. А ти ж, читачу добрий, знаєш: як біля колодязя не старайся, а водиця хлюпне. А де водичка, там і бур`янець. Не те, щоб великий, не такий що у пояс. А все ж лопушками встелено. Сергій Григорович знітився: "І чого вона так буває. Начальство тягне туди, де є за що зачепитися. По усьому колгоспові території мов вилизані. Моргуна на Курятник понесло…" Того разу Федір Трохимович не помітив бур`янців, якось минулося. Другий раз керівник області приїздив у Новоаврамівку вручати грамоту Верховної Ради. Людей зібралось - видимо невидимо. Усім хотілося глянути який-то він живий Моргун. Керівник господарства, керівник сільської ради і парторг зустрічали високого гостя у центрі села, перед конторою. Федір Трохимович, як годиться, прийняв хліб-сіль. Привітався із людьми. А затим гукає Сергія Григоровича у бік. Просить у Волошина, щоб той покликав свого водія.
- Ось вам, хлопці, - каже до свого водія і шофера Сергія Григоровича - трилітрова банка, поїдьте до тієї криниці, де я минулого разу був і наберіть із неї води. Дуже смачна там вода.
С.Г. Волошин тоді вже був головою колгоспу, прийняв справи від Івана Марковича, лише потилицю почухав. "Значить Моргун таки був біля колодязя, і більш усього й бур`яни бачив. Чого ж промовчав", - стрімко пролетіла думка у молодого голови колгоспу. Вже пізніше, коли став битим зубром - керівником, зрозумів, що справжній керівник має усе бачити, та не на все пальцем тицяти. С. Волошин завжди мав свою думку і не боявся її відстоювати. В один із візитів Ф.Г. Моргуна поїхали дивитися новобудови колгоспників. Під`їхали до одного будівництва, до іншого. Бачать Сергій Григорович - щось не так. Він уже знає характер секретаря обкому. Відчуває, що начальство чимось не задоволене.
-Чого ж ти нову вулицю не заклав? Навіщо розкидав нові хати по усьому селу? - зауважує Федір Трохимович. А Сергій Григорович у відповідь: "До комунікацій прив`язувалися. Тут уже і світло проведено,і вода, і дорога заасфальтована - людям зручніше". Моргун хвилинку помовчав, повернувся до голови колгоспу, злегка плеснув по плечу і сказав: "Молодець! Правильно, що про людей думаєш". У кінці тієї зустрічі Ф.Т. Моргун видав С.Г. Волошину найвищу індульгенцію. Сказав: "Працюй. А коли що, зразу до мене". Добитися спілкування із першим секретарем обкому міг далеко не кожен. Тому ця фраза стала виявом довіри і високою оцінкою роботи. А те "коли що" у Новоаврамівці траплялося частенько. Чи то наша людська натура спрацьовувала, чи може конторські працівники мало роз`яснювальну роботу серед селян вели. Ініціативи голови колгоспу "обсипалися" анонімками у перевіряючи інстанції.
Ведуть на вулицю водопровід. Укладають труби. Тільки засипали їх землею, їде комісія з прокуратури. Перевіряють кошторис, чи немає де перерозтрати колгоспних грошей. Хоч розкопуй ті труби, та показуй їх комісії. Питають у екскаваторника: "На яку глибину траншею рили?" Чоловік від люті, аж зубами скреготить: "А ви розкопайте і поміряйте". "А дно траншеї підчищали?" - питають. "Я маю найвищу кваліфікацію екскаваторника. Після мого ковша підчищати не треба", - сердиться трудяга. А голові колгоспу усі ті перевірки і комісії треба було пережить. Переживав. І продовжував трудитися.
Коли до Ф.Т. Моргуна приїхав у гості посол Радянського Союзу у Франції Червоненко, то обідали вони в Новоаврамівці. І не де небудь, а у їдальні на фермі. Отакі умови в колгоспі були, що й Повноважного Посла не соромно прийняти.
У "Червоній Зірці" вирощували гібридну кукурудзу і розводили корів сементальської породи. Тільки великої рогатої худоби мали тисячу голів. 25 корів на гектар - це найвищий показник у районі. Телиць із племінної ферми продавали аж у Середню Азію. Все це - були гроші.
Сильного удару господарство зазнало 21 липня 1988 року. Сергій Григорович Волошин не забуде цього дня. Капітан пам`ятає як його корабель отримав величезну пробоїну. Ранок 21 липня зустрів колгоспників ясним небом і ласкавим сонечком. А вже в обід над селом лютував смерч. Сергій Григорович поставив свого УАЗа біля двору, а сам пішов до хати з`їсти тарілку борщу. У цей момент із неба пішов град. Шматки льоду трощили усе підряд. Тент машини був наскрізь пробитий у шістнадцяти місцях. Одна градина пробила подвійне вікно, залетіла у хату і розбила фігурне скло (а воно товсте) міжкімнатних дверей.
Після граду контора колгоспу стояла мов будинок Павлова у Сталінграді. По всьому селу - жодного вцілілого даху, перебило майже усіх курей. Голі крокви дахів ребрами світять на світ Божий, жодного цілого вікна. Град лежав три дні, не танув. Велика шкода й урожаєві на полях. Половина усього загинуло. Буряк відріс, але врожаю не дав. Картоплі трохи зібрали. Та було її лише 40 гектарів. Головна ж проблема - худобу годувати нічим. У районі скинулися хто чим міг. Але хто ж віддасть краще? Племінних телиць продавали вимушено. Втратилися на відновлення розбитих будівель дуже сильно. Шифер завозили вагонами. Треба було і ферми перекривати, і людям допомагати. Так само із склом. А у Радянському Союзі усе це було дефіцитом. Зимували у 88 році надзвичайно важко. Продуктивність виробництва втратили. І хоча душила образа, рук не опускали. Трималися. А тут ще один клопіт, ще більший. Почався розпад Радянського Союзу. Рвалися економічні зв`язки. Почав розцвітати бартер. Саме він найбільше душив економіку. Усі гроші із колгоспної каси вигрібала держава на податки. А "Червона Зірка" живе. А Новоаврамівка працює. Ще в 1996 році у господарство купують два нових трактори. Замовлено проект будівництва нового Будинку культури і переобладнання старого під спортзал, двоповерхової лікарні з дитячим відділенням, дороги до Новоіванівки. Та що там проект. Вже насип на Новоіванівку "пішов", вже метрів із 500 щебнем відсипали. А із Попівки на Вербине насип повністю закінчили.
Аж тут у гості йде 1994 рік. І йде із своїми "сюрпризами". Починається свиняча чума. Щоб не втратити поголів`я, почали свиней вирізати. Під ніж пустили майже тисячу голів. Тушонку більше двох років усім колгоспом їли. Нову свиноферму відкрили під Ковалями. Поголів`я відновили. Боротьба за виживання тривала.
У ті часи господарство ще дбало про газифікацію сіл. Труби на підвідний газопровід шукали аж у Бєлгороді. Гідроізоляційна плівка для труб потрібна. Плівку знайшли, грошей немає. Сергій Григорович домовляється у Миргороді. Здають на сирзавод молоко. Сир везуть у Київ. З Києва - у Дарницю по магазинах. Із Дарниці - гроші на підприємство, що торгувало плівкою. А вже із підприємства - гідроізоляція труб доставляється у Новоаврамівку. Такі економічні схеми на зорі розбудови України були звичними. А було ще й таке. Колгоспний завгосп поїхав у Алчевськ по труби. Повіз туди на обмін 10 тонн цукру. Через 3 дні машина повернулася в колгосп порожньою: ні цукру, ні труб. А головне - немає завгоспа. Чоловіка відпустили лише через 10 днів. Бандити змусили його сидіти із зв`язаними руками і заліпленим ротом на якійсь розбитій фермі. Слава Богу, що живий додому вернувся…
Сьогодні від усіх тих буремних подій у Сергія Григоровича Волошина залишилися сивина на скронях і спогади. Немає чоловік розкішних віл за кордоном, немає мільйонів у банківських установах. Хоча, де правди діти. Земляки приписували і мільйони грошей, і квартири у Полтаві, і магазини у Києві. Та життя розставило усе на свої місця. Недорога обстановка, скромний одяг і море доброзичливості до людей.
Найбільше багатство Сергія Волошина - це його Марія Петрівна. Кохана дружина. Побралися на день його народження: 7 листопада 1964 року. До речі цю традицію підтримали і в родині Годзів - найближчих друзів. Віталій Олександрович і Валентина Давидівна стали на шлюбний рушник у день народження чоловіка. Сергій Григорович привіз свою дружину із Волині. Теж усякого в житті побачила. Досі переживає як пацанів-поляків просто на пастівнику розстрілювали. Притулилися один до одного серцями Сергій Григорович і Марія Петрівна. Отак і йдуть по життю рука в руку. Вже 50 і 3 роки. Народили і виростили двох дівчат. Вікторія Сергіївна інститут закінчила, але опинилася на базарі. Олена Сергіївна - успішний технолог. Заступник директора одного з великих молококомбінатів. Волошинів Бог благословив двома онуками. Ждуть від них невісточок.
Отака історія життя людини, що присвятила себе служінню людям і улюбленій справі. Про людину, котра прожила життя так, що може ходити рідним селом із високо піднятою головою. Сторічного віку Вам, шановний читачу, і здоров`я на кожен із цих років.


ЛЮДИНА ВІД БОГА


Люди різних поколінь по-різному бачать світ навколо, у кожного свої мрії і думки. Але якщо людину хвалять і поважають, значить вона того заслуговує і живе недарма на цій землі.
ПАЗІЙ Іван Дмитрович корінний житель села Вишняки. Народився 19 жовтня 1928 року у родині Дмитра Свиридовича і Євдокії Дмитрівни. Батько хлопчика працював у Трубайцях механіком сільськогосподарської техніки на МТСі, а мати трудилася у колгоспі. Навчався юний Іванко у Вишняківській школі. А вже так, певно, розпорядилася доля, що у паралельному класі вчилася його майбутня дружина Одарка. Згодом у Хорольському технікумі юнак здобув спеціальність техніка-механіка.
У жовтні 1948 року Івана Пазія забрали на службу в армію. Після закінчення у Конотопі школи молодших авіаційних спеціалістів, він потрапив на острів Сахалін (Далекий Схід Російської Федерації), де служив у екіпажі аерополку. Відстань до рідного дому - величезна. Тому до своєї домівки солдат не мав можливості приїздити часто. Потрапив лише одного разу, під час військового супроводження, командир дозволив відвідати рідних. То було справжнє свято у родині Пазіїв.
По закінченні військової служби, змужнілий і статний чоловік повернувся до Вишняків. Влаштовувався на роботу. Із 1947 року Іван Дмитрович почав працювати на Вишняківському спиртовому заводі, який тоді був серед числа кращих і потужних підприємств на Україні.
- Розпочинав я свій трудовий шлях із посади приймача сировини, а пізніше - майстра по цеху, - розповідає Іван Пазій. - Зарекомендував авторитет перед керівництвом своєю відповідальністю і працьовитістю. Тому невдовзі мене підвищили по посаді і призначили начальником сировинно-транспортного цеху. Моя дружина - Одарка Кузьмівна - також, як і я, весь трудовий шлях присвятила спиртзаводу, працювала приймальником сировини. Колектив на спиртзаводі був тоді, і я впевнений, що і сьогодні, досить згуртований і злагоджений. Один одному допомагають і підтримують чи то в радості, чи то в біді. Одним словом, Вишняківський спиртзавод - велика дружня родина.
Найважчий, період у роботі на заводі був, коли привозили із цілини по кілька вагонів зерна, яке не йшло на переробку для хліба. Тоді поставляли його у мішках, вагою по 120 кг (!). Весь вантаж необхідно було швидко розгрузити. А це десь по 40 тонн за добу. Нашим жіночкам із відділу сировини було вкрай важко. Вони бралися учотирьох за той важезний мішок і кожен перекладали на підйомник. Ох, і не легкі були ті часи, - пригадує мій співрозмовник.
- У підпорядкуванні була одна машина, якою перевозили сировину із заводу до експедиції, що знаходилася в районі залізничної станції Хорол. А згодом на заводі вже стало дев'ять автомобілів і один легковий. Вироблялося на заводі тоді десь 1700 декалітрів спирту на добу. І працювали щодня на повну. Зупинялося виробництво лише на один місяць для виконання ремонтних робіт, так званих, вимушених "простоїв" тоді не було. Роботи вистачало всім протягом року.
Десь років тридцять тому, наш завод займав позицію одного із лідерів по виробництву спирту. Із 16 спиртових заводів, які входили до Харківського об'єднання, сьогодні залишилося лише три, із них один - у Полтавській області.
Свого часу я їздив у відрядження за матеріалами і сировиною по всій країні, мав можливість відвідати сусідні країни - Білорусь, Росію, Молдову. Дуже вдячний усім колегам по роботі, а також керівникам, з якими мені довелося працювати - це Єрьоменко Леонід Федорович, Сільян Ісай Леонтійович, Литвиненко Микола Васильович.
У 1988 році Пазій Іван Дмитрович вийшов на заслужений відпочинок. Та не довелося попрощатися із колективом, бо ще сім років продовжував трудитися на Вишняківському МПД "ДП "Укрспирт" (сучасна назва підприємства). Та і після цього ветеран праці не засидівся вдома надовго. Йому запропонували роботу агента із постачання у Вишняківському будинку-інтернаті, і він погодився, де проробив ще 5 років.
Голова первинної ветеранської організації Вишняківського спиртзаводу Галина Михайлівна Олексієнко говорить про колегу так: "Такого організованого, здібного і відповідального працівника, як Пазій І.Д., зараз ще треба пошукати. Вони зі своєю дружиною завжди привітні до людей, ввічливі, якщо треба - дадуть пораду, підкажуть, як краще зробити, щоб не припуститися помилок. Та й взагалі, їх у селі поважають, а декому за порядність і в приклад ставляють. Іван Дмитрович за сумлінну працю неодноразово був нагороджений грамотами і відзнаками. Його портрет також заносився на заводську і районну Дошки пошани. Про таких невтомних трудівників кажуть - людина від Бога. Ми пишаємося, що на нашому підприємстві працювали і працюють лише достойні поваги працівники", - додала Г.М. Олексієнко.
Наразі ж, 89-річні Іван Дмитрович та Одарка Кузьмівна із приємністю згадують свої нелегкі, але приємні і незабутні трудові будні на Вишняківському спиртовому заводі. До речі, цього року подружжя Пазіїв святкували 62-у річницю у шлюбі. Любов - то велика сила, яка на крилах щастя тримає все життя сімейний добробут. Проживають вони із донькою Людмилою, друга - Ніна, живе у Полтаві. Мають двох онуків: Наталя працює бухгалтером, а Юрій продовжує сімейну традицію - трудиться на Вишняківському спиртзаводі "ДП "Укрспирт". Має поважна сімейна пара і правнучат: Даринка навчається у 9 класі Хорольської гімназії, а найменшенька - Анна, ще зовсім крихітка, їй лише другий місяць від народження.
Приємно відзначити, що кожної п'ятниці із нетерпінням родина Пазіїв чекає новенький номер районної газети "Вісті Хорольщини", а передплачують вони видання вже, майже, півстоліття. Це наші почесні передплатники. Вдячні Вам за відданість і підтримку. Бажаємо Вам і родині здоров'я, довголіття, наснаги і бадьорості духу.


ДОРОГА ДОВЖИНОЮ ЖИТТЯ


Дарія Іванівна М`яка рано залишилася вдовою. Одна з п`ятьма дітьми. Найменший - Женько - ще зовсім дитина. Крім дітей на її жіночих плечах хата, сорок соток фруктового саду (покійний чоловік дуже любив дерева), сорок чотири сотки грядки. Ану, спробуй, нагодуй п`ять ротів, одягни та взуй таку араву. І господарство хазяйської руки жде. Вибору у Дарії Іванівни не було: впряглася і тягла свого воза. Слава Богові, діти совісними вродилися. Молодший Женя з дитинства ходив із мамою на роботу у колгосп. На Лубенській вулиці у післявоєнні роки був колгосп імені Куйбишева. У старій дядьківській хаті розмістилася контора. Женя М`який робив у колгоспі із 1943 року, звідколи німців із Хоролу вигнали. Робота важка, ручна. Техніки - ніякої. Правда, посеред калюжі біля контори стояв старий, неробочий автомобіль: полуторка "ГАЗ-ММ". Після роботи підліток біг до того “дрантя”. Ходив навколо, заглядав, роздивлявся, щось там кумекав. Старші поглядали на ту картину поблажливо. Знали, що шкоди малий машині не завдасть. Куди вже більше їй нашкодити. І так суцільний металобрухт, а не автівка. Ох, і здивувалися у конторі, коли одного дня машина кілька разів чхнула своїм двигуном, випустила клубок чорного диму із вихлопної труби і загуділа мотором. З тих пір малий Женько став для колег-колгоспників Євгеном, і з лопатою і вилами більше не працював.
Якщо відновив машину, то і працюй на ній. До техніки у Євгена М`якого був якийсь особливий дар. Ніхто не вивчав із ним будови машини чи її агрегатів, не пояснював як треба керувати технікою. Ці знання і навички були всередині хлопця вже з народження. Але одне діло їздити колгоспними полями, а друге - поїхати у місто. Права водійські потрібні. А такого документу хлопець не має. Не страшно. На той час у Хоролі вже працює автошкола ДТСААФ. Вчився Євген залюбки, наука давалася легко.
Водійські права у кишені зігрівали душу і підштовхували різні думки. Тепер можна спробувати влаштуватися на роботу в якусь організацію. Одна біда. У ті часи "вирватися" із колгоспу було нереально. Колгосп нікого нікуди не відпускав. На свій страх і ризик Євген пішов із заявою у автопарк. Керував організацією такий собі Василенко. Він і наклав візу на заяві Євгена М`якого: "Прийняти на роботу". Як сталося, що його не займали, не намагалися вернути у колгосп, Євген Семенович не знає зараз.
У автопаркові хлопцеві теж запропонували полуторку. Машина новіша колгоспної, але з несправними гальмами. Євген приступив до діла: рішуче зняв гальмівний барабан, розклав навкруг себе запчастини, роздивляється, визначає причину несправності. Аж ось по двору іде головний інженер на прізвище Вовк. Зупинився біля Євгена, подивився на хлопця, на запчастини, зітхнув і з недовірою промовив: "Синок, ти тут щось зробиш?" А Євген не задумуючись: "Обов`язково зроблю!" І справді. Обточив конуси гальмівного барабану і налагодив усю систему. Правда, легко сказати: обточив. Тоді в автопарку не було жодного станка. Усі слюсарні роботи виконувалися вручну напилками і терпугами. Так вручну працював з металом і Євген.
Здібні руки і метикувату голову Євгена М`якого оцінили усі, у тому числі і новий керівник підприємства Павло Григорович Господинько. Молодому водієві доручили обслуговувати полтавський напрямок. Траса на Полтаву ще не була повністю готова. У Подолі - низинна ділянка, давало про себе знати болото. Дорога була вимощена поперечними жердинами. Шофери пристосувалися їздити по цих жердинах. На Полтаву із Хоролу возили вершкове масло. На старому маслозаводі його робили. А із області у райцентр їхала мануфактура для хорольського "Прогресу". Досвідчені колеги вчили молодого напарника: "Не будеш ганять машину - будеш їздить". Він і слухався. На спідометрі своєї полуторки тримав 30-35 кілометрів. Ця автівки була не дуже надійною. У неї часто "хворів" задній міст. Тому у кузові завжди була порожня бочка: своєрідний домкрат. Нею підпирали машину, коли серед дороги треба було ремонтувати задній міст. Крім полуторок, у автопарку були американські "Студебеккери" і французькі "Шевроле". Знаком довіри керівництва до здібного водія було те, що йому довірили "Шевроле". Бойова машина! Разом із своїм водієм вона бачила і Донецьк, і Курськ.
Донбас треба було годувати. Тому селянам дозволяли продавати там власну продукцію. Дядьки у складчину наймали машину. Грузили на неї поросят (благо: борта в автівки були високі), залазили самі і їхали до шахтарів м`ясом торгувати. Возили також фрукти, ягоди. А із шахтарського краю везли тульку, куфайки. Для Хоролу це були диковинні товари. Запам`ятався Євгену Семеновичу М`якому рейс до Курська. Доправляли туди на ремонт дві полуторки. Одну передком погрузили на його "Шевроле", а друга ішла позаду своїм ходом. Їхали у рейс із механіком Григорієм Старуном. Дуже Євген Михайлович хвилювався як Харків переїхати. У такому великому місті ще не бував. Та, на щастя, все обійшлося. Заїхали на Холодну гору, там - наліво на підйом, містом - і на Курськ.
У 1956 році в Радянському Союзі зорали цілину. Із облавтотреста у Хорол прийшла рознарядка: 21 машину і бензовоза направити у цілинні степи. Вирішили віддати ЗіСи. Хлопці радять Євгенові: "Женько, проси у начальства машину". Попросив. Дали. У дворі стояла одна автівка аварійна. За кілька місяців до того її водій не впорався із керуванням і впав із лубенського містка прямо у Лагодинку. Не обійшлося без людських жертв. Машина кілька днів сторчма пролежала у воді. А коли її дістали звідти, шофер залюбки відмовився від неї. На тій машині Євген Семенович М`який у складі хорольської автоколони вирушив на цілину.
До Миргороду колона рушила своїм ходом. Там загрузилися на залізничні платформи (із Полтавської області йшов цілий ешелон) - і на цілину. Їхали не довго. Чи четверо, чи п`ятеро діб. З дому понабирали сала, на станціях жіночки харчі до поїзда виносили, можна було скупитися - так і доїхали до Алтайського краю. Не встигли вигрузити автівки, а біля ешелону вже крутиться місцевий голова колгоспу. Просить допомогти зерно із поля вивезти. Грошей за роботу не обіцяє, мовляв колгоспна каса порожня, за те нагодує від пуза. Довго умовляти наших водіїв не довелося. Хлопці до роботи звичні. Але тієї вивозки зерна не забудуть. Стерня - висока: по коліно. Пшениця просто на землі у буртах горами лежить. Потрудилися. Правда і місцевими смаколиками насолодилися. Погукав їх алтайський голова до хати. Господині приносять хліб. Буханці такі великі, що двома руками не обхопиш. Ото такий хліб місцеві печуть. До хліба на стіл поставили ночви повні меду. Алтайський мед славиться на увесь світ. Такого аромату і смаку не має жодна інша їжа. Навтішалися хорольські водії дарунком алтайських бджілок.
Тим часом на залізничній станції ешелон розподілили по об`єктах. Наші заїхали кілометрів на 300 вглиб Алтаю. Звозили зерно із полів на елеватори. Вперше почали возити пшеничку насипом. Черги на вигрузку стояли по 100-150 машин. У кожній - два солдата. Згрібають зерно із кузова у яму, звідти транспортером у вагони. Доставляли збіжжя також пароплавами по Обі. Але річка швидко замерзла і навігація припинилася. Тоді зерно почали звозити у величезні бурти. Вигружали просто на землю. Як воно зберігалося, чи не пріло і не "горіло" можна тільки здогадатися. Робоча зміна тривала 2 доби. Часто навіть без перерви на обід. Потім - день відпочинку. Їздили кулундинським степом. Місцевість рівна, мов стіл. Доріг немає зовсім. Напрямок руху показує розсипане із кузовів зерно. Машини розтовкли його своїми колесами і увечері під сяйвом місяця дорога висвічує білим борошном. Вночі орієнтувалися на вогні електричного освітлення. Євген Семенович згадує: "Їдемо у колоні. Попереду машина починає трохи збочувати вправо. То вже знаємо: водій задрімав за кермом. Але нічого страшного. Проснеться кілометрів за 200. І їхатиме, як їхав. У степу перевернутися ніде".
Із виробничим завданням хорольські хлопці-водії управилися добре. Нашим цілинникам малося повертатися додому. Машини залишили на місці, самі завантажилися у кузови до Жори Радченка і Колі Присєкіна і рушили до залізничної станції. Дорога додому завжди коротша. Тим більше, що їхали у настрої. Грошей підзаробили. На цілині зарплату давали кому 40 рублів, а кому і 60. І пшениці отримали. Вдома Євгенові Семеновичу видали на елеваторі півтонни цілинної пшениці. І все було б добре, якби у автопарку не почалося скорочення. В організації два десятки машин віддали, робочих місць позбавилися. Є.С. М`який не хвилювався. Вирішив довіритися долі: від неї нікуди не втечеш. Так якось ситуація сама по собі і влаштувалася. Швидко прийшов наказ: отримати у Горькому десять автомобілістів. За поповненням поїхав і Євген Семенович. Із Горького до Владимира доїхали своїм ходом. Там - зупинка. Ждали доки із Полтави бензин для заправки машин доставлять. Отак і вийшло, що після цілини Євген Семенович пересів на ГАЗ-51. У порівнянні із попередньою технікою, "Газон" мов земля і небо. Надійний, зручний, набагато легший у керуванні. На своєму новому "коникові" наш герой наїздив 44 тисячі кілометрів.
І знову у життя йдуть зміни. Як одному із перспективних шоферів, Євгену М`якому треба їхати вчитися. Попереду - шестимісячні курси механіків. Треба їхати у Вінницьку область. Там, у Турбовському районі діяли ці курси. Вчиться професії - Євгену Семеновичу залюбки. Тривожить тільки слабенька матуся. Як її одну сам на сам з великим господарством лишати. Євген шанував батькову пам`ять. Не позбувався жодного фруктового дерева із батькового саду. Ретельно доглядав за садком, обрізав, удобрював, обкопував. І це незважаючи на те, що у ті часи за кожну фруктову деревину треба було платити податок. Це із його зарплатою 40 рублів і бабусиною дев`ятирублевою пенсією. Допомагало те, що дари саду носили на базар. А інколи, відправляючись в командировку до великого міста, Євген брав із собою ящик - другий яблук чи груш. Невеликий, а приробіток. Колись навіть трапилася нагода аж у Москву хорольських яблук відвезти.
Півроку у Турбовській школі пролетіли для нього непомітно. Вчився старанно, усі екзамени склав на "п`ятірки". Додому повертався із гордістю. І зразу ж на роботу. П.Г.Господинько - начальник строгий і вимогливий. Зустрів підлеглого словами: "Ну, розказуй де їздив. Показуй документи". А Євгенові Семеновичу не соромно показати. Правда, які тоді ті документи були. На обкладинці звичайного зошита приклеєна його фотографія, виписано усі предмети, що вивчалися, і навпроти кожного - оцінки. Все це завірено печаткою і підписом директора курсів. Павло Григорович як глянув на той документ, аж присвиснув: "Оце ви все вчили? Та й немало ж!", - здивувала кількість предметів. А як побачив оцінки, похвалив. Питань немає - похвалу заслужив. А от із подальшою роботою питання є. На рідному "ГАЗонові" Євгена Семеновича вже півроку працює інша людина. Забрати машину негарно. "Хочеш - іди завгаром, хочеш - механіком по двору, хочеш - на підміну", - запропонував начальник Є. М`якому. І знову втрутилася доля. Кажуть: воля Божа має свою назву, ім`я їй - випадок. Чи випадково, чи не дуже, але саме тоді автопарк отримав своє перше грузотаксі: вантажний автомобіль, пристосований для перевезення пасажирів. Зробили будку, обладнали тент. Люди за проїзд платили гроші, купували у водія квитки. Тому стаючи до роботи на грузотаксі водій першим ділом давав розписку, що не братиме грошей. Є.С. М`який відкривав маршрути пасажирських перевезень на Семенівку, на Мусіївку. Доріг не було. Зате у кузові лежала лопата - щоб відкопати машину із грязюки, чи підсипати під колеса сухенького і вірьовки - щоб зачепити автівку на буксир. А тягли за вірьовки пасажири.
Найважчим був маршрут Хорол-Бовбасівка-Ромодан і далі по колу до Хоролу. 250 кілометрів грунтівками - це випробування і для водія, і для техніки. Часто змушені були ночувати серед дороги, такі непролазні ділянки були. Євген Семенович М`який згадує: "Постійно був на роботі. Із рейсу у рейс майже без передишки. Доїздився до того, що донька на руки не йшла. Не впізнавала. Я їй - цукерки, а вона забере солодощі і у поділ до бабусі ховається. Мене на той час у Хоролі вже знали як гарного водія. Запрошували на різні роботи. Але я із автопарку - ні кроку. У колективі панувала така дружня і доброзичлива атмосфера, мов у сім`ї. Хоча умови роботи були нелегкі. Бувало після дощу машину із парку руками випихали. Грязюка така, що не виїдеш, не заїдеш." На іншу роботу переходив товариш Євгена Семеновича Георгій Радченко. Семенович пересів на його "Победу". Згодом - наряд на нову "Волгу". Пригнав її аж із Горького. Таксував. Потім передав це діло Миколі Синягівському, а сам - знову у Горький за двадцять четвіркою. Чорних "Волг-24" на область дали чотири. Одну із них - у Хорол. Було, коли зупиниться машина у місті, люди обступають, роздивляються, дивуються. На тій "Волзі" їздив начальник автопарку. Одного разу Євген Семенович віз його у райком. Під`їжджають до центру, а Павло Григорович просить його: "Женя, зупини отут", і показує місце далеченько від райкому. Євген Семенович глянув запитально на начальника, а той каже: "Більше возить мене не будеш. Мене знімуть зараз". Жалкував Євген М`який за керівником: "Хороший дядько був, чесний і справедливий".
Правда, і прийшов не гірший. Олексій Павлович Гришко знав своє діло добре. І до людей ставився з повагою.
Із 1953 по 2012 промайнуло 59 років. Піввіку пролетіло, не встигли оком блимнути. "Щоб нічого не робив, тільки на роботу проходив, і то мали б пенсію платить. Раніше було правило: проробив 20 років на одному місці - отримай надбавку до пенсії. А я на одному місці майже 60 років", - розмірковує ветеран праці, знана в районі людина Євген Семенович М`який.
...На схилі літ доля обійшлася з ним немилосердно. Після Чорнобиля помер його син. Поховав і доньку. А потім залишився і без коханої Каті - дружини. Зараз у хаті - сам. Під стіною - табурет очки. На них портрети. Окремо діти. Посередині - вони з Катериною Федорівною, а збоку - онучата. Із фотографій вони стежать за кожним кроком Євгена Семеновича. А він, як колись у дитинстві, справиться із домашньою роботою і поспішає у двір. Там із відкритим капотом стоїть його автівка. Стоїть і чекає хазяйської уваги...


"Життя прожить - не поле перейти: палило нас вогнем і бурями ламало..."- так писав поет про таких людей як Сергій Григорович Волошин із Новоаврамівки


Як малі діти туляться до матусі, шукаючи у неї захисту, так притулилися до річки Хорол дві Аврамівки: Стара і Нова. Красиві і багаті села, мов дві річкові перлини. Такими їх зробили люди: завзяті у праці і щирі у дружбі. А до 1937 року Новоаврамівка не була великим селом, хоча і була волосним центром. У селі була середня школа, лікарня. Із 37 року, за більшовицької влади, почалося знищення селянських хуторів. Змушували усіх хуторян селитися у селах. Цей процес не торкнувся Карпа Андрійовича Волошина. Із російсько-японської війни чоловік повернувся у чині старшого унтер-офіцера. Оселився у рідній Новоаврамівці. На життя заробляв швацтвом: шив чоловічий одяг. Його онук Сергій Григорович Волошин не пам`ятає ні діда, ні батька. Буремні роки забрали у Сергія родичів. Про діда дізнався із розповідей бабусі Одарки Семенівни (у дівоцтві Зубченко), а про батька розповідала мама. Григорій Волошин пішов на війну 24 червня 1941 року. Прислав сім`ї одного листа із-під Чернігова. А далі - про нього ні слуху, ні духу. Пропав без вісти. Хто знає чи встиг хоча б у військову форму переодягнутися. Чи може й поліг у домашній цивільній одежі.
І чоловіка, і сина у родині замінила Одарка Семенівна. Дарма, що була малограмотна: із усієї азбуки знала лише одну букву "О" (бо схожа на бублика), але родину спрямовувала строгою і мудрою рукою. Бабуся Одарка була справжньою козачкою. Новоавраміка - козацьке село. У Малій Попівці - панські землі. Тамошні люди відробляли панщину. У Вишняках - теж поміщики - Орликівська пані на всю округу славилася своєю жорстокістю і крутим норовом. А у Новоавраміці жили вільні козаки. Усі були рівними. Двоє були власниками млинів, то були заможнішими. А решта мали приблизно однакові статки. Кожні 5-7 років на сільській сходці переглядали розмір земельних наділів. У кого зростала кількість ротів у сім`ї, тому додатково нарізали земельки. І хоч за рівнем життя сім`ї наближалися одна до одної, голод пережили по різному. Ті, хто поспішив пустить худобу під ніж, дуже страждали. І смертей у своїх сім`ях зазнали. Одарка ж Семенівна свою годувальницю берегла мов зіницю ока. Як не голодували, а корову зберегли. Хліб із бур`яну їли, а склянкою молока запивали. Тому голодна моровиця родину Одарки Волошин обійшла стороною. Ще й сусідку і подругу бабу Олену підтримувала. Та була грамотнішою. Крім букви "о" знала ще і "г", бо на кочергу схожа. Що Олена, що Одарка у грамоті не дуже зналися, зате життєву мудрість постигли: підтримувати одне одного у горі і біді, то легше негаразди пережити.
Ми вже зауважували, що Одарка Семенівна дітей і онуків у строгості держала. Малий Сергій бігав на роботу у колгосп із 10 років. Щоліта косарям воду носив. Потім йому довірили телят пасти. Возив діжку із водою, а як постаршав - на гребці працював. За те йому писали по 0,75 трудодня і якісь там копійки нараховували. На них у кінці року зерна, олії, трохи меду давали. Роботи Серьога не цурався. Одного не любив. Коли бабуся загадувала зерна намолоть. Ручні жорна - то таке нудне і важке діло, що при згадці про нього аж настрій псувався. Одарка Семенівна - віруюча людина. Церковних служб не пропускала. Завжди у перших рядах прихожан стояв і малий Сергій. Хлопець, як і його бабуся, знав напам`ять усі молитви. Хоча до пуття не розумів жодної. Теж, як і бабуся. Але і робота, і церква були після школи. Із 1945 року Сергій став школярем. Бути чоловіком хлопець звик зрання. Його батька не стало, коли мав три з половиною роки. Старався поводити себе солідно, по-чоловічому, але іноді проривалося в ньому дитинство. Одного разу не втримався спокуси: показав талант до малювання. Коли вже ходив до четвертого класу, отримав першу у своєму житті книжку: буквар. Мама поїхали у Хорол на базар, продали там курей і купили для нього букваря. А ще потратилися на цілий скарб: коробку різнокольорових олівців. Одна біда - ніде малювати. Зошитів немає, пишуть у школі на газетних обрізках. Одним підходящим місцем для дитячої творчості виявився буквар. Ох і старався ж Сергійко розмальовуючи своїми безцінними олівцями портрети Леніна і Сталіна. А потім довго не міг зрозуміти реакції учителів. Коли Василь Маркович Рубан побачив ті "художества", перелякався, зблід, забрав у хлопця його букваря і спалив книжку. А малого загукав до себе додому і показав своє багатство: багатотомне видання Великої Радянської Енциклопедії. З тих пір за найменшої вільної хвилини Сергійко Волошин біг у гості до свого учителя, діставав із книжкової полиці один із енциклопедичних томів і поринав у читання. У середніх класах учнів у школі добавилося. У Новоаврамівку на навчання сходилися підлітки із Ульянівки, Бутівців, Ковалів, Мелюшок, Грушиного, Лагодівки. Було по 2, навіть 3 паралелі класів: 5 "А", 5 "Б", 5 "В". Але вчитися більше семи років не дуже виходило. Треба було працювати. Після війни село осиротіло. Із кожних трьох мобілізованих на фронт чоловіків двоє додому не повернулися. Склали свої голови на полях боїв. Тому після семирічки молодь йшла працювати. Сільське господарство потребувало грамотних працівників.
Юний випускник Новоаврамівської школи Сергій Волошин разом із двома односельцями стає студентом Хорольського технікуму механізації. До 1957 року за наукою ходили пішки. Потім з`явилися перші грузотаксі із тентами і лавками. У хлопця в руках - два кошики. У кошиках - хліб, кисляк, інколи яблучка чи груші. На перших порах жили у гуртожитку. Тепер у тому приміщенні - районна бібліотека. А колись жили півсотні чи може й трохи більше студентів. Згодом перебрався жити на квартиру. Під горою, на вулиці Береговій, стояв будинок на двох господарів. У одній половині заправляла баба Тетяна. У неї жив і Сергій. Часто у нього під ногами метушилися два маленьких хлопчики. У ті роки ніхто не знав, що ті хлопці, коли виростуть, стануть легендарними мотоболістами: брати Кирияченки. У п`ятидесятих роках технікум уже відновив після війни навчальну базу. У навчальних майстернях працювали ковальський, столярний, ливарний цехи. Студентів навчали високопрофесійні викладачі. На Новоаврамівських хлопців звернув увагу Сергій Митрофанович Сухін. Допомагав їм, підтримував. Цей зв`язок зберігся на все життя. Сергій Митрофанович допомагав своєму сільському тезці здобувати вищу освіту в інституті. А згодом підтримував аврамівських господарників із високих міністерських крісел, котрі він обіймав.
З дипломом техніка-механіка Сергій Волошин їхав за розподілом. Адреса його першої роботи - Жовнінське АТС Глобинського району. Зараз цього села вже немає. Його затопило Кременчуцьке море. А от в людській пам`яті воно живе. А вже за три дні Сергій із товаришем їдуть добровольцями на цілину. Агітація була сильна. Мовляв, ударною працею надихнемо новим життям казахські степи.
Корінні казахи без особливої приязні дивилися на цілинників. Із діда-прадіда казахи були вівчарями. Вівці їх годували, одягали, дарували житло. Але для випасу овець потрібен степ. А тут приїхали якісь люди, розорюють степ, руйнують установлений уклад казахського життя. Та чи до цих нюансів було молодим хлопцям, що за покликом комсомолу ринулися піднімати цілинні степи. Вони часто навіть не помічали косих поглядів місцевого населення. У Акмолінську (потім це місто назвуть Цілиноградом, а згодом Астаною) треба було отримати направлення на роботу. Це зараз Астана - сучасний мегаполіс, столиця великої держави. А Акмолінськ 1958 року був містом непоказних, приземкуватих мазанок. Вуличками і односкатними дахами бігали кози. А найвизначнішою спорудою був будинок культури. Звичайна хата на два виходи. В обласному управління сільського господарства молодому спеціалістові Сергію Волошину виписали направлення у радгосп "Черкаський" Акбасарського району. До райцентру добирався залізницею. А до радгоспу від станції ще 12 кілометрів. Надворі - зима, холодно. Під ногами - заметений снігом шлях, у руках чималенька валіза, а перед очима - біла пустеля скільки око сягає. Прийшов у радгосп. Зразу ж - у контору. Де директор? Немає і не скоро буде. А у відділі кадрів кажуть: "Не розуміємо навіщо вас прислали. Роботи у нас немає, усі місця зайняті". Що може у такій ситуації зробити двадцятирічний юнак без особливого життєвого досвіду? Перше, що прийшло на думку: повертатися в Акмолінськ. Сердобольні місцеві порадили: "Виходь на берег Ішиму, а там річкою аж до станції". Сергій не зважив, що надворі поночіє, та і вітер міцнішає. Перший кілометр дороги не здавався юнакові важким. Місцями йому допомагав вітер: підштовхував у спину і розчищав перед хлопцем річковий лід від снігових заметів. Спочатку йшлося не важко. От правда одяг був не дуже доречним. Куфайка явно програвала морозному вітрові.. Та й валянки були б доречнішими за його чоботи. Юнак намагався зігрітися жвавою ходьбою. Допомагало не дуже. Скоро на небі з`явилися поодинокі зірочки. Але Сергієві було не до них. То справа, то зліва долітали моторошні звуки: вили вовки. Чимдалі вовче виття чулося ближче і ближче. Сіроманці так старалися, що аж кров у жилах застигала. Із острахом молодий механік помітив, що чемодан у його руках поважчав. І набагато. Біля радгоспної контори він був значно легшим. А тепер кожні сто метрів дороги робили валізу важчою і важчою. Перепочити б кілька хвилин. Та куди там! Вовча симфонія, що линула звідусіль змушувала рухатися все швидше. А сили танули, мов льодяник у роті. Пульсуючий від страху і втоми мозок знаходить рішення: треба викинути із валізи якісь речі. Першою на лід Ішиму полетіла постільна білизна. Потім - білизна натільна. Величенький шматок сала Сергій беріг до останнього моменту, шкода було викидати. Але мусив. Клятий чемодан був вже напівпорожнім, але втрачати вагу не збирався. Вже поночі юнак помітив серед хуртовини далекі вогники залізничної станції. Ніколи до того і ніколи після того випадку, світло звичайної електролампочки так не додавало йому сил. Він майже побіг на вогні. В очікуванні потягу самотній хорольський хлопець дрімав серед безмежних засніжених казахських степів на своєму порожньому чемодані.
У обласному управління старий казах-директор вівцерадгоспу заявив: "Цього хлопця я заберу до себе". Отак молодий спеціаліст потрапив між казахів. Агроном - росіянин, дівчина-токар - українка, тракторист - росіянин, і він, аврамівський парубок-українець. Сергій став заступником бригадира тракторної бригади. Сам бригадир - гарний дядько, частенько молодого колегу до себе додому запрошував. Жили казахи у глинобитних хатах-мазанках. Хати на дві половини. В одній - живуть люди, у другій - худоба. Нагорі - сіно. Чердаків, горищ немає. Дахи - односкатні. Снігові бурани тижнями мели. Хати замітало з дахами. Сергій з повагою спостерігав за цікавими звичаями казахів. До столу сідали лише чоловіки. Але вираз "сідали до столу" вжитий не точно. Сідали не до столу, а розсідалися просто на долівці навколо невисокого підвищення. Долівка заслана кошмою із овечої шерсті, у якій часто кишіло вошами. Казахи взимку викидають такі кошми на мороз, щоб позбутися непроханих "сусідів". На чільному місці серед чоловіків сидить одна-єдина у компанії представниця прекрасної статі. Це найстарша в родині жінка. Її слухають усі. Бараниною ласують із спільної великої миски. Їдять руками. Соковите м`ясо спливає жиром прямо по руках, аж до ліктів. На те ніхто не звертає уваги.
Жив наш заступник бригадира у звичайній казахській мазанці. Її господинею була жінка-українка. Колись вона тікала у Казахстан від воєнного лихоліття. Після війни стала вдовою, то так на новому місці і залишилася. Казахську мову квартирна хазяйка розуміла, але спілкувалася українською.
За кілька днів після першого бурану із горем пополам повилазили із своїх хат. Ішли на роботу. Пішов і Сергій. У його бригаді було три чи чотири казахи-трактористи. "А де ж ваша техніка?" - питає молодий начальник у трактористів. Ті щось своєю мовою лопотять і руками показують. Глянув Сергій у тому напрямку, куди показували - побачив величезну кучугуру снігу. Придивився, а то - трактори заметені снігом. Лише краєчки вихлопних труб із-під снігу виглядають. І це у березні. Танути почало лише у квітні. І то якось несміливо, мляво. А у поле вийшли у травні. До того часу із Ульяновська прислали 20 трактористів. Молодому заступнику бригадира виділили службовий транспорт: верхового коня. Видали і сідло - гарне, офіцерське. Правда, коник був поганенький. Поля від аулу далеченько. Кілометрів за двадцять. Щоб не витрачати часу на щоденну дорогу, просто у полі поставили два вагончики-теплушки. Старі, напівтрухляві вагони зовсім не тримали тепла. А клімат у тих краях особливий. Удень сонце пече безбожно, а вночі - холодно. Трактористи спали у вагоні покотом. Сергієві, як старшому серед них, виділи місце у купе. Крім організації робіт, догляду за технікою він відповідав за харчування робітників. Раз на тиждень мав їздити із кухаркою в аул за продуктами. Для такого діла Сергієві дали доброго коня і двоколісну таратайку. Цього разу кінь був більш менш акуратний, але дуже норовливий. Він постійно намагався повернутися до вершника задом і хвицьнути його копитом. Щоб заскочити на спину капризної тварини, треба було хитрувати. А вже коли кінь чув людину на собі, ставав смирним. Отак, у "змаганнях" із своїм "транспортом" проходили робочі будні. І злилися б вони у одноманітну череду, якби не одна надзвичайна подія. А трапилося от що.
Із однієї із поїздок за продуктами Сергій вертався із напівпорожньою бричкою. Хліба не дали. "Цього разу хліба на склад не завезли", - пояснила комірниця. Взяли крупи, а від неї мишвою тхне. Отримали кілька коробок пряників. Відкрили, а пряники - із червами. Забрали усе, що видали, бо мусили забирати. Із порожніми руками у бригаду не їхатимеш. Не встигли повернутися, як до бригадира біжить трактористи. Ще здалеку лементують: "Аварія! Аварія! Виручайте!" Давай з`ясовувати що трапилося. Виявляється молодий і недосвідчений тракторист Мурат так заїхав на косогір, що трактор дуже сильно накренився на правий борт, мало не перевернувся. Скочили на коней - і чимдуж до місця пригоди. Походив Сергій навколо трактора, роздивився. Зрозумів, що той не котиться по схилу тільки того, що плуги заглиблені у землю. Вони й утримують агрегат. Сергій знав цю техніку мов свої п`ять пальців. Працював на ній ще в технікумі, коли практику проходив. Обережно відчинив дверцята кабіни, помаленьку завів двигуна. Не піднімаючи плуга, поступово вирівняв трактора. І, нарешті, з`їхав із косогору. Від нервової напруги чоло вкрилося рясним потом, але добре все те, що добром закінчується. Доки вовтузилися біля трактора, не помітив як сплинув час. Вечоріло. Пора повертатися до вагончиків. Приїхав, а там - пусто. Ні живої душі, немає нікого. Одна лише кухарка біля своїх казанів плаче. Крізь сльози ледве змогла пояснити: "Хлопці відмовилися від такої їжі. Обід на землю вилили, а самі до контори поїхали". Двадцять кілометрів до центральної садиби гнав коня галопом. Прискакав до контори і бачить картину. Хлопці оточили тракторами будівлю з усіх боків і газують на всю силу двигунів. Заскакує Сергій у контору, а там накурено, хоч сокиру в повітрі вішай. Робітники на директора кричать, якісних продуктів вимагають. Той помітив молодого бригадира, звів на нього очі. Жде підтримки. А як же проти людей йти, коли їхні претензії справедливі. Голодний бунт закінчився тим, що усіх невдоволених розрахували. Із почуття солідарності подав заяву на звільнення і герой нашої розповіді. Але не так сталося як гадалося. Сергія Волошина звільнили не за заявою, а "за підрив трудової дисципліни". І знову доля лишає хлопця самого-самісінького серед безкрайнього казахського степу. Та ще й з "вовчим білетом" у руках. Єдина близька душа - товариш, з яким приїхав з України і котрий залишився в Акмолінську.
Земляк не підвів. Влаштував Сергія до ремонтників. Тут повертали до життя причепні комбайни С-6. Із декількох агрегатів ліпили один працездатний. Знову хлопцеві у пригоді стали навички, здобуті у технікумі. На таких комбайнах Сергій працював за свого студентства. Ремонтував машини іншим, зробив комбайна і для себе. На жнива сів за його штурвал. Жнивував так, що отримав нагороду від ЦК комсомолу Казахстану. Молодому ударнику праці вручили почесну грамоту. Хоча і на жнивах без проблем не обійшлося. Поруч із українцями працювали татарські механізатори. Із технікою у них не дуже ладилося, тому вони дивилися на українців із заздрістю. Одного разу чує Сергій, що двигун не тим голосом співає, що завжди. Прислухався. Так і є: треба зупиняти роботу. Стали, до двигуна, а в ньому масла зовсім немає, повністю сухий. Хтось пробку із піддона викрутив, мастило на землю й викапало. Добре, що хлопець до техніки тямущим був. Неполадку усунув швидко. Отже, жнива зробили Сергія героєм праці.
…Хліба зібрали, робота скінчилася. Сидять трактористи без роботи. Навколо - антисанітарія, воші, випивка, карти. Бачать молоді хлопці, що тікати треба. Із заявами - до начальства. Еге, не пускають. "Ви - молоді спеціалісти, повинні три роки відпрацювати", - пояснюють відмову. Добре, що у Сергієвого товариша сестра була секретарем сільради. Пишуть їй листа. Та шле поштою довідку із сільради, що сімейні обставини вимагають їхньої присутності удома. Отак, із хитрощами, виривалися наші хлопці із казахської командировки.


"КОЛИ ГРИМІЛИ ГАРМАТИ"


28 жовтня цього року минає 73 роки відтоді, як після страшної жахливої ночі фашистської окупації над Україною знову зійшло яскраве сонце свободи. Саме в цей день героїчні війська Червоної Армії в результаті успішних Львівсько-Сандамирівської та Карпатсько-Ужгородської операцій завершили повне і остаточне визволення української землі від німецько-фашистських окупантів, останнього ворожого солдата було викинуто геть за межі нашої Вітчизни.
Шлях до визволення України був довгим і важким. Сотні міст, десятки тисяч сіл доводилося брати з бою ціною жертв, ран і крові. Понад сім мільйонів українців пішли захищати Батьківщину, половина з них не повернулася з війни. Серед загиблих - вісім з половиною тисяч наших земляків - хорольців…
… А до цього, в битві на Волзі 2 лютого 1943 року, цілковитою Перемогою радянських військ завершилася одна з найтяжчих битв Великої Вітчизняної війни, яка тривала 200 днів. Відбувся корінний перелом у ході не тільки Великої Вітчизняної війни, але і всієї Другої Світової війни. Гітлерівці та їхні поплічники втратили під Сталінградом близько 1,5 мільйонів чоловік - четверту частину своїх сил задіяних на фронті. Радянські війська вирвали у ворога стратегічну ініціативу й утримували її до кінця війни.
Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) стала одним із найважливіших етапів досягнення перемоги нашої країни над нацистською Німеччиною. Перемогою під Курськом і виходом радянських військ до Дніпра завершився корінний перелом у ході війни. Червона армія після перемоги на Курській дузі розгорнула стратегічний наступ на всіх фронтах.
Однією з таких була Корсунь-Шевченківська битва (24 січня -17 лютого 1944 р), яку провели війська 1-го Українського фронту та війська 2-го Українського фронту. В районі Корсуня радянські війська оточили 10 дивізій і одну бригаду ворога. Для фашистів це був "другий Сталінград". Гітлерівці втратили 55 тисяч солдат і офіцерів, понад 18 тисяч окупантів потрапило в полон.
В ході здійснення Одеської стратегічної операції, внаслідок стрімкого просування військ 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я. Малиновського та за підтримки Чорноморського флоту, партизанів і підпільників 10 квітня 1944 року було звільнено Одесу, обласний центр і порт на півдні України. З великою радістю зустрічало населення своїх визволителів.
Та одесити і не здогадувалися, що військами фронту командував їх земляк генерал Малиновський. Він народився тут, в Одесі, де й провів безрадісні дитячі сирітські роки. Хлопчиком рано почав працювати, щоб заробити шматок хліба. Гірким був цей шматок. Жив він у дядька Михайла, який працював вагарем на залізничній станції Одеса-товарна. Довелося Родіону батрачити у поміщиків.
Та ось розпочалася перша Світова війна. Хлопець бачив, як на фронт йшли ешелони. Мрія була поруч. Забравшись в порожній вагон, він "зайцем" поїхав на війну. Так, в неповні 16 років Родіон Малиновський став рядовим кулеметної команди 256-го піхотного Єлисеветградського полку. Під Сморгонью за проявлену хоробрість він одержав першу бойову нагороду - Георгія ІV ступеня. Потім були Франція, громадянська війна, роки військової служби і навчання у військовій академії, Іспанія.
…Машина командуючого фронтом пробиралася через розвалини Одеси. Він поспішав до рідної домівки. Генерал із хвилюванням відкрив двері. Старий чоловік стояв перед ним і підсліпувато вглядався у військову людину. Тридцять років пролетіло з тих пір, як вагон військового ешелону помчав сироту на імперіалістичну війну. Важко було зрозуміти старому, як міг піднятися його племінник до таких висот, до командуючого військами фронту.
За волю і свободу України билися із ворогом мільйони солдатів. Понад мільйон їх полягло на нашій українській землі. Їх прах покоїться в 28 тисячах братських могил. Майже чотири тисячі бійців і командирів, партизанів і підпільників за визволення України були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них 668 українців, в тому числі і Микола Леуцький. В небі України воювали прославлені аси, тричі Герої Радянського Союзу Олександр Покришків та Іван Кожедуб.
У визволенні України брали участь тисячі хорольців. Вони мужньо і хоробро билися із ворогом на всіх українських фронтах і дійшли до Берліна, Відня і Праги. Нині їх лише одиниці доживають свій вік у рідній домівці, яким рани і досі нагадують про минулу війну, - Горб Володимир Петрович, Ганус Яків Петрович, Даценко Марія Олексіївна.
Нині виросло і сформувалося нове покоління захисників України. На сході країни вже четвертий рік йде війна. І той, хто зараз бере там участь в бойових діях, повинні усвідомити, що захист Батьківщини - це найвідповідальніший обов'язок кожного громадянина України. Вищого і святішого обов'язку за це немає нічого. Кожен захисник України має глибоко усвідомлювати те, що за його спиною Батьківщина, народ, сім`я, мирна праці мільйонів.

Дмитро КРАЖАН,
голова ради районної організації ветеранів


Грушани несуть до сердець ідеї добра, злагоди і любові


Ми увінчали лаврами переможців, воїнство, яке живим повернулось із війни і тих, хто не повернувся. До хмар піднялись меморіали, рясно задзвеніли латунню ювілейні післявоєнні медалі на грудях фронтовиків…
І зовсім забули про життя солдаток, справді гідне подвигу. Ніде не було скромного пам'ятника вдовам. Лише п'ять років тому перший з'явився у м. Київ, а потім в інших містах і селах почали споруджуватися подібні обеліски. На Хорольщині їх чотири. Перший звели у селі Мусіївка, другий - Андріївці, третій - Хильківці, а четвертий нещодавно - у селі Грушине.
Це справді унікальні пам'ятники. Адже подвиг простої жінки, у якої на фронті загинув чоловік, матері, яка самотужки ростила дітей в умовах лихоліття війни та тяжких повоєнних років, до цього не втілювався у монументи. Це був щоденний і, здавалося б, непомітний подвиг. Але саме завдяки йому ми живемо сьогодні, не відчуваючи холоду і голоду. Цей монумент необхідний для нових поколінь українців. І дуже добре, що вони з'явилися на Хорольщині.
Пам'ятний знак у с. Грушине вийшов дуже промовистим. Матір-вдова тримає своїми тендітними, але натрудженими руками довгожданий лист-трикутник від чоловіка, сина, з теплими словами любові, може то єдиний спогад, котрий залишився від найрідніших людей. Коли поверталися чоловіки, сини і брати, тоді сяяло світло зустрічі, а якщо не поверталися - тінь вічної втрати торкалася чола. В кожній рисочці жіночого обличчя - надія на мир, на радість. Автори дуже влучно передали ті важкі часи, коли чоловіки гинули на війні, а горе і весь тягар життя довелося перебрати на себе жінкам. Доля Матері - це доля України в щасті й горі, в радості й печалі, в "трудах і днях" (Гесіод), як немеркнуча Віфлеємська Зірка над колискою немовляти і над могилою коханого чоловіка. Безкорисливості, шляхетності, гласності, гуманізму, добровільності, милосердя, чуйності, самовідданості, співчуттю, людяності, взаємодопомозі, вчили Матері, про це говорять поетичні рядки Бориса Олійника, котрі викарбувані на стелі:
"Віддай усе, що взяв, і освятись,
Ще більше ніж узяв, зумій віддати.
Стоїть на видноколі
світла мати -
У неї вчись".
13 жовтня, напередодні Дня захисника України , грушани та гості прийшли низько схилити голови перед монументом матерям, солдатським вдовам. Бо обличчя нашої Перемоги - жіноче, бо були вони і за батька, і за матір, бо втілили в дітях своїх усе хороше, про що мріяли, до чого прагнули.
-Сьогодні ми відкриваємо пам'ятник солдатським вдовам. І доземно вклоняємося їм за мужність, героїзм і людяність у роки тяжкого лихоліття! І від щирого серця дякуємо за подвиг, за все те, що вони зробили для нас!, - розпочав урочисту частину церемонії в.о.сільського старости С.М.Барило та надав право відкрити пам'ятний знак “Солдатським вдовам” В.В.Чишку голові СФГ "Грунтознавець", голові районної ветеранської організації Д.А.Кражану, заслуженому працівнику культури України О.І.Муці, заслуженому працівнику сільського господарства, Почесному ветерану України І.Я.Головку.
Потім гості та жителі села поклали квіти до підніжжя монумента.
-Той факт, що на відкриття зібралося чимало людей різних поколінь, є підтвердженням особливої ваги пам'ятного знаку, - зауважив Станіслав Миколайович. - На відкриття ми запросили усіх, хто був причетний до зведення цього знаку, а головне - діти і молодь, щоб побачили людей, які вміють робити добро і вшановувати пам'ять про тих, хто на це заслуговує. - І запросив до слова почесних гостей - О.А.Дембовську Новоаврамівського сільського голову: "… Я схиляю голову перед матерями, які просту життєву арифметику чують мудрим материнським серцем. Оті знання й допомогли їм вистояти в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не лише тоді…",- говорила очільниця громади та дякувала за достойну пам'ять і шану, бажала миру і всіляких гараздів.
В.В.Чишко, голова СФГ "Грунтознавець" : "Ніщо інше так не об'єднує людей, як правдива історія, пам'ять. Встановлення цього знаку, я вважаю - це частка всього села, моя особиста, нашого господарства у збереження правдивої історії, гідної пам'яті матері-вдови".
Д.А.Кражан, голова районної організації ветеранів України: "Сьогодні ми відкрили цей пам'ятник, щоб назавжди увіковічнити Матір за її величний подвиг, - сказав Дмитро Андрійович. - Нині на території району проживає лише одна солдатська вдова, 95-річна Кіпаренко Ганна Михайлівна із села Мусіївка. Солдатськими вдовами назвали їх уже потім, наших дорогих і незабутніх, слабких і в той же час мужніх матерів! Солдатські вдови… Скільки їх - наших славних жінок, які одержали страшні повідомлення про смерть чоловіка - не вірили, чекали, виглядали тих, кого проводжали на війну з маленькими дітками на руках. Чекали і оберігали діточок своїх. Їм треба було скрізь встигнути: і в полі, і в домі. Треба було зберегти сиріток, щоб вийшли з них роботящі й порядні люди, щоб не соромно було за них перед пам'яттю їхнього батька. Дітям, віддали вони все найкраще з сердець своїх, з долі своєї. Символічно, що цей пам'ятник доповнює композицію пам'ятника загиблим воїнам у роки Другої світової війни. Добру справу зробили грушани, бо пам'ять живе вічно".
О.І.Мука, заслужений працівник культури, уродженець села Грушине: "Моя душа, була переповнена тим хвилюванням, що зустрінуся із односельцями, знову піду стежками, де ходили ніжки моєї мами. Зранку ішов дощ, це наші душі плакали за матерями., котрих не повернуть. Ось вийшло сонечко це ніби ті жінки, чиї імена викарбувані на стелі сказали: "Живіть і радійте тихому життю, а ми будемо спочивати …"
І.Я.Головко, заслужений працівник сільського господарства України, уродженець села Грушине: "Низько голову схиляю за ту велику роботу із увічнення пам'яті наших матерів. Хто словом, хто ділом - і кращого пам'ятника немає в районі та чи й буде. Адже ініціатива і наполегливість голови первинної організації ветеранів І.Ф.Сайка, помножена на підтримку сільського старости С.М.Барила та кошти фермерського господарства "Грунтознавець" зробили велику справу. Пам'ять про наших матерів, бабусь ніколи не згине. Отой невеликий “п'ятачок” стане для майбутніх поколінь священним місцем”.
І.Ф.Сайко, голова первинної організації ветеранів: " Кажуть, що у війни, не жіноче обличчя. Я не можу позбутися думки, що у війни - обличчя вдови. В моїй дитячій пам'яті, війна залишилася плачем згорьованої жінки, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце. Жінок із долею воєнних вдів не залишилося в нашому селі, але є їх діти, внуки та правнуки. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили. Сивою журавкою кружляла вдовина пам'ять, а чоловіки жили у їхніх серцях. Вдовиними слізьми і потом зрошені поля. Їхніми долонями надоєні тисячі й тисячі літрів молока. Вдовиними мозолями побудовано нові хати, насаджено сади.
Мало щастя випало на їх долю. Але навіть краплинки його вони зуміли зберегти. Ніхто окрім них, не зміг би так, тільки вони - вічні, безкорисливі, терпеливі трудівниці: в холодній хаті, і на убогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватись: витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке "мамо, дайте їсти". А на полиці в хаті - голодно і холодно. І тамувала ненька дитячий голод ласкою материнською, нерозтраченим теплом своєї душі... Вони заслуговують на золотий пам'ятник… Я вклоняюся і сердечно дякую від грушинської громади головам сільськогосподарських фермерських господарств В.В.Чишку, І.В.Чишку за їхню підтримку і допомогу, без коштів, які вони виділили, ми б нічого не зробили; С.М.Барилу - він організовував будівництво і виготовлення пам'ятного знаку - це велика і клопітка робота. Велика вдячність нашому землякові О.І.Муці та архітектору В.Г.Чопенку, які виготовили проект та пам`ятний знак "Солдатським вдовам". Щире спасибі ветеранам, котрі допомогли відновити імена вдів нашого села - К.А.Педорич, М.Я.Головку, та побажати усім міцного здоров'я, миру і затишку. Хай лише добрі справи множаться у районі!"
В.Г.Чопенко, архітектор: "Маю за високу честь, що запропонували мені брати участь у такому воістину святому будівництві. Вдячний, що дали можливість попрацювати над образом солдатської вдови, втілити народну ідею у камені. Вдивляючись у далечінь, вона застигла в чеканні, ніби виглядає когось. Спиніться у задумі, покладіть їй квіти, як шану матерям усього світу."
Літургію освячення пам'ятного знаку провів настоятель Свято-Успенської церкви отець Георгій.
Усіх присутніх до місцевого будинку культури запросив гостинно господар села, в.о. старости, С.М.Барило.
У затишному, зі смаком оформленому малому, залі продовжилося вшанування солдатських вдів літературно-музичною композицією. Лунали слова, віршовані рядки, котрі ішли від самого серця ведучих: " Неньки, наші неньки! У вас шукаємо і знаходимо собі правду і душевну розраду, бо все починається з неньки. І та, що віджила, і та, що ще живе, - не для себе, звичайно, - для дітей, онуків і правнуків своїх. Тяжко їм, але справжнє материнство ніколи не буває легким, як не буває легким подвиг…"
Сьогодні світ складається із тих, хто не дограв у "війну і мир". На жаль, і сьогодні надзвичайно актуальною темою залишається тема війни і вдовиної долі. Як говорив Тарас Шевченко: "У своїй хаті - своя сила і правда, і воля", тож маємо обов'язково шанувати тих, чий святий обов'язок - захищати свою хату, боронити свою правду - своєю силою і своєю волею. Важка то праця захищати мир! Багато наших чоловіків знаходяться у лавах Збройних Сил України. Вони залишили свої домівки і квітучу Грушинську рідну землю, щоб відстоювати незалежність своєї держави. На урочистість були запрошені учасники антитерористичної операції на сході України: Р.М.Баган, Р.А.Левченко, М.А.Левченко, Ю.І.Микитенко, В.В.Вдовиченко, В.О.Пилипенко, В.І.Андраш, О.Г.Чорненький. За патріотизм, відповідальність, безмежну любов до рідного краю їм людська вдячність і низький уклін від громади адресувала Олена Андріївна Дембовська та вручила грамоти і квіти. Молімося за наших мужніх захисників і просімо у Бога, аби вони живими і здоровими поверталися додому, до своїх матерів, дружин, дітей, щоб скоріше закінчилася війна.
У той святковий, щедро напоєний теплом, осінній день була ще одна вагома нагода відзначити в чудовому товаристві свято праці, свято долі, свято життя, щоб віддати свою шану і повагу людям за спиною у яких великий віковий і життєвий шлях. Долі їх багато в чому схожі одна на одну. Про кожного можна писати романи і повісті. І буде то бентежна розповідь про стійкість, мужність, працелюбність, відданість громадському обов'язку. Одним із таких прикладів є Іван Федорович Сайко, голова первинної ветеранської організації ветеранів села Грушине. "За активну громадську позицію, патріотизм, доброчинність, самовіддану багаторічну працю, за розуміння ветеранських проблем, за бездоганне і постійне виявлення уваги до людей старшого покоління та з нагоди Дня ветерана" поважний ветеран отримав грамоту від вдячної громади.
Роки…роки їх наче й не було. Війнули вони пташиним крилом і помандрували колючою стернею, запахом жнив, щебетом весен, снігами зим, і щедрістю літа, залишивши солодку згадку. Нехай же діти будуть для шановних ветеранів гордістю, а онуки - радістю, хай золота осінь завжди буде щасливою, радості, миру, добра в ім'я розквіту рідної Хорольщини.
Проникливі слова привітань, побажань, шанування і поваги підкріплювали гарними концертними номерами ансамбль "Кумасі" Грушинського СБК (художній керівник Антон Чех, директор Світлана Остапенко), дует у складі Григорія Карпенка та Івана Сайка, учні Грушинської школи І ступеня.
Якщо запитати у жителів села Грушине "Що таке щастя? Що потрібно, щоб бути щасливими на своїй батьківській землі? " - грушани, не задумуючись, скажуть, що у їх долі є своє щастя. Їхнє щастя в тому, коли не байдуже який слід залишать після себе на землі. Щастя в тому, що окрім себе думають про тих, хто поруч. По-своєму щасливі вони сьогодні своїм відданим служінням державі, тим, що вселяють віру у майбутнє своїми гарними справами, кожним своїм добрим ділом несуть до спраглих сердець людей ідеї добра, злагоди і любові.


