Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

Наталя

Промінчики щастя у сирітській долі


Скільки води спливає, скільки разів вишневий садок вкривається білим цвітом, стільки і життєвих ситуацій, щасливих і тривожних, випадає на людську долю. Бувають злети і життєві падіння, та життя продовжується. Кожна людина, яка народилася на цій священній землі, має з честю витримати усі Господні випробовування. А їх у житті Галини Федорівни Стрільчук із міста Хорола було немало. Доля ж її постелилася не хрещатим барвінком, а більше гіркими полинами переплелася. Однак ця проста жінка-трудівниця із натомленими руками, чистим сумлінням і щедрим серцем, в якому, попри тяжку працю та нелегке життя, проросли паростки добра , любові, турботи про ближніх. Спілкуватися із Галиною Федорівною - це як книгу писати, велику, правдиву Книгу Життя, яке вона прожила достойно, з вірою у справедливість і добро. Часто на схилі літ безсонними ночами вона подумки гортає сторінки свого сирітського минулого життя.
…Стояв холодний ранок березня 1934 року. Вдосвіта одинока підвода рухалася у напрямку Ніжина. Дитячий плач розрізав тишу , у ньому чулися нотки відчаю та безпорадності, котрі ніколи не лунали з уст цієї дівчинки. Це плакала та просила брата сестричка Марійка повернутися додому. Двоє ще менших трирічних малюків-близнюків Ганнуся та Василько сиділи тихо , пригорнувшись одне до одного. Вони певне не усвідомлювали, що вже не повернуться до рідної домівки. Четверо дітей у підводі все далі віддалялися від рідного села Печенюги, де народилися, що на Чернігівщині,. Їх мама рано померла. Батько привів мачуху. У неї була також дитина. Невдовзі і батька підступно убили за те, що нову владу підтримував. Залишились діти самі із нерідною матір'ю. Життя було на той час тяжким. Виживати жінці одній із п'ятьма дітьми важко. Тож і вирішив, чи то сам, чи може мачуха звеліла найстаршому брату Миколі менших до інтернату відправити, як кажуть на державне забезпечення. Двоє близнюків до сиротинця відвіз, а із сестричкою повернувся назад, бо та плакала і дуже просилася не розлучатися. В Ніжинському дитячому притулку Галинка пробула до 7 років. Із братом її на самому початку розлучили. Її завжди рятувало міцне здоров'я. Треба сказати, що в притулку дітей у той час совісно і добре годували. Там діти одержували необхідні пайки, за ними був нагляд, дисципліна.
До 1941 року дівчинка закінчила 3 класи. І тут - війна. Німці наступали швидко. Діток з усіх дитячих будинків із документами у дерев'яних вагонах відправляди в тил. Везли на Північ, на Урал, в Челябінську область. Ось тут діти відчули, що значить окраєць хліба, що значить три дні нічого не їсти. Їхнього керівника дитбудинку забрали на фронт, іншого за день не призначили… А дороги всі замело. Довезти продукти в глибинку сиротам неможливо.
- Ніколи не забуду той Урал, як нам видали брезентове взуття на дерев'яній підошві, - із сльозами на очах розповідала колишня вихованка дитячого притулку. - Перша прикрість, що зустріла нас там - ми не розуміли російської мови. В Ніжині ми ж навчалися української. Перелаштуватися було нелегко. Мені навчання давалося добре. Там ми ще вишивали кисети для зберігання тютюну фронтовикам, писали пораненим додому листи , і читали замість них надіслані їх рідними.
Та війна більше запам'яталася голодом. Я бачила як пухли і вмирали мої однолітки. І коли ми прокидалися вранці, а померлих від тифу (а більше від виснаження, голоду) дітей у трунах складали на шкільному подвір'ї, я плакала. Потім ці маленькі труни хоронили, закопували в землю. І ми всі плакали. Взимку багато моїх однокласників померли. Так до весни їхні нові хатинки стояли під снігом, бо не можна було пробити мерзлу землю. Та й не було кому...
Ми всі так старалися слухати і добре вчитися, аби не позбавили нас пайки хліба. Ламали гіллячки дерев і кущів, жували їх і намагалися якнайшвидше заснути. - Пригадує Галина Федорівна.-
…Перемога до нас прийшла з великою радістю. Наш дитбудинок розформували, вихованців же направили кого - куди вчитися. Мені випала доля повернутися на Україну, на Полтавщину в місто Крюків у 1944 році. Ми, вихованці сиротинця, так прагнули мати свою сім'ю, своїх дітей, родину. Ми всі трималися одне одного, і називали не інакше як сестра та брат. Ми теж хотіли показати людям, що маємо сестру чи брата. Згодом перевели нас у село під Гадяч.
У пам'яті голодний 1946 і 1947 роки. Це страшні голодні повоєнні роки. Якби ви знали, як мені боляче згадувати про них!.. Ходили на смітник збирали картопляні обрізки, а потім на буржуйці смажили і кожен вартував свою лушпайку аби ніхто не з'їв. Ходили до школи за кілька кілометрів. Узимку мороз, а ми в калошах. Прийдемо у клас, роззуємося, та й бігаємо біля ледь теплої груби, щоб відігрітися. Роїлися і думки втекти туди, де краще жилося, як нам здавалося. Та директор одного разу довідався узяв мене на руки та й каже: "Терпи дитино, до всього треба звикнути. Добре там, де нас не має". Ніколи ні на кого я не тримала образ, не сердилася. Навпаки, я завжди була оптимісткою. Можливо, ця риса й врятувала мені життя у найстрашніші періоди …
Галина Федорівна закінчила школу. Прийшов час іти працювати. У Хоролі вихованцям дитбудинку знайшли роботу на промкомбінаті. Посадили у бричку, а хто був сильніший той ішов слідом, часом підтюпцем біг за однолітками. Прибули у місто і їх охопив жах - у центрі руїни, стіни обгорівші зустріли. Так 21 грудня 1947 року і розпочалися трудові будні дівчини. Тогочасний директор-фронтовик підбадьорював: "Дівчата треба трудитися, заробляти гроші, не падати духом, той будете жити". Галина мешкала на квартирі у господарки, котра мала трьох дітей. Жили вони бідно. Прийде дівчина із роботи, господарка не дасть і порога переступити, відразу бідкається, що їсти нічого. То Галина іде на молокозавод по пахту, потім по хліб. На роботі обідала хліб із вишнями, або із якимись ще фруктами, бо більше не було у неї нічого. Тай хліб не завжди був. Не сила стала дивитися заможнішим старшим колегам по роботі на маленьку , худорляву дівчину. Одна жінка почала до себе запрошувати на обід, а потім порекомендувала до своєї сусідки піти жити на квартиру. Олена Хомична ( так звали ту жінку) залюбки прийняла Галину, як рідну дитину, бо у неї був один син і той загинув на війні. Тож десять років дівчина прожила у неї. Тут і заміж вийшла і сина народила. Названа бабуся няньчила маленького Миколку і в школу водила. Із чоловіком Іваном її познайомили щойно, як хлопець прийшов із армії. Він також із родини, котра мала ще троє діток. Жилося їм скрутно. Хата згоріла у війну, мешкали у сараї. Тож "зятя" Олена Хомична теж до себе на квартиру забрала. Так дружно і існували. На той час промкомбінатівцям стали за рахунок підприємства житло будувати. В першу чергу сиротам і тим , хто цього найбільше потребував. Завозили матеріали. Бригада будівельна приїздила після робочого часу зводити стіни, а ті кому призначалося житло працювали після роботи підсобними. Галина Федорівна також брала участь у будівництві свого власного куточка, тож знає ціну йому і кожній вкладеній цеглині. Працювала вона у цеху, де виготовляли щітки. Це виробництво вважалося найважчим на промкомбінаті. Не багато було бажаючих там трудитися. Щітки треба було обрізати , пакувати. А ще вночі доводилося розвантажувати вагони із мочалою для виготовлення щіток, кулі котрої важили по 50 і більше кілограмів. Підірвала здоров'я - так, не могла народити ще дитину. А одного разу , коли обрізала щітки, пошкодила собі руку так, що ніхто й не сподівався, що Галина Федорівна знову повернеться на роботу. Та жінка не здалася, після операції у місті Львові, розробляла руку - робила різні вправи і таки пішла знову у щітковий цех, де пропрацювала більше 35 років. А загального трудового стажу 47. Після виходу на заслужений відпочинок , ще трудилася у школі двірником.
Лідія Володимирівна Пархоменко, голова ветеранської організації, котра теж сорок років трудилася на промкомбінаті, говорить про Галину Федорівну, як про велику самовіддану, трудівницю: "Вона завжди була попереду усіх, куди б не посилали на роботу. Якою б важкою і складною була робота, жінка ніколи не нарікала, не скаржилася, старалася показати приклад в усьому молодшим. Доброзичлива завжди, привітна, хоч нелегкі були випробування на життєвому шляху. "Золотою" людиною називали всі, хто її знає і знав. Радіє кожній зустрічі із своїми колегами по роботі. Взагалі люди, котрі працювати на промкомбінаті, мають неабиякий трудовий гарт, якщо і переходили на іншу роботу, то їм вже ніяка праця не була страшною. Кожен рік її портрет прикрашав Дошку Пошани. Має ветеран праці кілька медалей за довголітню і добросовісну працю, а найвища нагорода - це Орден Трудової Слави".
"Держава мені врятувала життя, - не раз підкреслює у розмові Г.Ф.Стрільчук, - більше від неї мені нічого і не треба. Житло дали, повагу мала за працю і старання. А працювала я , як віл, бо хотілося мати все, як у людей. На першу заробітну плату придбала швейну машинку, щоб одяг шити, не купувати, так дешевше. Потім меблі. Он шафа, - показує бабуся у куток,- як і все, що ви бачите-все придбане і зароблене оцими руками, - і показує свої мозолясті, натруджені руки. - Нічого не викидаю, бо важко те добро наживалося. По іншому я і не могла. Хотілося, щоб все мати у родині, залишити дітям, онукам хоч якийсь спадок, щоб не бідували, так як я сиротою. Не було ні їсти, ні одягтися до пуття. Наше покоління не звикло нарікати на долю та на владу, а самі, як кажуть у поті чола, все здобували своїми руками, не чекали доки хтось принесе на блюдці готовеньке, а робили так, що нинішній молоді і не снилося…"
Не зважаючи на всі життєві випробування, Галина Федорівна змогла зберегти добре та чуйне серце, завжди співчуває чужому горю і намагається хоч чимось допомогти, підтримати, до кожного може знайти підхід і якщо виникають якісь суперечки уміло їх вирішити, завжди весела і ніколи не скаржиться на життя, вона ні дня не сиділа без діла і намагалася донедавна бути для всіх корисною. Та тяжка праця і вік, а має вона 88 років, таки далися взнаки. Не витримало серце, тепер прикута до ліжка. А ще ж кілька тижнів тому прибирала на вулиці, де живе, щоб приємно було очам дивитися. На сьогоднішній день бабуся слухає радіо, читає газети, у тому числі і "Вісті Хорольщини", цікавиться подіями і добре володіє інформацією, що відбувається у країні і світі.
Двері її дому завжди відкриті для гостей. Найбільше вона радіє, коли на свята збирається родина. На превеликий жаль не вся. Чоловік Іван Іванович рано помер, син Микола теж пішов вже на береги вічності. Та із рідні залишилася одна лише племінниця. Ще у далекі п'ятдесяті роки її знайшов брат Микола. Чотири роки шукав і таки зустрілися. На квартиру у Хорол прийшов лист від нього. Поїхала вона на батьківщину побачитися із братом. А потім наступного року до сестри Марії подалася. Згодом навідалася у гості до брата-близнюка Василя. Так поступово після довгої розлуки з'єдналася родина. Час від часу зустрічалися, спілкувалися…
- Взагалі мама у нас унікальна, - додає невістка Тетяна Василівна, котра тепер доглядає за Галиною Федорівною. - У свої роки вона живо цікавиться політикою. Любить рідну землю, любить слухати спів пташок і нас, уже зовсім дорослих, ніби пташенят горне до свого серця. Хоч і самі вже дорослі бабуся старається зробити цінні подарунки. Душі не чає бабуся у своїх внуках Віті та Дімі, правнукові Богданчикові. Всі найкращі іграшки в дитинстві дарувала, не жалкує і зараз нічого. Слабшого підтримає, мудрим словом розрадить. Добротою від неї віє. Завжди зустрічає нас з радістю, проводжає зі сльозами. І знову чекає… Все, що у серці несе… Найперше, це, звичайно, свою негаснучу материнську любов, якої вистачає на всю її родину.
Життя таке коротке. Десяток за десятком - і ось уже той поріг, який називають старістю. Кажуть, вона не в радість. Тож, мабуть, все-таки важливо, як ти прожив, який слід залишив на землі: внуків, твоїх послідовників; дерево-яблуню в садку; кущик хризантем під вікном чи творену серцем справу, яка змусить когось задуматись над сутністю людського буття.
Це і хотіла донести на прикладі свого життя жінка-трудівниця: не розкидайте каміння, бо час прийде збирати, творіть добро, цінуйте кожну прожиту мить і нехай вам воздасться.


… І молодість у душі, і радість на серці, незважаючи ні на що


Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій вона виросла. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брала участь на вулиці, назавжди залишаються в серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб - то залишається тільки здогадуватися. А чи варто над чим задумуватись? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у душах.

Лідія Володимирівна Пархоменко мешканка вулиці Київської, а донедавна її називали Жовтневою. За що любить вона свою вулицю? Бо її облюбували дідусь і бабуся та побудували хатину. Тут жили і її батьки. Ця вулиця хоч має не периферійне значення, рухається по ній багато транспорту, та навесні вона квітне пелюстками дерев, потопає у білосніжному їх цвітінні. Тут живуть сусіди і знайомі, Лідія Володимирівна тут народилася. Але це все не головне. Найважливіше - тут минуло її дитинство. Тут вона робила свої перші кроки, вперше плакала, усміхалася, раділа, почувалася щасливою. На кожній діляночці цієї вулиці залишилися її сліди, це історія життя її родини, за яким доглядала вулиця, не в значенні "безпритульність", а в значенні "тьотя з добрими очима". Вона присвятила своє життя Лідії, її вихованню, адже завдяки їй жінка є такою, якою є: відкритою, людяною, наполегливою…
На другий день після Покрови Пресвятої Богородиці, свята, котре вважається одним із найважливіших після Великодня, народилася дівчинка Ліда. 15 жовтня вважався кінець золотої осені, і починалися справжні холоди разом із листопадом. Всі польові роботи до цього часу вже були закінчені. Починалась пора весіль і гулянь. Саме у ці благословенні дні і з'явилася на світ перша дитина у молодій сім`ї Королів Володимира Васильовича та Євдокії Родіонівни. Молода мама до заміжжя працювала у ланці колгоспу, що був у селі Глибока Долина. Дівчина зустріла гарного і доброго хлопця Володимира і дуже скоро їхні стосунки переросли в щось більше, ніж прогулянки під місяцем і пристрасні побачення. Вони стали на весільний рушник. Переїхала у місто Хорол до чоловіка. І от вже молода мама почала працювати у місцевому господарстві "Куйбишева". Через дорогу, де мешкало подружжя Королів, розташовувався колгоспний двір. Там і трудилася Євдокія Родіонівна. Володимир Васильович усе своє життя був водієм, а потім завідуючим гаражем у райспоживспілці. Його товариського і доброзичливого поважали і любили не тільки у колективі. Він мав незаперечний авторитет серед колег. Його привітна посмішка із портрета, що був занесений на Районну Дошку пошани, щороку зустрічала земляків. Розвозили водії товари по району, по області. Ось керуючий на наряді питає: "Кого вам із шоферів направляти?" А всі дружно, ніби по команді: "Давай Короля!". Той, трішки розгублено: "А де ж я вам візьму на усіх, він же у мене один?!". Володимир Васильович був добросовісним і трудолюбивим, поважав усіх без винятку, допомагав загрузити і вивантажити товар, хоч це в його обов'язки і не входило, завжди вчасно приїздив у пункт призначення. На жаль, життя людське не вічне. Відцвіло воно та миттю зів'яло. Відцвіло, щоб постійним болем нагадувати про неминуче і безповоротне. Зів'яло, щоб і надалі жити в незгасній пам'яті земляків та у теплих спогадах двох доньок Лідії та Віри. І кожної миті життя, яке продовжується у дітях та внуках, пригадуються безсонні ночі, проведені біля діток, виринають у пам'яті батьківські мудрі поради, які і зараз скеровують на вірний шлях. А ще часто болять у душі спогади про те, чого ніколи вже не повернути.
"Незабутня батькова усмішка - тепла, домашня, часом наївна. Вона зігрівала. Поряд з батьком було завжди спокійно...,- розповідає старша донька Лідія Володимирівна. - Йому було сімдесят два роки , як помер, я вважаю, що рано він нас покинув. Мамі виповнилося дев'яносто чотири, як відійшла вона на Береги Вічності…”
Батька Лідії немає вже багато років. Але він - це постать в її житті, з якої вона досі бере приклад, і в згадках її - лише позитивні моменти. Батько був настільки доброю і порядною людиною, що в місті його й досі пам'ятають. Кажуть, що вона вдалася у нього- працелюбна і відповідальна. Скільки себе пам'ятає, завжди мріяла бути педагогом. Не було навіть думки, що може стати кимось іншим. Її мрія росла разом із нею: у початковій школі - вчителем молодших класів, і вже, навчаючись у 10 класі твердо вирішила стати вчителем-філологом. Пам'ятає, як розсмішила вчительку її фраза у творі "Ким я хочу стати": "Уявляю, як заходжу у клас із сумкою, набитою учнівськими зошитами…" "Тепер вже й не знаю: для мене тоді це здавалось престижним?! - каже, посміхаючись жінка. -Найбільше страждала від мого самоствердження в учительській професії молодша сестра Віра. Вона була моїм першим учнем (і єдиним на той час). І тільки-но батьки залишали нас самих вдома, доводилося Вірі ставати учнем і читати, писати, рахувати. Хоча були тут і позитивні моменти: сестра закінчила школу із золотою медаллю і вступила лише за співбесідою до Одеського медичного інституту та здобула омріяну професію лікаря. А я хоч і навчалась добре, та недобрала одного балу, щоб вступити у педагогічний вуз".
Засмучена Ліда приїхала додому. Навіть ті, хто гірше навчався, вступили, а вона ж так старалася і не вдалося. Батько її заспокоїв: "Не хвилюйся, донечко, все, що Бог дає, то найкраще!". Зібрав необхідні документи і поїхали разом у Лубенський бухгалтерський технікум подавати, щоб даремно не гаяти ще рік. Вступні іспити здала успішно та навчальний заклад закінчила із червоним дипломом. Старалася, щоб тата не підвести. Навчання вдавалося легко. Сиділа на парах за столом недалеко біля викладацького. Особливо любила робить аналіз господарської діяльності. Підказувала одногрупникам увесь час, а викладачка постійно помічала і піднімала відповідати - була задоволена відповідями студентки. "Я й зараз дивуюсь, коли керівники розповідають про свої промахи у роботі. А де ж ваш аналіз господарський, що так, і що не так, а тоді вже і далі рухатися?". Лідії Володимирівні давали направлення від технікуму у вищі профільні навчальні заклади міст Києва та Полтави. "Та я як запряглася у роботу, так і не поїхала, і шкодую, бо здібності були неабиякі. Приїхала додому у квітні, а екзамени здавати аж у серпні. А поки що тато допомагав шукати мені роботу за фахом. Одного дня зустрів Прокопа Федоровича Клепача директора промкомбінату, запитав його - чи є робота, а він запросив, мовляв, хай приходить, побачимо. Так, після весняних свят, 16 травня 1958 року прийняли мене на посаду техніка-плановика, бо економістів ще на той час не було. У перший день , коли прийшла на роботу, хвилювалася, бо директор був хоч і не суворим та вимогливим, але і поважати, і цінувати за добросовісну працю умів. Мені пощастило, бо поруч була старша досвідчена колега Олена Олексіївна Литвиненко, котра у будь-який момент і підтримувала, і підказувала, і допомагала. Скільки було ревізій, жодного разу не робили суттєвих зауважень, не позбавили жодної премії. Такою була відданою своїй роботі. Залишалася і після роботи. У 1974 році перевели на посаду начальника планово-економічного відділу підприємства. Змінювалися назви підприємства, реорганізація не раз проходила та відповідальність нашого відділу не зменшувалась. Коли став директором Микола Петрович Кравченко, - продовжує розповідати Лідія Володимирівна, - ми завжди у кінці дня клали на його стіл відомості про те, скільки і чого було зроблено у цехах - деревообробному, ситочному, щітковому, швейному, семенівському. Треба було до кінця робочого дня зібрати дані і напроти кожного поставити, як спрацювали, із мінусом чи плюсом, щоб директор мав уявлення про роботу і її недоліки. А ще на громадських засадах працювали у Єньках на цегельному заводі, у Березняки та Хвощівку їздили на торфові дільниці. Кого ж як не нас, тоді називали "конторських", туди направляти. Лунав владний голос директора: "Дівчата, поїхали, доповісте увечері скільки торфорозробна машина у день виробляє брикетів". І ми їхали - це тоді, коли вже нас возили, а до цього були часи, коли ми ходили пішки або на попутному транспорті, якщо траплявся, добиралися. Одного разу на об'єкті замерзло устаткування і директор не знав про це. Ох перепало нам тоді. Хоч у вечері воно ще працювало, а вночі ударив мороз і хто ж міг передбачити... Це теж були дільниці нашого великого підприємства. А ще артіль "Зоря" також приєднали, де працювали інваліди, ремонтуючи часи, взуття, одяг, діяла художня майстерня. На підприємстві працюва-ли сімсот чолові - це чи не найбільше у районі. У нашому відділі, планово-економічному, сім фахівців трудилося. Без кінця рахували собівартість товару, ціни вираховували, якщо немає ціни у прейскуранті треба обґрунтувати чого змінюється і затверджувати у Міністерстві, Держплані. Я не перестаю дивуватися, як ті ціни тепер регулюються, мабуть тільки всевишній знає. А в ті часи треба, щоб на п'ять копійок підвищити вартість, то тільки рішенням вищестоящих інстанцій. Іноді не дозволяли змінювати ціну: "Шукайте внутрішніх резервів", - казали. - А це за рахунок заробітної плати, відрахувань, амортизації, економії електроенергії, палива і при цьому, щоб збитків не було. Раїса Федорівна Левіна і до цього часу при зустрічі зі мною згадує, як тоді суворо було із встановленням ціни…"
Ось так сорок два роки промайнуло безперервної напруженої роботи Лідії Володимирівни Пархоменко. Віддала підприємству - все життя одній галузі і ні трішечки не шкодує, що доля повела саме цією стежиною. Допомагала ще налагоджувати роботу, як від'єдналася "Подоляночка" від фабрики "Промінь". А ще її обрали головою ветеранської первинної організації. У минулому році ветеранській організації Хорольського району виповнилось 30 років. Ювілейний рік виповнився і в Л.В.Пархоменко, адже вона протягом трьох десятиліть залишається незмінним лідером первинки. Про минуле та сучасну місію організації розповіла ветеран праці: " На початку, коли створилася наша первинка було багато ветеранів, більше ста чоловік - це і працюючі, і пенсіонери. Ми часто збиралися, проводили збори, обирали раду ветеранів, соціально-побутову комісію. Не дай Боже, у когось нещасний випадок чи ішли у вічність наші колишні працівники - директор В.М.Ганзенко і колектив завжди ішли на допомогу у похованні померлих. Відвідували ветеранів на кожне свято. Зараз також є ця традиція, але, на жаль, із меншим розмахом. Самі розумієте, які тепер часи нелегкі. Кожен рік ветеранів підприємства збирала і вшановувала на День ветерана директор товариства, влашто-вуючи солодкий стіл. А для нас пенсіонерів милішого за спілкування за чашкою чаю і немає нічого. У листопаді минулого року за ініціативи Р.А.Шемшур ми зібралися самі. Така була тепла і зворушлива зустріч. Гарні хвилини подарували нам , виконуючи чудові номери, ансамбль "Берегиня". Із гарним настроєм ми розходилися додому, а життєвої енергії додалося до нових зустрічей, - задумавшись Ліда Володимирівна на мить, продовжує. - Життя - прекрасне, ніжне, тихе слово, але яке воно насправді тернисте, водночас радісне і сумне. Я прожила його і сміливо можу давати оцінку пережитому. Невже мені буде осінню вже вісімдесят років? А наче вчора я ще була молодою. І ніби й не було тих років, а наче вчора шкільний вечір, і молодість у душі, і радість у серці, незважаючи ні на що. Незбагненно швидко біжить час, і ми намагаємось устигнути зробити те, що треба в цьому житті. Кажуть, що треба посадити дерево, виховати дитину і побудувати дім. Зараз на моїх скронях - посивіле волосся. Маю доньку і зятя, онуків, правнуків, яких дуже люблю. Це щастя, коли в тебе така гарна родина. Мені не судилося бути вчителем, а ось донька моя Інна Василівна нині учитель англійської мови у Хорольській гімназії. А якби ви знали, який у мене шанобливий зять Анатолій Родіонович Крутько. Завжди допомагає, турбується. Окрім як "Мамо", із перших днів і до тепер, не звертається по іншому. Зове жити до себе, бо хвилюється за моє здоров'я. А для мене - найбільше щастя бути потрібною для дітей, у яких вклала душу, та щоб у них було здоров'я і добрим та спокійним життя."
Зараз Лідія Володимирівна Пархоменко живе у батьківській хаті, хоч мала добротну квартиру, котру їй дали від підприємства. Вона житло залишила доньці та зятю. Лишилися на старині, аніскільки не шкодуючи. Бо місце тут прямо-таки казкове!.. Чепурненька, доглянута, хатинка. Сад, серед якого, щоправда, є ще кілька яблунь і груш батькових. Стареньких уже... від яких віє особливим теплом і ласкою, які сповнені світлих спогадів про незабутні роки босоногого дитинства у батьківській хаті, осяяній материнськими турботами і благословенням. Перефразувавши слова пісні відомого кінофільму, наша розмова із героїнею закінчилася такими рядочками:
На світі багато вулиць славних
Але не змінюю адресу я.
У моїй долі ти стала головною -
Рідна вулиця Київська моя.


Мереживо життєвої долі ювілярки


На таких людях, як Катерина Іванівна Стовба із села Садове, і земля наша тримається, і віра в те, що не завжди ж нашій державі бути на задвірках Європи. Всі, хто знає її, називають її жінкою-матір`ю, жінкою-світочем, жінкою-трудівницею, жінкою-берегинею всього - роду, пісні, дружби. Катерина Іванівна, як корінь життя, та квітка, промінь якої ніколи не в'яне, а розцвітає з плином літ все ясніше. Міцно тримає жінка свічку життя, затуляючи її тендітний вогник от подихів вітру, подиху зла. Цілеспрямована, енергійна, вирішувала складні проблеми села протягом багатьох років , та й тепер небайдужа до всього того, що діється навколо. "Вчасно прийти на допомогу людям, бо чужої біди не буває",- головне в її житті гасло.

