Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

Наш Хорол

ХОРОЛЬСЬКІЙ ЛІКАРНІ ПЕРЕДАЛИ АНГІОГРАФ


У п'ятницю, 19 жовтня, відбулася чергова сесія Полтавської обласної ради. Добрі новини з сесії привезли на Хорольщину голова районної державної адміністрації Лариса Звірко, заступник голови районної ради Роман Гловацький та депутат обласної ради Фахраддін Мухтаров.
На сесії обласної ради прийнято рішення передати безоплатно у спільну власність територіальних громад Хорольського району ангіограф AXIOM Artis d FC, первісна балансова вартість якого складає 7 мільйонів 396 тисяч гривень.
Попередньо, 12 жовтня, на позачерговій сесії Хорольської районної ради депутатами одноголосно надано згоду на прийняття у спільну власність територіальних громад Хорольщини зазначеного медичного обладнання.
Ангіографія - це рентгенологічний метод інструментальної діагностики захворювань вен і артерій, який дозволяє оцінити їх форму, стан стінок і наявність перешкод току крові. Ангіограф дозволяє діагностувати та оперативно лікувати широкий спектр захворювань, зокрема: атеросклероз судин голови і коронарних артерій; тромбоз глибоких і поверхневих судин верхніх і нижніх кінцівок; тромбоемболія легеневої артерії; діагностика патології сітківки ока; виявлення судинних пухлин і кіст; оцінка стану функції нирок; в якості передопераційної діагностики, а також це метод контролю виконаної хірургічної маніпуляції на серці або головному мозку та багато іншого.
Ангіограф у Хорольській центральній районній лікарні - це десятки врятованих життів та сотні своєчасно виявлених патологій щорічно. Голова Хорольської районної ради Віра Мартюк, депутатський корпус та виконавчий апарат районної ради адресують щиру подяку голові Полтавської обласної ради Олександру Біленькому, депутатському корпусу обласної ради за прийняте рішення, голові Полтавської ОДА Валерію Головку та директору департаменту охорони здоров'я ОДА Віктору Лисаку за підтримку розвитку медицини на місцях. Окремі слова вдячності депутату обласної ради Фахраддіну Мухтарову за активну та цілеспрямовану підтримку розвитку медичної галузі Хорольщини.
Також варто відзначити голову районної державної адміністрації Ларису Звірко, першого заступника голови райдержадміністрації Сергія Абрамова, головного лікаря Хорольської ЦРЛ Михайла Винограда, які забезпечують реалізацію державної політики в медичній галузі, зокрема проведення процесу реорганізації Хорольської центральної районної лікарні в лікарню інтенсивного лікування Західного госпітального округу Полтавської області, в якому, до речі, головою госпітальної ради є Виноград Михайло.
Наразі відділ управління майном Хорольської районної ради та Хорольська ЦРЛ здійснюють комплекс заходів щодо підготовки до прийняття на баланс та введення в експлуатацію на базі ЦРЛ ангіографа та відповідного розширення спектру медичних послуг.


«ВЧИТИ І ВИХОВУВАТИ ДІТЕЙ ТРЕБА, АЛЕ ГОЛОВНЕ – ЛЮБИТИ ЇХ», - вважає директор першої міської школи І.М. ТРУНІЛІНА


Ірина Миколаївна Труніліна у педагогіці вже тридцять років. У 2018 «розміняла» четвертий десяток професійної діяльності. Хоча дивлячись на неї, такого не подумаєш: виглядає ледве на 35. Видно, не даром психологи стверджують, що працюючи серед дітей, учителі довго зберігають власну молодість.
Тато Ірини Миколаївни – тракторист, мама – ветеринарний фельдшер. Усе життя пропрацювали в колгоспі «Україна». А їхня донька ні в які ігри, крім класу і школи, не грала. Було розсадить по куткам своїх ляльок і проводить для них уроки. Може тому, що у дівчачому житті, крім тата і мами була ще одна дуже важлива людина. Свою першу вчительку Ірина Труніліна не забуде ніколи, любила і любить її, у гості частенько ходить. Ніна Іванівна Вакулко була для своїх вихованців другою мамою. Спілкувалася з ними не із висоти учительської посади, а як із рідними дітьми: невимушено і привітно. Ніколи не пройде повз дитину. Комусь неслухняного чубчика долонею пригладить, комусь шарф поправить, а комусь просто руку на плече покладе. Вихованці Ніни Івнівни любили свою учительку. Ірина до сих пір пам`ятає свою першу двійку. Діти ­ першокласники вже почали писати. Із російської мови вивчили літеру «ё». А Іра у зошиті уперто писала «льод», а не «лёд». За що у зошиті із російської гордим лебедем попливла двієчка. Ніна Іванівна дівчинку не стидила і не сварила. Лише зауважила: «Нічого страшного, Іринко. Старайся і наступного разу п`ятірку заробиш». Так і сталося.
Після восьмого класу п`ятнадцятилітня дівчина подалася у Кременчук вступати у педагогічне училище. Після першого тижня навчання приїхала додому. У неділю увечері треба до поїзда йти, а дівча усе в сльозах. «Не поїду з дому. Не хочу від тата і мами їхати», ­ плаче майбутня вчителька. Мама ледве заспокоїла. Пообіцяла, що наступного тижня сама приїде в училище, забере документи, а доньку віддасть у першу школу. Але другий тиждень Іриного навчання в училищі склався вдало, щось там позросталося і вона за батьківською хатою перестала плакати.
Після Кременчука була рідна Штомпелівська школа. Молодого педагога зустріли мов рідну. Старші колеги не дозволяли собі покровительського ставлення до молодих. Поважали їх, ненав`язливо ділилися досвідом. Галина Іванівна Догадайло ходила на уроки до молодої колеги, аналізували вдалі моменти, обговорювали промахи. Життєвою школою для молодої учительки стало спілкування з Миколою Миколайовичем Чишком. Він тоді директорував у Штомпелівській школі. А коли Ірина Миколаївна стала заступником директора з виховної роботи, зав`язалася співпраця і з сільським головою Віктором Олексійовичем Адаменком. Ірина Миколаївна здобувала авторитет у своєму селі, помітили її і в районі. Запропонували роботу у районній службі в справах неповнолітніх. Кожен рік роботи у службі залишав непрості сліди у душі педагога. Тут треба було опікуватися дітками, схильними до правопорушень, сиротами і складними сім`ями. Слухняного і чемного любити не важко. А спробуй зрозуміти і сприйняти душею неслуха. Їй вдавалося. Не забуде Ірина Миколаївна своєї першої поїздки у дитячий притулок. У Вишняках із дуже неблагополучної сім`ї вилучили хлопчика. В притулок везли його із головою сільради Іваном Володимировичем Тягнієм. Всю дорогу Ірина Миколаївна обнімала хлопчика, розважала розмовами. А він відчував напругу і зиркав із­під лобика мов вовчення. На подвір`ї притулку бідне хлоп`я відмовилося виходити із машини. Плакало аж до істерики. Ірина Миколаївна і обнімала, і умовляла малого підопічного – нуль результату. Іван Володимирович пігулки дістав заспокійливі, за серце хапається. Дитячий плач дорослих пригнічує. Завідувачка притулку забрала дорослих до себе, а до вишняківського хлопчика послала старшеньких вихованців дитбудинку. Лише вони змогли заспокоїти дитину і завести у приміщення притулку. Подібні епізоди дорослими легко не переживаються. А було і таке. На руках у 82­літньої бабусі залишилося двойко малолітніх онуків. Їхня мама втекла від родини: пустила дітей на світ, здала на руки старенькій – і дьору. Дати раду мечі старенька була не в силі. Малеча грязна, голодна, у гумових чобітках на босу ніжку бігає. Везе їх Ірина Миколаївна до притулку і налаштовується на важку сцену прощання. Заходить здалеку: «Діти, у дитячому будинку вам буде добре. А згодом і мама до вас приїде». А старшенький хлопчик питає: «Тьотю, а котлети нам даватимуть?» «А якже, обов`язково», ­ обіцяє дитяті Ірина Миколаївна. Хлопчикова відповідь батогом хльоськає по свідомості: «Якщо навіть котлети будуть давати, нехай мама до нас довгенько не їде!» Одна підопічна Ірини Миколаївни вже сама мамою стала, а побачень із наставницею не припиняє. Їздить у гості з маленькою донечкою на руках.
Ірина Труніліна веде онука на дитячий майданчик. Там галас, метушня. Вже за півгодини уся дітлашня крутиться біля пані Ірини. Прийняли її за свою. Щось розказують їй, питання ставлять, спілкуються. Труніліни збираються додому, а малі засипають питаннями: «Тітонько, ви завтра прийдете?» Чоловік Ірини Миколаївни не витримує: «На тобі що? Написано, що ти вчителька?»
У тих, хто працює в школі написів на чолі «Учитель» не бачив. Але очі у справжніх учителів сяють по­особливому: горять любов`ю до дітей.