Студенти Хорольського агропромислового коледжу в гостях у ветеранів


Щоб повірити в добро,
треба почати робити його
Вже стало доброю традицією щорічно, до Дня людей похилого віку Хорольський агропромисловий коледж проводить благодійний захід у будинку-інтернаті.
Повага до людей похилого віку - один із принципів людяності та моралі. Тому дуже важливо не відвертатися від їхніх проблем, а цілком підтримувати їх і допомагати. Допомога повинна полягати, в першу чергу, у моральній підтримці. Просте, щире спілкування, терпіння, співпереживання для них важливіше будь-яких подарунків. Багатьом людям похилого віку таку підтримку забезпечують їх рідні. Але як бути з тими, хто залишилися один, наодинці зі своїми проблемами?
У них нема нікого. Вони вимушені проживати старість не в сімейному колі граючись з онуками, а в будинку для пристарілих з чужими людьми. Доля розпорядилася так, що колишні вчителі, бухгалтера та інші хороші спеціалісти зараз мають лише маленьку кімнату та віконце, в яке весь час виглядають, чекаючи на відвідувачів.
Гостей із Хорольського агропромислового коледжу ПДАА завжди ждуть із добрим словом, піснями, танцями, смаколиками.

Людмила ДІХТЯРЬ, Дарина ТУР,
Валентина ГЛЮЗІЦЬКА,
викладачі Хорольського агропромколеджу


Літа йдуть, а вдача у людини лишається дієвою


На селі особливо напружена і сповнена трудовими турботами пора зветься "жнива". Наприклад, "у школі - жнива" - це означає що діти готуються складати іспити. Вживання цього слова дає можливість більш емоційно передати стан, коли робота не залишає людині жодної вільної хвилини. Наприкінці вересня у Людмили Олександрівни Дацун - жнива. Жінка спішить від хати до хати. Вона хоче відвідати кожного ветерана. Людмила Олександрівна - голова первинної ветеранської організації Петракіївської сільської ради. У самій Петракіївці, у Хвощівці і на Кутуржисі пані Людмила знає кожного. Сама ж народилася у цих місцях. Після війни її тато Олександр Григорович Вовк разом із молодою дружиною переїхав із рідних Вишняків до Хвощівки. Тут у подружжя знайшлася дівчинка. Крихітку назвали Людою. Згодом у Люди з`явився братик, на 5 років молодший, і дві сестрички. Старша Людмилка допомагала бабусі опікуватися малечею.

Пройшли роки. Не пройшли, а пролетіли. Кілька років тому Людмила Олександрівна зустріла своє шестидесятиріччя. Але назвати її бабусею не повертається язик на вигляд вона - моторна молодиця. Може тому, що на її обличчі завжди квітне усмішка. А може тому, що жінка постійно мотається. Ось і зараз Людмила Олександрівна зі своїм вірним другом велосипедом від двору до двору, від села до села об`їжджає односельців-ветеранів.
На селі відстані між дворами величенькі. Дорогою є час подумати, згадати. Як жива перед очима постає покійна бабуся Олена. Було раненько шепоче онучці на вушко: "Людасю, приглянь за малими. Я скоро вернуся". Сама швиденько збігає у Хорол на базар. І доки батькам на роботу йти - вже по хаті порається. Правда тоді із Хвощівки до Хоролу була дорога навпростець: лісом, болотом, Береговою - і вже біля міської бані вийшов. А там до базару - шапкою докинути. Але як не крути кілометрів 8 "набігало". Це в один бік. Де бабуся сил брала на такий ритм життя - один Бог знає. Видно Людмила у свою бабусю Олену вдалася. Старість її дома не застане, вона - в дорозі, вона - у путі.
Сільську ветеранську організацію Л.О. Дацун очолює більше десяти років. Працювати їй не важко. Спілкуватися із людьми їй у радість. Вислухає, розрадить, допоможе, вечоринку організує, за столами посидять побалакають. На те ж ми і люди, щоб спілкуватися. Ніколи голова сільських ветеранів не забуде як її обирали на посаду. Потрапити на збори вона не змогла. Саме випала нагода онучат на морі оздоровити. Можливість супроводити малих була тільки у неї. Який то відпочинок із малими дітьми на руках, знає той, хто доглядав малечу. "Не біжи, не займай, не лізь у воду там глибоко", - тільки встигай за ними поглядати. До усієї цієї морської катавасії додався телефонний дзвінок. Дзвонила односельчанка. "Людмило Олександрівно, ми саме збори ветеранів проводимо. Треба обрати голову організації. Усі пропонують Вас обрати! Ви не проти?" Людмила захвилювалася: "О, Боже! Я ж не знаю, що треба буде робити. Чи справлюся? Чи зможу?" На тому краю телефонної розмови паузу сприйняли як знак нерішучості і підбадьорили: "Не відмовляйтеся! Ми усі разом Вам будемо допомагати". Отак Людмила Олександрівна Дацун повернулася із моря "людиною при посаді".
Дбати про інших їй не звикати. Ми вже розповідали, що у догляді за братиками, сестричками була першою помічницею. Про татуся дбала. Він у колгоспі комбайнером працював. В обідню пору Люда крутиться біля комори. Чекає доки попутна машина трапиться. Діждеться - і у кабіну. Сидить тихенько, між колінами - кошик. У кошику - глиняні горщечки із обідом, що бабуся пригортувала. Скляних банок тоді не знали. В одному горщику - борщ, у другому - каша. У глечику - молоко або узвар. "Будь, дітки, обережною. Не порозхлюпуй їжу дорогою", - наказує бабуся. Людмилка обережна, притискує кошик із татовим обідом. Доки батько їсть, вона комбайн роздивляється. Знає, що по обіді татусь посадить її на коліна перед собою, дасть потриматися за штурвал цієї величезної і гуркітливої машинерії і навіть проїдеться з нею полем. А потім доля склалася так, що сама залишилася. Рано овдовіла.
…А колись той чорнобривий Гриць так гаряче на неї поглядав. Хлопець вивчився у технікумі на механізатора, відслужив у армії, повернувся в рідне село. А тут у клубі на танцях - така квітка: Люда Вовк. Хлопець гав не ловив. Дуже скоро Люда Вовк стала Людою Дацун. До весілля готувалися ретельно. Батьки дбали про столи, молода - про свою зовнішню привабливість. Із міста приїхала одна із подруг. Подивилася на Люду у фаті і заявила:
-Не треба волосся іззаду збирати. У місті носять чубок, щоб лоб прикривав.
Взялася стригти той чубок. Міська подруга була "знатним" перукарем. Гребінець - від лоба, а чубок - до гори скок. Дуже коротко обрізали, спереду - лише їжачок стирчить. Давай маскувати того "їжачка" вінком. Тоді дівчата вінки із воску носили. Приїхав Гриша із весільним поїздом гільце прикрашати - і закляк. Не впізнає свою ненаглядну любов. Де розкішне волосся поділося?
За розподілом молода сім`я мала полишати рідне село. Григорія призначили інженером з техніки безпеки у село Більськ Котелевського району. Там Господь Благословив молоду пару донечкою Галинкою. Жили, працювали, ростили дитину. Але зов рідної землі чується і за сотні кілометрів. За першої можливості повернулася сім`я Дацунів у рідну Хвощівку. Спочатку жили у старій дідівській хаті. Підскладали грошей, почали зводити свій будинок. Людмила без роботи не сиділа ніколи. Не було вакансій у колгоспі - пішла в дитячий садочок працювати. Була і продавчинею, і завклубом. А на пенсію йшла із радгоспу-технікуму. Там останні кілька десятків років трудилася. Того колективу і його духу час не зітре із її пам`яті. Працювали весело, завзято, дружили між собою. Про народження першого онука Людмила Олександрівна дізналася від колег по рації внутрігосподарського зв`язку. Доки приїхала у контору, там її вже чекало все бабусине причандалля: чепчик, фартух. Уводили в баби. Із своїми колегами Л.О. Дацун залишилася і тепер. Правда зараз вони вже не працівники радгоспу, а пенсіонери. Літа йдуть, а вдача у людини лишається дієвою. Людмила Олександрівна і депутат сільської ради, і член виконкому. Пройти повз недолік вона не може. Грали на сільському стадіоні у футбол. Місцеві спортсмени приймали футболістів із сусіднього села. Біля футбольного поля залишилося сміття. Людмила Олександрівна знає що робити. Позгукувала дітвору:
-Хлопці, хочете по морозиву мати?!
Хто ж із дітей відмовиться від таких ласощів.
-Тоді ось вам мішечок, назбирайте сюди порожніх пляшок і стаканчиків, що на стадіоні валяються.
Через півгодини і на футбольному полі порядок, і діти задоволені.
Людмила Іванівна хвалиться:
-Люди у нас веселі дуже гарні. Юлія Іванівна Гузь, Василь Якович Онищенко, Леонід Миколайович Дядечко за першим покликом на допомогу йдуть. Чи могилу воїнську доглянуть, чи бур`ян вирубать - не відмовляють.
А не відмовляють у допомозі, бо знають, що старається Людмила Олександрівна Дацун для спільного блага.


Пам`яті товариша


24 вересня Адаменко Віктор Олексійович в гарному настрої приймав усні і телефонні привітання з 66 Днем народження.
А в ніч на 3 жовтня його серце зупинилося. Ще, здавалося б, скільки життєвої енергії,скільки сподівань і задумів, скільки очікуваних радісних зустрічей з друзями!.. Але гірка втрата для родини і друзів.
Самою долею йому було визначено суспільно значиму життєву дорогу. Він був легкий у спілкуванні, комунікабельний, адекватно оцінював ситуацію,творчо сприймав поставлені завдання і поради.
Любов до природи і гармонійний психолого-фізичний розвиток покликав до навчання у Хомутецький ветеринарно-зоотехнічний технікум. Високий моральний гарт дала строкова армійська служба, після закінчення якої він повернувся до отчого дому і розпочав працювати у колгоспі "Україна" - спочатку ветеринарним фельдшером, а потім завідуючим птахофермою. Та була у нього пристрасть, яка з роками тільки сильнішала - рибництво. Так, певний час очолював районне міжгосподарське рибоб'єднання, а до останнього дня відводив душу на орендованому ставку. Робота в тісному спілкуванні з людьми,чуйна вдача,висока особиста відповідальність за доручену справу формували в нього потужні задатки господаря, адміністратора, лідера. Саме тому тривалий час успішно керував Наталівською комплексною бригадою та Штомпелівською молочнотоварною фермою. Люди побачили і повірили в самовідданість і щирість в роботі Віктора Олексійовича і у 1994 році обрали його головою Штомпелівської сільської ради. У 1998 році обрали вдруге. У 2002 році обрали втретє. У 2006 році він припинив повноваження голови і вийшов на пенсію за станом здоров'я. Понад третину свого трудового стажу Віктор Олексійович очолював Штомпелівську територіальну громаду! Більшість людей ще пам'ятають,які складні це були часи: падіння економіки і життєвого рівня людей,безкінечні реорганізації і зміни керівництва сільськогосподарських підприємств,глибокі кризові явища в діяльності закладів освіти і культури. Та і саме місцеве самоврядування з прийняттям нового законодавства ще тільки починало освоюватися в нових умовах. Та Адаменко В.О.,спираючись на власний досвід і бачення, взаємодію і взаєморозуміння з місцевими господарськими керівниками, фермерами, суб'єктами підприємницької діяльності, дослухаючись до людей,послідовно дбав про соціальний розвиток громади. Зокрема,було закінчено розпочату ще колгоспом "Україна" газифікацію віддалених сіл, проводилися ремонти Будинку культури і сільських клубів, ФАПів, бібліотек, школи, дитячого садочка тощо. Думки і позиція Адаменка В.О. багато важили серед його колег, їх брали до уваги районні керівники. Його постійний пошук правди і справедливості, правило не відкладати справи на потім,вміння виділяти головне в круговерті справ,схильність до активних дій і проявів ініціативи органічно вписувалися в практику роботи інших лідерів громад, яка продовжується і в діяльності сучасників.
Передчасно згасла життєва свіча Адаменка Віктора Олексійовича. З почуттям глибокої скорботи ми висловлюємо щирі співчуття його родині. Нехай ніколи не забудуться зроблені ним добрі справи.

Звірко Л.М., Мартюк В.А., Качаненко Т.П., Абрамов С.Г.,
Керквуд С.І., Козирод О.О., Бублик М.І., Вітряк А.М., Данилюк М.М., Жеденко С.П., Коханевич Г.М., Кражан Д.А., Лисенко М.М., Лисенко Ю.О., Марусенко О.Д.,
Новоселецький М.М., Посвіт М.П., Похвала В.О.,
Решта Г.Б., Рябенко А.М., Рябухін А.І., Самчук Д.А.,
Солдатенко О.О.,Тур П.Г.,Черевко В.С.,
Чишко М.М., Шевель В.Г., Ярошенко Л.П.,
дирекція ТОВ “Оріон Молоко”


Щасливі миті зустрічі


Ветерани споживчої кооперації 1 жовтня зустрілися за святковим столом в кафе "Муравейник". Цих поважних гостей запросив на свято голова правління Хорольської райспоживспілки Володимир Семенович Шишка. І це вже стало доброю традицією. Більше 60 пенсіонерів та гості завітали на святковий вогник. Які щасливі були обличчя, як сяяли очі ветеранів від приємного спілкування зі своїми колишніми колегами! Було їм про що поговорити. Пригадали приємні моменти із життя трудових колективів. Як заграли музики, ветерани танцювали, співали і ніхто не скаржився на життя, всі безмежно раділи зустрічі і щиро дякували Володимиру Семеновичу за таку турботу і повагу до них.
Теплі та щирі слова привітань линули з вуст голови правління В.С. Шишки, міського голови С.М. Волошина, голови президії районної організації ветеранів Д.А. Кражана, голови громадської ради ветеранів при виконкомі міської ради Г.М. Козлової. Музикальний супровід заходу провела талановита і співуча родина Володимира і Валентини Олійник і їх донечки Катрусі. У їх виконанні звучали чарівні українські пісні та дотепний гумор. Під час святкування, зі словами привітань, до присутніх звернулися голова профспілкового комітету райспоживспілки Л.Д.Івченко, голова правління Покровськобагачанського споживчого товариства Н.О. Птушко та колишні праців-ники окремих підрозділів.
Всі відпочивали і нікуди не поспішали. Приємна аура панувала на святі де зібралася велика і дружна родина пенсіонерів системи Хорольської райспоживспілки.
"Як добре, що і до цього часу збереглася організація, якою ось уже 25 років керує досвідчений і мудрий керівник, який цінує і поважає людей, заслужений працівник сфери послуг України Володимир Семенович Шишка", - з вдячністю і повагою говорили ветерани. Під час свята всі сфотографувалися, а через годину отримали фото, яке виготовили працівники райспоживспілки.
Тож побажання від нас, пенсіонерів, для Володимира Семеновича: "Так тримати, будьте здоровим! Нехай Господь Бог захищає і оберігає Вас і Вашу родину. Живіть, творіть добро і будьте щасливим!"
Від імені ветеранів - В.І. Джулай


Єдина на Хорольщині майстер велоспорту серед жінок


Велосипед... Катання на велосипеді - це чудовий спосіб провести вільний час із користю для здоров'я.
Французи стверджують, що першу конструкцію, яка нагадувала велосипед, вигадав М. де Серве у 1790 році, з'єднавши два колеса рамою. Їхати на такому велосипеді-самокаті можна було тільки вперед, нікуди не повертаючи і відштовхуватися від землі ногами. Але винахідником велосипеда вважається К. Ф. Драйз, який у 1815 році вигадав таку саму конструкцію. Педальний привід, незалежно один від одного, вигадали два німецьких механіки Г. Міліус (1844) і Ф. М. Фішер (1853). У 1861 р. почала роботу перша майстерня з виготовлення "біциклів" або, інакше, "велосипедів" - так називали ці нові машини. У 1870-х роках була винайдена ланцюгова передача на заднє колесо, потім - кулькопідшипники, а коли у 1889 році Дж. Данлог розробив надувні шини, велосипед став дуже нагадувати сучасний. Почалось промислове виготовлення велосипедів. У багатьох країнах любителі велосипедної їзди, об'єднавшись у товариства, навіть примусили держави привести до ладу шляхи, щоб по них було зручно кататися.
Зараз велосипед - найпопулярніший транспорт у світі. Їздити на ньому дуже легко, він не залежить від джерел енергії і не забруднює навколишній світ. Катання на велосипеді забезпечує активний і здоровий відпочинок. До того ж, велосипед - дуже зручний різновид міського транспорту. Не винятковою його популярність була і є на Україні. Мова піде про те, як Марія Іванівна Шкиль із Хорольщини, поєднувала улюблений вид транспорту із спортом. Незабаром у січні їй виповниться сімдесят років, а вона до цього часу не розлучається із велосипедом. Народилася жінка у 1948 році у селі Шкилі Мусіївської сільської ради. Тут закінчила початкову школу. Потім, коли батьки переїхали, продовжила навчання у Андріївській школі, а згодом - старші класи Хорольської школи № 1. Жила у рідної тітки, а поруч по сусідству мешкав Петро Андрійович Потерайло, котрий був головою районної ради ДСТ "Колгоспник" (зараз це товариство називається "Колос"). Своїми розповідями про хорольських спортсменів та їх досягнення зацікавив її займатися велосипедним видом спорту, тим більше. Свій шлях до великих перемог Марія починала у секції велоспорту районної ради ДСТ "Колгоспник", під орудою тренера Анатолія Миколайовича Тимошенка стала справжньою кузнею майстрів хорольського велоспорту. На початку 1970-х збірна району, складена з вихованців, здійснила справжній фурор на Всесоюзних змаганнях, вигравали різні гонки. Марія Іванівна називає другим батьком, завдячуючи першому тренерові за всі свої спортивні здобутки. Хоча він довів лише до рівня майстра спорту СРСР, котрий вона здобула у 1966 році, якраз незадовго до свого дня народження, а по тому можливо б дбати про значно вищі досягнення. Та після закінчення 10 класів середньої школи її призвали до армійських лав.
-Я тоді працював тренером. Марія почала тренуватись у секції велоспорту в січні 1965 року. Зиму і весну ми наполегливо готувались до змагань. Я і сам був на той час ще діючим велогонщиком, майстром спорту і приділяв їй багато уваги в підготовці до змагань. І ось перші змагання: першість обласної ради ДСТ "Колгоспник", які проводились в м. Полтаві , на початку червня. 1965 рік Марія легко виграла дві дистанції, з великою перевагою над суперницями. Далі виступала у складі збірної області на республіканських змаганнях, де займала високі місця. Та найуспішніше Марія виступила на першості України ЦР ДСТ "Колгоспник" в м. Біла Церква. На дистанції 50 км вона зайняла друге місце, а гонщиць стартувало більше 100. В 1966 році Марія виконала норматив майстра спорту СРСР, і ще більше року виступала у складі збірної області і України на різних змаганнях. До речі, Марія Шкиль на Хорольщині одна майстер спорту серед жінок. - Розповів тренер А.М.Тимошенко.
- У велосипедному спорті підготовка триває цілий рік. Є перепочинок після сезону, але він нетривалий, бо наближається зимовий сезон, і знову треба багато працювати. Для мене вставати зранку на тренування - не було проблемою, це як звичайним людям іти на роботу, бо я ж дитина сільська, допомагала батькам по-господарству. А велоспорт - це серйозна праця. Талант у цій справі потрібен лише на 1%, а інші 99% - це великий наполегливий труд. Як і в будь-якій роботі. Мотивація береться від гонок, від духу і атмосфери змагань. Ти бачиш своїх суперників і хочеш позмагатись з ними, подобається сам дух гонки, - згадує жінка.
Після служби в армії Марія Михайлівна здобула професію водія у ДТСААФі, керівником якого був на той час Іван Артемович Лук`янець. Працювала у колгоспі водієм, а потім обліковцем у тракторній бригаді, листоношею. Та чверть свого життя віддала токовому господарству - була завідуючою центральною садибою у колгоспі ім. Ілліча, так на той час називався. Там зберігалося зерно і продукти харчування. Жнива тривали цілодобово, тому жінці доводилось по кілька разів із дому до комори на своєму велосипеді долати 5 кілометрів у будь-яку погоду і час доби. Та вона цих труднощів майже і не помічала. Зайвий раз проїхати на велосипеді для неї було задоволення.
Любов'ю до землі, помножену на працьовитість, яка притаманна старшому поколінню, доля обдарувала і М.І. Шкиль. Хоч жінка мала можливість піти на заслужений відпочинок у 50 років, та де там - як це сидіти вдома, коди є ще снага працювати. Трудилася ще кілька років. Вже маючи солідний вік, ветеран праці тримає домашнє господарство - багато птиці, порається на городі, одним словом - завжди у праці.
Людина великої душі, добра і відверта - вона завжди прагне усім без винятку допомогти. Не терпить, якщо когось у її присутності безпідставно ображають, фальші, лицемірства, насмішок. Марія Іванівна щиро любить людей, розуміла і розуміє їхні потреби та бажання. Тож згадують її односельці теплими словами. Пам'ятають її і колеги по спорту, адже спортивна слава не меркне із роками.


Україна в Другій Світовій війні!


Україна стала епіцентром бойових дій в роки Великої Вітчизняної війни. На її фронтах загинуло 1,3 млн. українців.
40 довгих місяців безперервно точилися криваві бої на нашій землі. Ціна Перемоги була дуже високою. Для України ця ціна становила за різними даними, від 8 до10 мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат.
Україна дала армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них, а це 3,5 млн., поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом. Бойовими нагородами були відзначені 2,5 млн. українців, з них 2072 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 українці одержали цю відзнаку двічі. А наш земляк льотчик Іван Кожедуб за бойові подвиги в небі став тричі Героєм.
Героями війни були рядові, сержанти, а в авіації і молодші лейтенанти, які за подвиги нагороджувалися орденом Слави, який мав першу, другу і третю ступінь. Всього повних кавалерів ордена Слави (нагороджених трьома ступенями) за всю війну було 2568 осіб,з них українців - 363. Серед них і наш земляк з Єрківців Знайко Дмитро Іванович і одна жінка - Мотрона Семенівна Нечепорчукова - Ноздрачова (1924 року народження), сержант медичної служби, яка з поля бою винесла не одну сотню поранених бійців і командирів, врятувавши їм життя.
Гіркі поразки першого періоду війни розкривають ще одну трагічну сторінку, яку аж ніяк не можна замовчувати - йдеться про долю радянських військовополонених, які тоді в німецькому полоні опинилися на Україні, а це 2,5 млн. чоловік. Для їх утримання на Україні було створено понад 180 таборів. Більше мільйона військовополонених було знищено. Тільки в Хорольській землі їх поховано 90 тисяч.
Незважаючи на величезні втрати перших днів війни, Червона армія чинила ворогові упертий супротив, який зірвав плани фашистів швидкого захоплення українських земель на Київському напрямку. Оборона столиці України тривала понад 70 днів, під Києвом ворог втратив близько 100 тисяч чоловік.
На півдні оборона Одеси тривала 72 дні, Севастополя - 250 днів. У битві за місто моряків ворог втратив до 300 тисяч солдатів і офіцерів убитими та пораненими.
Для порівняння: Данія захищалася один день, Бельгія -19, Франція - 44 дні, Норвегія - два місяці. Вже тоді наші воїни вписали яскраві сторінки в літопис бойової слави.
За минулі роки про Велику Вітчизняну війну написано чимало історичної, художньої, воєнно-мемуарної літератури. В них описаний масовий героїзм наших людей на фронтах війни і в тилу ворога, який був нормою поведінки наших солдат і офіцерів в бою, трудівників тилу, зокрема, підлітків і жінок, які діяли самовіддано в умовах воєнного часу.
В своїй статті я нагадаю нинішній молоді про деяких героїв Великої Вітчизняної війни, які й нині можуть слугувати прикладом для наших захисників України на південно-східних її рубежах. Ось із теми "Українські жінки в роки Другої Світової війни" кілька прикладів.
Старше покоління напевне пам'ятає фільм "Чапаєв" про Анку -кулеметницю. При обороні Одеси і Севастополя прославилася 20-річна дівчина, боєць 25-ї Чапаєвської дивізії Ніна Онілова. Ось що вона писала в листі до актриси В. М'ясникової, виконавиці головної ролі у фільмі "Чапаєв": "Я мріяла стати кулеметницею і хоробро битися. Коли почалася війна, я вже була готова, склала на "відмінно" кулеметну справу. Я потрапила - яке це було щастя до Чапаєвської дивізії. Я зі своїм кулеметом захищала Одесу... На вигляд, я, звичайно, дуже слабенька, худенька. Але, скажу правду: у мене жодного разу не затремтіла рука. Спочатку я ще боялася. А потім все пройшло… Коли захищаєш дорогу, рідну землю і свою сім'ю (у мене немає рідної сім'ї, і тому, весь народ - моя сім'я) тоді стаєш дуже хороброю і не розумієш, що таке боягузтво…"
Ніна Онілова була нагороджена орденом бойового Червоного Прапора. Загинула при обороні Севастополя, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу.
Друга моя розповідь про Євдокію Миколаївну Завалій - єдину жінку , яка в роки Великої Вітчизняної війни на Україні командувала взводом морських піхотинців. "Лейтенанту Дусі" тоді було всього 18 років. Народилася вона у 1926 році. Але на війну вона пішла у 16, із самого її початку, приписавши собі 2 роки. Служила санітаркою в кавалерійському полку.
Євдокія Завалій в боях з ворогом проявила себе хоробрим, сміливим і відважним захисником Батьківщини. Була чотири рази тяжко поранена, двічі контужена. До кінця війни із трьох десятків підлеглих "лейтенант Дуся" втратила більше половини. Згадувала: "Так і не звикла втрачати. Кожний із хлопців і досі стоїть перед моїми очима. Піднімаю їх в атаку: "Взвод, за мною!" Голос - то у мене завжди був гучним. Доженуть мене і обходять, щоб прикрити…Спочатку, звичайно, хмикали у мій бік. А я волю в кулак і вперед! Хотілося показати, що я вмію воювати не гірше чоловіків. І вони звикли до мене, стали поважати. Якщо б вони не прийняли мене за командира, сто разів була б убита. Адже німці полювали за мною, вони звали мене " фрау - чорна смерть". Кожного разу мене хлопці врятовували…".
За бойові подвиги Євдокія Миколаївна Завалій була нагороджена орденами: Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І-ІІ ступенів, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а в мирний час (1976 р.)- Орденом Жовтневої Революції.
Павличенко Людмила Михайлівна (1916-1974 рр.) - снайпер часів Другої Світової війни. Герой Радянського Союзу. За фахом - учитель, Людмила стала найуспішнішою жінкою-снайпером в історії.
Війна застала Люду в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни вона добровольцем йде на фронт і вже до липня 1942 року на рахунку Л.М. Павличенко було 309 знищених німецьких солдатів та офіцерів ( у тому числі 36 снайперів противника). Противник назвав її "леді смерть".
Влітку 1942 року в США проходив міжнародний форум молоді, на який були запрошені молоді люди і від нашої Батьківщини. Від України в цьому форумі взяли участь Людмила Павличенко і Герой Радянського Союзу танкіст Тимофій Шашло. Радянський Союз в той час вимагав від союзників відкриття другого фронту в Європі. В своєму знаменитому виступі на багатотисячному зібранні в Нью-Йорку Людмила Павличенко, звертаючись до американців, сказала: - "Джентльмени, я - вчителька, мені двадцять п'ять років. На фронті я вже встигла знищити 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?"
Після цих слів багатотисячний натовп завмер, а через декілька секунд вибухнув громовими оплесками і схвальними вигуками . Так було!
Молодим 19-річним фельдшером лейтенант медичної служби Пушина Феодора Андріївна потрапила у пекло війни у 1942 році. У важких наступальних боях в Києві в листопаді 1943 року вона винесла 30 тяжкопоранених бійців, але сама загинула. За надзвичайну мужність і героїзм, лейтенанту медичної служби Пушиній Феодорі Андріївні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Герой Радянського Союзу Марія Захарівна Щербаченко ( 14.02. 1922 р.-23.11.2016 р.) у березні 1943 року була призвана Вовчанським військкоматом і зарахована на курси санітарок при Самаркандському медичному училищі. У лавах РСЧА з червня 1943 року. Особливо відзначилася при форсуванні Дніпра поблизу села Греблі Кагарлицького району. В боях за 10 днів винесла на собі та надала першу медичну допомогу 112 пораненим бійцям.
В роки Великої Вітчизняної війни бійці і командири Червоної Армії проявили масовий героїзм. Але, лише декілька подвигів були відзначені присвоєнням звання Героя Радянського Союзу всім учасникам бою, загиблим і тим, хто залишився в живих. Таких подвигів на Україні було здійснено два.
Рання весна 1943 року. Після Сталінградської битви Червона Армія перейшла в наступ, в ході якого підійшла до Харкова. Німці створили міцне угрупування своїх військ південно - західніше міста, яке переважало радянські війська по чисельності і кількості бойової техніки. Село Таранівка під Харковом було важливим пунктом на шляху німецьких військ. На залізничному переїзді станції Таранівка оборону тримав взвод лейтенанта Петра Широніна із 25 бійців 78-го гвардійського полку 25-ої гвардійської стрілецької дивізії.
З другого по шосте березня 1943 року до підходу основних сил взвод витримав декілька боїв. 5 березня ворог намагався захопити переїзд, коли в атаку пішли 35 німецьких танків і бронемашин. Радянські воїни мужньо боронили переїзд, знищили 16 танків і бронемашин і понад 100 німецьких солдат. В цьому бою загинули практично всі. В живих залишилося тільки 6 чоловік. Лейтенант Широнін був тяжко поранений.
Продовження
у наступному номері
18 березня 1943 року Указом Президії Верховної ради СРСР всі 25 широнінців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Всі загиблі поховані в братській могилі в Таранівці.
Другий масовий подвиг здійснили морські піхотинці під командуванням старшого лейтенанта Ольшанського Костянтина Федоровича, командира роти автоматників 484-го окремого батальйону морської піхоти Одеської військово - морської бази Чорноморського флоту. З березня 1943 року він, як командир роти автоматників брав участь в Донбаській наступальній операції: при десанті під містом Таганрог, а 8-10 вересня 1943 року брав участь в Маріупольському десанті. Його десантний загін налічував 157 чоловік. Успішно виконав бойове завдання, знищивши близько 600 солдат і офіцерів ворога.
В ніч на 26 березня 1944 року загін десантників-добровольців з 55 осіб та приданих загону 12 саперів і зв\'язківців під командуванням старшого лейтенанта Ольшанського здійснили по тилах ворога марш-кидок в порт міста Миколаєва. Зайнявши декілька будівель та прилаштувавши їх до оборони, загін дві доби до приходу наших військ вів бій, відбивши вісімнадцять шалених атак ворога і нанісши йому великих втрат.
Старший лейтенант Костянтин Ольшанський у цьому бою 27 березня 1944 року загинув смертю хоробрих.
Указом Президії Верховної ради СРСР від 20 квітня 1944 року за мужність і відвагу всім учасникам десанту - 68 осіб було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Коли в місто Миколаїв вступили наші війська, від десанту на той час залишилося 11 чоловік. Всі були поранені, обпалені. Із госпіталю вийшло шестеро.
А далі моя розповідь про унікальний подвиг рядового Олександра Матросова, який своїм тілом затулив амбразуру ворожого дзоту і, який в роки Великої Вітчизняної війни, став масовим. Ще три - чотири десятків років тому це ім'я було святим для радянської молоді, для хлопчиків і дівчаток із піонерських дружин, для молодих солдат, які приймали присягу для служби в Збройних силах.
В жодному військовому статуті не записано, що солдат зобов'язаний закривати своїм тілом амбразуру ворожого дзоту, кидатися під танк з гранатою, таранити ворожий літак чи спрямовувати підбитий, охоплений полум'ям літак на скопище ворога і бойової техніки.
Самопожертва на війні - це пік душевного пориву, це усвідомлений вчинок, притаманний нашому народу здавна. Дякуючи пропаганді, про подвиг Матросова узнав весь світ, який шокував навіть хвалених пруських вояк.
Народився Олександр Матросов 5 лютого 1924 року в м. Дніпропетровськ. У вересні 1942 року, його, сімнадцятирічного хлопця, призвали в ряди Збройних сил і направили на навчання в піхотне училище під Оренбургом. А вже в січні 1943 року, разом з іншими курсантами - добровольцями маршової роти відправився на фронт.
Свій подвиг, який прогримів на всю країну, Олександр Матросов здійснив 27 лютого 1943 року недалеко від села Чернушки, затуливши собою амбразуру ворожого дзоту, який не давав змоги нашим солдатам піднятися в атаку через густий кулеметний вогонь.19 червня 1943 року Матросов Олександр Матвійович посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Про подвиг Матросова в ті роки ходило чимало міфів. Зокрема, й той, що Матросов здійснив його першим. А насправді подвиг Матросова був сорок шостим. Ще до нього на фронтах минулої війни вже було здійснено 45 таких подвигів. Першим, хто здійснив такий подвиг, був Олександр Панкратов, політрук танкової роти 125-го танкового полку 28-ї танкової дивізії в бою недалеко від Великого Новгорода.
А скільки ж було всього здійснено подвигів Матросова? Останні дані говорять про те, що за роки Великої Вітчизняної війни їх здійснили 273 бійця. Серед них 55 - українці. Семеро з тих, хто своїм тілом затулили амбразуру ворожого дзоту, не дивлячись на тяжкі поранення, залишилися живими.
"Подвиг Матросова" здійснювали не тільки стройові воїни, а й сержанти і офіцери. Таких було два випадки, один з них здійснив українець. Здійснили "подвиг Матросова" навіть дві жінки: розвідниця - партизанка Римма Шершнева і молодший лейтенант медичної служби Ніна Бобильова.
По закінченню Другої Світової війни у серпні 1945 року радянські бійці у війні з Японією здійснили 13 "подвигів Матросова". Коли наші війська штурмували японський острів Шумшу, який був добре укріплений, останні два "подвиги Матросова" здійснили: матрос Петро Ільїчов і старшина 1-ої статті Микола Вілков.
За такий здійснений подвиг, за таку самопожертву, високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні 149 бійців. 26 - взагалі залишилася без нагород. Інші 56 чоловік за проявлену мужність були нагороджені орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни. Єдиним "матросівцем", якого нагородили медаллю "За відвагу" був уродженець Полтавщини Яків Богдан.
З перших днів, тижнів війни розпочався партизанський рух - збройна боротьба нашого народу проти німецько-фашистських загарбників. Підпільно - партизанський рух на окупованій ворогом території розгорнувся так, що нагадував другий фронт в тилу ворога. Діяло 6200 партизанських загонів і підпільних груп, в яких воювало понад один мільйон чоловік, зокрема, в Україні - понад 600 тисяч.
Партизани знищили 58 бронепоїздів, 50 тисяч автомобілів, підірвали 12 тисяч мостів, пустили під укіс тисячі залізничних ешелонів, знищили десятки тисяч ворожих солдат. Важливою формою партизанських дій були рейди партизанських формувань у тилу ворога, які відволікали великі сили гітлерівців (до 25 відсотків), що було суттєвою допомогою Червоній Армії. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С.А. Ковпака, О.Ф.Федорова, О.М. Сабурова, П.П. Вернигори, С.В. Гришина.
В партизанських загонах і підпіллі брали участь чимало дітей, неповнолітніх хлопців і дівчат. Партизан - українець Валя Котик здійснив свій подвиг на півночі Хмельниччини. Партизанив Валя з дванадцяти років. В березні 1944 року так склалася ситуація, що командир партизанського диверсійного загону залишив прикривати відступ 14-літнього хлопця.
Валя Котик 20 хвилин вів нерівний бій сам проти двох взводів німців. Коли патрони закінчилися, Валя пустив у хід гранати, останньою підірвав себе й німців. В останньому Валиному бою загинули два десятки есесівців.
Посмертно він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Згадаймо героїв підпілля "Молода гвардія" у м. Краснодон, Лялю Убийвовк з Полтави, які також були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Сміливо воювали в тилу ворога наші земляки: С.Г. Ганзенко, командир партизанської бригади з Єньок, Микола Сметана з Хильківки, підривник спецгрупи Микитенко М.О. з Попівки, який за подвиги був нагороджений орденом Червоного Прапора і чотирма медалями "За відвагу" та брав участь в параді Перемоги.
В м. Лубни в групі Короткова брали участь в підпільній боротьбі подружжя Хохлових. Нині доживають свого віку наші мужні партизанки: Даценко Марія Олексіівна з Хорола, Широкоступ Ганна Денисівна з Петракіївки.
На честь наших мужніх і славних партизанів і підпільників Указом Президента України був установлений День партизанської слави, який відзначається щорічно 22 вересня.
2 лютого 1943 року була завершена Сталінградська битва. Розгромлено 330-тисячне угрупування ворога. В цій битві підібрано і поховано 147 тисяч 200 німецьких солдат і офіцерів, 94 тисячі взято в полон. Потрапив у полон і сам командуючий генерал - фельдмаршал Фрідріх Паульс. А полонив його українець, старший лейтенант Федір Ільченко, офіцер оперативного управління 38-ої окремої мотострілецької бригади, разом з українцями капітаном Гриценком, замполітом другого батальйону і лейтенантом Межирко, офіцером зв'язку цієї бригади та перекладачем спустилися в підвал універмагу міста Сталінград і полонили фельдмаршала Паулюса і весь штаб 6-ої німецької армії. За цей подвиг старший лейтенант Ільченко був нагороджений орденом Леніна. Маршал Єременко у своїх спогадах писав, що "Сталінградська битва знаменувала собою поворот в ході Великої Вітчизняної війни і Другої Світової війни в цілому".
Слід згадати і про таку участь України в Другій Світовій війні, коли 120 тисяч наших земляків воювали в арміях антигітлерівської коаліції - США, Канади, Франції, Польші, Чехословаччини. 6 червня 1944 року, коли військові з'єднання США, Англії та Канади - трьохмільйонна армія, під командуванням американського генерала Ейзенхауера, висаджувалася на північному узбережжі Франції для відкриття другого фронту, то в цій операції брали участь 40 тисяч вояків українського походження.
5 тисяч українців під час війни воювали за Францію у складі іноземного легіону. Українці воювали на Тихоокеанському регіоні, в Малій Азії, в Північній Африці.
Чимало українців брали участь у русі опору проти німецьких загарбників на території Франції. Широко було відомо ім'я лейтенанта Василя Порика. В тяжких боях, потрапивши у полон на східному фронті, він не скорився ворогові, йому вдалося втекти з німецького полону і взяти активну участь в русі опору фашистам у Франції. Та ворогам вдалося схопити Василя Порика. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Вище я писав про повних кавалерів ордена Слави. Так от, з чотирьох Героїв Радянського Союзу і, одночасно, повних кавалерів ордена Слави, два- українці. Це черкащанин І.Г. Драченко і херсонець П.Х. Дубина.
Воїни-українці були визволителями народів Європи, вони штурмували Берлін. Українець лейтенант Олексій Берест встановив червоний Прапор Перемоги над поверженим рейхстагом. А інший українець, полковник Ф.М. Зінченко, Герой Радянського Союзу, командир 756 стрілецького полку, був першим комендантом рейхстагу.
Історії відомий і такий факт. По закінченню Другої Світової війни 2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Миколайович Дерев'янко, українець з Уманщини, від імені радянського уряду прийняв капітуляцію мілітаристської Японії. На американському лінкорі "Міссурі" К. Дерев'янко разом з представниками союзників підписав акт про капітуляцію Японії.
Доречно згадати і про нашого славетного земляка з с. Веприк Гадяцького району на Полтавщині - Духова Миколу Леонідовича, творця важких танків в роки минулої війни. На них воїни визволяли Україну, громили ворога на його території, брали Берлін та брали участь в битві з Японією. За свою подвижницьку працю на благо Батьківщини М.Л. Духов тричі удостоєний звання Героя Соціалістичної праці, нагороджений багатьма орденами, лауреат шести державних премій.
Діти війни - це безприкладний факт в історії Великої Вітчизняної війни, це явище було притаманне лише нашій країні. На окупованій ворогом території діти брали участь у підпільній боротьбі, були розвідниками, воювали в партизанських загонах.
У військових частинах на фронтах минулої війни було чимало "синів" і "доньок" полків. Вони були розвідниками і зв'язківцями, сестрами милосердя і підривниками. "Сину полку" Борису Дмитрієву з Луганщини, розвіднику 130-ї окремої розвідувальної роти 149-ої стрілецької дивізії, в травні 1945 року виповнилося лише п'ятнадцять років. Перше бойове завдання він одержав у грудні 1941 року. У боях на Курській дузі юний розвідник за неодноразові прояви героїзму був нагороджений медаллю "За відвагу".
Пізніше вихованця роти було відзначено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни -ІІ ст., двома медалями "За бойові заслуги". Юний боєць брав участь в штурмі Берліна, визволенні Праги.
Чимало було українців серед прославлених полководців: маршали С.Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єременко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, Й. Апанасенко, І. Черняховський, М. Кирпонос, К. Москаленко, П. Батицький, П. Кошевий. Останні три вже після війни стали маршалами. Генерали А. Кравченко, Д. Лелюшенко, П. Симоняк, П. Жмаченко, С. Рибальченко, маршал авіації В. Судець в роки війни командували крупними військовими об'єднаннями.
Маршали і генерали українського походження очолювали більше половини із 15-ти фронтів, які діяли в боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.
В роки війни окупанти на Україні знищили 1 млн. 366 тисяч радянських військовополонених, 3,9 млн. мирних жителів, в рабство до Німеччини було вивезено 2,5 млн. чоловік, переважно молодих юнаків та дівчат.
Окупанти нанесли Україні величезних економічних збитків. Було зруйновано 16150 підприємств, 27910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, перетворили в руїни 714 міст і селищ, понад 18000 медичних закладів, майже 33000 шкіл, училищ, технікумів, вузів.
Тільки в 1943- 1944 роках окупанти вивезли з території України понад 9 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса і м'ясних виробів, 400 тисяч тонн цукру, 208 тисяч тонн коров'ячого масла і понад 35 тисяч музейних експонатів.
14 серпня цього року жителі району, як і всієї України, широко і урочисто відзначили 26-ту річницю незалежності України. Ми маємо що боронити нашу землю, у нас є кому захищати свою Батьківщину від ворога.
Нині ми маємо усвідомлювати, що доблесть нинішніх захисників Вітчизни на Сході України переважною мірою вихована на героїзмі старших поколінь, які захистили світ від фашизму. Немає сумніву, що кожний наш боєць на Сході України має приклад свого діда чи прадіда, який форсував Дніпро, воював з ворогом в партизанських об'єднаннях і загонах, мужньо боровся в підпіллі. Цим можна підкреслити те, що духовний зв'язок не втрачено. Завдяки цьому онуки і правнуки ветеранів Великої Вітчизняної війни засвоїли військові правила честі і доблесті: "Сам помирай, а товариша виручай!", "Бийся до останнього", "Обов'язок перед Батьківщиною дорожчий за життя".
Коли закінчилася війна, то не було солдата чи офіцера, який повернувся б фронту без медалі чи ордена. З кожним днем все менше залишається живих свідків - солдат - переможців. Ті нагороди, можливо, мають все більше значення для нащадків, ніж для самих ветеранів. Вони стали духовним скарбом роду, предметом гордості.
Тож, наше молоде покоління! Свято бережіть бойові нагороди свого дідуся чи бабусі, прадідуся. Вони завойовані кров'ю і життям старшого покоління, щоб ми нині жили в мирі і злагоді.

Дмитро КРАЖАН, голова ради районної організації ветеранів


Спокою серце не знає


Літа, літа... збігають швидко і летять, як птахи у теплі краї. Проте птахи повертаються часто додому, до своєї хати, до свого гнізда. А життя людське не можна ні повернути, ні змінити, ні продовжити, якщо так запрограмувала природа. Чимало людей пенсійного віку замислюються над тим, як швидко промайнув час, і ти мов і не жив, а вже на порозі - старість.
Золоте покоління ветеранів. За їх плечима десятки років трудового життя, тисячі безсонних ночей, безліч нездійснених мрій і численні щасливі миті прожитих літ. Як живуть пенсіонери у складному нашому сьогоденні, яке змушує їх просто виживати і як їм вдається не втрачати оптимізму, а продовжувати жити активним життям. Про це розмова з ветераном праці, головою ради первинної організації ветеранів районної лікарні Ніною Степанівною Стовбою.
- Ніно Степанівно, зараз деякі громадські активісти в Україні порушують питання про те, що ветерани - це лише учасники бойових дій. Решту ветеранів вони називають "фейковими", що в перекладі з англійської означає "фальшиві", "несправжні". Що ви думаєте з цього приводу?
- За Статутом членами нашої Організації ветеранів України є учасники бойових дій, учасники війни, ветерани військової служби, ветерани праці , люди похилого віку. Скажу за себе, як ветерана праці: у 1966 році, після закінчення школи, я розпочала свій трудовий шлях в Хорольському промкомбінаті (пізніше - фабрика "Промінь"). На фабриці працювало 600 осіб. Я трудилася в ситочному цеху: була підсобним робітником, працювала пакувальницею в швейному цеху. Фабрика завжди була в передовиках серед підприємств місцевої промисловості області. Я завжди старалася сумлінно працювати. Неодноразово моя фотографія заносилася на районну "Дошку Пошани", а в 1985 році - на обласну Дошку Пошани "Ветерани праці". Нагороджувалася медалями "Ветеран праці" та "За доблесний труд".
9 років працювала на Хорольській мехпекарні, там теж неодноразово була відзначена Грамотами та грошовими преміями. З 2000 року і до виходу на заслужений відпочинок працювала в поліклінічному відділенні Хорольської районної лікарні молодшою медичною сестрою, згодом була переведена на посаду медичного реєстратора. Тому, якби мала змогу, запитала би у так званих "активістів" - молодих людей, які не шанують ветеранів і паплюжать їх і нашу Організацію ветеранів України: - А мої 47 років трудового стажу теж несправжні? Давайте згадаємо ветеранів праці нашої первинної організації, які десятки років стояли на сторожі здоров'я хорольців. Хто не знає хірурга Анатолія Івановича Толмачова, дитину війни, ветерана праці, Заслуженого лікаря України? А чи мало діточок з'явилося на світ завдяки лікарю-гінекологу Софії Олександрівні Бутенко, яка має статус учасника війни і ветерана праці? Як можна заперечувати внесок у медичну справу Кравцової Любові Костянтинівни, старшої медсестри поліклінічного відділення, фельдшера швидкої допомоги Марії Савічни Синягівської, колишнього завідувача поліклінікою Мартиненка Івана Никифоровича і багатьох інших ветеранів нашої первинної ветеранської організації?
Відомо, що той, хто не шанує ветеранів, хто забуває минуле, не має майбутнього. І цю істину повинні знати всі.
- Вас вже 9 років ветерани районної лікарні обирають головою первинної організації. Що вдається зробити для ветеранів і що їх турбує?
- По-перше, хочу зазначити, що районна лікарня - це бюджетна організація , тому не має коштів, щоб допомогти ветеранам так, як би цього хотілося. Але, незважаючи на фінансові труднощі, ми разом з головним лікарем Виноградом М.В., головним лікарем сімейної медицини Соболем Л.М., головою профкому Бабай Т.В. відвідуємо ветеранів з подарунками і квітами на 9 травня, на День ветерана 1 жовтня, в ювілейні дні народження. Ветерани дуже задоволені, що їх не забуваємо. А на що вони скаржаться? Здебільшого на погане здоров`я, на високі ціни на ліки, продукти харчування, комунальні послуги, мізерні пенсії. Хвилює їх нестабільність в країні, ситуація на Донбасі, обурюються ветерани через постійні жахливі новини, які передаються через екрани телевізорів, через що в них піднімається тиск. Невже у нас в країні немає нічого позитивного, щоб додати людям похилого віку оптимізму? І як всі бабусі і дідусі наші ветерани, звичайно, хвилюються за своїх дітей, внуків і правнуків, за їх майбутнє.
Чи потрібно зберегти Організацію ветеранів України, яка останнім часом зазнає звинувачень? Впевнено можу сказати "так", тому що ветерани, об'єднавшись, почувають себе впевненіше і відчувають хоча б якусь підтримку та допомогу.
Дякуючи голові ради районної організації ветеранів Кражану Д.А. , його енергії і ініціативі наші ветеранські організації тримаються, об'єднують ветеранів і кожного дня доводять, що ми ще живі і опускати руки не збираємося і що і надалі будемо стояти на захисті інтересів наших ветеранів.
Добре, що районну ветеранську організацію підтримують керівники району - голова районної державної адміністрації Л.М.Звірко та голова районної ради В.А.Мартюк.
- Ніно Степанівно, вас часто можна бачити на різноманітних заходах, що проводяться в місті і районі. Ви - учасник хору ветеранів "Надвечір`я" та ансамблю "Журавка" Районного будинку кульрури, який, до речі, в районному огляді-конкурсі ветеранських ансамблів району, присвячений 30-річчю створення Організаціії ветеранів України, посів перше місце. Що це дає вам ?
- Співати любила завжди і зараз, незважаючи на хвороби і негаразди, іду на репетиції, виступаю на концертах. Ми, учасники ансамблю, спілкуємося між собою, підтримуємо один одного. Нас єднає любов до пісні, а пісня додає наснаги, настрою і задоволення. Ми виступаємо не лише в Районному будинку культури та в центрі міста на різноманітних заходах, але й в селах району, у Вишняківському будинку-інтернаті, беремо участь в пісенному святі "Барви Хорольщини", в пісенних конкурсах у місті Лубни та в селищі Шишаки Миргородського району, на Сорочинському ярмарку. Так що життя продовжується і в період поважного віку, більше того, воно залишається цікавим, багатогранним, і часто дарує людям приємні сюрпризи, дає змогу зайнятися тим, що до душі і на що раніше не вистачало часу. Отож всіх закликаю жити активно, щасливо, творити, спілкуватися, радіти життю.
- Знаю, що ви берете активну участь у громадському житті міста, зокрема, у благоустрої нашого рідного Хоролу.
- Разом з іншими ветеранами я брала активну участь у озелененні міста: нашими руками, руками ветеранів міста, посаджені туї на вулиці Полонській, квіти на вул. Кременчуцькій. Відчуваю велике задоволення від того, що цією красою будуть милуватися мої діти, внуки і правнуки. А ще це доводить, що ветерани є активними, небайдужими членами суспільства і патріотами нашого міста.
- Швидко летить час і ось ви вже і прабабуся. Чи додалося клопоту?
-Який клопіт? Життя продовжується. Діти вже дорослі, троє внуків, двоє з них вже живуть самостійним життям, третій навчається в школі. Підростають двоє правнуків. Звичайно, переживаю за них, хочу, щоб у них було все добре. Серце болить, коли в когось якісь негаразди, коли хворіє малеча. Мій дім і моє серце завжди відкриті для моїх рідних: я завжди готова дати їм пораду, підтримати у скрутну хвилину, пригостити смаколиками.
До речі, і діти, і внуки перейняли від бабусі хист до співу і любов до пісні. Вони також гарно співають. А коли збираються разом, в квартирі звучить чудовий злагоджений ансамбль. І всі разом завжди згадують чоловіка, батька і дідуся Миколу Володимировича, який пішов за межу вічності. І членам родини не вистачає його в їх сімейному колі…
Що ж, осінь життя, як і осінь року, треба зустрічати без печалі… Вона неминуча, тож потрібно зробити все, щоб ця осінь була золотою.
А для цього треба постійно знаходити для себе джерело оптимізму, жити в гармонії зі своїм віком, радіти кожному прожитому дню, навчитися сприймати життя, як безцінний подарунок долі. І виявиться, що насправді ще багато хорошого попереду, а головне - любов і увага рідних та близьких до вас людей і наша - до дітей, внуків і правнуків.
Наприкінці розмови Ніна Степанівна всім ветеранам побажала здоров`я, наснаги, душевного спокою і оптимізму, злагодженості в роботі ветеранських організацій, миру та стабільності кожній родині і всій нашій Україні, більш дієвої підтримки ветеранів з боку держави.


Студент - не звання, а стан душі! Студентству всі віки покірні!


Зацікавлені погляди, веселі жарти, приємні зустрічі, море квітів і жодної думки про старість - ось головний лейтмотив свята випускників Університету третього віку.
Зазвичай слово "випускний" ми поєднуємо з веселою шкільною юністю, яка виходить на самостійний шлях життя. А тому іноді навіть не звично, що випускний вечір буває і у людей шанованих років , мудрих, сивочолих, загартованих життям. Але у слухачів Університету третього віку позаду - напружений навчальний рік, протягом якого вони забули про літа, хвороби, проблеми, бо кожен знайшов для себе цікаве і корисне заняття. Як повідомила завідуюча відділенням денного перебування "Університету людей третього віку" Сніжана Дем'яненко (її називають "деканом"), цього навчального року сертифікати отримують 27 слухачів.