ОСобливі спогади мережать
душу Катерини Іванівни Стовби у ці, сповнені зимового розмаю дні, коли життєва книга перегортає ювілейний листок прожитих літ. Чи ж були у юної Катерини повороти долі, щоб покинути рідне село, відчути самостійність, полюбити інший край, пошукати там щасливої долі? Цікавлюся і бачу здивовані очі моєї співрозмовниці: "А хіба є ще де такий чудовий край, як наше, Садове, де природа дарує стільки позитивних емоцій, що й словами не передати. Де народилася, там і пригодилася".
Катерина Іванівна - не багатослівна, але у її красивій, сповненій доброти, порядності, чуйності та безмежної щедрості, сонячній душі вміщені найпрекрасніші людські почуття. Ці слова - не від автора цих рядків, їх я почула від вдячних односельців, колег, які стверджують, що таку людину, варто ще пошукати. Катерина Іванівна віддала багато років місцевому самоврядуванню. Здобула вона повагу щоденною працею, вмінням зрозуміти людину, співпереживати разом із нею. Катерина Іванівна прожила нелегке життя, роки війни, післявоєнна відбудова, але життєвий оптимізм, віра в добро завжди допомагали долати труднощі.
Село Садове, що відноситься до Петрівської сільської ради, - її мала батьківщина. Тут, як мовиться, її коріння. Тихе, казкове село, де серед сільських осель примостилася і її батьківська хатинка. Народилася 7 грудня 1937 року. Коли дівчинці було два рочки батька забрали в армію, якраз перед самісінькою війною. Мама ходила на роботу у колгосп і влітку, і взимку, майже не бачила доньки. А вона жила із дідусем Кузьмою Антоновичем та бабусею Анною Зіновіївною. І в її словах відчуваю щиру вдячність найріднішим людям за їх настанови, батьківські поради, отой сокровенний наказ: "Жити за совістю ". Вдячність за те, що були її оберегом і захистом: "Це добре, що вони були у мене, та то як згадаєш, яке було дитинство голодне, босоноге, розтерзане війною. А в кого залишалася тільки одна мама, то поготів було важко. Сиділа малеча у нетопленій хаті, без нагляду. Сиділи одніх на печі. Трохи мати розтоплювала її, і там й лежали. А коли не було чим витопити, то було так холодно, що виступав іній на стінах". Розпитувати про ті роки Катерину Іванівну довго не довелося - дитячі враження воєнного і повоєнного періоду занадто пекучі, щоб про них забути або ними не ділитися. Вона розповіла про дитинство, якого, власне, й не було. Їхні юні роки забрала війна - тож тепер вона назавжди дитина - дитина війни.
- Мені було три рочки, як німці загарбали наше село. Такого страху натерпілася, що забути до цього часу не можу, - ділиться спогадами жінка. - Пригадую, як у наш двір заїхали німецькі солдати величезною машиною, бабуся якраз воду із колодязя діставала, а я як побачила чужинців, вхопилася міцно за спідницю бабусі. Один, напевне старший, підійшов до нас, своєю мовою "белькоче" і щось у руці мені простягає. Я ще більше злякалася. То була шоколадка та ми її ніколи не бачили і знали, що то таке за річ, може яка вибухівка. А німець на бабусю пістолет направив сердито бурчить і дає ласощі. Бабуся з переляку схопила і разом зі мною до хати і відро забула забрати. Поселилися німці у нашій клуні (господарській будівлі, що призначалася для молотьби або зберігання необмолоченого хліба). Дякувати Богу, що із хати не вигнали, як сусідів. А там і кричали, і свистіли, і стрілляли у долівку, наче навіжені - страшно було слухати.
У той самий вечір прийшов той німець до хати показав фото дружини і двох дітей, приклав його до грудей, і аж сльоза покотилася по щоці, видно такий сердечний був. Приніс казанок із кашею і, щоб я при ньому з'їла. Спочатку було страшно, хтозна, що там у його голові, у ворожого солдата, а потім вже звикли. Він приходив щовечора і приносив їжу.
Пам'ятаю, як нас бомбили. Летіли літаки, страшенно гули і неподалік рвалися бомби. Німець забіг до оселі, взяв на руки притиснув і до бабусі на мигах показує, що якби Сталіна та Гітлера стукнути лобами, щоб цю війну не розпочинали. Носить мене по хаті і плаче. Як стали наші війська виганяти ворога із сіл, де ми тільки не ховалися, якого тільки страху не натерпілися. Попри все вижили.
Вже після війни пішла до школи навчатися, - продовжує розповідати Катерина Іванівна. - У класі було дуже холодно, тільки трохи грубку прогрівали, бо ж не було чим топити. Але шкільні роки веселі, хоч і важкі. Я була активною у школі, добре співала, навчалася добре. Любов до пісні і навчання прищепив мені дідусь. Бувало натопить піч. Зберемося там повечеряємо чорною скибкою присоленого хліба із водою і співаємо.
Батько Іван Афанасійович Сьомка прийшов у 1945 році із війни без руки та ще й осколком у спину поранений. То ж просив мене в усьому допомагати. Іде на пасіку і мене за собою веде, бо однією рукою сам нічого не міг вдіяти. А було п'ять вуликів. Так він прищепив мені любов до тої справи і до тепер є у мене бджоли, правда тепер мені діти допомагають. Із батьком і тин плели та що тільки не робили. Через тяжкі поранення батько у колгоспі не міг працювати. Носив пошту, а щоб більший був заробіток, то ще запрягав коні та привозив її із району. Бувало просив і мене допомогти , коли не встигав. Щоб заробити собі на якусь одежину пасла гуси не лише свої, а дідусеві та сусідські. Жену їх за село і відро води волочу аж по землі. Три табуни, як розлетяться хто куди. А треба було пильнувати, щоб на стерню не йшли, бо забороняли тоді. А їм там, як медом помазано. Та ще треба було і колосків у мішок назбирати. Одним словом, важкі то заробітки. У 1946 році народилася сестричка. Додалося мені турбот, бо треба було ще й за нею доглядати. Батькові рани все більше і більше давали про себе знати. А тут ще біда - маму, Марію Афанасіївну, тяжка хвороба прикувала до постелі. Всю майже роботу доводилось виконувати. А на канікулах ще й у колгоспі працювала на зерносховищі ціле літо. Носили відрами із однолітками у засіки пшеницю - у день по 15 тонн. Ходила у поле заробляти на зиму соломи для домашнього господарства.
Звичайно, після війни було дуже важко усім, все було зруйновано. Але тоді всі дружно взялися за роботу і відновили господарство. Після війни наша родина стала потроху наживати добра. Але брали з нас дуже великі податки: відносили і молоко, і яйця. Казали, що за рахунок тих податків відновлювали міста і колгоспи.
У перші ж дні, одразу після визволення, почалася відбудова зруйнованого господарства, налагодження діяльності інших організацій. І все це лягло тяжким тягарем на плечі жінок, підлітків та пристарілих.
Поля в перші роки доводилося обробляти в основному коровами. Потім із армії повернули коней, з евакуації - деяку техніку. Керуючі місця у колективному господарстві спочатку зайняли жінки, згодом їх замінили, повертаючись після демобілізації та поранення, чоловіки.
Громадське тваринництво у колгоспі довелося відновлювати, як згадували старожили, з двох свиноматок, що якось уціліли у селі в дні окупації, та кількох корів. Тяжким ударом був голод не стільки внаслідок сильної посухи в 1946-1947 році, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою подарувати залишки зерна братнім режимам. Та, незважаючи на всі труднощі, виробництво сільськогосподарської продукції з кожним роком зростало. До кінця 40-х років воно досягло в основному довоєнного результату.
Катерина Іванівна вступила до Миргородського керамічного технікуму на будівельне відділення. Не солодко приходилось дівчині. Не було перепочинку ні у вихідні, ні на канікули. Із Миргорода і додому, і на навчання ходили пішки. Це коли там трапиться попутний транспорт.
-По сусідству жила моя подружка. Вона прийде на вихідний, то у неї мама і сестра старша домашню роботу перероблять, батько, правда, загинув на війні. А я прийду додому тато і мама хворі, і сестра мала. Не знала за що і братися у першу чергу. На літніх канікулах працювала на фермі, доїла корів. Дядько Михайло Панасович Сьомка був завфермою, але пропрацювала на рівні із усіма. Було надзвичайно важко, хотіла вже кинути технікум, та жага до навчання все таки давала мені сили витримати усі життєві негаразди, - пригадує жінка, а непрохана сльоза котиться по щоці.
У 1957 році направили дівчину на роботу у Кіровоградську область на цегельний завод майстром. Кілька місяців пропрацювала аж тут із дому лиха звістка. Останнім часом батько зовсім занепав і все частіше лікувався у шпиталях та того разу потрапив до районної лікарні у тяжкому, безнадійному стані. Катерину директор відпустив додому у село. І вона кожен день ходила до батька . А одного разу прийшла і вже не застала живого. Із розпачу не знала, що й робити. Похоронила батька та й поїхала на роботу, а серце залишилося вдома, біля рідних. Відразу звернулася до директора, щоб розрахуватися, але він не давав згоду. Пообіцяв, що побудують хату від підприємства, щоб дівчина забрала маму і сестричку. Катерина Іванівна зраділа тій пропозиції, написала додому листа, та її мама категорично відмовилася від переїзду. Тоді дівчина написала листа Прокопу Федоровичу Клепачу із проханням прийняти на роботу. Він не відмовив. І ось вже Катерина Іванівна вдома - працює на цегляному заводі - майстром. Невдовзі вийшла заміж за місцевого хлопця Івана Стовбу, котрий трудився водієм. Народився у молодій родині первісток - синок Саша. Декрет тоді давали лише на чотири місяці. Побула молода жінка із немовлям два місяці після пологів та й вимушена іти на роботу. Жила вона із свекрами, а ходила додому маму доглядала. Забрали її на цегельний, але вже бухгалтером. Однак - це не "домашня" робота. Тож, коли запропонували бухгалтером у колгосп, залюбки погодилася. Там дев'ять років і трудилася.
Шістдесяті роки - важливий період у житті селян. Відбувається перехід від трудоднів до грошової оплати праці, поліпшується життєвий рівень, зростає роль економічної служби в колгоспі, зміцнюється матеріальна база. Але було багато й негативного: надмірне захоплення посівами гороху та кукурудзи, розорювання пасовищ біля річок і ставків тощо.
У 1959 році почалася електрифікація сіл. Найраніше електролампочки засвітилися у громадських місцях, а потім у будинках усіх селян. У побут колгоспників почали входити електропраски, телевізори, пральні машини та інша побутова електротехніка, були встановлені телефони не лише у громадських приміщеннях, але й у квартирах деяких спеціалістів.
Головою райвиконкому на той час став Іван Дмитрович Лущан. Приїхав у Петрівську сільську раду, як кажуть, встановлювати владу. Головою сільської ради обрали тракториста Василя Яковича Губаря. А секретарем Катерину Іванівну Стовбу. За роботу нові очільники села взялися завзято, зробили ремонт у сільській раді. Та Василя Яковича манило поле із ним він був на "ти". Не пристава до душі нова посада і невдовзі він перейшов у колгосп. А Олександрі Пилипівні Панченко довірили односельці головувати. Бухгалтером була Антонина Андріївна Духно, діловодом-касиром Галина Миколаївна Крицька.
Сільська рада та її виконком керували господарчим та соціально - культурним будівництвом, затверджували бюджет та кошториси видатків організацій і підприємств, які були на сільському бюджеті. Забезпечували дотримання законів, сприяли обороноспроможності країни. Слідкували за виконанням народно - господарчих планів організаціями, забезпечували ріст економіки та культури села, підвищення матеріального та культурного рівня жителів.
-Сільський голова тоді за все звітував перед райвиконкомом. Чи корови дояться? Чи урожай зібрано? І за культуру, і за освіту повністю відповідав голова, - розповідає К.І.Стовба.
У 1973 році О.П.Панченко іде секретарем парткому колгоспу. А Катерину Іванівну обирають на її місце.
-Було мені страшно і відмовлялася, і плакала спочатку. А допомогло те, що я усіх знала, була депутатом, секретарем сільської ради, прислухалася до людей, до їх думки. Встигала побувати за день і в полі, і на фермі. Все їздила на велосипеді. Був правда у сільській раді мотоцикл так ми його передали фельдшеру. Такого, щоб я чогось не виконала, те що доручало вище керівництво, у мене навіть і думки не виникало. Це ж який був сором для мене. В той час багато всього будувалося. На сільські ради давали будівельні матеріали. А голова сам, як кажуть, їздив "вибивав" їх і привозив у село, - розповідає Катерина Іванівна. - У роботі мені допомагало і те, що була я депутатом районної ради і не одне скликання.
Відповідальність, працьовитість, безкорисливість, щирість, відкритість та неабиякий запал. І це тільки мала частина, що розповідають про Катерину Іванівну ті люди, які поруч із нею працювали. На її рахунку чимало заслуг. Це той рідкісний приклад людей, які не потребують нічого в замін за свою роботу. Секрет успіху в досягненні цілей була і є працелюбність, стійкість, вольовий характер та бажання працювати. Катерина Іванівна ніколи не зупинялася. У неї завжди в запасі величезна кількість планів та нереалізованих ідей, які вона неодмінно втілювала в життя. Її за це поважало районне керівництво, колеги, друзі. В усьому сприяли і допомагали. А Катерина Іванівна із теплотою в душі і вдячністю згадує роки праці із І.Д. Лущаном, М.І. Сиротою, І.І.Полтавцем, М.О. Солодовником, С.І. Бехом, В.Ю. Горюн, Д.А. Кражаном, С.І. Керквудом. Допомагали у будівництві на селі І.У. Устименко, В.О. Годзь. Гарної думки колишня голова сільської ради про співпрацю із головою колгоспу А.П. Підлісним: "Анатолій Павлович керівник вимогливий, йому потрібно було обґрунтувати своє прохання і його доцільність і лише тоді допомагав. Не пам'ятаю такого моменту, щоб він не погодився, адже спільно ми дбали про розвиток громади. Дружно працювали. А які свята проводили - обжинок, проводів зими та ін. Уміли трудитися і відпочивати могли достойно. Людей цінили, поважали, прислухалися до їх думки."
У 70-ті роки значно зріс життєвий рівень селян. У селі все більше з'являється мотоциклів, автомашин, телевізорів. До послуг населення відкривається поштове відділення, налагоджується робота побуткомбінату, діє стаціонарна кіноустановка і бібліотека.
Широко ведеться асфальтування сільських вулиць і доріг між селами, зводяться будинки для спеціалістів та молодих сімей колгоспників.
У 1973 році було зібрано найбільший урожай зернових як у колгоспі, так і в усій Україні за весь час існування колгоспів. Зоряним часом, що змінив обличчя села, стали 70-80-і роки ХХ століття. Але не хлібом єдиним жили люди. Розвивалася культура і знову ж таки відповідальність була за сільським головою. Приїхали із району, сказали організувати хор і Катерині Іванівні Стовбі не треба двічі повторювати, тим більше, що жінка зачарована українською піснею була ще із дитинства.
-Колись співало усе село: від малечі до старійшин. І кожна пісня знала свій час. Бувало у дитинстві вилізу на грушу, що на краю вулиці росла і слухаю: ось співають на фермі, а там у полі лине пісня аж до неба, приглушуючи гукіт молотарки. Так співали, коли пригадуєш, аж душа стрепенеться, ожива, мов дитячі роки повернулися, коли все село співало в лугах, коли батьки були живі, а вік тільки зачинався. Така була сила в мелодій, що людям добре було, так співали, ніби молодість, ніби літа молодії поверталися. Достатньо згадати сінокоси, спів жінок та дівчат на лугах, так враз ніби переносишся в літа минулі, коли сонце було в півнеба, а трави в пояс, коли буяла золота пора юності-зростання. Так і заплакала б собі нишком, щоб сльоза непрохана покотилася, серце стислося, сама не знаю від чого, в горлі - клубок, в серці - туга-печаль за літами молодими. Як тоді говорилося, що пісня жити і будувати допомагала. Та воно так і було. Як на душі не гірко, натомишся, а пісню заспіваєш, то й полегшає, підбадьоришся - розповідає К.І.Стовба. - У школі організував хор учитель Дмитро Олександрович Коц. Виступати у Хорол їздили на підводі. Концертні номери показували на сцені і в приміщенні, де оце редакція газети "Вісті Хорольщини" тепер знаходиться. У 1973 році організували хор при Петрівському будинку культури. Хор-ланка "Берегиня", у складі якої було 19 учасниць, прославила Петрівку не тільки на всю Полтавщину, а й на всю Україну. Їй присвоїли звання народного ансамблю. Де ми тільки не виступали, на яких рівнях не були. Багато - професій об'єдналися в одному колективі. Сплетіння людських доль… Думки і почуття, вирази обличчя і підтанцьовування. Гучний пісенний потік - з цього все починалося . На жаль, хоч і не можемо себе уявити без пісні, та три роки тому припинили свою концертну діяльність, бо вже вік солідний та здоров'я підводить, багатьох учасниць, на превеликий жаль, не має серед живих. Підтримували у свій час народну творчість Е.О.Коломієць (на жаль, покійна), Н.М.Савіна, колишні керівники районного відділу культури. Велику увагу приділяла нам І.А.Гунько начальник відділу культури райдержадміністрації.
Катерина Іванівна Стовба може ще б багато гарних справ зробила для односельців на посаді сільського голови, якби не прийшов той час, що вимагав вищої освіти. У Хорольському районі тоді залишилися лише два очільники сіл, які мали вищу освіту. Катерина Іванівна пішла працювати звільненим головою профспілкової організації господарства. Вдячна за підтримку А.Г.Балюку голові райкому профспілки працівників сільського господарства. Займалася громадською роботою. Була обрана головою ради первинної організації ветеранів Петрівської сільської ради.
-Я все життя: від народження і до тепер не виїжджала із села, кожна травиночка мені рідна. Болить у мене душа за село, бо роки минають, а тут села вимирають…- розмірковує К.І.Стовба.-Яким було село Гирине, а тепер тільки назва залишилась. Ми знову стоїмо на роздоріжжі, не маємо впевненості у завтрашньому дні… Життя в селі, мов і різнобарвне, проте більшість буднів є сірими. Але селяни звикли до цього, бо робота для них - сенс життя на землі. У праці вони тамують усі жалі, ховають у ній і горе, і радість. Вони виросли тут, і переживають, що їх чекає далі, - зітхнувши додала ветеран праці.
Доля не балувала Катерину Іванівну Стовбу ніколи, як, певно, і всіх сільських жінок, особливо старшого покоління. Не довелось їй ходити теплими стежками дитинства: від проліскової пори через літо - в золоту осінь, аж до білої зими... Ніколи не вистачало часу і сили для себе - безкінечна робота, турботи, жіночі, материнські, а ще й завжди надто відповідальна робота. Так швидко спливли роки. У 2004 році на береги вічності відійшов її чоловік Іван Іванович. Повиростали син і донька. Син Олександр Іванович військовий, полковник, нині працює і мешкає у м. Києві. Донька Людмила Іванівна живе і трудиться у селі Петрівці. Гордиться бабуся своїми чотирма внуками. Марина, як і тато, стала військовим, має звання підполковника. Доньки син Саша учасник АТО. Вже й семеро правнучат горнуться до бабусиних ласкавих долонь, а гостинна оселя завжди радо приймає гостей. З'їжджається уся дружна родина до отчого порогу влітку. Отоді Катерині Іванівні не сумно. І допоможуть і розрадять. А взагалі тут завжди людно, бо доброти і любові, з яких зіткана душа господині, вистачає всім: рідним, знайомим, друзям. Її неспокійна вдача додає снаги, впевненості, а сама вона вже давно не лише сільський голова, а й справжній психолог, цілитель душі, бо вміє знайти потрібні слова, заспокоїти, розділити і сум, і радість. Про спокій і не думать. За що б вона не бралася, завжди вдавалося. А все через те, що живе Катерина Іванівна з відкритою настіж душею до людей.


Колись посада ланкової була однією Із найпочесніших у селі...


Спливають роки, як осіннє
листя за водою. Вже срібло вкрило скроні, та юна, нестаріюча душа ніжно і щиро випромінює тепло. Нещодавно Ганна Макарівна у колі рідних та друзів зустріла свій прекрасний 80-річний ювілей. Теплий сонячний день став ще яскравішим від щирих слів гостей, а бабуся, здавалося, помолодшала від тих побажань. І не дивно, що вітали ювілярку так багато людей, адже її люблять і поважають не лише члени родини, а й знайомі. "У мене два дні народження. Один - справжній, той день, коли з'явилася на світ минув у липні, а за записом у паспорті - 14 листопада. Святкую обидва раз так доля розпорядилася", - розповідає жінка.
Секретом того, що дев'ятий десяток "розміняла" вважає наполегливу працю й віру в Бога. Все життя жінка пропрацювала ланковою, ніколи не сиділа склавши руки і нині залишається такою ж моторною! Ні для кого не секрет, що джерелом такого буття є - нікому не бажати зла, не мати заздрощів до людей, вдовольнятися малим, бути привітним до всіх і більше посміхатися - саме за таким принципом живе іменинниця .
Поважний вік - не привід для прикрощів. Так вважає Ганна Макарівна Кузуб. Сповнена оптимізмом, душевною радістю, глибоким спокоєм, вона продовжує нам, молодим, подавати приклад мудрих, виважених вчинків.
Стверджують , що людина - творець свого щастя. Справжнє щастя - це, передусім, вміння любити життя і людей, це горде відчуття своєї вагомості. Але, мабуть, чи не найважливіше - це вміння віддавати всі сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям, як віддає його іменниниця.
А де ж таки криється коріння справжнього щастя? Відповідь на це питання авторка цих рядків намагалася знайти, перебираючи кожен крок життя, кожну перегорнуту його сторінку, напередодні ювілею, зустрівшись із Ганною Макарівною.
Багряні ґрона калини
Похмуре осіннє надвечір'я вже давно сховало за пазуху сонячне світило, та на городі Ганни Макарівни Кузуб своє сонце, яке щодня милує око й зігріває жіночу душу. В усій своїй красі рясніє яскраво-червоними ґронами кущ калини.
Вже у листопаді не виглядають крізь штахети піони, чорнобривці, айстри та майори. Ще жовтень зібрав останні букети. Натомість одна-однісінька лишилася багряніти калина. Така ж самотня, як і 80-річна господиня обійстя.
Минув рік, як провела в останню путь коханого чоловіка Івана Левковича. Подружжя прожило у злагоді та мирі шістдесят три роки. Іван Левкович працював бригадиром комплексної бригади, котра об'єднувала рільництво, і тваринництво. Він добре знав свою справу. Охоче допомагав дружині, навчав премудростей господарювання на полі. Випадково чи ні, а в поєднанні їхніх доль було щось символічне.
Ганна Макарівна та Іван Левкович не зустрічалися. Молоді люди навіть не зізнавалися у своїй симпатії одне до одного. У Івана були тоді інші наречені. Однак долю конем не об'їдеш.
- Для мене це було великою несподіванкою, коли Іван не те що запропонував вийти заміж та чекав відповіді, а ствердно підійшов і сказав: "Я тебе заберу". У великих селах, де було багато молоді, кожен куток мав свої вечорниці. ... вечорниці в своєму селі і навіть мандрували на "чужі" села, "роздивлялися, де є гарні та моторні дівчата". ..... Отак і мене "видивився" мій Іванко на досвітках. У той же вечір провів додому. Про своє рішення повідомив батькам. Старший Кузуб прийняв синове рішення залюбки, а майбутня свекруха "крутила носом", мовляв, із бідної,багатодітної ж сім`ї невістка. Та Іван заслав старостів і молодята побралися невдовзі. Ще до весілля свекор Левко Якович справив невісточці одежину пристойнішу, прийняв за рідну дитину та все життя допомагав і підтримував, і вдома, і на роботі допомагав. "Пом'якшала" і свекруха Катерина Олексіївна, коли одна за одною народилися дівчатка-внучатка. У декретних відпустках молода мама подовгу не сиділа, бо їх і не було тоді. Через одинадцять днів - після народження першої донечки та через тринадцять, як друга знайшлася - вийшла на роботу. А день минав, наче хвилина. Не встигне Ганна й поріг дому переступити , а вже на роботу бігти треба. Добре, що надійним тилом були свекри. І на колгоспну, й на домашню працю знаходила час, а на відпочинок - ні. Щоб менше думалося про труднощі, й молодь, і старші люди співали пісень. Тільки-но сонце за обрій сховається, село ніби починало жити іншим життям. В одному кутку лунала пісня "Ой у лузі калина", в іншому хтось затягував "Розпрягайте, хлопці, коней", а молоді дівчата щодуху виспівували "Чом ти не прийшов, як місяць зійшов?"…
Троє дітей Оля, Маруся і Володя уже давно залишили батьківську хату й мешкають зі своїми сім'ями в Кременчуці, Комсомольську. За добре серце доля обдарувала Ганну Макарівну п'ятьма внуками, та п'ятьма правнуками, котрих вона завжди чекає додому. До колиски дитинства вони приїжджають частенько . Допомагають мамі і бабусі. Материнське серце оживає у ці дні спілкування, а смуток всетаки частенько огортає душу. "У мене дуже добрі діти і внуки, турботливі та без мого діда все не те. Ні до кого й словом у хаті обізватися. Особливо довгими зимовими вечорами сумно. Приходять подружки мої сусідки Кузуб Надія Йосипівна, Галя Сербин. Можуть і по кілька разів на день провідати. Поговоримо про все…", - каже жінка.
У будинку Ганни Макарівни тихо, спокійно, затишно. На стіні, та столі можна побачити світлини дорогих серцю людей. Здається, ось-ось всі повернуться до хати і порушать тутешню тишу…
З любов'ю жінка розповідає про доньку та синів, п'ятьох онуків, правнуків . Щиро радіє їхнім успіхам і співчуває нелегким життєвим випробуванням. Не без щему у серці пригадує той час, коли найменший син Володимир виконував свій інтернаціональний обов'язок. Скільки недоспаних ночей, скільки слів вилилось із її ясних очей доки дочекалася таки свою кровиночку додому.
Зіронька роботящої
та непосидючої дівчини засяяла у селі Садовому
Героїня моєї оповіді охоче згадувала часи, коли процвітав їхній колгосп. Як жваво молотили жито і пшеницю комбайни, гектари землі обробляли трактори. У коморі зерна намолочували під самий дах, удосталь було й картоплі, й буряка. Роботи селянам вистачало. Доглядали кільканадцять тисяч голів рогатої худоби, 18 тисяч свиней, телят, овечок, коней. А тепер, бідкається Ганна Макарівна, таке зробилося...
Її зіронька засяяла у селі Садовому, а тоді воно мало назву Ялосовецьке, Петрівської сільської ради. Здобула науку шкільну, закінчивши сім класів. Хоча була найменшою у сім`ї та про дитячі забавки малій Ганні годі було й думати. Вона весь час була маминим хвостиком. Рано навчилася і в хаті прибирати, і їсти варити, і на городі поратися. А як підросла, то й на роботу з ненькою бігала. Мати йшла на колгоспне поле картоплю полоти, і Ганнуся з нею. Три ряди веде ненька, один - маленька помічниця. А в п'ятнадцять років дівчинка й сама почала на хліб заробляти - пішла у ланку. Хоч і звикла дівчина до роботи та все одно було важко поруч із дорослими жінками. Поплаче, бувало, через тяжкі заробітки та й знову до роботи стає. Може б, і скаржилася на несправедливу долю, так не було кому, бо всі тоді так працювали. Батько загинув на війні, а їх шестеро діток залишилось у матері. Доводилось якось виживати.
-Як же я могла своїми малими руками таку важку роботу робити? Звідки в них тій силі взятися? Не робота, а мука. А так хотілося мати хромові чоботи, спідницю "в гармошку". Мусила заробляти, не могла ж я сидіти на шиї у матері. А тепер лежать у шафі не одна спідниця й нікому вже не потрібні. Важко було. -Розповідає іменниця.
Відтоді і до виходу на пенсію Ганна Макарівна нікому не поступалася своєю посадою. Вдача в жінки така, що не любить пасти задніх. Для неї робота в полі була чимсь більшим, ніж просто заробіток. Полю героїня моєї оповіді віддала сорок два роки свого життя. За цей час різного було, та хороше згадується більше. І як тільки діти не вмовляли матір не працювати після пенсії, Ганна Макарівна їх не послухала. Ще шість років ходила на роботу. Її і зараз не відпускає ностальгія " Якби ж то хоч трошки більше здоров'я та сили зараз мала, ще б працювала". Зі сльозами на очах вона згадує свій останній робочий день.
У кожного власна доля. Та честь і шана приходять до людини разом із великою працею, переконана Ганна Макарівна. Вона й сьогодні, у свої 80 років, непосидюща. Не промине, жодної події у селі, щоб не взяти участь, а ще каже "служить Богові" у церкві старостою. А скільки тією роботи було перероблено за чотири десятиліття у колгоспі. Її ланка завжди була передовою. У повоєнні роки на буряковій плантації працювали переважно вдови та матері солдатські, дівчата. Головним знаряддям у жінок були сапи та лопати. Формували густоту сходів. Ганна вправно розпушувала міжряддя, виполювала слабкі рослини. Бувало й так, що якась із полільниць занедужає або з іншої причини не може стати до роботи. Ганна в обідню перерву чи по закінченні робочого дня береться до її рядків. Дивлячись на дівчину, й інші жінки ставали поруч. Норма була прополоти 14 соток одній полільниці на день, а у ланці Ганни Макарівни прополювали по 45 соток. Сама ветеран праці каже за увесь час власноручно виполола 286 гектарів цукристих ( 6-7 гектарів за сезон). Над своєю ділянкою буряків дівчата працювали, не покладаючи рук, і вдень, і вночі: удобрювали, сіяли, мотижили, проривали, захищали від довгоносиків та від морозів... Однак хоч до праці в селі і звикли, але ж не до такої ударної! Нарешті наставала осінь. Час викопувати буряки. Копали буряки вручну, а ще чистили, переносили в бурти, готували до зважування. Її ланка зібрала 520 цнт. буряків із гектара, 220 центнерів картоплі з гектара, а по колгоспу врожай картоплі був 170 цнт. із га. Коли переважили останню купу солодких коренів, впевнились: рекорд є. Гуло село: "Оце тобі й Ганна та дівчата, прославила на всю область, країну!". А скільки ще різних робіт виконували ланчата, такої, що не вимірювалася у цифрах. І розвантажували, і на фермах підміняли тваринників.
- Щоб перша нагорода була не останньою! - побажав тоді голова колгоспу зніяковілій молодій ланковій. Схоже, Ганна сприйняла побажання всерйоз. У 1971 році ланка зібрала найвищі в районі врожаї цукрових буряків і кукурудзи. В числі інших трудівниць, а в ланці працювали 20 жінок, ланкову удостоїли ордена "Трудового Червоного Прапора". Пам'ятним для Ганни Макарівни видався 1973 рік. Вона стала першою у селі жінкою, яку нагородили найвищим на той час у країні Орденом Леніна.
Ганну Макарівну обирали депутатом два рази обласної ради, а впродовж шести скликань вона представляла інтереси земляків у Районній раді, брала активну участь у громадському житті села і району. Незмінною залишалася тільки її посада ланкової. Її портрет занесений і зараз на “Дошку пошани ветеранів”, яка заснована радою первинної організації ветеранів Андріївської сільської ради. Чоловік Іван Левкович Кузуб теж мав високі нагороди.
"Ми раділи життю без війни, стабільній роботі й зарплаті"
- Як не важко жилося, та все ж радісно й весело. Люди були доброзичливі. Такої розкоші, як нині, ніхто з нас не знав. Ми раділи життю без війни, стабільній роботі й зарплаті, а тепер люди без діла пропадають. Нема бідним куди своєї сили діти. П'ють, гуляють, на шиї у рідних сидять. А тобі колись ніде вільної хвилини не проґавиш. Із поля одразу біжиш на город. Сапа сама не поле, на мене чекає. Полю грядки, тихенько щось собі наспівую, і сапа моя витанцьовує, - жартує співрозмовниця. - А замолоду за вечір могла не один десяток пісень проспівати із ровесницями, хоч правда, особливого таланту і не мала.
Колгоспна праця виснажувала, але Ганна знаходила час і поратися біля плити, і порядкувати на городі, при цьому не забуваючи посіяти квітів, побілити хату зовні і прибрати всередині. Ганна любила затишок і створювала його у своїй оселі. І це тоді, коли повністю віддавалась роботі, "довгий час була ланковою, а колгоспна робота - суцільні прориви".
Та й донині у Ганни Макарівни причепурено на обійсті, у хаті затишок. До приходу гостей смакоти різної наготовить.
Завжди врівноважена, спокійна, щира і щедра душею. Від неї вся родина черпає мудрість, життєвий досвід. Біля неї стають ніби сильнішими.
Земний уклін Вам, імениннице, за любов до людей, за Ваше щире серце, за сонце Вашої душі. Здоров'я Вам, безмежних радостей і довгих літ життя, рясних Божих благословінь!


Наперебій говорять теплі слова про Петрівну - і добра, і чуйна, і добросовісна


У медицині є така категорія лікарів, яких називають сімейними. Ось Любов Петрівну Гусаренко я б назвала сімейною листоношею, бо пропрацювала вона у Клепачівському відділенні поштового зв'язку сорок років, із них тридцять - завідуючою. Тож знає жінка не лише кожну людину, а і її проблеми.
Поштовий зв'язок - це особлива служба була і залишається, де працюють не просто фахівці, а люди, всією душею віддані поштовій справі. Представники цієї професії заслуговують на найкраще ставлення, адже виконують нелегке завдання із доставки періодичних видань, листів. Любов Петрівну Гусаренко люди люблять. На дільниці її не забувають і знають навіть маленькі діти, а дорослі, особливо пенсіонери, зустрічають, як дорогого гостя. Свою роботу любила і любить, взагалі їй подобається спілкування із людьми і не жалкує, що колись прийшла на пошту, хоча починати було непросто.
- Це лише на перший погляд здається, що робота листоноші проста. Але насправді це не так. Складно було запам'ятати численні назви газет. А тоді передплата у Клепачах була три тисячі примірників. Величезні сумки були наповнені періодикою. Взимку листоноші приїздили санчатами. Покладуть частину пошти відвезуть на одну вулицю, потім на іншу. Щоденно доводилося долати чималі відстані, тож боліли ноги, - згадує Любов Петрівна. - Дівчата пропонували у кожній домівці вітати рідних, тож вітальні телеграми по 50-60 на свято назбирувалось. Знали ж бо, де у кого родичі живуть, звідки надходять листи, посилки, бо мобільних телефонів та інтернету тоді не було - найпопулярнішим ставали телеграми на ті часи. А їх зміст треба було передати у Хорол, а там записували і вже передавали далі. А як, не доводь Господи, хто помре, той серед ночі доводилось іти повідомляти цю сумну звістку.
Багато клієнтів стали для неї, як рідні. Тепер вона знає, що головне в її професії - допомагати людям.
- Це робота для тих, хто любить і вміє спілкуватися, - впевнена Любов Петрівна. - Коли приходиш із листом, багато людей, особливо похилого віку, хочуть поговорити, розповісти про свої справи. Іноді просять купити в магазині якісь речі або ліки в аптеці, а тепер багато чого прямо на пошті продається, - розповідає жінка, - принести конверти, марки, товари, прийняти комунальні платежі.
Люди стояли за нею горою. Наперебій говорять про Петрівну теплі слова - і добра, і чуйна, і добросовісна. Адже жінка не уявляє себе без людей. Вона і після виходу на заслужений відпочинок приходила, допомагала своїм молодим колегам і зараз, проходячи мимо, не може не зайти поспілкуватися із людьми. Не уявляє своє життя без пошти. За словами колишньої завідуючої, за багато років спілкування вона не тільки знає всіх жителів своєї дільниці, але й їхні смаки. Тому до кожного у неї свій підхід. Звикла вона і до характерів своїх земляків, тож, крім обов'язків листоноші, завідуючої нерідко виконувала роль психолога.
- Багато людей і нині за звичкою обговорюють зі мною свої проблеми, радості. Вони знають, що я нікому не розкажу, а на душі буде легше, - каже Любов Петрівна.
Тяжко без своєї пошти - сумно, бо давно вже не працює. Тож за будь якої нагоди - телефонує, заходить у відділення, щоб з'ясувати, як справи.
- Для мене головне, щоб всі живі були. Втрата кожного жителя мого села - горе. Якщо хтось вмирає, завжди заходжу в будинок і прощаюсь з цією людиною, - каже вона. - Голова правління СВК "Перемога" А.Г.Пасюта теж дуже уважний до всього, що на селі відбувається. Яким би не був зайнятим, завжди знайде можливість прийти в останню путь провести односельця. Подобається його людська позиція, ставлення до ветеранів та і не тільки мені.
Платять добром Любові Петрівні й жителі. Для них - і молодих, і людей похилого віку - вона досі Люба, а не Любов Петрівна.
До керівництва колишнього ЦПЗ № 2 неодноразово зверталися жителі, яких вона обслуговувала, особливо часто із вдячністю, бо вміла завідуюча і розрадити, і заспокоїти добрим словом.
Колеги поважають Любов Петрівну за людяність, щирість, працелюбність, ініціативність. Вона завжди є прикладом та наставником для молодих колег. Її добре знали й у всіх поштових відділеннях, бо Клепачі були завжди серед перших. Поява молодої листоноші стала настільки звичною, ніби вона працювала там вже довгі роки. У 1969 році, після декрету, закінчивши курси продавців, вийшла працювати у магазин. Пошта тільки організовувалася. Потрібні були листоноші. От і пішла молода жінка освоювати цю роботу спочатку помічником листоноші. Справлялася добре, працювала, як кажуть, із вогником, завзято, бо їй дуже подобалося працювати. От вже стала і помічником начальника поштового відділення. А із 1973 і по 2003 рік трудилася завідуючою тридцять років.
- Слава про роботу Клепачівського поштового відділення того часу і до нині не тьмяніє. Гарно працювали, добрі показники мали, був ідеальний фінансовий порядок у документах, - стверджує Таміла Олексіївна Плужник, начальник центрального відділення поштового зв'язку м.Хорол.
Портрет Л.П.Гусаренко заносився неодноразово і на районну дошку пошани і на обласну, безліч грамот різного рівня має ветеран праці.
-Для мене головне, - каже Любов Петрівна, - не нагороди, а працювати так, щоб не було нарікань у людей. Пригадую один такий випадок: поскаржився передплатник, що запізнилися із газетою на годину. "Я ж приходжу обідати і за столом читаю новини, а ви мене позбавили цього аж на півдня". Що ж звернули на це увагу і більше чоловік не скаржився. Часто бувало таке, що вже закрию пошту, а тут назустріч доярка поспішає на роботу і по дорозі вирішила заскочити за електроенергію заплатити. Доводилося відкривати, вважити людині. Хоч це було й непросто відімкнути замок та й усе, а сигналізація іще ж - та одним словом клопіт немалий. Але ж як ти відмовиш. А купони як ходили. Як ми їх різали вдома - діти допомагали. Їдуть із перевіркою із Хорола, а Віра Данилівна Калініченко телефонує : "Чи в тебе все там у порядку". Було візьмуть пачку конвертів передивляться, чи на кожному є марки наклеєні. А ручки, а листівки - усьому треба порядок дати. Копієчка в копієчку співпадали… - Колектив у нас гарний, згуртований, без нього сама я нічого б не зробила, - відверто каже Любов Петрівна, - тож я всім своїм працівникам щиро вдячна за їхню нелегку роботу. Та й зараз працюють гарні листоноші на чолі із Оленою Володимирівною Шендрик.
Я прийшла працювати, коли начальником центрального відділення був Аркадій Палаєв, не пам'ятаю як його по батькові. Багато років із Віктором Кіндратовичем Тритяком трудилася. Наталю Василівну Чепурну вивчила. Її направили начальником відділення у Новачиху, а згодом запропонували перейти у Хорол. Я їй кажу: "Їдь, не вагайся, з того хутора". Бачите успішно вона працювала, бо і в Полтаву забрали. Скільки всього є згадати аби б пам'ять не підводила. Їздили на семінари у Полтаву, Кременчук, курси начальників на три місяці. Особливо важко було, коли ті курси перед святами. Приїдеш, а на пошті мішки величезні із листівками та листами, тільки і встигай у клітки розкладай. Був на той час профсоюз активний. Організовували нам екскурсії до різних міст колишнього союзу. То під час цих поїздок ми знайомилися і так здружувалися, на все життя. На роботі часу не вистачало для спілкування, а там багато вільного часу, невимушена обстановка. Із телефоністами спілкувалися, ріднилися. Читаю газету районну дивись когось побачу, про когось дізнаюсь, разом же стільки пережито…
У такі миті кожен відчуває себе молодшим, а давнім спогадам немає кінця. Що діється зі спогадами? Приходить час, коли внуки й правнуки беруть їх, як путівник і вирушають у подорож по життю. Любов Петрівна має двоє чудових діток та чотирьох славних внуків, двоє правнучат. Майбутній чоловік працював завклубом, а вона ще ходила до школи. Познайомились, потоваришували, згодом стали на весільний рушник. Роки пролетіли. Син Олександр та донька Юля мають вже своїх діток. Вже у бабусі та дідуся з'явилися правнучата -двійнятка. Хороша, дружна родина - щаслива, де бережуть і примножують родинні традиції, поважають одне одного, дбають, щоб усю родину поважали. Квітує сімейство Гусаренків любов'ю, злагодою та добротою. Як і квіти, посаджені руками Любові Петрівни, що кругом і на городі, і в хаті ваблять погляд своєю неперевершеністю. Як і багато жінок, Любов Петрівна дуже любить квіти, особливо перші. Вона вирішила свою любов зробити захопленням. Тримаючи у руках власноруч вирощені квіти, не приховує свого захоплення : " Дивіться, які вони гарні, з сильним листям і такими тендітними голівками. Ледь вловимий аромат від цієї моєї ніжної радості вже нагадує - весна прийшла", - це так говорить жінка про тюльпани.
-Квітів у мене багато. Он тільки у хаті 27 горщиків, а ще ж у дворі, а на огороді. Мені ось у жовтні цього року 78 років, вже й не сила за ними доглядати, а квіти люблю, вони мені як діти. Внучок подарував на ювілей орхідею - я на неї дивлюся і ніби вся моя родина мені посміхається. Обмінююся квітами з Оленою теперішньою завпоштою, радимося, як вирощувати кожну із них. У район як поїду не втримаюсь, якусь звабницю - квітку та й везу додому. Тепер тільки ось квіти, а раніше й живність тримали із чоловіком. Була депутатом сільської ради, зараз секретарем у первинній організації ветеранів. Передплачую багато років газету "Вісті Хорольщини". Тільки листоноша принесе обов'язково відразу хоч погортаю. Цікавлюся життям села, району. Буду завжди виписувати районну газету , якою б вона не була.
Ось такі читачі, шановані люди на Хорольщині, активні, небайдужі. Цікаві, допитливі, непосидючі і по-справжньому щирі ... Саме на таких працівниках, як Любов Петрівна Гусаренко, і трималася та тримається "Укрпошта" і наша газета! Низький Вам уклін, з роси і води, шановна людино!