Стартувала національна екологічна акція "Дуби Шевченка єднають Україну"


Напочатку жовтня в Україні стартувала національна екологічна акція "Дуби Шевченка єднають Україну", яка є продовженням загальнонаціональної акції "Посади дерево миру". Мета даного проекту, як зазначається на сайті Міністерства екології та природних ресурсів України, є порятунок вікових та пам'ятних дубів періоду життя Тараса Шевченка та висадження молодих дерев-спадкоємців на території регіонів, лісових та паркових зонах, ботанічних садах. Акція "Дуби Шевченка єднають Україну" розпочалася із села Моринці Звенигородського району Черкаської області. Там було висаджено першу в Україні Алею саджанців, які виросли з жолудів від вікових дубів на Чернечій горі. Частину паростків дубів з-під Канева буде передано на Донеччину, Львівщину, Київщину, Херсонщину, Чернігівщину та Полтавщину.
У суботу, 6 жовтня, у рамках національної екологічної акції, у Хорольському ботанічному саду було висаджено п'ять саджанців дубів-нащадків із села Моринці. У їх висадці взяли участь заступник Міністра екології та природних ресурсів України Василь Полуйко і директор Департаменту екомережі та природно-заповідного фонду Віктор Клід, в.о. директора ботанічного саду Володимир Красовський, голови Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко і районної ради Віра Мартюк, заступник міського голови Валентин Місніченко.
Після проведення акції, керівник установи Володимир Красовський провів гостей територією ботанічного саду, запросив оглянути зони насаджень, розповів про дослідну роботу наукових працівників та колективу Хорольського ботанічного саду.
У рамках акції, заступник Міністра екології та природних ресурсів України Василь Полуйко і директор Департаменту екомережі та природно-заповідного фонду Віктор Клід передали колективу Хорольського ботанічного саду жолуді для вирощування нових шевченківських дубів і подальшої їх передачі в інші ботанічні сади та дендропарки України.