Майже рік студенти відвідували курси "Вивчення комунікаційних та інформаційних технологій" та прослухали ряд лекцій на різні теми, які для них готували педагоги відділення соціально-побутової адаптації за програмою Університету третього віку. І сьогодні, вони пожинають плоди своїх старань. Педагоги впевнені, що отримані знання обов'язково знадобляться. В свою чергу, студенти виглядають впевненими, задоволеними і цілком можуть бути названі "просунутими" пенсіонерами, бо вони стали власниками електронних адрес, завели акаунти в популярних соціальних мережах і навчилися робити відео-дзвінки, також вони навчилися комп'ютерної грамотності і тепер спілкуються в Інтернеті з однолітками і отримують корисну інформацію, і що не менш важливо знайшли в Університеті багато нових друзів. Найголовніше, як зізнаються самі студенти, вони отримали чудову можливість спілкування, адже цього так не вистачає людям старшого віку.
Університет третього віку - це проект підтримки і турботи, який дозволяє літнім людям знову відчути себе потрібними. Саме з цією метою шість років тому при відділенні соціально-побутової адаптації територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) було відкрито Університет третього віку. За цей час слухачі Університету стали однією дружньою сім'єю.
Навчальний рік проминув як одна мить, настав особливий день - випускний, і слухачі та організатори прийняли рішення святкувати, як годиться справжнім студентам. З особливим хвилюванням та піднесенням, святково одягнені випускники 4 липня прийшли на урочистості ще до початку свята. Площа, де відбувалася урочиста подія, прикрашена гарною, зі смаком оформленою в національному стилі аркою. Все те розмаїття, створювало святковий настрій ще до початку свята і стирало почуття схвильованості, яке присутнє кожній людині під час таких подій.
Випускний бал розпочався піснею "Україна - це я ", котру майстерно виконала соціальний робітник територіального центру Надія Миколаївна Мусієнко зі своїми колегами-учасниками ансамблю "Калинонька" Петракіїв-ського сільського клубу.
Ведучі свята, психолог територіального центру О.Ю.Гетьманенко та соціальний працівник відділення денного перебування Н.С. Конончук, запросили до вітального слова директора територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської РДА Л.О.Бойко та завідувача відділення денного перебування С.А.Дем'яненко. Вони висловили захоплення досягненнями слухачів та побажали їм здоров'я та нових успіхів та досягнень: "Навчальна програма для людей похилого віку "Університет третього віку" не тільки навчає, але й робить життя наших студентів змістовним та цікавим. Влаштовуються екскурсії екологічними стежками Хорольщини, слухачі Університету є активними учасниками виставок декоративно-ужиткового мистецтва, приймають участь у фестивалях творчості, відвідують краєзнавчий музей. Навчають студентів викладачі-волонтери, члени районної ради ветеранів, громадські активісти нашого міста, люди старшого і молодшого віку, які обізнані із темою програми та мають відповідну освіту і досвід, усі, хто виявляє бажання та є фахівцями щодо теми, яка цікавить слухачів".
З привітаннями на свято до поважних відвідувачів завітали і голови Хорольської районної державної адміністрації Звірко Л.М., Хорольської районної ради Мартюк В.А., перший заступник Хорольської районної державної адміністрації С.Г.Абрамов, голова Хорольської районної організації ветеранів Д.А.Кражан. У своїх виступах вони наголошували на важливості організації роботи "Університету третього віку” дякували його ректору, викладачам, директору та всім працівникам територіального центру за той титанічний труд, який вони вкладають у залучення людей похилого віку до активного життя. Адже людині з активною життєвою позицією, яка все життя була у вирі подій, людей і спілкування, дуже важко і просто шкідливо залишатися наодинці із собою. Вітаючи випускників, зазначали: "Це найкраще, що ви можете зробити на заслуженому відпочинку - приділити час собі, своєму здоров'ю, дізнаватися про цікаві та дивовижні речі." А також бажали їм життєвого оптимізму, здоров'я і всіляких життєвих гараздів.
Після привітань відбулась церемонія вручення сертифікатів в урочистій обстановці. Випускники в переважній більшості - в українських вишиванках. У всіх щасливі погляди, сонячні посмішки, а випускниками стали: Н.В. Багмет, Н.Г. Багмет, Н.Г. Вареник, Г.Д. Ванжа, Л.М. Гладченко, Н.П. Гайдар, О.М. Денисенко, Л.В. Костенко, Н.М. Куліш, В.Л. Литвиненко, М.В. Литвиненко, Л.А. Лендел, В.П. Матяш, О.М. Місюренко, В.С. Мартиненко, Р.Т. Радченко, Н.М. Руссу, Л.О. Сніжко, О.С. Сизонова, А.В. Стовба, В.А. Трач, В.І. Фесенко, Н.С. Черняк, Р.А. Шемшур, К.М. Штомпель, Л.О. Шинкаренко.
Найактивніших випускників, котрі не пропустили майже жодного заняття, та підбадьорювали інших, нагородили грамотами - Л.В.Костенко, Н.П.Гайдар, Л.О.Сніжко, В.С.Мартиненко, Н.Г.Вареник. Відзначили на святі подякою і ансамбль "Берегиня" територіального центру та особисто керівника Р.А.Шемшур за активну життєву позицію, участь та перемоги у різноманітних конкурсах художньої самодіяльності.
При отриманні сертифікатів всі студенти дякували за надану можливість, говорили, що відчули себе потрібними, пропонували ідеї щодо створення клубів за інтересами та просто від щирого серця дякували працівникам терцентру, які були терплячими викладачами. Зі сльозами на очах адресували студенти свою подяку за підтримку та розуміння керівництву району та, звертали увагу на чуйність, повагу зі сторони працівників відділення. Акцентували увагу присутніх наскільки вони зблизились один із одним, що при зустрічі питають: "Як там наші!".
Слухачам було приємно ще раз згадати цікаві моменти "студентського життя", слухаючи виступи одногрупників Любові Олександрівни Сніжко та Олександри Миколаївни Денисенко.
Ніщо так не об'єднує і не згуртовує людей як разом заспівана пісня. Випускники та гості підспівували улюблені пісні, разом із ансамблем "Калинонька" Петракіївського сільського будинку культури та дякували сільському голові Григорію Тритяку, котрий теж був присутнім на святі та забезпечив музичне оформлення і приїзд аматорів сцени.
Забута мелодія юності, вальс у виконанні двох маленьких дошкільнят Софійки Калін та Дмитрика Єременка для кожного з присутніх звучав по різ-ному. Для одних весело і безтурботно, для інших - трепетно і ніжно. На випускників після урочистої частини чекав, ще й солодкий стіл.
Після випускного вечора всі студенти на три місяці відправляться на канікули. Але вже у вересні багато з них планують повернутися на навчання до Університету. Всі студентки отримали завдання на літо - залучити до активного життя на заслуженому відпочинку ще більше пенсіонерів Хорольського району, в тому числі й чоловічої статі.
Чудовий був день, але, як і всі інші, добіг кінця. Усі залишились задоволені, сповнені гарним настроєм, позитивом.


НЕБЕЗПЕКА НА ДОРОЗІ


Звук гальм таксі був настільки сильним, що на вулицю вискочили продавці магазинів, які розташовані на вулиці Кременчуцькій. Я йшла по пішохідному переходу, не хвилюючись за свою безпеку, оскільки нещодавно на дорозі з'явилася "зебра", яку водіям важко не помітити. Але водій таксі їхав з такою швидкістю, що, натиснувши на гальма за декілька метрів від мене, розвернуло машину на 90 градусів. Якимось дивом вдалося уникнути аварійної ситуації. Від шокової ситуації потерпли руки і ноги. Продавці магазину, в який я ледь зайшла, підтримали мене і з обуренням розповіли, що це непоодинокий випадок, коли водії і , особливо таксисти, ігнорують будь-які правила дорожнього руху. В подібну ситуацію, коли водії не помічають дорожніх знаків і не пропускають пішоходів, потрапляли мої сусіди, знайомі і неодноразово я сама. Є розмітка, є знак "пішохідний перехід", але деякі водії "тупо" цього не помічають. Дивом залишившись неушкодженою цього дня, я вирішила на сторінках районної газети порушити це важливе питання - питання нашої безпеки.
Ще одна ситуація, свідком якої я була: два водії на цій же вулиці Кременчуцькій, рухаючись по колу, не могли довести один одному хто з них має перевагу. Справа в тому, що у Верховній Раді прийняли рішення змінити правила перетину перехрестя з рухом по колу (прийнято Верховною Радою 4 квітня 2017 року). Відтепер перевагу мають ті транспортні засоби, які вже рухаються по колу. Таку норму ввели до закону України "Про дорожній рух" і його підписав Президент України. Але, на даний час частина водіїв їздить по-новому, частина - по-старому. Це ті водії, які ніякими змінами до Законів, що стосуються дорожнього руху, не цікавляться. Та про яке знання чи дотримання змін може йти мова, коли і старі правила для них - темний ліс.
Питань до небезпеки на дорогах більше, ніж відповідей на них. Хочеться знати: хто відповідає за це питання у нас в районі, адже, як відомо, ДАІ вже не існує. Зараз чуємо розмови про створення дорожньої поліції, або щось на це подібне. Чи допоможе це вирішити питання безпеки кожного з нас?
Хотілося б, щоб власники таксі проводили роботу із своїми працівниками, перевіряли тих, кого беруть на роботу. Я звертаюся до всіх водіїв: думайте про те, що ви відповідаєте за життя і здоров'я людей, які є учасниками дорожнього руху, думайте про своїх рідних, які теж є пішоходами і можуть потрапити в небезпеку, про себе, бо подібні витівки до добра не призведуть - ігнорування правилами закінчиться трагедією.
Я намагалася запам'ятати номер таксі, яке ледь мене не збило, але, на жаль, через шоковий стан цей номер миттю вилетів з голови.
А взагалі, подібні випадки не слід залишати без уваги, а водіїв - без покарання. Але чи можна добитися якогось покарання для горе-водіїв у подібній ситуації, коли немає жертв і травм? Хто зупинить це свавілля на дорогах? На це запитання я прошу дати відповідь райвідділ поліції на сторінках газети, щоб отримати роз'яснення. Це стосується не лише мене особисто, але й багатьох хорольців, які щодня потрапляють у подібні ситуації.

Людмила ШАБАЛА,
голова первинної ветеранської організації Міжрегіонального центру


"Якщо не ми, то хто?"


Сьогодні перед школою стоїть складне та від-повідальне завдання - виховати високоморальне, національне, свідоме підростаюче покоління, патріотів своєї Батьків-щини, спадкоємців і продовжувачів національ-них традицій.
Скільки б не минало часу, та не забувають учні Штомпелівської ЗОШ І-ІІІ ступенів про сивочолих ветеранів Другої світової війни, що проживають на території Штомпелівської сільської ради.
16 березня волонтери нашої школи учні 9 класу Штомпель Ігор, Тарасенко Владислав та учні 10 класу Литвиненко Станіслав, Синягівський Богдан разом з педагогом-організатором Тютюнник О.Ю. та учителем фізичного виховання Чумаком О.М. завітали до ветеранів війни Черняка Івана Степановича та Адаменка Миколи Семеновича.
Волонтери із задово-ленням допомогли упорядкувати та прибрати подвір'я ветеранів. Така допомога є проявом поваги та милосердя до людей, які віддали своє здоров'я та молоді роки для нашого щасливого майбутнього. Адже, роблячи такі справи, наші учні вчаться бути добрими, співчутливими, чесними, вихованими людьми, які з повагою ставляться до старшого покоління та героїчного минулого нашої Вітчизни.

Оксана ТЮТЮННИК, педагог-організатор Штомпелівської ЗОШ І-ІІІ ступенів


Його ім'я - герой


14 січня 1917 року у селі Софине на Хорольщині у сім'ї селянина Федора Шевельова народилася сьома дитина- хлопчик. Йому судилося прославити і свій рід, і рідне село. Хлопчика назвали Павлом. Нелегкий і тернистий шлях вислала доля Павлові Федоровичу Шевельову. Про це йшлося на вечорі, присвяченому 100-літньому ювілею Героя Радянського Союзу П.Ф. Шевельова. Захід, підготований зусиллями Андріївської сільської бібліотеки-філії і місцевої школи, проходив у актовій залі навчальної установи.
На вечорі згадали основні віхи біографії Героя…
Після закінчення семи класів хорольської середньої школи №1, Павло вступив до Лубенського будівельного технікуму. А за три роки отримав диплом і продовжив навчання у Чугуївському військово-авіаційному училищі. Це був 1939 рік - переддень Великої Вітчизняної війни. Із перших днів битв за Батьківщину - Павло Шевельов у бойовому строю. Павло Федорович першим серед радянських льотчиків збив новітній німецький літак FW-190, довівши при цьому переваги радянської техніки і вселивши у наших льотчиків упевненість у своїх силах. У складі підрозділів Білоруського фронту П. Ф. Шевельов здійснив 258 успішних бойових вильотів, провів 78 повітряних боїв і збив 17 ворожих літаків особисто і 2 - у групі з бойовими побратимами. 4 лютого 1944 року за мужність і героїзм, проявлені у боях із німецько-фашистськими загарбниками, гвардії капітану П. Ф. Шевельову присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордену "Леніна" і медалі "Золота Зірка". Згодом льотчик був нагороджений ще 2 орденами Леніна, 6 орденами Червоного прапора й іншими нагородами. Із 1978 року генерал-полковник авіації П. Ф. Шевельов - у відставці. Жив у столиці Узбекистану - місті Ташкент. На початку 1990-х років переїхав до Брянська. Помер герой 19 травня 2000 року, похований у Брянську.
На вечір пам'яті П. Ф. Шевельова прийшли Андріївський сільський голова Володимир Данилейко, виконавчий директор СВК "Андріївський" Микола Лебедка. Серед почесних гостей були племінник Героя Микола Павлович Матвєєв і його син Павло Миколайович. У школі вчаться правнуки знаменитого льотчика Андрій і Максим (на фото). Спогадами про дядька і дідуся поділилися родичі.
В Андріївці шанують і бережуть пам'ять славного земляка. Тут встановлена меморіального дошка на його честь. У школі для відмінників запроваджена премія імені знаменитого односельця. Пам'ять про першого Героя Радянського Союзу Хорольщини.

Іван Головко,
голова первинної ветеранської організації Андріївської сільради


Теплом зігріте серце


Те, що з нами відбувається протягом життя, називаємо долею. А долі у людей такі різні...
Є місце проживання, куди приходять і залишаються назавжди люди, за спиною котрих багато різних історій, а попереду - одна спільна дорога під постійним наглядом медичних працівників, персоналу, який їх обслуговує. Їх завдання - зробити життя цих людей доглянутим. На цій стежині уже нема тернистих стежок. Бентежать тільки спогади.
Мова піде про мешканців будинків-інтернатів, так званих "будинків перестарілих".
У них різні життєві ситуації, різні характери і погляди на життя, на людські цінності. На жаль, чимало з підопічних потрапляють до цих закладів через власні помилки у житті, шкідливі звички, через які вони залишилися самотніми: без домівки, без підтримки рідних, коли проживання в будинку-інтернаті стало їх порятунком від голоду, холоду, хвороб, самотності.
Інша ситуація у Ганни Омелянівни Господинько, яка перебуває у Вишняківському будинку-інтернаті. Вона - дитина війни, яка на собі відчула, що таке бомбардування, розруха, коли їй із сестроюдоводилося допомагати мамі, яка, залишилася одна з дітьми. Батько був на фронті, та була надія, що закінчиться війна, він повернеться додому і їм стане легше. Та у 1943 році прийшла похоронка. Ганні доводилося важко працювати, підтримуючи маму. Після школи працювала в колгоспі в ланці, пізніше, протягом 14 років, трудилася на цегельному заводі. Там чоловікам було важко, а як було жінкам - годі й говорити.
З 1976 року вона працювала в нашому навчальному закладі, на той час - це СПТУ-5: спочатку в їдальні від комбінату громадського харчування, а потім колишній директор О.С.Заїка запропонував їй посаду комірника.
- Ганна Омелянівна людина доброзичлива, - згадує Олександр Степанович, - знаходила спільну мову з працівниками і учнями, а, головне, завжди відповідально ставилася до виконання своїх службових обов'язків. Які б перевірки не були - в неї завжди порядок.
16 років ветеран нашої первинної організації ветеранів Господинько Г.О. працювала в навчальному закладі, звідки і пішла на заслужений відпочинок.
Жила ювілярка з чоловіком у Хоролі, на Заяр'ї, разом хазяйнували, тримали господарство, підтримували один одного. Та біда прийшла несподівано, причому не одна. У Ганни Омелянівни виявили серйозне захворювання. Після операції, робити вона нічого не могла, навіть себе було важко обслуговувати. А тут інша біда - паралізувало чоловіка. Дітей їй Бог не дав, тому їм допомагала сестра, племінниця. Доводилося наймати доглядальниць, але взаємостосунки з ними не складалися.
Ось тоді жінка і вирішила з чоловіком оформити документи у Вишняківський будинок-інтернат, адже подружжя потребувало постійного догляду і медичної допомоги.
Їм виділили кімнату, в якій є телевізор, холодильник, створили всі умови для проживання, а головне, що було дуже важливим - в них був постійний, цілодобовий медичний догляд. Це було у 2007 році, а через чотири роки чоловік Ганни Омелянівни помер.
У цьому році виповнюється шість років, як чоловік пішов за межу земного життя, а вона проживає сама в умовах, які її повністю задовольняють.
15 березня цього року їй виповнилося 80 років. Ми з членами ради ветеранів Хорольського Міжрегіонального центру довго думали, як же нашу Ганну Омелянівну гарно привітати? Тоді Любов Сергіївна Король, яка відповідає за роботу серед жінок, запропонувала: “А давайте поїдемо не тільки з гостинцями, а й із концертною програмою, щоб подарувати радість не тільки нашому ветерану, але й іншим підопічним. Організувала членів ансамблю ветеранів "Журавка", в якому вона співає із своєю сестрою Галиною Сергіївною, теж ветераном нашого навчального закладу. Запросили допомогти в проведенні цього заходу Стовбу Ніну Степанівну, голову ради первинної організації ветеранів районної лікарні, ветерана праці Матвієнко Галину Михайлівну, котрі, не вагаючись, погодилися. За це їм велика вдячність. Поїхала з нами у гості до ювілярки і Неля Миколаївна Куліш. Вона тривалий час не тільки працювала з Ганною Омелянівною, а й приятелювали. Ось як вона про неї відгукується:
- Ганна Омелянівна - людина добра, душевна,- розповідає Неля Миколаївна, - з нею можна було про все поговорити, поділитися радістю, обговорити проблеми. Вона завжди давала добру пораду, підтримувала. Я дуже рада нашій зустрічі.
Авторка цих рядків, як голова ради ветеранів навчального закладу, хочу сказати добрі слова на адресу директора навчального закладу Зайця В.І., голови профкому Барановського В.А., які завжди підтримують всі ініціативи ветеранської організації.
Ось і цього разу для поїздки у Вишняки нам виділили мікроавтобус, передали ювілярці торт і найщиріші вітання.
Я зателефонувала до директора будинку-інтернату Володимира Денисовача Переятинця, щоб повідомити, що ми хочемо приїхати привітати ювілярку, та попросила, щоб для неї це було сюрпризом. Наше вітання стало несподіванкою не лише для Ганни Омелянівни, але й для інших мешканців будинку-інтернату. Буквально за декілька хвилин їх запросили до вітальні. Чимало з них були на візках.
Учасники ансамблю "Журавка" і народного хору "Надвечір`я" співали задушевні і жартівливі пісні, а Любов Сергіївна Король майстерно читала вірші та гуморески, за що були віддячені оплесками підопічних. А після цього, кожного пригостили пиріжками, варениками, святковим тортом, щоб всі за здоров'я нашої ювілярки покоштували, приготовані нашими учасниками концерту.
Свято продовжувалося в кімнаті Ганни Омелянівни, де ми спільно з господаркою та її племінницею Ніною Василівною накрили святковий стіл. Під час святкового обіду колишні колеги навчального закладу згадували минуле, і всі вітали ювілярку з ювілейним днем народження. Із розмови з нею ми зрозуміли, що жінка не скаржиться на життя, що їй в цьому закладі затишно і добре.
- У нас тут працюють дуже гарні і добрі люди на чолі з директором Володимиром Денисович Переятинцем, персонал дуже чуйно ставиться до нас, хоча їм іноді дуже важко спілкуватися з людьми, у яких непростий і, іноді, запальний характер, бо в кожного за плечима складне життя, яке дається взнаки.
Ось сьогодні підопічних на концерт запрошувала Людмила Олексіївна Курило, яка працює організатором культурно-дозвіллєвої роботи. Вона намагається завжди допомогти кожному, вислухати, порадити, підтримати, організовує для нас різноманітні заходи. “У нас організована художня самодіяльність, наші артисти завжди на свята проводять концерти. Не забуває дирекція будинку-інтернату іменинників: нас вітають, дарують подарунки. Учасників і дітей війни вітають 9 травня з Днем Перемоги.
Моя сестра, Марія Омелянівна, племінниця, майже щодня приходять в гості, так що я не відчуваю себе самотньою.
Я знаю, що у нас, у Вишняках, є одинокі хворі люди, які живуть гірше за нас, адже не мають постійного догляду, а тут добре: нас годують, одягають, перуть, прибирають, розважають, надають нам медичні послуги, підтримують порадою і добрим словом”.
Ганна Омелянівна була дуже вдячна всім, хто зробив для неї свято. - Я за 10 років перебування в будинку-інтернаті ніколи не чула, щоб когось так вітали з днем народження. В мене таке відчуття, ніби я помолодшала на 10 років.
Не знаю, хто був найбільше задоволений нашим вітанням Господинько Ганні Омелянівні: чи сама ювілярка, чи підопічні, чи ми самі, бо їхали додому з піднесеним почуттям того, що подарували людям радість, добре слово, частинку свого тепла. А це, мабуть, головне, чого потребує кожна людина.
Східна мудрість говорить: “Можеш допомогти людині - допоможи, не можеш допомогти - помолися, не умієш молитися - подумай про людину добре!” І це вже буде допомога, тому що світлі думки - це теж допомога.

Людмила Шабала, голова ради ветеранів
Хорольського Міжрегіонального центру


І хліб пекли, і пекарню реконструювали


Жива історія підприємства заповнила актову залу приватного підприємства "Хорольська механізована пекарня". На свої щорічні збори зійшлися ветерани. На заслуженому відпочинку перебувають 50 колишніх працівників пекарні, а семеро із них продовжують працювати. Директор ПП "Хорольська мехпекарня" Л.П. Керекелиця та голова ветеранської організації С.І. Ватуля дякували присутнім за працю і згадували часи розбудови і становлення мехпекарні. Світлана Іванівна запросила своїх колег повернутися думками у далекий 1978 рік. Тодішній директор підприємства М.М. Маліков керував реконструкцією виробництва. До штату колективу у ті часи входило 69 працівників. Вони і хліб випікали, і будівельні роботи проводили. Бригада Солохи М.І. і чоловічий склад пекарні займалися будівництвом, а інші бригади були направлені на Лубенський хлібзавод, щоб виробляти продукцію для хорольців. Пекарів щодня автомобілем возили у Лубни і щовечора привозили додому. Це були важкі умови, але люди витримували усі навантаження і випускали до 40 найменувань хлібо-булочної продукції.
"Перебудова змусила колектив застосувати нові підходи до роботи. На підприємстві почали закуповувати автотранспорт, відкривати власні магазини. У витоків цих нововведень стояв І.К. Бондаренко. Автоматизувався виробничий процес, покращувалися умови праці, створювалися робочі місця. Штат підприємства зріс до 220 працюючих. До столу хорольців запропонували 75 різновидів хлібо-булочних виробів і 50 видів кондитерських смаколиків. Відкрилися нові цехи: кондитерський, цех безалкогольних напоїв, цех по переробці круп. Саме за ці досягнення тодішньому керівникові І.К. Бондаренко присвоїли звання "Заслужений працівник сільського господарства", - говорить голова первинної ветеранської організації.
І зараз виробництво задовольняє попит хорольців.
"Нашим пенсіонерам багато хто заздрить, за увагу, якою ми оточені, - розповідає Світлана Ватуля. Керівники пекарні ніколи не відмовили у допомозі жодному ветеранові. Чи матеріальна підтримка, чи кошти на лікування, чи забезпечення автотранспортом - ветерани завжди знайдуть підтримку на рідному підприємстві. І у святкові, і у траурні дні - колектив хорольських пекарів не забуває своїх ветеранів. У дні народження, в ювілеї і на свята ветерани отримують гостинці, їм накривають святкові столи у кафе. Таке спілкування дуже важливе".
Вже давно не працює на пекарні, але продовжує купувати тільки хорольський хліб ветеран праці Віра Іванівна Данилевська. "Тепер в хорольських магазинах великий вибір хліба. Але я віддаю перевагу продукції нашої мехпекарні. Сама колись стояла біля печі, тому в якості хорольського хліба переконана. Смачнішого немає!” На підприємство Віра Іванівна прийшла у 1993 році. Спочатку стояла на укладці хліба, потім перевели до печі. А за п`ять років - призначили майстром. Пекарем у бригаді В. Данилевської стала Надія Миколаївна Литовченко. Дружно працювали Світлана Тинянкіна, Галина Тур, Галина Грищенко. Віра Іванівна Данилевська розповідає про те, як їздила у Київ на курси підвищення кваліфікації пекарі проходили при солідній науковій установі. Курсанти по черзі привозили на пробу колегам продукцію своїх підприємств. Взяла із собою хорольського хліба і Віра Іванівна. Керівник курсів, титулована професорка - технолог, скуштувала хорольського хліба і зауважила:
-Ви цей хліб на виставку готували? Навіть у Києві такого смачного хліба рідко знайдеш…
Хіба знала київський технолог, що кожен заміс хорольського хліба готувався, мов на виставку. Пекарі завжди переживали за якість продукції і дуже старалися, щоб хліб був якнайсмачнішим. "Зараз молоді прийшли на пекарню, а хліб смачний печуть. Молодці!" - ділиться враженнями ветеран пекарні В.Г. Данилевська.
З теплом згадує про початок свого професійного зростання Світлана Іванівна Ватуля. У 1979 році вона працювала укладчиком готової продукції. Потім переймала премудрості пекарського мистецтва у Василя Гордійовича Семенюти. Він доробляв до пенсії і готував собі молоду зміну. В ті часи було багато ручної праці. Тісто для кожної заготовки вручну зважували на вагах. Це тепер машина на порції ділить. 15 років Світлана Іванівна працювала пекарем. Заочно вчилася у технікумі. В 1981 році отримала диплом. Згодом її призначили майстром. Витворам її бригади - урочистим короваям - дивувалися і у Полтаві, і у Києві. Майстерність Світлани Ватулі визнали на найвищому рівні. У столиці жінка отримала приз - автомобіль. "Поїздити на призовій автівці не довелося, - розповідає С.І. Ватуля. - Порадилися у сім`ї і вирішили машину продати. Купили меблі у новий дім, а онукам дісталося по комп`ютеру".
Збори ветеранів мехпекарні завершилися солодким столом. Линули спогади, лунав сміх, усмішки ходили по обличчях, а директор підприємства Л.П. Керекилиця запрошувала: "Приходьте, збирайтеся, дуже раді вас бачити". Довго запрошувати пенсіонерів не довелося. Відразу ж призначили дату наступної зустрічі. Домовилися зібрати 1 жовтня на день людей похилого віку.


Відбулися збори ветеранів Хорольської філії ПАТ "Полтаваобленерго"


У рамках заходів до 30-річчя ветеранської організації району відбулися збори ветеранів Хорольської філії ПАТ "Полтаваобленерго". З доповіддю "30 років на захисті правових, економічних та інших життєвих інтересів ветеранів війни, праці, дітей війни, усіх людей похилого віку" перед присутніми виступив голова ветеранської організації філії Іван Гнатович Гавриш.
Сьогодні організація філії налічує 42 ветерани. Більшість членів організації пропрацювали на підприємстві не один рік, а то й десятиліття, мають багатий життєвий і виробничий досвід. Тому цього дня було про що поговорити. Ветерани згадували роки роботи на підприємстві, обговорювали проблеми, ділились життєвим досвідом. Присутній на зібранні перший заступник голови райдержадміністрації С.Г.Абрамов, взявши слово, подякував ветеранам за самовіддану багаторічну працю, за їх внесок у соціально-економічний розвиток району та розповів про роботу районної влади в напрямку покращення добробуту людей. Говорили про щойно проведений капітальний ремонт хірургічного відділення районної лікарні, про плани щодо облаштування житла для лікарів, про заплановані ремонтні роботи в інших відділеннях ЦРЛ. Перший заступник голови райдержадміністрації наголосив, що вся ця робота спрямована на покращення рівня життя простих людей, на забезпечення доступності медичних послуг, покращення якості обслуговування жителів району. Для ветеранів це особливо важливо, оскільки з віком, на жаль, доводиться звертатися до лікарів все частіше. Розповів Сергій Гаврилович і про програми розвитку дорожнього будівництва, про уже проведені роботи з ремонту ділянок автомобільних доріг, що проходять через населені пункти району. Чимало запитань було і про реформи у державі, про їх реалізацію на теренах району, зокрема, і про перші підсумки на шляху децентралізації. Спілкування з ветеранською громадськістю показало, що ветерани підтримують позитивні зміни у державі, реформи, що проводяться і очікують від влади того, що в державі не забудуть і про ветеранів, про десятки тисяч пенсіонерів, що найближчим часом люди, які знаходяться на заслуженому відпочинку отрима-ють суттєве покращення пенсійного забезпечення.


Не старіють душею ветерани


Штомпелівська ветеранська організація була створена однією з перших в Хорольському районі. Першим головою був Масько Андрій Панасович, інженер колгоспу “Україна”, потім його замінив Хрущак Микола Григорович, після якого очолив Іщенко Іван Іванович, інвалід війни, який пропрацював більше двадцяти років і отримав звання "Почесний голова ветеранської організації.
На сьогодні наша ветеранська організація налічує 366 ветеранів. Серед них два учасники бойових дій: Черняк Іван Степанович і Адаменко Микола Семенович. Ветеранів праці - 64, дітей війни, які пережили страхіття фашистської навали - 168, один ветеран військової служби - полковник Рак Василь Павлович. На території сільської ради проживає 12 довгожителів, яким 90 і більше років, так Ванжа Катерина Олексіївна зустрічає свою 95 весну.
Славна Штомпелівська і вся наша громада своїми невтомними трударями. Земля наша зростила двох Героїв Соціалістичної праці: Козлова Івана Григоровича і Денісова Миколу Михайловича, а також 13 орденоносців працівників полів і ферм.
Сьогодні на Сході України Росія підло, підступно розпалила війну. Знову гинуть чи не щодня кращі сини і доньки України, захищаючи рідну землю, а десятки тисяч стають інвалідами чи нівечать свої долі. Наші односельці не стоять осторонь святої справи захисту України - 22 учасники АТО по Штомпелівській сільській раді, а два учасники - Шовгеня Сергій Вікторович і Ланець Олександр Миколайович стали інвалідами цієї неоголошеної війни.
Не пройде ворог, коли такі мужні хлопці боронять рідну землю і мають нестримне бажання скоріше звільнити окуповану українську територію.
Рада ветеранів працює в тісній співпраці з виконкомом сільської ради, її головою Іщенком В.О., депутатами районної ради Москальцем М.М., Лещенком Ю.В., Метлушенком І.В., ТОВ "Оріон Молоко", (Ярошенко Л.П., Тарасенко О.М.), зі школою (директор Рябухіна І.М.). Не байдужі вони до проблем ветеранів, за що їм велике спасибі.
День людей похилого віку 1 жовтня відзначаємо урочисто, за можливості надаємо і матеріальну допомогу. Щомісяця у перший четвер проводимо день ветерана. Відвідуємо ветеранів із головою сільської ради, а також із медиками фельдшерами чи медсестрою від Червоного Хреста Л.О. Шовгенею. Але, на жаль, на сьогоднішній день ФАП не працює. Цю наболілу проблему самотужки вирішити не в змозі, тому ветерани звернулися до першого заступника голови РДА С.Г. Абрамова, який був присутній на зборах, допомогти вирішити якомога скоріше це питання. Активну участь беруть ветерани у масових заходах і вихованні молоді. Часто проводяться зустрічі ветеранів війни і праці з учнями школи. Так, учасник бойових дій Черняк І.С. цікаво розповідав про свій бойовий шлях із захисту рідної Вітчизни, та як в нерівному бою був поранений, учні з трепетом і хвилюванням слухали його розповідь.
Вшанування 85-річчя із дня народження Героя Соціалістичної праці Денісова М.М. проводилося в Штомпелівській школі. Ветерани, які з ним працювали, Ю.Д. Тютюнник та інші розповідали про життєвий шлях, його самовіддану працю на полях і фермах колгоспу "Україна".
Урочисто також відзначили 90-річчя з дня народження нашого земляка Героя Соціалістичної праці Козлова Івана Григоровича. Виступали і розповідали про його ратні подвиги і сусіди з Андріївки, де Іван Григорович працював головою передового в Полтавській області колгоспу імені Ілліча.
Вшановуємо довгожителів, яким 90 і більше років, вручаємо квіти і скромні подарунки.
Розповіді про наших славних ветеранів часто друкуються на сторінках нашої районки "Вісті Хорольщини" за фронтовиків І.С. Черняка, М.С. Адаменко, ветеранів М.І. Пипченка, М.О. Шандакову і багато інших.
За традицією День Перемоги відзначаємо урочисто. 8 травня в Штомпелівці мітинг біля пам`ятника загиблим воїнам в центрі села, а 9 травня мітинги проводимо на кладовищах сіл Ковтуни, Наталівка, Бочки, Коломійцеве Озеро.
Депутат районної ради І.В. Метлушенко за власні кошти на кладовищі села Ковтуни встановив стелу з іменами загиблих воїнів-односельців, а нещодавно з`явилася стела з іменами загиблих воїнів у селі Коломійцеве Озеро, яку замовили і встановили жителі села, члени ради ветеранської організації Синягівський Олександр Федорович та Синягівський Микола Іванович. За це їм низький уклін від усіх односельців за їх шану до полеглих на полях другої світової війни.
Учасників зборів привітала директор Штомпелівської ЗОШ І-ІІІ ст. Рябухіна І.М. Потім теплі і щирі привітання ветеранам лунали від учнів школи, а також порадували запашним духмяним короваєм, яким ветерани могли поласувати в кінці свята.
На зборах були присутні і виступили: перший заступник голови РДА С.Г. Абрамов, заступник голови районної організації ветеранів України В.П. Перепеляк, начальник управління соціального захисту населення В.В. Лопітько, директор територіального центру Л.О. Бойко, сільський голова В.О. Іщенко, ветеран сільськогосподарського виробництва Л.П. Ярошенко.
До представників місцевої і районної влади у ветеранів було багато запитань: стосовно стану доріг медичного обслуговування, субсидій, тарифів за комунальні послуги, водопостачання по Штомпелівці і багато інших.
Після зборів ветерани з великим задоволенням подивилися святковий концерт ансамблю "Журавка" під керівництвом Заслуженого працівника культури, директора районного будинку культури А.Р. Крутька.Довго ще не розходились ветерани, хотілося поспілкуватися ще один із одним. Як сказав Атуан де Сент Екзюпері: "Найбільше багатство - це спілкування з людьми".

Микола КАЛІНІЧЕНКО, голова Штомпелівської ветеранської організації


Єдиною громадою турбуватися про кожного


23 лютого у Шишаківському сільському будинку культури відбулися урочисті збори з нагоди відзначення 30-річчя заснування первинної ветеранської організації. Завдячуючи допомозі голови Клепачівської ОТГ М.М. Новоселецького, який виділив транспорт, вони відбулися у великому і дружньому колі односельців. Адже до сільського закладу культури мали змогу приїхати ветерани праці, діти війни, пенсіонери із сіл Шишаки, Павлівка, Падусі та Рибченки.
Відкриваючи урочисті збори, голова первинної ветеранської організації Зіна Петрівна Призенко привітала присутніх із 30-річчям від дня заснування ветеранського осередку. Побажала всім доброго здоров'я, добра, чистого мирного неба, любові та поваги від дітей, яскравих посмішок і радості онуків, родинної і життєвої злагоди. Говорила слова поваги та вдячності за підтримку у роботі первинного осередку заслуженому працівникові сільського господарства України директору СВК "Перемога" А.Г. Пасюті, голові Клепачівської ОТГ М.М. Новоселецькому, старості с. Шишаки В.І. Барилу за постійну підтримку і допомогу у щоденній роботі первинного осередку.
Звертаючись до загалу, Зіна Петрівна пригадала і розповіла про перші збори, на яких на посаду голови первинної ветеранської організації Шишаківської сільської ради було обрано Куць Івана Сергійовича, а секретарем - Іващенко Поліну Євтихіївну. Упродовж останніх дванадцяти років питання, які турбують старше покоління, опікується Зіна Петрівна Призенко.
Нині на території проживає 298 пенсіонерів. Серед них, учасників Великої Вітчизняної війни шістдесят вісім осіб, один інвалід війни та інвалід першої групи - учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, дев'яносто вісім дітей війни, п'ять вдів ветеранів війни, ветеранів військової служби - двоє. На жаль, із ряду життєвих обставин, сто двадцять три жителі сіл приживають самотньо.
Минулий, 2016 рік, для первинної організації був огорнений сумом і жалобою. Присутні та гості вшанували хвилиною мовчання світлу пам'ять тих односельців, яких вже немає.
На території села Шишаки та ближніх сіл опікуються проблемами одиноких жителів, допомагають їм у щоденних потребах три соціальні працівники. Члени "первинки" разом з учнями, учасниками волонтерської групи Шишаківської ЗОШ І-ІІІ ст. привели в належний стан кладовища, а зокрема, могили воїнів-визволителів та бездоглядні могили учасників Великої Вітчизняної війни. На державні свята та ювілейні дні народження відвідують односельців із святковими привітаннями й подарунками, та багато іншого.
На урочистих зборах виступили голова Клепачівської ОТГ М.М. Новоселецький та староста с. Шишаки В.І. Барило. Вони привітали присутніх і всіх жителів громади зі святом, адресували їм найкращі слова побажань. Подякували голові ветеранської організації З.П. Призенко за гарну турботу і підтримку людей старшого покоління. Розповіли про те що, проводиться для покращення благоустрою території населених пунктів та життя їх мешканців. Відповіли на ті запитання присутніх, котрими вони переймаються щодня, серед них - покращення вуличного освітлення та автобусне сполучення.
Слово для виступу також було надано голові ради районної Організації ветеранів України в Хорольському районі Д.А. Кражану. Він розповів про історію створення організації ветеранів, первинних його осередків, їх роботу, вирішен-ня нагальних проблем жителів.
На закінчення урочистих зборів, учасники художньої самодіяльності Клепачівського сільського будинку культури, учні Шишаківської та Вергунівської ЗОШ І-ІІІ ст., жіночий самодіяльний ансамбль "Кумоньки" та місцеві аматори сцени запропонували гарну, віршовано-пісенну концертну програму. Лунало чимало оплесків, сяяло багато посмішок упродовж виступів учасників старшого покоління, заворожуючих пісенних виступів дітвори, гарно підготовлених танцювальних композицій.


З турботою про життєві інтереси села


Так можна охарактеризувати хід багатолюдних зборів членів первинної організації ветеранів Вишняківської сільської ради, які відбулися 11 лютого 2017 року, щоб урочисто відзначити свою 30-річну діяльність. На ці збори прибули і взяли участь голова районної державної адміністрації Л.М.Звірко, директор СТОВ "Мусіївське" М.В.Стеценко, сільський голова А.А.Фесенко, голова ради районної організації ветеранів Д.А.Кражан.
З доповіддю виступила голова первинної організації ветеранів Манженко Ольга Дмитрівна. Вона розповіла, що первинна ветеранська організація була створена у лютому 1987 року. Головне завдання, яке стояло перед первинниками - це активна робота із всебічного захисту законних прав, соціальних економічних інтересів ветеранів війни, праці, дітей війни, громадян похилого віку. Першим, хто очолив первинну ветеранську організацію був А. М. Сіроштан, колишній голова колгоспу "Леніський шлях". До складу ветеранської організації тоді увійшло 1030 пенсіонерів. Це люди, які працювали в колгоспі, сільській раді, на пошті, в кооперації та в будинку-інтернаті, а також на підприємствах і в організаціях м. Хорол. Проживають ветерани в с. Вишняки, Демина Балка, Вербине, Костюки та Павлівка.
Після Сіроштана, нашу ветеранську організацію очолювали І.П. Волошин, В.Г. Вовк, С.М. Цівина. О.Д. Манженко головою ради ветеранів працює сім років.
Сьогодні первинна ветеранська організація нараховує лише 447 членів, з них - 27 учасників війни, 156 дітей війни, 104 ветерана праці, 160 пенсіонерів за віком. Найстарша жителька с. Вишняки- Литвин Катерина Яківна. Вона має 93 роки. В цьому році ювілейну дату 90 років відзначать учасники війни Максим Харитонович Бондар, Ніна Василівна Хмара, Ганна Олексіївна Матюшенко, Марія Мартинівна Гавриленко.
Для роботи в первинній ветеранській організації обрано раду ветеранів у кількості 15 осіб. Кожного року складається план роботи на рік. Основним завданням є постійне піклування, допомога, моральна і фізична підтримка всіх ветеранів та людей похилого віку.
У ветеранській організації 44 ветерани, які живуть одиноко. Це люди, що постійно потребують допомоги та піклування про себе. Працюють три соціальні працівники. Вони і піклуються про самотніх ветеранів, але всіх вони не охоплюють, тому тут і шукають ветеранів-волонтерів. Уже багато років роблять добрі справи, допомагають ветеранам, як кажуть, виживати добрі люди К.Д. Мороз, З.М. Мисак, В.Г. Горьова, Н.В. Пухаренко, Г.І. Ковтун, Г.А. Пазій, Зоя Мисак. Ці люди допомагають немічним води принести, купити хліба, продукти, ліки, влітку город впорядкувати. Правду кажуть, якщо поряд є добрі люди, то легше й живеться.
Рада ветеранів тісно співпрацює із сільським головою, керівниками підприємства СТОВ "Мусіївське", яким люди довірили паї, з підприємцями, фермерами села.
В минулому році разом із сільським головою провідали та привітали з 90-річним ювілеєм - Ніну Михайлівну Власенко, Наталію Миколаївну Вовк, Віру Тимофіївну Туманову. Вручили їм подарунки та гостинці. Провідали учасника бойових дій привітали зі святом та вручили продуктовий набір та грошову допомогу Торянику Никифору Кириловичу. Також провідали протягом року 24 ветерани, які хворіють, спілкувалися, підтримували морально, вручили гостинці.
На День перемоги рада ветеранів бере активну участь у проведенні мітингів по всіх селах.
Ветерани територіальної громади беруть акти-вну участь у суботниках, прибирали біля пам`ят-ника танкістам, дорогу та місцеві кладовища.
На День людей похилого віку разом з сільським головою та членами ради ветеранів провідали жителів поважного віку та хворих - 135 осіб. Всім вручили гостинці. Також перший четвер кожного місяця - ветеранський день: провідують хворих, одиноких, дізнаються, хто потребує допомоги.
На День захисника України організували і провели свято у с. Вербине, вшанування ветеранів праці, воїнів АТО та учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Вручили на пам`ять невеличкі сувеніри. Їздили з сільським головою на зустріч у с. Павленки, де приїздили діти ветеранів у рідне село. Спілкувались, згадували, яким було життя, коли жили у Павленках.
Ветерани - активні учасники художньої самодіяльності, тож жодне свято не проходить без їх участі. Відзначають і 8 березня, День Незалежності, і День захисника України, Новий рік та багато інших свят. На засіданні ради ветеранів пенсіонери порушують важливі питання, які стосуються покращення життя людей похилого віку.
Ольга Дмитрівна Манженко дякувала сільському голові Андрію Анатолійовичу Фесенку, за те, що він завжди підтримує ветеранську організацію.
Всі заходи, які проводить рада ветеранів проходять завдяки фінансовій підтримці спонсорів: директора СТОВ "Мусіївське" М.В. Стеценка, приватних підприємців В.М. Потерайла, В.І. Криніної, фермерів П.В. Одинця, О.М. Синягівського, В.І. Дороша. Вони роблять добру справу.
Допомагає ветеранській організації і депутат обласної ради Фахраддін Мухтаров. Щиро дякувала голова первинної організації ветеранів С.В. Невідомому за допомогу в організації зборів та свята для ветеранів, І.Д. Зубасі за те, що надають приміщення для проведення заходів, вчителям і діткам школи, які кожного року беруть активну участь у догляді за пам`ятниками загиблим воїнам.
"Дякую Всім членам ради ветеранів, волонтерам, всім небайдужим людям, які допомагають людям похилого віку. Хай збуваються усі їх мрії. В нашій Україні хай буде мир, а життя українців щасливе і багате", - на закінчення побажала О.Д. Манженко.
У своїх виступах і запитаннях ветерани порушували життєво необхідні питання для їх забезпечення: про облаштування пандусу, сходів до СБК, дитячого майданчика, про впорядкування автотранспортного руху через село Вишняки і збереження твердого покриття дороги, про нічне освітлення віддалених сіл та про впорядкування кладовищ, про організацію автотранспортного перевезення. Костюківські ветерани стурбовані тим, що в селі немає ФАПу.
Частина ветеранів порушувала питання про поліпшення роботи сільського будинку культури, а в зв'язку з цим і про поліпшення роботи з виховання молоді, про виховання в сім'ях дітей і внуків та ряд інших. На всі ці гострі та хвилюючі питання і проблеми давали відповідь та роз'яснення директор СТОВ "Мусіївске" М.В. Стеценко, сільський голова А.А. Фесенко, голова райдержадміністрації Л.М. Звірко.
Голова ради ветеранів Д.А. Кражан подякував ветеранським хоровим колективам "Вербиченька" та “Світанок” за успішний виступ на районному огляді-конкурсі ветеранських аматорських колективів та вручив Грамоту ради районної організації ветеранів Манженко Ользі Дмитрівні, ватажку первинної організації ветеранів за багаторічну і плідну ветеранську діяльність та в зв'язку з 30-річчям створення районної ветеранської організації.
Зібрання ветеранів щиро вітали учні Вишняківської середньої школи. Вони також виступили з концертною програмою.
Порадували ветеранів своїми чудовими виступами аматорські колективи Вишняківського СБК "Світанок" і "Дивоцвіт".
Після концерту відбулося вшанування ветеранів. Свято продовжилось у теплій, тісній обстановці, поспілкувалися, побачилися, розійшлися задоволені із теплом у серці.


ЗУСТРІЧ В ЗАТИШНОМУ ЗАЛІ


Минулого тижня у приміщенні навчально-виховного комплексу Клепачівської сільської ради відбулися урочисті збори та святковий концерт з нагоди 30-ї річниці створення організації ветеранів сіл Вергуни, Клепачі та Іващенки. На свято завітали: голова президії ради Хорольської районної Організації ветеранів України Дмитро Андрійович Кражан, головний спеціаліст відділу соціальної сфери в галузі культури Клепачівської сільської ради Валентина Сергіївна Федоренко, директор СВК "Перемога" Анатолій Григорович Пасюта, начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдерж-адміністрації Ірина Миколаївна Потерайло. Також були запрошені ветерани війни, праці, чорно-бильці, пенсіонери та усі бажаючі.
Голова ветеранської організації сіл Клепачі, Вергуни та Іващенки Валентина Олексіївна Пономаренко підвела підсумки роботи місцевої організації за минулі роки. Нині організація нараховує 335 осіб, з них - 38 учасників війни та 132 дітей війни. Найстаршою в організації є жителька села Вергуни Остапенко Дарія Семенівна. До речі, цього місяця Дарії Семенівні виповниться 95 років.
Минулого року виконавчий комітет Клепачівської сільської ради вітав найстарших жителів громади з днем людей похилого віку. Цього року традицію дещо змінено і подарунки старожили отримують у свій день народження. Посильну допомогу пенсіонерам коштами та продуктами надає голова Клепачівської об'єд-наної територіальної громади Микола Миколайович Новоселецький.
Також три роки тому біля приміщення контори СВК "Перемога" було встановлено Алею Слави, де розміщені портрети пенсіонерів - працівників СВК "Перемога", що уже пішли на заслужений відпочинок. Валентина Олексіївна зазначила, що ветерани відчувають турботу та підтримку з боку влади та керівників.
Голова президії ради районної Організації ветеранів України Дмитро Андрійович Кражан розповів історію створення і заснування організації ветеранів у районі. Дмитро Андрійович подякував Валентині Олексіївні за багаторічну працю на ветеранській ниві, уміння об'єднувати ветеранів і співпрацювати із владними структурами для вирішення питань соціального захисту ветеранів. Щиро привітав присутніх із ювілеєм, побажав міцного здоров'я, довголіття, затишку та благополуччя.
Ветеранів вітала і головний спеціаліст в галузі культури Клепачівської сільської ради В. С. Федоренко. У своєму виступі Валентина Сергіївна зазначила, що досвід найстарших людей є цінним прикладом для наслідування молодому поколінню. І побажала присутнім радісних миттєвостей життя, миру і злагоди кожній родині.
З ювілеєм привітала начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдержадміністрації Ірина Миколаївна Потерайло.
Концертну програму підготували для ветеранів учасники художньої самодіяльності Вергунівського СБК та Клепачівського сільського клубу. А учні Вергунівської ЗОШ-І-ІІ ступенів під керівництвом педагога-організатора Павлик Тетяни Миколаївни подарували присутнім веселощі від невгамовного дідуся та запальних бабусь.

Людмила Пономаренко, бібліотекар Вергунівської сільської бібліотеки


Їхнє багатство - діло їхніх рук


Зимовий день, а у актовій залі Покровськобагачанської школи тепло немов весною. Сьогодні тут зібралися ветерани війни і праці, ліквідатори чорнобильської аварії, учасники антитерористичної операції, керівники сільських закладів та установ. Голова ради первинної організації ветеранів Микола Тимофійович Деркач зібрав у одному приміщенні увесь громадський і господарський актив сільської ради. У цей день він звітував перед односельцями про роботу ветеранської організації. Збори присвячувалися 30-річчю ветеранської організації району.
Видно, що Микола Тимофійович готувався до звіту ґрунтовно. Жоден аспект сільського життя він не оминув увагою. Згадали активістів, котрі створювали ветеранську організацію у селах Покровськобагачанської сільської ради. У січні 1987 року тодішній директор школи Г.М. Махно зібрав списки ветеранів, обійшов їх усіх, запросив на перші збори. На тих зборах обрали першу раду сільської ветеранської організації, замовили ветеранам посвідчення.
З тих пір минуло 30 років, але ветеранське життя у сільській раді кипить. Подвірний обхід одиноких пенсіонерів, спільне відзначення свят і ювілейних днів народження, допомога у похованні, відновлення церкви - ці та безліч інших справ об`єднують ветеранів Покровської Багачки. При чому робляться усі ці добрі справи не для “галочки”, а від усієї душі. Тому й сприймаються людьми дуже тепло. Не можливо уявити сільської ветеранської організації без Таїсії Олексіївни Верхоланцевої, Тетяни Миколаївни Семенюти, Олександра Борисовича Савченка.
На обліку у ветеранській організації перебуває 350 жителів сільської ради, 150 із них - одинокі. Побутові складнощі цих людей стають менш помітними, бо їм допомагають соціальні працівники Ольга Чайкіна, Лідія Крилач, Мар'яна Федоренко. Частенько із книгами і газетами до пенсіонерів заходить місцева бібліотекарка Світлана Тимченко. У Покровськобагачанській ОТГ соціальна робота на високому рівні.
Кілька разів протягом доповіді Микола Тимофійович Деркач згадував теплим словом голову об`єднаної територіальної громади Віту Миколаївну Решту. Це за її підтримки вдалося провести свято на день людей похилого віку, а день села перетворити на яскраву подію для всього села. А скільки разів голова первинної профспілкової організації згадав депутата обласної ради Ф.А. Мухтарова, годі й лічити. Ремонт старої аварійної школи і переобладнання її приміщення під церкву, заміна вікон, усі святкування на селі, підтримка сільського Будинку культури - скрізь депутат Ф. Мухтаров допомагав коштами.
Одним словом, чим довше учасники зборів слухали доповідь головного ветерана сільради, тим дужче пересвідчувалися, що у Покровській Багачці вдалося об`єднати навколо вирішення ветеранських проблем усіх жителів. Згадав Микола Тимофійович і про учасників АТО. Назвав їх усіх поіменно і засвідчив їм пошану громади. При цьому сивий ветеран засудив агресію Росії і розв`язану нею війну проти України.
Рада зустрічі з покровсько-багачанськими ветеранами була голова районної ради В.А. Мартюк. Очільниця району передала ветеранам привіт від депутата обласної ради Ф.А. Мухтарова та голови РДА Л.М. Звірко. Бажаючи усім благополуччя і здоров`я, Віра Анатоліївна засмучувалася із того, що в Луганській і Донецькій областях люди потерпають через війну. Вона розповіла, що хорольці усім миром стали на допомогу зраненій Авдіївці. Збирали картоплю, моркву, буряки, капусту, зносили теплі светри, рукавиці, ковдри, придбали "буржуйки" і генератори і усе це відвезли в Авдіївку і передали місцевим жителям та хорольським чоловікам, котрі там служать.
Віра Анатоліївна розповіла, що на Хорольщині пройшли вибори до трьох об`єднаних громад. Життя доводить, що такі об`єднання виправдовують себе. Об`єднані територіальні громади отримують більше повноважень і фінансів. Бюджет району виконано на 116%. Це дозволило вчасно виплатити зарплати учителям, лікарям, іншим працівникам бюджетної сфери. У школах і лікарнях - тепло, бо вчасно проплачені енергоносії. Успішне виконання бюджету дозволило провести реконструкцію хірургічного відділення районної лікарні.
Підсумовуючи виступ Віра Анатоліївна наголосила, що запорукою досягнень є взаємне розуміння між різними політичними силами, представленими у районній раді.
Учасників урочистих зборів привітала голова Покровсько-багачансьої об`єднаної територіальної громади В.М. Решта. Віта Миколаївна запросила усіх на сходку. Де вона детально прозвітується перед своїми виборцями за роботу у 2016 році.
Волонтер і активіст ветеранської організації Тетяна Миколаївна Семенюта подякувала керівникові районної ради В.А. Мартюк за увагу до проблем селян і за допомогу. Поскар-жилася, що в сільській раді немає лікаря. Віра Анатоліївна впевнена, що це питання буде вирішено.
Прикрасою урочистого зібрання ветеранів став концерт аматорів сцени.
"Тут ми народилися, тут співати навчилися",- славили своє село учасниці вокального ансамблю "Надія". Надзвичайно артистичним був виступ жіночого тріо. Не відставали і чоловіки. Три Миколи: Деркач, Кисляк і Кириленко утнули веселу і завзяту "Вишенька-черешенька". Майстерне виконання пісні "Желаю" Іриною Гуржій викликало дружні оплески. А наймолодші артисти Саша Клименко і Наталочка Кривобок привели глядачів у захоплення. "В Україні і для України будем жити й помремо",- співала Олена Тимченко і їй підспівував увесь зал. Ветеранські збори у Покровській Багачці стали святом спілкування і святом настрою.


ЇХ ПАМ`ЯТАЮТЬ. ПОВАЖАЮТЬ І ПІКЛУЮТЬСЯ


На Вишняківському МПД ДП "УКРСПИРТ" відбулися збори ветеранів, присвячені 30-річчю створення ветеранської організації.
Ветеранів зустрічали керівник підприємства Касіч І.П., голова профспілкового комітету Вишняківського МПД Лещенко Ю.В. та заступник голови Хорольської районної ради Гловацький Р.М.
Касіч І.П. провів екскурсію по цехах заводу, розповів що нового зроблено, а також про перспективи подальшої роботи, як буде реконструйовано бродильне і апаратне відділення, збільшено потужність підприємства.
В своїй доповіді голова ветеранської організації Олексієнко Г.М. відзначила, що керівництвом та профспілковим комітетом приділяється велика увага і турбота про ветеранів.
В складі організації, що налічує 50 членів, є учасник бойових дій Торяник Н.К., якому виповнилось 93 роки. Поважний вік мають також подружжя Литвиненко М.В. і Литвиненко В.Л., Пазій І.Д. та Пазій О.К., Мороз М.В., Кулинич О.М. Піклування про ветеранів - це заслуга як керівника заводу, так і профспілкового комітету.
Виступаючи в актовій залі керівник заводу Касіч І.П. сердечно привітав присутніх зі святом, відзначив, що ветерани в наш нелегкий час повинні відчувати підтримку заводу, запевнив що й надалі їх не залишать без уваги та підтримки. Запросив ветеранів приходити на завод, та за можливості ділитися своїм досвідом з молодшим поколінням, що працює на заводі. В своєму виступі заступник голови районної ради Гловацький Р.М. підкреслив, що в числі першочергових завдань є пошук і здійснення реальних заходів щодо покращення життя ветеранів, що на даний час дуже складно. Тому дуже приємно чути про підтримку та піклування про ветеранів організації з боку керівництва заводу.
Вітаючи присутніх з цією подією в житті ветеранів, голова профспілки заводу Лещенко Ю.В. запросив їх приходити на завод, адже тут вони пропрацювали 30 і більше років. Впевнений, що вони зможуть надати молодим колегам дієві поради, та й просто поспілкуватись. Ветерани організації Тур М.О., Мяка Л.М., Коробка Л.А. сердечно дякували за привітання і турботу про ветеранів, що пам'ятають і піклуються про них.
За святковим столом керівник заводу щиро побажав присутнім здоров'я, добробуту, миру і терпіння. Ветерани поспілкувалися, пригадали роки, коли працювали разом, ділилися своїми радощами та наболілим. Для кожного з них ці зустрічі дуже важливі, вони відчули себе потрібними, вдячні, що їх пам'ятають, поважають і піклуються про них.

Г.М. Олексієнко, голова ветеранської організації


ВЕТЕРАНИ - найактивніша частина громадян


Минулого четверга, 2 лютого, провели урочисті збори люди поважного віку первинної ветеранської організації Петракіївської сільської ради. Відбулися вони у місцевому сільському клубі. Завдячуючи сільському голові Григорію Володимировичу Тритяку, котрий організував підвіз, на збори прибули пенсіонери, жителі Котуржихи, Хвощівки, Петракіївки та Середнього.
Відкриваючи урочисте зібрання, голова первинного ветеранського осередку Людмила Олександрівна Дацун, привітала пенсіонерів із тридцятиріччям з дня його заснування. Пригадала його історію. А саме те, що первинний ветеранський осередок був створений у 1987 році. Першим головою на зборах ветеранів люди обрали Федора Федоровича Годину, заступником - Людмилу Петрівну Павлухіну. На той час організація налічувала 593 члени. Й у такому складі вони працювали до 1993 року, потім обов'язки керівника прийняв Іван Кирилович Московченко. Із 1995 року до 1999 року переймалася турботами односельців, пенсіонерів і ветеранів праці Анастасія Олександрівна Улянко. Із 1999 по 2003-й Людмила Петрівна Павлухіна. Із 2003 по 2007 рік - Василь Якович Онищенко. З 2007 року й до сьогодні очолює ветеранську громаду, в якій налічується 311 пенсіонерів, Людмила Олександрівна Дацун.
На території Петракіївської сільської ради трепетно бережуть історію народу їх довгожителі, учасники бойових дій, Федір Якович Онищенко і Ганна Денисівна Широкоступ, яким у цьому році виповниться дев'яносто два роки. Пам'ятають непрості роки післявоєнної розбудови країни дев`яносто три дитини війни, та двадцять чотири учасники Великої Вітчизняної війни. Багато односельців свого часу були відзначені орденами та медалями Великої Вітчизняної війни, а в мирний час - за працю. Члени ветеранської організації турбуються про одиноких пристарілих, які потребують догляду, допомоги, розради. Як зазначила голова первинного осередку Л.О. Дацун, щочетверга вони відвідували одиноких пристарілих жителів з медичним працівником Валентиною Іванівною Левченко. Коли організацію реформували, голова осередку звернулася із подібним проханням до працівника Хвощівського ФАПу Людмили Іванівни Мисик та соціальних працівників: у Хвощівці - до Ніни Павленко, у Петракіївці - до Олени Мамон, у Куторжисі - до Тамари Волошин. Вони підтримали її ініціативу, й нині, у спільній праці, вони допомагають найповажнішим жителям сільської ради, щоб ніхто із них не відчував себе покинутим чи забутим. Завжди підтримує первинну ветеранську організацію та її членів, виконавчий директор товариства "Відродження" Іван Гризодуб та голова сільської ради Григорій Тритяк. Завдячуючи їм, а також директору Петракіївського НВК Людмилі Загривій, волонтерам - учням школи, які постійно приходять на допомогу старшим, ветеранський осередок має можливість допомагати жителям сільської ради у щоденних проблемах, вітати з державними та релігійними святами. І це вселяє велику надію та оптимізм. "Спасибі Вам за допомогу", - сказала Л.О. Дацун.
З уст присутніх пенсіонерів ще раз прозвучали слова вдячності сільському голові Г.В. Тритяку за організацію і проведення незабутнього свята - Дня громади, за активної підтримки самодіяльних колективів, обладнання закладів культури опаленням, та багато іншого. Сердечно і щиро Людмила Дацун подякувала за встановлення меморіальної Дошки пам'яті колишньому директору навчального закладу, заслуженому учителю України Павлухіній Л.П. колишнім випускникам школи й громаді, яка була встановлена за клопотанням директора Петракіївського НВК Л.М. Загривої і сільського голови Г.В. Тритяка.
Вшанували хвилиною мовчання жителів Петракіївської сільської ради, пенсіонерів, які у минулому році пішли за межу вічності. Світла їм пам'ять.
На урочистих зборах первинної ветеранської організації Петракіївської сільської ради виступив і привітав із 30-ю річницею заснування, а також розповів про роботу ветеранського руху у районі, голова президії ради районної Організації ветеранів України в Хорольському районі Дмитро Кражан. Користуючись приємною нагодою, вручив Почесні грамоти голові первинної ветеранської організації Людмилі Дацун і Петракіївському сільському голові Григорію Тритяку.
Щодо надання соціальних послуг одиноким непрацездатним громадянам та особам з обмеженими фізичними можливостями територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської РДА вела мову його директор Людмила Бойко. Вона розповіла, що працівники відділення соціальної допомоги вдома надають допомогу у веденні домашнього господарства, самообслуговуванні, обробітку присадибних ділянок, психологічної підтримки та іншого. Відділення денного перебування забезпечує надання соціальних послуг населенню відповідно до Державних стандартів: денного догляду, соціальної адаптації, послуг консультування, представництва інтересів та соціальної профілактики. Відділення організації надання адресної натуральної та грошової допомоги здійснює надання соціально-побутових послуг та натуральної допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, малозабезпеченим громадянам. Крім цього, у територіальному центрі громадяни можуть скористатися послугами психолога чи "Соціального таксі".
По закінченні зборів невелику концертну програму запропонували учасники самодіяльного аматорського колективу "Берегиня" територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг).