ВИШИВАНКА ДЛЯ НЕВІСТОЧКИ


"Чарівній і милій шанувальниці поетичного слова Тетяні Миколаївні від автора. Зичу долі прихильної, щастя жіночого, добра і любові. З повагою Наталія Баклай". До цих слів , думаю, доєднаються усі, хто знає Тетяну Миколаївну Семенюту із села Покровська Багачка. Вона щира, привітна і доброзичлива.
Багато людей хоча б раз у житті при спілкуванні з якою-небудь людиною відчували, ніби знають її довгий час. І в такій ситуації їм дуже затишно і спокійно, наче поруч споріднена душа, яка може не мати з вами кровного зв'язку, але при цьому дуже близька по духу, і має спільні інтереси і звички. Ось так і Тетяна Миколаївна, прочитавши вірші в обласній газеті Наталії Баклай, відчула близьку по духу жінку. Т.М.Семенюта, до речі, дуже любила і любить читати книги, журнали, газети, при кожній слушній нагоді завжди купувала книги. Придбала збірочку віршів, коли була в справах у Полтаві, і мріяла про зустріч з поетесою та автограф. І шукала цієї нагоди, а знайомство сталося випадково у парку обласного центру. Жінка сиділа і читала поезії відомої поетеси. Неподалік відпочивала і сама Наталія Баклай. Розговорились, поспілкувались, обмінялися номерами телефонів. Потім Тетяна Миколаївна побувала на презентаціях, творчих вечорах поетеси, удома в гостях. Цікавість та захоплення поезією привела до дружби Наталії Михайлівни та Тетяни Миколаївни. У творах Наталії Баклай, стверджують мовознавці, ні почуття, ні слова випадкового не має. Кожна поезія дзвенить, вібрує, зворушує великими, справжніми людськими емоціями. "Секрет майстерності поетеси в тому, що вміє віднаходити довкола себе оголені нерви, які зачіпають за живе навіть безнадійно зачерствілі душі". Поетична творчість Наталі Баклай - відбиток стану людини, не байдужої до всього, що відбувається тут, поруч, на відстані зболеної і дуже чутливої душі.... Нова, десята збірка поезій "Батькова криниця", яку прочитала Т.М.Семенюта, не відриваючись, з першої до останньої сторінки, схвилювала - глибоким сумом, яким пронизано багато віршів цієї збірки. В них - біль за долю нашої незалежної України, біль за людей, які бажають і заслуговують на краще життя, біль за батька, який старіє і втрачає надії та сили, за бабу Галю, яка торгує віниками, заробляючи на прожиття, біль за дядьків - копачів ям для померлих, біль за тихо вмираючими селами - колискою і годувальницею нашої нації…
Та хіба можна переказати справжню поезію простими словами?! Її треба читати, вбирати до серця, яке, переконана шанувальниця Т.М.Семенюта, ні в кого не залишиться байдужим.
У мальовничому Семенівському краю стоїть під Божими небесами село Дем`янівка. Мала батьківщина Т.М.Семенюти. І хоч уже сорок років вона багачанська, хоч давно відчуває себе у Покровській Багачці тутешньою, з пам'яті серця не стерли Дем`янівку ні час, ні відстань. Спочатку їздила часто туди допомагати та в гості до батьків, і тепер от приїжджає вклонитися рідним. Хоч і не так часто, як хотілося. Кожному з нас відомі слова Тараса Шевченка: " Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні - неначе писанка село…" " Це мов би про мою рідну Дем`янівку написано. Хочеться сказати ще й про чудову природу, - розповідає Тетяна Миколаївна. - Про нашу сільську благодать так говорили односельці: "Уткни гілку верби, а виросте груша". Та й хіба можна забути красу вранішнього сходу Сонця, вечірнього заходу, прохолоду зіркового нічного неба? А як цвіло й буяло все навкруги! Спочатку після рясного бузкового цвіту п'янила солодкими пахощами акація, за нею липа, яка росла зразу за городом. А на долині, особливо після дощу, босоніж, у теплій воді бавилась галаслива дітвора з усієї вулиці. Увесь простір заповнювався зранку пташиним щебетом. Все купалось у сонячних променях від землі аж до небес. Згодом сад манив поласувати смачними вишнями, малиною, смородиною, після них в кінці літа - соковитими червонобокими яблуками, запашними грушами, духмяними сливами. І все це своє, не куплене, виплекане дбайливими руками. Хіба можна переоцінити таку працю? Ні, їй ціни немає, нею насолоджувались і раділи, дякували Всевишньому. ..
У Хоролі знають про наше село, бо часто їздять відпочивати туди. Воно розташоване на березі Кременчуцького водосховища. Село віддалене - тридцять п'ять кілометрів від Семенівки і так боляче за свою маленьку батьківщину, що ні автотранспортного сполучення не має, не приїздять сюди ні цирк, ні Наталія Май, бо й клуб майже розібрали. Не один раз письмово зверталася до керівників району, щоб хоч один раз на тиждень у село курсував автобус. Так і немає чим добратися туди, хіба що власним автомобілем та чи у всіх жителів він є. Душа невимовно страждає, що рідне село напризволяще покинуте", - із сумом розповідає жінка. Адже Тетяна Миколаївна тут народилася, серед неписаної краси сільських краєвидів виросла і в школу тут ходила, правда 9 і 10 клас за дванадцять кілометрів їздила на велосипеді у село Оболонь. Після закінчення школи здобула професію бухгалтера у Полтавському кооперативному технікумі. Попросилася на роботу у Хорол, щоб зручніше і ближче було додому їздити, хоч робота була і в Полтаві. За направленням почала працювати у Покровськобагачанському споживчому товаристві, заступником головного бухгалтера. Робота їй подобалась, а от очолювати бухгалтерію особливого бажання не було, а все таки довелось. У 1991 році її призначено головним бухгалтером. Правда учителі в рідній школі пророчили іншу долю. Тетянка багато читала, писала гарні твори на вільну тему, причому грамотно. Отож і радив їй учитель української мови і літератури іти в журналісти. А коли дізнався, що вона стала бухгалтером, здивувався і з великим розчаруванням махнув рукою при зустрічі у її бік , мовляв " ото утнула номер, тепер хай на себе зважає". Тетяна Миколаївна жодного дня не пожалкувала, що обрала саме цю професію. А взагалі то люди, які поєднують творчість із точними науками є унікальними. "Натхнення в математиці необхідне, як і в поезії , - каже жінка і додає, - я не розумію, як може праця вважатися кимось нудною, якщо вона потребує зосередженості та застосування розумових зусиль!" Також бухгалтерія розвиває математичні здібності людини. Бухгалтери можуть швидко та точно рахувати великі числа. Обдурити людину цієї професії біля прилавка магазину просто неможливо. Професія бухгалтера привчає людину до акуратності та порядку. Адже така праця вимагає великої відповідальності за матеріальні цінності. Подивіться на типового представника цієї професії. Це підтягнута, акуратно, ошатно вдягнена людина. Звикнувши завжди бути енергійним та зібраним на роботі, бухгалтер залишається таким і поза нею. Його життя теж впорядковане, але зовсім не нудне. "Та коли там було нудьгувати, - розповідає Тетяна Миколаївна, точно як написав текст пісні науковець, поет Василь Дерій, котра легко й оптимістично розповідає про нелегку працю: "Сім'я стрічає Новий рік і чути всюди жарти... В задумі тільки … - він головний бухгалтер... Фінансів головний - наш головний бухгалтер!..." Так точно воно і було, що люди святкують Новий рік, а бухгалтерія "дебет із кредитом" зводить. Переоцінки, інкасація кожен місяць - є що пригадати. Кооперація на території сільських рад була довго передовою, ще б трималися, якби не приєднали Покровськобагачанський хлібзавод. Їх борги погасили, а свої набули і збанкрутіли. Мої колеги до цього часу згадують, як працювали дружно у споживчому товаристві, які були часи. Потім з'явилися приватні підприємці і наша галузь розвалилася зовсім…". У 59 років Тетяна Миколаївна пішла на заслужений відпочинок і така нудьга охопила її душу. Адже, як говорив Ф.Стендаль: " Моя душа - це полум'я: вона мучиться, якщо немає можливості палати". Так само і героїня нашої розповіді сумувала за роботою, за людьми, за тією круговертю справ, якою була оточена щодня. Від цієї туги її врятувала невісточка Наталя, подарувавши на день народження все необхідне для вишивання бісером - схему соняшника, бісер, приладдя. Думала жінка, що не опанує цього мистецтва і буде шити хтозна скільки одну річ. Та щовечора у вільний від домашньої роботи час, вона стібок за стібком за місяць вишила картину і залишилася вельми задоволеною.
Кажуть, що займатися живописом за допомогою голки та нитки" може лише людина з добрим чуйним серцем і чистими думками. Отож мабуть недаремно легко піддалося це ремесло Тетяні Миколаївні. Якщо у майстрині в серці оселилися образи чи недобрі наміри, це "видають" очі на картинах чи іконах - безрадісні чи навіть злі. А у Т.М. Семенюти вони світлі, яскраві. Ця творчість одночасно відображає сутність людини, а також для багатьох є свого роду профілактикою важких думок та емоцій.
Вишивка бісером - тонка і копітка робота. В даний час вишивка бісером може називатися модною новинкою, незважаючи на те, що наші бабусі та прабабусі давно блискуче опанували цією технікою прикраси одягу та аксесуарів. У XIX столітті багато панянок гуляли в сукнях з вишитими трояндами, ліліями або індійськими малюнками. Бісером прикрашали ридикюлі, чорнильниці і навіть посуд. Не менш популярною була і вишивка картин. Але, на жаль, з часом майстерність вишивки бісером було забуто. Сьогоднішній день вніс корективи в минуле і повернув давно забуте мистецтво. Бісером вишивають відомі картини великих художників, православні ікони, прикрашають ризи священослужителів і сучасний одяг: джинси, светри, спідниці, сукні. Тетяна Миколаївна вишиває сорочки, ікони, картини. Недавно вишила бісером вишиванку невістці Наталі і собі також. До речі вона лише одна у селі Покровська Багачка шиє бісером вишиванки. За вишиванням часто пригадує молоді роки, як вперше переступила поріг контори Покровськобагачанського споживчого товариства. Саме у той день і зустріла свою долю, майбутнього чоловіка Михайла. Він працював у Хорольській автоколоні, розвозив хліб. Якраз заїхав, а тут молоді дівчата з речами - на роботу влаштовуються. Квартиру питали, де б можна було поселитися. Старші колеги попросили юнака відвезти дівчат за названою ними адресою. Отак і зав'язалася дружба, а потім зародилося кохання і через рік Тетяна та Михайло стали на весільний рушник.
- Чоловік часто каже, що міг би тоді і не відвезти... Він у мене дуже хороший, хазяйновитий. Уміє виконувати будь-яку чоловічу роботу: і каменяр, і тесля, взуття відремонтує, пошити може гарні рукавички чи чохол до сідла велосипеда… Будували хату, майже всі роботи своїми руками робив. Про таких, як мій Михайло Ілліч, кажуть "майстер на всі руки", а односельці називають "сільським кулібіним". Утім найбільше приваблює його, як умільця можливість фантазувати над виробами, вдихати життя у власні винаходи - склав приміром сам мотоблок. Ремонтує швейні машини, в електриці тямить. - Хвалиться жінка. - Працював чоловік спочатку водієм, а потім пішов у ремонтно-транспортне сільськогосподарське підприємство інженером-комплектувальником. Зупиняв, як і сотні його побратимів, Чорнобильське лихо. Тож на заслужений відпочинок пішов у 50 років. Няньчив внучат. І жіночу роботу робив , як було потрібно. Одним словом, ніякого діла не цурається. Разом виховали і виростили чудового сина Романа. Бог нам подарував добру невісточку Наталю. Дуже нам із чоловіком хотілося донечки, от і маємо тепер її. Славні внучатка зростають - шістнадцятирічна Аня та дев'ятирічний Рома. Діти живуть неподалік і як ми із чоловіком не побачимо внуків та не поспілкуємось, то вважаємо, що то марно прожитий день. Тривожно на душі за їх майбутнє, взагалі за чужих дітей, за долю України. Як почую тужливу, народну пісню-реквієм, пісенний символ Революції Гідності "Пливе кача по Тисині" так і взагалі серце розривається від туги і смутку. Ось, думаєш, іще чиясь душа невинна злетіла на небеса. Загиблих проводжають в останню дорогу під звуки цього сумного музичного твору. Біль, жах і смерть - це та велика ціна, яку платять українці за перемогу. І чомусь у горі, в хворобі, на війні не має невіруючих у Бога людей. Я і сама почала ходити до церкви, коли у моїй родині трапилася біда. На щастя лихо відступило. Тож тепер дякую Богу за його милість…"- жінка змовкла на кілька хвилин, ніби щось знову у пам'яті перебираючи, а авторка цих рядків пригадала недавню гарну статтю Тетяни Миколаївни у газету "Вісті Хорольщини"...
З давніх-давен людство умовно поділилося на технарів і гуманітаріїв, на фізиків і ліриків. Проте чіткої межі між ними немає. Розсудливість і творча уява живуть поруч. Розум і душа, інтелект і натхнення, математика і поезія - це два крила нашого життя. Так і Тетяна Миколаївна поєднувала літературу з математикою, бухгалтерією, писала часто статті до районної газети, любила фотографувати різні мальовничі краєвиди рідного краю. Із 1978 року передплачує нашу районну газету "Вісті Хорольщини". Тож у прийдешньому році вже й наступить сорокарічний ювілей її дружби із виданням. А нам газетярам надзвичайно приємно, що є серед наших передплатників такі творчі, небайдужі, шановані на Хорольщині читачі, про життя яких ми із великим задоволенням пишемо і будемо писати!


ВИШИВАНКА ДЛЯ НЕВІСТОЧКИ


"Чарівній і милій шанувальниці поетичного слова Тетяні Миколаївні від автора. Зичу долі прихильної, щастя жіночого, добра і любові. З повагою Наталія Баклай". До цих слів , думаю, доєднаються усі, хто знає Тетяну Миколаївну Семенюту із села Покровська Багачка. Вона щира, привітна і доброзичлива.
Багато людей хоча б раз у житті при спілкуванні з якою-небудь людиною відчували, ніби знають її довгий час. І в такій ситуації їм дуже затишно і спокійно, наче поруч споріднена душа, яка може не мати з вами кровного зв'язку, але при цьому дуже близька по духу, і має спільні інтереси і звички. Ось так і Тетяна Миколаївна, прочитавши вірші в обласній газеті Наталії Баклай, відчула близьку по духу жінку. Т.М.Семенюта, до речі, дуже любила і любить читати книги, журнали, газети, при кожній слушній нагоді завжди купувала книги. Придбала збірочку віршів, коли була в справах у Полтаві, і мріяла про зустріч з поетесою та автограф. І шукала цієї нагоди, а знайомство сталося випадково у парку обласного центру. Жінка сиділа і читала поезії відомої поетеси. Неподалік відпочивала і сама Наталія Баклай. Розговорились, поспілкувались, обмінялися номерами телефонів. Потім Тетяна Миколаївна побувала на презентаціях, творчих вечорах поетеси, удома в гостях. Цікавість та захоплення поезією привела до дружби Наталії Михайлівни та Тетяни Миколаївни. У творах Наталії Баклай, стверджують мовознавці, ні почуття, ні слова випадкового не має. Кожна поезія дзвенить, вібрує, зворушує великими, справжніми людськими емоціями. "Секрет майстерності поетеси в тому, що вміє віднаходити довкола себе оголені нерви, які зачіпають за живе навіть безнадійно зачерствілі душі". Поетична творчість Наталі Баклай - відбиток стану людини, не байдужої до всього, що відбувається тут, поруч, на відстані зболеної і дуже чутливої душі.... Нова, десята збірка поезій "Батькова криниця", яку прочитала Т.М.Семенюта, не відриваючись, з першої до останньої сторінки, схвилювала - глибоким сумом, яким пронизано багато віршів цієї збірки. В них - біль за долю нашої незалежної України, біль за людей, які бажають і заслуговують на краще життя, біль за батька, який старіє і втрачає надії та сили, за бабу Галю, яка торгує віниками, заробляючи на прожиття, біль за дядьків - копачів ям для померлих, біль за тихо вмираючими селами - колискою і годувальницею нашої нації…
Та хіба можна переказати справжню поезію простими словами?! Її треба читати, вбирати до серця, яке, переконана шанувальниця Т.М.Семенюта, ні в кого не залишиться байдужим.
У мальовничому Семенівському краю стоїть під Божими небесами село Дем`янівка. Мала батьківщина Т.М.Семенюти. І хоч уже сорок років вона багачанська, хоч давно відчуває себе у Покровській Багачці тутешньою, з пам'яті серця не стерли Дем`янівку ні час, ні відстань. Спочатку їздила часто туди допомагати та в гості до батьків, і тепер от приїжджає вклонитися рідним. Хоч і не так часто, як хотілося. Кожному з нас відомі слова Тараса Шевченка: " Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні - неначе писанка село…" " Це мов би про мою рідну Дем`янівку написано. Хочеться сказати ще й про чудову природу, - розповідає Тетяна Миколаївна. - Про нашу сільську благодать так говорили односельці: "Уткни гілку верби, а виросте груша". Та й хіба можна забути красу вранішнього сходу Сонця, вечірнього заходу, прохолоду зіркового нічного неба? А як цвіло й буяло все навкруги! Спочатку після рясного бузкового цвіту п'янила солодкими пахощами акація, за нею липа, яка росла зразу за городом. А на долині, особливо після дощу, босоніж, у теплій воді бавилась галаслива дітвора з усієї вулиці. Увесь простір заповнювався зранку пташиним щебетом. Все купалось у сонячних променях від землі аж до небес. Згодом сад манив поласувати смачними вишнями, малиною, смородиною, після них в кінці літа - соковитими червонобокими яблуками, запашними грушами, духмяними сливами. І все це своє, не куплене, виплекане дбайливими руками. Хіба можна переоцінити таку працю? Ні, їй ціни немає, нею насолоджувались і раділи, дякували Всевишньому. ..
У Хоролі знають про наше село, бо часто їздять відпочивати туди. Воно розташоване на березі Кременчуцького водосховища. Село віддалене - тридцять п'ять кілометрів від Семенівки і так боляче за свою маленьку батьківщину, що ні автотранспортного сполучення не має, не приїздять сюди ні цирк, ні Наталія Май, бо й клуб майже розібрали. Не один раз письмово зверталася до керівників району, щоб хоч один раз на тиждень у село курсував автобус. Так і немає чим добратися туди, хіба що власним автомобілем та чи у всіх жителів він є. Душа невимовно страждає, що рідне село напризволяще покинуте", - із сумом розповідає жінка. Адже Тетяна Миколаївна тут народилася, серед неписаної краси сільських краєвидів виросла і в школу тут ходила, правда 9 і 10 клас за дванадцять кілометрів їздила на велосипеді у село Оболонь. Після закінчення школи здобула професію бухгалтера у Полтавському кооперативному технікумі. Попросилася на роботу у Хорол, щоб зручніше і ближче було додому їздити, хоч робота була і в Полтаві. За направленням почала працювати у Покровськобагачанському споживчому товаристві, заступником головного бухгалтера. Робота їй подобалась, а от очолювати бухгалтерію особливого бажання не було, а все таки довелось. У 1991 році її призначено головним бухгалтером. Правда учителі в рідній школі пророчили іншу долю. Тетянка багато читала, писала гарні твори на вільну тему, причому грамотно. Отож і радив їй учитель української мови і літератури іти в журналісти. А коли дізнався, що вона стала бухгалтером, здивувався і з великим розчаруванням махнув рукою при зустрічі у її бік , мовляв " ото утнула номер, тепер хай на себе зважає". Тетяна Миколаївна жодного дня не пожалкувала, що обрала саме цю професію. А взагалі то люди, які поєднують творчість із точними науками є унікальними. "Натхнення в математиці необхідне, як і в поезії , - каже жінка і додає, - я не розумію, як може праця вважатися кимось нудною, якщо вона потребує зосередженості та застосування розумових зусиль!" Також бухгалтерія розвиває математичні здібності людини. Бухгалтери можуть швидко та точно рахувати великі числа. Обдурити людину цієї професії біля прилавка магазину просто неможливо. Професія бухгалтера привчає людину до акуратності та порядку. Адже така праця вимагає великої відповідальності за матеріальні цінності. Подивіться на типового представника цієї професії. Це підтягнута, акуратно, ошатно вдягнена людина. Звикнувши завжди бути енергійним та зібраним на роботі, бухгалтер залишається таким і поза нею. Його життя теж впорядковане, але зовсім не нудне. "Та коли там було нудьгувати, - розповідає Тетяна Миколаївна, точно як написав текст пісні науковець, поет Василь Дерій, котра легко й оптимістично розповідає про нелегку працю: "Сім'я стрічає Новий рік і чути всюди жарти... В задумі тільки … - він головний бухгалтер... Фінансів головний - наш головний бухгалтер!..." Так точно воно і було, що люди святкують Новий рік, а бухгалтерія "дебет із кредитом" зводить. Переоцінки, інкасація кожен місяць - є що пригадати. Кооперація на території сільських рад була довго передовою, ще б трималися, якби не приєднали Покровськобагачанський хлібзавод. Їх борги погасили, а свої набули і збанкрутіли. Мої колеги до цього часу згадують, як працювали дружно у споживчому товаристві, які були часи. Потім з'явилися приватні підприємці і наша галузь розвалилася зовсім…". У 59 років Тетяна Миколаївна пішла на заслужений відпочинок і така нудьга охопила її душу. Адже, як говорив Ф.Стендаль: " Моя душа - це полум'я: вона мучиться, якщо немає можливості палати". Так само і героїня нашої розповіді сумувала за роботою, за людьми, за тією круговертю справ, якою була оточена щодня. Від цієї туги її врятувала невісточка Наталя, подарувавши на день народження все необхідне для вишивання бісером - схему соняшника, бісер, приладдя. Думала жінка, що не опанує цього мистецтва і буде шити хтозна скільки одну річ. Та щовечора у вільний від домашньої роботи час, вона стібок за стібком за місяць вишила картину і залишилася вельми задоволеною.
Кажуть, що займатися живописом за допомогою голки та нитки" може лише людина з добрим чуйним серцем і чистими думками. Отож мабуть недаремно легко піддалося це ремесло Тетяні Миколаївні. Якщо у майстрині в серці оселилися образи чи недобрі наміри, це "видають" очі на картинах чи іконах - безрадісні чи навіть злі. А у Т.М. Семенюти вони світлі, яскраві. Ця творчість одночасно відображає сутність людини, а також для багатьох є свого роду профілактикою важких думок та емоцій.
Вишивка бісером - тонка і копітка робота. В даний час вишивка бісером може називатися модною новинкою, незважаючи на те, що наші бабусі та прабабусі давно блискуче опанували цією технікою прикраси одягу та аксесуарів. У XIX столітті багато панянок гуляли в сукнях з вишитими трояндами, ліліями або індійськими малюнками. Бісером прикрашали ридикюлі, чорнильниці і навіть посуд. Не менш популярною була і вишивка картин. Але, на жаль, з часом майстерність вишивки бісером було забуто. Сьогоднішній день вніс корективи в минуле і повернув давно забуте мистецтво. Бісером вишивають відомі картини великих художників, православні ікони, прикрашають ризи священослужителів і сучасний одяг: джинси, светри, спідниці, сукні. Тетяна Миколаївна вишиває сорочки, ікони, картини. Недавно вишила бісером вишиванку невістці Наталі і собі також. До речі вона лише одна у селі Покровська Багачка шиє бісером вишиванки. За вишиванням часто пригадує молоді роки, як вперше переступила поріг контори Покровськобагачанського споживчого товариства. Саме у той день і зустріла свою долю, майбутнього чоловіка Михайла. Він працював у Хорольській автоколоні, розвозив хліб. Якраз заїхав, а тут молоді дівчата з речами - на роботу влаштовуються. Квартиру питали, де б можна було поселитися. Старші колеги попросили юнака відвезти дівчат за названою ними адресою. Отак і зав'язалася дружба, а потім зародилося кохання і через рік Тетяна та Михайло стали на весільний рушник.
- Чоловік часто каже, що міг би тоді і не відвезти... Він у мене дуже хороший, хазяйновитий. Уміє виконувати будь-яку чоловічу роботу: і каменяр, і тесля, взуття відремонтує, пошити може гарні рукавички чи чохол до сідла велосипеда… Будували хату, майже всі роботи своїми руками робив. Про таких, як мій Михайло Ілліч, кажуть "майстер на всі руки", а односельці називають "сільським кулібіним". Утім найбільше приваблює його, як умільця можливість фантазувати над виробами, вдихати життя у власні винаходи - склав приміром сам мотоблок. Ремонтує швейні машини, в електриці тямить. - Хвалиться жінка. - Працював чоловік спочатку водієм, а потім пішов у ремонтно-транспортне сільськогосподарське підприємство інженером-комплектувальником. Зупиняв, як і сотні його побратимів, Чорнобильське лихо. Тож на заслужений відпочинок пішов у 50 років. Няньчив внучат. І жіночу роботу робив , як було потрібно. Одним словом, ніякого діла не цурається. Разом виховали і виростили чудового сина Романа. Бог нам подарував добру невісточку Наталю. Дуже нам із чоловіком хотілося донечки, от і маємо тепер її. Славні внучатка зростають - шістнадцятирічна Аня та дев'ятирічний Рома. Діти живуть неподалік і як ми із чоловіком не побачимо внуків та не поспілкуємось, то вважаємо, що то марно прожитий день. Тривожно на душі за їх майбутнє, взагалі за чужих дітей, за долю України. Як почую тужливу, народну пісню-реквієм, пісенний символ Революції Гідності "Пливе кача по Тисині" так і взагалі серце розривається від туги і смутку. Ось, думаєш, іще чиясь душа невинна злетіла на небеса. Загиблих проводжають в останню дорогу під звуки цього сумного музичного твору. Біль, жах і смерть - це та велика ціна, яку платять українці за перемогу. І чомусь у горі, в хворобі, на війні не має невіруючих у Бога людей. Я і сама почала ходити до церкви, коли у моїй родині трапилася біда. На щастя лихо відступило. Тож тепер дякую Богу за його милість…"- жінка змовкла на кілька хвилин, ніби щось знову у пам'яті перебираючи, а авторка цих рядків пригадала недавню гарну статтю Тетяни Миколаївни у газету "Вісті Хорольщини"...
З давніх-давен людство умовно поділилося на технарів і гуманітаріїв, на фізиків і ліриків. Проте чіткої межі між ними немає. Розсудливість і творча уява живуть поруч. Розум і душа, інтелект і натхнення, математика і поезія - це два крила нашого життя. Так і Тетяна Миколаївна поєднувала літературу з математикою, бухгалтерією, писала часто статті до районної газети, любила фотографувати різні мальовничі краєвиди рідного краю. Із 1978 року передплачує нашу районну газету "Вісті Хорольщини". Тож у прийдешньому році вже й наступить сорокарічний ювілей її дружби із виданням. А нам газетярам надзвичайно приємно, що є серед наших передплатників такі творчі, небайдужі, шановані на Хорольщині читачі, про життя яких ми із великим задоволенням пишемо і будемо писати!