Хорольський ботанічний сад: п'ять років від дати офіційного відкриття
Минулого четверга, 4 жовтня, на базі Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція з нагоди п'ятиріччя з дня створення Хорольського ботанічного саду "Теоретичні та прикладні аспекти вивчення, збереження та збагачення фіторізноманіття у науково-дослідних установах та навчальних закладах України". У роботі конференції взяли участь керівники району та міста, науковці з Києва, Полтави, Дніпра, Кременця, завідувачі природничих кафедр університетів та аграрної академії, колеги з ботанічних садів та дендропарків України.
З вітальним словом до учасників конференції звернулися голова районної державної адміністрації Лариса Звірко, голова районної ради Віра Мартюк, перший заступник голови райдержадміністрації Сергій Абрамов, міський голова Сергій Волошин, директор Хорольського агропромколеджу Микола Чишко. Студенти коледжу виконали для гостей пісню "Завітайте в Хорольський наш край", яка є візитною карткою Хорольщини.
Виконуючий обов'язки директора Хорольського ботанічного саду, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Володимир Красовський ознайомив учасників конференції з історією створення ботанічного саду, науковими доробками співробітників та подякував усім, хто допомагав і допомагає створювати наукову установу, хто підтримує її сьогодні і завдяки кому вона відбулася. Слова подяки прозвучали на адресу районної та міської влади, яка всіляко допомагає Хорольському ботаніч-ному саду. За вагомий внесок у розбудову та збереження об'єктів природо-заповідного фонду України та з нагоди 5-річчя Хорольського ботаніч-ного саду, група учасників конференції була відзначена грамотами голови Ради ботанічних садів і дендропарків України, районної державної адміністрації та районної ради, міської ради.
Під час свого виступу, радо привітав колег на конференції доцент кафедри екології, охорони середовища та раціонального природокористування Полтавської державної аграрної академії, заслужений винахідник України Віктор Самородов, який, до речі, є головою Полтавського відділення Українського ботанічного товариства, членом ради ботанічних садів і дендропарків України. Віктор Миколайович вручив керівнику ботанічного саду Володимиру Красовському вітальну адресу від Ради ботанічних садів і дендропарків. Перед учасниками конференції також виступили: заступник директора департаменту екології та природних ресурсів Полтавської облдержадміністрації Олександр Ткаченко, завідувач кафедри ботаніки, екології та методики навчання біології Полтавського педагогічного університету ім. Короленка, доктор педагогічних наук, професор Валентина Оніпко. Вона, у співпраці із краєзнавцем Андрієм Козловим, презентувала новий збірник наукових робіт, до якого ввійшли наукові статті більше 60 авторів, та щойно випущену з друку монографію "Хорольський ботанічний сад у системі ландшафтної забудови м. Хорол", котру Володимир Красовський підготував у співавторстві з Андрієм Козловим.
Вітання учасникам конференції від Всеукраїнської екологічної ліги висловила заступник голови ліги Олена Пащенко і передала в дарунок тритомне видання екологічної енциклопедії. Цікавими доробками поділився з присутніми професор кафедри землеробства та агрохімії Полтавської державної аграрної академії Сергій Поспєлов. Щиро привітали усіх гостей поважного зібрання член науково-технічної ради Хорольського ботанічного саду, кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник сільського господарства України Григорій Шевель, доктор біологічних наук, професор Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара Ірина Зайцева.
Слід відзначити, що всі виступаючі позитивно оцінили роботу керівника ботанічного саду і науковця Володимира Красовського, без ентузіазму якого і його самовідданості в роботі, неможливо уявити історію ботанічного саду. Саме він був одним із тих людей, які дбайливо плекали ідею створення Хорольського ботанічного саду, а ще зміг згуртувати навколо себе колектив однодумців.
За п'ять років з часу офіційного відкриття установи, колективу Хорольського ботанічного саду вдалося встановити зв'язки з спорідненими науково-дослідними установами та вищими навчальними закладами. Ці дружні зв'язки сприяють розвитку установи, обміну цінним посадковим матеріалом, проводяться спільні наукові дослідження, результати яких висвітлюються у відповідних фахових виданнях. Тісна співпраця поєднує Хорольський ботанічний сад з Полтавською державною аграрною академією, Національним державним педагогічним університетом ім. Короленка, природничим відділенням Полтавського краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського, Національним ботанічним садом НАН України ім. М.М. Гришка, який є науковим куратором установи, Хорольським агропромисловим коледжем, дослідною станцією лікарських рослин у с. Березоточі Лубенського району, Криворудським дендропарком, Устимівською дослідною станцією, Кременецьким ботанічним садом, що у Тернопільській області.
А ще цього дня було багато подарунків для молодих ювілярів. Здебільшого, дарували книги та молоді саджанці дерев, які поповнять колекцію насаджень ботанічного саду. Приємним подарунком стала для установи і картина місцевого художника Миколи Мазуренка, яку автор передав як дарунок Володимиру Красовському.
Після пленарного засідання конференції, її учасники здійснили екскурсію по території ботанічного саду, де також взяли участь у посадці молодих саджанців дуба черепитчастого та дуба Гартвіса в ознаменування 5-річчя з часу офіційного відкриття Хорольського ботанічного саду. Володимир Красовський розповів про багатолітні дуби, які є історією та надбанням міста і прикрасою ботанічного саду, а також презентував наукову зону установи, де закладено сад субтропічних плодових культур та повідав ще багато цікавого. Гості з захопленням слухали його розповідь, а ще - ділились враженнями про побачене і почуте.
Конференція пройшла в дружній, теплій атмосфері і, сподіваємось, залишила у гостей приємні, позитивні враження. А Хорольському ботанічному саду бажаємо процвітання, хай повниться колекція зелених насаджень, які милуватимуть око відвідувачів ботанічного саду.