ЖИТТЯ ПРОЖИТИ - НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ


- Якби написати книгу про те, як я прожила своє життя, то ніхто б і не повірив, що людина може пережити за свій вік, - ось як говорить про себе моя співрозмовниця, найстарша жінка села Покровська Багачка Голота Віра Олексіївна. Нещодавно їй виповнилося 93 роки. Незважаючи на свій поважний вік, вона пам`ятає все до дрібниць.
Народилася далекого 1924 року в сім`ї простих селян. Була четвертою дитиною і такою бажаною, бо батьки мали вже трьох синів. Але недовгим щастя було дівчинки Віри. В голодному 1933 році за межу вічності пішли спочатку батько, а потім брати Гриша і Іван. Залишилися вони з мамою удвох. Їсти було зовсім нічого. Корівка, яка залишилася в господарстві після "вигрібання всього їстівного" молока не давала, але їла навіть очерет, який знімали з клуні. Потім її виміняли на якесь зерно, але і це не врятувало маму. Померла і вона. Три дні маленька дівчинка знаходилась у хаті з мертвою мамою, поки її не поховали в сусідньому дворі, в ямі погреба, з іншими померлими людьми від голоду. А Віру забрав до себе брат Федір, який її дуже любив. Він "справив" сестричці чоботи і одежину, і відправив до школи. Але провчилася вона в ній всього три роки, бо потрібно було ходити на роботу за невістку в якої було шестеро дітей.
В 1939 році Віра Олексіївна разом із дядьком поїхала на заробітки на Кубань і повернулася в рідне село в 1941 році, коли розпочалася війна.
Під час окупації довелося 17-річній дівчині рити окопи, чистити дороги від снігу. Пам`ятає вона і концтабір в Покровській Багачці, бо працювали разом з полоненими.
В 1942 році фашисти починають вивозити молодь села на примусові роботи до Германії. Серед них була і юна Віра. Доля закинула її до Австрії. Там дівчина працювала на "хазяїнів". Доїла корів, косила і жала, волочила, прибирала. Спала на матрасах з кукурудзиння в неопалюваних приміщеннях. Коли додому повернувся "хазяїн" з фронту, якого комісували через поранення під Леніградом, її, як якусь річ, передали іншим людям. Але в них було набагато краще. Її і іншу дівчину з Одеси "хазяйни" поважали. Правда сердилися на Віру, що та не хоче вчити мову, просили називати їх мамою і татом.
-А я мову не вчила навмисне - говорить Віра Олексіївна. - Бо сказала, що повернусь додому за будь-яких обставин.
І повернулася… Це сталося 19 серпня 1945 року. Перше, що зробила після повернення, - пішла до церкви, дякувати Богу, що зберіг життя і допоміг повернутися на Україну.
Після війни працювала сім років техпрацівницею у школі, а потім до виходу на пенсію в колгоспі. Заміж вийшла в 1963 році за вдівця Якова. Разом виховали його дочку Лізу. А з тих пір, як він помер, проживає сама. Її двір з ранньої весни і до пізньої осені потопає у квітах. Двері її оселі завжди відчинені для сусідів і знайомих.
Я, як бібліотекар, також частенько буваю в неї. І кожен раз дивуюся, звідки в жінки, яка прожила таке тяжке життя стільки доброти, оптимізму, енергії та блиску в очах.
Тож нашій довгожительці Вірі Олексіївні хочеться щиро побажати многая літ та Божої ласки.


Успіх - у тісній співпраці


У ветеранських організаціях Хорольщини розпочалися збори з порядком денним "30-річчя утворення районної ветеранської організації: підсумки і перспективи".
Днями збори уповноважених ветеранів відбулися в селі Андріївка. Голова ветеранської організації, почесний ветеран України, Заслужений працівник сільського господарства України Іван Якович Головко, підбиваючи підсумки пройденого шляху, розповів про зроблене та накреслив напрямки діяльності на майбутнє. Він, зокрема, зазначив, що рада ветеранів працювала за двома основними напрямками. Це допомога ветеранам, увічнення пам`яті земляків, які робили добро людям і відійшли у вічність, та виховання молодого покоління на бойових і трудових традиціях.
Нині ветеранська організація нараховує 408 осіб, з них 39 учасники війни та 138 дітей війни. Найстаршому чоловіку Івану Гавриловичу Кузубу 1 січня виповнилося 89 років, а найстаршій жінці Надії Григорівні Кузуб йде 99-й рік.
Торік відійшли у вічність 26 пенсіонерів, а вже цього року - 4. Присутні хвилиною мовчання вшанували їх світлу пам`ять.
Першим головою ради ветеранів працював Василь Федорович Каян, потім - Микола Кирилович Грищенко і останні 20 років ветеранську організацію очолює Іван Якович Головко, який є членом президії ради районної організації ветеранів. Він з відповідальністю ставиться до виконання покладених на нього обов`язків.
Пам`ять про земляків увіковічнена в граніті при допомозі сільських голів Михайла Михайловича Данилюка та Володимира Івановича Данилейка і активному сприянню Андріївської громади та керівників колгоспу імені Ілліча та СВК "Андріївський" Миколи Павловича Гузя, Миколи Івановича Підгорного, Юрія Івановича Бойка, Миколи Васильовича Лебедки, голови наглядової ради СВК "Андріївський", Олександра Миколайовича Трухіна. Зокрема, було реконструйовано пам`ятник загиблим воїнам в Андріївці, споруджені пам`ятні знаки полеглим односельцям у селах Софине, Новий Байрак та учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС в Андріївці. На центральній садибі також збудовано пам`ятник Солдатській матері-вдові. Також проведено ремонти пам`ятників у селах Козубівка, Софине, В`язівок, упорядковано могили в інших селах.
Кілька років тому на приміщенні контори господарства урочисто відкрито меморіальну дошку колишньому керівнику колгоспу Герою Соціалістичної Праці, Заслуженому працівнику сільського господарства України Івану Григоровичу Козлову. А ще перенесено меморіальну дошку на честь Героя Радянського Союзу Павла Федоровича Шевельова з приміщення Софинського сільського клубу на приміщення Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
Відрадно, що голова ради ветеранів І.Я. Головко працював і працює в тісній співдружності з сільськими головами, керівниками господарства, підприємцями, фермерами, землевласниками.
Голова наглядової ради СВК "Андріївський" Олександр Миколайович Трухін в 2015 році виділив 63 тисячі гривень, а торік 71 тисячу гривень на потреби ветеранам. Посильну допомогу пенсіонерам коштами та продуктами надають підприємці Наталія Біленко, Світлана Мацюк, Тетяна Красножон, а також землевласники і фермери Володимир і Олександр Синягівські, Василь Мірчук, Микола Ромащенко, Микола Підгорний, Володимир Даниленко, Олексій Данилейко та інші.
Голова ветеранської організації щиро подякував директору школи Івану Петровичу Жолубаку, вчительському та учнівському колективам за увагу до пенсіонерів та шефську допомогу по догляду за пам`ятниками, а вчителю музики Сергію Івановичу Гаркавенку та його талановитим вихованцям - за змістовні концертні виступи перед ветеранами.
Іван Якович Головко поділився задумами на майбутнє. Крім повсякденної допомоги ветеранам, при підтримці СВК "Андріївський", виконкому сільської ради, громади рада ветеранів планує спорудити Пам`ятний знак воїнам-інтернаціоналістам і учасникам АТО, пам`ятник дітям - війни та обладнати Почесну дошку ветеранів.
Відбулося обговорення доповіді. У роботі зборів взяли участь і виступили директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) райдержадміністрації Людмила Олександрівна Бойко, голова наглядової ради СВК "Андріївський" Олександр Миколайович Трухін, голова ради районної організації ветеранів почесний ветеран України Дмитро Андрійович Кражан, сільський голова Володимир Іванович Данилейко.
Збори прийняли відповідну постанову.
Голова наглядової ради СВК "Андріївський" О.М. Трухін та сільський голова В.І. Данилейко за підтримку громадської діяльності, активну співпрацю, матеріальну і моральну підтримку первинної ветеранської організації відзначені грамотами ради районної організації ветеранів України. Їх вручив голова районної ветеранської організації Д.А. Кражан.
З літературно-музичною композицією перед ветеранами виступили учасники студії естрадної пісні "Першоцвіт" - вихованці Андріївської школи. Пісні також дарували художній керівник Козубівського сільського будинку культури Леся Савченко та учасники гурту "Земляки" Петракіївського сільського клубу Михайло Кисіль та Юрій Литвиненко.


Новорічна казка для слухачів “Університету третього віку”


Новорічні свята завжди були однією із найважливіших подій у житті кожної людини. Адже саме в такі дні родина збирається разом за одним столом, щоб об'єднатися, поспілкуватися та відчути дружнє тепло. Нажаль сьогодні є безліч людей похилого віку, які залишились самотніми у цьому житті, і особливо гостро для них це відчувається в Новорічні свята. Тому 26 грудня 2016 року для слухачів „Університету третього віку" у відділенні денного перебування територіального центру проведено тематичний захід, на якому працівники територіального центру власними силами забезпечили проведення насиченої та цікавої Новорічної програми, гостями якої були Дід Мороз і Снігуронька. Свої пісні й гарний настрій дарували учасниці жіночого вокально-акапельного ансамблю „Берегиня".
Після проведення основної частини Програми, учасники заходу мали змогу поспілкуватись один з одним, скуштувати солодощі із запашним чаєм та гарно провести час. Приємною несподіванкою була можливість згадати рік, що минув, переглянувши при цьому фото-слайди із життя „Університету третього віку".
Всі учасники Новорічної програми отримали величезне задоволення та зарядилися позитивною енергією.
Хочеться висловити слова вдячності керівництву територіального центру та всім працівникам, причетним до проведення заходу - за дружній прийом, організацію змістовного дозвілля, щирі посмішки та гарний настрій.

Віра Фесенко, слухач “Університету третього віку”


Ветерани та засоби масової інформації


Керівник секції "Діти війни" ради районної Організації ветеранів України О.С. Заїка, з метою обговорення співпраці із засобами масової інформації, запросив на чергове засідання членів секції директора редакції районного радіомовлення А.М. Олійника, редакторів місцевих друкованих засобів масової інформації Ю.О. Лисенка ("Вісті Хорольщини"), Н.С. Майструк ("Хорол-інфо"), О.М. Мурашкіну ("Наш Хорол"). І хоча керівництво ради районної організації ветеранів України основні зусилля спрямовує на організацію передплати республіканської газети "Ветеран України", місцеві засоби масової інформації теж не залишаються без уваги. У своїх виступах члени секції Н.Г. Бахмут, Л.В. Пархоменко, І.Я. Головко, О.М. Тригубенко, член Національної Спілки журналістів України С.І. Керквуд, О.С. Заїка, а також голова ради районної організації України Д.А. Кражан, голова громадської ради ветеранів при виконкомі міської ради Г.М. Козлова висловили ряд пропозицій і зауважень щодо покращення співпраці первинних та районної організацій ветеранів з місцевими засобами масової інформації. Із гострим болем виступаючі сприймають ситуацію із погіршенням радіомовлення в цілому, і місцевого зокрема через назадовільний технічний стан комунікацій, байдужість до цієї проблеми державних органів влади. Зверталася увага і на необхідність доступнішого подання офіційних матеріалів, зокрема, нарахування субсидій, публікацій відповідей керівників на питання, які ставляться читачами, ширшого висвітлення біографії і досягнень заслужених людей краю, застосування більшого шрифту при друкуванні, не погіршуючи змісту і якості матеріалів, забезпечення об`єктивності і правдивості при висвітленні і оцінці подій.
Підсумовуючи розмову на засіданні секції, О.С. Заїка подякував усім за співпрацю і слушні пропозиції, як з боку ветеранської організації району, так і з боку керівників місцевих засобів масової інформації.


Урочистості з нагоди Дня ветерана


1 жовтня – Міжнародний день людей похилого віку і День ветерана. У перший день жовтня міжнародна спільнота відзначає День людей похилого віку, проголошений 50-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. В Україні ця дата святкується з 1991 року. А з 2005 року відповідно до Указу Президента України 1 жовтня стали відзначати ще і День ветерана. З цієї нагоди в районному будинку культури відбулися урочистості та святковий концерт.
Привітати старших колег, всіх ветеранів завітав на свято перший заступник голови райдержадміністрації С.Г.Абрамов. Сергій Гаврилович згадав слова своїх батьків, які вчили його життєвій науці. „Поважати старших, ставитись до ветеранів і з особливою увагою та турбуватися про них – ці батьківські слова стали для мене дороговказом на все життя, - говорить він. Тому сьогодні, працюючи вже в органах державної влади, - я прагну не забувати родинні настанови і постійно дбати про людей старшого віку. Вважаю обов’язком держави, всього суспільства є турбота про пенсіонерів, про людей літнього віку. Вони мають відчувати постійну підтримку з боку держави. Районна державна адміністрація щоденно працює задля того, щоб ветерани вчасно отримували пенсію, соціальні виплати, щоб належним було медичне, транспортне і побутове обслуговування. Ми маємо спрямовувати всі зусилля і наявні ресурси на забезпечення гідних умов життя для ветеранів. Кожна людина, що досягла осені життя, має відчувати реальну турботу влади і територіальної громади“, - сказав перший заступник голови райдержадміністрації. Сергій Гаврилович передав найкращі вітання ветеранам від голови райдержадміністрації Л.М.Звірко і висловив сподівання, що в Україні ще довго буде жити добра традиція – з повагою і шаною ставитись до ветеранів, до стареньких людей.
Цього ж дня С.Г.Абрамов побував у Вишняківському будинку-інтернаті, де привітав підопічних з Днем ветерана та висловив найтепліші побажання з нагоди свята.


ПАРТИЗАНИ ТА ПІДПІЛЬНИКИ БУЛИ СПРАВЖНІМИ ПАТРІОТАМИ


Хорольщина в черговий раз відзначила День партизанської слави.
В Україні підпільно-партизанський рух розпочався, практично, з перших днів Великої Вітчизняної війни. Вже на перше жовтня 1941 року на окупованій ворогом території було сформовано 738 загонів загальною чисельністю 26257 бійців і 191 диверсійна група в складі 1374 осіб. В їх складі майже 60% становили молоді люди.
Партизани та підпільники були справжніми патріотами своєї Батьківщини. Це було нове молоде покоління радянських людей . Це були люди з чистою совістю. Протягом 1942-1943 років в Україні були сформовані великі партизанські з'єднання на базі розрізнених загонів, які очолили партизанські ватажки - генерали С.Ковпак, О. Федоров, О.Сабуров, М. Наумов. Всього в підпільно-партизанському русі в Україні брало участь близько 600 тисяч людей.
Війна в тилу ворога була справжнім другим фронтом, який не мав ні фронтів, ні тилу. Народні месники зробили вагомий внесок в успіх Червоної Армії в усіх великих і малих битвах Вітчизняної війни. Партизанами було вбито і поранено 468 тисяч ворожих солдат і офіцерів, знищено багато військової техніки і зброї, які так і не дійшли до фронту. Вони не тільки завдавали відчутних ударів і втрат ворогові, але й відволікали на себе значні його сили. Гітлерівське командування для боротьби з партизанами вимушене було залучати на території України в цілому до 25 дивізій, тобто 10 відсотків військ вермахту.
В збройній боротьбі в тилу ворога в партизанських з'єднаннях і загонах, підпільно-партизанських діях брало участь чимало хорольців. М.О. Микитенко був підривником в з'єднанні С.Ковпака. Наш земляк із села Єньки С.Г. Ганзенко на білоруській землі командував партизанською бригадою, яка успішно громила ворога. Микола Сметана з Хильківки на цій братній землі керував підпільним райкомом комсомолу.
Згадаймо сьогодні і про Надію Гусаренко з Клепачів, яка, маючи радіоприймач, слухала останні зведення з фронтів і інформувала про це людей. Та зрадник видав Надю і її фашисти розстріляли. З перших днів окупації нашого краю опір загарбникам чинили Кирило Киприк, Микола і Галина Хохлови та інші патріоти, які за покликом совісті стали на захист рідної землі.
Чимало тривожних днів прийшлося пережити в партизанських загонах Даценко Марії Олексіївні, яка нині проживає в м. Хорол та Широкоступ Ганні Денисівні, яка проживає в с. Петракіївка.
22 вересня, в день свята, до їх оселі завітали перший заступник голови ради районної державної адміністрації Сергій Абрамов, завідуюча відділенням внутрішньої політики Світлана Мудра, голова ради районної організавції ветеранів. В Петракіївці, при відвідуванні Широкоступ Г.Д., до нас приєдналися сільський голова Тритяк Г.В. та голова первинної організації ветеранів Л.О.Дацун. Керівники району та села тепло привітали колишніх мужніх партизанок зі святом, вручили їм квіти та побажали доброго здоров'я, натхнення та довголіття. Партизанки згадали про деякі епізоди з їх нелегкого, тривожного партизанського життя.
Заслуги партизанів України в боротьбі проти фашистських окупантів були високо оцінені радянською державою: 63,5 тисяч партизанів і підпільників були нагороджені орденами і медалями, 95 з них стали Героями Радянського Союзу, а партизанські ватажки - генерали С.Ковпак та О. Федоров були удостоєні цього звання двічі.

Дмитро КРАЖАН,
голова ради районної організації ветеранів


КИЇВСЬКА ОБОРОННА ОПЕРАЦІЯ: ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР ТРАГЕДІЇ ТА ГЕРОЇЗМУ


Минуло 75 років з початку Великої Вітчизняної війни. Незважаючи на те, що у вітчизняній та російській історіографії й досі не вщухають дискусії щодо назви війни ( Велика Вітчизняна, німецько-радянська, Друга світова, військовий конфлікт), ні в кого немає сумнівів, що її початковий період був для Червоної армії найважчим і найдраматичнішим. Оборонні бої 1941 року залишили по собі вкрай гіркі та жахливі спогади. Це був час поразок і загибелі тисячі радянських воїнів, оточення і полону цілих армій. Але цей період увійшов в історію як небачений приклад масового героїзму та самопожертви радянських воїнів в ім'я Батьківщини.
На Полтавщині 75 років тому сталася трагедія, яка за масштабами не має аналогів у всесвітній військовій історії. 14 вересня 1941 року в районі Лохвиці завершилося оточення німецькими окупантами армій Південно-Західного фронту. До сьогодні немає точного підрахунку військових втрат Червоної армії. За різними оцінками істориків, військових спеціалістів, лише в полон потрапило понад 600 тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту. Заплачена неймовірно велика ціна за стратегічні прорахунки, непідготовленість, військову недбалість, брак командного досвіду.
Київська стратегічна операція проводилася військами Південно- Західного фронту та частиною сил Пінської військової флотилії. У ході бойових дій були введені 21 -а армія Центрального фронту, 6-а та 12-а армії Південного фронту, 37, 38, 40-а нещодавно створені у складі Південно- Західного фронту. Всього 28 дивізій.та 4 бригади.
Про важливість швидкого захоплення Києва та отримання виходу на Донецький вугільний басейн та Харків Гітлер вказував своїм воєначальникам. «Там розташована уся база руської економіки. Оволодіння цим районом неминуче призвело б до краху всієї російської економіки». Тому операцію на Південно-Західному напрямку Гітлер вважав першочерговою.
Війська Південно-Західного фронту одержали наказ Сталіна будь-якою ціною утримувати Київ. Він вважав, що залишити столицю України заради стратегічних інтересів не можна, на його думку втрата Києва негативно позначилася б на бойовому та моральному дусі радянських військ.
Для оборони Києва на початку липня у місті було створено 13 винищувальних батальйонів та 19 загонів народного ополчення загальною кількістю 33000 чол. Студентів вузів Києва, а це в основному дівчата 18-20 років, було залучено на будівництво оборонних споруд - протитанкових ровів, окопів. У Голосієвому, неподалік Києва, пролунав перший залп реактивної артилерії - легендарних «Катюш». Під Києвом ворог втратив близько 100000 солдат і офіцерів. Героїчна оборона столиці України тривала понад 70 днів. Для порівняння: Данію гітлерівські війська захопили за один день, Бельгія боронилася 19 днів, Франція - 44 дні, Норвегія - два місяці.
Чимало наших земляків брали участь в боях, обороняли Київ, столицю Радянської України. Нажаль нам відомі імена небагатьох учасників цієї героїчної битви. Серед них: Заволока Поліна Федорівна, яка проживала в місті Хорол, Кузуб Василь Миколайович з Березняків, Шевельова Наталія Гаврилівна з Софино, Савенко Михайло Онекійович, проживає в селі Єньки, Гусаренко Полікарп Іванович, Шкляр Петро Тимофійович - з м. Хорол. Йшли роки, гоїлися рани, зростали повоєнні покоління. 75 років відділяють нас від тих трагічних подій. Все менше залишається учасників війни. Честь їм і шана живим!. Вічна слава загиблим! Допоки ми згадуємо героїв - пам'ять у наших серцях не згасне.
Військовий історик Б.Рязанцев у своїх публікаціях вказує на непідготовленість до війни Київського особливого військового округу (КОВО), командуючим якого у січні 1941 р. був призначений М.Кирпонос. Він стверджує, що на складах було у 5-10 разів менше норми боєприпасів, пересувних засобіз - 25-55 відсотків від потреби, техніка переважно була застарілою, багато танків знаходилося на капітальному ремонті. Навіть за таких умов командувач фронтом М.Кирпонос зумів забезпечити міцний довготривалий опір на шляху до Києва німецьким військам. Гітлер, зустрівши більш відчайдушний, ніж передбачав, опір на шляху до Києва. М.Кирпонос реально оцінюючи загрозу оточення, декілька разів звертався до Сталіна з проханням дати наказ залишити Київ, щоб врятувати армію. Верховний Головнокомандувач у відповідь назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив залишати Київ, зажадав стояти на смерть на зайнятих кордонах правого берегу Дніпра. Лише 19 вересня радянські війська залишили Київ, та дорогоцінний час уже було втрачено. Війська чотирьох армій Південно-Західного фронту - 21-ї (передана з Брянського фронту до Південно- Західного 6 вересня), 5-ї, З 7-ї та 26-ї опинилися в оточенні повністю, а З 8-ї та 40-ї - частково. Усього в оточення потрапило близько 600 тис. військовослужбовців. Розміри «київського котла» були вражаючими. Із заходу (від м. Києва і лівого берега Дніпра) на схід (м. Лубни і р. Сула) він простягався на 220, а з півночі (м. Прилуки) на південь (м. Кременчук і р. Дніпро) на 300 кілометрів. Площа оточення перевищила 66000 кв.км.
Дослідник проблем другої світової війни англійський історик Алан Кларк так характеризував особливості героїчної поведінки бійців і командирів з'єднань і частин Південно-Західного фронту , в останні дні вересня: «Оточеним російським військам бракувало боєприпасів і пального, не був організований і скоординований прорив ворожого кільця. Однак з гордовитою упертістю солдати билися до кінця. В останні фатальні дні цілі батальйони кидалися у контратаку з останніми п'ятьма набоями у магазині гвинтівки на німецькі артилерійські позиції, а в рукопашних сутичках вони були готові учепитися зубами у горло противника».
20 вересня в бою при виході з оточення в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області загинув командуючий Південно-Західним фронтом, Герой Радянського Союзу, генерал- полковник М. П. Кирпонос. Коли становище стало критичним, Сталін надіслав за Кирпоносом літак. Але командир не залишив своїх бійців і розділив з ними їхню долю. Намагаючись вийти з фашистського кільця, в низовині загинули радянські солдати. Із зброєю в руках разом із ними загинули начальник штабу В. Тупіков та член Військової Ради фронту М. Бурмистенко. З оточення вийшло лише близько 20 тис. бійців і командирів.
Оборона Києва і всього Південно-Західного напрямку мала величезне політичне і військове значення. Війська Південно- Західного фронту в надзвичайно тяжких умовах вели запеклі бої з загарбниками і завдали їм значних втрат. Стійкість, героїзм воїнів Південно-Західного фронту вплинули на розвиток подальших подій у битві під Москвою. Героїчна оборона Києва поставила перед Гітлером і його Генштабом велике питання: чи можна продовжувати наступ на Москву, маючи на фланзі міцне Київське угрупування Червоної Армії, яка вже довела, що може не тільки захищатися, але й контратакувати? Велич Київської операції високо оцінювали генерали Хайнц Гудеріан і Курт Типпельськирх, які вважали, що радянські війська хоча і програли цю битву, але виграли війну, що Німеччина програла Другу світову війну у 1941 р. саме під Києвом. Генерал- полковник Ф. Гальдер назвав битву під Києвом «найбільшою стратегічною помилкою у Східному поході».
Друга світова - найкривавіша війна в історії людства. Це твердження актуальне й до сьогодні. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: «Історія нас не вчить, що ми маємо робити, проте вона показує, чого робити не слід». Ці слова - головний підсумок Другої світової. Свій досвід з війни маємо винести й ми, щоб не повторювати помилки минулого, а жити у злагоді і мирі, заради нашого майбутнього.

Т.І. Ярошенко, викладач ХАПК ПДАА


Чех Вірі Панасівні - 70


Біжать роки, мов хвилі над водою. Немов би і не жила на цьому світі, а ось на порозі уже ювілей у жінки-трудівниці, матері, бабусі і прабабусі Чех Віри Панасівни з м. Хорола.
70-та осінь усміхнулась цій тендітній жіночці багрянцем золотавого осіннього листя, багатством ланів і безмежною вдячністю колег, які працювали з Вірою Панасівною не рік, а десятиліття.
Народилася вона в далекому 1946 році в сім'ї колгоспників. З дитинства навчали її батьки мудрим порадам і залучали до праці на городі і по господарству. Маленька Віра була швидкою, працьовитою, спритною і небайдужою до математики. Вона все встигала вдома і в школі. З юних років мріяла стати фахівцем, пов'язаним з цифрами. Після закінчення 11 класів Хорольської школи №2 вступила до Лубенського сільськогосподарського технікуму, успішно його закінчила в 1968 році і за направленням поїхала працювати в Карлівський район економістом у колгосп "Дружба". Як у кожного молодого фахівця були і радощі, і прикрощі на роботі. Але старанність і любов д о обраної професії, мудрі поради наставників допомагали долати труднощі.
На першому робочому місці зустріла Віра Панасівна свою долю. Вийшла заміж, народила синочка Володю. Та все склалося в житті не так, як гадалося. За сімейними обставинами повернулася в Хорол, працевлаштувалася бухгалтером у заготконтору. Працювала в одній команді з трьома директорами заготконтори: нині покійними Кулічовим М.І. та Ватулею Б.А., а з 1984 року по 2003 рік з Шишкою Володимиром Семеновичем.
Гарні спогади у Віри Панасівни за всіх своїх керівників, але найприємніші враження від роботи з Володимиром Семеновичем : "На той час він був ще молодим керівником і це насторожувало і мене, і колектив. Але наша боязнь була даремною. Володимир Семенович швидко влився в колектив, вникав у роботу і зумів мобілізувати нас на досягнення високих результатів у роботі. Та й до сьогодні він ніколи не забуває своїх ветеранів, завжди поцікавиться їх справами, підтримає морально і матеріально."
Працювати їй було непросто, адже, обійнявши посаду заступника, а пізніше і головного бухгалтера заготконтори, треба було інколи і характер свій показати. Але вона працювала залюбки, а люди поважали її та прислухалися до мудрих порад головного бухгалтера. Спілкуючись з Вірою Панасівною, я спостерігала як вона зі сльозами на очах згадувала той час, ніби все було вчора. Колектив райспоживспілки став для неї другою сім'єю.
Віра Панасівна і до цього часу займає активну життєву позицію. 13 років є головою кооперативу будинку, в якому проживає. Турбується про вирішення всіх проблем, які виникають із утримання будинку. Її життєва доріжка непроста. Не послав їй Господь Бог гарної жіночої долі. Але вона жила, як могла. Виховала сина, стала бабусею і прабабусею. Проблеми відступають перед великим оптимізмом, світлом її душі, жагою до життя, які вона дарує не тільки рідним і близьким, а й усім друзям та знайомим.
Сама ж Віра Панасівна не ставить себе на перше місце у житті, вона турбується про родину, дітей, родичів, друзів, земляків. І щиро вдячна, коли вони відповідають добрим ставленням, приязню, дружбою. Живе спогадами і сумує за рідним колективом райспоживспілки, в якому пропрацювала 32 роки.
Роки промайнули, як одна мить. Змінити нічого не можливо. Дай Боже нашій ювілярці міцного здоров'я, шани і поваги від рідних та друзів, злагоди і довголіття. Нехай кожен день буде осяяний високим злетом душі, а добре самопочуття і гарний настрій стануть запорукою вашого процвітання!

Віра Іванівна Джулай,
ветеран райспоживспілки


Незабутня подія для ветеранів споживчої кооперації


Дата перше жовтня стала зворушливою, приємною, незабутньою подією і для працівників, які в різні роки працювали у сфері споживчої кооперації. До міжнародного дня людей похилого віку, завдяки адміністрації райспоживспілки і особисто її голови правління Володимира Шишки, відбулася зустріч колишніх працівників кооперації району.
Вони вітали колег, міцно тиснули руки, дарували усмішки приємної зустрічі. Адже так, разом, не часто мають нагоду збиратися, ділитися радощами чи наболілим, згадати роки, коли вони працювали разом. А щоб цей день став і справді незабутнім святом, адміністрація райспоживспілки приготувала їм святковий обід, кожному вручила гуртовий фотознімок на довгу і незабутню пам'ять. Під час зустрічі неодноразово звучали слова поваги і вдячності за ту працю, частину їх життя, які вони віддали кооперації району, від голови правління В.С. Шишки, голови президії ради районної організації ветеранів України Д.А. Кражана та інших.


В АНДРІЇВЦІ ВШАНУВАЛИ ОДНОСЕЛЬЦІВ


1 жовтня в Андріївській первинній організації ветеранів до Всесвітнього дня людей похилого віку були проведені ювілейні збори. На зборах були присутні 93 пенсіонери. З доповіддю виступив голова ради ветеранів Головко І.Я.
Учасників зборів привітали Андріївський сільський голова Данилейко В.І., сімейний лікар Татарчук Антон Вікторович та виконавчий директор СВК "Андріївський" Лебедка Микола Васильович. Пенсіонерів вітали учні Андріївської середньої школи І-ІІІ ступеня під керівництвом Савченко Лесі Василівни.
Пенсіонерів порадував виступ ансамблю "Берегиня", під музичний супровід Гаркавенка Сергія Івановича, у складі Дем`янової Ганни Сергіївни, Пухаренко Наталії Іванівни, Данилюк Людмили Василівни, Данилейко Любові Іванівни, Підгорної Тамари Петрівни, Звірко Алли Петрівни, Селін Антоніни Григорівни та Кузуб Тетяни Миколаївни. Колектив "Берегині" дарував пісні різних жанрів протягом півтори години. Після цього сільський голова вручив диплом учасникам фестивалю "Барви Хорольщини", а жителька села Третякове Ванжа Олександра Гнатівна піднесла 5-ти кілограмовий коровай, випечений власноруч. Виконавчий директор Лебедка Микола Васильович вручив учням солодкий подарунок і запросив усіх пенсіонерів у їдальню сільгоспкооперативу, де був накритий святковий стіл. За столом продовжилося спілкування, співи, спогади пенсіонерів, бо вони не бачилися між собою багато часу, поздоровляли і дякували голові наглядової Ради Трухіну Олександру Миколайовичу, який виділив кошти пенсіонерам, виконавчому директору, за транспорт і організацію святкового столу, а також директору школи Жолубаку Івану Петровичу, який надав приміщення і не обділив увагою пенсіонерів.


МИ ЗАВЖДИ РАДІ ГОСТЯМ


Ось і прийшла до нас у своєму золотистому вбранні золотава осінь. Кожний по різному ставиться до цієї пори року. Але, разом з тим, кожен знає, що це пора підведення підсумків в житті, в роботі...
Може саме тому в осінні дні і святкуються такі свята, як День ветерана, День машинобудівника, День працівників лісу, Міжнародний день музики, День працівників освіти, День працівників соціальної сфери, День працівників сільського господарства.
Колектив Хорольського будинку-інтернату по-своєму щасливий, адже всі, з ким доводиться по роботі спілкуватися, це люди з щирими та щедрими серцями, люди з Великої літери.
Перш за все, добре слово хочеться сказати про директора ПАТ «Хорольський механічний завод», депутата Полтавської обласної ради Михайла Івановича Міщенка. Він ніколи не дозволить собі прийти до нашого закладу лише перед виборами, бити себе в груди і просити проголосувати за нього, обіцяючи після цього чимось допомогти. «Показуха» Михайлу Івановичу не притаманна. Він завжди вислухає людину, за можливості, допоможе. З якими б проблемами адміністрація інтернату не зверталася до М.І.Міщенка, були завжди впевнені, що проблема буде вирішена.
Хорольщина славиться своїми талантами. Зокрема, це самодіяльні колективи, які знаходять час, щоб підготувати чудові концерти і подарувати незабутні хвилини нашим підопічним: ансамблі «Вербиченька», «Берегиня», «Журавка», «Журавлина». У кожного із членів цих колективів свої проблеми. але, незважаючи на все це, вони і самі ніколи не падають духом, ще піднімуть настрій і іншим. Ці колективи часті гості в Хорольському будинку-інтернаті. Наші підопічні зустрічають їх як своїх рідних.
Нас доля звела ще з однією чудовою, талановитою людиною - Крутьком Анатолієм Родіоновичем. Як спеціаліст своєї справи, завжди надасть допомогу. Анатолій Родіонович - людина спокійна, врівноважена, з розумінням ставиться до проблем молодшого покоління та з повагою до людей старшого віку. Музика та пісня - це зміст його життя.
Не рветься зв`язок поколінь, дякуючи учням Хорольської гімназії, школи №1, Міжрегіонального Центру та Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії. Дивлячись на дітей, які приходять до нас з концертами, розумієш, що росте гідна зміна, яка поважає старість.
Не стоять осторонь проблем будинку-інтернату депутати, приватні підприємці міста та керівники сільськогосподарських підприємств району - Пасюта А.Г, Черкашин В.І., Вітряк А.М., Лисенко М.М., Кандиба П.О., Стеценко М.В, Волошин С.М. Надоша В.Б., Мухтаров Ф.А., Матяш В.М. та інші. Це люди, які на свої міцні чоловічі плечі звалили відповідальність не лише за достаток своєї сім`ї, а й за людей, які їм повірили і вибрали своїми керівниками. Колектив нашої установи вважає їх благодійниками, адже всю допомогу надають нам безкоштовно, залишаючи назавжди про себе гарну згадку.
Підопічні нашого закладу мають надію, що і надалі про них пам'ятатимуть і будуть частіше приходити в гості. Адже будинок-інтернат для них тепер рідна домівка, а вони в нім господарі. І, як хлібосільні господарі, завжди раді гостям.

Від імені підопічних Хорольського будинку-інтернату,
організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Валентина Остапенко


Шановні ветерани!


У цей день слова глибокої поваги та вдячності адресуються Вам, хто пройшов складний життєвий шлях, вірою і правдою захищав нашу країну від ворога, сумлінно працював на благо України, є втіленням щирості, найвищих моральних цінностей та патріотизму. Цей день визначний для кожної сім'ї, кожного жителя нашої країни, незалежно від віку і статку. Споконвіку українці славилися своєю могутністю духу, єдністю, повагою до старших і щирими серцями. Ми пам'ятаємо і шануємо здобутки наших пращурів, бережемо традиції, що складалися століттями.
Шановні ветерани, ми схиляємо наші голови перед Вами!
Бажаємо, щоб якомога довше Ви повнили наше життя героїкою буремних прожитих років і зустрічали разом з нами кожен новий день, щоб ми змогли пронести й передати Ваш досвід, Вашу любов і родинні цінності наступним поколінням.
Від усього серця бажаємо Вам і Вашим близьким міцного здоров'я, родинного щастя, затишку у Ваших оселях, мирного неба над Україною!
З повагою депутат обласної ради
Фахраддін Мухтаров

Щороку 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку та День ветерана.
У цей день ми вшановуємо своїх батьків і дідів, матерів і бабусь, всіх, хто став для нас прикладом життєвої мудрості, взірцем служіння народові та державі.
Ви пронесли крізь своє життя нетлінні та невмирущі людські цінності, вірність рідній землі, зберегли для нащадків найкращі національні традиції, навчили нас долати труднощі та бути достойними своєї держави.
Ми пам'ятаємо про свій невідплатний борг перед Вами і спрямовуємо всі зусилля та наявні ресурси на забезпечення Вам, дорогі ветерани, гідних умов життя. Наш обов'язок дарувати Вам своє тепло й увагу, бути вдячними і головне - наповнювати кожен Ваш день повноцінним змістом і любов'ю.
Органи влади та місцевого самоврядування робитимуть все для того, щоб наші пенсіонери, ветерани війни та праці, ветерани військової служби відчували постійну підтримку з боку держави, щоб ніхто з них не почувався забутим чи залишеним наодинці зі своїми проблемами. Віримо, що в Україні завжди будуть жити добрі традиції - з повагою і шаною ставитись до ветеранів. Бажаємо Вам міцного здоров'я, тепла, сімейного затишку, довголіття та мирного неба.
Голова РДА Лариса Звірко, районної ради Віра Мартюк

Щиро вітаю всіх Вас з Днем людей похилого віку та Днем ветерана.
Ви наша гордість і слава. Низький земний уклін і найголовніше - вдячність всім Вам, людям старшого покоління, за самовіддану працю, за Ваші подвиги, оптимізм і доброзичливе ставлення до людей. Саме Ви своєю напруженою і повсякденною працею, організаторськими здібностями, цілеспрямованістю, сильним характером і небайдужістю до всього, що відбувається в державі, районі, місті і селі, заслуговуєте на особливу шану і повагу.
Турбота про людей похилого віку - це справа всього суспільства, кожного керівника і всіх громадян, адже вони потребують особливої моральної і матеріальної підтримки. Бажаю всім ветеранам мирного неба, довголіття, міцного здоров`я, сімейного затишку, оптимізму і злагоди. Нехай у Ваших родинах панують спокій і достаток. Щасливої Вам долі і тепла від рідних і близьких.
З повагою директор СТОВ "Мусіївське",
заслужений працівник сільського господарства України Михайло Стеценко

У всьому світі вшановують людей старшого покоління, віддаючи данину поваги тим, хто створював, захищав і зберігав усе, чим ми сьогодні пишаємося. Наші батьки та діди здобули Перемогу над нацизмом, розбудували країну у післявоєнні часи та заклали міцний фундамент для розвитку нашої незалежної держави. Досягнення сучасної Хорольщини - це результат і Вашої багаторічної праці. За рівнем життя літніх людей визначається соціальний стандарт держави, моральний рівень розвитку нації. Ми бачимо, які глибокі перекоси пішли в нашому суспільстві, як важко Вам, дорогі і рідні наші батьки і матері,дідусі і бабусі. Наш колектив свято береже закладені Вами традиції і критерії людяності та пошани. Ось і на день машинобудівника ми кожному нашому ветерану надали посильну фінансову допомогу. Ми працюємо на майбутнє нашого підприємства, але не забуваємо про Вас, дорожимо Вами.
Прийміть найщиріші слова вдячності і побажання міцного здоров`я, щастя і благополуччя, матеріального достатку і душевного тепла.
Трудовий колектив
ПАТ "Хорольський механічний завод"

Прийміть щирі вітання з Днем ветерана та Міжнародним днем людей похилого віку!
Важко переоцінити Ваші здобутки, за якими стоять наполеглива праця, мужність, героїзм і відвага кожного з вас. Ми можемо лише здогадуватися, скільки випробувань, болю і втрат довелося Вам пережити, і при цьому зберегти гідність, віру, любов, які ви пронесли через усе своє життя.
Висловлюємо щиру повагу та глибоку вдячність Вам, шановні ветерани клепачівського та ялосовецького краю, хорольської громади, за високу громадянську свідомість, розуміння і толерантність, важливий внесок у розбудову нашої держави, нашої хорольщини!
Бажаємо Вам довгі - довгі роки прожити здоровими, щасливми, у злагоді, повазі і любові.
Депутати районної ради, заслужені працівники сільського господарства України Анатолій та Андрій Пасюти


З ДУМКОЮ ПРО ВЕТЕРАНІВ


В селі Покровська Багачка, в сільському будинку культури розташована бібліотека, яка має в наявності тисячі книг на різну тематику. Це як культурний, так і духовний центр громади, де кожен житель села може задовольнити свої духовні потреби.
Очолює цей культурний центр надзвичайно працьовита, освідчена, талановита жінка - Тимченко Світлана Миколаївна, яка може підібрати ключі до душі і серця кожного ветерана. За її ініціативи в бібліотеці створено історично-краєзнавчий куточок, де усі громадяни, а особливо шкільна молодь, може ознайомитися з історичною спадщиною села. Також в бібліотеці зберігається унікальна книга про історію Покровської Багачки, написана місцевим краєзнавцем і істориком Книш Марією Данилівною.
Маючи педагогічну освіту, Світлана Миколаївна постійно бере участь у підготовці і проведенні різних шкільних і бібліотечних заходів із виховання підростаючого покоління. Вона також є постійним учасником художньої самодіяльності Покровськобагачанського СБК.
Послугами бібліотеки користуються сотні жителів села. Особливо вдячні престарілі ветерани праці, які не можуть самостійно дійти до бібліотеки. А тому Світлана Миколаївна зі своїми послугами входить до кожної домівки, де живуть одинокі, немічні люди.
Ветерани села, шкільна молодь, рада ветеранів від душі дякують Тимченко С.М. за ту багаторічну, плідну працю, за душевну теплоту, яку дарує їм вона, та бажають здоров`я і ще більших творчих успіхів на благо своєї рідної громади.

Микола ДЕРКАЧ, голова ради ветеранів


Нова спартакіада - нові здобутки


На базі спорткомплексу "Олімпійські надії" у селі Климівці під Полтавою відбулась спартакіада голів сільських, селищних, районних рад та працівників апарату обласної ради. На змагання з'їхались представники 26 команд, які пробували свої сили у 4 видах спорту - шашках, пляжному волейболі, гирьовому спорті і перетягуванні канату. "Це спортивне свято дуже важливе, адже тут зібрались представники органів місцевого самоврядування, які безпосередньо займаються розвитком спорту у громадах", - сказав у своєму вітальному слові учасникам спартакіади голова Полтавської обласної ради Олександр Біленький.
- Хочу сказати, що такі змагання - хороша нагода підвищення особистого рівня у спорті. І ми маємо результат - на останніх змаганнях у Чорноморську Одеської області збірна команда депутатів Полтавщини посіла 3 місце з волейболу, стали чемпіонами у шахах і отримали 5 загальнокомандне місце. Потрібно і далі підвищувати майстерність, формувати сильну збірну - і я переконаний у нас будуть перші місця з більшості видів спорту, - сказав голова обласної ради.
У результаті ж змагань першість у загальнокомандному заліку посіла збірна Гадяцького району. Взяла участь у змаганні і команда обласної ради, яка у важкій і безкомпромісній боротьбі виборола друге місце з пляжного волейболу.

Ігор СЕРЕДА


"Ми завжди пам`ятати будем, Де родились і в життя пішли"


Село Павленки, воно розкинулось серед наших широких полів, віддалене на 9 км від Вишняківської сільської ради. Колись тут вирувало життя, хоч село і невелике, але жили в ньому дуже працьовиті люди, великі трударі. Кожен мав велике господарство і звичайно в кожному дворі росли діти. Батьки трудилися на фермі, в полі, важко було працювати. Разом з тим розуміли, що їхнє село віддалене від усієї цивілізації, тому перспективи не було ніякої на майбутнє. І кожен, хто мав дітей, старався вивчити їх і відправити навчатись чи працювати кудись подалі.
А батьки залишались і далі жити в своєму маленькому, але такому рідному селі. Ішли роки, старіли люди, старіло село.
Декого забрали діти до себе. Інші доживали свого віку і відходили у вічність на своїй рідній землі. І так уже у 2012 р. не залишилося нікого в селі. Хатинки повалилися, все кругом позаростало і стала із села зелена діброва.
Та всі, хто виїхав із цього села, ніколи не забувають його, свою домівку, де народилися, де провели своє дитинство. Батьків, які їх учили, ростили і благословили в життя. Уже кілька років вони приїздять на зустріч, у своє село Павленки.
Такою була зустріч і цього разу, 20 серпня 2016 р. Всі, хто виїхав із села дітьми з`їхалися, щоб зустрітися з друзями, з товаришами, що ходили разом до школи, та провідати могилки рідних, що поховані на павленківській землі.
Ми з сільським головою Фесенком А.А. ідемо дорогою до Павленок, завертаємо ліворуч і вулицею виїжджаємо до місця, де була садиба Стеценка Михайла Григоровича. Саме тут стоять святкові столи, зібралися всі, хто приїхав на зустріч. Дочка покійного Стеценка М.Г. - Люда, яка проживає в Хоролі - говорить, що дуже важко на все це дивитись, серце аж стискається від болю, але що поробиш, але Павленки не одні такі на Україні.
Крізь сльози говорить Надія Олексіївна - дочка покійного Доменка О.А., що дуже сумно згадувати домівку свою, дивитися зараз на те, що є нічого не зробиш.
На зустріч у рідне село приїхали також сестри Ольга Григорівна та Галина Григорівна, які проживають у Полтаві, це дочки покійного Серченка Григорія.
Серченко Володимир Пилипович, який проживає у Вишняках. Паценко Петро Костянтинович та Тетяна Михайлівна Рибас з Деменої Балки. На зустрічі був присутній також Дужик Микола Григорович, який хоч і не народився у Павленках, але товаришував з цими людьми в дитинстві, разом ходили польовими дорогами до школи в с. Трубайці.
Їхав на зустріч у рідне село і Микола Андріойвич Тюра з Харкова, та на жаль в дорозі поламався автомобіль довелося повернутися назад. Не змогли приїхати, але дуже хотілося Віктор Герб з Росії, Галя Петраченко (Серченко) захворіла, на жаль.
Ми разом з сільським головою привітали всіх на рідній землі, в рідному селі, побажали здоров`я міцного, миру, злагоди та добра в їх родинах. Щоб вони ще не один раз зустрічалися у зеленій діброві, яка зветься Павленки. Вручили їм великий букет квітів, таких як вони в дитинстві сіяли зі своїми мамами на своєму подвір`ї, біля своїх хатинок. Та пригостили солодкими гостинцями і запашними паляницями, якими завжди їх зустрічали у рідному домі батьки.
Всі, хто приїхав на зустріч, мали можливість поспілкуватися із сільськими головою, задали питання, висловили і свої прохання, упорядкувати заїзд до місцевого кладовища, бо фермери геть зорали всю дорогу. А також зробити новенький столик, щоб було де пом`янути рідних.
...У полі співає жайворон, у діброві щебечуть пташки, ось вистукує свою пісню дятел, і тільки немає тут лелек, бо ці птахи селяться там де живуть люди, коло їхніх осель.

О.Д. МАНЖЕНКО, голова ради ветеранів


ВШАНУВАЛИ ПОВАЖНИХ ОДНОСЕЛЬЦІВ


Онищенко Федір Якович єдиний учасник бойових дій, котрий залишився на території Петракіївської сільради. З його 91-річчям його вітали учасники художньої самодіяльності Хвощівського сільського будинку культури. Сам співає у відповідь - з опери "Запорожець за дунаєм", "Рідна мати моя" - улюблена пісня ювіляра у виконанні Максима Рудича, жителя цього села, мати котрого - бібліотекар Галина Рудич. А він талановитий, ще й пише вірші.
Отак, в оточенні творчих людей, зустрів свій день народження поважний ветеран.


ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ


20 серпня 2016 року відбулася ювілейна зустріч через п`ятдесят років випускників 1966 року. Школа - це не тільки храм науки, це велика і дружна сім`я. Трубайцівська школа для її випускників особлива, вона сіє велике, добре, вічне вже третє століття, бо вона чи не найстаріша в області і має славні традиції, які примножуються із кожним випуском її учнів.
У 1966 році випускалося два класи зі стін школи 10 і 11. Через п`ять і десять років зустрічі були майже регулярно, а через п`ятдесят років знову два класи зустрілися в будинку культури села Тубайці. Важко було впізнати такі знайомі і рідні обличчя з дитинства, особливо, хто не бачився всі п`ятдесят літ.
Згадали поіменно всіх вчителів і однокласників, які недожили до цієї щасливої хвилини зустрічі. У кожного своя доля і свій шлях широкий. В рідному селі залишився Горевий Іван Іванович, який працював механізатором і бригадиром тракторної бригади. Про нього в селі говорять: технар від Бога. Славно трудилася в селі Вакуленко (дівоча Коломієць) Катерина Михайлівна, вкладаючи всю душу у виховання підростаючого покоління. Мілевський Микола Леонідович очолював сільський клуб с. Костюки. Він і сьогодні зі своїм художнім самодіяльним колективом достойно представляє свій заклад на всіх масових заходах Хорольського району.
На зустрічі Микола Леонідович також прибув із своїм нерозлучним баяном. Лилася чарівна музика і лунали незабутні пісні нашої юності.
Бунько Ліду Олексіївну манила романтика у юності, була на різних будовах, працювала навіть кранівником на Далекому Сході, а все-таки рідна сторона покликала додому, і до виходу на пенсію працювала в галузі тваринництва в Трубайцях.
Керекелиця Віра Василівна присвятила все своє життя, знання, вміння і терпіння фармації і вихованню дітей і внуків. Дочка її, кандидат педагогічних наук, викладає в університеті, син закінчив університет в м. Кіровоград, служив в АТО, зараз працює головним інженером в інтертелекомі. Харченко Ніна Андріївна працювала в Полтаві на ГРЛ, потім у Києві в проектному інституті. Шевченко Раїса Григорівна і Литвищенко Софія Іванівна також проживають у Києві.
Володимир Данилович Мусійко, виступаючи, сказав, що гордиться тим, що закінчив Трубайцівську середню школу, вдячний вчителям, які дали глибокі знання. Володимир Данилович закінчив національний технічний університет, диплом захищав німецькою мовою, яку в школі викладала Притула Мотрона Степанівна, світла їй пам`ять. Він є генеральним директором та науковим керівником науково-дослідного та технічного центру "Ротор". У нього зареєстровані 80 винаходів, 25 з яких затверджені в Японії, Європі і США. Він побував у 25 країнах світу.
Кожен випускник нашої школи - це особистість перш за все. Про кожного можна писати книги, це великі патріоти і життєлюби, школі не соромно за своїх випускників. Ця зустріч залишила світлий незабутній слід у кожного з нас у душі.

М.П. Калініченко, випускник 1966 р. Трубайцівської школи




ВШАНУВАЛИ ПОВАЖНИХ ОДНОСЕЛЬЦІВ


Цього дня і сонечко світило по-особливому в надзвичайно красивому селі Новачиха, Клепачівської об'єднаної громади. В родині Мороз Марії Іванівни чудова подія, цій роботящій, розумній, лагідній жінці, шанованій матусі, люблячій бабусі і прабабусі - 90 років.
В народі кажуть: "Життя прожити - не поле перейти". Так справді, Марія Іванівна разом з чоловіком виховали і дали путівку в життя трьом дітям - двом донькам і синові. Нелегке життя прожила Марія Іванівна. З дитинства тяжко працювала в колгоспі. 16-річною дівчиною в роки війни її було поневолено до Німеччини на важкі роботи. Повернувшись з Німеччини, продовжувала працювати в колгоспі, згодом вийшла заміж. Виховали, дали освіту з чоловіком своїм дітям, одружили, дочекалися онуків, а там і правнуків. Та навіть у свої 90 Марія Іванівна господарює, її подвір'я завжди доглянуте, потопає у квітах. Кожного дня на подвір'ї Марії Іванівни можна зустріти дочок, які провідують маму і допомагають їй, порадником є її син.
Завжди щира, лагідна мама і бабуся приймала поздоровлення від своєї великої дружної родини - сина, доньок, зятя, внуків, правнуків, сусідів. Радіє Марія Іванівна, що має таких хороших дітей - дочок Катю і Любу, сина Василя, має 5 внуків, 4 правнуків.
Шанують у селі ювілярку. Отож у день її 90 - річчя, до неї поспішили багато гостей. Приймала вітання від старости села Костенка Віктора Трохимовича, від голови районної організації ветеранів війни і праці Кражана Дмитра Андрійовича, який вручив вітальну адресу, підписану головою адміністрації Ларисою Миколаївною Звірко, а також вітання ї квіти вручив голова первинної ветеранської організації с. Новачиха Головань Віталій Миколайович.
До сутінків лунала музика та щирі поздоровлення на адресу Мороз Марії Іванівни, де за багатим столом зібралася велика і дружна родина, сусіди, які вітали ювілярку.

Наталія ШЕВЧЕНКО, вчитель Новачиської ЗОШ


Шануймо наших ветеранів


В цьому році виповнюється 25-річчя з дня відзначення 1 жовтня Міжнародного Дня людей похилого віку. З 2009 року Міжнародний День громадян похилого віку в Україні відзначається і як День ветерана.
Ветерани пройшли нелегкий життєвий шлях і, незважаючи на складнощі сьогодення, поважний вік, хвороби беруть активну участь у житті нашого району. Безумовно, вони заслуговують на уважне до них ставлення та підтримку.
Готуючись до відзначення цієї ювілейної дати, районна державна адміністрації затвердила План заходів, який передбачає підготовку і участь в них підприємств і організацій, територіальних громад, профспілкових комітетів, рад первинних ветеранських організацій.
З метою відзначення та вшанування ветеранів війни, праці, дітей війни, людей похилого віку, цими заходами заплановано проведення урочистих зборів в трудових колективах і організаціях, територіальних громадах, проведення урочистостей в Хорольському та Вишняківському будинках-інтернатах для громадян похилого віку.
Передбачається проведення зустрічей учнівської молоді з ветеранами праці, зустріч ветеранського активу з керівництвом району, оформлення експозицій про заслужених людей Хорольщини в бібліотеках району, організація святкового концерту в місті Хорол тощо.
Планується відвідування хворих людей похилого віку на дому, в стаціонарному відділенні райлікарні, привітання їх із святом, а також надання матеріальної підтримки ветеранам, людям похилого віку, довгожителям району.
Рада районної організації ветеранів звертається до керівників підприємств і організацій всіх форм власності, профспілкових комітетів, первинних ветеранських організацій долучитися до відзначення 1 жовтня 25-річчя Міжнародного Дня людей похилого віку та Дня ветерана України.

Голова ради районної організації ветеранів Д.А.Кражан


Шановні хорольці!


Міста і села Полтавщини одне за одним урочисто відзначають чергову річницю визволення території від фашистських загарбників. Прийшла ця світла дата і на Хорольщину. Минають роки, змінюються покоління, але пам'ять про ті буремні часи, коли здригалася рідна земля, горіли села, гинули тисячі мирних жителів, назавжди залишиться в наших серцях. Українці ніколи не забудуть про цю сторінку історії, про неймовірно страшну ціну, яку заплатив наш народ за право бути вільним. Ми завжди будемо пишатися подвигом борців за свободу Батьківщини.
22 вересня ми також відзначаємо День партизанської слави. Це свято встановлено для вшанування подвигу тих, хто під час Великої Вітчизняної війни, не шкодуючи свого життя, мужньо боровся з фашистськими загарбниками у підпіллі.
Щира вдячність всім, хто кував перемогу на окупованих ворогам територіях, хто жертвував своїм здоров'ям, життям задля мирного і щасливого майбутнього наступних поколінь. Пам'ять про них не повинна згаснути.
Дорогі ветерани! Спасибі Вам за те, що Ви, в надзвичайно важкій боротьбі, вистраждали і захистили нашу Свободу. За те, що своїми руками підняли наше місто з руїн і що ви нагадуєте всім, як потрібно жити і любити свою Батьківщину!
Реалії сьогодення показали, що внукам і правнукам доводиться так само відстоювати свободу і незалежність нашої Батьківщини. Ми щиро дякуємо нашим хлопцям - землякам, на долю яких випало захист миру і спокою нашої держави.
У світлий день сімдесят третьої річниці визволення Хорольщини від фашистських загарбників, напередодні Дня партизанської слави бажаємо ветеранам війни і праці, всім жителям району добра і здоров'я, миру і злагоди, плідної праці та вагомих здобутків задля процвітання рідного краю, зміцнення і розбудови України. Зі святом вас, шановні ветерани та жителі нашого міста!

Рада районної організації ветеранів


Ветеранське життя


На засіданні президії ради районної Організації ветеранів України днями розглянуто питання "Про роботу груп волонтерів Новоаврамівської первинної організації ветеранів з надання допомоги одиноким людям похилого віку в їх життєзабезпеченні". Про це доповіла голова ради ветеранів Віра Дмитрівна Безніщенко.
Члени президії ради районної організації ветеранів схвалили проект пропозиції ради районної Організації ветеранів щодо підготовки і відзначення в районі 25-річчя Міжнародного дня громадян похилого віку та Дня ветерана України. З інформацією виступив перший заступник голови ради районної Організації ветеранів Віталій Петрович Перепеляк.
Прийнято відповідні постанови.


Ветеранське життя


5 серпня 2016 року відбулося засідання секції «Діти війни» ради районної організації ветеранів, яку вів її керівник Олександр Степанович Заїка.
Він проаналізував роботу секції за перше півріччя цього року та окреслив завдання, які стоять перед членами секції в подальшій роботі із соціального захисту дітей війни. Висловив стурбованість цієї категорії ветеранів з приводу погіршення їх життєвого рівня у зв'язку із підвищенням Урядом України цін на природній газ та комунальні послуги, непомірно високі ціни на продукти харчування тощо.
Присутній на засіданні комісії голова ради районної організації ветеранів Дмитро Андрійович Кражан підкреслив, що в районі із 12 тисяч пенсіонерів 4 тисячі - це діти війни, наймолодшому з яких - 71 рік. Тому всім треба приділяти їм якнайбільше уваги.
Наголосив, що робота секції «Діти війни» - це частина роботи ради районної організації ветеранів.Торкнувся питання виділення путівок на санаторно-курортне лікування ветеранів.
Обговорили члени секції і питання, яке стосується участі кожного з них у громадському житті району.
В обговоренні питань взяли участь С.І. Керквуд, Н.Г.Бахмут, Л.В. Пархоменко.

Л. Шабала,
відповідальний секретар ради районної Організації ветеранів


УКРАЇНА У 1941 РОЦІ


В Ялосовецькій загальноосвітній середній школі відбулася краєзнавча учнівська конференція на тему: "Україна у 1941 році", в якій взяло участь, 34 учні.
Готувала і вела конференцію вчитель історії Ганжа Інна Валентинівна. З літературною композицією виступили вісім учнів 9-10-х класів. Їх виступи супроводжувалися кадрами воєнної кінохроніки тих часів.
Про події 1941 року з рефератами виступили: учні 9-х класів - Горьова Вікторія, Іванчатенко Юлія, Кулик Аліна, 10-го класу - Тимар Вікторія, 11-го класу - Івченко Альона.
В краєзнавчий конференції взяли участь і виступили: директор школи Жиденко Лариса Антонівна, заступник директора з навчально-виховної роботи Качан Тетяна Вікторівна, голова ради первинної організації ветеранів Іонова Ніна Григорівна, керівник історико-краєзнавчого гуртка «Пошук» Кірдан Надія Григорівна, голова ради районної Організації ветеранів Кражан Дмитро Андрійович, голова районної державної адміністрації Звірко Лариса Миколаївна, сільський голова Турчанінов Сергій Савович.
Учасники заходу оглянули приміщення школи, музей. Голова районної державної адміністрації Звірко Л.М подякувала дирекції і вчителям школи за хорошу підготовку і проведення заходу, який присвячений 75-й річниці початку Великої Вітчизняної війни.