КОЛИ Даруєш СВОЮ ЛЮБОВ - ВОНА ПРИМНОЖУЄТЬСЯ


Пусть говорят, что старость не радость
И у меня седина в волосах
Старею-старею, но я не жалею
Никак не жалею о прошлых годах.
Ведь у меня уже есть моя смена:
Четыре сына и две дочки и шестнадцать внучат,
Старею-старею, но я не жалею,
Я не грущу о прожитых годах
Досталось мне в жизни счастья крупинка,
Счастья крупинка, а горя -гора.
Старею, старею, но я не жалею,
Ведь прожила жизнь я на свете не зря.
Пусть говорят, что старость не радость,
Но рада я жизни, весне и цветам.
Зима в мою душу еще не закралась
И радости светлой желаю всем вам.
Зі сцени Покровськобагачанського будинку культури, зворушуючи найтонші струни душі, лилася відома народна пісня. Ганна Василівна Гунько, виконавиця, завжди хвилюється перед концертом, переживає, щоб виступити достойно і потішити глядачів. І як радісно їй, коли в очах бачить захоплення, задоволення. А того дня так і взагалі емоції зашкалювали, переповнювали стривожене, мов перепілка у траві, серце. На очах з`явилися сльози, коли милозвучним голосом солістка привернула неабияку увагу залу, а на сцену стали підніматися її найрідніші сонечка, один за одним, одинадцять внучаток із квітами для наймилішої у світі бабусі. Отоді мабуть у пам`яті за ті кілька хвилин виконання пісні спливли всі моменти життя, коли народжувались діти, з`являлися на світ внучатка… Ще до заміжжя Ганні хотілося, щоб дітей у неї було багато, бо вважала, що саме багатодітна сім`я - це справжня, повна родина. Адже вона зростала п'ятою дитиною у своїх батьків. І коли у старших класах писали твір на тему: "Якою я хочу бачити свою майбутню сім`ю?", звичайно школярка написала: "Великою". Після закінчення школи здобула професію маляра-штукатура та жодного дня їй не довелося працювати за фахом. Повернулася до рідної домівки, на маленьку батьківщину, село Покровську Багачку. Пішла працювати у колгоспну їдальню поварем. Сімнадцятирічною юнкою вийшла заміж. Через рік з`явився найстаршенький син Володя. Жити б молодятам та щасливій долі радіти, так не судилося разом - чи то, як кажуть , характерами не зійшлися, чи ще надто молоді були, щоб зрозуміти тонкощі сімейного життя - то й вийшло, як у пісні говориться: "Розійшлися дві дороги, дві дороги - два шляхи. Розійшлися, розлетілись ми, як вільнії птахи. Я пішла на захід сонця, ти пішов на його схід - вже не бачу на долонці я твоєї долі слід".
Ганна поїхала із маленьким сином на Київщину. Влаштувалася працювати на цегельний завод. Там і зустріла свою справжню половинку, визначену десь, певне, на небесах. Чоловік Федір Артемович теж із багатодітної сім`ї, правда своїх братиків і сестричок ніколи не бачив, бо вони, на жаль, померли під час блокади Ленінграду. А він з`явився, як ангелок, на світ у 1954 році. Став розрадою згорьованих батьків. Працювали разом із дружиною на підприємстві. Одного за одним посилав їм Всевишній діток. "Коли з`являється на світ молодшенький, всі навколо дорослішають. Ось наприклад, Валерочка, усіма любимий за дивовижну посмішку і доброту, доки не народилася Юлечка (наша п'ята дитина), - він був найменшеньким і почувався малям. А потім став старшим братиком. І за тиждень почав розмовляти, - пригадує Ганна Василівна. - Памятаю, коли первісток Вова, підріс, дуже захотілося донечку - маленьку крихітку. Та після першого хлопчика народилося ще три синочки. Але з кожним наступним дитям було легше, адже старші бавилися із меншими. Ось тільки встало моє анголятко на ніжки і зробило кілька кроків, здавалося: вже дорослий. Пройшов тільки рік, а я знову сумувала за немовлятами. Якусь неповторну чарівність мають дітки до року. А ще цікаво було спостерігати, як вони ростуть. Тільки народилося, минуло три місяці - вже погляд змінився, через місяць -перші перевороти, а ще через два - спинається на четвереньки. А незаром вже і на ніжки маля встає, скоро зробить свої перші кроки, перші слова промовить!" Слухала авторка цих рядків свою співрозмовницю і думала, як безмежно любить Ганна Василівна своїх діток і онуків, боготворить. Це про таких мам, як вона, недарма в народі побутує приказка: "У дитини заболить пальчик, а у матері - серце". Жінка й дійсно відчуває кожну емоцію своїх дітей, їхні біль, сум, жах, радість чи захоплення набагато сильніше. Хто ще так піклуватиметься як не вона? У кого ще так сильно болить за них серце? Кого ще назвуть так ніжно - "ненька"? Здається її очі сяють любов'ю навіть тоді, коли вона сердиться на дітей. Її руки палають ніжністю навіть тоді, коли її немає поруч. Її посмішка - найголовніше у житті її кровинок. Вона любить навіть тоді, коли діти погано себе поводять і розчаровують її. Вона вибачає і дає безліч "останніх шансів". Вона - єдина, в кому діти завжди можуть бути впевненими. Вона - найкраща для своїх діток, внуків. Ганна Василівна у шість разів більше зазнала радості й турбот, адже разом із чоловіком, Федором Артемовичем (на жаль, вже нині покійним), виховала чотирьох синів та двох дочок. Вона розповідала і розповідала про щастя бути багатодітною матір'ю, а авторка цих рядків слухала б і слухала.
- Вова, Юра, Віталик, Валєрчик, Юлечка, а в 40 років народила Наталю.
Ганна Василівна згадує, що коли завагітніла останньою дитиною, в якомусь журналі прочитала про те, що жінки, які народжують у сорокарічному віці, молодіють і жартома додає: "От і я молодію. Вже маю шістнадцять внучаток. Ніколи бабусі старіти".
А й справді, дивлюся на цю, невисокого зросту, привітну усміхнену жінку і думаю, звідки у неї стільки сили та витримки, адже бути мамою шістьох дітей - непросто. Ніби прочитавши мої думки, каже: "Інколи кажуть, що все одно має бути хтось у родині, хто народить багато дітей, може, це саме я і мала бути. Хтось інший би може й не витримав".
Коли саме підростали її діточки, про підгузники ніхто не чув, як і про пральну машину, тож прала все вручну. Діти завжди були акуратні, чистенькі. Жінка ніколи себе не жаліла для них. Іноді грошей не вистачало, а прогодувати сім'ю із восьми осіб - справжній подвиг, суміш економії та вміння крутитися. Разом із чоловіком із Київщини повернулися у Покровську Багачку. Колгосп дав житло, подружжя пішло працювати на сільськогосподарське виробництво. А згодом побудували своє житло. Тримали велике господарство.
"Тоді грошей за народження дітей не платили. В один час почали давати якісь мізерні копійки, потім - крупи, печиво, хліб. Тож сподіватися треба було лише на самих себе. Батьки нам не допомагали", - згадує Ганна Василівна. І додає: "Я ніколи не нарікала, адже діти - то дар Божий, коли було важко складала руки до молитви і просила у Бога витривалості, адже для матері це головне". Безсонних ночей Ганна Василівна провела немало, бо її діти тихенькими не були, не так, що їх покладеш - та й вони вже сплять. "Вночі майже не сплю, в день теж не лягаю: треба, щоби було чисто і зварено. А ще ж чекала нелегка робота доярки". Також усіх своїх чад готувала до школи, ідучи до першого класу, її маленькі школярики вже вміли читати. Дивуюся, як вона все встигала. Каже, що боялася, аби вчителька не кричала на її кровиночок, тож і вчила перших азів абетки і ніколи не говорила з ними по-дитячому. "У мене найголовніше було, щоб дати їм дорогу в житті, щоб вони пішли між люди, були виховані. Завжди вчила чинити чесно, любити понад усе своїх батьків, шанувати старших, любити свою землю". Такими і виросли: трудолюбивими, добрими, справедливими, ніколи не забувають матір і в біді, і в радості. Мають свої облаштовані домівки, ще й неньці допомагають. Хоч і живуть окремо та господа сім'ї Гуньків не спорожніла, мов пташенята, злітаються до свого родинного гнізда, і тоді стає весело й гамірно. А Ганна Василівна старається кожному догодити. Із нелегким домашнім завданням допоможе терпеливо впоратись. Правда, посміхаючись, зізнається, що тепер така навчальна програма - її знань вистачає лише до шостого класу. А слова із пісні точно говорять про сучасну школу "… нынче в школе первый класс вроде института". Щось смачненьке завжди приготує. А скільки тепла у таких простих словах "Доброго ранку!", "Пора вставати!", що лунають із бабусиних уст - будять, щоб покликати до школи. А вони відповідать їй допомогою і старанням, повагою і любов'ю.
"Як повиростали діти, чи стало легше?" - запитую жінку. Усміхається та заперечливо махає головою, я ж згадую приказку: чим старші діти, тим більші клопоти, та й в материному серці - більше тривог та неспокою. "Я їх далеко й не відпускала. Чотири сім`ї живуть у Покровській Багачці, а ще дві неподалік, за п`ять кілометрів. Не має того дня, щоб я не турбувалася про них. Завжди готова подати руку допомоги, розрадити, втішити у важку хвилину, знайти разом вихід із складної ситуації. А що якби я була далеко, та мабуть не вистачило у мене і шести сердець, так би хвилювалася за дітей , онуків, а так вони у мене на очах. Хіба ж можу я позбавити себе такої радості, бачити як ростуть мої внучата. Піду до школи, а вони, мов голуб'ята летять бабусі на зустріч. Мені і чужих дітей шкода. Тож у мене їх не шестеро, а дванадцятеро. Взагалі болісно сприймаю те, що батьки кидають своїх дітей на призволяще, або ображають. Ми з чоловіком жодного разу не наказували своїх. Безмежно вдячна всім учителям за повагу, за турботу про моїх дітей внуків, особливо класним керівникам Галині Василівні Красножон, Ніні Олександрівні Наливайко, Галині Андріївні Тимченко. А зараз, яка талановита молодь прийшла на зміну. Я й не здогадувалась, які талановиті у мене внуки. І співають, і танцюють, а мені це дуже приємно, вчителі їх готують так гарно до виступів".
В дитинстві, у юності Ганна мріяла виходити на сцену і до нині вважає головною мрією у своєму житті, звичайно, після своєї чималенької родини. Понад усе любить співати, бо й мама дуже гарно співала, і діти з онуками не відстають. Одним словом - співоча родина. Тож саме піснями які, звісно, розповідають про материнську долю, про синівську, про життя шестикратна матуся Ганна Василівна Гунько підкорює глядачів. Каже, що без пісні тепер свого життя не уявляє, вона з нею завжди. І підтримує у будні, і надихає у свята. Ця любов до пісні розливається широкою рікою. Запитую Ганну Василівну, як же інші члени сім'ї ставляться до її захоплення. Говорить, що її підтримують діти, придбали аппаратуру, щоб "скачувала мінусовки", бо й самі люблять пісню. Говоримо з Ганною Василівною і про те, які ж концерти готують, над якими творами працюють учасники ансамблю "Надія", в якому вона бере участь. Співрозмовниця каже, що нині серйозно готуються концертні номери, з якими виступатимуть у травні на День примирення та свободи. Отож, сподіваємося, що у виконанні самодіяльних артистів пісні звучатимуть потужно і проникливо. Їм це до снаги. Бо вкладають у пісню усі свої вміння і трепет душі. "Із нашим завклубом Анею та її чоловіком , художнім керівником Колею Кириленками, будьте певні, звучатимем гарно. Ми, учасники художньої самодіяльності, їх так любимо, бо вони хороші люди і відмінні фахівці. Кожному із нас приділять чимало уваги, призначають репетиції тоді, коли у нас є час. Терпляче із нами займаються підготовкою до концертів. Аня для мене приємна і лагідна донька. Ось бувало телефонує, щоб запитати, чи є час завітати до сільського вогнища культури, кажу їй: "Іноді, коли довго не чую - сумую за твоїм приємним голосом". На репетицію лечу, мов на крилах, хоч вдома турбот вистачає"…
Дехто вважає, що неможливо дати потрібну кількість уваги, любові, часу усім, хто тебе оточує. "Як же її можна поділити на таку кількість дітей, внуків та ще й до чужих бути небайдужою", -дивуються інші люди. А Ганна Василівна впевнена, що любов на кількість не ділиться, вона тільки примножується. Древня японська мудрість гласить: "Любовь подобна пяти хлебам и двум рыбам, всегда слишком маленькая, пока не начнешь раздавать ее". "І це правда, - підтверджує щаслива мама і бабуся-, коли роздаєш свою любов, вона тільки примножується".


Ця жінка - сплав добра, радості, впевненості


Любіть життя!
Воно неначе море,
Бурхливе й лагідне, -
Воно дається раз.
Любіть життя!
Воно, як безмежне поле,
Що потребує
Догляду від нас.
Любіть життя!
Воно - зірки на небі,
Які дарують
Світлу долю нам.
А для щастя
Працювати треба.
Творити долю
Власними руками.
За кожну мить
Подякувати Богу:
За сонце, квіти,
Спеку чи мороз.
Любіть життя,
Бо іншого не буде.
Цінуйте все,
Що нам в житті дається.
Прекрасним і дивовижним є життя для хорольчанки Л.В.Шабали, авторки цих поетичних слів, бо вона сама його робить таким. Життя любить життєрадісних, веселих людей, і не любить скигліїв, песимістів. Адже ніхто не може зробити людину щасливою або нещасною крім неї самої. Все в її руках. Матір Тереза залишила нам у спадок дуже влучний вислів: "Життя - це краса. Захоплюйся ним". Адже життя дійсно прекрасне! Чи не так? Життя подарувало нам 7 чудесних дарунків: бачити, чути, говорити, відчувати, думати, радіти і любити. Так, любов! На думку героїні цієї розповіді, саме любов є головною рушійною силою для людини. І невже хтось може сказати, що ніколи не любив? Звісно, любив! Маму, тата, котика, песика чи, можливо, рибку, м'якого ведмедика, торт "Наполеон". Кожен любив, але по-своєму, бо немає визначення любові. І як сказав Григір Тютюнник: "Мало - бачити. Мало - розуміти. Потрібно любити. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові". Любіть життя!
-Відчуйте усю його магію, його привабливість. І живіть на повну. Кохайте, пишіть, малюйте, займайтеся творчістю, проводьте час з рідними й близькими, і йдіть за своєю метою. Навіть якщо вам здається, що вона не може стати реальністю. Головне - вірити. Життя - це можливість. Скористайся нею. Життя таке прекрасне, не впустіть його! - переконує Людмила Володимирівна Шабала.
По-юному жінка у свої шістдесят із хвостиком років швидка, балакуча і неспокійна. Не розуміє тих, хто нарікає на негаразди, долю. Секрет її життєдайності, мабуть, у тому, що не ставить високих життєвих планок, живе за своїми уміннями і можливостями, а ще все виконує з любов'ю. У неї стільки енергії, що вистачає українізувати, облагородити кожен клаптик землі. Ось біля паркану, здавалося б, що ж тут помістиш (бо всього-на-всього лише трикутничок землі), а вона вміло розпорядилася: і ведмеді тут чудові, і лелеки біля криниці, і павича створила та розмістила.
- Неспокійна, то вже неспокійна, - так характеризують Людмилу Володимирівну знайомі, друзі, колеги, сусіди. І в цьому вся вона.
Ще із шкільних років вона - надзвичайно активна школярка. На той час спортсменами були всі, а Людмила - у числі перших. Не було такого виду спорту, яким би дівчинка не займалася і виборювала перемоги у змаганнях. За досягнення, отримані в офіційних змаганнях, їй присвоювалися розряди в спорті. Фізкультура не єдине уподобання учениці однієї із шкіл міста Миргорода. Вона активна учасниця усіх заходів і класних, і позакласних, лідер у всіх починаннях. Їй так комфортно було у школі, що покидати стіни навчального закладу назавжди не хотілося. І юнка вирішила стати учителем. Погодьтеся, адже педагог відкриває нову "шкільну епоху" дитинства, спрямовує невичерпну дитячу енергію через любов, розумну вимогливість, виписує школярську долю...
Коріння Людмили Володимирівни тягнеться із Росії. Батько народився у Тамбовській області. Був військовим. Родина переїжджала часто. Людмила народилася на Україні у місті Миргород. Середню освіту здобула теж там. А вступити до вищого навчального закладу вирішила там, де мешкали родичі, у місто Тамбов. Але доля на багато років відкинула мрію про вчителювання. До інституту дівчина не пройшла по конкурсу. Тож повернулася на Полтавщину. Дітей із військових родин на той час вважали зніженими, балуваними. Людмила на них схожою не була, труднощів не боялася. Знайшла роботу на будівництві. Не дівоча це справа, ой не дівоча. Важко працювати на спорудженні зерносховища. На рамні риштування на висоті 30 метрів треба було цеглу, розчин подавати та ще і в тридцятиградусний мороз, або у спеку. Минув рік тяжкої праці. Дівчина вступила у Гадяцьке культосвітнє училище. І знову закрутилося, цікаве, активне студентське життя, яке вона продовжила у Харківському інституті культури. Здобула освіту бібліотекаря. Професійна стежина привела її до нашого міста Хорол. Працювала заступником директора дитячої бібліотеки. Часто організовували із колегами різні цікаві заходи для дітей. Творчо підходили до цієї справи. Однак - це було не її покликання. Чогось ніби не вистачало, ніби були зв'язані крила творчості. Ще у школі перше ніжне почуття кохання надихнуло писати вірші. Так і продовжувала далі займатися творчістю. Тож, коли запропонували роботу у редакції районної газети, Людмила Володимирівна погодилася.
- Важко працювати у редакції. Не було практики створення статей, та й українською мовою володіла не досконало. У школі ми вивчали предмети лише на російській мові, бо на той час вважали, що дітям військових буде легше продовжувати навчання, - розповідає Л.М.Шабала. - В училищі, а потім в інституті почала відшліфовувати українську мову. Та цих знань для редакційного працівника було замало. Творча думка "ганялася" за мною, а гарно викласти на папері її було проблемно. Слово до слова - так складалося мереживо майбутнього матеріалу. Допомагали колеги, без них мабуть і не справилася б. Отак крутилася, крутилася і таки життя повернуло на ту дорогу, про яку мріяла з дитинства - педагогічну - вихователем у Міжрегіональний центр. Ось тепер, як кажуть, і душа розгорнулася, заспівала. Аура закладу сприяла до мистецтва.
Маючи творчу натуру, непосидючий характер, жінка прагне у всьому примножувати красу, фантазує, експериментує разом зі своїми вихованцями. "Творча жилка потрібна у будь-якій професії", - вважає Людмила Володимирівна. Секрети свого мистецтва передавала дітям, а разом із ними і сама новому навчалася: декупажу - мистецтву прикрашати предмети, технікою вирізання і приклеювання паперу, виготовлення ваз із макаронних виробів, серветок, мережив, фотографій у поєднанні зі спеціальною фарбою, лаком, розписом. Це нескладний, але дуже захоплюючий вид творчості. Квілінг - мистецтво виготовлення різноманітних композицій з тонких різнокольорових паперових стрічок, які скручені в спіралі спеціальним чином. Причому результати квілінгу можуть бути як плоскими, так і об'ємними. "Нове - це добре забуте старе", - цей вислів як можна краще демонструє історію квілінгу, адже сьогодні популярне надзвичайно мистецтво прийшло до нас із Середньовіччя.
- У мене немає конкретно якогось постійного улюбленого зайняття. Я люблю все нове освоювати, або створюю виріб, коли є у цьому потреба. Послав Бог мені трьох внучок і внучка - почала їм робити ляльки. В'язала одяг, шапочки, носочки для моїх маленьких сонечок. Створені речі з любов'ю бабусиними руками передають надзвичайно позитивну енергетику. У мене три внучки з'явилися на світ одна за одною. Навтішалася, коли їм в'язала та ляльки виготовляла. До речі, люблю і в'яжу з дитинства. А ще шию, дошиваю, перешиваю. Вважаю, що для будь-якої жінки важливо володіти таким рукоділлям, особливо у наш час.
Ось треба на якусь тему вірша написати - ходжу виношую у думках майбутні рядочки і вони народжуються, лягають на папір. Люблю рибалити. Побути із природою на одинці - це так чудово. Спілкуюся з багатьма риболовами - ділимося враженнями один з одним, у кого який улов.
Треба ремонт зробити у квартирі. Благо, що тепер є Інтернет і все можна навчитися за допомогою різних підказок, було б лише бажання. Своїми руками стіни рівняла, шпалери клеїла. Кімнату одну ремонтувала цілу зиму, крок за кроком, освоїла всі хитрощі, а таки зробила за своїми уподобаннями, - ділиться Людмила Володимирівна. На ковзанах внукам піти показати найвищий пілотаж, як у юності, так на ковзанах. Правда вдавалося вже не просто, але не відступала.
Жінка розповідає, а мені подумалось, мабуть таки недаремно доля відкинула мрію дитинства про педагогічну діяльність на багато років, бо за той час вона багато чого навчилася, щоб стати відмінним вихователем.
У свій час методист районного будинку культури Людмила Жадан запропонувала взяти участь в аматорському драматичному колективі. Залюбки погодилася молодий фахівець бібліотечної справи. Із виставами самодіяльні артисти їздили по селах. Особливо Людмилі Володимирівні запам'яталася головна роль у постановці "Фарапоїзд". Робота у редакції неабияк теж знадобилася. Із вихованцями Міжрегіонального центру знаходила спільну мову, була з ними на рівних. У волейбол чи в теніс грати - так разом. Разом з вихованцями проводили немало чудових заходів. Сценарії сама писала і на конкурси дітей готувала, і презентації. Навіть із, здавалося, безвихідних ситуацій знаходила вихід. Як відомо, вихователеві потрібно проводити години спілкування на виховні теми, а матеріалу за яким би можна було підготуватися не знаходила Людмила Володимирівна та ще й у доступній формі. Доводилося самій складати вірші на суспільно-негативні явища. Виходило непогано, а головне подобалося вихованцям.
П.П.Блонський ніби про Людмилу Володимирівну говорив, коли такі слова написав: "…Має бути якнайбільше яскравих барвистих годин. І для того, щоб вихователь захопив дитину розповіддю (а діти дуже люблять розповідь), потрібно бути простим і щирим, самому відчувати й уникати пишних фраз".
"Учитель, вихователь має бути благочестивим, розумним, сумирно мудрим, лагідним, стриманим, не лиходієм, не злим, не заздрісником, не сміхотворцем, не лихословом, а в усьому показувати зразок для наслідування, і щоб учні були, як їхній учитель". (Зі статуту Львівської братської школи 1856 р.) і ці слова ніби написані про Л.В.Шабалу. Не даремно ж стала переможцем обласного конкурсу "Кращий вихователь професійно-технічних училищ". Вона не тільки з дітьми щира, відкрита, а й взагалі по життю. Для жінки головне - залишити добрий слід на землі. Активну життєву позицію мати, про щось нове дізнаватись, бути небайдужою до всього, що навколо відбувається.
Хтось може заперечити, або й не погодитися, але, на моє переконання, ветерани, ветеранські громадські організації - це найактивніша частина громадян України. Їх по-справжньому хвилюють абсолютно всі сфери і питання життєдіяльності нашої держави - починаючи від дріб'язкових, як кажуть, побутових і закінчуючи глобальними, державними. Пересвідчуюсь, що ці люди володіють колосальним життєвим досвідом, глибокими знаннями... Переважна більшість з них прожили довге непросте життя. А найголовніше - вони ніколи не втрачають оптимізму. Це неповторні, унікальні люди.
Найбільше викликає повагу те, що ветерани щиро турбуються, допомагають один одному. Словом, тримаються вкупі. Це і життя їм подовжує, і відкриває в ньому якісь нові грані, горизонти. А з іншого боку, попри те, що багатьом із них уже за сімдесят-вісімдесят, цей дух, струна, яка була налагоджена протягом тривалого життя у непростих умовах існування, не фальшивить і сьогодні. Почуття причетності, відповідальності за країну, в якій вони жили і живуть, залишається. А серед цієї найактивнішої частини громадян нині і Людмила Володимирівна Шабала. Вона очолює ветеранську організацію Міжрегіонального центру, де працювала майже двадцять років, та є відповідальним секретарем ради районної Організації ветеранів, залишається у вирі життя. "Прикладом життєвої енергії, небайдужості, оптимізму і взагалі прикладом у всьому для мене є і будуть колишній директор Міжрегіонального Центру, ветеран праці, дитина війни О.С.Заїка, голова ради районної Організації ветеранів Д.А.Кражан. Вони спрямовують, організовують на добрі справи.
Користуючись нагодою, хочу привітати всіх ветеранів із 30-річчям заснування ветеранської організації району і висловити щиру вдячність головам рад первинок за їх таку потрібну роботу- піклування про людей поважного віку", - підсумовує Л.В.Шабала.
А на завершення нашої розмови прочитала власні вірші про недоспані ночі, напружені дні, нелегке життя, про вічне прагнення людини до щастя. Її голос звучав мелодійно, а слова приникали у самісіньке серце. З її уст вони линули по-особливому, перепліталися тут і веселі нотки, й сумні, але найбільше заповнює її серце гордість за дітей, онуків. Таких би людей побільше, - відзначаю про себе і намагаюся вловити кожен її порух, слово, бо ця жінка - сплав добра, радості, впевненості. І, спілкуючись з нею, отримуєш велике задоволення.
… Берегиня, хранителька, майстриня - підбираю слова і все-таки: Добротворець. Так, це вона - звичайна українська жінка зі своїм звичайним призначенням на землі.


"До гарного роду - по живу воду"


Сивочолий чоловік поважного віку порається по господарству і задоволено спостерігає, як син із внуками вправно ремонтують трактора Т-150. У Пилипа Прокоповича, як кажуть, душа на місці, адже в нього у родині пятеро славних внуків - це дідова гордість і надія на те, що вони продовжать славну хліборобську традицію родини Баганів. Двоє хлопців та дівчина вже вирішили піти стежкою своїх рідних. Родину Баган добре знають не лише у селі, а й у районі, а може, і за його межами. Це роботящі, шановані люди. Вони добрі господарі і трудівники, порядна і хороша, міцна родина, у якій підтримують один одного, родинне вогнище, до якого завжди хочеться повертатись. Цю дружну сім`ю щиро поважають їхні односельці. А ми маємо розуміти, що до того часу, поки на селі будуть такі родини, наша земля не буде заростати бур'янами і наш трудолюбивий народ матиме достаток, як би його не гнітили.
Як дерево тримається на корені, так і кожен рід тримається на старших його членах, бо здебільшого вони мають великий досвід життя і допомагають молодим. Ось так і в родині Баганів- надійним тилом є бабуся із дідусем. Обоє життя віддали сільському господарству. Сорок років Пилип Прокопович працював інженером і головою колгоспу, головним бухгалтером - Любов Павлівна. Їх син Валерій Пилипович пішов батьківськими стопами працювати у господарство на тракторну бригаду відразу, як прийшов із армії. Припала йому до душі роботяща, скромна дівчина, яка приїхала на сезонні сільськогосподарські роботи із Закарпатської області. Так і знайшла на Хорольщині другу родину Ольга Михайлівна. Трудилася у колгоспі разом із чоловіком. "Багато дітей у сім'ї - Божа благодать", каже народне прислів`я. Саме у такій благодаті і виросла Ольга - у великій, дружній і працьовитій родині, де панувала взаємоповага і взаємодопомога - найвищі цінності. Валерію батьки подарували сестру, а хотілося ще і брата. Тож вирішив чоловік, що його сім`я буде багатодітною. Одна дитина - це величезне щастя, а троє і більше - невичерпне джерело любові та енергії.
Ольга Михайлівна Баган зустрічає автора цих рядків зі щирою посмішкою на обличчі, сповненою сил та енергії. У шлюбі зі своїм чоловіком більше двадцяти років, за цей час у них народилося пятеро діток. "Маю прекрасного, люблячого і турботливого чоловіка, надійного і мужнього Валеру. Я - найщасливіша мама у світі, адже у мене п`ять моїх ріднесеньких серденьок. Нині старша, Надя, закінчує магістратуру Полтавської аграрної академії, за фахом економіст. Владислав - студент третього курсу, здобуває у цьому ж виші професію механіка. Артур навчається у Хорольському агропромколеджі теж, як і старший брат, на механіка. Ще одна донечка успадкувала родинний талант до мистецтва. Зараз здобуває освіту у Полтавському музичному училищі. А найменшенька Валерія - третьокласниця Новоаврамівської гімназії". У цьому році Ольга Михайлівна отримала почесне звання "Мати-героїня".
"Коли народилася перша дитина, Надюшка, і я вперше взяла її на руки, в мене було таке відчуття наповненості мого світу! Я спочатку не розуміла, як можна полюбити ще одну, як розділити любов до них. І вже з роками переконалася, що в кожної матері на кожну дитину буде достатньо любові, і вона не буде розподілятися комусь більше, а комусь менше. Якщо сім'я вже має дві дитини, то третя дитинка для жінки може бути, як "бар'єр", якщо вона переступить його, то наступних діток вона приймає як радість, нагороду. Діти - це нагорода від Бога. А нагороду потрібно вміти прийняти. Кожна дитина особлива і відрізняється від інших. Раніше думала, що діти будуть схожі один на одного, але ні, дивлюся на них і дивуюся: в одного - такі таланти, у другого - інші, характери також різні. Старша, Надійка, займається фотографуванням. Відкладала зі стипендії кошти, щоб здійснити свою мрію і купити фотоапарат. Дівчина ще й гарно малює. Разом із сестричкою Мартою вишивають бісером. Найменшенька, Валерія, сумує дома за старшими, і тому старається своїми руками на кожні вихідні братикам та сестричкам зробити сюрприз, а на свята так і взагалі усім виробляє подаруночки. Сини, звичайно ж, люблять техніку і все, що з нею пов'язано, як і їх тато. Тому кожна вільна хвилина присвячена саме їй. Ще із сьомого класу Владик у тата працював помічником комбайнера. На районному святі врожаю йому, як наймолодшому хліборобу в районі, вручили грамоту. Наші дітки все уміють по господарству робити, бо завжди все робимо разом. І це їм тепер, коли самостійно живуть і навчаються, стає у пригоді. Дівчатка смачно готують різні страви, торти випікають і на кожне свято привозять до столу. У нашій сім'ї дітки просто доповнюють один одного. Вони завжди разом, як нерозлийвода, справжні друзі. А якщо в сім'ї одна дитина або дві, вони шукають собі друзів на вулиці, і батьки можуть їх майже не бачити, а з ними потрібно спілкуватися. Ніякі гроші чи подарунки не можуть замінити дитині батьків. Час іде, діти ростуть, і ці моменти дитинства ти, як мати чи батько, не можеш повернути назад, якщо їх пропустив. Батьки повинні вкладати в дитину усе добро, знання, щоб вона виросла достойним громадянином", - каже Ольга Михайлівна.
Багатодітна родина - це просто особливий світ, зі своїми плюсами та мінусами, своїми радощами та бідами. Під час зустрічі разом роздивляємося фотографії. Дивлячись на них, Ольга Михайлівна згадує щасливі моменти життя, а їх було достатньо.
"Великі і маленькі радощі великої сім'ї - це про нас, - говорила жінка.- Ось на фото я із чоловіком та дітьми після спортивних змагань: "Тато, мама, я - спортивна сім`я", а ось мить, де ми на таких же змаганнях, але всеукраїнських, вибороли призові місця, а тут - на відпочинку, а це - після випускного…"
Ольга Михайлівна із такою ніжністю, любов`ю розповідала про своїх діток, сім`ю, аж раптом телефонний дзвінок перервав наше спілкування. Жінка побачивши номер, що висвітився, аж засяяла: їй телефонував син. По кілька разів на день спілкується вона із своїми дітками, які навчаються у Полтаві. Розповідає, що живуть вони разом дружно, один одному допомагають, оберігають, турбуються. А це вона синові нагадала, щоб зустріли сестричку, бо вона допізна затримується на навчанні, а мама хвилюється, кожну хвилинку думки линуть до дітей: як вони, чи не голодні, чи все у них гаразд?
Багатодітна мама - це не подвиг і навіть не робота, це спосіб життя. Вона - символ усього найкращого, найдобрішого і найсвятішого. В одному арабському прислів'ї говориться, що Бог створив на світі матерів, щоб заступали Бога там, де його нема. Немає любові, сильнішої за материнську, немає ніжності, ніжнішої за ласку і турботу материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі й не зімкнуті очі материнські. Всі ці слова стосуються Ольги Михайлівни.
"Щасливе у дітей дитинство", -може підтвердити кожен, хто знає цю родину. Тут завжди панує гармонія відносин. Дружною багатодітну родину робить взаєморозуміння між поколіннями. Ольга Михайлівна каже : "Хочеться дати своїм діткам усе, щоб вони були не гірші за інших."
"Ні! Вони не гірші, вони - найкращі!", - так і хотілося вигукнути їй у відповідь, так і є.
Діти Ольги та Валерія Баганів завжди добре поводились у школі, нікого не ображали, добре вчились. Батьки ніколи не ходили інстанціями, нічого ні в кого не просили. Сім'я звикла вирішувати свої проблеми самостійно. Всім дітям вистачає материнської та батьківської любові, тому вони виросли доброзичливими і чесними, відповідальними і порядними людьми. Фото старших, Наді і Владислава, були занесені на Дошку пошани Хорольського агропромколеджу: "Ви найкращі студенти навчального закладу. Колектив пишається Вами і Вашими успіхами. Бажаємо Вам і надалі бути кращими серед кращих, гідно нести звання студента коледжу і знайти у житті своє щастя, добробут і улюблену роботу", - зазначено у посвідченні. Їх гарну естафету у цьому ж навчальному закладі продовжує молодший брат Артур, а старші і нині є лідерами у навчанні в аграрному виші. Діти не лише розумні, старанні, а й талановиті - активні учасники конкурсів та виставок. "У моїх дітей майже не було вихідних - каже мама Ольга, - вони завжди то на конкурсах, то на олімпіадах, завжди десь брали участь і отримували неодноразово нагороди, відзнаки. Приміром Марта і Арутр- лауреати І ступеню ХІ Всеукраїнського конкурсу "Таланти багатодітної родини" у номінації "Музичне виховання" (вокальний гурток "Мелодія", Мартьян Людмила Миколаївна); Переможці обласного етапу конкурсу "Таланти багатодітної родини" 2014 року у номінації "Образотворче мистецтво". Про цих талановитих учнів писали обласні газети: "Марті Баган із села Мелюшки Хорольського району - 14 років, у конкурсі бере участь разом із братом Артуром. Сама дівчина грає на баяні й співає, її брат опановує акордеон. - Ми навчаємось у Хорольській дитячій музичній школі, - розповідає дівчина. - Старші наші брат і сестра вже закінчили її. І батьки теж співають, мають хороші голоси". Так, справді - це співоча родина. А бабуся, Любов Павлівна, ще й берегиня культури села, адже, як розповідають земляки, саме на ній та ще кількох таких ентузіастах і тримається самодіяльність у селі Мелюшки. Жінка організувала самодіяльний хор "Калина" при сільському будинку культури. Є незмінною учасницею сільської художньої самодіяльності, бере участь у різних заходах, у тому числі і районних. Та і внуків кілька років поспіль супроводжувала до музичної школи у Хорол на заняття. А ще, вона - голова ветеранської організації села Мелюшки. У сьогоденних умовах ставиться добросовісно до своїх обов'язків, турбується про ветеранів, які проживають на території населеного пункту. Має незаперечний авторитет серед односельців. Їй довіряють, її поважають і підтримують люди. Таким є і її чоловік Пилип Прокопович. Хвалять і їх сина та невістку. Валерію Пилиповичу, яку б справу на роботі не доручили, завжди виконає без зайвих нарікань і відмов. З будь-якої ситуації старається завжди знайти вихід, і це чоловікові вдається. Про таких говорять: "Добрий майстер у роботі і порадник у житті, розрадить у скорботі, не забуде у біді".
Словом, немає практично нічого неможливого для кожного із родини Баганів! Вони не лише вправні у роботі, тримають велике господарство. Знаходять час для улюблених занять. Разом сім`єю відпочивають, на риболовлю, на полювання залюбки ходять батьки разом із дітьми. Звичайно, все це не легко вдається поєднувати. Та якщо кожен день сповнений усмішками діток, їх поцілунками і обіймами, то відступає відразу втома і недуги. Щаслива та сім'я, дім котрої повниться дитячим сміхом, веселим гомоном рідні та щирою українською піснею. Не дарма ж говорять у народі : "До гарного роду - по живу воду". Так це про Баганів! Двері їхнього дому завжди відчинені для гостей, гарного настрою, доброти, щирості, любові. Велика родина - велика цінність. Життя вирує у таких сім'ях, традиції процвітають, шанують старших, поважають. Гарному роду - нема переводу.
За допомогу в організації підготовки матеріалу редакція щиро дякує Новоаврамівському голові об`єднаної територіальної громади О.А. Дембовській.