Їх доля - над іншими небо тримати


Недавно П.О. Порошенко побував у селах Катеринівка та Новоолександрівка. Ці населені пункти Збройні Сили України щойно очистили від сепаратистів. Люди у звільнених селах отримали змогу вільно купувати продукти у магазинах, користуватися банківськими картками і мобільними телефонами, до їхніх будинків повернувся газ, відновилося регулярне постачання води. Жителі Катеринівки і Новоолександрівки тиснули руки президентові, обіймалися, усміхалися, раділи. На сільському майдані панувало радісне пожвавлення.
Трохи віддалік і збоку від того місця, де П. Порошенко спілкувався із селянами, стояла група молодих людей. Пильним оком вони окидали людське море і ховали ледь помітні усмішки за високими комірами своїх уніформ. Це офіцери 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Серед них - один дуже особливий для нас. Особливий, бо ріс, мужнів і гартував свій дух на Хорольщині.
Владислав Ревека народився у Стрию Львівської області. Але все дитинство хлопчика пройшло у бабусі Люди, у Хоролі. Людмила Семенівна - професійний педагог. Зуміла знайти такі ключики до онукового серця, що підліток після закінчення дев`ятирічки переїхав до бабусі. У Хоролі Влад здобував професію. Став техніком-електриком у Хорольському агропромисловому коледжі. Молодий чоловік повторював життєвий шлях свого батька. Валерій Анатолійович Ревека здобував у радгоспі-технікумі спеціальність механіка, вступив до військового училища, закінчив академію і дослужився до звання підполковника. Сімейну військову традицію продовжив і Ревека-молодший - Владислав. Служити Батьківщині захищаючи її - непросто. Стояти на передньому краї під ворожим обстрілом - вдесятеро непросто. У дитинстві Влад слухав мамині колискові, в юності - курсантські марші на плацу. А зараз у вухах дзвенить пронизливий фальцет куль і низькі баси снарядів.
"Хто ближче до неба,
Той ближче до Бога,
Із вільними поруч іде перемога!
Нам доля - над іншими
Небо тримати -
Працюємо, брате!"
Це слова із пісні, що стали гімном десятої бригади "Едельвейс". І то - правда. Ці мужні чоловіки тримають над нами небо: мирне небо. Стоять, мов міфічні Атланти, зціпивши зуби і стиснувши кулаки, тримають над Україною її мирне небо. Інколи на очах могутніх Атлантів з`являються сльози. Це - реакція на втрату бойових побратимів. Скуштував на смак вічну розлуку із близьким другом і Владислав Ревека. За чотири роки Одеської військової академії Макс став для Влада близьким мов рідний брат. Разом несли наряди на "тумбочці", ділилися шматком хліба. Рік тому бойового побратима догнала ворожа куля. Кожний бойовий успіх старший лейтенант Ревека присвячує пам`яті бойового товариша.
На зустрічі президента з жителями Катеринівки і Новоолександрівки старший лейтенант Владислав Ревека був не випадково. Саме його підрозділ перебував на вістрі операції із звільнення окупованих населених пунктів. Бригада, в якій проходить службу командир взводу В. Ревека, готувалася до ротації. За 10-15 днів військовики мали залишити позиції на передовій і відбути у місце постійної дислокації. У підрозділах бригади панував чемоданний настрій. Аж раптом наказ: здійснити звільнення населених пунктів Катеринівка, Новоолександрівка з розблокуванням транспортної магістралі міжобласного значення.
Вибити сепарів з їхніх позицій не дуже складно. Ідейних серед них - одиниці, воюють вони за гроші. Та ще й ображені надто. В окопи їх заманювали зарплатами у 1,5-2 тисячі доларів, а не платять навіть третини від обіцяного. Так вони й воюють, як їх обдурюють. А от виконати бойове завдання і зберегти при цьому життя кожного із бойових побратимів - отут вже думати треба. Нашим командирам сприяв навіть Бог. Коли план операції із звільнення частини української землі був детально розроблений, надворі так замело-захурделило, що світу білого не стало видно. Цим швиденько скористалися українські звитяжці. Як навколо розвиднілося, сєпари побачили вище своїх окопів вже обладнані українські позиції і укріплені вогневі пункти, над якими майорів жовто-блакитний стяг. Захисники "руського міра" тікали так, що аж п`яти виблискували.
За ефективну організацію воєнної операції, особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, ряд військовослужбовців бригади "Едельвейс" удостоїлися військових нагород. Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню Владислав Ревека отримував із рук Президента Петра Порошенка. Офіцер радіє нагороді, але зізнається, що разом із побратимами воює не заради відзнак. "Ми повертали свої населені пункти для того, щоб люди дізналися про краще життя. Дізналися про те, що є щось ліпше ніж російський "мир" і "руська весна". Ми показали, що Україна піклується про своїх."
Події, про які ми розповідали, відбувалися кілька місяців тому. За цей час портрет Владислава Ревеки занесено на районну Дошку пошани, а ще молодий чоловік отримав посадове підвищення: він став командиром роти. Маємо честь привітати молодого орденоносця і усіх звітяжців українського війська із Днем захисника України.


Прожиті у праці літа


На початку жовтня у працівників Хорольського Міжрегіонального центру чимало свят, які вони відзначають разом з ветеранами навчального закладу - це День працівників освіти, день заснування нашого навчального закладу і День ветерана.
Чимало добрих слів можна сказати на адресу наших ветеранів, які своєю сумлінною багаторічною працею заслужили на нашу повагу, адже вони - колишні вчителі і майстри виробничого навчання, водії і кухарі, технічні працівники і бухгалтери, розбудовували навчальний заклад, примножували його традиції.
Один із них - Губій Анатолій Олександрович. 39 років роботи пов’язує його з нашим навчальним закладом. Народився Анатолій Олександрович в селі Радьки в селянській сім’ї, тому змалечку звик до нелегкої селянської праці. Після закінчення школи працював муляром в рембуддільниці, а перед призовом до лав Радянської Армії, здобув професію водія. Служив водієм у Збройних Силах, а з 1970 року і, до виходу на заслужений відпочинок, працював в нашому навчальному закладі. Закінчив Хорольський технікум сільського господарства.
Змінював навчальний заклад назву - від СПТУ-5 до Хорольського Міжрегіонального центру, а ветеран залишався вірним роботі з підростаючим поколінням майбутніх механізаторів.
Багато водіїв працюють на шляхах України, яким дав путівку у життя майстер виробничого навчання з водіння автомобілів Губій Анатолій Олександрович.
Розпочинав свою трудову діяльність в колективі, маючи підтримку і допомогу від досвідчених старших наставників - Білогуба Івана Івановича, Максименка Петра Євтихійовича, Бахмута Василя Івановича, які вже пішли за межу вічності, але пам'ять про них залишається в серці не лише Анатолія Олександровича, але й в усіх працівників, які пліч-о-пліч з ними працювали. Свій багаторічний досвід вони передали тоді ще молодому майстру. А згодом і сам А.О. Губій досяг в своїй роботі високих результатів. Він постійно брав участь у жнивах на учбовому господарстві, а ще - був учасником художньої самодіяльності навчального закладу, неодноразово брав участь у виступах на Співочому полі в м. Полтава.
Тож недаремно промайнули літа. Своєю сумлінною працею ветеран заслужив людську повагу, має цілий віночок різних нагород за звитяжну працю: Грамоти Міністерства освіти України, обласного управління освіти, районної ради та навчального закладу.У 2002 році Губій А.О. був нагороджений нагрудним Знаком «Відмінник освіти України». По-іншому він працювати не звик. Лише з повною віддачею.
У 2001 році Анатолій Олександрович пішов на заслужений відпочинок за вислугою років, але продовжував працювати. І зараз не втрачає зв'язок з навчальним закладом, якому віддав майже 40 років життя. Завжди приходить на зустрічі, які організовує адміністрація, профком та рада ветеранів, спілкується з колишніми своїми колегами по роботі, з легким сумом згадуючи про минуле. Адже промайнули молоді роки бурхливим потоком, подаленіло казкове дитинство, чарівна юність, залишилася за плечима улюблена робота, до якої приріс душею, колектив, з яким пережив і щасливі і печальні миті життя.
Душею Анатолій Олександрович завжди з нашим колективом, і часто поспішає на допомогу. Наприклад, коли на учбовому господарстві створювався навчальний клас, ветеран, допомагав у будівельних роботах.
2 жовтня йому виповнюється 70 років. Змінився за останні роки звичний ритм його життя, та він знаходить для себе джерело оптимізму, живе в гармонії зі своїм віком, радіє кожному прожитому дню.
Нехай доля дарує йому, і всім нашим ветеранам, здоров’я, безхмарне небо, силу та наснагу, щастя та благополуччя, а всі проблеми та незгоди нехай обходять їх стороною.