Д.А. КРАЖАН,
голова ради районної Організації ветеранів


У ветернаських організаціях


Відбулося чергове засідання президії ради Хорольської районної Організації ветеранів України.
Першим розглянуто питання "Про діяльність ради первинної ветеранської організації Клепачівської сільської територіальної громади з військово-патріотичного виховання учнівської молоді". З інформацією виступила голова ради ветеранів В.О. Пономаренко. Співдоповідав голова ради районної оргаінзації ветеранів Д.А. Кражан. Дмитро Андрійович також виступив з інформацією про участь первинних ветеранських організацій району в закладах щодо підготовки і відзначення 71-ої річниці Перемоги у німецько-радянській війні 1941-1945 років та Дня пам`яті та примирення в Україні, та про співпрацю з керівниками районних засобів масової інформації з питань висвітлення діяльності первинних та районної організації ветеранів.
В обговоренні останнього питання взяли участь редактор районної газети "Вісті Хорольщини" Ю.О. Лисенко та директор редакції районного радіомовлення А.М. Олійник.
Призидія прийняла відповідні рішення.


І.М. ТРЕТЯК ПРославив хорольську землю


Мені, пересічному громадянинові, в травні виповнюється 67 років. Я післявоєнна дитина.
Хлопцем-школярем, юнаком, зрілою людиною і зараз - під старість - я завжди гордився і горджуся, схиляючи голову, нашим славним земляком Іваном Мусійовичем Третяком - простим селянським хлопцем, його подвигами в боротьбі за честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини під час Великої Вітчизняної війни.
Не буду переказувати героїчну біографію Івана Третяка. Знаю лише те, що Зірка Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, військове звання Генерал Армії поправу ним заслужені. І вкрай обурює заява деяких земляків-одинаків щодо пам`яті людини, яка внесла неоціненний вклад під час війни і післявоєнний мирний час, пройшовши життєвий шлях від простого селянського хлопця солдата, офіцера, від командира взводу, роти, батальйону, полку дивізії, командувача Білоруським військовим, Далекосхідним військовими округами до командуючого військами Протиповітряної оборони країни, заступника міністра оборони.
Іван Мусійович Третяк своєю мужністю, героїзмом, сміливістю, умінням вмілого керівництва і управління військами прославив нашу Хорольську землю.
Тож і нехай бронзове погруддя Героя-земляка буде майбутнім поколінням прикладом боротьби і мужності за свободу і честь нашої Батьківщини.
А наша Батьківщина - це Україна.
Слава Україні! Слава Героям!
Це відкритий лист від імені тисяч громадян Хорольщини щодо збереження бронзового погруддя людини-земляка, яка на віки прославила нашу Хорольську землю.

Офіцер запасу у відставці,спецназівець повітряно-десантних військ,
земляк Івана Мусійовича Петро Григорович Яценко (03.03.2016 рік)


КОРОТКА пам'ять - чи цинічна зрада?


Нас, пенсіонерів та і багатьох людей пенсійного віку, схвилювало до глибини душі повідомлення в газеті "Вісті Хорольщини" за 19 лютого про роботу 5 сесії Хорольського району 7 скликання, де в питанні "Різне" була озвучена ганебна ініціатива групи громадських активістів на чолі з Стеценко О.І. про демонтаж пам'ятника Герою Радянського Союзу, Герою Соціалістичної праці нашому славетному земляку Третяку Івану Мусійовичу, удостоєного високих нагород за мужність і відвагу в роки ІІ світової війни та Великої Вітчизняної війни та за великий особистий внесок у розбудову Збройних Сил СРСР в післявоєнний період.
Така абсурдна і цинічна ідея визріла в головах і мізках, на щастя, невеликої частини населення нашого міста Хорол і району, не випадково, а закономірно. На превеликий жаль, сьогодні в Україні є благодатний грунт, причини і зачіпки відкрито чи завуальовано здійснювати такі сатанинські задуми. Але для небайдужих, логічно мислячих людей, цей "світ навиворіт" видний, як білий день, люди знають і бачать звідки "ноги ростуть" у таких ідеологів, бо як говорить народне прислів'я "шила в мішку не втаїти".
На жаль, такі наміри, дії і погляди призводять лише до руйнації всього, що стосується минулого. Вони паплюжать, плюндрують, фальсифікують, спотворюють і, в кінці кінців, знищують героїчне минуле і історичну пам'ять нашого народу, і, як говориться, "для цього всі методи і способи хороші!" Виникає запитання: кому це вигідно, кому це потрібно, хто і звідки автори таких ідей і до чого вони закликають? Конкретні виконавці - схаменіться, задумайтесь, що ви творите - добро чи велике зло, своїми руками, думками і конкретними злодійськими, по суті своїй, діями! Ви потрапили в тенета величезної прихованої і відкритої брехні, ворожої і згубної для нашого народу і країни чужої ідеології, головним завданням якої є - знищення держави України як такої, і перетворення її на колонію в класичному розумінні цього слова. На жаль, так було завжди в історії нашої держави. Завжди існувала зрада, підкуп, гроші і золото, матеріальні блага. Але, Слава Богу, справжніх патріотів - захисників святої нашої землі і батьківщини, які в лиху годину ставали на бій і священну боротьбу, було набагато більше, ніж тих, хто продавався іноземним загарбникам! Ось і в часи Великої Вітчизняної війни на заклик: "Вставай, страна огромная, вставай на смертний бой”… і народ пішов… Пішов у безсмертя!
Була Велика Перемога, не тільки для радянського народу, але і для народів Європи і Азії, які були поневолені і потрапили в жорна цієї страхітливої світової війни. Мільйони вдячних громадян святу пам'ятають про Великий Подвиг радянського солдата, свідченням чого стали обеліски, меморіальні стели, пам'ятники, святкування Днів Перемоги, створення фільмів, написання книг, музичних творів, картин, пісень і т.д.
В післявоєнний період все робилось для якнайшвидшої відбудови країни, ні для кого не було винятку - ні для дітей, інвалідів, хто воював і повернувся додому - всі піднялись на інше поле бою: відбудовувати і зміцнити країну, тоді це була держава СРСР. Почався великий, небачений трудовий героїзм. Величний труд, важкий, але благородний!
Ми, люди похилого віку, в основному діти і вже внуки тих, хто кував перемогу, горді і вдячні тим, хто подарував нам життя, радість і щастя жити! А тих, хто руйнує і втратив здоровий глузд і пам'ять, засуджуємо!
Пам'ятник Третяку І.М. і Галерея Слави Героїв в центрі нашого рідного Хорола - це наша святиня і символи, які уособлюють всіх живих і мертвих солдатів і генералів, адміралів і маршалів, цивільних громадян, які своїм героїзмом, відвагою, кров`ю і слізьми, величезними жертвами заплатили за наше сьогодення, за кожен клаптик рідної землі!
Сотні пам'ятників стоять по Україні та в інших країнах Невідомому Солдату - це теж великі святині! Отож, оберігаймо їх, доглядаймо, приносимо квіти не тільки на святий День Перемоги, а постійно, щиро і відкрито! Вони відчувають нашу вдячність, їхні очі дивляться на нас з небес з надією, що ми будем достойними спадкоємцями їхньої слави.

Рада Петрівської первинної організації ветеранів війни і праці


Боротися треба не з пам'ятниками


Чи є майбутнє у нації, яка забуває своє минуле, свідомо відрікається від історії свого народу, не бажає зберегти пам'ять і спогади у серцях юного покоління?.. Ні!... Адже, щоб по-справжньому любити свій рідний край, треба знати його історію, пам'ятати всі сторінки життя своїх предків. Саме такі знання є своєрідним місточком, що єднає батьків з дітьми, дідусів з онуками. Важливо, щоб наші діти знали правду про Велику Вітчизняну війну, про ті випробування, які випали на долю України і українців
Велика Вітчизняна війна. Саме вона різким вихором посеред літнього буяння природи увірвалася в життя мільйонів наших співвітчизників чорного ранку 22 червня 1941 року.
Іван Мусійович Третяк - Почесний громадянин нашого міста. Нам боляче чути заклики про демонтаж пам'ятника нашому героїчному землякові. Ми підтримуємо виступ голови ради районної Організації ветеранів Кражана Д.А. на сесії районної ради, який встав на захист пам'ятника.
Нам всім треба берегти пам'ять про тих, хто героїчно боровся та загинув за визволення нашої Батьківщини від нацистських загарбників, та всіх тих, кого поглинув страшний молох Другої світової війни.
Боротися з пам'ятниками захисників Вітчизни легко - вони не можуть відповісти і подивитися в очі тим, хто ганьбить їх пам'ять.
Шановні! Спрямуйте свої зусилля на боротьбу за краще життя кожного українця, на захист наших ветеранів, на краще майбутнє наших дітей і внуків.
Сьогодні дуже важко стає від усвідомлення того, що в Україні знову необхідно будувати пам'ятники воїнам, які захищають незалежність та цілісність нашої держави. Вічна пам'ять і слава героям - захисникам та визволителям!

За дорученням первинної організації
ветеранів районної лікарні її голова Н.С. Стовба


Відповідь окремим громадським активістам на спроби демонтувати пам'ятник Третяку І.М. в місті Хорол


Нещодавно в місті Хорол, використовуючи Закон України про декомунізацію, ініціативна група, на чолі зі Стеценком О. І. озвучили пропозицію демонтувати пам'ятник Герою Радянського Союзу, Герою Соціалістичної Праці генералу Армії Третяку І. М. Нагадаємо, що І. М. Третяк народився в селі Мала Попівка Хорольського району в 1923 році. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної війни в рамках Другої світової війни, він боровся з фашистською навалою у звільненні нашої землі і країн Європи від поневолення, і в подальшому присвятив себе розбудові збройних сил СРСР, обіймаючи посади командувача Білоруського, Далекосхідного військових округів, військ ПВО СРСР.
І. М. Третяк не народився генералом, а став ним через бойові заслуги. В березні 1945 році, коли війна була в розпалі, йому було присвоєно звання Героя за здійснення під його керівництвом вдалих військових операцій, які врятували тисячі життів. Хіба цього недостатньо, щоб остудити "гарячі" голови псевдопатріотів і вас у першу чергу, шановний Стеценко О. І.? Ми хотіли б запитати у вас і тих, хто підтримує цей акт вандалізму: що ви зробили у своєму житті, варте життю Івана Мусійовича і його побратимів, які не повернулися з поля бою. А тому просимо вас - зупиніться! Невже Івана Мусійовича Третяка можна звинуватити в тому що сталося два Майдани, війна з Росією на сході України за нашу незалежність? Знаємо одне, що І. М. Третяк завжди залишався великим патріотом свого рідного краю, своєї маленької батьківщини села Мала Попівка, своєї Хорольщини. Він дуже часто приїжджав до рідної домівки, де жили його батьки, мав прекрасні стосунки з керівництвом місцевого колгоспу "Червона Зірка", жителями сіл Новоаврамівської сільської ради, вболівав і переживав за здобутки Хорольщини, Полтавщини, України. Завжди, коли він перебував серед своїх земляків, збирався партійно-господарський актив. Він гостро відчував проблеми і по можливості допомагав їх вирішити на користь рідного краю. Він ніколи з собою не брав ніяких дарунків, гостинців, окрім - з великим задоволенням - брав українську паляницю, спечену з добірного зерна нового урожаю в рідній печі Попівки.
Це що, не патріотизм? Чи, можливо, корупція, в якій ми сьогодні потопаємо? Шановні ініціатори акції за демонтаж бюста Третяка І. М. - ви дилетанти, які не поважають минулого, не цінують пам'ять тих, кого з нами немає поряд. Чому ви ставитеся до Третяка І. М. не як до людини, особистості, дійсно величної постаті, а як пам'ятника комуністичного минулого, який за будь-яку ціну треба знищити? Безумство! А що далі? Ви будете йти до руйнування стел, пам'ятників загиблим воїнам, знищуючи пам'ять про тих, хто дав вам можливість жити, дихати? Вандали! Ми думаємо, що ви навіть не розумієте зміст цього страшного слова, не знаєте та ігноруєте історію. А відповідь вам така: хто не знає минулого - не має майбутнього.
Вважаєте нас ортодоксами, консерваторами, а себе патріотами України? Ви глибоко помиляєтесь,шановні псевдо патріоти! Зробіть у своєму житті для людей хоч частинку того, що зробили і роблять ветерани, яких ви так зневажаєте. Прикладом відданості патріотизму нашої України є голова президії ради районної Організації ветеранів Кражан Д. А., який різко виступив на захист Третяка І. М. Ми висловлюємо вдячність депутатам районної ради, її голові Мартюк В. А. за підтримку Д. А. Кражана. І насамкінець ми вам говоримо: "Руки геть від великої пам'яті І. М. Третяка". Нехай ці дії залишаться на вашій совісті. Бог вам суддя.

Заслужений працівник сільського господарства, кавалер ордена "Знак Пошани" - Годзь В. О., кавалер ордена Трудового Червоного Прапора - Волошин С.Г., кавалер ордена "Знак Пошани" - Федьків П.І., Заслужений вчитель України - Коротич Л. П.,
Ветерани війни і праці Новоаврамівської сільської ради: Яровий В.Н.,Ватуля Б.М., Керекелиця Г.Д.,Савченко І.О., Тимошенко М.В.,Коротич П.Г. і ще 120 підписів учасників сходки громадян, с. Новоаврамівка 25.02.2016 р.


Така наша позиція


В Хорольському районі проживає 3969 дітей Другої Світової війни, тому в раді районної Організації ветеранів діє секція "Діти війни". Такі ж секції створені в 27 первинних організаціях.
24 лютого 2016 року відбулося засідання секції, на якому після розгляду планових питань, відбулося жваве, зацікавлене обговорення подій, пов'язаних із вшануванням людей минулого.
Наше покоління зазнало страхіть війни, дворічної окупації, холоду, голоду, безбатьківства. Ми, діти війни, брали участь у відбудові країни, самовіддано трудилися, зміцнюючи країну, боролися за соціальну справедливість, виховували молодь в дусі патріотизму.
Народна мудрість стверджує, що той, хто не цінує минулого, не має майбутнього.
Ми здивовані інформацією про те, що дехто висловлює думку про знесення пам'ятника нашому земляку, двічі Герою Івану Мусійовичу Третяку, в зв'язку з політикою декомунізації . На нашу думку, такі люди або не усвідомлюють величі всього того, що здійснено старшими поколіннями або хочуть попіаритися і зажити слави рішучих "реформаторів".
Для українського народу Третяк І.М. - легендарна особистість, а для хорольців - гордість.
Народився Іван Третяк 20.02.1923 року в селі Мала Попівка, в 1941 році командував ротою, в 1944 - стрілецьким полком, а 24 березня 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він пройшов всю війну на передовій в піхоті. По закінченню війни вдосконалював військову майстерність і вже в 1967 році був призначений командуючим Білоруським військовим округом.
За цей період Іван Мусійович постійно підтримував зв'язок з рідною Хорольщиною і надавав допомогу господарствам району технікою, обладнанням, матеріалами. При дефіциті товарів споживання організовував завезення одягу, взуття, побутової техніки в магазини райспоживспілки.
Третяку Івану Мусійовичу, одному із командуючих військовим округом, у 1982 році присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці за титанічну роботу по створенню соціальної бази для мешканців військових містечок, для поліпшення побутових умов солдатів і офіцерів в період командування Далекосхідним військовим округом
На посадах заступника Міністра оборони СРСР, головнокомандувача Протиповітряної оборони СРСР генерал армії Третяк І.М. зразково виконував свої обов'язки згідно даної їм присяги - служити народу.
Як і в кожного, хто працює, можливо, були якість прорахунки, але, як говориться, не помиляється той, хто не працює.
Для хорольчан Третяк І.М. - уособлення патріота, трудівника, гарної, порядної людини. Посягання на пам'ять Третяка І.М.- це посягання на всіх нас - дітей війни, учасників війни і патріотів нашої держави-України.
Третяк І.М. - наша гордість і наша святиня. Така наша позиція.
О.С. Заїка, голова секції "Діти війни"; С.І. Керквуд, заступник голови; Л.В. Пархоменко, секретар; Члени секції- Н.Г. Бахмут,
К.М. Гроза, О.М.Тригубенко ,
З.Г. Сенкевич


НЕ ДОПУСТИМО РОЗРИВУ ЄДНОСТІ ПОКОЛІНЬ!


*Із виступу на сесії районної ради голови ради районної Організації ветеранів Д.А. КРАЖАНА*

14 січня 2016 року на сесії міської ради розглядалося питання про перейменування вулиць, провулків у Хоролі на виконання Закону України про декомунізацію.
В обговоренні цього питання виступав житель Хорола Олександр Стеценко, учасник АТО, який в кінці виступу, всупереч прийнятим Законам України, заявив про демонтаж пам'ятника нашому славному земляку, двічі Герою, генералу армії Третяку Івану Мусійовичу.
Проте, з боку учасників міської сесії тоді ніякої реакції-спростування чи осуду такої заяви Стеценка не послідувало. Така заява стала відома ветеранам війни, ветеранському активу, яка й викликала їх стурбованівсь про долю пам'ятника нашому земляку. Звичайно, ламати пам'ятники - не будувати. Для цього багато розуму не треба, як кажуть у народі.
Іван Мусійович Третяк, ваші батьки, діди і прадіди належать до того покоління радянських людей, яке в тяжких умовах першого періоду Великої Вітчизняної війни витримало натиск німецько-фашистських загарбників, а потім розгромило ворожу навалу, поставило на коліна гітлерівську Німеччину, здобуло Велику Перемогу і цим самим врятувало людство від коричневої чуми нацизму, створило могутню ядерно-космічну державу.
Я звертаюся до Вас, шановні депутати, свято оберігати пам'ять про їх безсмертний подвиг.
Я виступаю на захист пам'ятника генералу Третяку, який знаходиться під охороною держави.
Іван Мусійович Третяк віддав 52 роки свого життя мужній професії - захисту Вітчизні. Я його знав і спілкувався з ним протягом майже сорока років. Тому я з болем у серці і з тривогою сприйняв таку заяву.
Генерал Іван Мусійович Третяк, як і Галерея героїв в центрі нашого міста, - це пам'ять, гордість і слава Хорольщини, яку треба зберегти у віках. На пам'ятник І.М. Третяку замахнулися люди, в яких, мабуть, за душею немає нічого святого, а пам'ять, як відомо, не знає зради. Тому всім недоброзичливцям від ветеранів війни кажу: «Руки геть від пам'ятника І.М. Третяку!».
Неправомірна заява пана Стеценка 14 січня ц.р, яка викликала обурення ветеранів війни та земляків І.М. Третяка, мабуть, потребує громадського осуду. Те, що він - учасник АТО, робить йому честь. Але це не дає йому ніякого права проявляти ретивість на порушення Законів України, робити таку заяву. Особливо це цинічно виглядає у рік 75-річчя початку Великої Вітчизняної війни та на фоні великих втрат України в Другій Світовій війні.
Мабуть, і правоохоронним органам району слід звернути увагу на це питання й забезпечити охорону пам'ятника І.М. Третяку, який має стояти непорушно.
Саме подвиги наших земляків на полях битв Другої Світової війни повинні слугувати прикладом у патріотично-виховній роботі з молоддю, яка нині захищає нашу землю на Сході України і яка йде служити до українських Збройних Сил.
Дякую за увагу!


МАНДРІВКА У ШКІЛЬНІ РОКИ


Школа - це рідна домівка, де пройшли незабутні дитячі роки, сповнені цікавих моментів, мудрих настанов учителів і навічно здобутих неоціненних знань.Її випускники уже знайшли своє місце в житті. Та в кожного бентежно стукає серце при згадці про шкільні роки, які літами пливуть у вічність. З'являється бажання відшукати пристань, пройти шкільним коридором, посидіти за своєю партою, зустрітися в рідному класі.
Вже третій рік поспіль, на початку лютого, Штомпелівська ЗОШ І-ІІІ ст. привітно збирає своїх випускників. Тут вчителі і водії, продавці та інженери, пожежники і бізнесмени, лікарі і будівельники. Така багатогранна за своїми інтересами й уподобаннями аудиторія, як і саме життя. Але є те спільне, що об'єднує їх усіх. Це слово "школа". Саме тут кожен зазнав перших успіхів і невдач, злетів і падінь, перше кохання і справжню дружбу.
У стінах рідної школи зібралися випускники різних поколінь: 1966, 1971, 1976, 1981, 1986, 1991, 1996, 2001, 2006 та 2011років випуску. Всі вони такі різні, але такі схожі, наче ще вчора сиділи за партами. Хоч у декого на скронях сріблиться сивина, та молодечий шкільний запал досі сяє в очах. Роки дуже швидкоплинні, зупинити час ніхто не в змозі, і вже діти та онуки цих випускників сидять за тими ж партами, ходять тими коридорами, грають у футбол в тому ж спортзалі, що і їх мами й тата, дідусі й бабусі.
На зустрічі випускники пригадували ті далекі й недалекі учнівські роки і вчителів, які доклали багато зусиль, щоб навчити і дати першу путівку у доросле життя. Адресували слова вдячності вчителям, які працюють і працювали у Штомпелівській школі, які з ніжністю і теплом зустрічали своїх учнів, коли вони вперше переступили поріг рідної школи. Адже саме вчитель веде школярів по країні знань, розширюючи пізнавальні простори. Минають роки, але ми завжди згадуємо і все життя згадуватимемо шкільного вчителя - вимогливого, по-батьківськи доброго. Це він, шкільний вчитель, навчав нас і першої літери, і вмінню розуміти прекрасне, і палкої любові до своєї Батьківщини. Навчав розумного, доброго, вічного. І скільки б не пройшло років, а учні для своїх вчителів назавжди залишаються юними, допитливими, довірливими, сповненими мрій і сподівань дітьми.
Із вітальним словом до присутніх на святі гостей виступила директор школи Рябухіна Інна Миколаївна. Зустріч принесла у серця випускників любов, надію, добро, тепло спогадів дитинства та юності.


ЗАВЖДИ РАДІ ЗУСТРІЧІ З АНСАМБЛЕМ “БЕРЕГИНЯ”


У Хорольському будинку-інтернаті проживають підопічні не лише з Хорольського району , а і з усієї Полтавської області. Зріднившись із Хорольщиною, вони завжди з нетерпінням чекають газету «Вісті Хорольщини».
А сьогодні вони просять через районну газету розповісти про найчарівніших жінок Хорольщини - ансамбль «Берегиня» від територіального центру соціального обслуговування.
Життя летить, наче птах в синьому небі, а роки - наче хмаринки. Здається, зовсім недавно життя вулканом вирувало, і ось уже - пенсійний вік. І саме в цьому віці найкраще пізнається кожна людина. Одні падають духом, вважають, що життя закінчилося. А в інших, навпаки, відкривається друге дихання.
Ось саме такими завзятими життєлюбами і є учасниці ансамблю "Берегиня" - Штомпель Катерина, Шемшур Раїса, Багмет Ніна, Гладченко Лідія, Вареник Ніна, Гайдар Надія, Перепеляк Наталія та Дацій Тамара.
Учасниці ансамблю »Берегиня» часті гості в підопічних нашого інтернату. Рідко яке свято обходиться без них. Коли вони приходять до нашх ветеранів чи інвалідів, то здається, ніби в невеликій кімнаті відпочинку зібралася велика дружна сім`я.
Так було і 3 грудня, коли до підопічних, з нагоди Міжнародного дня інвалідів, з привітаннями завітав цей чудовий колектив. У корпусі, де проходили урочистості, проживають в основному інваліди-візочники. Різний вік підопічних, різні характери, різні погляди на життя. Але в цей день їх об`єднало одне - гумор та мелодійні українські пісні.
Здається, всі забули про свій вік, про свої хвороби. Посмішки засяяли на обличчі, коли слухали гуморески у виконанні Шемшур Раїси та Штомпель Катерини, яка, до речі, сама їх і написала. А ті, кому уже давно за....щиро посміхалися та підспівували пісні про кумів. Адже всі українські пісні взяті із життя. Може хтось із них і про свою куму згадав.
Концерт закінчився. Прийшла хвилина прощання. Слова щирого захоплення зриваються з вуст чоловіків, які на цей час відчули себе не в інтернатній установі, а в сім`ї.
Користуючись нагодою і виконуючи прохання підопічних, хочу від щирого серця побажати учасницям ансамблю “Берегиня”, найголовніше- здоров`я, наснаги, сімейного затишку, поваги від оточуючих. Низький уклін вам за ваш ентузіазм, за вашу людяність і пам`ятайте, що ми завжди раді зустрічі з вами.

Від імені підопічних Хорольського будинку-інтернату
організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Валентина Остапенко.


ВШАНУВАЛИ ВЕТЕРАНІВ


Хорольська райспоживспілка, традиційно, як і кілька років поспіль, у Міжнародний день людей похилого віку, та День ветерана зібрала на святковий обід своїх шановних ветеранів. Була затишна родинна атмосфера - співали пісень, зачитували вірші свої та інших авторів, згадували чудові історії прожитих років в одному дружньому колективі. На згадку про цю хорошу та потрібну зустріч зробили фото.


Відбулася звітно-виборна конференція районної Організації ветеранів України


3 листопада в районному будинку культури відбулася звітно-виборна 10-а конференція районної Організації Ради ветеранів України, у роботі якої взяли участь голова районної державної адміністрації Віра Мартюк та голова районної ради Юлія Бойко.
На звітно-виборну конференцію від кожної територіальної громади району було обрано та направлено делегатів, які взяли участь у розгляді запропонованого порядку денного:
У своїй доповіді голова Хорольської районної Організації ради ветеранів Дмитро Кражан зупинився на проведеній роботі за звітний період, позитивних напрацюваннях та досягненнях, а також на проблемних питаннях та недоліках у роботі. Він наголосив, що за звітний період відбулося багато подій в суспільно-політичному житті країни, відзначено 70-річчя Перемоги на нацизмом в Європі та 70-річчя закінчення Другої світової війни, значно покращено патріотичне виховання молоді. Голова районної ради ветеранів також зупинився на найболючіших питаннях сьогодення, які хвилюють жителів району: комунальні тарифи, пенсії, заробітні плати, ціни на продукти та медикаменти. У своїх виступах перед делегатами конференції голова райдержадміністрації Віра Мартюк та голова районної ради Юлія Бойко відмітили активну громадянську позицію ветеранської організації в нелегкий для держави час та подякували всім ветеранам за бойові і трудові подвиги та участь у наданні допомоги воїнам АТО. Також Віра Анатоліївна роз’яснила ветеранам суть адміністративно-територіальної реформи, яка почала втілюватися в життя. Керівники побажали всім присутнім міцного здоров’я і бадьорості духу на довгі роки, любові і поваги від оточуючих. По кожному із заслуханих та обговорених питань, винесених на порядок денний конференції, були прийняті відповідні рішення. Делегати одноголосно переобрали діючого голову районної Організації Ради ветеранів України Дмитра Кражана на новий термін.


Старійшині агрономічної служби - 85!


Мало хто в районі, особливо людей старшого віку та учасників політичних процесів, не знає Володимира Степановича Купченка. Слово "ветеран" до нього можна застосувати хіба що, милуючись пишною срібною бородою, яку рідко в кого зустрінеш. А в очах, в словах, а значить і в серці - енергія і творча самостійна думка.
Народився Володимир Степанович 1 листопада 1930 року в селі Благодатне Донецької області в сім`ї лісовода та вчительки. Трудову діяльність розпочав у квітні 1944 року на різних роботах у колгоспі ім. XX з`їзду ВКП(б), нині - Олександрійський радгосп-технікум Кіровоградської області. У 1948 році вступив до Олександрійського агролісомеліоративного технікуму, який закінчив у 1956 році за спеціальністю молодший агроном-полевод, відслуживши три роки в армії. В цьому ж році одружився з Сакун Оленою Петрівною, з якою прожили в щасливому шлюбі, давши життя двом чудовим синам - Юрію і Олексію. Вони всі були закохані в працю і книгу. Мало того, що Олена Петрівна (нині, на жаль, покійна) працювала бібліотекарем, але і у них дома зібрана чудова власна бібліотека. Володимир Степанович досі має чудову пам'ять і любить декламувати вірші улюблених поетів: Тараса Шевченка та Сергія Єсеніна.
А свій професійний досвід він надбав на посадах майстра-розсадниковода, майстра з сільського господарства лісництва, агронома, садовода, головного агронома ряду колгоспів Кіровоградської області. З серпня 1968 року був призначений старшим агрономом виробничої дільниці при Хорольському виробничому управлінні сільського господарства, з липня 1969 року - агрономом, а з січня 1971 року - старшим агрономом Хорольської станції захисту рослин. Майже 20 років віддав він роботі на цій посаді. Працював сумлінно, професійно, відповідально. Відстоював власну точку зору, не дивлячись ні на чиї посади, бо дбав за землю, а значить - за людей. За це має велику повагу колег-агрономів. Саме тому, коли перед Хорольською громадою постало завдання впорядкування невизначених отрутохімікатів, які були привезені з півобласті на склади райсільгоспхімії, керівництво цією роботою було покладено на Купченка В.С. І він зі своїм підібраним колективом патріотів-професіоналів справилися з цією проблемою блискуче. Жителі прилеглих до складів територій глибоко вдячні за таку самовідданість, тому що екологічна загроза і загроза їх життю була мінімізована.
Володимир Степанович до цього часу дає корисні практичні поради як агрономам-початківцям, так і досвідченим спеціалістам, всім людям, хто до нього звертається за консультацією.
А ще він ретельно слідкує за ситуацією в державі і на Хорольщині, є активним учасником суспільно-політичного життя. Можна погоджуватися з ним чи ні, але внутрішня переконаність Володимира Степановича у ідеях соціальної рівності і справедливості заслуговує поваги.
Тож нехай і надалі у ювіляра множаться сили для добрих справ, мудрих порад, теплих згадок про колег, які люблять землю і віддають їй всі свої знання і вміння.


"Яке це славне слово - хлібороб"


Найбільший скарб Хорольського Міжрегіонального центру - наші учні, які присвятили своє життя хліборобській праці та досягли вагомих результатів у своїй професії. Вони й досі залишаються в нашій пам'яті. Їх імена вписані золотими літерами в історію навчального закладу. Серед них: Денисов Микола Михайлович, Цилюрик Олексій Лукич, Якименко Микола Максимович, Мусієнко Іван Михайлович, Кожушко Іван Іванович, Логвиновська (Падусенко) Надія Анатоліївна, Качаненко (Клименко) Галина Іванівна, Призенко Олександр Прокопович, Малушко Іван Васильович, Криворучко Іван Миколайович, Шабала Григорій Кіндратович, Керквуд Степан Іванович, Заїка Олександр Степанович, Кіріяченко Анатолій Гаврилович.
14 жовтня цього року Миколі Михайловичу Денисову виповнилося б 85 років. На виховному заході, присвяченому його пам'яті, викладач історії Ірина Петрівна Троян та бібліотекар Вікторія Анатоліївна Дешева розповіли про трудовий шлях нашого випускника.
Народився Микола Михайлович 14 жовтня 1930 року в місті Хорол. Рано розпочалася його трудова біографія. В 1943 році пішов працювати в колгосп у селі Староаврамівка. Працював старанно, нарівні з дорослими, і труд юнака не лишився непоміченим. У 16 років він був нагороджений медаллю "За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років".
В 1951-53 роках - служба в лавах Радянської армії. Коли повернувся додому, задумав здобути спеціальність, хотілося, щоб робота була до душі і приносила користь. Його давно вабила техніка, але юнак вагався: чи зможе він оволодіти теорією, адже школу закінчив вісім років тому. Та рідний батько підтримав сина: "Буде бажання, то вивчишся. Подавай заяву і сідай за підручники". Тож юнак вступив на навчання до Хорольської школи механізації сільського господарства.
У 1954 році, після випускних екзаменів Миколу Михайловича направили в село Новачиха, в колгосп імені Кірова. І вже за рік молодий тракторист здобув повагу товаришів та визнання керівництва.
Навесні 1955 року Денисов вступає в члени колгоспу "Україна", якому потім віддав 35 років життя. Ці роки Микола Михайлович вважав найщасливішими та найсвітлішими роками свого яскравого життя
В наполегливій праці минав час. Про механізатора Денисова заговорили, як про невтомного, досвідченого трудівника. В 1964 році він навантажив 8 000 тонн місцевих добрив і при цьому зекономив 1 555 кілограмів пального. На цьому паливі колгоспні трактори зорали сотні гектарів ріллі. В цьому ж році він виробив на тракторі 3909 гектарів умовної оранки. Це був республіканський рекорд. У 1965 році на його рахунку було 3694 гектарів умовної оранки.
За досягнуті успіхи в роботі Миколі Михайловичу Денисову у 1966 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці із врученням ордена Леніна і Золотої медалі "Серп і молот".
Він був незмінним депутатом Рад народних депутатів різних рівнів. Своїм трудом і способом життя Микола Михайлович завжди показував приклад іншим механізаторам.
Заслужена слава не відірвала Миколу Михайловича від землі, а навпаки, окрилила на нові звершення. Навколо нього в Штомпелівській тракторній бригаді сформувався колектив трудівників-однодумців, який став гордістю не лише колгоспу “Україна”, а й району та області. "Денисовці", як з повагою нарекли їх селяни, зустрічали сонце в полі і там його проводжали, плекаючи дорідні врожаї зернових культур, цукрових буряків, виконуючи інші складні завдання.
У 1970 році Микола Михайлович отримав медаль "За доблесну працю". В грудні 1972 році - другий орден Леніна.
По досягненні пенсійного віку Микола Михайлович ще шість років не покидав рідного колективу. Кожен свій день народження, за традицією, він зустрічав у полі.
Помер Микола Михайлович Денисов у 1999 році та спогади про нього залишилися в пам'яті працівників та учнів Центру, рідних, земляків.
На вечорі-портреті про Героя Хорольщини М.М. Денисова розповів голова ради районної Організації ветеранів Дмитро Андрійович Кражан. Він відмітив, що в Хорольському районі звання Героя Соціалістичної праці отримали лише 11 осіб, орден Леніна - 64, серед них двічі нагороджених таким орденом лише четверо, в тому числі і Микола Михайлович Денисов.
Добрими спогадами про свого орденоносного діда поділився його внук, також випускник нашого навчального закладу Олександр Анатолійович Денисов, який пішов слідами свого діда: працює механізатором в ДП ДГ "9 січня".
До виховного заходу бібліотекар В.А. Дешева підготувала комп'ютерну презентацію, звучали пісні про хліб.
Життя Миколи Михайловича варте пам'яті нащадків. Адже саме завдяки таким трударям, як він, тримається наш світ.

Л. Шабала, голова ради ветеранів


Заслуженому працівнику сільського господарства України, почесному ветерану України ГОЛОВКУ Івану Яковичу -80!


ПОЛТАВЕЦЬ Іван Іванович, заслужений працівник сільського господарства України: "Іван Якович - дитина війни, і це відклалося в ньому і в характері, і у ставленні до життя. Надзвичайно трудолюбивий. Надійний товариш. Досвідчений господарник. Уважний, доброзичливий до людей, розуміє людське горе і завжди допомагає. Він і сьогодні має заслужений авторитет у селі.
Прийміть, шановний ювіляре, щирі сердечні вітання в день Вашого народження! Козацького Вам здоров`я, будьте дужі та здорові, світла Вам і радощів багато, щоб життя було, мов свято!"

СОЛОДОВНИК Микола Онуфрійович, в минулому - голова Андріївської сільської ради: "У Івана Яковича, безперечно, хліборобський хист закладено в генах, а родина виростила його, як хорошого господаря. Доля розпорядилася так, що як фахівець він формувався в постійній сільській праці. Громадську трудову діяльність почав з тракториста, роботу поєднував з навчанням, і пощастило очолити один з найбільших в районі і найпередовіших в області на той час колгосп ім. Ілліча. Коли ідеш у відстаюче господарство і виводиш його в кращі - це одне. Але набагато важче тримати ту висоту, на яку підняли колгосп тодішні працівники під керівництвом Героя Соціалістичної праці І.Г. Козлова. Та Івану Яковичу це було посильно - він не тільки зберіг, але і примножив досягнення попередників. А ще він - дуже добра людина. Саме тому і люблять його люди, поважають. Нехай йому завжди світить зоря щастя, тепла і любові!

КРАЖАН Дмитро Андрійович, голова ради районної Організації ветеранів України: "Вперше з Іваном Яковичем ми зустрілися у 1958 році, коли він працював трактористом у Грушинському колгоспі. Не просто добросовісно працював, але і був активним у житті села, був лідером комсомольців. Вони з Ольгою Іванівною зіграли перше в районі комсомольське весілля, а колгосп їм подарував "шифонер". Про трудові заслуги ювіляра всі знають. А я хочу відзначити його активну громадську роботу - він багаторічний голова Андріївської первинної ветеранської організації, член президії районної та член Ради обласної організації ветеранів України.
За активну роботу нагроджений значком Всеукраїнської ради ветеранів України та званням "Почесний ветеран України". До його думки завжди прислухаються, його ніколи не потрібно "підганяти". Його характерний влучний жарт: "Чого ми старики-ветерани - так довго живемо: бо ми виросли на бур`яні!" Я радий за Івана Яковича, що він живе таким плодотворним життям. І надалі бажаю йому здоров`я і наснаги".

СТЕЦЕНКО Михайло Васильович, заслужений працівник сільського господарства України, депутат обласної ради: "Так склалося, що моя трудова діяльність у хорольському районі розпочалася в колгоспі ім. Ілліча, де головував тоді Іван Якович. І всі мої найкращі роки життя і відповідного досвіду пов`язані з тією школою на хуторі, де проживав, і з тими славетними людьми когорти Героя Соціалістичної праці І.Г. Козлова, до яких за досвідом приїздили і вітчизняні, і зарубіжні аграрії. Це - інженер Крутько Іван Олексійович, агроном Солоха Дмитро Миколайович, бригадири тракторних бригад Шаповал Володимир Ількович і Біленко Микола Прокопович, завгаражем Черево Борис Іванович, ланкова Кузуб Ганна Макарівна і, звичайно ж, Головко І.Я. Він поважав молодих спеціалістів, дослухався до їх думки, багато в чому підтримував, допомагав. Особливо він цінував спеціалістів, які вміли добре працювати і на тракторі, і на комбайні, бо серед механізаторів їх авторитет був високий. Коли мене обрали головою колгоспу "Росія" андріївський ритм і зміст роботи я почав запроваджувати і там. Бо технологічні прийоми, кваліфікація спеціалістів і працівників, культура виробництва, соціально-побутові досягнення були унікальні. Іван Якович допомагав і підтримував порадами, технікою та взагалі всім, що було потрібно. Мені багато чого хотілося і вдалося зробити так, як я побачив у андріївських хліборобів. Бажаю, щоб Іван Якович з родиною ще довго отримував слова подяки за зроблені добрі справи. Бажаю йому здоров`я і сили, а він знає, куди їх направити!"

ДАНИЛЕЙКО Володимир Іванович, Андріївський сільський голова: "В колгоспі ім. Ілліча я працював з 1980 року, спочатку водієм автомобіля, а потім 20 років - бригадиром. Та особливо тісно я почав співпрацювати, коли мене обрали сільським головою, а Іван Якович був головою ветеранської організації. У нас надзвичайно партнерські, ділові відносини, розуміємо один одного з напівслова. До того ж, Іван Якович - конкретний, діловий, людина слова. У нього величезний професійний і життєвий досвід і прагнення робити щось позитивне. Він ніколи не чекатиме, доки ти по просиш допомогти, а сам цікавиться: що та як, і допомагає.
У нас із ним стільки задумок і планів, що дав би тільки Бог здоров'я і можливостей все позакінчувати!"

ДАНИЛЮК Михайло Михайлович, в минулому - заступник голови колгоспу ім. Ілліча, голова Андріївської сільської ради: "З Іваном Яковичем ми почали працювати з 1983 року, коли мене обрали заступником голови колгоспу, секретарем парторганізації колгоспу ім. Ілліча, а потім - головою Андріївської сільської ради. Вражали його ініціативність і досвід, любов до села, до роботи, до людей. Я досі сприймаю його як мудрого, терпеливого наставника. Нелегко було мені, як парторгові, критикувати комуністів-орденоносців, бо вони це сприймали болісно. Але Іван Якович підтримував, давав поради як і притягти до відповідальності, і не образити. Працювати на розгорнутій під керівництвом І.Г. Козлова багатогалузевій базі було важко. Всі очікували тільки високих показників. В господарство часто навідувалося обласне керівництво, я вже не кажу про районне, а вони свою справу знали. У Івана Яковича було багато ділових зв'язків з керівниками багатьох куточків Радянського Союзу. Він умів сходитися з людьми, бо виробництво споживало чимало ресурсів. Іван Якович - мужня людина, уміє тримати удари долі. Несподівано для багатьох він погодився очолити ветеранську організацію і досьогодні на цій громадській роботі просто не замінимий. Він завжди серед людей, в клопотах, не чекає, коли хтось підвезе - сам встигає чи не найпершим. А насамкінець скажу: в кого є пасіка - то людина добра. Я особисто щиро вдячний йому і бажаю довгих щасливих років життя”.

ЗАЄЦЬ Володимир Олександрович, в минулому - головний інженер, заступник начальника управління сільського господарства: "Ми з Іваном Яковичем земляки, родом із села Грушине. Він його дуже любить і часто їздить до брата Михайла Яковича, який працював водієм у місцевому господарстві. Певний час вони жили в хаті, другу половину якої займала тракторна бригада. Тому в Івана Яковича не могло не бути тяги до техніки, вміння розуміти душу механізатора. Він дуже гордився тим, що з Барилом Миколою Михайловичем закінчили Софинське училище механізації, працювали трактористами, а "доросли" до голів колгоспів. Вони обидва багато чого перейняли від талановитого керівника Перепендюка Станіслава Антоновича. Заїжджали часто і до мого батька на пораду. Хороша людина Іван Якович.
Нехай йому і родині буде добро і щастя!"


Він гостював у посла Китаю


Коли б хто раніше сказав жителю села Козубівки, ветерану праці, заслуженому колгоспникові колгоспу ім. Ілліча Старченку Петру Степановичу, що він не просто побуває у посольстві Китаю, але ще і буде почесним гостем Посла і отримає від нього подяку та подарунок, Петро Степанович, напевне, не повірив. Але це чудо здійснилося. Нещодавно Китайська Народна Республіка святкувала 70 річницю з нагоди звільнення від іноземних загарбників та створення власних Збройних сил. На урочистості, які нещодавно вразили весь світ, запрошували багатьох лідерів держав, вище військове та цивільне керівництво, всіх причетних до цієї важливої події. Але, зважаючи на солідний вік очевидців і учасників тієї епохи, вирішили частину з них поздоровити на території Посольств, розташованих у країнах колишнього Радянського Союзу. Так Петро Степанович, серед інших 17 осіб з усієї України, був тепло прийнятий Надзвичайним та Повноважним Послом КНР в Україні Чжан Сиюнем. Були спогади, святковий обід, тости за визволителів, за мир, за українсько-китайську дружбу.
Петра Степановича глибоко схвилювала така увагу до нього, до історії, до пам`яті про пережите. Це є яскравим прикладом величі країни, яка трепетно і свято береже і примножує традиції свого народу, віддаючи належне кожній людині, яка надавала допомогу в скрутний для Китаю час. Із бідної неграмотної країни він став могутньою державою, яка має всі шанси очолити світову економіку, і сьогодні демонструє не тільки новітні технології, але і потужний соціальний поступ, видатні результати в культурі, спорті, медицині.
Яким же чином удостоївся такої честі Петро Степанович, який народився 1929 року на одному з хуторів Андріївської сільської ради і змалечку зазнав горя, голоду і холоду? У його дідуся було 25 десятин землі, які він розділив між трьома синами. Але в роки колективізації попав під розкуркулення. Батька вночі забрали, відправили в Лубенську тюрму, а далі - на Біломоро-Балтійський канал, де і покояться його кості. З їхньої хати вигнали, зимували в сусідів. З 12 років пішов працювати в колгосп, бо в сім`ї ще була мама і дві сестри. У 1939 році примусово переселили в хутір Стеценкове, який пізніше злився із селом Козубівка.
Коли після війни масово направляли на навчання на роботу в шахтах Донбасу, в довідці зменшив вік, але це не допомогло - потрапив у гірничо-промислову школу, а потім - на відбудову Донбасу. Чотири роки працював, останній рік - на шахті "Красная звезда". Після завалу у лаві отримав відпустку, а вже дома добровольцем попросився в армію. З березня 1951 року по жовтень 1954 року проходив військову службу у військах Північно-Китайського воєнного округу (КНР) в районі міста Цзиньчжоу на посаді кулеметника. Це була не просто служба, а й школа життя. "Місяць нас везли до м. Ворошилова у Приморському краї, де проходив "учебку", - згадує Петро Степанович. - Приїхали обношені, зарослі, худющі. Після здобуття навиків, службу проходив у військовій частині поряд з китайською військовою частиною, між якими була Велика Китайська стіна. Китайські солдати ходили в нашу столову, були бідно обмундировані і озброєні, змітали все до крихти. Але були витривалі, завзяті, наполегливі. При здійсненні караульної служби були втрати наших солдатів, вони зникали безвісти. І лише у 1953 році було виявлено замаскований люк у Китайській стіні і таємні лабіринти, де були японські солдати. Понад 8 років після закінчення війни вони здійснювали диверсійні акти, аж доки їх не викрили і не знищили. До речі, на урочистий парад військ Далекосхідного округу мав прибути на той час командуючий Р.Я. Малиновський, але стадіон виявися замінований. Лише Боже провидіння врятувало його і багатьох наших солдатів. Я довго навчав китайських військовослужбовців стрілецькій майстерності. Нагороджений китайською урядовою нагородою "За участь у створенні збройних сил КНР. В пам`ять про китайсько-радянську дружбу".
У вересні 1954 року Петро Степанович звільнився в запас, закінчив Софинське училище механізації. 45 років працював трактористом, спочатку на "Універсалі", а в кінці - на Т-150. 25 років на заслуженому відпочинку, але має його зовсім мало - все господарює. Удвох із дружиною (на жаль покійною) виховали двох дочок і сина, які проживають у Києві та Кременчуці. Має 7 онуків, 11 правнуків і 2 праправнуків.
Тож, честь і хвала нашому славному землякові, вічному трудівникові Старченку Петру Степановичу! Нехай доля посилає йому щасливого теплого довголіття!


Визволитель Хорольщини - Маршал Батицький П.Ф.


В 1980 році у «Воєнно-історичному журналі» № 6 була надрукована стаття до 70-річчя з дня народження Маршала Радянського Союзу П.Ф. Батицького. В статті йшлося про те, що 73-й стрілецький корпус , яким командував полковник П.Ф. Батицький, при звільненні лівобережної України у вересні 1943 року брав активну участь в розгромі великого угрупповання ворога в районі міст Зіньків, Миргород і Хорол.
Прочитавши статтю, я написав Маршалу Батицькому листа, в якому від імені вдячних хорольців привітав його з ювілейним 70-річчям і попросив надіслати спогади про визволення Хорольщини від німецько-фашистських загарбників. Невдовзі, у серпні 1980 року одержав з центрального архіву Міністерства оборони СРСР м. Подольськ виписку із журналу бойових дій корпуса, в якому повідомлялося, що: «... місто Хорол Полтавської області було звільнено 19 вересня 1943 року з'єднаннями і частинами 3-го гвардійського механізованого корпусу 47-ї армії Воронезького фронту... Населені пункти Вишняки, Третякове, Миколаївка, Котуржиха Хорольського району були звільнені 20 вересня, населені пункти Софино, Дубово, В'язівок, Цугалово, Андріївка, Курилове, Олімпіадівка, Кузубівка - 21 вересня 1943 року частинами 294-ої стрілецької дивізії 73 -го стрілецького корпусу 47-оі армії Воронезького фронту. Штаб дивізії знаходився в місті Хорол...»
Хто ж такий Павло Федорович Батицький? Ось сторінки із його біографії. Народився він у Харкові 14 (27 червня) 1910 року в робітничій сім'ї. Юнаком навчався у фабрично- заводському училищі при Харківському заводі «Серп і молот». За путівкою заводу 14-річним юнаком направляється в Українську воєнно-підготовчу школу, де навчався з 1924 по 1927 рік. З 1927 по 1929 рік навчався в кавалерійській школі. Після її закінчення командував кавалерійським взводом, а потім ескадроном у 7-й Самарській кавалерійській дивізії.
В 1935 році він вступає на навчання у воєнну акдемію імені М.В.Фрунзе, яку з відзнакою закінчив у 1938 році і одержав призначення в Генеральний штаб Робітничо-Селянської Червоноі Армії (РСЧА). В 1940 році Батицький призначається начальником штабу 11-ї механізованої бригади.
Велика Вітчизняна війна застала П.Ф.Батицького на посаді начальника штабу 202-ї моторизованої дивізії. Бойове хрещення дивізія одержала в Литві, зустрівши ворожі війська на автодорозі Кенігсберг-Рига. В подальшому дивізія воювала на Західній Двіні, Шелоні, Ловаті і під Старою Руссою.
16 листопада 1941 року П.Ф. Батицький вступив в командування 254-ї стрілецької дивізії Північно-Західного фронту. Влітку 1943 року полковник Батицький керує формуванням 73-го стрілецького корпусу і призначається його командиром.
При форсуванні Дніпра і визволенні Черкас у листопаді 1943 року багато воїнів корпусу одержали високі державні нагорорди, а 26 - стали Героями Радянського Союзу. В дні битви за Дніпро Батицькому було присвоєно звання генерал-майора.
Значну роль 73-й корпус відіграв у ході оточення і ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання ворога. 26 березня війська корпусу у складі перших вийшли на державний кордон з Румунією на річці Прут і форсували її в районі Скуляни.
Після визвлення Хорольщини частина наших земляків влилася у склад 73-го та 78-го стрілецьких корпусів 52 армії і героїчно билася з ворогом, визволяючи рідну землю. Серед них Ніколенко А.М., Місюренко А.Г. - з Хорола, Солоха Д.М. - з Кузубівки, Савенко М. О. - з Єньок, Горбенко Г.І. -з Ялосовецького, Вербенко Г.І.- з Новоіванівки. Горб І.Я., Дем`яненко С.М. - з Новоаврамівки.
У травні 1944 року генерал-майор Батицький призначається командиром 128-го стрілецького корпусу 28-ї армії 1-го Білоруського фронту. Корпус брав участь в боях у Східній Прусії, в битві за Берлін, у звільненні Праги.
Після війни Батицький навчається у Воєнній Академії Генерального штабу, яку в 1948 році закінчив із золотою медаллю. З 1948 року призначається начальником штабу Московського району протиповітряної оборони. Послідовно, аж до 1978 року, займає наступні посади: командуючий військами ППО Московського округу, перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР, головнокомандуючий військами ППО країни - заступник міністра оборони СРСР.
У квітні 1968 року П.Ф. Батицькому присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. З 1978 року П.Ф. Батицький працює генеральним інспектором групи генеральних інспекторів міністерства оборони СРСР. Батицький брав активну участь в громадсько-політичному житті країни, неодноразово обирався депутатом Верховної ради Союзу РСР.
Батьківщина високо оцінила заслуги П.Ф.Батицького, присвоївши йому 7 травня 1965 року звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений 4-ма орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, 5-ма орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 1 та 11 ступеня, Суворова 11 ступеня, «За службу Батьківщині в Збройних силах СРСР» і багатьма медалями, а також орденами і медалями закордонних держав.
Помер П.Ф. Батицький у 1991 році. Похований у Москві.
Життя і бойовий шлях Героя Радянського Союзу, Маршала Павла Федоровича Батицького має слугувати прикладом самовідданого служіння нашій Батьківщині -Україні - тим юнакам, хто присвятив своє життя захисту рідної землі!

Дмитро КРАЖАН, голова ради районної Організації ветеранів


Тих років життя не забути нізащо


Присвячується пам'яті секретаря виконкому Вишняківської сільської ради з 31-річним стажем, на жаль, нині покійної, Кундій Марії Василівни.
Розповідь слухали, записали у 2013 році Манжос Катерина Олексіївна зі своїм внуком Кравцем Радиславом.

“Спогади … Спогади… Спогади… Як же радісно буває на душі, коли вони приємні. А якщо сумні і невеселі? Тоді нестерпні біль і смуток пронизують серце і душу. Саме такими гіркими і хвилюючими, змішаними зі слізьми будуть мої спогади-розповідь, ветерана праці і дитини війни, Кундій Марії Василівни, про пережиті мною страхіття і біди у роки Великої Вітчизняної війни.
Я народилася у багатодітній селянській сім'ї. Нас у мами було п'ятеро: дві сестри, Марина і Катерина, і брат, Максим, - зведені та рідний брат Мишко. Батька свого я не знаю. На нашому кутку в селі ми і Мартиненки жили найбідніше. Після років голодомору 1932-1933 років сестри завербувалися на роботу в Харків. Максим трудився у колгоспі на фермі. У 1939 році Мишка забрали служити у морфлот. Мама, якій було майже 60 років, і вся моя рідня турбувалися про мене, бо дуже хотіли, щоб я навчалася у школі. Я старалась учитися добре і разом з багатьма своїми ровесниками закінчила Вишняківську семирічку.
Червень 1941 року запам'ятався мені на все життя. Стояли погожі, сонячні дні, все потопало в зелені. У мене і у моїх друзів був хороший настрій, бо ми закінчили сім класів у школі. Увечері, 22 червня, хлопці і дівчата зібралися на вигоні біля річки Хорол. Хлопці купалися, а ми бродили у воді, всім було весело. Пізніше гуляли біля клубу, вулицями села, потім почали розходитися по домівках. А Микола Мисак, Микола Тягній, Володька Шандиба, Іван Цівина, Марія Бондаренко і я пішли додому повз будинок пристарілих. Раптом, чуємо, зашипів і затріщав репродуктор на стовпі біля цього будинку, від несподіванки ми зупинилися, а потім, як грім серед ясного неба, прозвучали слова Левітана про те, що о 4 годині ранку почалася війна. Перелякана, вся в сльозах я прибігла додому і розказала мамі про страшну звістку. Обнялися і заголосили тоді обидві. Згадали брата Мишка, який служив у Севастополі.
Горе покотилося країною. Не судилося здійснитися моїм мріям про навчання у Хорольській медшколі. Поки ще німці були далеко від села, дорослі і діти працювали в колгоспі: пололи буряки, городину, збирали колоски, заготовляли сіно. А коли фронт наблизився, ми, діти, разом з дорослими посідали на підводи та й поїхали аж у Березняки копати окопи. Важка, але дуже потрібна була ця робота. А тут німці вже до Хорольського району дійшли. Пішки довелося добиратися з Березняків додому.
По дорозі додому зайшли в Хорол. В одному магазині безплатно розбирали сіль і я набрала в кармани. Тільки прийшла в село і додому не дійшла, як мені кажуть: "Біжи до комори, там дядько Грицько Рідкобородів роздає всі колгоспні припаси". Побігла і я до комори, а там людей багато. Бачу, а з великої бочки мед люди собі набирають. Я нарвала листя з лопухів і собі давай мед накладати, нахилилася у бочку і трохи солі посипалося у мед. Повернулася додому, мама якраз пекла коржі. Кажу: "Мамо, давайте поїмо корж з медом". Намазали, а мед солоний. Дарма, з'їли разом із солоними слізьми.
З 13 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року Хорольщина була окупована ворогом. У Вишняки теж увійшли німці і розселилися в тих хатах, які були новіші й просторіші. Серед німецьких солдатів не було дуже по-ворожому налаштованих проти людей. Вони ходили по хатах, щоб забрати то теля, то порося, то курей. За двоє-троє яєць можна було виміняти кусочок мила. Бувало й таке, що відбирали останні харчі у бабусь, матерів і дітей. У нас курей половили і забрали. Тоді зайшли в хату, нишпорили скрізь і знайшли на припічку вузлик із сахарем. Я не віддавала, солдат наставив на мене наган: "Пух! Пух!" А мама в крик: "Нехай бере, а то ще вб'є!"
Замість сільської ради в селі утворилась сільська управа (голова Троць Порфирій Васильович ), а замість колгоспу - господарський двір (голова Рідкобород Павло Митрофанович). Я з мамою та з іншими жінками і дітьми ходили на роботу в поле і на городину. Найважче було полоти мак, якого при німцях сіяли дуже багато. На роботу ми ходили пішки, більше п'яти кілометрів у поле і так само з поля додому.Бувало, руки і ноги гудуть і голова болить від того, що цілий день нагнутий і сапки з рук не випускаєш. І отак цілу весну. А літом і восени треба було збирати урожай. Доводилось вручну вантажити на підводи картоплю, буряки, кукурудзу і розвантажували їх. Снопи в'зали за женцями і сіно згрібали за косарями. Може, не так і важко було б робити, якби знали, що трудимось для своєї країни і своїх людей. А то ж ніде було дітись: трудились на німців. Як кінчались польові роботи, всім видавали за роботу восени в торбинках різне зерно.
Особливо важко було жити взимку у напівхолодній хаті. Нічим було топити. Ми з мамою ще літом і восени ходили в болото по лепеху, заготовляли на зиму кулики з цієї лепехи, із соняшничиння, із кукурудзиння, із тоненьких гілочок верболозу. Зимою слабенька здоров'ям мама вже не могла йти в болото, а я з хлопцями та дівчатами ходила по очерет. Накосимо його серпами, пов'яжемо у кулі, покладемо один одному на спину та й тягнемо по снігу додому. І так майже кожного зимового дня. А бувало й два рази на день тягали ті кулі. Одного разу сталося таке, що на півдорозі додому мій куль розв'язався і розсипався. Задубали руки й ноги, замерзали сльози на щоках, а треба ж було розсипаний очерет зібрати і заново пов'язати вже в два менші кулі і двічі притягти очерет додому. Не було сил, здавалось, що ось-ось упаду, та ніде було дітись.
Нам було по 14-15 років, хотілося ж і відпочивати. На це залишались тільки святкові та вихідні дні. Тоді могли ми погуляти, покупатись, повеселитись. Ми жили близько біля річки Голубихи. Через річку був прокладений дерев'яний міст. Наші війська, як відступали, добре пошпетили його. Коли в село ввійшли німці, то почали його ремонтувати. Ремонтували наші військовополонені, а німці з наганами вартували їх.
За порядком у селі слідкували поліцаї. Вони агітували молодих хлопців у німецьку армію, а дівчат - у Німеччину на примусові роботи. Мене врятував від вербовки на чужину Троць Порфирій Васильович, сказавши вербовщикам: "Цю дівчину не займайте, бо в неї вже не молода і хвора мати". А багатьох хлопців і дівчат вивезли в Німеччину на примусові роботи. Серед них була моя подружка, Галя Троць. Вона, як повернулася після війни додому, то розказувала, як вони на чужині страждали, бідували і голодували. Вона на якомусь заводі розвантажувала і навантажувала бочки з ядохімікатами. Від цих ядів і пережитої корости осталися шрами на її обличчі, з якими вона прожила до кінця свого життя.
Важкими були дні, місяці і роки окупації. Майже кожна сім'я журилася за своїми батьками, чоловіками, синами, які воювали з ворогом на фронтах. Ми з мамою плакали і журилися за долею синів і братів,які теж захищали Батьківщину. Вони не повернулися з війни. Я знаю тільки, що мій рідний брат Мишко загинув смертю хоробрих під Севастополем, а Максим загинув безвісти. Похоронки із фронтів рідні стали отримувати в 1944 році, коли вигнали німців з нашого району.
Ми, односельці, дорослі і діти, дуже багато страхіть пережили, коли німці почали відступати. Як і багато сімей, ми з мамою вирили яму в кінці городу, заслали її травою, взяли трохи їжі і переховувалися там. Боялися того, щоб німці нас не вбили. Страшно було виходити на вулицю, бо часто ближче і ближче чулася стрілянина. Німці хотіли зірвати міст через річку Голубиху і часто скидали снаряди біля нього. Та найстрашніше було, коли на село налетіли німецькі літаки. Летіли низько, ми навіть бачили хрести на крилах. Вони хотіли розбомбити гуральню та кидали бомби де попало. Гуральня вціліла, зате з десяток хат було розбомблено. У одній хаті було вбито Вовк Євдокію Іванівну і її маленького синочка. А Гончаренко Палажку Мефодіївну було поранено біля розбомбленої хати. З осколками в ногах вона прожила до кінця життя.
Через два дні на краю села з боку Полтави відбувся танковий бій. Радянські танкісти не пустили німців у Вишняки. Здобули перемогу великою ціною: було підбито три наших танки і загинуло 18 танкістів. Я ходила з хлопцями і дівчатами на місце бою, коли полеглих героїв ховали в братську могилу. Людей біля могили зібралося багато. Хоч ми їх і не знали, та плакали всі: старі, молоді і малі.
У 1943-1945 роках в селі пролилося сліз більше, ніж будь-коли. Багато сімей отримували похоронки на батька, на чоловіка, на брата, на сина(всього у Вишняки війна принесла 347 похоронок). І всі плакали, ридали, кричали. Не хотіли вірити у те, що більше не побачать своїх рідних. І чекали, чекали, що ось-ось син, батько чи чоловік повернеться з війни… У нас хата була велика. Кучани часто збиралися в ній вечорами, щоб розділити своє горе і тугу. Плакали жінки, і я з ними плакала. Часто згадую і ніколи не забуду, як оплакували жінки похоронку, яку одержала мамина кума, Мартиненко Палажка Омелянівна, на свою дочку Софію. Вона на війні була медсестрою. В хаті була безперервна тужба. Десь о півночі розійшлися мовчазні і згорьовані жінки. Я з дівчатами провела тьотю Палажку додому, бо вона не мала сили йти сама.
Після одержання похоронки на маминих синів, а моїх братів, ми з мамою зрозуміли, що сильної чоловічої руки у нашій хаті вже немає. Я була грамотна і пішла на роботу в сільську раду касиром. У селі утворилась комсомольська організація. І мене поновили в комсомолі, бо я була прийнята в комсомол ще в кінці 1940 року (комсомольський квиток на час війни я заховала) Комсомольці і молодь були активними, часто проводили суботники. На суботниках обсаджували береги річок Хорол і Голубиха вербами, по дорозі на Костюки з обох боків посадили яблуні, біля школи висадили парк. Час від часу наводили порядки в селі. Літом на току перелопачували зерно, насипали його у мішки, вантажили на підводи і відправляли на станцію. Я з комсомольцями вечорами ходила по хатах збирати танковий і військовий податки та зерно для посіву на колгоспних полях.
Старанно трудилися всі селяни, щоб швидше закінчилась війна. Кожного дня чекали по радіо і з газет звісток про перемоги Радянської армії на фронтах. В село почали повертатися важко поранені солдати: Буцик Іван Олексійович без руки, Горб Микола Савич та Буба Василь Панасович без ноги, Кундій Григорій Павлович і Сивовол Іван Михайлович із рваними ранами і т.д. Кожна сім'я з надією чекаладодому своїх рідних.
І ось настав довгожданий день перемоги, 9-ого травня 1945 року. Біля сільської ради зібралося море людей. З нами була і запасна рота солдатів, яка квартирувалася останній рік у нашому селі (командир капітан Черниш) Як тільки почули по радіо слова Левітана про те, що війну закінчено, що Радянська армія перемогла фашистів, всі почали стрибати, кричати, плакати, сміятись, обнімати один одного. Від малого до старого кричали "УРА", а солдати ще й тричі вистрілили з гвинтівок. Довго не розходилися люди від сільради. Мабуть, за багато днів і ночей у першу післявоєнну ніч ми спали спокійно.
Один за одним поверталися з війни солдати. Можна було б уже жити спокійніше. Та знову нагрянула біда у 1946 році. Весною і влітку стояла сильна засуха. На полі і на городі висох майже весь урожай. Довелось переживати голодовку. Ні в 1932 -1933 роках, ні в 1946 - 1947 роках великого голоду в селі не було, але всетаки бідували, найважче було багатодітним сім'ям. Та нас рятувала гуральня, на якій перероблялися зернові відходи та картопля на спирт. Всі люди брали на гуральні брагу, висушували її і добавляли в баланду і в коржі, а ті люди, що працювали на заводі, могли взяти тайком дві-три картоплини або одну-дві жмені ячменю, та так і перебивалися. Деяка підмога була нам і від Хорольського млина. На ньому працювали наші селяни, які ділилися своїм борошном, крупами і висівками з найбільш голодуючими.
Влітку 1947 року ми з мамою ледве не вмерли. Нам'яли зерна з недостиглих колосків, змололи борошна і наїлися галушок. Чи то борошно було таке, чи ми, голодні, багато з'їли тих галушок, не знаю, та фельдшер нас ледве врятував. Подібна біда траплялася з дорослими і дітьми і в інших сімя'х.
Пережитого не можна забути нізащо. Ще й тепер, буває, війна приходить до мене в снах, а ще частіше в спогадах.
Якщо хтось буде читати мою розповідь, то я добавлю ще й таке: "З 1950 по 1981 роки (всього 31 рік) я працювала секретарем Вишняківської сільської ради. Знала і знаю кожну родину і кожну людину. Могла б розказати ще багато про нелегкі післявоєнні роки, про біди, радощі й печалі учасників бойових дій, солдатських дів, учасників війни, трудового фронту та дітей війни. Незабаром минає 70 років з дня визволення Хорольщини від німецько-фашистських загарбників. Ми живемо в мирі і в дружбі. Нехай ніколи наші діти, внуки і правнуки не зазнають того, що пережило моє покоління. Давайте дорожити миром і життям, зміцнювати свою рідну Україну".