Ніжна і світла, наче білосніжна ромашечка


У Хоролі живе одинадцятирічна дівчинка Аня Доценко. Вона ще зовсім юна, а доля вже встигла випробувати цю незвичайну, сильну духом, щиру , світлу дитину на міцність. У шість рочків стала інвалідом, перенісши складну операцію. Хвороба стала вироком на все життя. Відтоді найближчі, мама та бабуся, не втомлюються боротися за повноцінне життя дитини.
На перший погляд, Аня - тендітна дівчинка, проте через кілька хвилин спілкування розумієш: перед тобою сильна та вольова особистість. І мимоволі у пам'яті спливають рядки, котрі характеризують відому українську поетесу Лесю Українку, а як вони перегукуються із юною героїнею нашої розповіді. "Уявіть собі картину пізньої осені… Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу - передвісника зимових хуртовин…А якщо й думи схожі на ті важкі осінні хмари, то на душі стає зовсім тоскно.
Тендітна дівчина з небесною блакиттю в очах. Вічна легенда. Доля не слала їй пуховиків під боки, бо все її життя - то тривала й виснажлива війна з хворобою. Та хто сказав, що тільки в здоровому тілі здоровий дух?! Юнка переконує нас в протилежному, кожною своєю поезією утверджує непереможність духу сильної особистості. Вона не боїться смерті, вона сміливо стає проти бурі, щоб помірятися з нею силами, - і перемагає. Вона називала своє життя "темною ніччю", свої думи - "хмарами осінніми", свій шлях - дорогою на "гору круту крем'яную", куди підіймалася, несучи "камінь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночі", яскравою квіткою, яка "на вбогім сумнім перелозі" розцвіла в лютий мороз; зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. "Сміялася крізь сльози" і "серед лиха співала пісні", бо твердо була переконана в тому, що "ніяка туга краси перемагати не повинна". Це був девіз її життя, і добре було б, якби він став дороговказом для кожної людини. Вона кликала "без надії сподіватись" і вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть - "і настане ще й для мене весела весна." Вона змалку знала собі ціну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула праці без відпочинку, знаючи, що "людині боротьба і праця милі". Не приймала ні від кого співчуття, ненавиділа почуття жалості, гордо проголошувала: " Хто вам сказав, що я слабка. Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука? Чи пісня й думка кволі?"
Її пісня, її думка вийшли в люди, щоб своїм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освітлювати нації шлях до верховин духовності й краси".
Ось так і наша хорольчаночка Анечка з усіх сил прагне вистояти і самоствердитися у непростому сьогоденні. Згинатися чи відступати - не в її характері.
Вона безмежно любить квіти, особливо білосніжні ромашки, і, попри фізичну витривалість та неабияку силу духу, є такою ж ніжною і світлою. Так само, як і ця тендітна квітка, якій непросто протистояти поривам вітру і дощу.
Дівчинка зовсім не викликає відчуття жалю, адже завжди усміхається та живе повноцінними днями, роками, має багато люблячих друзів. Проте вона грає зовсім не в дівчачі ігри. І це не просто забавка.
Анна Доценко, учениця 5 класу Хорольського навчально-виховного комплексу - дівчинка з великим серцем. Вона особлива дитина - милосердна, співчутлива, турботлива, тому й виявила бажання допомогти українським бійцям: разом із бабусею збирала кошти, теплі речі, а також своїми маленькими рученятками сплела не один десяток оберегів, заряджених дитячою любов'ю і вдячністю, які було відправлено на фронт. Таких приємних моментів у зоні АТО завжди чекають із нетерпінням. І кожну дитячу річ, малюночок вже усміхнені бійці трепетно кладуть в кишеню напроти серця (як оберіг від ворожої кулі), або чіпляють під броню чи усередину бойових машин, а то й разом з іконами вішають на стінках наметів.
- Тепер в нас є свій Янгол-охоронець, - промовив командир підрозділу, тримаючи в руках оберіг від Ані і віршик:
Я вклоняюся Вам низько, солдати.
І за Вас щиро Бога молю,
Повертайтесь живими додому,
На квітуючу землю свою.
Хай Господь береже Вас, солдати,
Від ворожої кулі в бою,
Від навальних атак супостата,
Що грабують країну мою.
Ми чекаєм Вас, рідненькі, додому -
Наших тат, дідусів і сестер,
Ми чекаємо Вас, дорогенькі,
На калиновій нашій землі.
- Він берегтиме наших бійців тут, на передовому рубежі. Дякуємо тобі, маленька наша, рости велика і щаслива!
Нещодавно Аня одержала подяку від командування загону спецоперацій на чолі з капітан-лейтенантом С.О. Кузовковим, який висловив щирі слова вдячності п'ятикласниці за ті обереги, що рятують життя наших солдат, зігрівають їх душі, додають сили та наснаги. У школі пишаються ученицею, її оптимізмом, великою вірою в Україну.
- У перші ж дні, коли наша держава поділилася на "фронт" і "тил", Аня долучилася до волонтерської діяльності, - розповідає мама Таїса Олександрівна Доценко. - Донька занадто близько приймає до серденька, новини, різні передачі про АТО. Безмежно радіє гарним звісткам, сумує і навіть, плаче, коли чує погані. Вона понад усе прагне, щоб і її хоч малесенька часточка участі наблизила такий жаданий для усих мир. Як би Ви тільки бачили, як Анічка раділа поверненню Надії Савченко на Батьківщину - це була невимовна радість зі сльозами на оченятах. Емоції вкотре переповнювали її добре сердечко. Коли отримала подяку від командування і державний національний прапор, підписаний бійцями 43 батальйону територіальної оборони Збройних Сил України Аня і спала з ним, довго не розлучаючись. Її тато Олександр Дмитрович також виконує свій священний обов`язок у зоні антитерористичної операції. Донька захоплюється його мужністю і вважає прикладом для наслідування.
Усе, що пов'язане з її душевними переживаннями, виливається у віршовані рядки, які надихають, додають сил, заряджають вірою у перемогу добра над злом. А спонукала, викликала душевне піднесення писати її перша учителька, якщо можна так назвати товариш і порадник у житті, Н.Г. Стовба.
Перша вчителька моя, лагідна й привітна,
Я завжди її чекаю, щоби вчити віршики.
В неї очі голубі,
Посмішка весела,
Гарно з нею школярам,
На уроках, і перервах.
Під час індивідуальних занять вони часто бесідували на різні теми. "Аня дуже старанна і наполеглива учениця, багато читає має різностороннє коло інтересів, співає, гарно декламує віршики. Дівчинка оточена турботою і любов'ю. Я дуже поважаю цю родину. Наскільки це сильні духом люди, оптимістично налаштовані, трудолюбиві. Такою у сім`ї підростає і дитина".
Багато уваги приділяють всебічному розвитку дівчинки мама Таїса Олександрівна та бабуся Раїса Миколаївна. Всі можливості використовують аби дівчинка не почувалася обділеною через слабке здоров'я . Кожне їх слово, мудрі поради і добрі діла - це книга життя, з якою дівчинка вирушає в дорогу .
Скільки сил віддали вони, коли поряд з першою вчителькою намагалися навчати писати і читати, тримаючи маленькі рученята в своїй натрудженій руці. З бабусею разом вивчають віршики. Дівчинка слухає аудіо записи різних книг, підручників, бо має слабкий зір.
Мамі і бабусі й тепер, напевно, багато доводиться працювати заради дівчинки її майбутнього. Адже мама готова пожертвувати всім, аби її доньці було добре. Мамині руки! Вони ніколи не знають відпочинку, завжди знаходять роботу.
Матусенько моя, рідненька,
Щебетлива ластівка,
Весна моя солов'їна,
Життя мого часточка.
Ми з тобою на конячках
Будемо кататись,
В нашій річці у Вишняках
Будемо купатись.
Пиріжечків напечем,
Зваримо компоту,
Грибів в лісі назбираєм.
Дякую, дорогенька, тобі за турботу!
Так лагідно мамину любов, всі її турботи описує дівчинка в авторському вірші. Мамине піклування варте не лише такого маленького вияву уваги до неї...
Аня дуже любить тваринок і завжди вони прекрасно ладять між собою. Адже в якийсь момент дівчинка розуміє , що феї і принцеси - це придумані герої , а собачку, кішечку можна помацати і пограти з ними по- справжньому. Крім того, можливість поговорити і пограти з улюбленцем просто необхідна тоді, коли на відміну від іграшки, тварина, бігає, стрибає, відчуває. А ще дівчинка обожнює коней та верхову їзду. Хто ж їх не любить та мабуть той, хто їх не бачив. У Хоролі є люди, які займаються іпотерапією. Аня разом з мамою відвідують кінно-спортивну секцію. Коні - дивовижні тварини. Дівчинка чудово їздить верхи і добре ладить зі скакуном. Вона брала участь у різних районних заходах верхом на коняці.
В мене пташка попугайчик,
Кличуть його Річі.
Теж я маю черепашку,
Що плава у водичці.
Жужа - песик теж слухняний,
Грається зі мною,
Буца м'ячик і "співає"
Разом з телефоном.
Я люблю своїх тваринок
Річі , Жужу, Пашку.
Кожен день я їм дарую
Увагу та ласку.
Про що мріють наші діти? Про кращу в світі ляльку, про велосипед, що мчить, наче вітер, про те, щоб посміхалися мама і тато, щоб добрий чарівник виконував усі бажання. Найзаповітнішою мрією Ані Доценко є мир. Аня вірить у своє майбутнє, дівчинка впевнена, що все буде гаразд і у неї, у її рідних, і в державі. Вона сильна і вона це знає…
В лісі проліски синенькі додолу схилились.
Своїй весні солов'їній щедро поклонились.
Радо сонечко стрічають й листячко зелене,
Спів струмочка весняного,
Що лине до мене.
Я милуюсь цим струмочком,
Його срібним співом,
І весняним вітерцем,
І пташиним співом...


Життєвий шлях довжиною дев`яносто літ


Ласкаве травневе сонечко піднялося у небі уже високо і своїми теплими променями освітило невеличке красиве село Лагодівка, що на території Ялосовецької сільської ради. Живуть тут хороші, роботящі люди. А ми прямуємо до гарного прибраного подвір`я, де живе наша шановна ювілярка Кобець Ганна Григорівна. У дворі зелено і затишно, до вікон ошатної хатини лагідно заглядають своїми червоними квітами піони, радують очі помаранчевими коронами лілії. І серед них приємна і ласкава бабуся Ганна Григорівна, яка 20 травня святкувала свій 90-річний ювілей.
Нелегке життя прожила Ганна Григорівна, бо не на словах знає, що таке голод, війна, Хорольська яма. Народилася Ганна Григорівна у селі Скибівщина В-Багачанського району. Закінчила восьмирічку, ходила на роботу, допомагала батькам по господарству. А 21 жовтня 1942 року її, 16-річну дівчину, німці вивезли до Германії, де вона працювала в ДЕПО аж до квітня 1945 року, поки їх не звільнили радянські війська. Ще три місяці працювала Ганна при військовій частині і тільки тоді повернулася додому. З війни до сіл стали повертатися хлопці, чоловіки, батьки і дідусі. Після війни познайомилася Ганна з хлопцем Іваном із ближнього села Лагодівка. У 1948 році молода пара одружилася. Отак Ганна і потрапила до Лагодівки.
"Жили ми з чоловіком душа в душу все життя", - говорить Ганна Григорівна. Народили і виростили трьох синів: Григорія, Миколу, Анатолія. Одружили, допомогли всім побудувати свої будинки, діждали онуків. На жаль у 2002 році помер чоловік Ганни Григорівни Іван Микитович. У 2005 році поховала свого старшого сина Григорія.
Зігнули роки і тяжка праця спину бабусі Ганни, але не зігнули її силу волі, прагнення до життя та до роботи. У свої 90 років бабуся ще прополює город, щоб допомогти дітям, які регулярно навідуються до бабусі із міста. Має світлий розум, добру пам`ять, читає газети. Радіє бабуся, що має таких хороших дітей, не нахвалиться своїми невістками, має шість чудових онуків і двох правнуків.
Люблять і поважають Ганну Григорівну і всі односельці за її почуття гумору, мудрість, доброту. Отож святкового дня привітали бабусю з ювілеєм діти і онуки, сусіди, представники із сільської ради, голова ради ветеранів ДП "ДГ ім. 9 Січня". Бабуся радо ділилася спогадами про своє життя, раділа усім гостям.
"В чому ж секрет довголіття бабусі Ганни?", - запитають люди. А в тому, що має добре серце, роботящі руки, величезний оптимізм, хороших, люблячих дітей.
Тож з нагоди 90-річного ювілею прийміть найщиріші вітання, шановна Ганно Григорівно! Здоров`я Вам міцного з роси і води, щастя земного на довгі роки, поваги від усіх, миру і спокою, благополуччя і зустріти при здоров`ї ще не одну весну!

Лариса КАПШУК,
землевпорядник Ялосовецької сільської ради


Їх щоденна праця - то джерело людської мудрості і самовідданості


Чорнобривці не сіє вже мати...
Село живе... Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. В золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. Мешканці вдивляються у його усміхнене, добре обличчя. Село вітає їх щедрими кетягами калини, п'янким запахом сіна і матіоли… Рідна батьківська земля… З неї вийшли і до неї час від часу приходимо на побачення. Село живе... Та як йому не жити? Бо де ж криниці будуть пружно бити джерелами і калина білоцвіттям радуватиме?! А лелеки? Хто серед комфортабельності цивілізації дозволить їм із соломи й сіна збудувати собі оселю, та ще й на колесі, люб'язно запропонованому господарем.
Населені пункти, як і людські долі, мають свій початок, періоди розквіту, занепаду, відродження і забуття. Тут живуть звичайні люди. Але то тільки на перший погляд. А придивишся до них - і в кожному знайдеш якусь родзинку, щось таке, чого немає в інших. І рідне село для них теж по-особливому незрівнянне і неповторне. Воно справді зігріває душу кожного із нас. Це тепло проникає глибоко до серця. І де б ми не були, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається, нема нічого кращого на світі за побачення із знайомими вулицями, батьківською хатою. Не судилося вже давно Зої Іванівні Сіроштан, героїні цієї розповіді, повертатися до рідного порогу.
Чорнобривці не сіє вже мати,
Не цвітуть на тинку паничі.
Та й нема більше рідної хати -
Стіни впали, розмили дощі.
Може то і не дощ був із неба,
А мамині сльози текли.
За те, що вона без потреби
Лишила все це на землі.
Що більш не збереться родина,
Не стануть на рідний поріг.
Без неї цвістиме калина
За те, що покинула всіх.
На 59 році життя пішла на береги вічності мама. І заросла від тоді Зоїна стежина до рідної домівки. Не даремно у пісні є такі гарні і мудрі слова: "Доки жива мати, доти є гніздо. Квіти пригорнулись біля хати, дітям є дорога у тепло". Зоя Іванівна єдина донька. Народилася вона у селі Трубайці. Жила родина на краю однієї із мальовничих вулиць цього населеного пункту в обійсті, котре побудували і облаштували у 1947 році ще бабуся із дідусем разом зі своїми трьома дітьми. Виховувала донечку мама Віра Василівна разом з бабусею Параскою Кирилівною. Дідусь рано помер. Весь час маленька Зоя проводила з бабусею, бо мама працювала у ланці - пізно приходила, ще й вдома було господарство.
Зоя росла привітною і слухняною дитиною. Рідні не балували її, бо не мали можливостей, хоч дуже і любили. Варто сказати і про те, що вона старалася стати відмінним помічником своїм рідним, намагаючись полегшити їхню працю, постійно і у всьому допомагаючи. У будинку Ватулів частенько вечорами збиралися бабусині подруги, вона їм читала різні книги. Зоя із великим задоволенням слухала також ті дорослі оповіді. Бабуся рано навчила внучку грамоті. І дівчинка вже сама залюбки читала книги гостям.
Зоя дуже любила казки, але вона читала їх не тільки через інтерес, вона справді вірила у них. Коли Зоя підросла і дізналася, що все те лише вигадки, то дуже засмутися. Тому із дитинства надавала, як кажуть, перевагу дорослим книгам, або справжнім героям, не видуманим. Пам`ятає до цього часу найулюбленіше віршоване видання про народного героя Устима Кармелюка, де добро перемагало зло. Іноді мама навіть забороняла багато читати, турбувалася про її зір. А дівчинка не могла відірватися від читання. Обгорне видання у обгортку шкільного підручника "Історії" або іншого і поринає у світ головних героїв, щоб мама не довідалася. А як поїдуть гостити з бабусею до тітки у Москву, а там - величезна домашня бібліотека. Отоді дівчинці було роздолля. Ніхто не контролював, різних цікавих книг багато. Зоя пропадала надовго у цьому книжковому царстві. У школі навчалася добре, мала здібності і до гуманітарних, і до точних наук, знаходила спільну мову практично з усіма, завдяки її тихому і спокійному характеру. Добрими словами, світлим спогадом спливають в пам`яті Зої Іванівни перша вчителька Г.О.Гаврош, класний керівник Н.М.Шкарупа, М.І.Стеценко, М.С.Коваленко. Ідеалом учителя була М.П.Дмитренко - справедлива, вимоглива, педагог від Бога. На жаль, їх не має серед живих і лише у серцях вдячних учнів вони знайшли вічну вдячність і повагу.
А село це - велика і дружна родина,
зустріло молодих фахівців тепло і привітно...
Непомітно промайнула золота пора - дитинство. Молодій перспективній юнці тодішній голова колгоспу Петро Олексійович Криворотько запропонував направлення на навчання у Полтавський сільськогосподарський інститут на агрономічний факультет. І ось вже дівчина впевнено крокує коридорами навчального закладу. Допитливій, старанній - навчання давалося легко. Студентство - романтична пора, час зустрічей і закоханості. Саме в інституті Зоя Іванівна зустріла свою другу половинку, гарного, порядного, скромного хлопця Валерія і полюбила його по-справжньому, стала відданою йому на все життя. Після закінчення вишу молода родина: спочатку Зоя Іванівна, а через рік і Валерій Степанович (на курс був молодший), приїхали працювати у село Трубайці. У 1986 В.С.Сіроштану довірили очолювати у сусідньому селі Кривці сільгосппідприємство. А село це - велика і дружна родина, зустріло молодих фахівців тепло і привітно.
"Тут люди мудрі і тактовні, доброзичливі і відверті. Завжди є підтримка, а коли треба - критика, але немає образ, - каже Зоя Іванівна. - На роботу хотілося залюбки іти. У нас дуже дружний працелюбний колектив.Із 2000 року працювала головним бухгалтером. Більше десяти років поруч трудилася із Т.М.Барило., Н.В.Молько, Н.В.Кривець, І.М. Люньковою". А, можливо, взаєморозуміння із різними людьми складалося тому, що у Зої Іванівни та Валерія Степановича Сіроштанів характери спокійні і вони абсолютно не конфліктні. До них тягнуться люди, вони хороші порадники, друзі і психологи. Тонко відчувають людей і ніколи не підпустять до себе нехороших особистостей. Що стосується важких ситуацій, переносять їх стійко, ніколи не скаржаться про це оточуючим, не люблять бурхливого життя, переїздів і галасливих компаній. Зоя Іванівна - домувальниця, відмінна господиня і дружина, яка не витрачає час на гуляння, воліючи заняття улюбленою справою. До цього часу, як і в дитинстві, зачитується класичною літературою, різними періодичними виданнями, особливо цікавиться "Вістями Хорольщини". Районну газету ще передплачувала її бабуся.
Є висота у птахів,
є вона і в людини на землі…
Наша земля тримається на трудолюбивих людях, любить і цінить вона турботливі руки справжніх господарників. Багато хто ними народжується, інші стають за волею долі, але й ті й інші цілком віддають себе своїй улюбленій справі. Керівнику одного з господарств району Валерію Степановичу Сіроштану доля намітила свій життєвий шлях. Любов до землі - це основний сенс його буття, його доля, бо шлях у велике життя судився йому селянський. За фахом і в душі він - агроном!
Дитинство, шкільні роки пройшли на Сумщині в сільській родині. Батько, Степан Якович, із того покоління, що пережило лихоліття голодомору та війни. У 17 років був призваний в армію, і відслужив сім років, як і багато його однолітків. Після звільнення в запас повернувся в рідне село. Одружився. Разом з Галиною Олександрівною виростили і виховали трьох дітей. Старший - Валерій та найменша Люба отримали вищу освіту. Середній - Віктор, працював трактористом. Більшу частину свого трудового життя Степан Якович був будівельником. Адже в той час багато будувалось як виробничих приміщень, так і соціально-культурних об'єктів та житла. Він з гордістю говорив, що практично в кожному дворі села є частина його праці у зведеному будинку чи сараї. Працював на спорудженні нової школи, в якій і Валерій встиг повчитись у випускному 10 класі. До речі, цього року у Ялосовецькій школі 14 випускників. А тоді було два класи - більше 70 випускників. Тож нова школа була вкрай необхідною.
Мати все життя, поки дозволяло здоров`я, працювала в ланці: пололи буряки, чистили їх вручну та навантажували в транспорт, каторжна робота вимочування та висушування конопель - одним словом не сьогоднішня технологія. Та попри зайнятість батьків, діти ніколи не залишались безконтрольними, і це стосувалось не тільки цієї сім`ї. Валерію Степановичу доводилося допомагати матері при навантаженні буряків, перевезенні конопель, а вже після восьмого класу, в період літніх канікул, почав "підробляти" у колгоспі. Перші жнива були після 9-го класу, коли працював помічником комбайнера. Робота разом із дорослими змушувала бути відповідальним. І мабуть саме тому ця риса прикипіла на все життя.
Як і в більшості однокласників, після закінчення школи - служба в армії. Потім було навчання у сільгоспінституті, одруження та сім років роботи головним агрономом колгоспу ім. Калініна. А вже із колгоспу "Шлях Ілліча" розпочалася трудова діяльність керівника міцного і до сьогодні господарства. 26 червня 1986 року, рівно три десятиліття тому, В.С. Сіроштан став, як говорять, до штурвалу агроформування у селі Кривці. Сьогодні очолюваний ним виробничий підрозділ стабільно успішний, а Валерій Степанович вкладає всі сили, знання й досвід в улюблену справу. Живе, працює не тільки на сьогоднішній день, а й на перспективу...
На господарському подвір'ї селянського господарства все при місці: склади, критий тік, мехмайстерня... На думку керівника, для людей треба створювати не лише робочі місця, а й комфортні умови праці, тоді й дотримання трудової дисципліни як від спеціалістів, так і від рядових трудівників можна вимагати.
Коли настав час великих перемін в аграрному секторі - прихід потужних інвестиційних компаній, зокрема, в Хорольському районі це агропромхолдинг "Астарта -Київ", почали широко впроваджуватись у виробництво нові технології, застосовуватися високопродуктивна техніка, з`явилася можливість у повній мірі, у відповідності до результатів агрохімічного обстеження грунтів, вносити мінеральні добрива - результат не забарився. Агрофірма "Хорольська", під керівництвом вимогливого, досвідченого керівника Кандиби П.О., у 2015 році посіла перше місце в агрохолдингу по урожайності цукрових буряків. Високою була урожайність інших культур. У ВП "Колос" цукрові вродили по 526 ц/га, а урожайність сої та соняшнику - найкраща по АФ "Хорольська". Отримані результати свідчать про працьовитість, дисциплінованість та відповідальність невеликого, але згуртованого колективу виробничого підрозділу.
Досвід і молодість - так сьогодні можна охарактеризувати кадровий потенціал агроформування. Сучасно мислячі, віддані справі і вже досвідчені фахівці тут працюють на всіх ділянках виробництва. Механізатори мають справу з найсучаснішою, високопродуктивною технікою. Обійтися тут без грунтовних знань, практичного досвіду, вміння, відповідальності, просто неможливо.
Як виховати всі ці якості у молодого спеціаліста - того ж випускника навчального закладу профтехосвіти, щоб він, прийшовши на сільгосппідприємство, був уже дійсно готовий до плідної праці?! Адже сьогодні навчання суттєво "відірване" від виробництва, а вища освіта, на жаль, не дає тих знань, які треба використовувати на практиці.
Валерій Степанович - реаліст, він добре знає систему, в якій змушені сьогодні працювати сільгоспвиробники. Він старанно працює і весь час шукає шляхи до вдосконалення. Йому вистачає професіоналізму та досвіду, внутрішньої сили, рішучості та впертості працювати так, щоб досягти запланованого результату.
Провівши цікаво день поряд з досвідченим і люблячим свою справу аграрієм, бачиш, як він ретельно оцінює ситуацію на кожному полі, слідкує за станом розвитку сільськогосподарських культур. Тому можна й не дивуватися, чому господарство трималося завжди на плаву. Гарячою любов'ю до землі, повагою до сільської праці, чарівної української природи пройняте життя Валерія Степановича. Тож, багата земля в таких умілих руках дає високі врожаї, високу продуктивність та прибутковість.
Позаду не один важкий, напружений сільськогосподарський рік. Попереду нові завдання, нові клопоти жниварів, нові сподівання на добру погоду і рясні врожаї. Бо від цього залежить виконання соціальних програм, забезпечення належних умов для гідного життя селян, оцінка праці трударів села. Є надії, що кожен наступний рік принесе усім добрий прибуток і задоволення від улюбленої роботи, адже, що може бути приємніше за розуміння того, що твоя праця потрібна людям.
…Кожна осінь - черговий екзамен. Стають виднішими із висоти прожитих років Валерію Степановичу Сіроштану, і його юність, і шляхи-дороги, про які мріялося в дитинстві у селі, на Сумщині, де навколо густо піднімаються ліси, шумлять берези та клени, зберігають мудру мовчанку велетні-дуби.
У душі раптом зринула думка, що птахи і небо, земля і люди на ній, які засівають ячмінь і пшеницю, навічно поріднилися між собою для краси і доброти, для вічного поклику любові. Є висота у птахів, є вона і в людини на землі… І цю висоту успішно подолав Валерій Степанович у своєму житті.
Серце наповнюється, ніжністю
світ грає всіма кольорами веселки…
Сім`я Сіроштанів скромна і працьовита. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця - то джерело людської мудрості і самовідданості.
Їх сім`я - це в першу чергу будинок, в тому його розумінні, коли він повний рідних і улюблених людей, де можна знайти заспокоєння і підтримку, де всі люблять один одного і піклуються. Це тил і фундамент, на якому будується все життя.
Коли поруч кохана людина і чути дзвінкий сміх дітей, що бавляться - серце наповнюється ніжністю, світ грає всіма кольорами веселки і хочеться жити вічно. Хочеться зупинити цей момент, є тільки одне бажання, щоб все це тривало якомога довше. Хіба це неможливо? “Немає нічого неможливого”, - вважають Сіроштани, бо вони навчилися берегти ці та інші прекрасні моменти. Берегти любов і взаєморозуміння. Цінувати довіру з боку близьких людей, адже це - найголовніша нагорода, яку вони можуть дати за ставлення. Цінності сімейного життя - це насправді найголовніше, що є у цій гарній сім`ї.
Кожен день щасливої родини Сіроштанів - це добровільна жертва, яку здійснюють один для одного. Не лякалися вони цього слова, адже тільки тоді, коли один буде хоч в чомусь свідомо поступатися іншому або жертвувати своїми інтересами для того, щоб допомогти або доставити приємні хвилини іншому, і настане довгоочікуване взаєморозуміння і спокій в кожній родині. А в цій гарній сім`ї так завжди було і є. Дорослі діти перенесли хороший досвід батьків у власні родини. Син Юрій та донька Юлія наслідували приклад старшого покоління. Отримали вищу освіту у Полтавській державній аграрній академії, правда навчалися на іншому факультеті - бухобліку. Мають свої сім`ї, працюють успішно - син у Полтаві менеджером, а донька начальником відділу аудиту у Фонді соціального захисту інвалідів у місті Києві. Подарували щасливим бабусі та дідусеві троє внучат: Олю, Соломійку та Ігорька. Що тут можна додати: "Хорошому роду -нема переводу". Цей відомий вислів укотре довів своє право на життя. Хоча б на прикладі гарного роду Сіроштанів. Дружнього та своєрідного, багатого та стародавнього. А ще - міцного, могутнього, мудрого та вічного, як і саме життя. Бо лише той рід, що знає свою історію, шанує долю своїх дідів та прадідів, дбає про майбутнє своїх дітей - заслуговує на людську шану та повагу, на Боже благословення.