Олександр Семенюта,
старший майстер Хорольського Міжрегіонального центру


БОТАНІЧНИЙ САД У СИСТЕМІ ЛАНДШАФТНОЇ ЗАБУДОВИ МІСТА ХОРОЛА


Саме під такою назвою видана наукова монографія приурочена до п'ятої річниці офіційного відкриття Хорольського ботанічного саду - об'єкту природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення, який належить до групи зелених насаджень спеціального призначення зі статусом науково-дослідної установи. Автори книги кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, в/о директора Хорольського ботанічного саду Володимир Красовський та краєзнавець, вчитель історії і географії вищої категорії, старший учитель Хорольської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. № 1 Андрій Козлов.
Рецензентами видання виступили відомі науковці, фахівці галузі збереження та збагачення фіторізноманіття, професори, доктори біологічних наук С.В. Клименко (Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка НАН України) і В.В. Оніпко (Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка).
У монографії викладені особливості ландшафтної забудови міста Хорола у світлі його історичного розвитку, розкривається історія створення, сучасний стан та перспективи розвитку Хорольського ботанічного саду. Показано місце Хорольського ботанічного саду в структурі національної та регіональної екомереж та у системі ботанічних садів України.
Автори видання на основі інструментальних вимірювань метеостанцій Полтавського обласного центру з гідрометеорології показали виклики теперішніх змін регіонального клімату через глобальне потепління, а інтродукцію окремих видів субтропічних плодових культур у відкритому грунті, що є основним напрямком наукових досліджень Хорольського ботанічного саду розглядають як оригінальний підхід до використання вигоди від проявів глобального потепління і як один із напрямків адаптації до змін клімату у лісостеповій зоні України.
Наукова монографія гарно ілюстрована, структура її добре продумана і складається із виступу, трьох глав, висновків, списку використаної літератури із 66 джерел, серед яких 40 наукові публікації авторів книги.
Видання стане корисним не лише для науковців та спеціалістів з охорони довкілля, біологів, екологів, а й для тих, хто любить і береже природу рідного краю, цікавиться його історією, займається чи планує займатися природоохоронною діяльністю.
Монографія видана Полтавським видавництвом "Дивосвіт" і після її презентації на Всеукраїнській науково-практичній конференції з нагоди п'ятиріччя ботанічного саду, що проходитиме в Хоролі 4 жовтня поточного року стане доступною читачам через систему бібліотек міста та району. Електронна версія видання буде розміщена в Інтернеті на сайті Хорольського ботанічного саду.


Книга про трагічну долю військовополонених Хорольських таборів, або пам'ятаємо історію


Напередодні 75-річчя визволення Хорольщини та всіх в'язнів Хорольських таборів у Миргородському видавництві "Миргород" вийшла з друку науково-популярна книга відомого на Хорольщині краєзнавця, історика, заслуженого вчителя України Володимира Андрійовича Козлова. Він є автором та співавтором кількох книг з історії Хоролу, освіти Хорольщини та численних краєзнавчих статей в різних виданнях та періодичній пресі.
Черговим дослідженням автора є "Хорольські табори смерті на Полтавщині", які діяли з 20 вересня 1941 року і були створені фактично відразу після окупації Хоролу нацистськими загарбниками та практично до моменту його звільнення - 18 вересня 1943 року. Книга побачила світ у вересні 2018 року тиражем 500 екземплярів і була видана за кошти Хорольської міської ради.
Як відомо нині, у радянській історіографії історія мільйонів військовополонених червоноармійців була закритою, недоступною не лише для середньостатистичного читача, а й для науковців та краєзнавців -дослідників. Тодішнє радянське керівництво було зацікавлене у приховуванні справжніх прорахунків втрат і поразок Червоної Армії у початковий період війни, тому, що саме воно й було їх основним винуватцем.
Оточені і розгромлені частини Південно-західного фронту в основному потрапили в полон. Нацистські окупанти створили на території Хоролу кілька різних таборів для військовополонених та мирних мешканців, про які нинішнім хорольцям, особливо молоді, мало що відомо.
У багатьох книгах та статтях періодичної преси переважно йшла мова про Дулаг № 160 " Хорольська яма" і переведення в'язнів у другій половині листопада 1941 року на "Заготзерно" та " Нафтобазу". Вірогідно тому, що утримання в них було найжахливіше і відзначалося надто високою смертністю. Зовсім не згадувалося про табір військовополонених створений на території середньої школи №2 у 1942 році.
Автор спростував недостовірну інформацію про те, що у таборі - смерті "Хорольська яма" в'язні два роки виживали під відкритим небом та про міфічну кількість загиблих військовополонених червоноармійців у Хорольських таборах: 90 000, 91 000, 102 000, хоча за даними ЦАМО РФ м. Подольськ - 53 317 чоловік.
У книзі увага приділена не лише долі в'язнів, але і згадано про численних їх рятівників. Спеціальний розділ книги присвячений долі в'язнів, яким вдалося вижити, продовжувати воювати з ворогом і відбудовувати зруйноване та творити на користь свого народу. Про вшанування пам'яті загиблих військовополонених та мирних громадян, встановлення числених пам'ятників на братських могилах повідомляється у розділі "У бронзі і граніті".
Книга була презентована автором на святкуванні 75-річчя визволення від нацистських окупантів та 935-річчя першої згадки про Хорол (1083). Видання отримало численні позитивні відгуки хорольців та гостей міста.
Книга В.А. Козлова " Хорольські табори смерті на Полтавщині (20 вересня 1941 - 18 вересня 1943 рр.)" достойна для представлення до участі і перемоги у обласному конкурсі "Краща книга Полтавщини" у 2018 році.