ДОРОГА ДОВЖИНОЮ У ЖИТТЯ


Антон Григорович і Ольга Боніфатіївна Кузуби жили у Петрівці. Працювали у сільськогосподарській артілі, дітей ростили. Сім`ї Кузубів важко дався голодний тридцять третій рік. Спасибі Богові, вижити вдалося усім із родини. Та біда не пройшла повз їхню хату: голод підкосив здоров`я Ольги Боніфатіївни. Серйозна хвороба вразила її легені, знесилений організм слабо боровся із інфекцією.
Тодішні жителі Петрівки дослухалися до думки місцевого лікаря на прізвище Михайлов.Саме він порадив Антону Кузубу перебратися у місто. Там, мовляв, з продуктами легше і медицина доступніша. Донька Антона Григоровича і Ольги Боніфатіївни - Катруся, пам`ятає як батьки у 1937 році перебралися в Хорол і почали будувати хату. Дівчинці тоді було десять. Зараз Катерині Антонівні Кузуб - вісімдесят вісім. Жінка не забула жоден із пережитих років, згадує імена і прізвища людей, з якими зводила її доля, обставини їхнього спілкування.
Отже, рятуючись від жорстких реалій голодного сільського життя 30-х років минулого століття, родина Кузубів заходилася будувати житло у Хоролі. Ділянку під забудову отримали на міській околиці, біля прохідної цегельного заводу. Тепер ця вулиця носить ім`я Котляревського.
Будувалися Кузуби три роки. А поки росли стіни їхнього будинку, самі із дітьми жили у времянці. Глину для стін місили ногами, тільки зрідка виходило організовувати заміс кіньми. Копали, важке тягали - усе вручну. Зате тридцять дев`ятий рік увінчав зусилля сімейної пари світлим і просторим будиночком. Переселялися у новий дім і не знали, що доля не дасть потішитися тихим сімейним щастям. Уже за два роки під хатою став обоз солдатів Червоної Армії, а під деревами вмостилася зенітка.
...Ольга Боніфатіївна готувала солдатам їсти, а сама непомітно плакала. Важкі думки обсідали її голову, не полишала згадка про чоловіка, що воював десь у далеких краях. Насипала солдатам кашу і надіялася на те, що і її Антона хтось нагодує.
Одного вечора до Ольги Боніфатіївни прийшов солдат. Подякував за смачну їжу і сказав:
-Мамо, не плачте! Ми відступаємо. Завтра ми виїдемо, а слідом прийдуть німці. Але ми повернемося. Кріпіться.
Справді радянські війська пішли, а зранку Хорол сильно бомбили. Одна бомба упала біля механічного заводу. А друга - прилетіла майже під стіни новозбудованої хати. У будівлі три вікна, що від дороги були, вилетіли. І стеля дуже просіла.А хата встояла.
А як червоноармійці відійшли, то в місті стало дуже-дуже тихо. Наче вимерло усе навкруги. Навіть собаки не гавкали і півні не співали. Від тієї тиші аж моторошно ставало. О другій чи о третій дня почули люди незвичайний гуркіт. Під`їхали до цегельні мотоциклісти, великі машини і один танк. Мотоциклісти - на територію заводу. А танк почав кукурудзу "утюжити". На тому місці, де у семидесятих роках була рембуддільниця, тоді розташовувалося поле. У 41 році на ньому росла кукурудза. Напевно, танкісти перевіряли чи ніхто серед кукурудзи не ховався. Покрутилася техніка, пороздивлялися німці усе навколо і поїхали. А хвилин через тридцять поповз у повітрі тривожний і незвичний звук. Люди ніяк не могли зрозуміти, що то гуде. Раніше такого звуку не чули. Та вже за кільканадцять хвилин усе стало зрозумілим. Від перехрестя вулиць Котляревського і Леніна у бік цегельного заводу повернула величезна колона людей. Жінки і діти дивилися на колону через тини і паркани. Від того видовища волосся дибки піднімалося. Колоною у шість рядів гнали військовополонених. Простоволосі, перебинтовані, обідрані, босі, у порваних гімнастерках зі слідами крові… Люди не йшли - волочилися. На обличчях - відчай, а з очей вихлюпується жах. Шарудіння тих живих мерців і вигляд тисяч згорьованих облич зупиняли кров у жилах очевидців.
Колону бідолах конвоювали німецькі автоматники. Перед заводськими воротами німці наказали полоненим сісти. Тепер їх можна було роздивитися. Риси обличчя видавали узбеків, грузинів,словян.
Ольга Боніфатіївна помітила, що її Катруся, розглядаючи страшну картину, мало через тин не стрибнула. Вона схопила дитину і потягла її до сіней. Катря з мамою і годувальниця - коза принишкли у сінях. Наче ті благенькі сіни могли заховати їх від лютої біди.
Уже через годину у дворі Кузубів почався якийсь рух. Мама з донькою почали потихеньку визирати, щоб зрозуміти, що означає те пожвавлення. Виявляється, що німці заганяли на їхню грядку полонених. Бранців гнали не тільки на кузубівську ділянку. Вулиця Шевченка і провулок Рівний - паралельні один одному. Під прямим кутом їх перетинає вулиця Котляревського. На цих вулицях будинки зводили ближче до проїжджої частини. А за будинками були городи. Ці городи утворили ділянку вільної землі, оточеної з усіх боків хатами. На цій ділянці окупанти вирішили розмістити полонених. Спочатку загнали бранців із лопатами - рити ямки. Слідом ішли люди із стовпцями. Треті - тягли колючий дріт. У приватних городах утворили величезний чотирикутник, у два ряди огороджений колючим дротом. Відстань між рядами була метрів зо два. Там ходили озброєні охоронники. Загородили ділянку дуже швидко. З Кузубівського двору було добре видно усе, що діялося за колючим дротом.
На території заводу була невелика за розмірами, але глибока кругла яма. На ніч полонених загнали туди. А зранку - знову у загороду на грядках. Людей переганяли із ями до грядок і лупцювали по плечах - таким способом перераховували. Бранці у загороді голодні, пити хочуть. Ольга Боніфатіївна вийшла до колодязя, щоб води у хату дістати.Полонені почали через колючу загороду води просити. Кидали баклажки, знаками показували, щоб наповнювала їх і назад перекидала. Доки німецький охоронець далеко ходив, сердега так і робила. Швиденько набирала у фляжечки води і жбурляла їх полоненим. Ті один поперед одного товпилися біля огорожі, напирали на "колючку". Охоронець підбіг до співчутливої хорольчанки, упер їй у груди багнет і жестами наказав забиратися геть, подалі від ув`язнених.
Біля сарайчика Ольга Боніфатіївна почала складати буряки, що копала з донькою на грядці. Купка назбиралася вже чималенька, тішила око господині і подавала надію, що буде чим кізку годувати. Та вже за кілька днів буряків у купці істотно поменшало. Боніфатіївна почала придивлятися за кагатом, щоб зрозуміти куди її врожай зникає. І таки ж вислідила. Ось відбулася зміна охоронників. Один з них підійшов до купи і почав ногою підкочувати буряк до колючого дроту. Він намагався робити це непомітно для свого напарника і в нього те виходило. Уже біля самого дроту - удар ногою і коренеплід падав до голодних і обезсилених в`язнів. "Раз так, то хай буде по їхньому, -подумала Ольга Боніфатіївна. - Не жалко буряків, аби людям допомогти". І зауважила для себе, що і серед німчури люди бувають. Картина, свідком якої стала Ольга Боніфатіївна, змусила її ретельніше придивитися до німців, що патрулювали військовополонених. Дійшло до того, що один із охоронців табору знаками показував жінці, що дозволяє їй перекидати бранцям їжу. А одного разу Катря із мамою стали свідками, як котрийсь відчайдуха дременув із табору. Підняв колючий дріт, проліз під ним і чкурнув у двір Кузубів. Ольга Боніфатіївна зорієнтувалася швидко. Подала втікачеві куфайку і підказала, як діяти далі.
Біля двору, перед входом на територію цегельні,завжди було багато підвод. То із сіл везли провіант для полонених. А дехто приїздив родичів розшукувати серед полонених. В одну із таких підвод і заховався утікач. Полонені швидко затямили спосіб рятування і вискакували із-під дроту частенько. Та одного разу вийшла осічка. Один із полонених - молодий хлопець - не второпав, що втікати треба під час чергування лояльного до полонених наглядача, і вискочив із-під колючої огорожі невчасно. Німці - охоронники здійняли галас. Втікач заскочив у кузубівський двір і заліг у кущах.У дворі росло з десяток жоржин. Господарка старанно доглядала їх: поливала, підживлювала. Жоржини виросли розкішні. Густе листя надійно заховало молодого втікача.
Німці помітили, що полонений заскочив у двір. А куди він побіг - достеменно не знали. Пошуки почали з хати. Багнетами проштрикували постіль, перевернули ліжники, обшукали піч. Звісно - не знайшли нікого. Вийшли у двір. Постояли серед подвір`я, побелькотіли щось по-своєму і вже збиралися повертатися. Як раптом серед кущів щось заворушилося і у повний зріст став утікач. Певно, і він не сподівався побачити перед собою охоронників, і німці отетеріли. Один із них скинув до плеча гвинтівку, майже не цілився і натиснув на спусковий гачок. Гримнув постріл. Кровава жоржина "розквітла" на грудях полоненого - то кривавий слід німецької кулі. Хлопець рухнув у кущі, а німці пішли геть.
З тих пір Катерина Антонівна вже сама господарює у дворі. Але місця, де росли жоржини, колись давно висаджені її мамою, вона не змінює. Пам`ятає, як на тому місці пролилася кров червоноармійця,котрий так прагнув свободи і життя.
Згодом мешканців сусідніх до табору будинків німці виселили. В Хоролі багато пустих хат було. Мати з донькою житло для себе знайшли в одному з таких покинутих будинків. А до своєї хати ходили кожного дня. У ній поселили духовий оркестр із числа полонених. Музиканти ночували в хаті, а вдень їх виганяли на вулицю. З раннього ранку і аж до темна вони стояли під заводською трубою і грали бравурні марші. Ользі Боніфатіївні важко було дивитися на те, як руйнується справа її рук. Полонені духовики розбирали будівлю. Підвіконня, лутки, віконні короби - усе йшло на обігрів. Вночі було холодно і полонені грілися біля вогнища. Помаленьку згорала ще зовсім нова хата, але зарадити цьому не було змоги. На щастя, незабаром Кузуби отримали змогу повернутися до рідної оселі. Німці надумали поновити роботу цегельні. Полонених перевели на елеватор, а на заводі відновили виробництво.
Катя з Вірою Безносик почали працювати на заводі. Робочий день розпочинався на самісінькому світанку: о третій годині. О дев`ятій ранку була тридцятихвилинна перерва. Працювали до сімнадцятої години.
У дворі "нові господарі" відновили триповерхову споруду. На гору вагонетками подавали глину. Там в неї додавали воду, перемішували і доводили до пластичного стану. На другому поверсі працював прес, із-під якого виходив сирець. Сирцеві заготовки сушили і обпалювали в печі.
Катерина працювала на подачі глини у змішувач. Величезні вагонки по рейках затягували на верх тросом. Але вагонки часто зривалися з рейок і тоді конвеєр зупинявся. Катерина підпирала вагонки руками і плечима, щоб утримати їх на рейках. Особливо важко це було робити на поворотах. Потім з подругами розкладали заготовки по стелажах,щоб сушилися. Спочатку брала по 2 цеглини, а потім приловчилася і по шість. Під час роботи не могли навіть присісти.
Катерина приходила додому напівжива від утоми. Кидала куфайку на долівку і, як підкошена, падала на ту "постіль". Тільки після відпочинку могла сяк-так змити із себе заводську пилюгу. Мама поливала її водою, дивилася на доччини кістки, що стирчали із-під шкіри і потихеньку плакала:
-Як же ти схудла, донечко!
Коли перевели Катрю до печі, робити трохи легше стало. Стежити за конфорками - це ж не сирець тягати. На печі працювали дві камери вогню. Стежити за ними допомагав полонений. Страшно було працювати вночі. Навколо - незнайомі чоловіки, а вона - чотирнадцятирічна дівчинка. Страшно, а треба. За ту роботу дівчатам давали по 400 грамів хліба. Правда, від хліба у тому продукті була тільки назва. Пекли його із просяного борошна і полови. Як його їли, то на зубах шелестіло. Давали ще по сорок марок. Тільки що робити з тими марками? Жоден магазин не працював. Доступним було тільки одне джерело витрат: купували у німців одяг. А потім перешивали його для себе.
Час від часу забирали на роботу на залізничну станцію. Там були величезні кагати з картоплею. Картоплю грузили на підводи, а потім перевантажували у вагони. На дворі мороз, а в кагаті - тепло. Дівчата тягали лантухи з бульбою по кагату, потіли, а потім вискакували на мороз. Далі на морозі завантажували вагон. Одним словом, наробилися в окупацію по саму зав`язку.
Не легше було і після повернення радянської влади. Працювали багато, а жили бідно. Кукурудзу на базарі продавали не на відро, а склянками, одна скляночка "золотого" зерна коштувала 10 карбованців. Купити її могли лише кілька разів на місяць. А в інші дні купували у селян картопляні обчистки. І тільки у 1948 році, коли посадили горох, квасольку, зітхнули з полегшенням…
Восьмидесятивосьмирічна Катерина Антонівна сидить у світлиці. Свої важкі руки вона склала на столі. Скатертина багато оздоблена вишивкою. Українська вишивка скрізь: рушники на іконах, серветки на фото, наволочки на ліжкові. Очевидно, саме ці орнаменти давали господарям силу перемогти утому.
А за вікном, як і сімдесят років тому, біжить на цегельний завод дорога. Правда, тепер по ній рухаються не підводи, запряжені кіньми, а автівки. Не стало за вікном бомбових вирв. На їх місці братські могили. Замовкла цегельня. Зупинилося виробництво. А дорога залишилася. Дорога життя сім`ї Кузубів.


Вшанування пам'яті жертв фашизму, протидії його реваншу, а також проявам екстремізму та сепаратизму у наші дні


Відповідно до листа Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю обласної державної адміністрації, оприлюднюємо положення звернення Президента України та матеріали у зв`язку з Міжнародним днем пам`яті жертв фашизму.
День пам'яті жертв фашизму - це день, коли вшановуються десятки мільйонів людей, які загинули під час Другої світової війни. Це день поминання полеглих у боях солдатів, а ще більше - мирних людей різних національностей, які загинули під бомбами, від хвороб, голоду, холоду, у концтаборах.
Немає та не могло бути країни, яка б виграла від правління нацистів чи фашистів, немає такого народу, який би збагатилася матеріально або духовно в результаті їхнього володарювання.
Найстрашніша ідеологія - та, яка робить людину винуватою від народження тільки за кров, яка тече в її жилах. Ідеологія нацизму принесла руйнування як тим, хто її вигодував, так і тим, хто їй протистояв. Сім десятиліть тому нацистську машину вдалося зупинити і знищити. Солдати різних національностей билися пліч-о-пліч і перемогли.
(З 1962 року було прийнято вважати кожну другу неділю вересня Міжнародним днем пам'яті жертв фашизму. Цей день був визначений саме у вересні, тому що на цей місяць припадає дві пов'язані з Другою світовою війною дати - день її початку і її повного завершення).
Втрати України від фашизму
На українських теренах відбулася майже половина всіх стратегічних оборонних і наступальних операцій Другої світової війни, саме в Україні було розгромлено більше половини нацистських військ.
У тій трагедії наша держава має свій особливо скорботний рахунок незліченних людських втрат. Україна входить до числа країн, найбільш постраждалих у роки Другої світової війни - як від воєнних дій, так і від військових злочинів. Ця війна, за різними оцінками, коштувала Україні від 8 до 10 мільйонів життів.
З України до радянських збройних сил було забрано понад 9 млн. осіб. Близько 4 млн. з них загинули. 1,7 млн. мешканців України повернулися з Червоної армії інвалідами. Серед 3,28 млн. осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн. українці. Із 1941 по 1945 рік населення УРСР скоротилося із 41 млн. до 27,4 млн. осіб.
Внесок України у боротьбу проти фашизму
Близько 2,5 мільйонів наших співвітчизників за бойові та трудові подвиги були відзначені орденами і медалями. За виняткову мужність 2 тисячі з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм став прославлений Іван Кожедуб, двічі Героями - ще 32 українці. Першим прапор Перемоги над Рейхстагом встановив наш земляк - Олексій Берест. Багато вихідців з України займали чільні місця у командуванні Червоної армії.
Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 року в Токійській затоці на борту лінкора "Міссурі" від імені СРСР підписав 40-річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, Кузьма Дерев'янко.
Українці воювали по всьому світу. Український слід залишився на полях головних битв на інших фронтах Другої світової війни: Вестерплятте, Дюнкерк, Монте-Кассіно, Нормандія, Маньчжурія. Українці були мобілізовані або долучилися добровільно до більшості головних світових армій, що протистояли гітлерівській Німеччині та її союзникам.
Не менш як 100 тисяч українців в складі Війська Польського стали на боротьбу із нацизмом у вересні 1939 року і не менше 8 тисяч з них загинуло. Близько 130 тисяч перебували в арміях Великої Британії, Франції, Канади та США.
Українська повстанська армія, від часу створення у 1942 році і до часу відступу нацистів з теренів України наприкінці 1944 року, брала активну участь у боротьбі проти німецької окупаційної системи, завдавши їй значних втрат.
Визнанням вагомого внеску нашого народу у перемогу над нацизмом та його великої жертовності було надання Україні права стати країною - засновницею Організації Об'єднаних Націй.
Актуалізація загрози фашизму у XXI столітті
Питання війни і миру сьогодні знову перебувають на першому місці міжнародного та європейського порядку денного. Російська Федерація, цинічно розтоптавши міжнародне право, анексувавши Крим та розпаливши збройний конфлікт на Донбасі, сьогодні руйнує систему європейської та світової безпеки. Зухвала російська агресія становить загрозу не лише для України, а й для всього цивілізованого світу, його безпеки і стабільності.
Офіційна Москва за старим принципом навішує на опонентів класичні ярлики "фашистів". Кремлівська пропаганда постійно переконує своїх шовіністично зазомбованих громадян в тому, що до влади в Україні, в Грузії та країнах Прибалтики прийшли "фашисти" і "нацисти". Такі декларації висловлюються представниками РФ і в ООН, і в офіційних переговорах з США, Німеччиною, європейськими державами.
Однак ситуація є якраз протилежною - маємо всі підстави говорити про фактичну тотожність фашистських режимів та сучасної російської диктатури. Цей факт підтверджують дедалі більше провідних науковців та політологів. Відомий американський політолог З.Бжезінський порівнює путінську Росію з італійським фашизмом. "Путінський режим багато в чому нагадує режим Муссоліні, - пише Бжезінський у книзі "Стратегічне бачення". Як і дуче в Італії, Путін в Росії централізував політичну владу в ім'я шовінізму. Він установив політичний контроль над економікою, не здійснюючи націоналізації та не чіпаючи олігархів і мафії. Режим породив національну велич, дисципліну та екзальтовані міфи про нібито велике минуле, з претензіями російського православ'я на статус Третього Риму та зі слов'янофільськими мріями про єдину слов'янську державу, керовану з Кремля". Тож сучасна путінська Росія відповідає всім класичним ознакам фашистського режиму і прагне нового переділу світу, європейських кордонів та як і її ідеологічні попередники фашисти, готова поставити світ на межу Третьої світової війни.
Докази фашизації політичного режиму Російської Федерації та російського суспільства
Путінська Росія намагається захопити всі території, де мешкають етнічні росіяни і російськомовні. За останні 20 років Росія напала на Грузію, спровокувала конфлікт у Молдові, підтримуючи штучно створені нею ж сепаратистські режими на частині території цих країн, придушила кривавими репресіями волелюбний чеченський народ, здійснила збройну інтервенцію в Україну.
Має місце яскраво виражений культ мілітаризму в Росії. Класичними ознаками фашистського режиму є апологетика війни, які останнім часом зашкалюють у російських фільмах та історичних телепередачах, при чому вороги у російському кінематографі завжди неросійської національності.
Як і кожен фашистський режим, офіційна Москва систематично критикує ліберально-демократичні цінності, які насмішливо зводить до прав секс-меншин та толерантності до мусульман, висміюючи це як найстрашніші аспекти демократії. А як альтернативу пропонується сильна країна із сильним вождем, якого бояться і поважають у світі - класична формула Муссоліні.
Типовою ознакою існування фашистського режиму в Росії є культ лідера, вождя нації, який кремлівська влада вибудувала шляхом маніпуляцій, репресій і залякувань, та успішно насадила серед збіднілого, задурманеного, й агресивно невдоволеного народу. Культ Путіна багато в чому перевершив своїми масштабами навіть культ Гітлера, і мільйони росіян щасливі, що ними ще з минулого століття править Путін, який "відроджує імперію, піднімає Росію з колін, збільшує армію та озброєння і протистоїть демократичному Заходу".
Широкого розмаху в Росії набули радикальні військово-спортивні та інші тоталітарні організації, подібні до Гітлерюгенду, зокрема "Наші", в яких молодь виховується в дусі агресії, ненависті, абсурдних історичних міфів, звеличуванні арійського минулого російської нації, та підготовки до війни. Загострений націоналістичний шовінізм, залякування опозиції, культ сильного лідера з твердою рукою, пошук зовнішнього ворога, ненависть до іноземців та побудова "держави страху" фактично повністю відтворюють модель фашистського диктаторського фашизму.

Відділ засобів масової інформації управління інформації Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА


75 золотих вереснів Олександра Вишневського


"Тату! Тату! - малий Сашко щодуху мчить вулицею і на весь голос гукає батька. "Тату, вас обідати кличуть. Ідіть швиденько додому. Мама казали, що обід уже в миску насипають." На вулиці стояв вересень 1943 року. На втрамбованому майданчику, що вільно розкинувся на розі двох вулиць (теперішня Леніна і Гоголя) молоді чоловіки проходять стройову муштру. Крокують колонами і шеренгами, старанно виконують команди "Ліво-руч!", "Право-руч!", "Кру-гом!" Кілька днів тому Хорол звільнили від фашистських окупантів. У місті запрацював військкомат. Молодих хлопців, усіх до одного, мобілізували до армії. Серед них був і Дмитро Павлович Вишневський. Це до нього молода дружина послала чотирирічного сина Сашка, щоб загукав батька до обіднього столу. І каша, і борщ були щедро заправлені Наталчиними слізьми. Так підступно лилися вони із очей, що аж світ білий застували. Наталія Наумівна у 1935 році приїхала в Хорол із Білгородщини. Вчила місцевих дівчат сита ткати. Робота - роботою, а молодість своє брала. Познайомилася з гарним хлопцем, побралися, хлопчика - первістка народили, Сашком назвали. Аж раптом - проклята війна. Чорним круком прилетіла вона. Прилетіла - і поламала усе життя. Чоловіка записали до війська, а їй залишилося тільки тужити. Душа лихо відчувала…
Зараз тому маленькому хлопчику із вересня сорок третього уже восьмий десяток пішов. Ніхто на ймення його вже не кличе. Земляки і колеги величають Олександром Дмитровичем. Та, попри роки, що спливли, його пам`ять тримає перед очима картинку: на табуреточці сидить мама. Обличчя закрила фартухом, а сама із усіх сил ридання стримує. Родина Вишневських отримала похоронку. Зразу ж після призову, Дмитро Вишневський потрапив у бої за форсування Дніпра. Через кілька місяців після того, як пішов із дому - у сім`ю прийшла жахлива звістка про його загибель. Після першої похоронки у 1944 і 1945 були ще дві звістки від командування частини, в якій служив Дмитро Павлович. Обидві уточнювали, що солдат пропав безвісти. Аж до 1946 року оплакували бідолаху. "А в 1946 р., - згадує Олександр Дмитрович, - батько повернувся. Я був у дитячому садку. Ми всі збиралися влягатися у ліжечка. Вихователька оголосила "тиху" годину. Аж у кімнату заходить завідуюча і шепоче мені на вухо. "Біжи скоренько додому. Тато з війни повернувся".
Ми з мамою (вона у дитсадку працювала) не бігли додому, а мов на крилах летіли. Заскочили у хату, а посеред кімнати тато стоїть. Куфайка обідрана, штани - латані перелатані, але живий. Розповідав нам, що після перемоги відбудовував залізничну станцію Нахабіно під Москвою.
Хоч батько й вирвався живим із пазурів війни, хоча й працювали вони з мамою з раннього ранку до самісінької ночі, багатства у сім`ї Вишневських не було. Олександр Дмитрович пам`ятає яким смачнющим був кусень хліба із вишнями-шпанками. Часто іншої їжі в сім`ї не було. Ніколи не забуде він нічних тупцювань у черзі за хлібом. 47 рік приніс у життя Олександра перші шкільні враження. Найяскравіше серед них - образ першої учительки Оксани Матвіївни Гапоненко. Вона одна з перших на Хорольщини була нагороджена орденом Леніна. Найбільшою радістю хлопчачого дитинства був футбол. З ним не розлучається усе життя. Замолоду за м`ячем бігав, голи забивав, а зараз - коли на скронях висіялася сивина і сили поменшало - збирає і систематизує історію Хорольського футболу. У 50-х роках на кожній вулиці міста була своя футбольна команда. А деінде і кілька. Теренчине змагалося із Степанівною, Кирстине - із Лабівкою. Олександра Дмитровича погукав на першу футбольну гру Віктор Місюренко, хлопці жили на одній вулиці. Команда "Буревісник" стала для хлопців рідною. Територія теперішнього ринку була вільною від забудови. Там і ганяли м`яча. Частенько бігали у Радьки. У селі аж дві футбольні команди було. Дуже подобалася хлопцям ця гра. Одна проблема - м`ячів у вільному продажу не було. Який же футбол без м`яча? Аматори спорту збирали ганчір`я, кістки і здавали цю вторсировину заготівельникам. А за здане отримували новенькі м`ячі.
Справжня футбольна кар`єра Олександра Вишневського почалася в роки технікумівського навчання. А коли в армії служив доводилося навіть на чемпіонаті України грати.
У 1965 році молодий демобілізований солдат став виконробом БУ-32. В професію будівельника входив на спорудженні Вергунівської школи. А ще ніс відповідальність за об`єкти у Новачисі, Шишаках, Іващенках, Хвощівці, Петрівці, Єньках, Березівці. Будували у ті роки багато.
Після роботи і футбольних тренувань ходив парубкувати на танці. Одного разу впала йому в око струнка, симпатична дівчина. Запросив на вальс. Познайомився. Світланкою назвалася. Тоді ж, у середу, вперше провів її додому. У п`ятницю - знову проводжання. А в неділю, по дорозі додому, погукав заміж.
-Ой, я й не знаю, - Світлана явно не чекала такого швидкого розвитку подій. Я у мами спитаю, - відповіла дівчина.
Вже біля самого двору Олександр рішуче повернувся і через плече кинув.
-Як хочеш Світланко, то спитай. А схочеш - не питай. Тобі видніше.
Коли, віддаляючись від неї, зробив двадцять четвертий крок, почув дівчачий оклик собі у спину:
-Сашо, почекай, я - згодна!
-Тоді передай мамі, - не притишуючи ходу відповів хлопець, - що 25 вересня буде весілля.
Молодому виконробу начальство дозволило скористатися легковою "Победою". За приданим у Лагодівку - там жила родина нареченої - поїхали "Газоном".
Олександр Дмитрович припиняє розмову, опускає очі і глибоко зітхає. Я розумію: це він згадав свою покійну Світлану Ростиславівну. А як не зітхати і не сумувати. Разом 48 років. Сина і доньку народили і на ноги поставили, чотирьох онуків дождалися. А тепер - один залишився. Перервати паузу в розмові у мене не вистачає сил. Жду коли мій співрозмовник заговорить самостійно.
"Ой, літа, ж ви літа, повертайтеся назад!
І прошу, і молю, і благаю
"Ні", - сказали літа. Вороття вже немає…" дуже - дуже повільно проказує Олександр Дмитрович і тихо повторює: "Вороття вже немає!
У свої 75 Олександр Дмитрович Вишневський продовжує працювати. Напевно не знаю, але думаю, що теперішня робота - це спроба сховатися від самотності. Як і завжди, Дмитрович сповнений нових ідей і планів. Отаким згустком енергії і працелюбства чоловік був завжди. Ті роки, а їх було п`ятнадцять, коли він очолював Хорольський ветсанзавод, з теплотою згадують усі його колеги - заводяни. Не просто було колективу виживати. Спочатку прийшли в життя замість грошей купони, потім розвалилися економіка, почали закриватися виробництва. Олександр Дмитрович і днював і ночував у своєму службовому авто. Із обласного управління їхав у Київський главк. Із главку пробивався аж у кабінет Голови Верховної ради. Робив усе можливе і не можливе, але виробництво тримав на плаву. Правду ж мовити і люди з розумінням ставилися до труднощів. Мужньо терпіли. Бувало зарплату отримували господарським милом, але все одно на роботу ходили. І завод таки зберегли.
Сповненим позитиву, рішучим і дієвим знають Олександра Дмитровича Вишневського, усі, хто йде з ним по життю. Навіть 75-річному життєвому багажу не під силу замінити ці риси.


ТОРЖЕСТВО КОЛГОСПНОГО ЛАДУ (із розповіді І.М. Мовчана після третього Всесоюзного з`їзду колгоспників)


Один за одним виступають промовці. Вони розповідають про важкий, тернистий шлях колективізації, про колишніх сільських бідарів, про їх об`єднання в артіль, про самовіддану працю, про зростання економіки колгоспів, про матеріальне і духовне зростання сільських трударів.
Я слухав, а в думках воскрешалась історія нашого колгоспу, поставали в пам'яті перші колгоспники.
Це ж у Новій Аврамівці за ініціативою сільських комуністів учителя Івана Гуртового, Андрія Кратенка, Якова Євтушенка створюється кредитове товариство.
До його правління увійшли Григорій Савченко, Павло Васецький, Трохим Лозенко. А в 1926 році тут виникло машинне товариство. Вісім господарів, серед яких Павло Льовін, Павло Микитенко, Прокіп Браженко, склалися і купили "Фордзона"- трактора. Першими трактористами були Павло Микитенко і Олексій Дідусенко.
Можливо, хтось із молодих скаже: "Подумаєш, важність бути трактористом?!" Зараз це вже і не така важність. Бо трактор увійшов, як-то кажуть, у наш обіход. А раніше, в двадцятих, тридцятих роках - це була мудрість, обдарованість і кмітливість.
Згодом сільські бідарі-активісти створили товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ). Добре, "не покладаючи рук", працювали в товаристві Григорій Савченко, Яків Ботва, Андрій Кратенко, Захарій Євтушенко, Павло Васецький. Тут було тридцять господарств, кілька коней, волів і примітивний реманент.
1930 рік. Весною створюється у Новій Аврамівці колгосп "Червона зірка", в який записалось 150 господарств і усуспільнено понад 1000 гектарів землі.
Першу колгоспну борозну проклав тракторист Олексій Дідусенко. Борозна пролягла не тільки на колгоспній землі, але й у свідомості людей. Тракторний плуг поклав першу брилу соціалістичного перетворення і вказав шлях до щастя і радості колгоспного буття.
Швидко міцніла і розвивалась економіка колгоспу. В 1935 році тут були створені великі тваринницькі ферми, появились потужні молотарки, автомашини. Побудований колгоспний цегельний завод забезпечував колгосп у достатній кількості будівельними матеріалами.
У передвоєнні роки колгосп "Червона зірка" був одним з передових господарств району. Він став мільйонером і був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Славився колгосп і своїми передовиками - п'ятисотенницями Наталкою Васецькою, Ганною Кривчун, трактористом Дмитром Васецьким, свинаркою Ївгою Тилик, дояркою Мотроною Микитенко та ін.
Невпізнанно похорошіли колгоспні садиби, село прикрасили Будинок культури, школа, лікарня і дитячі ясла.
...Чорним крилом війнула війна. І все колгоспне багатство було сплюндроване. Відбудовували у важкі повоєнні роки. Не було ні тягла, ні насіння, ні реманенту. Прийшли, як і завжди, люди-трударі і допомогли поставати на ноги колективне господарство. І поставили...
В нашому колгоспі 5190 гектарів сільськогосподарських угідь, в тому числі 3320 гектарів ріллі. В цьому році одержано по 33,7 центнера зерна, в тому числі озимої пшениці по 31,8 центнера, кукурудзи - по 45 центнерів, цукрових буряків - по 309 центнерів з гектара.
Слід визнати, що наша земля ще не дає тієї віддачі, яку вона може дати. Причина цьому - низька культура землеробства, недостатня наукова система удобрень.
Намічаємо найближчими роками вдобрювати землю органічними (гноєм) і мінеральними добривами. А також освоїмо 600 гектарів заболочених земель, які використаємо під баштанні та городні культури.
Вирощують зерно дуже давно. Три... чотири... п'ять тисяч років, його знаходять при розкопках у пірамідах. Звідси висновок - хлібороб - найстародавніша професія.
Та це й зрозуміло, бо хліб - всьому голова. Він і цінна продовольча культура, і фураж для худоби, і гроші для колгоспу.
Наш край, український степ, полтавський край - це хлібна нива, зокрема, пшенична нива.
Завдяки високій врожайності, колгосп виконав річний план продажу зерна державі (без кукурудзи) на 157 процентів, в тому числі озимої пшениці - на 172 проценти.
Однак досягнуте - не межа. У вирощуванні зернових є ще багато невикористаних можливостей і резервів.
Слухав я промовців, а думки були вдома, у Новоаврамівці. Якщо раніше не було своїх спеціалістів, то зараз вони є. Понад 40 спеціалістів працюють у колгоспному виробництві. І неабиякі, а кваліфіковані, з вищою і середньою освітою. І можна сказати, доморощені - головний агроном В.О. Годзь, інженер С.Г. Волошин, економіст А. Н. Корнієнков.
Поповнення одержуємо із школи: близько 300 випускників середньої школи працюють у колгоспному виробництві.
Багато у нас передовиків. За старанну працю нагороджені урядовими нагородами: Т.М. Федоренко, С.А. Горб, В.Г. Яременко, М.С. Ковбаса, І.А. Волошин, О.Г. Кокай, М. Г. Солошенко та ін.
Сердечне слово хочеться сказати і про заслужених колгоспників І.П. Тилик, М.І. Тур, Г.М. Тур, М.К. Ващенко, М.М. Одинець, М.А. Горьову, П.С. Чугай та ін.
І в подальшому ми будемо приділяти велику увагу кадрам, готуватимемо нових трактористів, комбайнерів, шоферів, механіків, широко залучатимемо до цього молодь, особливо жінок.
Ми, колгоспники, докладаємо всіх зусиль, щоб орденоносний колгосп "Червона зірка" був ще міцнішим, а колгоспники жили краще, заможніше і культурніше.
...Пройдіться по селах нашого колгоспу - і ви відчуєте в усьому подих хорошого. Широкі бруковані вулиці, добротні білесенькі хати-мазанки та цегляні житлові будинки із скляними верандами купаються в оксамиті фруктових і декоративних дерев.
До послуг трудящих - Будинок культури, бібліотеки, середня, 8-річна і початкова школи, лікарня і фельдшерсько-акушерські пункти, побутовий комбінат, їдальня, лазня, універмаг, продовольчі і книжковий магазини, радіо, електрика. В селі є багато телевізорів, мотоциклів, велосипедів і легкових автомобілів. Немає і неписьменних. По 2-3 газети і журнали доставляється в кожний двір.
Добре працюють і заможно живуть колгоспники. Щорічно зростає оплата праці. Так, середній місячний заробіток механізатора Ф.І. Микитенка складає 155 карбованців, свинарки Т.М. Домненко - 133 карбованці.
Стирається відмінність між містом і селом, розумовою і фізичною працею.
Як і всі трудящі нашої Батьківщини, колгоспники нашої артілі готують трудові дарунки. В 1970 році ми одержимо на круг по 34 центнери зернових з гектара, в тому числі - по 33 центнери пшениці, по 50 центнерів кукурудзи, по 300 центнерів цукрових буряків, виробимо на 100 гектарів сільгоспугідь по 555 центнерів молока і по 90 центнерів м'яса.

“Колгоспна правда”, 5 грудня 1969 року, № 142 (6095)


ВШАНОВУЄМО ЛЮДЕЙ ПРАЦІ


Наша первинна ветеранська організація одним з головних напрямків роботи визначила збереження і підтримання українських та місцевих традицій, вшанування трудового внеску наших земляків. Ми відзначаємо дні народження наших ветеранів, намагаємося їх підтримати і допомогти справитися із проблемами. Приємно, що в цьому нам всіляко допомагають керівники села і господарства.
З особливим теплом і вдячністю наші люди згадують вклад у розвиток андріївського краю колишнього голови колгоспу ім. Ілліча, Героя Соціалістичної Праці І.П. Козлова. П`ять років тому на приміщенні контори господарства ми відкрили меморіальну дошку на його честь. А 27 липня, напередодні його 90-річчя з дня народження, односельці, однодумці, які працювали з ним всі 13 років головування, зібралися біля контори СВК "Андріївський" висловити свої думки. Я з великим хвилюванням і задоволенням відкрив це зібрання, бо бачив, як сяють очі кожної людини, яка думками верталася в ті часи. Ми запросили родину Івана Григоровича, і приємно, що відгукнулися його син Микола Іванович і внучка Ольга Миколаївна. Спільно поклали квіти до меморіальної дошки. Солодовник М.О., який починав свій трудовий шлях зоотехніком колгоспу, і у якого Іван Григорович старостував на комсомольському весіллі, з синівським теплом згадував, як у його подальшій роботі на посадах голови Андріївської сільської ради, голови колгоспу "Україна", голови Хорольського райвиконкому, першого секретаря Кременчуцького райкому партії сильно допоміг гарт, отриманий від Козлова І.Г. За урочисто-поминальним обідом виступили колишній заступник голови колгоспу ім. Ілліча Цілуйко А.І., колишня ланкова - орденоносець Кузуб Г.М., колишній секретар райкому партії, почесний ветеран України Кражан Д.А., голова райдержадміністрації Мартюк В.А. Слова вдячності висловлювали колишній бригадир тракторної бригади Біленко М.П., колишній бухгалтер Кузуб Н.К., колишній секретар керівника Дем`янова Г.С., колишній голова колгоспу Гузь М.П. Наскільки далекоглядно і мудро будував господарство Козлов І.Г. відзначили і наші інвестори - голова наглядової ради СВК "Андріївський" Трухін О.М., член наглядової ради Мухтаров Фахрадін, голова СВК "Андріївський" Бойко Ю.І. До речі, вони надали вагому фінансову підтримку для проведення вшанування Героя. А всю організаційну роботу взяв на себе Андріївський сільський голова Данилейко В.І., який дійсно опікується справами громади, відгукуючись на перші ж прохання ради ветеранів. Отака наша Андріївська громада, яка живе сьогоднішнім, але свято береже пам`ять про минуле.

І.Я. Головко -
заслужений працівник сільського господарства України


Іван Козлов - Герой Праці


Голова колгоспу... Вдумаєшся в це слово і перед тобою постає образ людини, яка втілює в собі не тільки здібності вмілого організатора, а й знання агронома, зоотехніка, будівельника, механіка. А хіба можна уявити голову колгоспу без поля? Як часто стоїть він на якомусь облюбованому бугорочку, а навколо безмежне запашне поле. Колосяться пшениці, простяглись до самого обрію рядочки широколистих буряків, шелестить з вітром дорідна кукурудза, задивилися на квітучі голівки соняшника, а там, біля лісосмуги зеленої, наче хто молоко розлив. То гречка, а над нею бджіл більше, ніж квіток.
Таке колгоспне поле влітку. Не менш чарівне воно і ранньої весни, коли земля звільниться від снігу, запарує, загудуть потужні трактори і лягає в землю добірне зерно.
В ці весняні, напружені дні часто можна бачити в полі невисокого на зріст чоловіка, неспокійного, не по роках молодого і завзятого. Це Іван Григорович Козлов, голова колгоспу імені Ілліча. Уважний погляд його допитливих очей лине вдалечінь, а в думці перші роки господарювання. Пригадалося, як секретар райкому партії приїхав в колгосп "Україна", посадив Івана Григоровича в машину і поїхали в Андріївку. А там уже збори багатолюдні, гомірливі. Нового голову обирають.
- Рекомендуємо на цю посаду агронома колгоспу "Україна" Івана Григоровича Козлова, - сказав секретар райкому і в переповненому залі відразу наступила тиша. Одні гадали, як далі діяти, другі уважно розглядали молодого, невисокого на зріст чоловіка.
- Молодий дуже, хай ще в агрономах походить! - гукнули із задніх рядів.
- Здоров'я в нього слабеньке, не справиться, - почулося ближче. - Привозних нам не треба, свого оберем...
Кілька хвилин погомоніли і затихли. Напевне, сподобалось їм, що ніхто не заперечує, не заспокоює, а Іван Григорович, наче це не його й стосується, спокійно дивиться в зал, посміхається. Знає він добре, що в кожному колгоспі є крикуни, але вирішальне слово за справжніми господарями, розсудливими, спокійними. Вони і обрали Івана Григоровича своїм вожаком.
- Дякую, що обрали, - сказав на заключення Іван Григорович, - тепер разом будемо працювати. Тільки запам'ятайте, що я сердитий, гарячий і дуже не люблю ледарів, п'яниць. І тих, хто красти любить.
Свою виробничу діяльність Іван Григорович розпочав з аналізу річного звіту. На той час колгосп відставав по всіх показниках. Низькі були врожаї, ще нижчою була продуктивність громадського тваринництва. На рахунку в банку стільки грошей, що не вистачає навіть на видачу однієї заробітної плати. Про трудову дисципліну й говорити нічого. Бригадири кожного ранку бігали по селу і загадували на роботу, чоловіки гуртувалися біля сільмагу, палили цигарки, ділили пляшку на трьох і вичікували, що далі буде.
З чого починати, як покінчити з відставанням і низькою трудовою дисципліною? Ці питання не давали спокою Івану Григоровичу ні вдень, ні вночі. Почав з того, що згуртував навколо себе надійний актив з числа комуністів, комсомольців, передовиків виробництва. З часом були вирішені ряд інших важливих питань. Створили 8 бригад, на чолі яких стали досвідчені бригадири, механізаторів об'єднали в три тракторні бригади. Тваринницькі ферми, а їх в колгоспі 9, очолили зоотехніки - люди, які вміють і люблять працювати.
Не можна сказати, що справи в колгоспі відразу покращали. Ні, недоліків було ще багато, але найголовніше вже було помітно - колгоспники починали вірити Івану Григоровичу. Вони йшли до нього за порадами, допомагали чим могли, і відверто гордилися його кипучою енергією, завзятістю.
- Коли він тільки відпочиває, наш Іван Григорович? - говорили сивоволосі колгоспники. - Оце справжній господар.
Одержати похвалу від літнього колгоспника не так просто. Він все життя прожив у полі, знає ціну землі і вміє відрізнити справжнього господаря від звичайного балакуна і обіцяльника. Справжнім господарем, ватажком колгоспної сім'ї став Іван Григорович.
Його можна було бачити всюди. Ледве розвиднялось, а він уже в Байраці на фермі, потім в Дубовому, Кузубівці, побуває в механізаторів, похвалить кого слід або так відчитає ледаря чи п'яницю, що того в піт кине.
В бригадах і на фермах відтоді і до цього часу вкоренилася така думка, що Івана Григоровича можна чекати кожної хвилини. Особливо тоді, коли його присутність вкрай необхідна.
Ось так і минали роки. В наполегливій праці, повсякденних турботах і нових планах.
Міцніло господарство, все заможніше жили люди, все далі і далі линула слава про колгосп імені Ілліча. Якось непомітно почали в районі (та й не тільки в районі) звикати, що в колгоспі імені Ілліча повинно народжуватися щось нове, прогресивне. Перші звання Заслужених колгоспників з'явилися саме тут, акордно-преміальна система оплати праці - теж тут, спеціалізація в рослинництві і тваринництві - знову ж в колгоспі імені Ілліча. А як не згадати будівництво! Нові чудові ферми, клуби, громадські приміщення, нові вулиці, будинки для спеціалістів сільського господарства, чудові шляхи - все це є в колгоспі.
А як зросли врожаї та продуктивність громадського тваринництва! Не варто наводити багато цифр, вони добре відомі хорольцям. Варто лише сказати, що колгосп імені Ілліча не тільки найбільше по розмірах господарство в районі, а й найпередовіше, економічно найміцніше.
Коли колгоспові імені Ілліча навічно вручали Пам'ятний прапор ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, Президії Верховної Ради СРСР та ВЦРПС, Іван Григорович, поцілувавши шовкове полотнище, схвально мовив:
- Спасибі нашій партії і Радянському урядові за цю відзнаку. А вам, дорогі колгоспники, мій низький уклін. Спасибі вам, трударі, - і схилив вдячно помітно посивілу голову. А у відповідь оплески всього залу. Аплодували і ті, хто не вірив в силу і організаторські здібності Івана Григоровича, а тепер розуміли, що тільки завдяки йому колгосп вийшов в число передових.
Не буде перебільшенням, коли скажемо, що Івана Григоровича Козлова не тільки поважають і шанують колгоспники, а й люблять як людину, яка віддає праці всі сили, здібності, вміння.
Коли в село прийшла звістка, що Указом Президії Верховної Ради СРСР за видатні успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконання п'ятирічного плану продажу державі продуктів землеробства і тваринництва, Івану Григоровичу Козлову присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці, його вітали всі односельчани, колгоспники, всі, хто знає цю чудову людину. До цих щирих і сердечних вітань приєднуються всі хорольці і зичуть Героєві Праці міцного здоров'я і нових трудових звершень.

В. ШКИЛЬ, С. ГУНЬКО (“Колгоспна правда” ,10 квітня 1971 року).


Пам'яті Тура Миколи Михайловича


15 липня, на 66 році від народження, збігли останні секунди життя Тура Миколи Михайловича. Загальний його трудовий шлях склав майже 38 років. А розпочав він його після закінчення Полтавського сільсько-господарського інституту, у квітні 1972 року, зоотехніком колгоспу імені Куйбишева Малинського району Житомирської області. Після служби в армії працював зоотехніком колгоспу імені Калініна Хорольського району, де і створив сім'ю з Керекелицею Ольгою Іванівною, з якою виховали двох хороших дітей, діждали прекрасних внуків. 3 роки віддав комсомольській роботі, опісля очолював зоотехнічну службу та працював заступником голови колгоспу імені 40-річчя Жовтня. Успішна робота тямковитого спеціаліста була помічена. У березні 1983 року Микола Михайлович був призна-чений першим заступником начальника управління, начальником відділу тварин-ництва районного управління сільського господарства. 24 січня 1986 року його обрали головою колгоспу імені 1 Травня Хорольського району, і працював до лютого 2003 року.
Довелось йому пізнати і задоволення від роботи, але і розчарувань та безробіття.
Ми його знали і пам'ятаємо, як людину енергійну, компетентну, творчу, добродушну, яка віддавала свої сили і вміння на виконання тих завдань і обов'язків, які перед ним ставилися.
Вічна пам'ять Туру Миколі Михайловичу!

Мартюк В.А., Качаненко Т.П., Стеценко М.В., ПАСЮТА Анат.Г., Пасюта Анд.Г., Филоненко І.О., Балюк А.Г., Похвала В.О., Підлісний А.П., Гузь М.П., Романенко М.Г., Решта В.М.,
Дорош В.І., Годзь В.О., Марусенко О.Д., Ярошенко Л.П., Барило Н.К.


Це щастя: мати таку долю...


Літо 1946 року видалося дуже спекотним. Людей рятував від сонця тільки сільський ставок. У його прохолодній воді хлюпалася малеча, обполіскувалися дорослі. Шестирічний Миколка плюскотівся б у ставку цілий день, якби мама строго-настрого не наказала повернутися додому, коли сонце над вербою стане. Хлоп'я вже збиралося вилазити на берег, як його погляд привабила дивовижна картина. По дорозі котився справжнісінький велосипед. Новенька рама виблискувала на всю околицю, сонечко кидало промінці у спиці і, виблискуючи, заворожувало хлоп'ячий погляд уже з першої хвилини. У малого Миколки аж дух перехопило: їхнім селом їде справжнісінький велик. На те, що велосипедом керує якийсь незнайомий чоловік, хлопець звернув увагу пізніше.
- Дядьку! Дядьку, покатайте будь ласка, - щодуху закричав Миколка, звертаючись до незнайомця.
Та хлоп'яче щастя закінчилося швидко. Велосипед блискавкою пролетів біля ставка, щодуху подолав підйом і зник за деревами. Дядько-велосипедист не звернув на малого ніякої уваги. Хлопчик ще кілька хвилин дивився услід дивовижній веломашині.
…Коля летів додому, закидаючи п'яти вище голови. Споглядання велосипеду затримало хлопця на ставку і він переживав через запізнення. Прожогом влетівши у двір, хлопець несподівано потрапив у руки якогось незнайомця. Чужий дядько міцно схопив Миколку і притис до себе. Малий так перелякався, що не зразу й зрозумів, що відбувається. У їхньому дворі був чоловік, котрий щойно їхав велосипедом повз ставок і не захотів хлопця покатати. Намагаючись вирватися із рук незнайомця, хлопчик руками і ногами вперся у його груди, і з усих сил запручався. Та де там! Дебелий чолов'яга міцно тримав дитину біля себе. Сили, щоб вирватися від чужака, у хлопчика не вистачало. Переляк, що наповнив хлоп'ячу душу, почав переростати у паніку. Малий застосував останній спосіб порятунку:
- Мамо! Мамочко, рятуйте! - щосили заволав Миколка, а сльози бризнули з його оченят.
На крик у двір вискочила мама, за нею бігла й бабуся. Але замість того, щоб насварити незнайомця і визволити дитину з чужих рук, мама обійняла його, притисла до себе сина і зашепотіла йому на вушко:
- Миколочку, заспокойся. Не плач. То - твій тато! Слава Богу живим з війни повернувся.
Миколка народився у 1940 році. Його батька забрали на війну, коли дитина була немовлям. Хлопчик вперше побачив рідного тата тільки у шестирічному віці.
Сьогодні Миколка - вже не Миколка, а Микола Миколайович. Родове прізвище - Фурса - він з честю несе по життю. А інакше не можна. Вже і його рідного села Чередники немає. Зникло село. А слава про діда Михайла Семеновича живе на землі. Справжній хазяїн був дід Михайло, тесля на всю округу. Із дерева міг будь-яку річ виготовити. Верстати деревообробні сам зробив. Власні жорна спорудив. Носки і рукавиці вовняні в'язав. Спеціально для цього овець і держали.
Мама з татом теж були роботящі. Усе життя в колгоспі працювали. Добре родинне ім`я гордо несе нащадок Микола Миколайович Фурса.
Перші липневі дні принесли у сім`ю Фурсів свято. До глави родини завітав 75-річний ювілей. Іменинник зустрічає мене у парадному мундирі. На погонах - зірочки старшого прапорщика, на грудях - дев'ять медалей, а у волоссі - срібна сивина. Тільки вона, зрадлива, видає вік. А розправлені плечі і військова виправка Миколи Миколайовича, як у сорокарічного. На мої слова він посміхається, переводить погляд на дружину і зауважує:
- Ну що ви, який сорокарічний! Ми з Марією Олексіївною разом вже п'ятдесят років живемо. У минулому році золоте весілля відсвяткували.
Вірна подруга і кохана жінка посилає Миколі Миколайовичу теплий погляд і тихесенько просить:
- Розкажи, як ти в армію потрапив.
І справді цікаво, як хлопець, що виріс у сім`ї сільських трударів, пов'язав свою долю зі службою в армійських лавах?!
- У 1959 році призвали мене на дійсну військову службу. Спочатку служив у Чернігові, а потім перевели у Германію. Як доходило діло до демобілізації, у світі розгорілась кубинська криза. Тому наш дембель затримали на цілий рік. Додому повернувся у 1962. На роботу пішов в автопарк. Кілька місяців працював на "Победі", а потім на підприємство пригнали "Волгу", таксував на ній. Тим часом у військкоматі ввели нову посаду. Директор мене спитав, чи погоджуся перейти на роботу у комісаріат. Я погодився. З тих пір, 22 роки у другому відділенні військкомату організовував призив молоді в армію. Щорічно весною і восени відправляли у війська по 600-700 призивників. На кожного оформляли особову справу, організовували медичний огляд, перевіряли стан фізичної підготовки. Був певний час, коли хлопці могли вчитися у школі тільки 8 років. А в армію призивали лише із повною середньою освітою. Ми організовували для таких навчання у вечірніх школах. Знаю багатьох, які стали офіцерами і старшими офіцерами. Наприклад, полковниками стали брати Геннадій і Олексій Верхоланцеви, Віктор і Сергій Лішенки, Сергій Годзь.
До розмови долучилися Марія Олексіївна: - Вже скільки років Микола Миколайович у відставці, а до цих пір, коли йдемо вулицею, до нього хлопці підходять, руку тиснуть, дякують! Це дуже приємно, що люди так ставляться.
Микола Миколайович згадує, як призивався в армію Олег Кисляк із Покровської Багачки. Хлопець мріяв про Бауманське вище військове училище (тепер університет), хотів там вчитись. А йому попадала зовсім інша команда для відправки. Олег так щиро просив:
- Товаришу старший прапорщик, ну зрозумійте мою мрію, без "бауманки" мені життя немає.
Миколі Миколайовичу довелося просити за хлопця, переконувати начальство. А тепер і не жалкує. Олег не просто закінчив омріяний вуз, але й став успішною людиною. Скільки років пройшло, а О. Кисляк не забуває доброго ставлення. Недавно передав Миколі Миколайовичу гостинця. Суто чоловічого: пляшку "Віскі". Микола Миколайович спиртного і в рот не бере. Але не в цьому справа. Такий гостинець - то вияв уваги. А така увага дорого коштує.
Важко згадувати, але із життя епізоду не викинеш. Був час, коли М.М. Фурса відповідав за призов у Афганістан. Матері плакали, батьки ходили, почорнівші від хвилювання, але від призову не відмовлявся ніхто. Правда, і "двохсотих" у Хорольському районі не було. Тоді колеги і почали говорити про старшого прапорщика М.М. Фурсу, що легка у нього рука. Воно, очевидно, так і є.
Ніколи не забуде ювіляр своєї комсомольської юності. Коли після демобілізації прийшов у райком комсомолу на облік ставати, зустрівся із чарівною дівчиною. У її блакитних очах хлопець і “потонув”. У 1962 році Микола Миколайович і Марія Олексіївна стали на шлюбний рушник. Через три роки у молодого подружжя народилася донечка. Чоловік стояв під вікном пологового будинку і через скло розмовляв з дружиною. "Машенька, ти не проти назвати нашу дівчинку Танюшою? Адже через два дні буде Тетянин день”. Марія Олексіївна, не вагаючись, погодилася: Танюша, Тетянка - дуже гарне ім'я.
Зараз Тетяна Миколаївна живе у Росії. Вона стала дружиною військового. Пожбурляла її доля по гарнізонах. Їздила за чоловіком і по закордонах, і по усьому Радянському Союзові! Онучка Наталочка закінчила із відзнакою інститут. Вже кілька років працює.
Тече неспішна розмова, зринають із минулого події, імена. За тими подіями і іменами - ціле життя. Не довелося Миколі Миколайовичу закривати власним тілом амбразуру дзоту чи підніматися в атаку на ворога. Просто він кожного дня робив свою роботу. І старався роботи її якнайкраще, з душею. Вірно служити країні і людям - життєве кредо Миколи Миколайовича Фурси.
Він дуже любить і гордиться своїм краєм, радіє успіхам друзів і знайомих, про що поспішає дізнаватись з нашої “районки”, з якою дружить дясятки років.