На неї хочеться рівнятися, з нею Є ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ поговорити і про земне, і про високе


Учительські діти по-різному ставляться до свого статусу - одні жорстоко потерпають від нього, інші - дякують долі. Їх дитинство проходить серед стосів зошитів, методичних посібників і підручників з педагогіки. Принаймні двічі на рік воно пахне квітами, що стоять у 15 вазах. Вони засинають під приглушені розмови за стінкою - про перевірки з райво, зміни у розкладі, майбутні екскурсії та метушливих батьків. Іноді їм заздрять. Подекуди - недолюблюють. Буває, що й відверто ненавидять. А вони просто діти. Лише - вчительські діти. Не всі ж вчительські діти, як сир у маслі купаються. Все набагато складніше і драматичніше. Вважається, що дитина, яка навчається у школі, де викладають батьки - знаходиться, так би мовити, "під крилом". А насправді - під прицілом. Приховати не можна нічого. Дитина почувається ніби під мікроскопом. Усі вчителі, які викладають у класі, вважають за обов'язок доносити мамі або татові, як поводилося чадо на уроці та яку оцінку отримало. В одних випадках це робиться з кращих почуттів, в інших - аби підколоти людину: мовляв, з власною дитиною впоратися не можеш. А буває і так, що "добрі" колеги навмисно занижують учительській дитині оцінку, сподіваючись у такий спосіб заробити собі авторитет серед інших учнів. Діти схильні вважати: вчительський син чи дочка в будь-якому разі - привілейовані особи - хоча б за фактом свого походження. Саме таку долю примірити на себе довелося Таїсії Іванівні Артюшенко із міста Хорол. Народилася вона у малій Швейцарії - так називають за красу навколишніх лісів місцеві жителі село Радивонівку Великобагачанського району. Будь-якої пори року село гарне , вабить своєю неповторністю і чарівністю. Особливо красуються чепурні оселі весною, коли дерева, ніби наречені, одягають на себе білий цвіт. Над деревами гудуть бджоли, а п'янкі аромати біло- пінного цвіту нагадують - весна прийшла! Саме у цю благодатну пору, 14 травня, з'явилася на світ у сім`ї педагогів дівчинка. Батько Коряк Іван Васильович працював у місцевій школі учителем історії, мама Марія Іванівна - учителем німецької мови.
-Батьки нас із меншою сестричкою любили, оточили увагою і турботою, теплотою, ніжністю, ласкою. Бабуся з дідусем, котрі з нами жили, не могли навтішатися внучечками. Однак, особливо батьки, з нас і вимагали настільки, наскільки любили, завжди і в усьому бути прикладом, бо ми ж учительські діти. Не знаю чи в усіх сім`ях таке заведено, а у нас саме так, і ніяк інакше, - згадує Т.І.Артюшенко. - Кожен, напевно, пам'ятає перший шкільний дзвінок, свою першу вчительку і стежку, якою йшов до школи. Пам`ятаю цю мить і я…І так добре мені тоді було. Час невпинно спливав… До сьомого класу відповідальність менша була, а вже як мама стала класним керівником, отоді почалися нелегкі часи…
Цілеспрямована, працелюбна, допитлива, активна - так Таїсу Іванівну характеризують однокласники. Дівчина брала активну участь у всіх заходах, які проводилися у школі, відвідувала кілька гуртків.
- Мені найбільше подобалася література, а серед її жанрів - драма. Тому я була активним учасником драматичного гуртка. Якраз у 1964 році широко святкували 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Наша учителька мови і літератури Олена Василівна Кукленко, ентузіаст своєї справи, вирішила поставити п'єсу "Назар Стодоля". Мені доручили грати головну роль Галі, а моєму однокласнику Івану Рясному дісталася роль Назара. Нам дуже подобалася ця справа і п'єса звичайно удалася. І ми вирішили по району показати її усім мешканцям. Це зараз нічого не можна, купа різних заборон. Щоб кудись поїхати учням треба кілька дозволів, супровід педагогів. А тоді взимку під`їхала бортова вантажівка, лави поставлять, погрузимося і вперед. Як ішов сніг накривалися брезентом, котрий тримали у руках. Якось їхали в Іванівку, а там якраз у клубі і світла не було. А людей зійшлося - ніде й яблуку впасти. Запалили керосинові лампи, щоб освічували сцену - чекають нас, артистів -аматорів. А тут, як на біду, вантажівка застрягла у кучугурі снігу. Дві години звільнялися від снігового полону. Вже думали, що люди розійшлися, та ні - всі чекали. Вистава пройшла, а нам треба ще ж додому повертатися, щоразу це було опівночі або й пізніше. Як і на зворотному шляху - у снігу копирсалися. Треба і уроки на наступний день повчити. Несила була їх усі опанувати тож я вирішила, що історію не буду читати, у татка відпрошуся. Він погодився. А потім на уроці почав піднімати однокласників, а вони теж не знають теми уроку. Дійшла черга і до мене. Стою - ні пари з вуст, наче мене окропом хто облив. "Коряк, а ти чого мовчиш? Не вивчила. Сідай двійка тобі". О це так, думаю, я ж просила татка не викликати. Ледве пережила той день, у вечері вже вдома питаю, чого так він вчинив. "Ну то й що, ти ж бачиш ніхто не вивчив. А ти що, краща! Ти повинна все вивчити і показати приклад!" І так було завжди: " ти повинна", "ти мусиш", "хто ж як не ти". Ось малесенький епізод із життя учительської дитини. Коли я вже працювала і була класним керівником у своєї доньки, вона сказала: "Я твою долю пройшла, тому що за всі пригоди класні була винною без вини".
Таїсія Іванівна відвідувала також гурток "Юний журналіст". Перші дописи з'являлися у всеукраїнських газетах. І перший гонорар 64 копійки за замітку у газету "Зірка" про те, як її клас зібрав макулатуру і на виручені кошти придбали у школу вазони для квітів, запам'ятала на все життя. Правда, не вистачало часу для написання статей, бо ще мала кілька улюблених занять. Юна дівчина мала гарний, можна сказати, солов'їний голос. Співала у школі на різних святах. А ще рано-вранці близько шостої години прямувала у супроводі тата в приміщення, де розташувався радіовузол. Радіотрансляції, як кажуть, в прямому ефірі були на той час у кожному селі. Таїса співала різних пісень, багато виконувала на замовлення, наприклад пісню "Соловейко" Діани Петриненко, пісню дуже популярну про геолога. Ось саме тоді і зародилося бажання стати артисткою. Але татко до доньчиного вибору підійшов практично і сказав: " А пропаде голос тоді будеш квитки у касі продавати? Артист - це не професія". Однак, на численні переконання Таїси, він таки згодився відвезти її у Київ на прослуховування до студії імені Г.В. Вірьовки. "Послухали мій спів, написала диктант і попросили ще й документи залишити", - пригадує жінка. Але батько не погодився віддавати оригінали документів і взагалі не давав згоди на те, щоб донька залишалася на навчання у Києві. "Це так далеко від рідної хати, а ти така тендітна, маленька, треба, щоб була у нас із мамою весь час на очах. Нехай вже копії віддамо, а оригінали відвеземо у нормальний інститут до м. Полтави - педагогічний. Посуди сама: є хист у тебе до цієї справи, є організаторські здібності, з усіма контактуєш нормально. Та й робота це надійніша, щоб не трапилось - завжди можна повернутися. До того ж відпустка кожен рік все життя влітку і ніколи не викликають!" Татова турбота зворушила дівчину, до того ж, вона поважала думку своїх батьків. Вирішила поїхати спробувати здати іспити і в Полтавський педагогічний інститут.
- Як оформляла документи в анкету вписували і ведучого вчителя з предмету. А здати треба історію, німецьку мову, українську мову та літературу та написати твір. На історії мене запитали: "Хто це Коряк Іван Васильович? Цей учитель - ваш батько? Передасте йому, що він гарно вас навчив історії, особливо дат". Тато оформив сам музей нашої школи. Він дуже гарно малював. Писав гарно і виготовляв трафаретки на яких були дати різних історичних подій. Приносив їх на свої уроки і у будь-який момент міг учня запитати , яка дата до якої події відносилась. Отак ми й запам'ятовували добре. Тато якраз вболівав за мене на подвір'ї інституту. Я йому відразу і похвалилася. Татове обличчя засяяло задоволеною усмішкою. Після того минуло кілька тижнів. І ось в один день приходять повідомлення, що вступила в обидва виші. Звичайно, за татовими настановами, перевага надана нашому обласному центру. І тепер ні про, що не жалкую. Правда….. Дуже рідко…. десь у самісінькій глибині душі щось тенькне: "а, може, була б артисткою відомою".
- Веселі, цікаві студентські роки непомітно минали. Перше кохання і перше розчарування. Навчалася успішно - передбачався червоний диплом, якби не підступна хвороба. На останньому курсі тяжко захворіла і майже рік була прикута до ліжка. А коли видужала, вирішила взяти академічну відпуску. Прийшла у деканат писати заяву, а декан запропонував здавати іспити разом із студентами заочного відділення влітку. Батько хвилювався, що погіршиться моє здоров'я від перенавантаження на екзаменах. Пішли до голови комісії, пояснили ситуацію. Він подумав і запропонував екстерном здати, при умові, що претендувати більше, ніж на четвірки ми не будемо. Звичайно ж не відмовилися. Тепер тільки пригадую, що тоді ніхто і словом не обмовився про якісь хабарі - всі співпереживали, співчували допомогали, вчинили по-людськи. Мої однокурсники роз'їхалися за направленням в Одеський та Придністровський краї. А у мене ж не було . Треба шукати самій роботу. Батьки не пускали працювати, а мені сумно дома та і на шиї сидіти довго не хотілося. Не гаючи часу почала пошуки. Пропозицій було кілька та зупинилася я на Шишаківській школі Хорольського району, місце мого зростання, змужніння, набуття фаху, освітянської справжньої дружби й товариськості... Не просто місце роботи, а місце удосконалення, творчих здобутків, іноді втрат і сподівань, але й відчуття радості, що доля дарувала зустріч з високопрофесійним колективом, дарувала шанс випробувати себе в шаленому ритмі навчально-виховного процесу. І саме в цій школі, саме тепер, коли скроні крадькома починає срібнити сивина, не раз думалося, як би склалася учительська доля, коли б на шляху не зустрілися хороші, привітні директор школи А.І. Яровий, завуч Л.С.Шульженко, котрі багато чому навчили. На той час там навчалося понад 600 учнів. …
Пригадую, як отримала першу зарплату 70 крб.- це наполовину більше, ніж була моя підвищена стипендія. Раділа, адже тепер вистачатиме коштів на життя, заплатити 10 крб. за квартиру та і на інші потреби. А ж тут буквально через два місяці прийшов лист із Полтавського педінституту. Викликали до ректора. Поїхала. Запропонували роботу секретаря заочного відділення і відразу ж ознайомитися з обов'язками. Я посиділа день там, подивилася, що робила секретарка: безкінечні папери. Якою рутинною, монотонною здалася мені та праця. Я б точно там довго не витримала. Може б хтось інший чіплявся за саме місце проживання у Полтаві, а мені було байдуже - головне цікава насичена робота. Зізнаюсь, що були такі моменти, коли запитувала в себе: "Чому обрала професію вчителя? Могла знайти щось престижніше". А душа у відповідь: "Ні, не змогла б, бо присвятила себе праці з дітьми, а вони - це світ добра і любові, у ньому немає місця злу і ненависті"…
Життєві шляхи - як ріки, а ріки - як життєві шляхи. Одні несуть свої води тихо і незворушно, інші ж вирують, намагаються знести каміння зі шляху, шукаючи нові русла. Саме такий неспокійний шлях обрала для себе Таїсія Іванівна Коряк.
Інтелігенти - працівники вчительських династій, як правило, люди самобутні і цілісні. Здається, сам рід, накопичивши за віки інтелектуальну енергію, нагороджує нею своїх обранців. Принаймі, таке спадає на думку, коли дізналася авторка цих рядків про родинний список. У долю можна вірити чи не вірити, а проте скільки разів підтверджувалося старе, як світ, сформульоване народною мудрістю: "На роду написано".
Учні любили і поважали і до нині не забувають Таїсію Іванівну, її цікаві, методично продумані, науково обґрунтовані уроки. А в позаурочний час разом зі своїми учнями проводила свята, змагання, цікаві політінформації, виховні години, відверті розмови.
Колеги говорять, що вона не тільки талановитий вчитель, але й чуйна людина, мудра і делікатна, гнучка і дипломатична, поступлива і безкорисна. Та основна її риса - працьовитість. Це справжня бджілка на освітянській ниві. Вихованці Т.І.Артюшенко переможці багатьох конкурсів. До кожного дитячого серця підбирала особливий "ключик" - чи то інтонація, чи то погляд, чи похвала, чи зауваження, чи жарт. Завжди поважала своїх учнів, вбачала в кожному із них особистість. І вони відповідали їй взаємністю.
Велике щастя зустріти Учителя, який навчає нас добру, справедливості, чесності, відповідальності. Вчить бути Людиною. Велике щастя - стати вчителем…
Пройдуть роки, віки. Невпізнаним стане життя, зникнуть деякі з сьогоднішніх професій, але, поки існує людство, збережеться на Землі високе звання - Учитель.
- Тепер я дійсно розумію, скільки відповідальності лежало на мені, як зміниться доля дитини від мого рішення, мого доброго чи невиваженого слова. Так, нас учили мудрому, цікавому й корисному, та поки єством не відчуєш, як це - стояти перед цілим класом дітей, то нічого й знати не будеш. Як зауважував У.Черчілль: "Шкільний учитель має таку владу, про яку прем'єр-міністр тільки мріє". Найбільше щастя для самооцінки будь-якого вчителя, я думаю, не гроші, не вдавані чи щирі почесті, а щасливі очі дитини, у яких світиться розуміння. Подяка приходить потім.
-Учити когось, виховувати, створювати особистість, значить, самому ставати й залишатися людиною в найкращому сенсі цього слова, - так вважає Т.І.Артюшенко, й додає - Щоб бути педагогом, потрібно не працювати у школі, а жити школою, жити одним життям зі своїми учнями, радіти спільним перемогам і підтримувати один одного в разі невдач. Разом працювати й разом розважатися, бути не керівником, а організатором і другом. І якщо незалежно від результатів атестації, розміру заробітної плати, чергових наказів та розпоряджень я з радістю заходила в клас; якщо забувала про всі негаразди, вдивляючись в допитливі (і не дуже) очі своїх вихованців, не зважала на час, готуючись до чергового шкільного свята чи змагання разом зі своїми учнями; якщо перехоплювало подих і серце вискакувало з грудей, коли спостерігала за своїми дітьми, які виступають на сцені будинку культури; якщо випускники, котрі закінчили школу п'ять, десять чи двадцять років тому пропонують дружбу, а, зустрівши на вулиці, вітаються, приємно посміхаються, значить, я вже вчитель…
Із віком все частіше запитую себе: хто я? що залишу в цьому світі після себе? І відповіді виникають різні - за настроєм. Після мене залишаться мої…що? Спогади… фото… улюблене заняття, до яких між кольоровими нитками вплетена моя душа?.. Залишаться мої діти: син і донька, онуки, правнуки й… сотні дітей, які також стали моїми…
Життя - складна штука. У ньому змішано все: печалі й радощі, спокій і тривоги, злети й падіння, питання й відповіді... Таким воно було і в Таїсії Іванівни, але все ж дарувало більше кращого, бо вона того заслужила у долі. Про її життя можна взагалі написати гарну книгу. Про сімейне життя і кохання - окрему повість.
Багато хто з нас мріє про тихе сімейне щастя - в дружній сім'ї, затишному будинку, зустрічах із родичами і друзями вихідними днями. Зрозуміло, що над створенням гніздечка трудитися треба, не дарма старші кажуть у напутті "щастя сім'ї в твоїх руках". Правда, на цьому настанови закінчуються, і що саме потрібно для сімейного щастя кожного з нас доводиться осягати самостійно.
Напевно, кожна жінка хоче знайти рецепт сімейного щастя, намагається вивести свою формулу. Адже ніяких секретів тут немає, всі розрахунки вже проведені, а теореми давно доведені. Три кити, на яких будується сімейне щастя - це любов, повага і довіра. Саме на цих трьох китах і трималося сімейне щастя Таїсії Іванівни. Було у неї і шкільне, перше чисте, як джерельна вода кохання, про яке вона дізналася аж через п'ятдесят років. Інститутське - ніжне, спражнє. А кохання всього свого життя вона зустріла, коли почала працювати у Шишаківській школі. Познайомилася зі своїм мабутнім чоловіком Іваном Денисовичем на Новий рік, коли він приїхав у відпустку. Сорок пять днів вони зустрічалися і вирішили одружитися. Він був військовим, міг тільки один раз на рік приїздити до отчого дому, тож хотів забрати свою кохану відразу. Прийшли до батьків дівчини. Тато її, як і завжди із притаманною йому мудрістю, промовив стару і мудру приказку, відому усім і кожному: "Вийти заміж не напасть, аби з мужем не пропасти". Вам треба зачекати. Перевірити чи таким вже міцним кохання є і чи на все життя.". Через рік молоді люди відгуляли весілля і поїхали у Німеччину, де проходив службу Іван. Там народилися двоє діток донечка та синок. Потім перевели чоловіка у Полтавський авіаційний полк. Згодом за станом здоров`я його комісували. Повернулася молода родина на малу батьківщину. Таїсія Іванівна пішла працювати у Шишаківську школу. А через деякий час переїхали у Хорол. Іван Денисович працював на Хорольському молококомбінаті. Їм дали від заводу квартиру. Таїсія Іванівна вчителювала довгий час в училищі, а потім Хорольській школі № 2.
Отак і несуть кожен до кінця свого життя священну відповідальність за щастя і вище благо іншого. Вже дорослими стали діти. Донька Тамара працює в пенсійному фонді, син Олег - на механічному заводі. Мають свої родинні гніздечка. Підростають внуки, радує бабусю правнучка Домініка. Шкода, що на береги вічності відійшов їх дідусь Іван Денисович Артюшенко, сповна не насолодившись дитячим сміхом найменшенької - члена великої, гарної, порядної родини…
- Ми прожили з ним багато щасливих років, - розповідає вдова. - А ніби - один день, бо любили одне одного. Не можу повірити, що його немає з нами. Знаєте, коли чоловіка не стало, ніби щось обірвалося в душі, якийсь невимовний тягар і образа гнітить за цю вічну розлуку. Лягаючи ввечері спати, промовляю до його фотографії: "Любий, на добраніч!" А вранці, прокинувшись: " Добрий ранок", - зітхає жінка...
Симпатична русява, завжди елегантна, з незмінною посмішкою на обличчі. Еталон жіночності. Приклад для наслідування. Справжній учитель. На неї хочеться рівнятися, з нею хочеться поговорити і про земне, і про високе... Чому? Тому що вміє слухати і підтримати, розрадити і заспокоїти. Тому що має велику світлу душу, закохана в поезію, музику і прекрасне. Таїсія Іванівна- чудовий поет і прозаїк. Пише вірші, у яких віддзеркалюється її глибока, як батьківська криниця, душа. Її проза і вірші можна сказати автобіографічні. У світ вийшли три збірочки авторки під назвами: "Запах степу", "Моєї долі дивоцвіти", "Яблуневий цвіт". Ця шанована жінка є постійним передплатником і шанувальником районної газети. У її архіві зберігаються номери газет, де розповідається про неї, її дітей, чоловіка, їх родину.Таїсія Іванівна героєм публікації стала не тільки на передодні свого 70-річного ювілею, а є протягом усього життя і плідної праці.
Вимоглива, принципова, але, водночас, вона дарує оточуючим стільки сердечної доброти, ласки, турботи, любові...


Людська повага і визнання крокують поруч все життя


Здебільшого у людей побутує думка, що секретар - дуже легка професія. Та, що там такого - всього лише варити каву, подавати документи на підпис керівнику і відповідати на телефонні дзвінки. Вважають також, що секретареві не потрібно великого розуму та здібностей. Тобто ним може стати кожен. Звичайно ж , щоб працювати секретарем, не обов'язково мати науковий ступінь, але треба бути "знавцем душ людських" або "мудрецем в науці життя". Щоб прекрасно розбиратися в цій науці, зовсім не обов'язково мати купу дипломів, потрібно просто вміти спостерігати. Вдається це далеко не кожному, іноді найрозумніші і не один раз "дипломовані" люди в повсякденному житті і в плані побудови відносин із оточуючими виявляються, м'яко кажучи, не на висоті.

Хороший секретар має дуже високий рівень "емоційного інтелекту", він чудово розбирається в людях, дуже тактовний і відповідальний. Саме таким секретарем і гарною людиною була і залишається Ольга Григорівна Селін із села Андріївка, котра пропрацювала на цій відповідальній і нелегкій посаді 37 років. Родом жінка із с. Григорівки Хильківської сільської ради. Закінчила школу, а згодом Лубенський бухгалтерський технікум. За направленням поїхала у Миколаївську область. Там зустріла свою долю - гарного хлопця Миколу. Він усім серцем полюбив не лише свою майбутню дружину, а і її батьківщину, Полтавщину. Не довго думаючи, молодята вирішили переїхати на Хорольщину. Дівчина повернулася до рідної домівки. На той час роботи бухгалтерської для неї не було. І старші брати Микола та Іван, котрі працювали водіями у господарстві, звернулися до голови колгоспу з великим проханням працевлаштувати сестру. Брати були добросовісними працівниками. Та і батька їх Григорія Мартиновича Джурадзе, передового комбайнера, знали в районі. Тому керівник не забарився і відгукнувся на їх прохання. Влаштувалася Ольга диспетчером у конторі колгоспу. Іван Якович Головко очолював на той час господарство і був великим стратегом у кадровій політиці. Все придивлявся до молодої працівниці. А у неї, що не день, то все більший лад у роботі. Документи у порядку - грамотно оформлені, гарним каліграфічним почерком. Теплого осіннього дня, в колгоспнім саду, закінчилась розширена нарада фахівців господарства. Душа голови колгоспу перебувала у хорошому настрої і літала поміж стиглих яблук в кронах дерев. А коли вона прилетіла до контори, куди вже прибув і Іван Якович, то він попросив жінку залишитися для бесіди. Саме секретар голови колгоспу оформлялася у декретну відпустку. Керівник запропонував Ользі Григорівні це місце роботи. Отак із 1975 року і розпочалися турботливі будні секретаря: тонка психологічна робота, планування робочого дня керівника, ведення ділового листування, організація телефонних переговорів, прийом гостей, контроль роботи приймальної або навіть усієї контори. А ще треба при всьому цьому бути завжди коректним, витриманим, тактовним. Роботи дуже багато і одна людина фізично не могла впоратися з великим її обсягом. Тому було спочатку два секретарі: діловод і друкарка. Ольга Григорівна Селін працювала секретар-діловодом, а її колега Дем'янова Галина Сергіївна - секретар-друкаркою. Вони виявилися хорошими фахівцями, завоювали авторитет у колективі і гідно оцінені керівництвом.
- Приймальні дні були два рази на тиждень. І за ці два дні приходило до двохсот і більше людей з різними проблемами, проханнями, з різним настроєм і характерами, - пригадує Ольга Григорівна. - Багато було відвідувачів з інших сіл, котрих іноді бачила вперше, навіть з іншого району. Справа в тому, що І.Я.Головко працював головою колгоспу у Березівці Лубенського району. Зарекомендував себе там, як турботливий і дуже людяний керівник. Тож приходили тамтешні працівники просили транспорт, здебільшого для перевезення будматеріалів. Хоча вони вже були "чужими" - не відмовляв, допомагав і їм. До речі, і до цього часу підтримують тісні і дружні стосунки жителі Березівки із Іваном Яковичем.
У той час великим дефіцитом були банки, кришки для консервування, які користувалися все більшим попитом. Дістати, як тоді говорили, можна тільки в Андріївці, бо працював цех з переробки овочів та фруктів. І сам Всевишній тільки знав, де їх діставав для господарства керівник. Тож зверталися з усього району придбати необхідне для консервації. А ще Андріївка славилася хорошим молодняком свиней. Їх теж купити у господарстві знаходилося чимало бажаючих. Нікому не відмовляв керівник. Як не в той день, так наступного дня допомога не запізнювалася. Уявіть собі: у єдиний вихідний добралася людина з іншого села, вистояла величезну чергу, а тут відмова, їй нічим зарадити не можуть. Для голови не приділити уваги комусь було неприпустимим, - розповідає жінка.
Ольга Григорівна ніколи не використовувала своє службове становище на шкоду кому-небудь. Вона уміла знаходити спільну мову з колективом, налагоджуючи з усіма ділові відносини, ні в якому разі нікого не виділяючи когось. Бо секретар - це свого роду сполучна ланка між керівництвом і колективом. Його ставлення до кого-небудь, приязне, чи ні, буде ототожнюватися зі ставленням керівництва до цього працівника. Тому жінка ні з ким не "заводила" дружбу і не ворогувала. Ользі Григорівні доводилось бути, як кажуть, "сірим кардиналом", який незримо, але істотно впливає на роботу. Частенько вона ставала останньою інстанцією, до якої за порадою звертався керівник. Тому що секретар часом про все і про всіх обізнаний набагато краще, ніж керівник і його заступники, і може дати правильну, вивірену пораду. Від секретаря, наприклад, залежить, чи можна вчасно потрапити до голови, наскільки швидко будуть підписані документи і т. д. Більше того, саме секретар задає тон робочого дня, адже керівництву завжди приємно вранці побачити, що кабінет повністю готовий до чергового трудового дня, а на столі лежать свіжі газети, всі необхідні зведення, довідки, аналітична інформація та інше.
- Для мене, - каже Ольга Григорівна,- було найвідповідальнішим підготувати рішення правління колгоспу, протоколи загальних зборів. Спочатку вони перевірялися раз у квартал представниками із району, котрі до нас, секретарів, ставилися лояльно - підказували, виправляли помилки. Хочеться добрими словами згадати В.І.Мокляка, Л. П. Малишкіну. Та згодом документи треба було відвозити у прокуратуру району. Тут вже набагато складніше. Одне не точне слово - самі розумієте чим могло загрожувати керівнику. Треба правильно сформулювати рішення, знати закони, в деякій мірі мати мінімальні юридичні знання. Непросто звичайно було. Та з легкої руки І.Я.Головка я "прижилася" на цьому місці. І вже коли у бухгалтерії звільнилася вакансія, я навіть і не думала переходити. Змінився і голова колгоспу. Та працювати було все так же затишно і комфортно, бо Микола Павлович Гузь також був керівником уважним до прохань колгоспників, відкритим, доброзичливим. За його головування газифікували села, побудували дороги, житло для молодих фахівців, майже закінчили зводити будинок культури. Під його керівництвом я попрацювала двадцять один рік, спокійно, без розгубленості, метушні і з достоїнством вирішувала питання в рамках своєї компетенції, відчувала "нюанси" справи, що дозволяло вільно виходити зі скрутних ситуацій…
Усе в роботі вдавалося Ользі Григорівні Селін, мабуть, ще й тому, що її сімейне життя було насичене щастям, про яке писалося і у всеукраїнських газетах: " З якого б рейсу не повертався Микола Селін, шофер колгоспу імені Ілліча Хорольського району , що на Полтавщині, на пагорбі, неподалік від села, вийде з кабіни, щоб бодай кілька хвилин послухати голос поля.
Подумавши про дружину, Микола подивиться на село, що блищало внизу залитими вечірнім сонцем дахами, куталося в сади, які незабаром вкриються щедрим, весняним цвітом. Молоді яблуні, груші, вишні зацвітуть і біля їхнього будинку, 18-квартирного красеня, на другому поверсі якого відведена колгоспом для них, Селіних, оселя з усіма вигодами.
“Ольга, подумав Микола, мабуть вже вдома”.
Микола ще раз з насолодою вдихнув польового повітря і сів за кермо. Проїжджаючи повз свій будинок, побачив дружину й сина, якого Ольга вела з дитячого садка.
- Тату! - простягнув до нього рученята Олег.
Дружина підхопила сина:
- Тато поставить машину у гараж і приїде.
- А це ми зробимо разом, - усміхнувся Микола і відчинив дверцята просторої кабіни.
- Прошу.
Потім разом поверталися додому. Олег тягнувся то до матері, то до батька, і вони, молоді, щасливі, піднімали його на руки, щоб дитині краще було бачити рідну землю, таку щедру на добро для людей, на радість."
Згодом молода родина переселилася у великий побудований ними добротний будинок, коли народилася друга дитина, донечка Сніжана.
Летіли у гармонії спільно прожиті роки, мов чайки над водою, пливли немовби в морі кораблі. Наче вчора були вони молодими, сьогодні уже дорослі діти і підросли внуки Анастасія та Даніїл. На береги вічності відійшов чоловік М.М.Селін. Зараз Ольга Григорівна мешкає разом із сином Олегом Миколайовичем, котрий в перших рядах пішов боронити суверенність держави і 14 березня 2015 року повернувся із зони АТО, з честю виконавши свій чоловічий обов'язок. Частенько із міста Кременчук приїздить донька із внуком. Життя продовжується: двері в оселі Ольги Григорівни все так же відчинені, серце відкрите для людей, як і тоді, коли працювала секретарем. А ще Ольга Григорівна Селін є постійним передплатником і шанувальником нашої газети. Нехай же життя цієї чудової людини буде світлим і радісним, як професійний святковий день, і дружні привітання додають життєвої наснаги у скарбничку її душі. А людська повага і визнання крокують поруч все життя.


"Хочеш довго жити - працюй, і люби життя"


Усім, хто знає, пам'ятає цю енергійну, воістину незвичайну жінку-ланкову, важко уявити її сімдесятидев`ятилітньою, окрім односельців, котрі її зустрічають щодня. Але й нині Марія Михайлівна Похвала із села Березняки не зважає на поважний вік, вона така ж бадьора та весела, якою її знають давно. У жінки-ветерана праці, коли згадує свою молодість, так променисто сяють очі, а обличчя пашить рум`янцем і слова де й беруться про минулі дні, про роботу ударну колгоспну.
- Е, дітоньки, теперішні люди того не пороблять, що ми робили, - говорить жінка. - Та й не дай Бог, ще комусь так робити і таке пережити. По сім гектарів буряків ми пололи. Це "січас" всякі трактори і комбайни. А тоді - усе руками. Додому приходили і з ніг падали. Але були молоді, енергійні, сили своєї не відчували, себе не шкодували заради загального добра...
Сучасній молоді, напевне, дуже важко уявити, як це: прополоти гектар цукрового буряка. Уже виросло не одне покоління людей, що не знає цієї каторжної праці. Тому для довідки: гектар - це земельна ділянка розміром 100 на 100 метрів. У ній розміщені 222 рядки буряка. Тобто, щоб прополоти гектар, потрібно пройти дистанцію у 22 кілометри. І не просто пройти, а з постійно зігнутою спиною, орудуючи сапкою. Та під пекучим сонцем. А Марія Похвала з року в рік "намотувала" по сім таких дистанцій. Напевне, Україну від кордону і до кордону вона пройшла не один раз. Над своєю ділянкою буряків дівчата працювали, не покладаючи рук, і вдень, і вночі: удобрювали, сіяли, мотижили, захищали від довгоносика та від морозів, проривали... Нарешті наставала осінь. Час викопувати буряки. Копали буряки вручну, а ще - чистили, переносили в бурти, готували до зважування. Метка ланкова переконала їх не словом, а ділом. Молода, енергійна, вона наснажувала їх на ще завзятішу працю, на плідні здобутки. Безумовно, одними буряками робота в колгоспі не обмежувалась. Поле - то була їх читана-перечитана, але завжди цікава книга життя. Ланка під керівництвом Марії Михайлівни вирощувала пшеницю, просо, кукурудзу та інші культури. Лан віддячував золотим зерном добірних врожаїв. Та хіба ж тільки у полі працювали! Коли приходила зима - трудилися на фермі, даючи відпочинок дояркам, а самі - без вихідних, без відпусток, без просвітку… Однак хоч до праці в селі і звикли, але ж не до такої!!!
- Раніше люди були безграмотними, але мудрими, - повагом говорить трудівниця, - Бог їх наділяв талантом, що усе по господі уміли робити своїми руками: і віз, і ткацький верстат, і ступу зерно товкти, і жорна, і куфри, бочки, діжки, скрині, посуд - усе, що треба в господарстві. І скрізь ішли з піснею: і на поле, і до роботи, і на весілля, і на хрестини - до кожного свята була пісня і не одна".
Марія Михайлівна пригадує, як співала її мама. А та всю свою журбу за нещасну вдовину долю переливала в пісню. Часто, сидячи за шитвом, заводила вона тужливих. Марійка вбирала ті пісні, ховаючи, як найдорожчий скарб, у своєму серці. Разом з тим, переймала і мамині секрети рукодільства. І потім, розглядаючи тоненькі серпанки, вишиті руками матусі, дивувалися у родині: чи то пісня лягла на полотно, чи то полотно ставало піснею.
- Що то за жінка якщо не вміє вишивати, шити, смачні страви готувати і іншу роботу виконувати? Її і заміж би у той час не взяли. Он у мене і швейна машинка стоїть, - показує Михайлівна у куток,- правда не швея я найвищого класу (посміхається), але за потребою щось десь для дому прострочити можу.
А ще жінка любить вишивати і має чималеньку колекцію вишитих рушників та картин, якими із задоволенням ділиться з рідними, знайомими, односельцями.
- Ось рушник, отой, на покутті, щойно повісила, а день тому довишивала. Помилуюся-помилуюся, доки інший вишию, а тоді, кому сподобається - подарую.
Рукоділля Марії Михайлівни просто чудові. Вдало підібрана гама кольорів. Як кажуть у народі "рушничок вишиваний аж сміється". Успадкувала той талант жінка, звичайно ж, від мами. Змалечку привчена до всякої сільської, жіночої і не жіночої, праці. Народилася вона 13 квітня 1937 у селі Матвіївка Семенівського району у простій селянській родині. Її власне дитинство можна було б назвати порою безхмарного щастя, якби не війна, жорстока і безпощадна. Вона підростала в родині, де дітей оточили любов'ю і повагою з ранніх літ. Та ось батька забрали на фронт, відразу на передову. З війни він не повернувся - загинув смертю хоробрих. Тож треба було мамі допомагати та меншеньких братика і сестричку доглядати. Мами практично діти і не бачили вдома: від зорі і до зорі вона трудилася у колгоспі. Марійка закінчила вісім класів і також пішла у колгосп працювати на ферму дояркою. В юності вона була вродливою і, як казали в селі, завжди гордо носила голову. Марійка, Маруся, Марусенька - не від одного парубка чула ці лагідні слова і бачила в очах прагнення поєднати долю. Надто перебірлива, казали охочі до осуду кумасі. Хоча були й хлопці-односельці, до яких у Марусі також народжувалася симпатія. Та мрія вийти заміж в інше село так глибоко засіла у душі, що завжди брала верх. Своя батьківщина сімнадцятирічній юнці здавалася похмурою, серед боліт, залитою густими туманами. У війну навіть і німці боялися туди потикатися. Та ще і до ферми треба було брести через болото, а пізньої осени ще по холодній воді перебиратися.
Забігаючи наперед, Марія Михайлівна відверто зізналася тепер, що прожила у парі з чоловіком Василем Дмитровичем чимало років.
Її Дмитрович 40 років у місцевому господарстві трудився у будівельній бригаді теслярем. Жили дружно та гарно, отощо біда - Господь діток не дав. Народилася була відразу по заміжжі донечка, та захворіла і померла маленькою…
Познайомились із майбутнім чоловіком на вечорницях чи досвітках, як раніше називали розваги молоді, незмінним атрибутом яких була гармошка. Вона, можна сказати, допомогла знайти своє життєве щастя. Молодий гармоніст вважався першим хлопцем на селі, на нього задивлялися дівчата. Клубу у Матвіївці тоді не було. Літом вечорами збиралися на вулиці. Із задоволенням музики грали рухливі мелодії, молодь танцювала і всі, а особливо дівчата, були задоволені і закохані у гармоніста. Не кожен міг володіти цим інструментом. Тож дівчата віночком вилися коло того, хто грав. Одного вечора однолітки покликали Марію до гармоніста. Він правда не місцевий, а приїхав з іншого села, навіть району, до сестри погостювати. Юнка не відразу підійшла, але цікавість перемогла: що ж хоче той гарний хлопець? А він запропонував її додому провести. На перший раз не погодилася. Згодом почали зустрічатися. А восени прислав сватів - енергійний, закоханий по вуха в Марію, нетерпеливий і настирливий. І Марійка не встояла, пішла заміж, як у воду плигнула. Молоді перебралися в інше село, Березняки. Марію тут обрали, або, як казали в селі, поставили ланковою. Бо, окрім того, що була вона вродливою, веселою, щебетливою, мала ще й працьовиті руки, в яких і вдома, і на полі, чи то своєму, як раніше, чи колгоспному, усе горіло. Мала дружну, співучу ланку з дівчат-подруг. Уважно прислухалась до порад старших буряківниць. За свою сумлінну трудову діяльність Марія Похвала неодноразово була нагороджена грамотами, декілька разів її фото вивішувалося на дошку пошани. Активною була і в громадському, і в культурному житті.
Василь Дмитрович частенько жартівливо повторював дружині: "Марусю, дякуй мені, що визволив із "татарсько-монгольського іга". Прожила Марія заможно - чоловік був працьовитий, звів чепурний будинок, оточив дружину і увагою, і повагою. Роки покотилися, як кавуни під гору. Помер чоловік сім років тому. Але і досі повесні виходить Марія на причепурене подвір`я і довго стоїть під яблунею, що квітує. І тоді знову прилітають до неї слова, сказані в юності закоханим голосом молодого красеня:
- Ластівко моя! Дівчинко моя золота!.. - І тоді серце жінки молодо тривожиться, і спочатку тихо, а потім голосніше стелиться поміж квітучих дерев збентежена несподіваною ніжністю улюблена пісня Марії:
... ще тумани сиві не зійшли з полів...
За роботою М.М.Похвала не встигла і зоглядітись, як на пенсію виряджали. Марія Михайлівна дуже товариська людина. Поважає її теперішнє керівництво. "Так мене гарно прийняли в Березняках ще в молодості, що не забуду довіку. Та й тепер спасибі велике керівнику виробничого підрозділу ТОВ АФ "Хорольська" В.А. Криворучку, що не забуває мене і в усьому старається допомогти".
Має дуже дружні стосунки зі своїми колишніми колегами по роботі та жінками, які мають спільні уподобання. А ще, жінка дуже любить тварин. Мешкають у господарки пес Мухтарик та чотири коти. Хоча здоров'я іноді й підводить, Марія Михайлівна намагається не падати духом й з оптимізмом іти далі по життю. Тримає , як для її віку, то ще й велике господарство: свиней, різну птицю. Огород має чималий. Правда, дякує жінка племінникам, які приїжджають їй допомагати і на городі, і у дворі лад навести. Всюди у неї порядок. А ще ж знаходить жінка час для улюбленого рукоділля і газету не одну передплачує. Перевагу надає нашій районній - "Вісті Хорольщини" .
- Так цікавлюся усім тим , що на світі коїться, особливо люблю читати новини про наш район, про земляків. Ледве-ледве терплю від п'ятниці до п'ятниці поки пошта доставить районну газету, а як затримують поштарі, то це вже для мене мука. Я згідна і на те, щоб газета кожен день виходила. По телебаченню всі новини передивлюсь. Дивуюся, що у нас за молодь тепер (?), не всі звичайно - ні, на вибори не хочуть іти, не цікавляться нічим, газет не читають, книг не бачать. Чим вони живуть(?) не уявляю. Без роботи ходять. Раніше, коли і я була молодою, як почуєш, що в Америці безробіття, то аж не вірилось, як це так: у нас молодих рук не вистачає, а у них - зайві, а тепер і на Україні таке та ще й війна на Сході держави. Сумно через це якось стає на душі, - розмірковує Марія Михайлівна.
Поверталася авторка цих рядків степовою дорогою, а в пам'яті лишилися слова Марії Михайлівни: "Ото буває, як стане дуже сумно одній у хаті, чи схопить щось за серце, стисне туга, особливо довгими зимовими вечорами, то підіпруся собі біля грубки - та й вишиваю і співаю. І біда відступає, легше стає на душі". Ось таке її життя - як нескінченна виспівана пісня, де поєдналися і радість, і туга, і біль, і сподівання на краще. Пісня, яку варто послухати і зберегти у серці.
… Коли від`їжджали від двору, помітили, що в оселі Марії Михайлівни гніздяться лелеки. Ось над подвір'ям закружляв один птах. Ще з давніх часів білий лелека вважався птахом долі, провісником щастя і добробуту. Селяни вірили, що в дім, на якому з'явилося його гніздо, прийде щастя і злагода , у господаря садиби буде гарний урожай на полі, в околицях гнізда добре родитимуть фрукти. Вважалося, що чорногузи чудово розуміються в людях: селяться лише у добрих і працьовитих…
Р.S. За допомогу в організації цього матеріалу редакція газети дякує керівнику ВП “Перше Травня” В.А. Криворучку.