Світлана Сєннікова,
завідуюча відділом обслуговування ЦРБ


ХОРОЛЬСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ - 130 РОКІВ


1 ЖОВТНЯ 2018 року виповнюється 130 років введення в дію дільниці Кременчук­Ромни Полтавської дирекції Південної залізниці. Оскільки побудова залізниці в Хоролі стала неабиякою подією і зіграла велику роль у розвитку міста, доцільно коротко познайомити хорольців з історією цієї побудови.
Друга половина ХІХ ст. характеризувалася активним розвитком залізничного транспорту в Україні, яка на той час входила в склад Російської імперії. Залізниці зв’язували адміністративні та індустріальні центри з землеробськими районами, а також з головними морськими та річковими портами, а у воєнний період виконували потреби військового відомства країни. Саме така стратегія була покладена в основу будівництва залізничної дільниці Ромни­Кременчук, яка повинна була з’єднати, збудовані на той час, Лібаво­Роменську та Харківсько­Миколаївську залізниці і утворити замкнутий транспортний шлях від Балтійського до Чорного моря.
По території Хорольського повіту залізниця Ромни­Кременчук проходила на ділянці, довжиною в 52.6 км. з півдня на пн.­ пн. захід, а біля м. Хоролу західніше на відстані 3,7 км. Будівництво залізниці розпочалося з 20 липня 1885 р.(за старим стилем). Відкриття руху від Ромен до Кременчука відбулося 1 жовтня 1888 р.
Будівництвом керував начальник Харківсько­Миколаївської залізниці інженер Володимир Миколайович Печковський.
Будівельні матеріали : камінь, ліс і пісок завозилися з Кременчука. Використовувався граніт з Дніпровського басейну: 1) з Крюківського кар’єру; 2) Табурищенського (біля Кременчука); 3) з Казанського Херсонської губернії. З цього граніту будувалися опори для мостів, кам’яні труби, фундаменти громадських будівель, стінки пасажирських і товарних платформ, стіни водонапірних веж, водовідтоки та ін..
Основні будівельні роботи на Хорольській ділянці (сучасного Хорольського району) розпочалися в червні 1886 р. За два роки і три місяці був збудований весь комплекс залізничних споруд, який, окрім залізничної колії, включав: будинок залізничної станції, пасажирську платформу, відкриту товарну платформу, криту товарну платформу з пакгаузом, сарай для товарів великої швидкості, житловий будинок для працівників залізничної станції, фонтан, казарму, водонапірну вежу з водокачкою, два будинки стрілочника по типу сторожового будинку, колодязі, пожежні та гідравлічні крани, поворотний круг, дві кам’яні водопропускні труби та ін.
Якість виконання робіт була настільки високою, що після того, як минуло більш ніж 100 років, незважаючи на германську окупацію 1941­1943 рр, дванадцять залізничних споруд комплексу залишилося в робочому стані. Безперечно, всі вони на сьогодні являються історичними пам’ятками, потребують реєстрації та державного захисту.
Хотілося б привернути увагу читачів до одного із об’єктів комплексу ­ будинку залізничної станції, який виділяється серед інших споруд своєю красою і архітектурною довершеністю.
Архітектурний стиль станції відтворює образ класицистичного паркового павільйону. Будівля одноповерхова, в плані прямокутна з невеликим виступом з південної сторони. Прикрашена виступами ризалітів по центру всіх чотирьох фасадів, що використовувалося при будівництві палаців ще з часів ренесансу. Фасад розчленований вертикальними рустованими лопатками. Вікна і двері мають півциркульну форму. Сама будівля виконана із місцевої цегли і обкладена білою Київською цеглою. Фундамент із граніту. Від пасажирської платформи до будинку підходять кам’яні сходи (16 сходинок), витесані з граніту. З незначними перебудовами всередині і зовні та реставрацією у 2001 році будинок залізничної станції практично залишився без змін.
Пасажирам хорольської залізниці цікаво буде дізнатися, яким виглядав інтер’єр станції 130 років тому.
В будинку було передбачено зали для пасажирів І і ІІІ класів, контора начальника станції, приміщення для телеграфу, для прийомки і зважування багажу, кімната сторожа, жіноча і чоловіча вбиральня з теплим відхожим місцем, лампова кімната, поштове відділення. Стіни в залі для пасажирів були облаштовані дерев’яними панелями. Для опалення були встановлені Голландські печі, облицьовані полив’яними кахлями. Малися буфетні стойки і шафи. Стойки були покриті мармуровими дошками. В жіночій та чоловічій вбиральнях меблі були дубові, поліровані. Дивани та стільці м’які, оббиті сап’яном. У відхожих місцях встановлені пудр­клозети з витяжкою у димові труби. Відчувався «подих» Європи та шанобливе ставлення до пасажирів.
Ще одним цікавим архітектурним об’єктом комплексу є водонапірна вежа, яка до цього часу працює, але забезпечує водою вже не потяги, а житлові споруди прилеглої частини міста. Вежа шестигранна в перерізі. Два нижні поверхи викладені із граніту, верхній – дерев’яний зруб. Має один бак для води, об’ємом приблизно на 80 м3 . Вода в бак поступає від водокачки, що розташована неподалік. Будівля водокачки залишилася майже без змін, лише технічне обладнання було переведено на сучасний лад.
Ми познайомилися лише з деякими спорудами комплексу. Але можна запевнити, що інші також не менш цікаві і дають уяву про особливості технічного будівництва в кінці ХІХ ст..
Минають десятиліття, змінюється життя. Але інженерно­технічні та архітектурні споруди Хорольського залізничного комплексу, збудовані якісно і на совість, продовжують служити. І все це дякуючи високопрофесійному догляду і обслуговуванню технічних служб та шанобливому ставленню до нашої історії всіх працівників залізниці, які забезпечують безперебійну роботу транспорту.