ДИТИНСТВО, РОЗТОПТАНЕ ВІЙНОЮ


У той далекий літній день, 22 червня 1941 року, люди займалися звичайними собі справами. Школярі готувалися до випускного вечора, дівчатка будували курені і гралися у "дочки-матері", непосидючі хлопчаки стрибали верхи на дерев'яних конячках, уявляючи себе червоноармійцями. І ніхто не підозрював, що ці приємні клопоти і задерикуваті гри з нашого життя викреслить одне страшне слово - війна.
Коли розпочалася війна, ми жили в місті Горлівці. Батько, Матвій, працював на шахті "Кочегарка" бригадиром забійників, а мама, Параска, доглядала нас, малих: мені було 4 роки, братам одному- три, другому - один рік.
Пам'ятаю перше бомбардування. Ми мешкали у невеликому дощаному будиночку, в дворі була плита під навісом, яку топили вугіллям. Мама в той день ліпила вареники з полуницями на столі навпроти вікна, а я сиділа поруч. Брати спали в комірчині. Мама вийшла на деякий час до плити і, раптом, будиночок затрясло, на долівку посипалося скло і дерев'яні уламки від вікон. Я не злякалася, бо вибухи у нас було чути і раніше, коли підривали пласти вугілля на шахті, але вони були не настільки потужними. Але цього разу то був вибух бомби, скинутої з німецького літака.
Мама забігла в хату, схопила мене і дуже плакала, бо думала, що мене покалічило. Пізніше бомбардування стали регулярними, здебільшого вночі. Спочатку з літака скидали освітлювальну ракету на парашуті. Ракета горіла, як сонце і навкруги все було видно, а потім літаки із страшним тягучим димом скидали бомби. Було дуже страшно, я і сьогодні відчуваю той гул. Дідусь Федір і бабуся Олена жили неподалік. Дідусь працював кочегаром на шахті, поруч з ними жили їхні три дорослі доньки.
Родина дідуся потрапила на Донбас в період колективізації. Раніш, рід Синягівських жив у селі Середнє і навколишніх селах. Після 1917 року, отримавши панську землю з розрахунку на одного члена сім'ї, родина стала жити більш заможно. Дідусь Федір був працьовитий, тямущий до техніки, мав на той час непогану освіту, бо закінчив чотири класи церковно-приходської школи. В господарстві дідуся були молотарка і паровик. Поряд хазяйнували його четверо братів і шестеро сестер. Вступати в колгосп не захотів і родину розкуркулили. Дідуся відправили "на трудове перевиховання" - будувати Біломорканал, бабусю прихистила кума, а мій батько Матвій подався на Донбас, де жив його далекий родич.
Там він прижився, одружився на дівчині із села Коноплянка. Коли дідуся відпустили, то він теж приїхав в місто Горлівку, забравши із собою рідних. Батька не призвали в армію, а зарахували до команди, що демонтувала цінне обладнання та затоплювала шахти. Як увійшли в місто німці я не пам'ятаю, але дідусь сказав, що треба їхати додому, бо на Донбасі можна померти від голоду. Дідусь із батьком змайстрували два возики, завантажили майно, посадили рідних і поїхали додому. Проїхавши майже 700 кілометрів, добралися до села Середнє. Коли нашу родину розкуркулювали, нашу хату віддали незаможникам. Вони недовго прожили в хаті, а потім стали тримати в ній свиней, які все розрили. Частина стіни в хаті упала. Вся рідня допомагала нам у ремонті житла, а коли хата стала придатною до проживання, батько приїхав у Горлівку, щоб забрати нас. Пам'ятаю, що було холодно, скрізь лежав сніг. А ще моя дитяча пам'ять закарбувала італійців, які воювали на боці німців: одягнені в жіночий одяг, у хустках на головах, вони виглядали жахливо. Вони ходили із гвинтівками по дворах, вимагали їжу.
Батько, щоб отримати перепустку на Полтавщину, віддав якомусь чиновнику із міської управи нового шевйотового костюма, яким його преміювали за ударну працю. Пам'ятаю, що ми, діти, сиділи на санках, які тягнули дорослі.
Під час окупації батьки і тітки працювали на громадському дворі , всі спільно доглядали город, тримали курей, була корова.
У вересні 1943 року розпочався інтенсивний рух на дорозі Хорол- Семенівка. З нашого двору все було добре видно, бо хата стояла на пагорбі, зліва від дороги. Спершу гнали великі гурти худоби: коней, волів, корів, телят, їхали підводи з майном, а в бік Хоролу рухалася воєнна техніка і солдати. Згодом техніка стала рухатися у зворотньому напрямку. Запам'ятала коней, які тягли гармати. Вони були кремезні, а на ногах висіло волосся гривами. До того я таких коней не бачила.
Всіх людей виганяли рухатися на Кременчук, але ми заховалися разом із родичами і тому залишилися у рідному селі.
З боку села Вишняки було чути вибухи, а з Хорола тягнуло їдким димом. По дорозі почали рухатися танки і бронемашини, йшли піші німці.
Дідусь зловив двох коней, двох волів, декілька телят і загнав цю худобу у протитанковий рів, що тягнувся у бік села Коноплянка. Там же ховали і нашу корову. Несподівано в двір заїхав німецький офіцер на дуже гарному коні і сказав дідусеві, щоб той полагодив сідло. Дідусь відповів, що не вміє цього робити. Тоді офіцер наставив на дідуся наган, і той пішов виконувати наказ німця. Потім офіцер сказав бабусі: " Матка, млеко, яйко шнель". Бабуся наклала глиняну миску яєць, налила глечик молока. Від Заярської дороги до нашої садиби стояли копи незмолоченого жита. Їх палили поліцаї. Раптом вони заскочили у наш двір і старший почав кричати: "Чого ви залишилися?". Нас, п'ятьох дітей - трьох з нашої родини і двох дітей наших тіток, дідуся з сідлом і бабусю поліцай вишикував під хатою і наставив гвинтівку. На крик вийшов німецький офіцер і вистрелив з нагана, щоб прогнати поліцаїв. Ті втекли, а нам він наказав ховатися в кукурудзі. Ми всі туди побігли. Хату нашу не спалили, але ми ночували на городі, бо боялися. Вранці стелився дим, але було тихо. Незабаром приїхали троє червоноармійців і спочатку спитали дідуся: "Де німці?", а потім повідомили, що Хорол звільнено...
Це лише частина моїх спогадів про війну.
Діти, від малюків до старших школярів, сповна випробували усі її жахи. Адже війна в сотні разів страшніша, якщо бачити її дитячими очима. І ніякий час не зможе вилікувати рани від війни, тим більше дитячі.
Але ми пережили ці жахливі роки.
Я закінчила фінансово-кредитний технікум, брати - Хорольський технікум механізації сільського господарства. На жаль, братів уже немає в живих. Помер і мій чоловік. Син Олександр - моряк торгівельного флоту, проживає в місті Владивосток, дочка Світлана - забрала мене до себе, в смт. Машівка. Я пішла на пенсію з посади головного бухгалтера Хорольського СПТУ № 5. Щорічно буваю в Хоролі, відвідую зустрічі ветеранів навчального закладу, які організовують дирекція, профком, рада ветеранів, буваю у рідному селі Середнє. Дуже сумую за рідними місцями та добрими людьми Хорольщини.
Ятрить мою душу питання: невже не можна спокійно жити без воєн, катаклізмів, народжувати і виховувати дітей, йти шляхом життя від дитинства до старості? Невже я хочу так багато?
Буду вдячна, якщо моя улюблена газета "Вісті Хорольщини" надрукує ці спогади.

Г.М. ГУЗЬ, ветеран Міжрегіонального центру, дитина війни


ЛЕГЕНДАРНИЙ ПАРАД ПЕРЕМОГИ


1 травня 1945 року в Берліні над завойованим рейхстагом розвідники 150-ї стрілецької дивізії лейтенант Олексій Берест, Михайло Єгоров і Мелітон Кантарія підняли червоний Прапор Перемоги. 2 травня 1945 р. в Берліні припинилися бої, а 11 травня в Європі закінчилася Друга світова війна. Люди всього світу раділи від того, що був розгромлений німецький нацизм, ліквідована загроза коричневої чуми.
Батьківщина з бурхливою радістю й щастям зустрічала переможців, які поверталися в рідні краї. Перони вокзалів, прибулі поїзди із фронтовиками потопали у живих квітах. І закономірним апофеозом всенародного святкування став хвилюючий, легендарний, незабутній Парад Перемоги на Червоній площі в Москві 24 червня 1945 р.
У Ставці Верховного Головнокомандувача Збройних Сил СРСР було розроблено детальний план і розрахунки проведення цього історичного Параду Перемоги. Було запропоновано вивести по одному зведеному полку кількістю 1000 чоловік від кожного діючого фронту, не рахуючи командирів. Усього на парад треба було вивести 10 зведених фронтових полків і один зведений полк Військово-Морського Флоту при 360 бойових прапорах (по 36 прапорів на зведений полк).
Зведений полк було сформовано за таким розрахунком: в полку п'ять батальйонів. Три батальйони складалися із шести стрілецьких рот ( в кожній роті по 100 чоловік). Інші два батальйони складалися з чотирьох рот: танкісти, артилеристи, льотчики, кавалеристи, сапери, зв'язківці. Словом, були представлені всі роди військ Червоної Армії. Таким чином, у зведеному полку було 1059 чоловік і 10 чоловік запасних.
Добір кандидатів у зведені полки від кожного фронту - солдат, сержантів і офіцерів проводився за такими критеріями: хто був нагороджений бойовими орденами і медалями, мав звання Героя Радянського Союзу, повні кавалери ордена Слави. Кожен повинен був мати зріст не нижче 176 см. За місяць до Параду кожному (10000 чоловік) було пошито нову парадну форму. Учасникам параду були видані особливі посвідчення до медалі " За перемогу над Німеччиною". Вони були червоного кольору на матер`яній обкладинці.
Заняття із стройової підготовки до Параду проводилися щодня по 8 годин.
20 червня 1945 року із Берліна спеціальним рейсом літака Лі-2 в Москву було доставлено Прапор Перемоги. Для супроводження Прапора Перемоги в Генеральний штаб було сформовано почесну варту на чолі з капітаном Валентином Варенніковим. Прапор Перемоги з літака виносили і спускали по трапу капітан Самсонов, сержант Єгоров і сержант Кантарія. Капітан Варенніков прийняв Прапор і вручив його прапороносцю Герою Радянського Союзу старшому сержанту Шкирьову. Асистентами біля Прапора були Герої Радянського Союзу сержант Паршин і сержант Маштаков.
22 червня в газетах був опублікований наказ Верховного Головнокомандуючого:
"На ознаменування Перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні призначаю 24 червня 1945 року в Москві на Червоній площі парад військ діючої армії, Військово-Морського Флоту і Московського гарнізону - Парад Перемоги...
Парад Перемоги прийняти моєму заступникові маршалу Радянського Союзу Г.К. Жукову, командувати парадом маршалу Радянського Союзу К.К. Рокосовському".
24 червня 1945 року о 8 годині всі зведені полки були вишикувані на Червоній площі в порядку розташування фронтів - з півночі на південь: перший Карельський фронт, за ними - Ленінградський, третій полк 1-го Прибалтійського фронту, далі полки фронтів: 3-го Білоруського, 2-го Білоруського, 1-го Білоруського (в складі цього зведеного полку особливою колоною вишукувалися бійці війська Польського), 1-го Українського, 4-го Українського, 2-го Українського, 3-го Українського, полк ВМФ. Над головами воїнів полоскалося червоне море 360 бойових прапорів (по 36 на кожний зведений полк).
Серед учасників цього історичного Параду Перемоги були і наші два земляки.
Остапенко Петро Федорович з Новачихи, командир самохідної гармати СУ-76. За бойові подвиги він був нагороджений трьома орденами Слави - ІІІ-ІІ та І ступеня, двома орденами Вітчизняної війни І-ІІ ступеня, орденами Червоної Зірки і Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медаллю "За відвагу".
Партизан-підривник Микитенко Микола Олексійович з Попівки за бойові дії в тилу ворога був нагороджений орденом Червоного Прапора і чотирма медалями "За відвагу".
На день Параду, а це була неділя, синоптики передбачали дощову погоду. Та, незважаючи на дощ, Парад Перемоги розпочався рівно о 10 годині. Про церемонію початку Параду Перемоги та його хід написано багато в воєнних мемуарах маршалів і генералів, відображено у кінострічках.
Парад військ тривав 50 хвилин. Величезний зведений духовий оркестр із 1400 музикантів супроводив рух військ бойовими маршами. Марші змінювалися, але пауз не було. І раптом оркестр замовк. Це єдина пауза, яка тривала хвилину, а здалася нескінченною. В настороженій тиші лунає різкий барабанний дріб 80 барабанщиків. Виходить незвичайна колона із 200 воїнів, які несли 200 ворожих прапорів. Порівнявшись із Мавзолеєм, бійці роблять розворот направо і з усієї сили кидають на заздалегідь виготовлений дерев'яний поміст свою осоружну ношу. Учасники цього дійства згадують, що першим на поміст був кинутий особистий штандарт Гітлера, а останнім - зрадника Власова.
За якусь мить, під дріб барабанів, виросла гора кинутих на позорище ворожих прапорів. Воїни несли їх у рукавичках. Потім всі рукавички і дерев'яний поміст були зібрані і ввечері спалені. Командував на Параді цим зведеним батальйоном старший лейтенант Дмитро Вовк.
Та от знову заграв оркестр. На площу вийшли війська Московського гарнізону та інших частин, військової академії. Потім пішла по Червоній Площі бойова техніка, якою в роки Великої Вітчизняної війни радянські солдати розгромили ворога і встановили мир у Європі.
Тривав Парад Перемоги дві години. Незважаючи на зливу, москвичі святкували Перемогу. Учасники Параду Перемоги тривалий час перебували під його враженням і залишився він в їх пам'яті назавжди. Він мав багато назв. Серед них: історичний, легендарний, Парад безсмертних тощо.
Тепер мало хто знає і пам'ятає про те, що після московського Параду Перемоги відбувся ще один Парад Перемоги - 7 вересня 1945 року в Берліні в районі рейхстагу і Брандербургських воріт. У ньому взяли участь радянські війська, які штурмували Берлін, американські, англійські та французські війська, котрі знаходилися у Берліні і несли окупаційну службу у відведених їм секторах західної частини міста.
З приводу підготовки та проведення цього параду Г.К. Жуков згадував: "Згідно з домовленістю, парад військ мали приймати головнокомандувачі військами Радянського Союзу, США, Англії та Франції. У берлінському параді брали участь всі роди сухопутних військ... Наближався час параду... Але напередодні нас несподівано попередили, що з ряду причин головнокомандувачі союзними військами не можуть прибути в Берлін на парад і уповноважили своїх генералів взяти у ньому участь...
... Об'їхавши війська, вишикувані для урочистого маршу, я виголосив промову, де відзначив історичні заслуги радянських військ та експедиційних військ союзників".
У районі, де відбувався парад, зібралося близько двадцяти тисяч берлінців. Це було торжество, яке символізувало перемогу антигітлерівської коаліції над кривавою фашистською агресією.
Така правда історії. Пам'ятаймо пережите.

Д.А. КРАЖАН, голова ради районної Організації ветеранів


ГАРНИМ ЛЮДЯМ - ДОБРЕ СЛОВО


На шпальтах видання хочу поздоровити колишніх керівників колгоспу ім. Ватутіна: голову колгоспу Підлісного Анатолія Павловича, головного агронома Новоселецького Івана Григоровича, замісника голови Погорілого Василя Михайловича, а також всіх ватутінців, які працювали на той час у господарстві. Мені довелося працювати поруч з цими чудовими людьми, керівниками. Трудився більше 30-ти років вагарем колгоспу і за сумісництвом - касиром, це були найкращі роки мого життя.
А до обрання головою колгоспу Підлісного А.П., було 7 керівників: чотири із чужих сіл, а три зі своїх. Колгосп занепадав, бо все керувалось не на ділі, а на паперах. За 1-2 роки Підлісний А.П. так поставив роботу, що розраховувався з державою і господарство стало оживати. Пригадуючи той час і заслуги перед людьми, хотів би найкращі слова адресувати згаданим лицарям і всім ватутінцям у День Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
Мені зараз 93 роки, доброволець з перших днів війни 1941-1945 р.р., учасник бойових дій, інвалід І групи, пенсіонер.
Бажаю якнайкращого здоров`я і всіх благ. Всім дожити до моїх років при доброму здоров`ї і якщо хтось "переплюне" мене - сердитися не буду.

З повагою, ветеран праці, Михайло Олексійович Савенко


Її люблять і поважають земляки


Полтавщина славна іменами талановитих людей. Я хочу розповісти про нашу землячку, жінку-трудівницю, заслуженого працівника сільського господарства України Качаненко Ганну Іванівну.
5 лютого 1954 р. у селі Новачиха в сім`ї простих працьовитих колгоспників Клименків Івана Лук`яновича та Катерини Олексіївни народилася чорноока дівчинка, яка згодом прославить наше мальовниче село не заморськими байками, а своєю працею, звеличеною любов`ю.
Навчалась Ганночка в Новоріхівській школі лише на відмінно. Вже з дитинства мала неабияку тягу до землі та ще дивну звичку - гратися з хлопчиками: їздила на велосипеді - хто швидше, потім - на батьківському мопеді, мотоциклі. Батьки дивувалися цій дивній пристрасті до залізних коней. Та згодом дівчинка здивувала ще більше не тільки батьків, а й однокласників та односельців, обравши чоловічу професію тракториста.
У 1968 р. Ганна вступила до Харківського СПТУ-3 і з відзнакою закінчила його в 1971 році. На практику приїхала у свій рідний колгосп ім. Кірова. Тут і залишилася працювати. Голова колгоспу побачив у дівчини неабиякі здібності та бажання працювати і виділив їй новенького тракторця.
В перший же рік праці Ганна Іванівна стала кращою у районному соціалістичному змаганні молодих орачів. Не осоромила товаришів - одержала перше місце в районі і друге в області. За що була відзначена подякою бюро Полтавського обкому КП України та виконкому обласної ради депутатів трудящих.
У 1973 році дівчина Ганна стала на весільний рушник разом з Качаненком Павлом Трохимовичем. Чоловік став другом, наставником, помічником.
У 1973 р. народила доньку, а в 1976 р. народився й син.
Всю свою душу вкладала вона у виховання дітей та, разом з тим, не покидала працювати на тракторі.
Ганну любили і поважали не тільки колеги, а й усі жителі села. Люди обирали її 6 разів депутатом районної ради, 4 рази - депутатом сільської ради.
За високі виробничі показники Ганну Іванівну майже щорічно влада нагороджувала почесними грамотами та подарунками.
Держава гідно оцінила її працю: у 2001 році Качаненко Ганні Іванівні за вагомий внесок у розвиток жіночого руху в Україні, трудову звитягу і високий професіоналізм Указом Президента України присвоєно звання Заслужений працівник сільського господарства України.
Ганна Іванівна хоч уже і на заслуженому відпочинку, та її душа не знає спокою - допомагає дітям, онукам.
На жаль, працювати в господарстві та передавати своє вміння людям стало не потрібно. Бо колгоспу вже не існує. Але до неї часто звертаються за порадою і допомогою наші односельці.
Ми, новачани, шлемо низький уклін Вам, Ганно Іванівно, за Вашу невтомну працю, гаряче серце і Ваші натруджені руки - святі хліборобські руки.

Н.М. ГОЛОВАНЬ, бібліотекар с. Новачиха


"Серцем чую. Вона наша!"


Партизанський загін, котрим командував лейтенант Клюєв, не мав місця постійної дислокації. На те вони й партизани, щоб постійно змінювати місця свого перебування. Дякувати, що білоруські ліси - великі і густі, є де сховатися від фашистів. Учора Клюєв отримав радіограму із центра. Із великої землі повідомляли, що залізницею буде рухатися дуже важливий потяг. Тим поїздом із Східного фронту у Берлін поверталося якесь дуже велике німецьке керівництво. Радянське командування доручило партизанам вжити усіх заходів, щоб поїзд з німецькими генералами пішов під укіс.
Лейтенант узяв із собою на завдання найнадійніших: тут кількість була не важлива. В диверсійну групу командир включив найвправніших. Альошка - наймолодший. Худий, гнучкий, міг пролізти у будь-яку шпарину. Метикуватий і тямущий - він вивідував потрібну інформацію і в місцевих, і у поліцаїв.
…На узлісся диверсійна група вийшла ще завидна. Партизани оглянулися навколо - начебто все тихо. Але виходити до залізничної колії зопалу не можна. Треба пересвідчитися, що поблизу немає ворожих засад чи дозорів.
- Оглянути місцевість, - скомандував лейтенант.
Олексій першим кинувся виконувати наказ. Гвинтівку віддав товаришеві, валянки поставив біля стовбура, а сам, як білка, зіскочив на деревину. Із висоти огляд місцевості був надійнішим.
Раптом, десь далеко-далеко пролунав ледве чутний постріл. Снайперська куля знайшла своє місце в Олексієвих грудях. Хлопець спочатку не зрозумів, чому раптово пропала сила в руках, чого ноги відпустили стовбур дерева. Відчув тільки удар у груди - і полетів на землю. Через криваву завісу, що закривала погляд, Олексій вдивлявся в очі свого командира:
- Пообіцяйте, що не скривдите Ганну, товаришу командир! Серцем чую: вона наша. І говорить вона по-нашому, по-полтавському… Візьміть її в загін, допомагайте їй.
Олексій прощався із життям з іменем землячки Ганни, що розмовляла полтавською говіркою. Юний месник уже не відчував, як командир тиснув його руку і не чув, як лейтенант відповів:
- Не хвилюйся! Постараюся зробити все, як ти сказав, друже. Спи спокійно!
…Ганна вже другу добу сиділа на лавочці, облаштованій між двома соснами. Ніхто із бійців загону з нею не розмовляв. Заборонив командир. Він допитував Ганну особисто.
- Ім`я? Звідки родом? Чого просила їсти у селян?
Дівчина розказувала, що звуть її Ганною Широкоступ. Родом вона із Хвощівки, що на Хорольщині. Із рідного села забрали на роботу в Німеччину. Від німецьких хазяїнів утекла. Кілька днів бреде лісом. Побачила біля поля якогось селянина, попросила в нього жменю ячменю. Той направив її у село. А там - партизани.
Командир Клюєв уважно слухав, що дівчина розказувала. Розпитував усе до дрібниць. А потім знову ті ж самі питання, тільки в іншій послідовності. У лісі, та ще й серед ворогів, треба бути обережним, щоб шпигуни у загін не потрапили. Якось не дуже вірилося лейтенантові, що ця дівчина втекла від господарів, пішки пройшла через усю Польшу і в Білорусії потрапила до партизанів. Мирного часу таку подорож не кожен чоловік витримає. А зараз же - війна, патрулі, дозори на дорогах. А вона дрібненька. Звідки ж сила здолати такий шлях? І лейтенант знову і знову починав допит.
"Брали нас у Германію багатьох молодих. Набивали цілі вагони. Вагон, у якому була я, зупинився на станції в Калінінграді. Вийшли ми з вагону, роздивилися. Поруч - ще один такий же. Тільки з хлопцями. Понаїхало бауерів багато. Вибирають собі наймитів серед нас. Роздивляються нас, як худобу. Щоб здорові та м`язисті були. А ми з Ваньком - обоє малі. Тепер уже не згадаю його прізвище, знаю тільки, що родом він був з Хорольського району. Забрав нас хазяїн. Але працювали ми не в нього. Він віддав нас своїй дочці. Я по господарству працювала, корів доїла. Одного разу відпустили мене до річечки пройтись. Дивлюся - кладочка невеличка. Я перейшла річку, зайшла у ліс. А ноги самі мене далі несуть. Згадала, що у школі нам директор розказував: "Коли заблудитеся - ідіть на схід сонця. Бо ви на сході живете…" Я так і пішла. Про те, що хтось мене буде доганяти навіть не думала і не боялася цього. Моя голова була зайнята думками про те, у який бік мені треба йти. Дійшла до якоїсь траси. Спостерігаю здалеку, як транспорт рухається. Бачу, що колони їдуть в одному напрямку. Зрозуміла, що в той бік - до фронту. Отак і йду понад трасою, але до самої дороги не наближаюся. Манівцями мандрую. Ночую - де прийдеться. Найчастіше у листя заривалася. Одного разу трапилася мені несподівана зустріч. Сонце вже хилилося до обрію, вечоріло. Зненацька хтось невідомий сильно схопив мене із-заду і стиснув горло.
- Ти з Германії утекла? - спитав незнайомець басуватим голосом. У відповідь я тільки кивнула. А вже за кілька годин мій мимовільний супутник ділився зі мною секретами виживання на ворожій території. Розказував, що треба запам`ятовувати назву села, з якого вийшла. Доречно знати як називається населений пункт, до якого прямуєш. Тоді як зупинить патруль, можна буде пояснити звідки і куди йдеш. Під кінець спільної подорожі невідомий вказав Ганні напрямок руху і повідомив: "Як перейдеш оцей ліс, натрапиш на лісопильню. Біля неї стоятиме поліцай. Не бійся його. Підійди і привітайся спочатку українською, а потім німецькою мовою. Дивись, тільки не переплутай. Бо те вітання - то пароль. Хлопці з лісопильні розкажуть тобі що далі робити".
Вибір у Ганни був невеликий. Хотіла чи не хотіла, а зробила так, як їй загадали. Добралася до лісорубів, ті направили до села. Біля села зустріла дядька, що сіяв ячмінь. Попросила в нього їсти. Він сказав у село йти по їжу. У селі зустріла партизанів. Тільки тоді зрозуміла, що Польшу перейшла і в Білорусію потрапила".
Оцю розповідь за два дні сидіння на лавочці у лісі Ганна Широкоступ повторила лейтенанту Клюєву кільканадцять разів. Дівчина не могла втямити, чому у неї питають одне й те ж саме, чому не дозволяють ні їсти, ні спати, а тримають між двома деревами.
Не могла наївна хвощівська дівчина знати, що до неї застосовували особливий спосіб допиту. Намагалися заплутати її в подробицях і деталях. Якщо говорила неправду - обов`язково десь у дрібницях зіб`ється. А якщо розказувала істину - то дрібні деталі збігатимуться у всіх відповідях. Під кінець другого дня допитів командир прийшов не сам. Худорлявий юнак присів поруч з Ганною.
- Слухай, Олексію, уважно! Чи все співпадатиме з тим, що вчора розказувала, - звернувся до юнака командир.
Вкотре Ганна розповідала про земляка Івана, описувала його зовнішність, про роботу у бауера, згадувала навіть масть корів, котрих доїла і про всі подробиці своїх мандрів німецькою і польською землею. Вже через годину допиту Клюєв дорікнув Олексієві.
- Ну, що ж ти? Вона - не плаче. А в тебе очі повні сліз.
- Не допитуйте її більше, товаришу командир. Вона моєю рідною полтавською мовою говрить. Вона - наша.
Вже коли командир пішов за своїми справами, Олексій обійняв Ганну за плечі, заглянув їй в очі і мовив:
- Галю, я тебе саму не залишу. Вернусь із завдання - заберу!
Хлопці із завдання повернулися, але без Олексія. Тепер командир виявляв до неї вже зовсім інше ставлення: довіряв, турбувався, допомагав.
За два роки партизанського життя траплялося усякого. Жили без борщів і без паляниць. Як траплявся шматок хліба - дякували Богові і добрим людям. Жили без опалення і обігріву. Партизанською периною було сухе листя або гілки сосни. Але ніхто не опускав рук і не впадав у відчай. Молоді і не дуже молоді, відверто літні люди - усі вірили в перемогу над ворогом і допомагали одне одному. Ніколи не забуде Ганна, як довелося літати у повітрі. Сталося так, що затрималася біля тротилового заряду, що заклали під рейки. Крутий насип змусив дівчину на мить призупинитись. Вибухова хвиля підхопила її тільце і здійняла у повітря. Летіла і думала, що напевно кінець її життю прийшов. Аж ні. Приземлилася на руки Івана-білоруса. Хлопець частенько підставляв їй своє плече. Сорок третій і сорок четвертий рік Ганна Денисівна Широкоступ прожила партизанкою. Вже у сорок четвертому командир посадив її на підводу і кудись повіз. Спочатку Ганна нічого не розуміла. Вже у дорозі лейтенант промовив до дівчини.
- Це мене Альоша просив тебе додому доставити. Він як помирав про тебе просив. А я йому обіцяв. Оце й виконую.
Підвіз Клюєв Ганну близько до Києва, написав на папірцеві якісь слова і передав дівчині. Сказав, щоб віддала записку солдатам на переправі. Партизанка так і зробила. Для неї швидко знайшли човна, переправили її через Дніпро, поставили на якусь дорогу і звеліли йти шляхом і нікуди не звертати.
- Йди. Там будуть Лубни, а потім і твій Хорол, - наставляли Ганну.
Мама Домаха, сестри Тетяна і Настя зустрічали Ганну зі слізьми і обіймами. Одна війна закінчилася, інша - почалася. Окупантів здолали, взялися за розруху. Працювали без перепочинку. Ганні Денисівні випало й на конюшні рук докладати і за буряками доглядати. Дітей підняла на ноги, онуків діждала. Тепер внучка Оленка із зятем про неї піклується.
Сидить баба Ганна перед телевізором, дослухається до новин і зітхає. Що воно таке трапилося і хто нас розділив? Споконвіку з Росією разом були. А тепер суверенна Україна нікому стала не потрібна. Але нам панів закордонних не треба, і своїх досталь. Все розвалля піднімемо самі. Виживемо.


40 років у небі


Пісецький Василь Павлович народився в 1917 році в с. Коноплянці Хорольського району, нині с. Петракіївка, в сім'ї селянина-бідняка Пісецького Павла Станіславовича, сьомим, наймолодшим. Ще в сім'ї було 4 сестри і два брати.
Навчався до 4-го класу в школі с. Хвощівка, потім 5 і 6 класи у 2-ій школі м. Хорол. З перервою в 2 роки - в 1934 році - повернувся в 7 клас Хвощівської школи і закінчивши її в 1935 році. Вступив до будівельного технікуму м. Кременчук.
"Комсомолець на літаку" - таким він бачив себе в житті.
У січні 1940 року Пісецький Василь Павлович закінчив Чугуївське військове авіаційне училище по класу льотчик-винищувач і з тих пір - довгі 40 років, він не розлучався з небом і літаком.
Учасник Великої Вітчизняної війни і оборони Москви. Як льотчик 34 винищувального авіаполку 6-го авіакорпусу на літаку "МІГ-3" зробив 89 бойових вильотів, прикриваючи м. Москву і групи військ Західного фронту. Учасник повітряних боїв з бомбардувальниками і винищувачами ворога. Воював на різних фронтах.
З перших днів липня 1941 року почалися його бойові вильоти по прикриттю об'єктів, станцій і місць зосередження наших військ в районі міста Москви.
У вересні, жовтні в день робили по 6 - 8 бойових вильотів. В цей час, окрім патрулювання, ставилися завдання і виконання бойових вильотів, на розвідку і штурмові дії позицій гітлерівців.
Так, 20 жовтня 1941 року у запеклому бою, який тривав близько 10 хвилин, фашисти підбили його літак. Василь Павлович вимушений був залишити літак, що горить, на гранично малій висоті, і рятуватися на парашуті.
Потім був госпіталь, нова частина і нові бої.
Для тих, хто був з ним в останньому бою і для керівництва частини Пісецький Василь Павлович вважався з того дня загиблим і "воскрес" для них лише через 27 років. А саме - в 1968 році, коли випадково, в Москві на залізничному вокзалі, Костянтин Буквар, льотчик і товариш з 34-го винищувального полку, побачив Василя Павловича сидячим у вагоні - і не встиг нічого сказати, залишився на пероні. На другий день вони разом з Сергієм Платовим, який брав участь у запеклому бою 20 жовтня 1941 року, через міськвійськомат Москви, розшукали Пісецького і запросили на святкування 30-річчя формування 34-го винищувального авіаполку у м. Люберці. Там на вечорі Василя Павловича викреслили зі списків "загиблих" і записали в "Блакитну книгу" тих, хто залишився живим.
Після госпіталю, був направлений в нову частину - 722 винищувальний авіаполк, який до кінця війни входив до складу військ протиповітряної оборони міст Горький, Могильов, Вітебськ і Можайськ.
День Перемоги святкували у місті Мінськ.
Після війни Василь Павлович проживав у Москві. Працював начальником спортивного відділу Центрального аероклубу СРСР імені Чкалова.
В історію спорту увійшов, як головний тренер збірної команди СРСР з вищого пілотажу. Саме під його керівництвом, команда СРСР на третьому чемпіонаті світу з вищого пілотажу, який відбувався в місті Більбао, Іспанія з 31 серпня по 15 вересня 1964 року, стала чемпіоном.
На четвертому чемпіонаті світу з вищого пілотажу, який проходив в липні 1966 року на аеродромі в Тушино, Москва, чемпіонська "п'ятірка" блискучих льотчиків з СРСР під керівництвом Василя Павловича знову здобула перемогу і стала чемпіонами світу.
Василь Павлович Пісецький був нагороджений двома орденами Червоної зірки, двома орденами Червоного прапора, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, медаллю “За оборону Москви” та багатьма іншими медалями.
Мав спортивні звання: Майстер спорту СРСР, Заслужений тренер РРФСР з літакового спорту. Нагороджений Почесним Знаком ДТСААФ СРСР (двічі), Почесним Знаком Міжнародної авіаційної федерації.
Ветеран Великої Вітчизняної війни, видатний льотчик, тренер Пісецький Василь Павлович помер у 2001 році. Похований у місті Москва.

О.М. ШВИДКИЙ, науковий співробітник Хорольського районного краєзнавчого музею


40 років у небі


Пісецький Василь Павлович народився в 1917 році в с. Коноплянці Хорольського району, нині с. Петракіївка, в сім'ї селянина-бідняка Пісецького Павла Станіславовича, сьомим, наймолодшим. Ще в сім'ї було 4 сестри і два брати.
Навчався до 4-го класу в школі с. Хвощівка, потім 5 і 6 класи у 2-ій школі м. Хорол. З перервою в 2 роки - в 1934 році - повернувся в 7 клас Хвощівської школи і закінчивши її в 1935 році. Вступив до будівельного технікуму м. Кременчук.
"Комсомолець на літаку" - таким він бачив себе в житті.
У січні 1940 року Пісецький Василь Павлович закінчив Чугуївське військове авіаційне училище по класу льотчик-винищувач і з тих пір - довгі 40 років, він не розлучався з небом і літаком.
Учасник Великої Вітчизняної війни і оборони Москви. Як льотчик 34 винищувального авіаполку 6-го авіакорпусу на літаку "МІГ-3" зробив 89 бойових вильотів, прикриваючи м. Москву і групи військ Західного фронту. Учасник повітряних боїв з бомбардувальниками і винищувачами ворога. Воював на різних фронтах.
З перших днів липня 1941 року почалися його бойові вильоти по прикриттю об'єктів, станцій і місць зосередження наших військ в районі міста Москви.
У вересні, жовтні в день робили по 6 - 8 бойових вильотів. В цей час, окрім патрулювання, ставилися завдання і виконання бойових вильотів, на розвідку і штурмові дії позицій гітлерівців.
Так, 20 жовтня 1941 року у запеклому бою, який тривав близько 10 хвилин, фашисти підбили його літак. Василь Павлович вимушений був залишити літак, що горить, на гранично малій висоті, і рятуватися на парашуті.
Потім був госпіталь, нова частина і нові бої.
Для тих, хто був з ним в останньому бою і для керівництва частини Пісецький Василь Павлович вважався з того дня загиблим і "воскрес" для них лише через 27 років. А саме - в 1968 році, коли випадково, в Москві на залізничному вокзалі, Костянтин Буквар, льотчик і товариш з 34-го винищувального полку, побачив Василя Павловича сидячим у вагоні - і не встиг нічого сказати, залишився на пероні. На другий день вони разом з Сергієм Платовим, який брав участь у запеклому бою 20 жовтня 1941 року, через міськвійськомат Москви, розшукали Пісецького і запросили на святкування 30-річчя формування 34-го винищувального авіаполку у м. Люберці. Там на вечорі Василя Павловича викреслили зі списків "загиблих" і записали в "Блакитну книгу" тих, хто залишився живим.
Після госпіталю, був направлений в нову частину - 722 винищувальний авіаполк, який до кінця війни входив до складу військ протиповітряної оборони міст Горький, Могильов, Вітебськ і Можайськ.
День Перемоги святкували у місті Мінськ.
Після війни Василь Павлович проживав у Москві. Працював начальником спортивного відділу Центрального аероклубу СРСР імені Чкалова.
В історію спорту увійшов, як головний тренер збірної команди СРСР з вищого пілотажу. Саме під його керівництвом, команда СРСР на третьому чемпіонаті світу з вищого пілотажу, який відбувався в місті Більбао, Іспанія з 31 серпня по 15 вересня 1964 року, стала чемпіоном.
На четвертому чемпіонаті світу з вищого пілотажу, який проходив в липні 1966 року на аеродромі в Тушино, Москва, чемпіонська "п'ятірка" блискучих льотчиків з СРСР під керівництвом Василя Павловича знову здобула перемогу і стала чемпіонами світу.
Василь Павлович Пісецький був нагороджений двома орденами Червоної зірки, двома орденами Червоного прапора, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, медаллю “За оборону Москви” та багатьма іншими медалями.
Мав спортивні звання: Майстер спорту СРСР, Заслужений тренер РРФСР з літакового спорту. Нагороджений Почесним Знаком ДТСААФ СРСР (двічі), Почесним Знаком Міжнародної авіаційної федерації.
Ветеран Великої Вітчизняної війни, видатний льотчик, тренер Пісецький Василь Павлович помер у 2001 році. Похований у місті Москва.

О.М. ШВИДКИЙ, науковий співробітник Хорольського районного краєзнавчого музею


Нагороди-визволителям Білорусі


На Хорольщині 8 учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни, які в 1944 році брали участь у визволенні Білорусі від німецько-фашистських загарбників, відзначені нагородами цієї республіки. Днями трьом з них - хорольцям Володимиру Петровичу Горбу, Миколі Юхимовичу Козло та Борису Антоновичу Гузю медалі "70 років визволення Білорусі від німецько-фашистських загарбників" та вітальні адреси Президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка вручив голова ради районної Організації ветеранів, почесний ветеран України, почесний громадянин м. Хорол Дмитро Кражан.
У вітальному адресі, зокрема, зазначається: "Велика Вітчизняна війна навіки ввійшла в історичну пам`ять білорусів як героїчна епоха, в якій нерозривно об`єднані тріумф і трагедія, скорбота про невинні жертви, радість перемог і глибока повага перед мужністю народу в його священній боротьбі з ворогом.
Низький Вам уклін і щира синівська вдячність за Перемогу. Ми нікому не дозволимо принизити велич Вашого подвигу, будемо твердо стояти на варті миру і благополуччя рідної країни, а якщо виникне необхідність, - всі як один станемо на її захист, як і Ви в ті далекі грізні роки.
Бажаю Вам міцного здоров`я, невичерпної енергії, бадьорості духу, благополуччя і довгих років життя під мирним небом".
Ветеранів війни щиро привітали в. о. голови районної державної адміністрації Віктор Плоцький та голова районної ради Юлія Бойко. Вони вручили їм квіти.
Житель міста, учасник визволення Білорусі від німецько-фашистьких загарбників Микола Давидович Ґудзь теж відзначений медаллю. На жаль, він торік відійшов за межу вічності. Тож нагороду Д. Кражан того ж дня вручив його дружині Валентині Григорівні.
Медалі також будуть вручені Ганні Широкоступ із с. Петракіївка, Івану Лисенку із с. Єньки, Олександру Давидюку, жителю с. Покровська Багачка та Івану Стовбі із с. Ковалі.
Нагороди воїнам з Хорольщини надійшли з Посольства Білорусі в Україні.


Роки по вінця добра


На вулиці непривітно, похмуро. Низько, мало не за верхівками дерев клубочаться чорні, зловісні хмари. Холодний вологий вітер насвищує поміж гіллям дерев та бур'янами свою нескінченну тужливу пісню, від якої моторошно на душі. З- поміж хмар, що розступаються, вигукує, схожий на срібну таріль, місяць. Все довкола - хати, садки, кущі та дерева, побережжя, аж до самої річки Сули - заливає холодне бліде світло. Та хмари ховають місяць і земля знову поринає у темряву - німу, непорушну.
У такі вечірні зимові дні добре думається, гадається, зринають у пам'яті різні випадки із життя: радісні, сумні і тривожні, бо життя прожити - не поле перейти. Було всього, адже за плечима 85 років життя. Сторінки життя пролітають перед очима ветерана праці Михайла Івановича Бойка, який мешкає в селі Шкилі Мусіївської сільської ради. Його сади з різноманітних плодових дерев і кущів причаїлася на окраїні села. Навесні, коли все оживає, садиба потопає у розкоші квіту. Це - справжній рай. А створити його рай власними руками можна лише через нелегку працю, до якої привчили змалечку Михайла Івановича його батьки. Вони самі з ранку до вечора трудилися: сіяли, молотили, доглядали, звозили збіжжя, а Михайлик, разом із сестрою, господарювали вдома: доглядали за птицею, коровами, поросятами.
Батько, який працював головою колгоспу, більше дбав про добробут громади, забуваючи про проблеми свого сімейства. "Скільки пам'ятаю, - згадує М.І. Бойко, - ми із сестрою були і за пастухів, і за погоничів, і за керманичів робочої тяглової сили - коней та круторогих волів. Мама з ранньої весни і до глибокої осені були в полі, адже родина голови колгоспу мусила бути для всіх прикладом. Дитинство моє дійсно було босоногим, бо з початком весни ми ходили босоніж, тому підошви ніг становилися такими твердими, що їх не можна було проколоти навіть шпилькою від акації.
Ми з радістю чекали початку навчального року, адже нас очікувала подяка за роботу влітку. І це відчуття я проніс через все життя, відчуття того, що лише праця приносить щастя і достаток.
Добре пам'ятає Михайло Іванович і повоєнні роки, коли батька залишили в селі для партизанської роботи. Разом з ним були й інші активісти Мусіївської та Березняківської сільських рад. Про це він детально розповів у книзі "Трагедія партизанського загону". Саме в ній автор вказує на причини поразки місцевих месників. Згадуються йому слова батька, який був тяжкохворим, прикутим до ліжка: " Мені смерть не страшна, хоча знаю, що мене будуть мучити, застосовувати нелюдські тортури, а потім - страта. Страшне інше - щоб нас з товаришами не назвали зрадниками". Всіх партизанів, а їх було 24, знищили у катівнях гестапо в м. Хоролі та Лубнах.
У школі Михайло Іванович вчився добре, закінчив 7 класів Мусіївської школи, Березоворудський сільськогосподарський технікум, потім Полтавський сільськогосподарський інститут. Отримав наймирнішу на землі професію агронома - мрію свого життя.
Ось так і прожив, дбаючи про землю, про врожай. За сумлінну працю отримав відзнаки Вітчизни, а найголовніше - повагу, вдячність і довіру людей, яких він дуже любить. Він знав, що за весною прийде літо, а потім - осінь, яка все оплатить золотом в душі і сріблом на скронях..
Після виходу на пенсію, та й протягом всього свого життя, М.І.Бойко наполегливо збирав історичні матеріали про свій рідний край. Наслідком такої копіткої дослідницької роботи у 1998 році стало видання першої історико-документальної повісті "Мусіївка давня". Писати про свій край легко, але й відповідально, адже мова йде про своїх, рідних людей, які жили і живуть поруч з тобою. Михайло Іванович продовжує збирати матеріал про людей свого краю і видав другу книгу, яка має назву "Долі", а пізніше і третю - "Мати - вдова війни", в якій згадані імена всіх вдів Великої Вітчизняної війни Мусіївської округи.
Михайло Іванович Бойко - чоловік енергії, при його активній допомозі і участі було зроблено документальну стрічку "Останні свідки", про страшний голодомор 1932-1933 років, яку неодноразово демонстрували на Полтавському обласному телебаченні.
Він був активним ініціатором встановлення у центрі села пам'ятних плит з іменами загиблих односельців у роки війни.
За його пропозицією та безпосередньою участю встановлений у центрі села Хрест жертвам голодомору, поставлений Хрест на місці трагедії жертвам "Червоного террору" та пам'ятний Знак матері-вдові.
Сьогодні у видавництві знаходиться сьома книга М.І. Бойка, яка матиме назву "Село і люди". Це розповідь про його односельців, про їх життя, перемоги, турботи. А ще автор має намір видати матеріал про участь мусіївчан у ліквідації аварії на ЧАЕС.
Поринаючи в минуле, Михайло Іванович з теплотою у серці згадує свою дружину - Анастасію Іванівну, яка вже пішла у Вічність. Все життя вона йшла поруч з ним, підтримувала в усіх справах, надихала на працю, на творчий пошук. З нею легко було долати труднощі. Так, в любові, злагоді та повазі, народили і виховали сина Миколу та доньку Галину, які зараз проживають у Хоролі й мають своїх дітей і внуків. Для них батьки були і є живим прикладом працелюбства, поваги до людей праці, шанобливого ставлення до старших.
І сьогодні, як і в молодості, Михайло Іванович підтягнутий, енергійний, рішучий, він повен енергії, творчих задумів і сил. Він - молодий душею, постійно у пошуку і точно не рахує своїх років. Він поспішає...
Тож побажаємо Михайлу Івановичу успіхів у всіх його творчих починаннях.

Микола Зима, голова ради ветеранів Мусіївської сільської ради.


Спокою серце не знає


Привітати Івана Яковича Боряка з 80-річним ювілеєм прийшло чимало поважних гостей: сільський голова Володимир Іванович Данилейко, голова наглядової ради СВК "Андріївський" Олександр Миколайович Трухін, виконавчий директор Юрій Іванович Бойко, голова ради ветеранів Іван Якович Головко.
42 роки трудового стажу Іван Якович Боряк віддав сільському господарству. Після закінчення служби в армії вступив на навчання у технікум, отримав спеціальність зоотехніка, працював у колгоспі "Перемога комунізму", що в Лохвицькому районі. Обіймав посади головного зоотехніка, заступника голови колгоспу, голови сільської ради. А з 1988 по 1998 роки Іван Якович працював головним зоотехніком у СВК "Андріївський".
Так повелося з діда-прадіда: напружена праця селян була і залишається визначальною складовою розвитку держави, запорукою її життя. А працьовиті руки селян таких, як Іван Якович Боряк, їх природна мудрість, невсипуща працездатність, багатий досвід дбають про сільське господарство та годують людей.
Враховуючи багатий життєвий і трудовий досвід Івана Яковича, я звернулася до нього із запитаннями про прожиті роки, про його погляди на життя.
- Іване Яковичу, Ви - дитина війни, які спогади залишилися у Вашій пам'яті про ці роки?
- Негативні, і зрозуміло чому. Війна - це найстрашніше, що може бути в житті будь-якої людини. Перша світова війна зробила мого батька інвалідом. Помер він молодим у 1940 році. Тому у роки Великої Вітчизняної війни мама самотужки піднімала на ноги трьох своїх дітей. Я був ще маленьким, але намагався допомагати їй по господарству. Ми, діти, зазнали у той час всього - голоду-холоду, злиднів. Не менш складними в нашому житті були і післявоєнні роки.
- Коли Ви вирішили пов'язати свою долю із сільським господарством?
- Ця мрія з'явилася у мене ще в дитинстві, а з 15 років я впевнено йшов до цієї мети.
- Ви маєте високу нагороду - Орден Трудового Червоного Прапора. За які досягнення його отримали?
- Після закінчення технікуму я працював на Лохвиччині у колгоспі "Перемога комунізму" на різних відповідальних посадах. Колгосп швидко розвивався. За всіма показниками посідав в області перші місця. Очолював його Герой Соціалістичної Праці Микола Тимофійович Юрченко. Колгосп був дуже великим, охоплював 12 сіл, спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби. Ми наполегливо розвивали тваринництво. Був у господарстві, наприклад, тваринницький комплекс на 10 тисяч голів великої рогатої худоби, в іншому тваринницькому комплексі вирощували 1500 голів великої рогатої худоби, яку вигодовували на підсосі 8 місяців і отримували чудове дієтичне м'ясо. З нашим господарством працювало чимало науково-дослідних інститутів, вчені яких допомагали нам у розведенні нових порід корів. Саме за цю роботу у 1973 році я був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.
Я розумію, що в усі часи працівникам сільського господарства було нелегко. Але лише завдяки наполегливості та умілому господарюванню сільських трударів, підтримці з боку влади, можна досягти вагомих результатів.
- Які події Вашого життя залишили найбільший слід у Вашій пам'яті?
- Саме часи роботи в Лохвицькому районі, в Андріївці. Чому? Тому що то були роки розвитку, коли хотілося працювати, творити, створювати селянам робочі місця, організовувати їх відпочинок. Наприклад, у той час, коли я працював головним зоотехніком в Андріївці, за рік вирощували 15-16 тисяч голів свиней. Кипіла робота і вирувало життя. Я був тоді молодим, енергійним, завзятим. Майже вся молодь залишалася працювати в селі, бо колгоспам потрібні були робочі руки. Школи були навіть на хуторах. А зараз? Що робити молоді, де працювати?
- Чим зараз займається заслужений пенсіонер Іван Якович Боряк?
- Жити таким активним життям, як раніше, звичайно, не можу, бо підводить здоров'я, але намагаюся допомагати дружині по господарству. Влітку більше роботи: треба причепурити подвір'я, на городі і в садку навести лад. Люблю риболовлю і тут важливо не те, скільки карасів піймаєш, а сам процес, який я дуже люблю.
- Які настанови Ви б дали молоді?
- Я бажаю, щоб кожен з них обрав таку професію, яка приносила б задоволення не тільки їм, але й багатьом іншим людям. Крім того, треба ще багато чого навчитися робити власноруч, щоб не пропасти в цьому світі. Необхідно мати міцні знання, бо вони необхідні кожній людині для того, щоб іти в життя розумним та мудрим. І ні однієї хвилинки не можна лінуватися, бо згаяний день і конем не наздоженеш. А державі треба дбати про молодь, забезпечувати їх робочими місцями і спрямовувати їх енергію у потрібне русло. В іншому випадку відбудеться деградація молодого покоління.
- Щоб хотіли побажати всім ветеранам?
- З роками багато хто з нас, ветеранів, відчуває усю серйозність, чи, навпаки, марність життя. До нас приходять хвороби, бідність, залежність, самотність, втрати... На жаль, багатьох ветеранів забули, втратили до них цікавість, відсторонилися, їх потіснили, викреслили. Але ж душа не старіє. Всім ветеранам бажаю міцного здоров'я, щасливої долі, радості, добра і віри в краще життя, добробуту сім'ям, поваги і любові рідних, успіхів, активного довголіття і оптимізму.
- Іване Яковичу, а Ви оптиміст?
- Оптиміст - це той, хто в кожній перепоні бачить нові можливості. Так завжди було у моєму житті. Звичайно, я оптиміст, бо радів і радію кожному прожитому дню. Не варто думати, що я не знаю болю, печалей і проблем, що в мене все буває гладко. Але, долаючи невдачі, ми повинні набувати нові сили, не втрачати віри в те, що все буде добре.
- Дякую Вам, Іване Яковичу за розмову, за Вашу працю, оптимізм, за терпіння, витримку, за любов до людей і селянської праці. Здоров'я Вам і довголіття.

Розмову вела Людмила Шабала.


Життя наших ветеранів


Багато років ми жили в своїй країні у мирі і спокої. Жили, працювали і кожен прагнув ще кращого життя. Але зараз, коли на Сході нашої держави іде війна, всі люди переживають за долю України, за тих, хто зараз захищає нас від агресора.
І найбільше хвилювання у серцях тих людей, які у своєму житті вже пережили війну, побачили розруху, холод, голод. Потім своєю працею вони відбудовували зруйновані міста і села нашої країни. Зараз вони найбільше, хочуть миру, щоб у країні була стабільність, щоб для молодих була робота, хороші зарплати, а для пенсіонерів - хороша пенсія.
Щоб не існувати на цій землі, а жити, щоб щасливо жили діти наші, безкоштовно навчались, а ми в старості щоб мали змогу безкоштовно лікуватися, щоб були недорогі ліки.
Саме такі слова, ми чуємо від ветеранів, коли їх провідуємо.
Разом із сільським головою ми обходимо кожного ветерана вже поважного віку, перш за все - одиноких та ветеранів, які хворіють. А їх у нашій ветеранській організації більше 120 чоловік. Не рахуючись з часом, ми відвідуємо кожного: вручаємо гостинці, бажаємо здоров`я, миру та вислуховуємо їхні прохання.
Адже саме ці люди у своєму житті віддавалися повністю своїй роботі, вони вершили подвиги, героїчно захищали нашу країну від ворога, потім піднімали її з руїн. Все життя тяжко працювали, щоб було достойне життя у їхніх дітей, онуків.
Зі сльозами на очах, спілкуючись з нами, діляться ветерани тривогою за долю України, за молодих людей, що немає роботи, за онуків, яких зараз призивають до лав Української армії. І за себе, що вже здоров`я не те, а ліки в аптеках зростають кожного дня і скоро будуть для нас недоступними. Та ще і пільги зменшили на газ. Ніхто не думає, як нам виживати в старості.
Потім всі вони говорять, “хай уже все буде так, лиш би був мир на землі - це для нас найголовніше”.
Привітали ми і своїх поважних ювілярів з днем народження Безкоровайного О.Р., Кравець К.Т., Лук'янець Я.Г., Сидоренко М.Ф., Ковтун Н.І.
Завітали із сільським головою А.А. Фесенком і до ветерана праці, учасника війни, поважної жительки с. Вишняки Носач Любові Микитівни. Привітали з днем народження, вручили подарунок та побажали здоров`я, миру. На 85-річний ювілей Любов Микитівни зібралася вся родина. Прийшли привітати і подруги, з якими вони працювала багато років.
В розмові з нами, Любов Микитівна почала згадувати прожиті роки: з дитинства зазнала великих труднощів, було дуже тяжко всім, війна, голодування. Щоб вижити, доводилось ще зовсім дітьми іти у поле, назбирати колосочків чи якогось зерна жменьку, аби прогодувати сім`ю. Дуже важко, але виживали, хто не лінувався. З 14 років працювала вже в колгоспі, роботи не боялася ніякої, сумлінно все виконувала. В 19 років вийшла заміж. Саме він, Іван Степанович, став їй великою надією і опорою у житті. Разом жили, ростили дітей, побудували хату, посадили великий сад. І так усе життя, разом збудували будинки для дітей, потім внукам. Трудилися багато - руки не знали спочинку. Любов Микитівна була хорошою дружиною, довіряв чоловік їй в усьому, господиня добра була. Раніше на селі жодне весілля чи входини без її рук не обходились. І наварити, і спекти вміла.
Працювала Любов Микитівна разом з чоловіком у будівельній бригаді майже 20 років, потім у ланці, після виходу на пенсію ще 15 років пропрацювала в огородній бригаді. Робочий стаж великий. Відійшов уже у вічність її чоловік. А руки жінки і досі не знають спочину. Помаленьку допомагає впоратись на городі дочці, внукам.
Дай, Боже, таким людям здоров`я і добра. Вони для нас ще дуже потрібні на цій землі.
Голова ради ветеранів
О.Д. Манженко, с. Вишняки.


Сторічний ювілей - у Ганни Михайлівни Бойко


12 січня відзначила свій 100-річний ювілейний день народження жителька м. Хорол Ганна Михайлівна Бойко. Її життя - це епоха подій, непростих, а подекуди - і вражаючих, які тісно переплелися з долями односельців, історією рідного краю. А того святкового дня до Ганни Михайлівни завітали рідні, друзі, знайомі, а також шановні гості: голова Хорольської районної ради Юлія Вікторівна Бойко, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) райдержадміністрації Микола Іванович Лиманець, міський голова Ігор Володимирович Свириденко, відповідальний секретар президії ради районної Організації ветеранів України Людмила Володимирівна Шабала, пенсіонер, колишній методист Хорольського районного будинку культури Надія Василівна Сопільняк. Вони висловили щирі слова найкращих побажань, поваги та вдячності ювілярці. Голова районної ради Ю.В. Бойко вручила Ганні Михайлівні вітальну адресу, а міський голова І.В. Свириденко - квіти. Адже вона, як пізніше пригадували в розмові, сьогодні залишається єдиною жителькою міста, котра відзначила свій столітній день народження.
Народилася Ганна Михайлівна у звичайній багатодітній селянській родині 1915 року в селі Котуржиха. Непросто довелося її батькам, Явдосі Миколаївні та Михайлу Гавриловичу. Відпочатку, разом з батьками, родина нараховувала дванадцять членів сім`ї. Та подальші події внесли щемний смуток у їх душі, бо від голоду п'ятеро дітей спочили у вічному сні. І такого лиха зазнала далеко не одна родина. Непросто й далі довелося жити, скитатися по хатах та затінках після так званого "розкуркулення".
Коли Ганні Михайлівні виповнилось двадцять років, вийшла заміж. Того часу хоч і було непросто жити на своїй землі, та молодість і бажання вижити стало тим дороговказом, виразною цінністю, котре надихало, давало сили надіятися і працювати на добре майбутнє своїм дітям. Вона народила двох дітей - синів. Проте їм не судилося дожити до свого повноліття. Чоловік загинув на війні… На долю молодої дівчини, жінки, матері ще з дитинства випало стільки скорботи, смутку… Як жити далі? Де знаходити розраду й оптимізм, віру у завтрашній день? Але вона не опустила руки, не здалася.
Після окупації, звільнення від гітлерівських загарбників, Ганна Михайлівна деякий час працювала у місцевому колгоспі ланковою. Вийшла заміж і народила доньку, яку назвала Лідою. Пізніше, і аж до виходу на заслужений відпочинок, продовжувала віддавати всі свої сили та здібності, трудячись у господарстві свинаркою, дояркою, фуражиром, на інших посадах. Згодом працювала санітаркою та нянею, доглядаючи дітей з особливими потребами та людей похилого віку у Хорольському будинку-інтернаті.
Ганна Михайлівна завжди у роботі - цілеспрямована, добросовісна, працелюбна. Хай би за яку справу не бралася - впевнено доводила її до кінця щоякнайкраще. Так склалося, що на заслужений відпочинок остаточно вийшла у сімдесят вісім років. Але навіть цей поважний для багатьох із нас вік не став для Ганни Михайлівни перешкодою для її життєрадісності, працелюбності. Завжди була рада допомогти рідним, близьким, знайомим. Довгий час тримала домашнє господарство, дбайливо доглядала і власну городину. А ще - ходила на ринок торгувати. Скажімо так, не стільки, щоб продати чи заробити там якусь копійку за вирощене власними руками, скільки щоб гарно і добродушно поспілкуватися зі своїми давніми знайомими.
І лише віднедавна здоров'я стало підводити Ганну Михайлівну. Проте вона не залишається сама, не позбавлена уваги, піклування, любові рідних їй людей. Про неї дбають її донька Лідія Іллівна та зять Анатолій Іванович. Ганна Михайлівна має люблячих онуків - Тетяну та Володимира, трьох правнуків: Анастасію, Михайла та Олександра. Вони навідують свою бабусю, турбуються про неї. Та й не тільки. Ось уже стільки підтримують в гарному стані й домівку, звідкіля, можна сказати, не вибуває золота радість дитинства, любові та поваги до своєї бабусі.
Тож побажаємо ювілярці ще довгих щасливих і радісних років життя!