"Батько і мати два сонця гарячих, що нам дарують надію і тепло"


"Батько і мати два сонця гарячих, що нам дарують надію і тепло", - саме так говорять сестри Тамара та Тетяна про своїх батьків Михайлик Ніну Іванівну та Володимира Степановича із села Бовбасівка. І додають: " Найдорожчі й найближчі люди. Вони є порадниками, заступниками, вихователями - чуйними, люблячими. I скільки б не було нам років - 5 чи 50 - завжди потрібні мама й тато: їх ласка, увага, погляд, підтримка. I чим більша батьківська любов, тим світліше i радісніше життя".

Родинне тепло, родинні уроки життя - це те, що людина бере із собою в дорослі шляхи. Батько й мати своїм прикладом навчають працювати, творити красу, доброти, відвертості, щирості у взаєминах iз людьми, навчають жити у правді й мирі, у злагоді. Ці поради всотує у себе душа i проносить упродовж усього життя.
А повчитися дівчатам було чому у своїх найрідніших людей. В першу чергу працьовитості. Ніна Іванівна почала працювати на фермі - з 14 літ. Тут вона проводила більше часу, ніж вдома. Адже ще пам'ятає, як доглядала овець її мама. А згодом почала на вівчарник і дівчинка дорогу топтати. Маленька Ніна так звикла до цієї роботи, що навіть деколи матір підміняла.
- Я виросла у багатодітній сім'ї, і всі ми змалку навчилися на полях трудитися, біля худоби ходити, - часто розповідає жінка. - То я навіть не могла уявити себе десь на заводі біля станка. Згодом правда працювала і на інших роботах, але все одно ж у селі. Правда була у мене мрія навчатися у місті, та майбутній чоловік, у прямому розумінні цього слова, зняв із рейсового автобуса, коли я з речами хотіла поїхати до родичів у місто, бо боявся мене втратити. Вже потім, він таки підтримав моє бажання, я закінчила Харківський технікум із озеленення.
Володимир Степанович напівсиротою теж дуже рано залишився. Хоч його батько мав броню і в Семенівці працював на цукрозаводі та, коли німці все ближче почали підступати до рідних країв - пішов на фронт боронити рідну землю та й не повернувся живим. Залишилася Мотря Степанівна з трьома дітьми. Довелося їх самій ростити. Діти допомогали матері в усьому. Рано вставали, разом з нею, як треба було, то і спати лягали пізно, вже як місяць ясний на небі зійде. Працелюбними, старанними росли з дитинства. Відслужив армію середульший син Володимир та й повернувся у рідне село. Запримітив дівчину гарну, моторну, як пружину, енергійну, кмітливу, невтомну ґаздиню. Усьому зарадить, усе до ладу доведе. Довго не роздумував, запропонував разом стати на весільний рушник 16 річній юнці. "А то ще інші заберуть", - міркував, не зважаючи на юний вік своєї обраниці, хоч сам був на сім років старший. 1962-й став першим роком їх щасливого, довгого спільного життя. Незабаром народилися у молодої сім`ї дві доньки… Життя... Скільки складових частин має це слово: народження, навчання, робота, пізнання світу, захоплення. Все це притаманне родині Михайликів.
"У мами найлагідніші руки, вони все вміють. У мами найвірніше i найчуйніше серце - у ньому ніколи не згаса любов",- продовжують доньки. Вони вклоняються своїм батькам та закликають усіх берегти найцінніший скарб - своїх батьків, відплачувати за їх любов теплотою серця. "Цінувати ті руки, які нас носили, цілувати ті вуста, що так солодко і мило промовляли, усміхалися, шепотіли молитву, просили за наше дитяче здоров'я. Пам'ятаймо про них, як вони пам'ятають про нас".
Кожна людина з великою теплотою згадує те місце, де проминуло босоноге дитинство у затишній оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина. Рідна хата, рідна домівка - кожен з нас її має. Вона найкраща, щонайтепліша. І як би нам важко не було чи сумно, чи хто скривдить, але прийдеш додому і відразу стане затишно. Тамара та Тетяна не лише згадують, а дуже часто бувають у батьків разом із чоловіками, чотирма внуками і двома правнуками. Багато допомагають. Навколо мами і бабусі Ніни Іванівни гуртується уся сім'я. Саме про жінку - жінку працьовиту, сумлінну, відповідальну, добру господиню та люблячу матір і хотіли доньки, щоб розповіли на шпальтах нашої районки. Про неї, яка, живучи у селі, зуміла створити свій неповторний і чарівний світ захоплень реальним. Не шкодуючи сил і часу вона щодень, крім звичної для сільської жінки роботи, ще й творить…З­поміж "тисячі і однієї справи", які має переробити ця жінка, вона завжди встигає приділити час своєму хобі. Правда велика заслуга у тому і її чоловіка Володимира Степановича, який доглядає господарство і на городі порається. Нині Ніна Іванівна перебуває на заслуженому відпочинку. Багато років вона віддала праці у сільському господарстві - свинаркою, дояркою, завідуючою фермою, а згодом продавцем. Після виходу на заслужений відпочинок працювала ще й соціальним працівником. Очолювала спілку власників земельних і майнових паїв. Та усе своє життя Н.І.Михайлик була небайдужою до рукоділля. Потяг до творчості передався у спадок. Майже всі в її родині люблять шити, вишивати та малювати. Пішла цією стежиною і вона.
Добра господиня, мудра порадниця й любляча мати, вона завжди й усюди встигає - робота ладиться в її умілих руках. Жінка вміє вишивати, вязати крючком, шити, кроїти. Її роботи, здебільшого для власної втіхи. Тож люди, які знаються на вишивці, певне, бачили і знають її, а також гідні на похвалу та захоплення вироби. Ніна Іванівна вишиває не лише картини, а й рушники, хустки та сорочки. Кожен твір майстриня старається виконати з притаманною їй скурпульозністю, тому що кожна неправильно кинута нитка, чи пришита пацьорка на багатій квітами сорочці може створити руйнування структури орнаменту в цілому. Ця праця вимагає великих затрат часу, сили і терпіння. Та це не є перешкодою для створення все нових і нових творчих ідей. Це звичайні, прості предмети, які необхідні у повсякденному житті кожної людини. А які чудеса вони можуть творити! А скільки душевної радості приносять вони тим людям, які вишивають ці хрестики! Ця любов до рукоділля процвітає, як та незабудка чи ромашка на картині. З виходом на пенсію почуття любові до вишивки не згасло, а розгорілося у полум'я, з'явилося більше вільного часу. На семидесятому році життя Ніна Іванівна, не просто собі вишиває, а (як кажуть в народі) горить цим заняттям. Коли б витримував організм, то вишивала б удень і вночі. Та шкода, що здоров'я підводить. Вишиває для дітей і онуків, правнуків. Кожному у її родині - по вишиванці, а ім'я та прізвище вишиває нитками із фосфором, щоб і в темноті видно їх було. А коли народжується дитина, то вишиває подушечку з датами дня і року народження. До слова, обидві доньки, Тамара й Тетяна, також успадкували від мами потяг до рукоділля.
- Рушник узимку, коли є більше вільного часу, можна вишити за місяць­півтора, - говорить Ніна Іванівна. - А от улітку, коли в селі багато роботи, на це може піти й півроку.
На запитання, чи не має нестачі в матеріалах - відповідає, що ні. Адже нині передплачує собі видання, через які поштою можна придбати й шаблони, й нитки, й усе для шиття. “Часто доньки, приїжджаючи в гості, везуть усе, що б не замовила, - говорить.- Хоча й матеріал нині дорогий. І як захоплення, то це таки виходить справа збиткова, але для душі приємна”.
А також своїм сенсом життя називає… квіти. Їх у неї сила­силенна. І в будинку має мало не оранжерею, і клумби її буяють на все село. Лише троянд та лілій - понад сто кущів, що вже й говорити про інші найменування квітів. Кожну подаровану квітку пророщує й додає до свого чималого квітника собі і родині на втіху.
Ще до всього, ця роботяща й хазяйновита жінка - привітна односельчанка. Вона не любить просто говорити "на вітер", а всі свої розмови, пропозиції та плани намагається виконувати. За це й зажила поваги поміж односельців, як жінка активної життєвої позиції й людина не слова, а дії. Сільська жінка в розумінні Ніни Іванівни - це активна, небайдужа до чужого горя та проблем свого села, добра людина й прекрасна господиня, у якої чистота не лише в хаті та знадвору, а й у серці.
Відрадно, що маємо таких людей. Це означає, що наша нація жива й розвивається.


Людина, що носить у собі сонце


З цією, жінкою приємно розмовляти завжди. Здається, вона ніколи не буває роздратованою, непривітною або, не дай Боже, злою, її невидима аура - суцільний позитив, який сприятливо впливає на оточуючих.
В той же час - вона вимогливий, принциповий керівник, якого поважають і люблять підлеглі. Якщо когось критикує, то за діло. Бо сама - взірець порядності у роботі, точності й охайності.
Людина вільна обирати свій шлях у житті. Але слід пам'ятати, що шлях тільки один. Якщо вона втратить його - втратить і себе. Лише від неї залежить, яким він буде. І, переважно, в ньому всього буває доволі - і поразок, і перемог, що, власне, і можна назвати повноцінним і яскравим життям. А ці рядки підуть, про долю відомої людини не тільки у нашому районі. Не будемо втомлювати читача і мучити здогадками: "Про кого мова?". А розповідь про Віру Анатоліївну Мартюк.
Кожен розуміє щастя по-своєму, і прагне прожити свій вік так, як мріє. Якщо перегорнути сторінки життя, то можна побачити, що доля не раз випробовувала на міцність. Але життя є життя, воно іде, "і все без коректур", як сказала відома письменниця. Багато чого досягнуто і здобуто шановною ювіляркою. Напевно хтось, хто не знає, подумає або скаже, що їй таланить, що вона улюблениця долі. Напевно так подумають ті, хто особисто з нею не знайомий. Але вона добре знає, що досягнула всього в житті сама. Донька звичайного сільського інтелігента з невеликого села на Хорольщині, що сховалося серед чудової природи, подалі від шуму і галасу урбанізації. Батько був надзвичайно доброю, чуйною людиною, працював увесь час із людьми, які його й до цього часу гарно згадують. Земляки Кузуби Іван Леонтійович та Ганна Макарівна просто в захопленні від цього чоловіка, настільки він міг знайти підхід до кожної людини. " Хороші то дуже люди і донька у них така ж. Шкода, що вже сім років немає серед нас Анатолія Григоровича".
Біографія Віри Анатоліївни, як-то кажуть, звичайна і не позначена якимись надзвичайними подіями. Народився 8 жовтня 1960 року. Батьки - Анатолій Григорович та Катерина Іванівна дуже любили свою єдину дитину - доньку Віру. Та особливо не балували, а змалечку привчали до праці, без якої не уявляли свого життя. Так склалися обставини, що сім`ї довелося переїхати на Урал. Найприємніші спогади дитинства залишилися у Віри Анатоліївни про той час. Адже там вона пішла до першого класу. І нині, коли починають квітнути айстри, мимоволі пам'ять повертає у ті роки і в той край - у маленьке містечко, де жила родина. Через кілька років Кузуби повернулися на рідну Хорольщину. Дівчина закінчила восьмирічну Кузубівську школу. Подобалися юнці точні науки. Любила вона найбільше математику. На вибір майбутньої професії, напевно, вплинув приклад батька, який на той час працював у бухгалтерії господарства. А ще більша зацікавленість до предмету передалася від учительки Марії Іванівни Губи. Дівчина вступила до Миргородського керамічного технікуму, здобувати професію теплотехніка. Після закінчення стала працювати за спеціальністю. А далі - робота на електронно-обчислювальній машині. На цьому не зупинилась Віра Анатоліївна і вступила до Полтавського сільсько-господарського інституту на факультет економіки. Пішла працювати за спеціальністю до Хорольської сільгосптехніки. Досконало оволодіти економічною наукою її навчали безпосередньо на практиці Віктор Іванович Остапенко, справедливий і порядний керівник, Павло Миколайович Рябич, Марія Іванівна Мартиненко. У молодого фахівця починається новий етап життя. Вже тоді вона зрозуміла головну істину: кожна людина - це особистість і до неї потрібно ставитися так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Ніби і не складна наука, але володіння нею дозволяє завжди бути на висоті становища, мати повагу в колективі і, як результат, успішно виконувати завдання. Відповідальні посади допомогли виробити таку важливу рису характеру, як цілеспрямованість. І це було помічено, тому Віру Анатоліївну порекомендував на посаду економіста управління сільського господарства Анатолій Григорович Пасюта, голова правління СВК "Перемога", заслужений працівник сільського господарства. І не лише запропонував, а став добрим другом і порадником у житті, в роботі, а останнім часом підтримує і в політиці. Завжди доброю порадою і мудрим словом, своїм прикладом допомагають директор СТОВ "Мусіївське", депутат обласної ради М.В. Стеценко, заслужений працівник сільського господарства, Надія Корніївна Барило, директор ТОВ "Ковалі", кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеню. Для Віри Анатоліївни ніякі труднощі не були страшними, адже поруч були толерантні старші керівники органів влади, які мали великий практичний досвід і в житті, і в роботі: Іван Іванович Полтавець, Віктор Олександрович Плоцький, Юрій Олексійович Лисенко. Колектив управління, в який прийшла працювати, був дружнім, доброзичливим і залишається таким і до сьогодні. Велика заслуга в цьому і колишнього керівника Івана Олексійовича Филоненка, старших її колег Зайця В.О., Верхоланцева О.Г. Вірі Анатоліївні часто доводилося спілкувалася з керівниками господарств, спеціалістами, рядовими працівниками, особливо тоді, коли стала очолювати управління агропромрозвитку. Вона знала кожного, від керівника до рядового працівника, і допомагала вирішувати, і вирішує різні питання. І завжди при розмові вдячна за порозуміння, за повагу керівникам господарств. Вона уміє згуртувати людей. Вдача у ювілярки проста - вона не хвалиться досягненнями і не відступає перед труднощами, допомагає іншим і не чекає на подяку. Про офіційні нагороди навіть говорити не хоче, більше до душі їй пристають неофіційні - подяки від мешканців району, громадських організацій, установ, яким і особисто, і спільно з іншими керівниками допомагає у разі потреби. Нагороджена В.А. Мартюк Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, Знаком Пошани Міністерства аграрної політики та батьма іншими обласними і районними відзнаками.
Розповідь про ювілярку була б неповною, якщо не згадати ще одну чудову її рису: товариськість і відданість почуттю дружби, вона ніколи не пристосовується, не змінює свої уподобання. Стосунки з усіма у неї рівні, партнерські, щирі, що можна сказати далеко не про всіх, але у Віри Анатоліївни є коло найближчих і найвірніших друзів, з якими вона разом ділить і радощі, і прикрощі не один рік. І в цій дружбі імпонує їх поважне ставлення один до одного, готовність прийти на допомогу у важку хвилину, адже в житті, як на довгій ниві, - буває з медом, а буває і з хріном, траплялися прикрі моменти. І завжди поруч були вірні друзі, щирі, безкорисливі, самовіддані, як мушкетери, котрі говорили: "Один за всіх - всі за одного". Щоправда, таких "мушкетерів" у Віри Анатоліївни не троє, дещо більше. З теплом у душі говорить жінка про подругу ще зі шкільних років Ольгу Дмитрівну Каян, яка мешкає у сусідньому районі. Є люди, які своїм яскравим сяйвом освітлюють небосхил, зігрівають теплом тих, хто поруч, запалюють іскри добра на життєвому шляху. Одними з таких людей для Віри Анатоліївни є подружжя Глущенків Володимира Михайловича та Лариси Миколаївни, Бурхаїв Бориса Григоровича та Світлани Іванівни, Лозенків Олександра Анатолійовича та Катерини Володимирівни, Міщенків Олексія Івановича та Тетяни Іванівни, Лунцових Василя Володимировича та Ніни Анатоліївни, родини Галини Василівни Семенюти, Людмили Петрівни Ярошенко, чудові, порядні, гарні сусіди Клепачі Олександр Прокопович та Людмила Григорівна.
"Справжню дружбу неможливо ні виміряти, ні оцінити. Вона не має ціни, як картини пензля великих майстрів минулого. Щира дружба - повітря, без якого не можна жити. Якщо людина віддана своїм друзям, вона зможе пожертвувати заради них навіть найдорожчим. Якщо людина вірна дружбі, у неї ніколи не виникне навіть думки про те, що можна щось зробити на шкоду другові",- вважає Віра Анатоліївна.
Попри те, що займала і займає високі посади, вона не цурається праці селянина, навпаки - має від неї велике задоволення. Трудиться на городі, в саду. Не можна оминути й того, що керівник району дуже любить квіти, рукоділля, читає книги, переглядає телепередачі публіцистичного характеру.
Насамкінець - про головне. Про те, з чого насправді доцільно було б розпочати нашу розповідь про ювілярку: вона є люблячою дружиною, мамою і бабусею. Її родина завжди огорнута любов'ю та піклуванням - це єдине, як вважає, у її житті незрівнянно більше, ніж будь-які професійні досягнення та успіх. Сім'я - надійний тил нашої ювілярки, вона дорожить сімейними узами, як навчали це робити її батьки. Їх життя - мелодія сердець . До речі, в сім'ї Віри Анатоліївни та Миколи Борисовича двоє синів, Олександр та Сергій. Старший має вже свою сім`ю. Тішаться малесеньким внучком Максимком бабуся і дідусь разом із сватами. А що є кращого і милішого, аніж гарні діти і онуки? Як справжня жінка, Віра Анатоліївна вміє приймати навколишній світ таким, яким він є і не намагатися його переробити. Вона знає, що тільки любов може перетворити й трансформувати все навколо.
" За все в житті, що мала і маю і що буду мати: за мої злети і падіння, за мої успіхи і невдачі, я дякую своїм батькам, двоюрідним братам і сестрам, хрещеним, друзям, Ось так коротко. Бо кожна людина з народження має свій талант, який повинна розвивати, а не закопувати. І добре, що є близькі люди, які завжди їй допомагають”, - говорить В.А. Мартюк.
Ювілей - це не лише свято, яке приємно відзначити у колі друзів. Це і певний рубіж, переступаючи який людина замислюється про вже зроблене, намічає плани на найближче майбутнє. Віра Анатоліївна умілий керівник, дбайливий господар, людина, яка робить усе можливе, щоб покращити якість життя людей в районі та зберегти все те, що надбане для майбутніх поколінь. Її розуміють звичайні люди, колеги, керівники. Вона скрізь - і на нарадах, і на засіданнях, і на масових заходах. І завжди її присутність доречна, виправдана й ефективна. Бо до слів та пропозицій Віри Анатоліївни прислуховуються. Вона робить усе можливе, щоб люди не шукали допомогу за межами району, а були впевнені, що допомога буде надана своєчасно та кваліфіковано.
У чудову пору року випало народитися Вірі Анатоліївні Мартюк. Ті, хто народився в цей день, на Покрову Пресвятої Богородиці, володіють особливою силою духу, користуються великою повагою у людей.
Тож нехай, Віро Анатоліївно, Господь посилає Вам ще багато років життя, повсякчас дарує своє милосердя, дає сили і натхнення для звершення нових справ.


ЧОЛОВІК ЗАВЖДИ МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ ЧОЛОВІКОМ


Кожен з нас нерідко бачить на вулицях молодих юнаків, одягнених в армійську форму. І тоді ми розуміємо: це солдати, це хлопці, які виконують свій священний обов'язок - служать Батьківщині, щодня готові стати на її захист.
Можна по-різному ставитися до факту служіння в армії. Немає, мабуть, такої людини, яка б не чула про страшних "дідів", що нібито знущаються над молодими солдатами, про жорстоких і злих офіцерів, про погане харчування, холодні казарми тощо. А ще слід врахувати, що із цивільного життя цих хлопців рік викреслюється... Просто жах якийсь, а не армія! Але на цю справу варто подивитися з іншого боку. Служіння Батьківщині в усі роки і століття вважалося справою благородною, вартою щирої подяки співвітчизників. Ще за часів Київської Русі чоловіків набирали до війська. Були такі, що вважали військову службу справою свого життя, професією, а відтак- усе життя проводили на княжій службі. Були й такі чоловіки, які займалися хліборобством, скотарством, ремісництвом, не маючи бажання ставати княжими дружинниками. Однак у часи лихоліття, коли вороги загрожують рідній країні, піднімались на її захист усі: і професійні військові, і цивільні громадяни. Адже вони розуміли, що захист рідної землі - це обов'язок кожного, і якщо хтось не візьме до рук зброю, його оселю вже завтра можуть зруйнувати, дружину вбити, дітей забрати в полон.
Безліч славних козаків втратили життя у боротьбі за волю України. Скільки їх було, тих ворогів, що хотіли загарбати собі шматок, а то й усю українську землю: литовські лицарі, польські шляхтичі, татари, турки… Чимало війн зазнала Україна і в XX столітті: Перша світова, громадянська, Друга світова. І зараз на Сході України іде війна, але наші військові, і ті, що обрали армійську службу своїм фахом, і ті, що служать лише рік, мусять завжди пам'ятати, що служіння Вітчизні - священний обов'язок кожного. І в цьому прагненні їх повинно підтримувати не лише бажання заробити грошей чи отримати певні пільги, а славний приклад наших прадідів. Саме так вважає Володимир Мелікян із села Вишняки. Відразу після закінчення Хорольського Міжрегіонального Центру хлопця призвали на строкову армійську службу. Хоча у медиків були сумніви, які викликав стан здоров'я юнака, та Володимир наполягав на призові. "Треба ж і цей крок дорослого життя пройти, а як інакше".. 16 квітня 2013 року розпочалися армійські будні солдата. Не сподівався тоді він, що доведеться ще й повоювати, пройти справжні чоловічі випробування, яких ніколи не страхався. "Що то за чоловік, що нюняє мов баришня, таких не розумію і не підтримую", - каже Володя. Сім місяців служив у внутрішніх військах - конвоював та охороняв разом з іншими товаришами підсудних. Взимку 2013-го за наказом влади захищав Адміністрацію Президента від активістів. Пізніше ці ж активісти привозили в АТО їжу, сигарети, шоломи та бронежилети. Коли у частині склали список строковиків, яких направляли на схід країни, не відмовлявся, не шукав нагоди уникнути подальшої служби. Раз треба - так треба. "Страшно було звичайно, кому ж хочеться помирати, або стати калікою, тоді коли життя тільки починається, не здійснені ще дитячі мрії", - згадує Володимир Мелікян. Він, солдат Національної гвардії України, рік воював у зоні антитерористичної операції. Стояли на блок-постах у Мелітополі, Ізюмі, Маріуполі, Бердянську. Бійці спецбатальйонів "Азов", "Донбас" звільняли території від бойовиків і відбудовували стаціонарні блок-пости, на яких потім вартував Володимир зі своїми товаришами. Кілька разів був у відпустках. На щастя, у їх частині за час служби було тільки двоє поранених. Мама Володі, Світлана Миколаївна, не знала, що син воює в зоні АТО. Батько і син вирішили не розповідати: "У неї тиск стрибає, щоб не хвилювалася". І лише одного разу, коли син зателефонував, почула вибухи у слухавку (якраз бойовики обстрілювали Широкине, що за 20 кілометрів від місця дислокації його частини). Юнакові довелося зізнатися, що він на війні. Мама втратила свідомість, не договоривши із сином.
"Коли хлопців почали “перекидати” у зону АТО, я його просив залишитися, не їхати на війну. Він подивився на мене і сказав: "Тату, а як я потім своїм друзям, які йдуть на війну, в очі дивитися буду? Ти б залишився в тилу, коли твої побратими на фронт ідуть?"- розповідає батько Рафік Нушерванович.
Володимир Мелікян пошкодував лише про одне, що додав сивини своїм рідним, страждань, переживань. 15 травня він після ротації повернувся у рідне село Вишняки. Розповісти про все, починаючи з побутових умов бійців у зоні АТО, застарілої техніки, регулярних “зливаннях” інформації терористам, закінчуючи статистикою про втрати армії, молодий чоловік не погодився, бо прийняв присягу нерозголошення. Єдине про, що говорив: інформація , яку ми бачимо по телебаченню, відрізняється від реальності. На запитання: "Чи повернувся б знову на війну?"- відповів - "Чоловік завжди має залишатися чоловіком, незалежно від того, давав він присягу на вірність державі чи ні. Повернувся б, звичайно. Хоча зараз, по-правді кажучи,великого бажання немає, бо півроку тому народилася донечка Настуня. Тільки через шість місяців я її пригорнув до себе. Як батькові, хочеться бачити, як вона підростає щодня, щохвилини, брати участь у її вихованні, разом радіти кожному новому дню, вранішній росі, яскравому сонечку, мирному небу. З іншого боку - захищати мирних людей - це обов'язок кожного українця, який правильно розуміє ситуацію, що склалася у державі, - зауважує Володимир. - Місцеве населення спочатку боялося виходити із своїх домівок. Перелякані дітки блукали повз блок-пости і навіть одного разу принесли цукерки, на очі наших бійців наверталися сльози… Адже ми добре розуміли ціну тих цукерок: це було все, що мали діти, і все своє добро малеча без роздумів віддала захисникам… Тоді ми все, що було у нас, віддали тим дітям. Повні щирої радості дитячі очі говорили більше, ніж можна було сказати словами… Хіба можна все це забути і залишити їх напризволяще?.. Не розумію тих, хто ухиляється від служби. На мою думку, саме через таких, м'яко кажучи, "слабодухих", і триває зараз війна”, - на кілька секунд Володимир задумався і додав, - там було простіше. В зоні бойових дій під час виконання бойових завдань немає різниці, хто ти: командир чи підлеглий: разом з іншими заступали на блок-пости, перевіряли "зеленку"... У такій ситуації починаєш розуміти справжній істинний зміст слів взаємодопомога, взаємовиручка, розумієш, як це - нести відповідальність за усіх, коли від твоїх дій чи вчинків залежить не лише твоє, а ще чиєсь життя. Якби чиновники пройшли ту школу, мені здається у нашій державі не стало б несправедливості, непорозуміння і набагато покращилося життя…"


Та, що землю прикрашає


З висоти пташиного польоту Хорол потопає у зелені верховіть, а з вулиць більшість міських садиб мають вигляд квітучих галявин між деревами. Бо живуть у ньому небайдужі до краси люди. По вулиці Карла Маркса багато дворів нагадують яскраві килими. Серед них обійстя Головко Ольги Іванівни - жінки, що засіває світ квітами. Вабить погляд і душу дбайливо доглянутий світ жоржин, гладіолусів, троянд, чорнобривців, які з перед порогу вихлюпнули аж за двір. Обіч дороги не засохла жодна рослинка, незважаючи на спекотне літо. Між пахучого буйноквіту поважно походжає перната окраса - півень, але шкоди не робить, мабуть, не наважується образити чи засмутити господиню недостойною поведінкою. Городик на дві з половиною сотки вирощує щороку небувалий урожай…айстр! А між ними туляться капустини, які не посміли пригнітити бодай одну квітку. За таке неподобство і голови можна позбутися ще серед літа.
Ольга Іванівна завжди рада поговорити про улюблене заняття, щедро ділиться букетами з усіма бажаючими, роздає насіння. "Аби в добрі руки! Нехай земля квітує, - каже від душі. І додає: "Спочатку земля бур'янами заростає, а потім - душа". Про себе говорить, що закохана у квіти, поезію і все українське.
А що має відкрите серце і талановиту вдачу, то багато років допомагає прикрашати ще й кімнатними рослинами приміщення Хорольської гімназії. До свят часто кличе: "Зайдіть, візьміть квіточок на свято. Хай і я там побуду з вами у букеті". Її композиції з рослин та поробки у народному стилі не один рік ставали окрасою виставок квітів до Дня міста, а звідти прямували експонуватися до Полтави, щоб і тамтешні люди любува-лися красою з хорольського двору.
Ольга Іванівна живе серед квітів. Серед них радіє і сумує, розмовляє, як із друзями. Придивишся, а її очі нагадують дві квітки: променисті, яскраві, щирі, відкриті сонцю і людям. І зморшечки від них ніжно-тендітні, тонесенькі та такі добрі-добрі, як пелюстки-голочки її улюблених айстр.
Натхнення і мирної праці біля квітів хочеться побажати Ользі Іванівні. Хай хорольська земля залишається квітуючою, а люди, що примножують красу - здоровими.