Ольга КОЖЕВНІКОВА, краєзнавець


В ТИЛУ У ВОРОГА


Після того, як вся Полтавська область опинилася під окупацією нацистської Німеччини, життя простих хорольців стало геть іншим у порівнянні з реаліями радянської дійсності. Хтось пристосувався до німецьких порядків, а хтось боровся з ними всіма силами, аж до переможного кінця.
Перші партизанські загони на Полтавщині почали формуватися ще у серпні 1941 року. Робилося це на базі винищувальних загонів, створених у районних центрах області. Станом на 11 серпня 1941 року воювати в тилу ворога зголосилося 2267 чоловік, з яких було створено 62 загони, 113 диверсійних груп, які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, а також 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи.
Як би не старалися окупанти насадити свій порядок, жодної години не почували вони себе господарями на чужій землі. Земля горіла у ворога під ногами.
Партизанська діяльність у Хорольському районі утруднювалась відсутністю великих лісів та боліт. Однак партизанські з'єднання доходили і до Хорола. Місцеве населення з радістю зустрічало народних месників. У місті з перших днів окупації діяв партизанський загін з 40 чоловік, на чолі якого стояв майор Спиров. Було проведено кілька диверсій, але знайшовся зрадник, який видав учасників загону гітлерівцям.
З вересня 1941 року по травень 1942 року в с. Березняках діяла підпільна група у складі 17 чоловік, яку очолював колишній голова колгоспу ім. Кірова Мірошниченко Кузьма Григорович. Група вела агітаційну роботу серед населення, намагалася знайти зв'язок з партизанським загоном, але буда викрита і розстріляна.
Хорольці називають своєю Лялею Убийвовк Надю Гусаренко з села Клепачі. Опинившись на окупованій території, Надія Артемівна встановила радіоприймач і регулярно приймала зведення Радянського інформбюро, яке потім переписувала і поширювала серед населення. В травні 1942 року вона була заарештована і розстріляна.
На Хорольщині деякий час діяв спеціальний розвідувальний загін під командуванням І. М. Пураса. За завданням Ставки Верховного Головнокомандування він вивів з Хорольського табору до 70 військовополонених, переважно командного складу і творчої інтелігенції.
Колишній партизан партизанського з'єднання "За Батьківщину", що діяло на Чернігівщині, Юрій Палій в своїх спогадах розповідає: "В роки окупації Хорольщини я був членом підпільної організації, в яку вступив за рекомендацією колишнього директора школи з села Орликівщини Олександра Івановича Кривенка. Одним з перших керівників підпілля був колишній моряк Сергій Усачов, який працював жерстяником на одному з підприємств Хорола, а жив нелегально в селі Вишняки у Івана Цівини, в сарайчику якого і був наш імпровізований штаб підпілля. Збирали дані на осіб, що прислужували німцям (як, наприклад, начальник поліції Бебешко), супроводжували до лінії фронту офіцерів Червоної армії, колишніх військовополонених "Хорольської ями", яких за підробленими довідками виручали з табору під виглядом родичів. Явочна квартира знаходилась в Хоролі по вулиці 8 Березня, в Олени Костянтинівни Пшеничникової ".
Хорольці брали активну участь в збройній боротьбі в тилу ворога в партизанських з'єднаннях і загонах, підпільно-патріотичній роботі і в інших областях України, на території Білорусії, навіть Польщі.
Микола Олексійович Микитенко, ковпаківець, був підривником. Вісім місяців йому довелося вести розвідувально-підривну роботу на тимчасово окупованій території Західних областей України, Варшавського і Люблінського воєводств Польщі та західних областей Білорусії. Жителі міста Хорола Микола Васильович та Галина Іванівна Хохлови були членами підпільної організації Анатолія Коробкова "Голос Батьківщини", яка діяла на Лубенщині. Галина Іванівна друкувала листівки, в яких писала про події на фронті, закликала чинити опір окупантам, агітувала не їхати до Німеччини. Микола Васильович Хохлов організував у селі В'язівок групу патріотів, яка створювала диверсії на залізниці, добувала техніку, зброю, боєприпаси.
З червня 1942 по липень 1944 років боровся у ворожому тилу на території Білорусії наш земляк, житель села Єньки Семен Григорович Ганзенко. Він пройшов шлях від командира загону до командира партизанської бригади.
Микола Андрійович Сметана з Хильківки на початку війни опинився у партизанській бригаді імені Пономаренка Брестського з'єднання, згодом керував підпільним Прушанським райкомом комсомолу у Білорусії.
У складі народно-визвольної армії Югославії боровся з нацистськими загарбниками лікар А.Г.Романенко з Хорола. Анатолій Григорович був начальником санітарної служби 16-ї партизанської бригади, він влучно стріляв, не забуваючи про свій головний обов'язок, якщо когось поранило, то надавав допомогу.
Партизанили у ворожому тилу Юхим Завгородній, Микола Микитенко, Галина Широкоступ, Даценко Марія, Баранник Катерина та Ткаченко Федір Євстахійович з с. Хвощівка, який був командиром партизанського взводу бригади "Баті" В.І. Бойка.
Партизанський рух пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942-1943 років у важливий фактор розгрому й вигнання з української землі нацистських окупантів. Він був формою протесту українського та інших народів, які мешкали на території України, проти нелюдської політики Третього рейху.
Партизани та підпільники зробили великий внесок в розгром гітлерівської Німеччини, звільнення Європи від нацистського поневолення.
І в пам'яті, і в серці партизанам Слава!