56 нелегких, колгоспних, трудових років


Акуратно доглянутий двір, зручно примостився на Залізничній вулиці Хоролу біля самого вокзалу. Посеред двору охайний будиночок роздивляється на усі сторони своїми вікнами-очицями.
У будинку добре натоплено, усі столи на кухні заставлені тарілками. У них і копчення, і варення, і консервація, і смаженина. Видно, що господарі чекають на гостей. Насправді так воно і є. Главі великої родини - Марії Данилівні Чех - виповнюється 85 років.
Родом Марія Данилівна із Петрівець, що в Миргородському районі. А все своє свідоме життя прожила у Грушиному. Уже п`ятнадцятий рік бабуся живе в Хоролі, у сина. Тяжка праця і роки забрали у неї здоров`я, тому за нею тепер доглядає синок.
…У найбільшій кімнаті на кріслі сидить сама ювілярка. Напроти неї - аматори сцени із ансамблю народної пісні "Криниченька". Самодіяльні артисти із Штомпелівського будинку культури приїхали до іменинниці із добрими вітаннями та душевними піснями. Спеціально для цієї нагоди артисти вбралися в українське, підготували репертуар. Співакам акомпонує на баяні директор Штомпелівського БК Ніна Черняк, а жартівливими віршами втішає присутніх Микола Калініченко. Марія Данилівна уважно слухає виступ артистів. Видно, що їй подобається. А от, коли на запрошення ведучої перед винуватицею торжества стала її донька Тетяна Олександрівна, вклонилася матусі до землі і почала промовляти до неї, то не витримала Данилівна і від розчулення заплакала.
"Крутилася, мов білка в колесі. Робота й дім, зарплата - невелика", - підсумувала своє життя Марія Данилівна Чех. Росла жінка у багатодітній сім`ї. Мала чотирьох братів і сетер. Як батька забирали на фронт, Марійка мала на віку дев`ять років. Але батькового обличчя чомусь не запам`ятала. Зате у пам`яті залишилося, як мама плакала, збираючи чоловіка на війну. Недаремно плакали. Поле бою поглинуло і життя, і тіло хороброго солдата. А у Петрівцях Миргородського району залишилася вдова з п`ятьма дітками. Марія була старшою. Допомога матері у догляді за молодшими лежала на її плечах. Змалечку звикла думати і дбати про інших. Щоб зняти з маминих плечей частину важкої ноші, заміж пішла.
…Після роботи збиралася до подруги пройтися. Уже і на вулицю вийшла. Аж почула за спиною братів крик: "Манько, Манько, ходьом назад. Мама гукають". Вернулася. Переступила через поріг, - і почула гомін у сінях. Подумала: "Еге, це не мама гукає!" Заходить у хату і бачить: парубок незнайомий під сволоком сидить. Біля скрині - чужі люди. Одно забалакують мене. Мама питають: "Підеш заміж?" А що робити? Думаю: "Може мамі хоч трішки легше стане". Та й погодилася. Чоловік мій родом із Грушиного. До сімейного життя готувався. Мав свій двір і недобудовану хату. Стіни тільки стояли. Удвох із ним мазали глиною стіни, очерет косили, дах облаштували. У новій хаті і діток прижили: двоє хлопчиків і дві дівчинки.
Та не довго Марія Данилівна тішилася сімейним щастям. Чоловік після хвороби залишив її з дітьми одну однесеньку на світі. Щоб у дітей було все, як у людей, працювала із усіх сил. Майже п`ять років доглядала поросят у колгоспі "ХХІV з`їзду КПРС". На фермі стояв великий котел. У ньому запарювали дерть, варили кашу. Треба було вручну воду залити, дерть засипати, корми по годівницям розкласти. Важко було. Потім Марію Данилівну перевели у телятник. Там теж усе вручну. "Пашу" носили на плечах. Чи сонце пече, чи сніг січе - телятка за будь-якої погоди їсти хочуть. Їм у жолоб щось покласти треба. А напували скот із великого корита. Наносить телятниця у те корито води відер п`ятеро і напоїть двох чи трьох тварин. Потім перетягує корито далі, і знову воду відрами тягає.
У селі люди уміють все: і біля тварин поратися і рослини доглядати. Колгоспний стаж Марії Дмитрівни Чех після десятирічної роботи у тваринництві продовжувався у ланці. Прополювали від бур`янів культурні рослини, чистили і вантажили солодкі корені. За кожною городницею була закріплена п`ятигектарна нивка. Така була норма. А ще ж удома - корова, свині, птиця догляду потребували.
Зараз дивиться сільська трудівниця на свої зашкарублі руки і тільки уявляє скільки роботи вони переробили.
За усіма своїми турботами, розписаними на дітей і на роботу, знаходила невтомна жінка годинку для рідної пісні. Марія Данилівна згадує, як сходилися на репетицію у сільський будинок культури до Івана Федоровича Сайка.
Велику силу має людська уява. За одну мить долає будь-яку відстань. Вже чотирнадцять років Марія Данилівна живе у сина, в Хоролі, а уява дуже часто переносить її у Грушине, де розучують із подругами нові пісні, виступають перед колегами-колгоспниками.
56 трудових, 56 колгоспних, нелегких років за плечима Марії Данилівни Чех. Після виходу на пенсію ще 16 років працювала. Вісім років огородником була, а як не стало сили ногу на велосипед перекидати, ходила полоти, підгортати, рослини доглядати. Усе життя у трудах на землі, біля тварин. Колись пропонували поїхати на курорт і в санаторій. Та ніяк було покинути дітей, двір, господарство. Прив`язана до хазяйства була. Отаке життя у селі. Правда двічі у далекі світи довелося поїхати. Одного разу доньку у Москві відвідувала, а до другої - у Херсон їздила. Трохи світу подивилася… А так увесь її світ - то діти. Чотирьох дітей народила, виростила, вивчила. Семеро онуків виняньчила, п`ятьох правнуків дочекалася.
Марія Данилівна Чех зараз задоволена своїм життям: шанують її діти і дбають про неї, пам`ятають люди. А чого ще треба простій сільській трудівниці.


Тих років життя не забути нізащо


Посвячується пам'яті секретаря виконкому Вишняківської сільської ради з 31-річним стажем, на жаль, нині покійної, Кундій Марії Василівни.
Розповідь слухали, записали у 2013 році Манжос Катерина Олексіївна зі своїм внуком Кравцем Радиславом. Подається до друку мовою оригіналу.

Спогади … Спогади… Спогади… Як же радісно буває на душі, коли вони приємні. А якщо сумні і невеселі? Тоді нестерпні біль і смуток пронизують серце і душу. Саме такими гіркими і хвилюючими, змішаними зі слізьми будуть мої спогади-розповідь, ветерана праці і дитини війни, Кундій Марії Василівни, про пережиті мною страхіття і біди у роки Великої Вітчизняної війни.
Коли коли моя колега, Манжос Катерина Олексіївна, і її внук Радислав попросили мене, як дитину війни, розказати про мою долю у роки війни, я подумала: «А може відмовитися від розповіді? Може не треба ворушити страшне минуле? Навіщо мені, 87-літній жінці, лишній раз переживати і плакати?» А потім передумала і вирішила: «Буду розповідати, бо це потрібно для підростаючого покоління. Нехай знають наша молодь і діти, якою ціною ми здобули перемогу у війні, щоб сьогодні всім жити в мирі і дружбі, щоб над нами було мирне небо і яскраве сонце.»
Я народилася в багатодітній селянській сім’ї. Нас у мами було п’ятеро: дві сестри, Марина і Катерина, і брат, Максим, зведені та рідний брат Мишко. Батька свого я не знаю. На нашому кутку в селі ми і Мартиненки жили найбідніше. Після років голодомору 1932-1933 років сестри завербувалися на роботу в Харків. Максим трудився в колгоспі на фермі. У 1939 році Мишка забрали служити у морфлот. Мама, якій було майже 60 років, і вся моя рідня безпокоїлись про мене, бо дуже хотіли, щоб я вчилася в школі. Я старалась учитися добре і разом з багатьма своїми ровесниками закінчила Вишняківську семирічку.
Червень 1941 року запам’ятався мені на все життя. Стояли гарні, погожі, сонячні дні, все потопало в зелені. У мене і у моїх друзів був хороший настрій, бо ми закінчили сім класів у школі. Ввечері, 21 червня, хлопці і дівчата зібралися на вигоні біля річки Хорол. Хлопці купалися, а ми бродили у воді, всім було весело, пізніше гуляли біля клубу, по вулицях села, потім почали розходитися по домівках. Один гурт пішов в одну сторону села, другий – в другу. А Микола Мисак, Микола Тягній, Володька Шандиба, Іван Цівина, Марія Бандаренко і я пішли додому мимо будинку пристарілих. Раптом, чуємо, зашипів і затріщав репродуктор на стовпі біля цього будинку, від несподіванки ми зупинилися, а потім, як грім серед ясного неба прозвучали слова Левітана про те, що о 4 годині ранку почалася війна. Перелякана, вся в сльозах я прибігла додому і розказала мамі про страшну звістку. Обнялися і заголосили тоді обидві. Згадали брата Мишка, який служив у Севастополі в морфлоті.
Горе покотилося країною. Не судилося здійснитися моїм мріям про навчання у Хорольській медшколі. Поки ще німці були далеко від села, дорослі і діти працювали в колгоспі: пололи буряки, городину, збирали колоски, заготовляли сіно. А коли фронт наблизився, ми, діти, разом з дорослими посідали на підводи та й поїхали аж у Березняки копати окопи. Важка, але дуже потрібна, була ця робота. А тут трах-бах німці вже до Хорольського району дійшли. Пішки довелося добиратися з Березняків додому.
По дорозі додому зайшли в Хорол. В одному магазині безплатно розбирали сіль і я набрала в кармани. Тільки прийшла в село і додому не дійшла, як мені кажуть: «Біжи до комори, там дядько Грицько Рідкобородів роздає всі колгоспні припаси». Побігла і я до комори, а там людей багато. Бачу, а з великої бочки мед люди собі набирають. Я нарвала листя з лопухи і собі давай мед накладати, нахилилася у бочку ітрохи солі посипалося у мед. Повернулася додому, мама якраз пекла коржі з того борошна, що принесла з комори. Кажу їй: «Мамо, давайте поїмо корж з медом». Намазали, і сміх і гріх, а мед солоний. Дарма, з’їли разом із солоними слізьми.
З 13 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року Хорольщина була окупована ворогом. У Вишняки теж увійшли німці і розселилися в тих хатах, які були новіші й просторіші. Серед німецьких солдатів не було дуже по-ворожому настроїних проти людей. Вони ходили по хатах, щоб забрати то теля, то порося, то курей. За двоє-троє яєць можна було виміняти кусочок мила. Бувало й таке, що відбирали останні харчі у бабусь, матерів і дітей. У нас курей половили і забрали. Тоді зайшли в хату, нишпорили скрізь і знайшли на припічку вузлик із сахарем. Я не віддавала, солдат наставив на мене наган: «Пух! Пух!» А мама в крик: «Нехай бере, а то ще вб’є!»
Замість сільської ради в селі утворилась сільська управа (головаТроць Порфирій Васильович ), а замість колгоспу – господарський двір (головаРідкобород Павло Митрофанович). Я з мамою та з іншими жінками і дітьми ходили на роботу в поле і на городину. Найважче було полоти мак, якого при німцях сіяли дуже багато. На роботу ми ходили пішки, більше п’яти кілометрів в поле і так само з поля додому.Бувало, руки і ноги гудуть і голова болить від того, що цілий день нагнутий і сапки з рук не випускаєш. І отак цілу весну. А літом і восени треба було збирати урожай. Приходилось вручну нагружати на підводи картоплю, буряки, кукурудзу і розгружати їх. Приходилось снопи в’зати за женцями і сіно згрібати за косарями. Може, не так і важко було б робити, якби знали, що трудимось для своєї країни і своїх людей. А то ж ніде було дітись: трудились на німців. Як кінчались польові роботи, всім видавали за роботу восени в торбинках різне зерно.
Особливо важко було жити взимку у напівхолодній хаті. Нічим було топити. Ми з мамою ще літом і восени ходили в болото по лепеху, заготовляли на зиму кулики з цієї лепехи, із соняшничиння, із кукурудзиння, із тоненьких гілочок верболозу. Зимою слабенька здоров’ям мама вже не могла йти в болото, а я з хлопцями та дівчатами ходила по очерет. Накосимо його серпами, пов’яжемо у кулі, покладемо один одному на спину та й тягнемо по снігу додому. І так майже кожного зимового дня. А бувало й два рази на день тягали ті кулі. Одного разу сталося таке, що на півдороги додому мій куль розв’язався і розсипався. Задубали руки й ноги, замерзали сльози на щоках, а треба ж було розсипаний очерет зібрати і заново пов’язати вже в два менші кулі і двічі притягти очерет додому. Не хватало сил, казалось, що ось-ось упаду, та ніде було дітись.
Нам було по 14-15 років, хотілося ж і відпочивати. На це оставались тільки святкові та вихідні дні. Тоді могли ми погуляти, покупатись, повеселитись. Ми жили близько біля річки Голубихи. Через річку був прокладений дерев’яний міст. Наші війська, як відступали, добре пошпетили його. Коли в село ввійшли німці, то почали його ремонтувати. Ремонтували наші військовополонені, а німці, як чорні круки, з наганами вартували їх. Одного разу сталося таке, що налякало нас, дітей, і наших батьків.
Я з хлопцями та дівчатами пішла на річку купатися. Розположилисядалеченько від мосту. Коли чуємо: один постріл, другий, третій. Ми полякалися, зібралися і порозбігались по домах. А на другий день узнали, що німці на мосту вбили нашого військовополоненого. Він разом з усіма солдатами ремонтував міст, та нечаянно впустив у воду сокиру. Двоє німецьких вартових підскочили до нього дали штовханів і заставляли плигати у воду по сокиру. Бідолашний солдат не вмів плавати. Другий солдат пояснив це німцям, та вони хотіли штовхнути невдаху з мосту у воду. Він схопився на ноги і з переляку почав бігти. Тоді німці вбили його і скотили у воду. Після цього випадку батьки боялися відпускати нас на річку. Хіба що увечері прокрадались ми скупатися.
За порядком у селі слідкували поліцаї. Вони агітували молодих хлопців у німецьку армію, а дівчат - у Німеччину на примусові роботи. Мене спас від вербовки на чужину Троць Порфирій Васильович, сказавши вербовщикам: «Цю дівчину не займайте, бо в неї вже не молода і хвора мати». А багатьох хлопців і дівчат вивезли в Німеччину на примусові роботи. Серед них була моя подружка, Галя Троць. Вона як повернулась після війни додому, то розказувала як вони на чужині страждали, бідували і голодували. Їй на якомусь заводі приходилось розгружати і нагружати бочки з ядохімікатами. Від цих ядів і пережитої корости осталися шрами на її лиці, з якими вона прожила до кінця свого життя.
Важкими були дні, місяці і роки окупації. Майже кожна сім’я журилася за своїми батьками, чоловіками, синами, які воювали з ворогом на фронтах. Ми з мамою плакали і журилися за долею синів і братів,які теж захищали Батьківщину. Вони не повернулися з війни. Я знаю тільки, що мій рідний брат Мишко загинув смертю хоробрих під Севастополем, а Максим загинув безвісти. Похоронки із фронтів рідні стали получати в 1944 році, коли вигнали німців з нашого району.
Ми, односельці, дорослі і діти, дуже багато страхіть пережили, коли німці почали відступати. Як і багато сімей, ми з мамою вирили яму в кінці огороду, заслали її травою, взяли трохи їжі і переховувалися там. Боялися того, щоб німці нас не вбили. Страшно було виходити на вулицю, бо часто дальше і ближче чулася стрілянина. Німці хотіли зірвати міст через річку Голубиху і часто розривали снаряди біля нього. Та найстрашніше було, коли на село налетіли німецькі літаки. Летіли низько, ми навіть бачили хрести на крилах. Вони хотіли розбомбити гуральню та кидали бомби де попало. Гуральня вціліла, зате з десяток хат було розбомблено. У одній хаті було вбито Вовк Євдокію Іванівну і її маленького синочка. А ГончаренкоПалашкуМефодіївну було поранено біля розбомбленої хати. З осколками в ногах вона прожила до кінця життя.
Через два дні на краю села з боку Полтави відбувся танковий бій. Радянські танкісти не пустили німців у Вишняки. Здобули перемогу великою ціною: було підбито три наших танки і загинуло 18 танкістів. Я ходила з хлопцями і дівчатами на місце бою, коли полеглих героїв ховали в братську могилу. Людей біля могили зібралося багато. Хоч ми їх і не знали, та плакали всі: старі, молоді і малі.
У 1943-1945 роках в селі пролилося сліз більше, ніж будь-коли. Багато сімей отримували гіркі, як полин, похоронки на батька, на чоловіка, на брата, на сина(всього у Вишняки війна принесла 347 похоронок). І всі плакали, ридали, кричали. Не хотіли вірити у те, що більше не побачать своїх рідних. І ждали, ждали,що ось-ось син, батько чи чоловік повернеться з війни… У нас хата була велика. Кучани часто збиралися в ній вечорами щоб розділити своє горе і тугу. Плакали жінки і я з ними плакала. Часто згадую і ніколи не забуду як оплакували жінки похоронку, яку одержала мамина кума, Мартиненко Палажка Омелянівна, на свою дочку Софію. Вона на війні була медсестрою. В хаті була сплошнатужба. Десь о півночі розійшлися мовчазні і згорьовані жінки. Я з дівчатами провела тьотю Палажку додому, бо вона не мала сили йти сама.
Після одержання похоронки на маминих синів, а моїх братів, ми з мамою зрозуміли, що сильної чоловічої руки у нашій хаті вже немає. Я була грамотна і пішла на роботу в сільську раду касиром. У селі утворилась комсомольська організація. І мене поновили в комсомолі, бо я була прийнята в комсомол ще в кінці 1940 року (комсомольський білет на час війни я заховала) Комсомольці і молодь були активними, часто проводили суботники. На суботниках обсаджували береги річок Хорол і Голубиха вербами, по дорозі на костюки, з обох боків посадили яблуні, біля школи посадили парк. Час од часу наводили порядки в селі. Літом на току перелопачували зерно, насипали його у мішки, грузили на підводи і відправляли на станцію. Я з комсомольцями вечорами ходила по хатах збирати танковий і військовий налоги та зерно для посіву на колгоспних полях.
Старанно трудилися всі селяни, щоб швидше закінчилась війна. Кожного дня ждали по радіо і з газет, ждали звісток, про перемоги Радянської армії на фронтах. В село почали повертатися важко поранені солдати: Буцик Іван Олексійович без руки, Горб Микола Савич та Буба Василь Панасович без ноги, Кундій Григорій Павлович і Сивовол Іван Михайлович із рваними ранами і т.д. Кожна сім'я з надією ждала з перемогою додому своїх рідних.
І ось настав довгожданий день перемоги, 9-ого травня 1945 року. Біля сільської ради зібралося море людей. З нами була і запасна рота солдатів, яка квартирувалася останній рік у нашому селі (командир капітан Черниш) Як тільки почули по радіо слова Левітана про те, що війну закінчено, що Радянська армія перемогла фашистів, всі почали стрибати, кричати, плакати, сміятись, обнімати один одного. Від малого до старого кричали «УРА», а солдати ще й тричі вистрілили з гвинтівок. Довго не розходилися люди від сільради по домах. Мабуть, за багато днів і ночей у першу післявоєнну ніч ми спали спокійно.
Війна закінчилась. Один за одним поверталися з війни солдати. Можна було б уже жити спокійніше. Та знову нагрянула біда у 1946 році. Весною і влітку стояла сильна засуха. На полі і на городі висох майже весь урожай. Довелось переживати сильну голодовку. Ні в 1932 -1933 роках, ні в 1946 – 1947 роках голодомору в селі не було. Всі дуже бідували, найважче було багатодітним сім’ям. Та нас спасла гуральня, на якій перероблялися зернові відходи та картопля на спирт. Всі люди брали на гуральні брагу, висушували її і добавляли в баланду і в коржі, а ті люди, що працювали на заводі, могли вкрасти тайком дві-три картоплини або одну-дві жменю ячменю, та так і перебивалися. Деяка підмога була нам і від Хорольського млина. На ньому працювали наші селяни, які ділилися своїм пайком (борошном, крупами і висівками) з найбільш голодуючими.
Влітку 1947 року ми з мамою чуть не вмерли. Нам’яли зерна з недостиглих колосків, змололи борошна і наїлися галушок. Чи то борошно було таке, чи ми, голодні, багато з’їли тих галушок, не знаю, та фельдшер нас насилу відкачав. Подобна біда траплялася з дорослими і дітьми і в других сімя’х.
Отакою, Радику, була моя гірка доля і доля багатьох дітей у роки війни і в перші повоєнні роки. Пережитого не можна забути нізащо. Ще й тепер, буває, війна приходить до мене в снах, а ще частіше в спогадах.
Якщо хтось буде читати мою розповідь ,то я добавлю ще й таке: «З 1950 по 1981 роки (всього 31 рік) я працювала секретарем Вишняківської сільської ради. Знала і знаю кожну родину і кожну людину. Могла б розказати ще багато про нелегкі післявоєнні роки, про біди, радощі й печалі учасників бойових дій, солдатських дів, учасників війни трудового фронту та дітей війни. Незабаром минає 70 років з дня визволення Хорольщини від німецько-фашистських загарбників. Ми живемо в мирі і в дружбі. Нехай ніколи наші діти, внуки і правнуки не зазнають того, що пережило моє покоління. Давайте дорожити миром і життям, зміцнювати свою рідну Україну».


День ветерана в Хорольському будинку-інтернаті


Перше жовтня ... Незвичайний день. Адже саме в цей день вшановують людей похилого віку, вшановують ветеранів. Цьогорічний День ветерана в Хорольському будинку-інтернаті був не просто днем громадян похилого віку, а справжнім сімейним святом.
1 жовтня до підопічних завітали із вітальними словами, словами вдячності голова Хорольської районної ради Бойко Ю.В., заступник голови Хорольської районної державної адміністрації Штейнберг І.О., директор територіального центру соціального обслуговування Лиманець М.І., голова ради районної Організації ветеранів Кражан Д.А.
Урочисті збори відкрив і привітав всіх ветеранів із цим незвичайним днем директор будинку-інтернату Грінченко П.І. Він побажав усім здоров’я і подякував за те, що, перебуваючи в будинку-інтернаті не залишилися байдужими до життя в країні. Підопічні проявили ініціативу і зібрали кошти на АТО. Подякував тим, хто надає посильну допомогу в наведені порядку на території установи.
З найкращими побажаннями та словами подяки звернулися до присутніх в залі голова райради Бойко Ю.В. та голова районної ради ветеранів Кражан Д.А. Чудовим святковим подарунком в цей день був виступ самодіяльного ансамблю Хвощівського будинку культури „Журавлина".
Байдужих під час виступу ансамблю „ Журавлина" в залі не було. Учасники колективу подарували своїй землячці Авдєєвій Р.П. квіти, а та, в свою чергу, подякувала за чудовий концерт і побажала всім їм здоров’я і Божого благословення.
З нетерпінням всі підопічні будинку-інтернату чекали наступного дня. Адже знали, що до них в гості завітають ті, хто по віку доводиться їм внуками - це учні Хорольського агропромислового коледжу. Студенти цього закладу вже давно підтримують тісний зв’язок з нашим закладом.. Приходили вітати і з Днем Перемоги, і з Днем ветерана.
З дитинства кожного з нас учать добру. Здається, уся увага дорослих привернена до цього. Важко орієнтуватися в складному сучасному світі й важко інколи зрозуміти, де біле, а де чорне. Молода людина сьогодні нагадує човен, який розгойдується, пливучи, і на який впливають усі течії. Але педагоги Діхтярь Людмила Іванівна , Глюзіцька Валентина Миколаївна та працівники Хорольського агропромислового коледжу Тур Дарина, Гребінник Андрій, Ляшенко Олександр, які із батьківських рук перейняли на своє виховання цих дітей, зуміють виховати в них саме головне - любов та повагу до старшого покоління. Учні коледжу завжди із задоволенням спілкуються з бабусями та дідусями, які проживають в будинку- інтернаті. Даруючи пісні для глядачів, виконавці вкладають в них свою душу і разом з піснею дарують частинку свого маленького дитячого серця. Враховуючи здібності учнів завжди зуміє відповідно до тематики підібрати музичний репертуар Горб Володимир Васильович. Слухаючи „Пісню про маму " у виконанні Яценко Анжели ( гр.г-41) та пісню „Поговори со мною, мама" у виконанні Селезньової Олександри ( гр. у-41) не стримують своїх сліз не лише бабусі, а і сивочолі чоловіки. Коли у виконанні Невкритої Надії (гр. о-41) звучала пісня „Любимий мій" по залу зашепотіли „ Це ж із кінофільма, «Поки станиця спить". І усмішки засяяли на обличчях, і здавалося, якби не хворі ноги, то із задоволенням пішли б в танок.
А ось по залу попливли чарівні звуки скрипки. Здавалося, глядачі завмерли. Але ж це не так. Просто під такі мелодійні звуки музики, кожен із глядачів пригадував щось тільки своє, потаємне. Скрипка затихла і зал ніби прокинувся від чарівного сну, дружно зааплодував Рижовій Вікторії (гр. г-31). А от Щербина Олександр (гр. г-41) викликав шквал овацій своєю піснею „Падал снег". Виконавиця пісні „За щастя, за волю " Семенюта Марія (гр. о-31) ще раз підтвердила, що майбутнє України в надійних руках і молоде покоління зуміє зберегти і примножити здобутки батьків.
На закінчення святкового концерту учні коледжу пригостили глядачів власноручно приготовленими пирогами та печивом.
Із юними артистами до підопічних на свято завітала начальник Пенсійного фонду України в Хорольському районі Бойко Наталія Григорівна. Цю доброзичливу та привітну жінку знають всі підопічні Хорольського будинку-інтернату. І сама Наталія Григорівна, і спеціалісти Пенсійного фонду, - часті гості установи. В цей день вона не лише привітала підопічних із Днем ветерана, а й відповіла на запитання підопічних.


ВШАНУВАЛИ КОЛЕГУ


26 вересня відзначила свій 80-річний ювілей колишній лікар-стоматолог Хорольської ЦРЛ Велика Віра Павлівна.
Ювілярку вдома привітали головний лікар Хорольської ЦРЛ, депутат обласної ради Виноград М.В., голова профспілкового комітету Волошин В.О. та голова ради ветеранів Стовба Н.С.


Вшанували пам`ять відважного партизана і підпільника


Рух опору фашистським загарбникам під час Великої Вітчизняної війни поширювався по всій Україні. У тилу ворога здійснювали свій непомітний подвиг тисячі чоловіків і жінок. Серед них була й родина Миколи Васильовича і Галини Іванівни Хохлових.
Так уже склалося, що зранку 22 червня 1941 року Галина Батюк була найщасливішою жінкою. Адже того дня вона одружилася з Миколою Хохловим, з яким разом навчалася в Харківському інституті торгівлі. А вже наступного дня, разом із подругами, пішла в райвійськкомат здавати кров. Через два дні Микола склав останній іспит, отримав диплом і пішов добровольцем на фронт, а Галина, яка тоді закінчила третій курс, залишилася його чекати. Настали часи окупації - жити було страшно, голодно й холодно. Тож Галина взимку пішки добралася з Харкова в село Великий В`язівок, що на Лубенщині. Миколу під Білою Церквою, пораненого, захопили в полон і відправили в концтабір на території Польщі. Думка про втечу не покидала лейтенанта Миколу Хохлова ні на хвилину, хоча в таборі існував звірячий закон: спійманого втікача прив`язували колючим дротом до стовпа й тримали так, доки він помре. Але, не дивлячись на це, Микола Васильович вирішив, що буде втікати.
Полонених групами водили на завод з виробництва скла, виконувати певні роботи. Табір був обгороджений колючим дротом у два ряди, все навкруги прострілювалося з кулеметних вишок - звідси не втечеш. А навколо заводу стояв тільки дерев`яний паркан. Скориставшись зручним моментом, троє втікачів заховалися в старій печі, і, дочекавшись темряви, перелізли через огорожу. Невдача спіткала, коли переходили шосейну дорогу. Втікачі наткнулися на німецький патруль і кинулися тікати. Врятувався тільки Микола Хохлов - товариші загинули.
Дорога додому була довгою та складною. Пробирався по окупованій ворогом території. Великих мук натерпівся від холоду й голоду. Застудився, перепливаючи в жовтні через ріку Буг. Польська селянка, помітивши на березі ледве живого Миколу, направила до священика, що нібито надавав допомогу втікачам. Декілька тижнів він виходжував Миколу Васильовича, а коли нависла загроза арешту, підказав де перейти польський кордон, дав харчів на дорогу. Втікач йшов додому лише ночами. Чуйні і добрі люди допомагали.
Пізньої осені 1942 року Микола Васильович Хохлов добрався на Лубенщину, де проживала його мама Олена Василівна, яка працювала лікаркою в медичному пункті. Тут у селі чекала приємна несподіванка: побачив не лише матір, а й свою дружину Галину, яка прийшла з окупованого Харкова.
А вже в Лубенському районі швидко знайшов зв`язок із підпільною групою льотчика-винищувача Анатолія Коробкова, якого, важкопораненого, підібрали й виходили місцеві селяни. Микола не мав таємниць від Галини, й, отримавши завдання створити підпільний осередок у селі, залучив до його виконання дружину. Підпільники знайшли стару зіпсовану друкарську машинку, відремонтували, і Галині доручили друкувати листівки. Група мала радіопередавач, тож із листівок люди дізнавалися про ситуацію на фронті. Підпільники закликали не піддаватися пропаганді й не їхати в Німеччину, ховати хліб, худобу, боротися з окупантами та вірити в перемогу Червоної Армії. Робити це було надзвичайно важко, бо місцеві поліцаї стежили за кожним односельцем, і, якби запідозрили молодих Хохлових, розстріл був би неминучим.
Галина в ті роки була маленька, худенька, непримітна, тож її часто посилали в Лубни, щоб розвідати обстановку. Зібрані дані про пересування загарбників автошляхами та залізницею передавали радянським військам. Також підпільники вишукували зброю, боєприпаси в тих місцях, де восени 1941 року йшли бої, і готували та здійснювали диверсії на залізниці, у депо. Нелегкою справою було знайти в органах окупаційної адміністрації людей, які пішли туди працювати не за своєю волею. Та все ж таки підпільники таких знаходили, завдяки їм дізнавалися про облави й попереджали земляків, особливо молодь, щоб ті ховалися, аби не потрапити на примусові роботи в Німеччину. Певна річ, це було страшно, бо траплялися й такі, які чинили підступно, прикидаючись патріотами. Страшно було й переховувати бійців, які втекли з концтаборів. Адже в дворі та хаті було повно німців, а на горищі в сараї переховувалися втікачі, яких потім перевдягали й переправляли за лінію фронту. Однак інакше діяти Микола і Галина Хохлови та інші члени групи не могли, надто вже ненавиділи вони нацистів.
Після звільнення Лубенщини від німецько-фашистських загарбників у вересні 1943 року, Анатолій Коробков став першим головою Лубенської райради, а Микола Хохлов згодом пішов на фронт. Знову в руках зброя, а в грудях - тверда рішучість бити ненависного ворога в ім`я Перемоги. Воював Микола Васильович на Ленінградському фронті, а після поранення - на Першому Прибалтійському, де командував ротою автоматників. За зразкове виконання бойових завдань і виявлені при цьому мужність та героїзм був нагороджений орденами Червоної Зірки другого ступеня і Вітчизняної війни першого ступеня. Після перемоги над Німеччиною воював на Далекому Сході. Демобілізувався у званні старшого лейтенанта і повернувся додому, де чекали на нього дружина Галина і син Володимир.
Післявоєнні роки для родини Хохлових ознаменувалися чесною й самовідданою працею, а також народженням доньки Ольги. Подружжя переїздить і поселяється в місті Хорол. Тривалий час Микола Васильович Хохлов керував колективом Хорольського харчокомбінату, а перед виходом на заслужений відпочинок працював головним інженером на фабриці господарчих виробів. Галина Іванівна передавала знання молоді, працюючи викладачем Хорольського технікуму механізації (тепер Хорольський агропромисловий коледж). По слідах матері пішла й донька Ольга Миколаївна, яка проживає у маленькому затишному будиночку Хохлових, де багато речей, що зроблені вмілими руками Миколи Васильовича. Це - різьба по дереву й карбування по металу. Саме вони й створюють враження про те, що господар нібито й не покидав цей будинок.
Але закони життя дають розуміння того, що все ж таки існує вічність. Вона й забрала сімейне подружжя Миколи Васильовича та Галини Іванівни Хохлових, мужніх підпільників-патріотів "Голосу Батьківщини", які залишили помітний слід в історії рідного краю.
9 вересня Миколі Васильовичу Хохлову виповнилося б 95 років. З цієї нагоди в Хорольському краєзнавчому музеї з ініціативи відділу культури, туризму та архівної справи райдержадміністрації відбулася виховна година з групою студентів Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії.
Про життєвий і бойовий шлях учасника партизанського руху і підпільної організації в роки Великої Вітчизняної війни, мужнього захисника Батьківщини Миколу Васильовича Хохлова розповіли директор центральної районної бібліотеки, краєзнавець, упорядник книги "На скрижалях перемоги і скорботи" Людмила Василівна Сайно та донька Миколи Васильовича - Ольга Миколаївна Кожевнікова. Вона підкреслила, що батько багато зробив для облаштування експозиції Хорольського краєзнавчого музею, кабінету історії Хорольського агропромислового коледжу. А ще він був надзвичайно енергійний, вольовий і сміливий підпільник. Ольга Миколаївна повідомила, що 9 травня 2012 року в селі В`язівок Лубенського району була урочисто відкрита меморіальна дошка, де увічнена пам`ять про осередок підпільної патріотичної групи "Голос Батьківщини" у складі 16 осіб, яка вела підпільну боротьбу з німецькими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни на чолі з офіцером Червоної Армії Миколою Васильовичем Хохловим.
На зустрічі виступили голова ради районної Організації ветеранів, Почесний ветеран України Дмитро Андрійович Кражан, організатор заходу - начальник відділу культури, туризму та архівної справи райдержадміністрації Ірина Анатоліївна Гунько, викладач коледжу Світлана Миколаївна Шевельова, зберігач фондів та екскурсовод музею Неля Георгіївна Петльована.


Восьмидесяти дев`ятилітній оптиміст


Напередодні дня визволення району від гітлерівських загарбників хочеться зустрітися з учасниками тієї великої війни, яка вже помітно відходить у минуле, розмивається в сучасних політичних подіях в Україні і світі. На жаль, меншає живих свідків тих трагічних і славних битв та звершень.
У селі Хвощівка проживає Онищенко Федір Якович, якому 15 серпня виповнилося 89 років. До війни закінчив 6 класів. Відразу після віроломного нападу німецько-фашистських окупантів брав участь у оборонних роботах. Зокрема, згадує, як копали окопи в районі села Наталівка Штомпелівської сільської ради, і як з літаків їм скидали купи німецьких листівок. Так і не пригодилися ті окопи - загарбники швидко просувалися центральними дорогами. Потім - два чорних роки окупації. Після визволення у 1943 році, був призваний на військову службу. Воював у 157 Неманській дивізії. Важке поранення, лікування у госпіталі у місті Каунас. Дійшов до Кенігсберга, де і зустрів перемогу. Вчився на курсах молодших офіцерів, але за першої ж нагоди демобілізувався і повернувся у рідні краї. Аж до виходу на пенсію працював столяром-теслею. Скільки всього його руками було пороблено і побудовано!?
Удвох з дружиною виховали двох гарних діток, які з сім`ями проживають у Тернополі і Полтаві, мають своїх дітей і навіть онуків. Радіє за них дідусь Федір, а от його дружина вже понад 14 років, як померла. Та, попри хвороби, Федір Якович тримається козаком! Сам доволі успішно порається по господарству, тримає козу, каченят. А бачили б ви, як у нього охайно, чисто і по-сільському затишно в хаті! Федір Якович залюбки розповідає, як він любить полювати (і вміє!) та рибалити, адже болото підходить до самого городу. Як садив верби, і які вони гарні сьогодні.
З великою вдячністю і любов`ю говорить про своїх сусідів - Дядечка Володимира Івановича, Кравченка Віктора Володимировича, Никифоренко Софію Миколаївну, які йому допомагають, і яких він вважає, немов рідними.
Вражає природний оптимізм Федора Яковича, його прагнення зробити людям добро і порадіти за їх успіхи. Мабуть, це і є найсуттєвіші, найкращі риси українців, які піднесли імідж нації до висот світового визнання.
І в цьому не відстає від нього і племінниця - Онищенко Євдокія Григорівна - висококваліфікований медичний працівник, яка переїхала з Харкова доглядати батька (брата Федора Яковича), але після його смерті так і залишилася на батьківщині. "Тепер вона в нас як добровільний Червоний Хрест - всіх людей обслуговує", - з гордістю каже Федір Якович.
Нам є з кого брати хороший приклад у житті. Оптимізм, віра в себе, добровільна праця, доброзичливість і наполегливість - ось що потрібно нам сьогодні для розвитку нашої країни.


"Мы ни единого удара не отклонили от себя"…


У народі побутує повір`я: якщо дитина народилася у велике релігійне свято, значить доля її буде щасливою.
"-Може воно й так, - на хвильку задумалася Надія Костянтинівна, - але нашому поколінню не пощастило, бо народилися ми в такий важкий період…- знову жінка подумки повернулася у минуле і на очах з`явилися сльози. - Найгірше те - чим починалося життя - голодом, війною, тим, не доведи Господи, мабуть, і закінчиться. Оце найстрашніше, що на схилі літ не має спокою. Як нам старим це все знову пережити?" - Непрохані сльози знову покотилися по щоках…
Так склалося життя, що Надія Костянтинівна Левченко, щира, добродушна і привітна жінка, нині мешкає у Хорольському будинку-інтернаті для пристарілих. Народилася вона саме 7 січня, на Різдво Христове, у 1927 році. Про свою малу батьківщину говорить віршованими рядками:
На цій землі народилася,
З травами зростала,
Ранковою росою вмивалася,
Доленьку шукала.
Блакитне небо, золоті поля-
Наталівка, найдорожча і свята земля.
Ці приємні спогади дитинства переплітаються із гіркими.
Шестирічною Надійка спізнала голод.
- Від голоду мерли, “як мухи”, і старі, і малі. Вступили у колгосп, та і там великого порятунку на той пайок, що давали, не було. Ходила така бригада по селу до зернини забирали, усе: що було - все до граминки забирали. Оставалися люди без нічого й пухли. Голодні - голоднюсінькі. У нас була корова - і її відібрали. А нас четверо дітей, годувати нічим. То мама ризикнула, пішла вночі на колгоспний двір, та хотіла нашу годувальницю забрати, десь сховати. Спіймали та відправили у "холодну", до райцентру. А мама плакали, побивалися, самих діток залишила, просилася та ніхто на те не зважав. Тоді вирішила утекти. Попросилася "до вітру", а потім крадькома і пішла додому. Зморена голодом і роботою у колгоспі вона ледве рухалася. А наглядачі, хоч відразу помітили її відсутність, та все таки змилувалися: "Хай іде вже, малі діти вдома…". Отак мама цілу ніч з Хоролу до Наталівки добиралася, а на ранок треба вже було у поле йти.
Вижили як? Ой, краще не згадувати. Рвали листочки липи, сушили, товкли - виходило борошенце, водою розводили пекли такі млинці. Їсти його не можна було, гірке таке, а їли, що траплялося, все споживали. Уздовж полів, де росли цукрові буряки, ставили у посудинах мелясу, щоб шкідники ловились. Як удавалось, - крали і вмочали ті гіркі деруни, щоб хоч якось підсолодити. Той присмак і до тепер пам`ятаю, - пригадує 87 річна Надія Костянтинівна. У той час ходила поміж людьми така примовка: "Жито та пшениця - пішли за границю, ячмінь та овес забрав МТС, а послід сміється, що людям достається". Отак жили. На превелике щастя родині вдалося вижити. Та ледь-ледь оговтались від одного страхіття накрило інше - війна.
-Батька відразу забрали на фронт, так безвісти і пропав. Старша сестра була комсомолкою, тож боялася, що німці розстріляють, відразу подалась десь аж у Грузію. Одного брата забрали на примусові роботи до Німеччини. А старший брат був на фронті, потрапив у полон, опинився у Хорольській ямі, - продовжує розповідати жінка. - Який то був жах, його словами не передати. Мама і односельці збирали продукти, щоб хоч якось підтримати полонених. Різали на шматочки картоплю, буряки, сушили в печі. Накладуть мені повен кошик. Я ледве-ледве його несу, а треба ж було. Ота стежинка була рясно скроплена гіркими сльозами. Туди - від непосильної ноші, а назад - від побаченого, що до цього часу стоїть перед очима: жадібні, стражденні погляди полонених, їх нелюдські муки. Неподалік поле кукурудзяне, вони просили: "Сестричко, голубонько принеси качанчик". Але це було ризиковано, бо тих хто ламав початки фашисти розстрілювали. Чимало людей там і залишились на віки-вічні. Та ще гірше було дивитися на страждання людей. Згодом дозволили забирати рідних. Так ми врятували брата, і ще кількох односельців. Отак, з горем навпіл дочекалися визволення.
У 1944 році Надія Костянтинівна пішла працювати у колгосп. Після такої розрухи неповнолітній дівчині було важко працювати без вихідних, понад норму. Радянська влада так "приперла" колгоспників, що тільки у 1961 році стали паспорти одержувати.
Тож, у 1962 році відразу подалася з Наталівки до міста Хорол і Надія Костянтинівна. Роботи ніякої не цуралася. З її села син забрав до себе батька, а з ним по сусідству жив вдівець із двома дітками. Та й порадив чоловік тому вдівцеві узяти Надію за дружину, мовляв, гарна жінка, роботяща, совісна, діток не ображатиме. Погодилася на те Надія. Син і донька любили, як рідну матір, допомагали. А з чоловіком не склалося. Дуже вже він був скупим, навіть, для дітей шкодував грошей. Тож, як діти повиростали, жінка не витримала - пішла від нього. Згодом придбала собі будиночок, так і жила, трудилася. Його діти не цуралися її, хоч і не рідної, частенько бували у гостях, допомагали.
-Бачите, як у житті склалося, виховала і виростила двох дітей, а доглянути нема кому. Син помер, донька тяжко хворіє. А я вже зовсім немічна, до того ж, сліпа. З внуками, хоч вони і не проти, якось важко спільну мову знайти. Хочеться цілковитого спокою, а вони то гучно музику увімкнуть, то щось інше. Не хотілося їм зайвого клопоту створювати, тож вирішила піти у будинок - інтернат, тут і мешкаю. Про таких, як я добре дбають, привітний персонал…
Вислухавши розповідь Надії Костянтинівни, дивлячись у її ясні, привітні, доброзичливі очі, пригадалися слова Анни Ахматової: "…А здесь, в глухом чаду пожара, остаток юности губя, мы ни единого удара не отклонили от себя…". Дійсно всі випробовування долі покоління Н.К.Левченко витримало достойно: перемогли у страшній війні і понад усе прагнуть тільки миру.


"Солдат Перемоги і патріот України". Діти про батька


Шановні читачі! Прошу знайомитись: Коротич Прокіп Григорович, 1925 року народження, Запорізька область, Чернігівський район, село Верхній Токмак. Українець. Після розкуркулення і виселення батьків до Донбасу, пройшов разом із сім'єю всі жахи голоду та поневірянь. Першокласником став у 11 років, а коли розпочалася війна - закінчив 5 класів. У 1942 році був насильно вивезений на рабську працю до Німеччини. 24 квітня 1945 року був звільнений і призваний у штрафний піхотно-танковий десант, який направляли на Берлін. Поки туди дійшли, Берлін уже здався. Потім - участь в операції захоплення відступаючих німецьких частин із Чехії. Перемогу зустрів у Празі. Потім у складі 223-го полку 78 стрілецької дивізії 5-ї ударної армії стояв у Карлових Варах, а далі - в Угорщині. Після розформування 5-ї армії служив на Балтійському флоті, у місті Таллінн.
Демобілізувався у березні 1948 року. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І і II ступеня, "За мужність", медалями "Ветеран праці" та ювілейними медалями.
Після війни повернувся в своє рідне село Верхній Токмак і працював на різних посадах, де проживав би і нині, але за станом здоров'я, і вже маючи поважний вік, проживає у сина Леоніда в селі Новоаврамівка вже два роки.
А тепер я: Коротич Леонід Прокопович, син Прокопа Григоровича. Так розпорядилася доля, що саме в Німеччині в місті Естельверда зустрілися мої майбутні батьки: мама Фрося і батько Прокоша. Мама теж була вивезена до Німеччини із селища Сенча нині Лохвицького району Полтавської області.
Після демобілізації в 1948 році батьки побралися, народили і виховали чотирьох синів: Юрія, Григорія, Леоніда та Олега.
Скажу відверто і чесно, що жилося нелегко. У 1957 році побудували свій будинок "толокою". До школи ходили за п'ять кілометрів кожного дня, і, не дай Бог, спізнитися. Дисципліна вдома була надзвичайно жорсткою, ми підносили щоденники батькові один раз, в суботу, для підпису і там відкривалася картина нашого навчання і поведінки. Будь-яка погана оцінка чи зауваження каралися. Забираючи батька до себе, я забрав і символ нашого виховання - "батіг".
Сьогодні, коли ми вивчилися, стали самодостатніми, і коли збираємося за сімейним столом, ми з приємністю згадуємо своє виховання. Ніхто ніколи не сказав батькам, що вони виховували нас не так. Головне - результат. Усі маємо вищу освіту: Гриша, Олег і я - педагогічну, а Юра спочатку педагогічну, а потім - юридичну. Ой, як же було нелегко при наших статках, але була віра в майбутнє! І сьогодні, з висоти своєї вже мудрості, всі сини завдячують нашому батькові, Прокопу Григоровичу, нашій мамі, Фросині Петрівні, які зуміли нам передати свою чесність, доброту, любов до людей, благородство, відданість праці. До речі, мама пішла з життя надзвичайно рано, тато 30 років проживає сам. У нього розділилося життя навпіл: з мамою і без мами. І я інколи думаю, яку треба мати силу волі, мужність, щоб не впасти в розпач, а жити для дітей, онуків, правнуків і бути прикладом у всьому! А у нього - 4 сини, 4 внучки, 4-ро внуків і 5 правнуків.
А ще Прокіп Григорович - великий патріот України. Йому можна позаздрити за його мудрість, світлу пам'ять, велику любов до історії нашої України. Він, у свої майже 90 років, цитує "Кобзаря" Т. Шевченка, Володимира Сосюру "Любіть Україну", поему "Мазепа" знає від початку і до кінця, Павла Тичину:
"Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, Бо я - живу!"
Шановні читачі! Якби Ви знали, як він переживає сьогодні за ті події, що відбуваються на сході України?! Він мене запитує: "Що вони хочуть, що хоче наш "старший брат"? Невже ми заслуговуємо на таку долю? "І стверджує, що це робить не російський народ, а "цар" Путін, і при цьому вірить в наш український народ, в його перемогу і хоче до неї дожити.
Напередодні 71-ї річниці звільнення Хорольщини і Полтавщини, 70-річчя звільнення України від німецько-фашистських загарбників хочеться подякувати батькові, всім учасникам війни і тим, хто все відбудовував - за велику Перемогу, незламний дух, патріотизм, щиру любов до Батьківщини України. Сьогодні Ви є прикладом боротьби за нашу незалежність, яка дається нам ціною великих жертв, але з вірою в Перемогу, адже ми єдині і незламні.
Здоров'я Вам! Живіть вічно! Слава Україні!
За дорученням синів Юрія, Григорія, Олега, невісток Надії, Любові, Людмили, внуків, правнуків- син Леонід Коротич.


Сестра письменника


Мало не два роки тому в газеті "Колгоспна правда" розповідалося про "розгадану таємницю" (репортаж під цим заголовком в номері газети за 24 листопада 1962 р.). Довгий час "таємницею" родини письменни-ка М. Коцюбинського було те, що одна з сестер - Ольга - жила під іменем другої - Лідії. І ось лише недавно цей факт був докладно висвітлений в статті дочки письменника - Ірини Михайлівни Коцюбин-ської, нині директора літературно-меморі-ального музею М. М. Коцюбинського в Черні-гові (див. журнал "Дніпро" № 10, 1961 р.).
Виявляється, що Ольга Михайлівна, рідна се-стра письменника, з конспіративних міркувань, як революціонерка, жила по паспорту своєї стар-шої сестри Лідії. Під цим ім'ям вона емігрувала за кордон, деякий час жила в Італії, Франції, Швейцарії. Десь наприкінці 1908 року вона повертається на батьківщину. В Гадячі одружи-лася з колишнім студентом Харківського універ-ситету Павлом Андрійовичем Шинкаренком.
Згодом, повернувшись із закордону, Ольга Михайлівна стає вчителькою в селі Демина Балка нашого району. В селі й зараз є старожили, які добре пам'ятають свою улюблену вчительку.
Та недовго довелося працювати на благородній ниві народної освіти вчительці Шинкаренко-Коцюбинській. Страшна хвороба - висипний тиф, в 1922 році передчасно поклав у могилу Ольгу Михайлівну.
Поховали вчительку біля школи в яблуневому садку.
В час підготовки до знаменної дати - 100-річчя з дня народження видатного українського письменника М. М. Коцюбинського, яке широко відзначається нині в нашій країні, деминобалківці вирішили впорядкувати могилу сестри письменника - своєї улюбленої вчительки. Активну участь в цьому виявило правління колгоспу і особисто голова його Андрій Митрофанович Сіроштан.
Зараз в селі Демина Балка, недалеко від місцевої школи, заново насипана, дбайливо прибрана і огороджена могила Ольги Михайлівни. Учні школи посадили деревця біля могили. На прохання дочки Ольги Михайлівни, біля могили посаджено також яблуньку - “рожевий цвіт” - її так любила покійна.
В ці дні колгоспники і учні принесли і поклали на пам'ятну могилу букети живих квітів. І квітчають вони цю могилу, нагадуючи сучасникам про хорошу людину, яка жила тут і багато доброго зробила для народу.
К. ХОДОСОВ, учитель.
"Колгоспна правда" (19 веерсня 1964 року).


Знаменний день


Хоролу, як і іншим містам і селам Полтавщини, гітлерівці готували особливо страшну долю. Він входив у так звану зону "випаленої землі", що її залишила після себе восьма гітлерівська армія, очолювана катом-генералом Шпейделем. У своїй люті за поразки на фронтах німецько-фашистські загарбники забирали майно, виганяли населення, перетворювали в руїни і попелища все, що було у них на шляху. Тих, хто відмовлявся покидати “насиджені місця”- масово розстрілювали.
Газета "Красная звезда" пізніше (№ 83 за 1957 р.) вмістила уривки з Актів Державної комісії, в яких розповідалось про страшні знущання над жителями багатьох сіл району. Відомо, що саме місто Хорол гітлерівці намагалися знести з лиця землі. Центр вони спалили, але не встигли знищити всього міста і то тільки завдяки навальному наступу радянських військ.
19 вересня 1943 року - знаменний день у житті хорольців. Радянська Армія принесла їм радість визволення. З довідника про визволення міст у роки Великої Вітчизняної війни, який зберігається в одному з архівів, дізнаємось: "Місто Хорол визволений 19 вересня 1943 року військами 47-ої армії Воронезького фронту". Командуючим 47-ої армії був генерал-лейтенант А. Г. Корзун. Саме цей генерал загинув смертю хоробрих на одній з переправ Псла в районі Гадяча, де й споруджено йому пам'ятник. Безпосередньо в цих боях брали участь війська 3-го гвардійського механізованого корпусу, яким командував генерал-майор В. Т. Обухов. З цього корпусу на хорольському напрямку діяли 7-а гвардійська механізована бригада (полковник М. И. Родіонов), 8-а гвардійська механізована бригада (генерал-майор Д.М. Бєлий) і 1831-й самохідний артилерійський полк (підполковник А. К. Куликов). В ході війни немало було випадків, коли механізовані з'єднання хоч і займали той чи інший населений пункт, але уже остаточно очищали його від ворога і закріпляли наступ інші стрілецькі частини. Так було і з Хоролом. 3-й механізований корпус, вступивши до міста, відразу ж повернув на захід в район Золотоноші і Черкас, а вслід за ним йшли стрілецькі з'єднання 52-ої армії - (командуючий генерал-лейтенант К. А. Коротєєв). Бої за місто вели війська 78-го стрілецького корпусу, яким командував заслужений бойовий генерал Г. А. Латишев. У склад 78-го стрілецького корпусу, що наступав з Миргорода через Мелюшки, Нову Аврамівку, Попівку, Вишняки на Хорол - входили 138-а, 294-а і 373 стрілецькі дивізії. Підійшовши 20 вересня до міста, війська зустріли опір противника. Хорол довелося брати ледве чи не вдруге. Протягом 20, 21 і 22 вересня очищались від гітлерівців усі села Хорольщини.
Особливо відзначилась в боях за місто і села району 373-а стрілецька дивізія, яка за героїзм у визволенні Миргорода одержала назву Миргородської. Командував цією дивізією полковник К. И. Сазонон. Командир артилерії цієї дивізії полковник М. С. Бондаренко у своїх спогадах називає бойових товаришів, яким хорольці зобов'язані своїм визволенням. Це капітан Некрасов, подружжя Клетченків, С. Т. Завало, В. П. Шамота.
Найбільш запеклі бої в районі відбулися біля с. Хохулів. Густо зрошена кров'ю земля між Мелюшками, Ковалями і Новою Аврамівкою. В цих боях героїчно відбивали численні атаки противника батальйон 1237-го стрілецького полку майора Бурмистрова, батальйон майора Коваля, стрілецький взвод лейтенанта Банникова. В боях з танками особливо проявив себе командир гармати сержант Терешко. Командир кулеметного відділення 3-го стрілецького батальйону сержант Суворов зі своїми бійцями увірвався в с. Хохулі і вогнем кулемета знищив до 20 гітлерівців. Відбиваючи нові атаки ворога, сержант загинув у бою і посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.
25 вересня 1943 року у визволеному Хоролі відбувся мітинг. Хорольці від душі дякували славним воїнам Радянської Армії за радість визволення.
І. ЛУЩАН, М. ХВИЛЬ. "Вісті Хорольщини" (13 вересня 1994 року).


Ми визволяли Хорол


Наступ 373 стрілецької дивізії на Хорол почався після короткочасного відпочинку в м. Миргороді. До цього дивізія вела важкі бої, понесла втрати. Розвідники повідомили, що противник поспішно відступає, і командування приймає рішення перервати відпочинок бійців і йти в наступ. Нам було відомо, що на підступах до Хорола сконцентровані значні сили противника. Це була не тільки піхота, а й танки, з якими зустрілися наші передові частини під селом Вишняки. Полк, в якому я служив, зупинився на відпочинок в с. Грушине, а ранком ми вирушили на Новоіванівку, і далі - на Хорол. Особливо важкий бій був під хутором Хохулі. Тут відзначились артилеристи старшого лейтенанта Борисова. Його батарея вела влучний вогонь по кулеметних і мінометних точках противника, а наші піхотинці кілька разів атакували ворога і погнали його до м. Хоролу. В цьому важкому бою відзначились воїни взводу лейтенанта Аненкова і артилерійська обслуга молодшого сержанта Новицького. Недалеко від села потрапила в оточення рота лейтенанта Ремізова, але бійці мужньо вели бій і перемогли.
Вночі наш полк підходив до Хорола. Горіли будинки, скирти соломи, тваринницькі ферми. Все місто було у полум'ї і диму. З болем у серці дивилися ми на невелике, привабливе українське місто, яке знищував вогонь. Частина бійців включилася в боротьбу з вогнем, а решта добивала ворога, який ще залишився в місті.
19 вересня 1943 року в Хоролі не залишилось жодного німецького солдата. Місто було визволене і нас, воїнів, радісно, зі сльозами на очах, зустрічали вдячні хорольці.
Так було визволене невелике місто на Полтавщині Хорол.
Д. ІГНАТЕНКО, колишній комсорг полку.
"Колгоспна правда" (19 вересня 1974 року)


"ХОРОБРІ СЕРЦЯ ОДНОПОЛЧАН". Про книгу нашого земляка


Багато літератури, мемуарів, кінофільмів, присвячено історії Великої Вітчизняної війни. У книгах видатних радянських воєначальників, маршалів і генералів, які стояли біля керма у Генеральному штабі, командували фронтами і арміями, головний натиск був на висвітлення того, як розроблялися і здійснювалися важливі операції, що привели до розгрому гітлерівської Німеччини.
Тепер спогади про славні воєнні роки розширилися. З'явилися дуже цікаві книги командирів дивізій частин, підрозділів і навіть рядових воїнів, і це явище слід всіляко вітати. Сучасників цікавить не лише як народжувалися плани нашої перемоги, як вони здійснювалися, але і те, що думали, як жили там, на фронті, їх безпосередні виконавці, головні творці перемоги - солдати.
До числа таких спогадів відноситься книга члена ЦК КПРС, депутата Верховної Ради СРСР, командуючого військами Червонопрапорного Далекосхідного округу, генерала армії Івана Мусійовича Третяка "Хоробрі серця однополчан”.
Іван Третяк надів військову форму, коли йому йшов тільки сімнадцятий рік. А в боях під Москвою, в тяжкому жовтні 1941 року, він командував ротою, а потім батальйоном. Уже в той час йшла слава про хороброго, безстрашного капітана Третяка. Згодом його колишній командир, потім видатний радянський воєначальник А. Стученко напише про Третяка такі слова: "Любили ми його за відчайдушну хоробрість, за те, що охоче йшов на будь-яке завдання, яким би воно не було важким, здається, скажи йому: "Третяк, приволочи Гітлера!", він, мабуть, відповів би: "Слухаю!"- і пішов би здобувать. Таким він був у бою".
Але справа не тільки у хоробрості Третяка. Хоробрих в той час було немало, не вистачало умілих, таких, які були б здібні організувати розвідку, дістати "язика", захопити дуже укріплений дот, раптово атакувати, одним словом - успішно вести бій. Досвіду тоді ні у молодих, ні у старших не вистачало. Його набували у тяжких боях дорогою ціною, кров'ю кращих. Третяк був у числі перших, хто успішно опановував "граматику боя, язык батарей". І не випадково, що у 21 рік він уже командував полком, та не простим, а гвардійським. Весною 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а в 1983 році Героя Соціалістичної Праці.
Згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР І. М. Третяку в м. Хорол встановлено погруддя (бюст).
У своїй книзі генерал І. Третяк пише про те, як росли, мужніли, набували бойовий досвід його однолітки - командири взводів, рот, батальйонів, політпрацівники.
"Всіх нас,- пише автор,- війна "призначила" на високі пости тому, що нікому їх було виконувати -люди старші і досвідчені до того часу частково уже загинули, мужньо виконавши свій військовий обов'язок перед Батьківщиною. Війна в порядку конкурсних, екзаменів перевірила нас у перших боях жорстокістю і вогнем".
Молоді виправдали виявлене їм довір'я. Вони жили і боролися в ім'я перемоги. Ціною життя вони відстояли свою свободу і мир.
Книга І. Третяка - про молодих на фронтах. І призначена вона в першу чергу сьогоднішнім молодим лейтенантам, що служать у військових гарнізонах. Проте її хочеться рекомендувати всій нашій молоді, якій належить продовжувати славні традиції ветеранів Великої Вітчизняної війни.
"Колгоспна правда" (18 вересня 1984 року).


ВЕРЕСНЕВА РАДІСТЬ СОРОК ТРЕТЬОГО


На прохання "Вістей Хорольщини" своїми спогадами про той далекий вересневий день 1943 року, коли наш райцентр був визволений від німецько - фашистських загарбників, ділиться 75-літній мешканець Хорола Іван Федорович ЛЕПСЬКИЙ:

Минуло стільки часу, але я добре пам'ятаю цю подію. Тоді мені йшов чотирнадцятий рік. Те, що фашисти відступають і тікають, було ясно вже напередодні. Бо ходили - бігали палії в німецькій формі, палили хати, інші будівлі в Хоролі. Коло цегельного заводу дві хати спалені були. В районі вулиць 1 Травня і Лубенської, де гора, також горіло. Гітлерівці підпалили млин, отам, де тепер завод "Нектар", а також будинок культури, всі міські школи, приміщення технікуму, електростанцію невеличку біля цегельні. Полум`я охопило елеватор. Сморід і дим стояли у місті. Багато людей почаділи, бо якраз панувала безвітряна погода.
Особливої стрілянини в Хоролі не було. В день, коли вороги тут улаштовували пожежі, бої йшли вже на території району - там, де Хохулі, Вербино. Ми добре чули артилерійську канонаду.
Про те, що до міста ввійшли наші, ми дізналися вночі, бо майже ніхто з людей тоді не спав. Тільки-но почало сіріти, люди стали збиратись упродовж центральної вулиці, що зараз носить ім'я Леніна. Зійшлося дуже багато народу. Це було справді, як у пісні співається, "радість зі сльозами на очах". Наші рухалися зі сторони Вишняків. Великими колонами. З піснями. Над містом лунала багатоголоса солдатська "Священная война". Йшли червоноармійці, підтягнуті, одягнуті, підперезані. Видно, зарання ще встали чи, може, і взагалі не відпочивали - точно не знаю. Колони прямували в бік Кременчука. Грала гармошка. Серед солдатів були молоді хлопці, вони бадьоро пританцьовували. Хорольці стали теж підбігати до них, квітами зустрічали, підспівували воїнам, танцювали. Багато хто з мешканців міста плакав, ридав. Кожен пильно вдивлявся в колону: а може, там син, брат, чоловік чи батько йде?
І знаєте, як ото український наш народ - щедрий, подільчивий... Хорольці в окупації були