Надія Яковенко: "Квіти - це друге моє життя"


Думаю, кожен житель, якщо не всього міста, то напевно більшої його частини, знає будинок цієї жінки. Його не можливо сплутати з жодним іншим, адже цей двір є своєрідним королівством квітів. Вони повсюди. Кожен клаптик землі, кожен сантиметр двору потопає у розмаїтті кольорів та різновидів. Тут тобі первоцвіти, що заквітають ранньою весною, як тільки задзюрчать струмочки, вони першими на собі ловлять захоплені погляди перехожих. Милують око в спекотні літні дні троянди, а восени, аж до заморозків, палахкотить квітник рожевими, жовтогарячими, червоними мальвами, айстрами, чорнобривцями, хризантемами. Входиш до двору, і потрапляєш у справжній рай.
Сама ж героїня - Надія Петрівна - говорить: "Квіти - це моя пристрасть ще з дитинства. І ця любов залишилась на все життя".
А починалося все із вирощування найпростіших: чорнобривців, мальв, матіол. Часто маленька Надійка любила приходити до саду, особливо у вечірню пору, та вдихати їхній солодкий та терпкий аромат.
По-особливому жінка захопилась квітами тоді, коли трапилось у житті велике горе. "Власне квіти і врятували мене тоді, - пригадує з сумом. - Весь вільний час віддавала їм, у них знаходила розраду. Та й зараз квіти рятують від самотності, в них втіха від життєвих прикрощів, від усього того, що часом примушує опускати руки".Так це захоплення і перетворилось у сенс життя.
Доводилось їздити, діставати щось рідкісне, слідкувати за ростом роздобутих новинок, обмінюватись зі знайомими квітникарями. Так, насіння деревовидної півонії було привезене із київського ботанічного саду. Три роки чекала героїня, доки зійде перша квітка. Тепер щовесни зацвітають малинова, біла і навіть рожева півонії. І звичайно, жінка дуже переймалась, коли якась рослинка не виживала чи після суворої зими, чи після спекотного літа.
Зараз на квітнику "проживає" більше сотні різновидів розмаїтих квітів, усіх не перелічити. Лише тюльпанів можна нарахувати 25 видів та відтінків від загально-відомих жовтих та червоних до фіолетових та чорних.
Жінка намагається так розсадити квіти, щоб кожен куточок буяв у всяку пору року, щоб з першим весняним подихом заквітав і її дворик. Крокуси, примули, гіацинти, нарциси, тюльпани, москарії - це перші провісники весни, які особливо радують серце своїм цвітінням після холодної та довгої зими.
Осіння пора, коли після дощів все ніби набуває нової сили, багата й на особливі квіти. Це хризантеми, яких налічується 15 різновидів, осінники і, звичайно, троянди. Знайшлося місце навіть дрібним мексиканським чорнобривцям.
Особливо жінці подобаються витривалі квіти, які дивують своєю стійкістю. Говорить, що в них можна навчитися не падати духом: "Дивишся на цю рослинку, яка в спекотну пору, коли земля потріскалась і немає надії ні на краплину дощу, а вона продовжує рости та квітнути. А ті листочки, що вдень були зів'ялими, набирають знову сили".
Взимку на підвіконнях у будинку теж буяють цвітом сенполії, і її улюблені герані. Пригадує: "Калачики - найдавніші квіти дитинства. Ними були уставлені підвіконня сільської хати, - і завжди на душі була така відрада, коли за вікном лежали пагорби снігу, а у кімнатах розпускались їх бутони".
Трапляються й цікаві ситуації з квітами. То колір з білого на фіолетовий змінять, то зацвітають у той самий час. Наприклад, червона лілія прокидається і дає бутон 30 вересня. Так було минулого і позаминулого років, так сталося і цієї осені.
Пишається квітникарка і своєю енотерою, що у вечірніх сутінках розпускається на очах, помалу… І враз скромний бутон стає неймовірної краси лимонною квіткою.
На запитання про улюблені квіти - відповідає: “Кожна квіточка, кожна рослинка, особливо приємна для душі. Не можу комусь віддати перевагу, боюсь скривдити. Навіть стала помічати, коли необережно наступлю чи зломлю - прошу побачення”.
Квіти для володарки цієї незвичайної краси - це особливе натхнення."Біля них відпочиваєш душею, - продовжує Надія Петрівна. - Тож коли починає весняне сонце пригрівати, встаю дуже рано, о 5 годині, люблю виходити і дивитись, як вони розпускаються… У такі моменти згадуються слова з давнього фільму: "Тот, кто видел, как расцветает роза, - никогда не будет обманут в любви..."


Любові зоряний шлях


Наталя була першою красунею на селі. Східної зовнішності обличчя, з великим синьо - зеленими очима, туга коса ззаду зав'язана у вузол. Інколи диву давалась: як могла голова витримувати носити на собі отакий дар природи.
Стрункий стан виділяв її з - поміж дівчат, коли виходили на вулицю.
Та найбільше всіх чарував голос - здавалося із самих грудей так і пливло:
В небі синім, осіннім паради.
Журавлі, журавлі, журавлі.
Може бути, якраз сядуть
У моєму далекім селі…
Їхня садиба на березі ставка стояла. Тож мати часто посилала до водоймища прати.
-Піди, Наталю, попери, збери, он все , що лежить на лаві.
А їй залюбки. Отам і давала волю голосу…
Приглянулася дівка Михайлові, парубку, що жив з батьками на другому березі ставу. Перший комбайнер на селі, веселий, дотепний. І теж співучий, як заведе бувало:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай…
Інколи їхні голоси зливалися з обох боків. Високо в небі посміхався їм місяць - рогань, зірки купалися в тихому ставковому плесі, а верби, слухаючи чарівні голоси молодих, схиляли свої коси у воду.
Природа раділа - народжувалось кохання.
Чомусь тільки мати Наталчина, тітка Катерина, зачувши, що донька зустрічається з Михайлом, була проти.
- І не думай, і не мрій - не буде він моїм зятем, - мало не щодня повторювала дівчині.
Як не просила Наталя, не змогла зломити материнської волі.
Молоді почали зустрічатися потай, аби ніхто не побачив. І кожен день мріяли про те, які щасливі будуть разом, яких гарних дітей виховають, щоб співочими були, веселими, дотепними, а головне - люблячими і добрими.
Так у мріях минув рік. Все думала Наталка: а може мати зжаліється, піде назустріч доньчиній мрії. Та де там!
-Ти знаєш, Наталю, сказав якось Мишко одного літнього ранку,- давай утечемо з села. Ти мене любиш, я тебе теж. А що не дадуть нічого батьки - не страшно, наживем.
- Так як же без благословення? - спробувала заперечити дівчина.
- А ніяк. Кохання наше буде всим нашим благословенням - заспокоїв парубок. - Я піду в ліс, чекатиму тебе у лісниковій хатині, ти знаєш, де це. А як буде вже темно - прийдеш.
Весь день дівчину не покидали думки про те, що буде потім, як мати відреагує на доньчин вчинок.
Та коли сонце сховалося за обрій, а в небі засвітилися зорі, роздумувати було ніколи, знала - Мишко вже в лісі.
Коли всі поснули, тихенько склала в хустину спідницю, кофтинку (оце всі пожитки які мала), одяглась і через відчинене вікно вискочила на вулицю. Через греблю, до лісу метрів сімсот, та їй здалося, що втричі довший був шлях до здійснення мрії. Бігла, не тямивши, що робить, не думаючи, що буде завтра.
В лісі темінь обгорнула ще більше. Зробилося трохи страшно, та, поглянувши в зоряне небо, заспокоїлась.
За нею спостерігав і місяць, він ніби світив дорогу назустріч щастю.
Місяць - місяцем, а надворі ніч. Коли приходила до лісу вдень, кожну стежинку знала, а тут чи то від темноти, чи то від страху - розгубилась.
Раптом чує:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная
Видно, хоч голки збирай…
То співав її Михайло. І вона пішла на пісню…
Місяць і зорі були свідками їхнього кохання палкого і чистого, як джерельна вода, ніжного і красивого, як калина в осінньому лузі.
Тиждень жили в лісниковій хаті.
А в селі переполох. Куди поділася Наталка, де запропастився Михайло? Хтось із старших здогадався: вони разом і можуть бути в лісі.
Побачила Катерина - нічого вдіяти не зможе з донькою і змирилася: хай собі живуть. Перед любов`ю, справжньою любов`ю, будь яка сила стає безсилою.
Та на весілля згоди все-таки не дала. То ж не танцювали у них бояри і дружки, не “молотили жито” свати, не мазала невістка у свекрухи комина. Просто пішли до сільради, розписались і все.
-Нічого Наталю, Бог дасть, доживем до Золотого, відсвяткуємо, як належить, - втішав Михайло молоду дружину.
І життя набрало своїх щоденних турбот.
Через рік щасливий лелека приніс Михайлові і Наталі первістка. Як дві краплини схожий на молодого тата. Радості не було меж. Петром назвали хлопчика.
Через три роки защебетав в оселі Миколка, ще через три вже простягала рученята до татка Марійка.
В любові і щасті, хоч і не завжди в достатку, жила сім`я. Батьки стяглися на будинок, звели хай і не хороми, але зі світлицею, спальними кімнатами для батьків і синів та доньки. Посадили сад.
Весною їхня оселя нагадувала наречену, що одягалась у фату та білу сукню.
Влітку у дворі пахло чорнобривцями і скошеним різнотрав'ям. Падали на землю соковиті груші і яблука, в печі сушились абрикоси і вишні.
-Знаєш, Наталю, - якось, хитрувато примруживши очі, мовив Михайло. - Оце ж дивився - у нас два парубки і дівка. Я думаю, тобі ще одна помічниця потрібна.
-Та ну тебе, -відмахнулася дружина, а сама подумала: "А чому б і ні, діти - це завжди радість".
Скоро відчула - буде знову поповнення в сім`ї.
І незабаром, о, Господи, двійня: і помічниця матері, і батькові опора. Звичайно у виборі імен двійняток сумнівів не було - назвали Мишком і Наталею, як тата і маму.
У дворі щасливого сімейства часто лунали пісні, особливо українські народні. Наталчин альт і Михайлів оксамитовий баритон виділялись з усього різноголосся. До них вже приєднувались і дитячі голоси…
Минали роки. Повиростали діти, прийшов час гуляти весілля. Невеликі, але кожному з п'яти синів і дочок відгуляли. Раділи батьківські серця, дивлячись на дітей. Збільшувався рід і не лише невістками та зятями, онуки почали наповнювати хату малиновим щебетом.
Незчулися, як і старість підкралася. Принесла вона щасливому сімейству ще й турбот.
Щойно раділи всі: і діти, і онуки - Золоте весілля батькам святкували. Вся родина зібралася, у хаті місця мало було. На вулиці музики грали. Наталю у фату одягли та гарну сукню. Любувався своєю "золотою" нареченою Михайло. Красу зберегла, як і півстоліття тому. Коса хоч і сива, а, як і в молодості, у тугий вузол зав'язана.
-Бачиш, обіцяв, що буде в нас весілля, правда ми, "молоді", трішки "підтоптані", але ж мріяли не дарма, - приказував за весільним столом, а сам аж світився від щастя, обіцяв коханій і виконав обіцянку.
А через місяць у хату прийшло горе. Захворів Михайло. Як не боролися діти за батькове життя - здолала клята болячка завжди веселого, життєрадісного голову сімейства. Не могла повірити Наталка, що її Михайло, з яким протягом півстоліття ділила радість і горе, ростила дітей і раділа онучкам, відійде на Береги Вічності. Тяжка втрата підкосила її здоров`я.
Діти підтримували маму, як могли. Матеріально (бо яка ж там пенсія у звичайної сільської трудівниці), морально. Як неділя, так і з'їжджаються до господи.
У дворі гомін стоїть, дитячі голоси щебечуть, і линуть пісні, далеко чути їх, через ставок, аж до другого кінця села.
У синів і дочок вже свої сімї, онуків діждались, старенькій Наталці правнучат подарували.
Довго жила сама, хоч діти всі кликали до себе, та вона не хотіла нікуди, а коли стало зовсім важко, до Марусі, середньої доньки, переїхала. Та в село, де народилося її кохання, до того джерела, з якого бере початок бурхлива ріка її родини, приїздить часто, хоч і має від роду більше 85 літ.
Приїздить до своєї оселі, там зараз живе її онука. Потихеньку походить по двору, подихає до болю рідним і близьким сільським повітрям, спуститься до ставка. Правда, він зараз зовсім не такий, як був колись. Стане на березі і бачить себе юною, з пишною косою і гнучким станом. І здається їй, що там, на другому березі стоїть її Михайло і вслухається жінці:
Ніч яка місячна, зоряна ясная,
Видно, хоч голки збирай…
Старі верби схиляють віти, вже не пісні, а чистому, ніжному і вічному коханню, точніше -старенькій бабусі, її лебединій вірності цьому, по- справжньому великому почуттю...
Від автора. В основу цієї розповіді лягли реальні сторінки життя однієї родини. Великої, красивої родини. З етичних міркувань я не назвала прізвища. Але я прихиляюсь перед Матір`ю-Героїнею, тіткою Наталкою, яка до сьогоднішнього дня є Берегиною своїх дітей, народжених у його Величності - великому коханні.


Сімейна ідилія


Марина уже не перший місяць пробувала спекатись свого благовірного. Спочатку її подруга думала, що це просто витівки, але справа виявилась набагато складнішою.
Подруга дивилася на заплакане обличчя Марини і старалась "витиснути" із себе співчуття.
- Не розумію, чим він тебе не влаштовує? Інші жінки все життя мріють про такого чоловіка, та тільки їм не таланить.
- А я хочу жити у своє задоволення.
Ніхто в оточенні Марини не розумів її маніакальну пристрасть до свободи. Її Олег - взірець ідеального чоловіка. Ніжний, турботливий, вірний. До того ж хазяйновитий, інтелігентний, непогано заробляє. Навіщо ж від такого іти.Хоча, звичайно, існують люди, які здатні жити тільки у вільному польоті. Марина, мабуть, теж із таких вільних пташок.
- А з чоловіком ти говорила з приводу розлучення?
- Звичайно ж!- Марина була готова заплакати знову.- Знаєш, що мені відповів. Це, бачиш, тимчасова криза у стосунках. І запропонував поїхати кудись відпочити.
-Можливо, він не такий уже й неправий. Відпочинь, подумай, в кінці -кінців, знайди собі коханця, щоб розвіятися.
- Мені не потрібен коханець, і чоловік теж. Просто хочу приходити додому в тишу, ні з ким не рахуватися і нікого не бачити.
Подруга зрозуміла, якщо Марина не розлучиться в найближчий час, то хтозна, чим усе закінчиться.
- У мене є ідея. Ти знаєш сім`ю наших спільних друзів. Світлану і Андрія. Вони нам і допоможуть.
-Чим?
- Я запрошу Андрія у кафе. Там випадково зустрічаємося із тобою, удвох підпоюємо чоловіка. А потім я фотографую ваші відверті знімки.
-Наскільки відверті? - захвилювалась Марина?
- Не бійся! Андрій оговтається, нічого й не зрозуміє, а з приводу відвертості - сама вирішуй, як далеко зайти. Я впевнена, твій Олег побачить фото, на якій ти цілуєшся з іншим, щонайменше сварка тобі забезпечена. А ти можеш придумати неземну любов до Андрія. Підключай фантазію і дій.
Так подруги і вчинили, як домовилися.
А вже через кілька днів зайшла подруга у гості до Олега.
-Олег, треба серйозно поговорити. Я вважаю себе другом вашої сім`ї, тому не можу більше замовчувати, - і виклала на стіл фото - "компромат".
Олег подивився. І його реакція здивувала! Він…посміхнувся!
-Дякую! Ти мені відкрила очі. Пробач, мені треба хоч на хвильку залишитись самому.
Подруга вирішила підти від Олега, але двері залишилися відчиненими. Аж раптом, щось лихе надумає. Але Олег зробив те, що подруга найменше очікувала. Вона почула, що чоловік до когось телефонує: “Сонечко, у мене чудова новина! Виявляється, твій чоловік і моя дружина-коханці. Уявляєш, як усе добре складається”.
Що тут сказати? У подруги мало приступ не трапився…
"Допомогла", називається, “зміцнити” родинні стосунки.


Життя серед квітів


Що означають квіти у житті?
Вони нас вчать любові й доброті,
Вони дають наснагу і натхнення,
Вони дарують радість сьогодення.
Які дивовижні ці квіти,
У кожній - чарівність своя.
Всі різні, та й що говорити -
У квіти закохана я.
Дивитись годинами можна
На ніжні пелюстки в росі.
Дивує і радує кожна,
А щастя дарують усі, - як би уміла писати вірші Ольга Олексіївна Солдатенко з міста Хорол, то саме так , мабуть, і сказала б про свої улюблені квіти і додала б: "Кожен із нас творить свій світ. Той, який у людини в душі. а квіти люблю і вирощую з дитинства. Квіти для мене - все: життя, краса, енергія. Я прокидаюся і йду постояти біля рослин, начерпатися енергії - мені добре і гарно. Дивлюся на квітку і, здається, немає нічого кращого, що можна було б створити у цьому світі. Навіть кожний вид ірису має своє забарвлення віночка, свій аромат. У природі немає ідентичних запахів. Кожен представник окремої родини має свій індивідуальний аромат".
-Скільки всього маєте видів?
- Я не рахувала. Кімнатних - до двадцяти. Є у мене тюльпани, піони, гіацинти, рододендрони, тигридії, мигдаль, сакура, флокси, лобелії, троянди, маргаритки, чорнобривці, магнолії, крокуси, нарциси, іриси, жоржини, канни, лілії, петунії, хризантеми, айстри та інші. Майже з кожної родини маю представника.
- Яким шляхом квіти приходять до вашого гостинного для них двору?
- Інколи квіти купую у магазинах, виписую, дещо черенкую сама. А здебільшого мої знайомі, друзі знають, що для мене є найкращим подарунком. Залишилася гарна "спадщина". Коли прийшла невісточкою в хату чоловіка, то ніби в рай потрапила. Бабуся Оксана вишила двадцять великих картин, вишиті рушники прикрашали кожне вікно. Калачики, сережки, рози, фікуси - це в хаті. А у дворі: кущів 50 жоржин, чорнобривці, айстри, мальви. Померла бабуся у 2006 році, а я до цього часу бережу її калачики, сережки, кліматіс. Також обмінююся з іншими, хочу, щоб у кожного вони цвіли. Приємно, що ще комусь дарують радість. Спілкуюся з жінками, які вирощують квіти, учителькою-пенсіонеркою другої школи, а нині гімназії, Сімою Григорівною Зінченко. У неї не двір, а розкішна оранжерея, де цвітуть кілька сотень квітів різних видів і кольорів. Це треба скільки праці, щоб створити таку красу. Захоплююся Надією Борисівною Носач - у неї 12 соток городу і все займають квіти, які вона доглядає, прополює лише руками, без допомоги сапки. Прихиляюся перед неперевершеною цінителькою хатніх квітів Ольгою Бовою, бухгалтером відділу культури. Жінка займається вирощуванням фіалок, має їх багато видів. У її помешканні немає вільного куточка, де б не було цих ніжних квітів.
До речі, будинок ми з чоловіком купили, а у дворі було безліч квітів, посаджених чиїмись дбайливими руками, гріх би було їх недоглядати.
Усі мої квіти подобаються моїм друзям, вони залюбки з ними фотографуються, а перехожі просять паростки.
- Чи є квітка, яка пов'язана з приємними спогадами?
- Подобаються чорнобривці - спогад дитинства, їх садили ще моя бабуся, мама. Милуюся і бузком, жасмином. Я люблю усі квіти. Кожна з них - гарна по-своєму, має власну мову, запах, час цвітіння. Деякі сорти можу розпізнати із заплющеними очима. Це ж таку досконалість подарувала природа людині!
Першу квітку посадила ще в ранньому дитинстві. Все ж у дитинстві і починається. Спогади назавжди зберегли у пам'яті найкрасивіше свято - "Зелену неділю".Незважаючи на щоденну важку працю у колгоспі, перед цим святом всі будівлі підбілювалися, чепурилися. З печі виймали духм`яний хліб, рум'яні пиріжки з квасолею і маком. А ми, малі, після обіду змішували духмяні трави, щоб розіслати на столах. Старші брати носили лепеху, аби застелити підлогу в хаті, зверху притрушували липовим цвітом, у відра ставили величезні букети з кануперу, м'яти, меліси, любистку. Враження неперевершені були від цього. А пахощі… До того ж, на кожному вікні буяли цвітом калачики тощо. Мама народилася у великій селянській родині, де, поряд з вирощуванням різноманітних овочів і фруктів, були у великій пошані квіти. Через все своє життя мама пронесла любов до рослин.
Горщики з квітами стояли на всіх підвіконнях. Періодично повертали кімнатні рослини різними сторонами до світла, регулярно обприскували водою. Будинок батьків на всі свята був повний гостей, мама любила у всьому порядок і суворо стежила, щоб біля кімнатних квітів не курили і, тим більше, не струшували на землю в горщиках попіл. А під час застіль деякі гості потихеньку, щоб не помітили, виливали в горщики з квітами зайву горілочку. Від цього вони ще більше наливалися зеленню і викидали наступний лист. Цей тодішній феномен я досі не можу пояснити. Родичі та знайомі приносили мамі різні рослини і насіння. Вона з захопленням займалася ними. Для невідомих рослин знаходила назви, з'ясовувала сприятливі умови їх утримання. Щедро ділилася з сусідами рослинами, а також порадами із їх вирощування.
У школі в кожному класі росли величезні рози і чергові щотижня протирали кожен листочок водою з цукровою пудрою. Дбайливо доглядали і інші рослини. Ось так нас навчали любити природу, квіти.
- Хто вам допомагає доглядати за квітковим господарством?
- Моя донечка Тамара, вона теж великий квітолюб, як і я. Ми разом висаджуємо, полемо, поливаємо. Кожна рослина потребує догляду. Це не просто - посадив квітку і вона росте. Їх вражає більше 12 видів грибків. Не всі звикають до нашого клімату, грунту. Є погані сусіди. Рододендрони, наприклад, люблять кислий грунт, цибулинні - не люблять.
Раніше біля квітів я не втомлювалася, могла сидіти серед них цілий день. Та, на жаль, нині здоров`я вже не те, що було. Важко вправлятися . Ця робота займає приблизно половину всього часу. Догляд розпочинається уже в лютому і триває практично цілий рік. Перші у нас зацвітають підсніжники, далі ірландські півники, проліски, гіацинти, рябчики, останні - хризантеми, осінні квітки, деякі квітнуть ще у грудні. На зиму викопую цибульки, переглядаю, складаю у ящички, також стежу, щоб достатньо було світла.
Для квітів мені нічого не шкода. Ніщо матеріальне для мене не є таким ціннісним та не має такого значення, як ці рослини.
-З яких джерел черпаєте інформацію про квіти?
- Передплачую журнал "Сільський вісник", тут багато корисного знаходжу для себе, особливо про нові сорти квітів. Користуюся місячним календарем: на 18 день завжди ставлю живці, листочки, пересаджую.
- Ольго Олексіївно, Ви не лише привабливим робили своє обійстя, а хотіли зробити і наше місто Хорол гарним, квітучим, коли були міським головою?
- Так. Навіть теплицю побудували при комунальному підприємстві, щоб вирощувати квіти для міста: канни, тюльпани і інші. Хотілося залучити до озеленення нашого Хорола від найменших жителів до найстарших. І це вдавалося- люди приносили насіння, цибулинки різних квітів. Клумби буяли різноцвіттям.
- А як ви ставитеся до букетів на прилавках?
- Для мене квітка тоді є квіткою, коли вона квітне. Проте інколи знайомі просять букета, стараюся робити їх якомога рідше. Взагалі, кожна жінка любить, коли їй приносять квіти.
На закінчення нашої розмови у цьому веселковому дворі, взявши у руки, як кохане дитя, квітку, Ольга Олексіївна зауважила: "Не знаю, чи ви помітили, яка гарна і різна кожна пелюсточка. Ось бачите - на цій маленька комашка. А ще я люблю спостерігати за бджолами: коли вони сідають на квітку, беруть на лапки клубочки пилку і летять далі... Думаю, якщо кожен буде творити навколо себе красу і любов - світ стане набагато добрішим і прекраснішим".
Чим більше буде в світі таких щирих любителів рослин, тим красивішим і затишнішим буде наш спільний рідний дім - планета Земля.


Її кров тече у жилах земляків


Є у Вишняках вулиця Березова. Назвали її так через білокорі красуні, що прикрашають під'їзд на вулицю з обох боків. Це створює такий райський куточок - не налюбуєшся.
А як на мене, то мешканцям Березової повезло не лише з природою. Вулиця сама по собі невелика: кілька будинків у два ряди. Коли поселяли, господарі були молоді, в кожному дворі щебетала малеча. Тепер, зрозуміло, повиростали діти, сивина покрила голови главам сімейств.
Так ось, з одного краю вулиці живе Наталя Віталіївна Литвин, фельдшер Хорольської "швидкої допомоги". З другого -Ніна Петрівна Петровська, теж медичний працівник, фельдшер з майже 50 - річним практичним стажем!!! Обидві готові прийти на допомогу будь яку хвилину. Про таких кажуть - медики від Бога. Вони, як обереги своїх земляків. І не лише для жителів Березової.
Я хочу про Наталю розповісти. У людей такого віку як я болячки ходять поруч. Тож з медициною і аптечними закладами дружимо міцно.
З Литвинами живемо поруч. Свого часу я дуже гарно знала Наталиного батька - Віталія Павловича Ребрика, протягом років директора Хорольської інкубаційно -птахівничої станції. Журналістські стежки перепліталися і з братом Сергієм, коли він працював інспектором у хорольській пожежній частині. І ось тепер спілкуюся з Наталею. Молода, гарна жінка, мама трьох дівчаток, чудова дружина для чоловіка Костянтина - водія "швидкої допомоги". А ще господиня. На її садибі багато квітів, вони цвітуть з ранньої весни, до пізньої осені. У дворі чудовий садок. Весною ошатний будинок потопає в білому цвітінні дерев, а влітку червонобокі яблука посміхаються з гілок, обліпивши їх рясно - рясно.
Звичайно, за всим цим потрібен догляд. Та вона встигає і вдома лад дати, і на роботі Наталя справжній фахівець своєї справи, і для нас, хто живе поруч, і не тільки, знаходить час, щоб по першому зову прийти на допомогу.
Пригадую, виникла раптова проблема із здоров`ям: стою посеред кімнати нерухома. Подзвонив чоловік до Наталі. Вона буквально через хвилину, озброївшись інструментами, через грядки - і до нас. За кілька хвилин я вже самостійно могла дійти до ліжка.
Кілька останніх років "дружу" з гіпертонією. І знову Наталя по першому зову на допомогу прибігає.
Я спершу думала, це вона до мене так ставиться, по старому знайомству.
Аж ні. До всіх, хто просить. Якось прийшла до мене сусідка Оля Руденко і хвалиться. Приїхали до них гості з Криму. В однієї родички проблема виникла - тиск піднявся. “Я до Наталочки - каже Оля, - рятуй. Вона, спасибі, безвідмовна. Провела курс уколів, а вже родичі їй дякували хто зна як. Вражені були, що така людина, щира душею, поруч нас живе.
Вона і справді має величезне серце і відкриту добру душу. І не лише як фельдшер "швидкої допомоги", а ще і як донор. У жилах земляків тече майже 20 літрів її крові! Це тільки сказати. Скільком людям життя врятовано!
Колись у розмові я запитала Наталю, як вийшло що стала донором?
- Були великі проблеми у батька - відкрилась кровотеча, - розповіла жінка. - Роздумувати було ніколи, тим більше підійшла група. Ну, а коли врятувала рідну людину, подумала, а чому я не можу допомогти іншим людям?
Тепер вона рятує земляків. І найприємніше їй чути, коли кажуть: "Вашу кров капали, вона врятувала життя хворому".
Можливо я не зовсім і права, не обсуди мене, читачу, але думаю, що донором може стати будь хто, аби було бажання. А ось медиком - тільки людина, яку покликала на цю роботу доля, і яка має для цього не лише талант, а й щире серце і велику відкриту душу.
Наталю цим Бог нагородив. Вона могла б стати чудовим лікарем, але доля розпорядилась по своєму.
У 18 закінчила Лубенське медичне училище, це був далекий 1986 рік і приїхала в Хорол. Влаштувалась фельдшером "швидкої допомоги". Та так і до сьогоднішнього дня, маючи єдиний запис у трудовій книжці, поспішає на виклик до людей, яким необхідна саме екстрена медична допомога.
Коли зустрічаємось, говоримо на різні теми: про квіти, сад, про грядку, про господарство і, звичайно про роботу. Якось розповідала, як однокласниця її найменшої доньки Марійки втопилася у ванні. Приїхала на виклик і треба було зробити все, щоб дитина була не лише живою, а й здоровою. Часто, як і в цьому випадку, життя людини залежить не лише від фельдшера, а і від реаніматора. Тож вони, разом з Сергієм Михайловичем Бажаном зробили все. Тепер дівчина ходить до школи, росте і радіє життю.
Завжди, їдучи на виклик, Наталя орієнтується по ситуації. Швидка медична допомога це ще не все. При необхідності хворого треба госпіталізувати, а то навіть переконати людину, що інколи конче необхідно їхати до лікаря, на стаціонарне лікування, бо від цього залежить її подальше життя.
28 років безперервного трудового стажу в медицині, фельдшером швидкої допомоги. Тисячі врятованих життів. Майже 20 л крові, що тече в жилах земляків.
Ось такі короткі штрихи характеристики Наталі Литвин. Недаремно вона живе на цій землі. Продовжувачі роду - її доньки, онука Саша. Гарний чоловік, улюблена робота.
Що ж іще треба для повного жіночого щастя? Жити, любити, працювати. І завжди залишатися такою якою є: красивою, гордою, доброю, ніжною, вимогливою, турботливою. Просто жінкою.


Мріє бути журналісткою, а перемагає в олімпіаді з інформатики


Нещодавно Вікторія Нерода із Ялосовецької ЗОШ І-ІІІ ст. виборола перше місце у районному конкурсі знавців інформаційних технологій. Вона не вперше брала участь у подібних змаганнях.
До речі, дівчина пробувала сили у олімпіадах з різних предметів. Першим випробуванням рівня її знань був конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. А в цьому році - одна з кращих знавців англійської мови, географії і правознавства. На олімпіадах з цих предметів виборала призові місця.
Тепер же, після перемоги вдома, Вікторія мала захищати честь свого району на обласному рівні. Завуч Світлана Іванівна допомагала оформляти необхідні для поїздки у Полтаву документи. Наталія Анатоліївна додатково займалася зі своєю ученицею.
У Полтаву поїхали суботнім ранком. Того ж дня виконували завдання першого туру. Неділя - завдання другого туру. Складними були ті завдання, - ділиться враженнями Вікторія Нерода. - Питали про те що у школі не вчили, перевіряли уміння швидко вирішувати програми...
Відтак, у результаті конкурсного змагання Вікторія посіла третє місце серед знавців інформативних технологій в області.



Вікторія Максименко: від стилю життя до модельного одягу

Чарівний світ прекрасних звуків, витончених рухів і естетичного смаку назавжди заворожив дівчину. Цей світ у її уяві асоціювався із світом модного одягу. Ще на уроках праці вона мріяла навчитися спритно вправлятися із лекалом, робити викройки. Дівчина мріяла не тільки про роботу модельєра, вона прагнула стати технологом. Тому, після закінчення школи, без довгих роздумів подала документи для вступу до швейного училища.
Однокласники дивувалися: “Як же так? Відмінниця і швейне училище!”.
Закінчивши навчання в училищі, Вікторія стає студенткою філіалу Київського національного інституту технології та дизайну, який відкрився у Харкові. Конкурс при вступі у цей вуз був сім з половиною осіб на одне студентське місце. На навчальній практиці молода випускниця училища працювала у виробничому об`єднанні "Харків". Процес розробки нових моделей одягу, розробка технології їх виготовлення, запуск виробництва повністю поглинув дівочу уяву. Тепер вона усвідомлювала свою мету.
Червоний диплом училища дуже став у пригоді, коли вирішувалося питання про зарахування на навчання. Вікторія навчалася в інституті легко, із задоволенням. Та життєві обставини змусили її залишити стаціонар. Тепер робочий графік студентки став напруженим: з 8 ранку до 17 години дня вона працювала у технічному відділі швейно-виробничого об`єднання "Харків", а з 18 до 22 вечора навчалася на вечірньому відділенні інституту.
Останній курс навчання проходила у Києві, де отримувала диплом.
Після інституту про заміжжя не думала, але доля розпорядилася по-іншому. Із чоловіком перебралася із Харкова до Черкас. Там народився первісток - син Дениско. Оплачувати черкаську квартиру молодій сім`ї було важко. Так на горизонті її життєвих доріг з`явився Хорол, - батьківщина її чоловіка. Спочатку молода сім`я спромоглася купити невеличку, стареньку хатинку. А згодом збудували собі сучасний будинок.
- Шити можу з ранку і до ночі, - ділиться Вікторія Максименко. - Коли я в майстерні, то плину часу не помічаю. А як робота захопить, то і не втомлююся. От коли повішу нову річ на манекена, обдивлюся її з усіх боків, тільки тоді повертаюся до реального життя. Гляну на годинника, а на циферблаті стрілки уже до півночі підкрадаються. Лише тоді відчуваю втому.