Олег Швидкий,
молодший науковий співробітник
Хорольського районного краєзнавчого музею


Не здригнуться перед ворогом, бо захищають Незалежність


Донбаські краєвиди дуже схожі із полтавськими. Ті ж мальовничі пагорби, укриті малахітовою зеленню, такі ж луки з буйним різнотрав`ям. Хіба що рідний полтавський край не оскалюється голими вершинами териконів. Той витвір людських рук руйнує гармонію донецьких пейзажів. У цьому переконаний андріївський хлопець Анатолій Пізніченко. Кілька років тому для односельців він був Толіком, Тольком. А в липні 2018 року коли ішов селом, поважні люди зупинялися, подавали йому руку щоб привітатися: "Доброго ранку, Анатолію Олексійовичу!" Сивочолий сільський авторитет, беззаперечний лідер громадської думки села Іван Якович Головко - і той відклав справи підійшов до молодого чоловіка, котрого пам`ятає ще голопузим пацаном і промовив: "Вітаю Вас у відпустці на рідній землі! Гордимося Вами, Анатолію Олексійовичу!" Отак, сільський Только враз став Анатолієм Олексійовичем.
Лейтенант Збройних Сил України Анатолій Олексійович Пізніченко зустрічає 27 рік Незалежності України на передньому краї боротьби за цю саму Незалежність. Полтавський двір і донецький двір не розлічити. У обох - хата десять на дванадцять, або дев`ять на одинадцять. Стіни із білої цегли із візерунчатим вкрапленням червоної на вуглах і під вікнами. Шиферний дах. За п`ять-шість метрів від хати - ряд господарських будівель: гараж, сарай, літня кухня, вхід у погреб, стійло для корови. Між будинком і сараями - легкий навіс. Тут за потреби і буряку коровам натерти можна коли згори капає чи узимку мете. А можна і стіл поставити, щоб у тіньочку із кумами посидіти. Дизайн господарських дворів полтавського і донецького краю однакові. І тягав би Анатолій Пізніченко кашу із похідного котла дерев`яною ложкою у повній ілюзії, що знаходиться із друзями на пікніку в рідній Андріївні, якби не кілька "але". Але у тому дворі, де біля солдатської каші сидить лейтенант Пізніченко, одна створка воріт зірвана із петель. Це дія вибухової хвилі. Друга створка схожа на решето. Тільки у кухонному приладді дірочки рівненькі, акуратні, а ворота донецького обійстя посічені хаотично. У правому кутку - величезна діромаха, крізь яку вільно пройде кулак. Це прилітав у гості осколок російського "Граду". Центр воротного полотна посічений рівними рядами дрібненьких дірочок. П`яні бойовики із АКМів "поливали" двори своїх же сусідів. Лишалися сліди від автоматних черг. По низу - вишивка різних за розміром отворів. Метал розвертали осколки мін… Анатолій дивиться на розстріляні ворота і бачить на них візерунки війни. На будинок молодий воїн старається погляд не повертати. Снаряд влучив у вугол - вивернув дві стіни. Обгорілі віконні рами вже навіть не мріють про дзвінкі шибки, котрі уміли за мирного часу весело відбивати сонячні зайчики. Дрібним скалкам, що встеляють підлогу, зовсім не хочеться ловити і відбивати промінчики. Вони лише тривожно хрумтять під солдатськими чоботами. Солдати Анатолієвого підрозділу стараються не заходити до будинку і навіть не дивитися в його бік. Занадто гнітюча картина.
N-ська окрема механізована бригада займає позиції за кількасот метрів від лінії ворожого розташування. Взвод управління мінометної батареї, яким командує лейтенант А.О. Пізніченко, обжив покинутий господарями двір. Дві уцілілі стіни господарської будівлі та слабка подоба даху дають прихисток польовій кухні. Із зруйнованого будинку витягли диван. Потертий, просиджений, але все одно нагадує домівку. Хлопці по черзі сідають на диван, знімають із плеча зброю, кладуть поруч і розслаблено простягають ноги. Розслабуха ... наче вдома.
Знаю, що цю статтю читатиме Анатолієва мама - Світлана Іванівна. Розумію, що мої слова украдуть її сон, але правду сказати мушу. Та "розслабуха" буває дуже рідко і то на кілька хвилин. Бо рої осколків і куль без упину літають над головою нашого андріївського хлопця і головами його бойових побратимів. Особисто я із Світланою Іванівною не знайомий (знаю її тільки із розповідей сина та подруг-учителів), але переконаний, що ця жінка і зустрічає, і проводжає кожен Божий день із молитвами про сина. Хочу, щоб ви, дорога мамо, знали, що ім`я Вашого сина Анатолія - захисника землі нашої, щодня звучить і в моїх молитвах до Всевишнього. А із сьогоднішнього дня, коли тисячі хорольців дізнаються про воїна Анатолія, вони теж молитимуться за його життя і життя усіх захисників землі рідної.
Сказати, що Світлана Іванівна вклала у сина усю душу - це не сказати нічого. Свого єдиного вона не просто любила - жила ним. Три корови, поросята, кількасот птиці - трудилася мов наймичка на панському дворі. Толю треба вивчити в інституті. Хлопець мамині зусилля оправдовував, але студентське життя у Полтаві вимагало коштів. Студента треба одягнути, нагодувати, житло оплатити і у цьому рядку можна поставити ще десяток ком. Хто вчив дітей, той знає. У технічному університеті Анатолій, як і більшість хлопців-студентів, пройшов навчання на військовій кафедрі. Але військове життя не вабило юнака. Мріяв повернутися додому, працювати будівельником. Вже із дипломом у руках шукав роботи. 9 місяців ходив по кабінетах від дверей до дверей, пропонував свої послуги, шукав вільного робочого місця - нічого. І хоча 9 місяців - термін символічний, але за цей час новий інженер-будівельник на світі не з`явився. Ішов 2015 рік. В Україні оголосили четверту хвилю мобілі-зації. Анатолій про армію не мріяв, військової служби не прагнув, але і ховатися від працівників районного військкомату не збирався. Не безхребетником, а гордим мужчиною виростила його мама. "Ти у мене одна дитина, боюся тебе відпускати. Але рішення твоє мушу поважати…" - Світлана Іванівна обняла сина, поцілувала його у щоку і одягла йому на шию образок Божої Матері. Святе мамине благословення лейтенант Анатолій Пізніченко носить у своєму серці.
Зміни життєвих обставин завжди лякають чи насторожують людину. З тривогою у душі йшов Анатолій до військкомату у перший день служби. Командири вирішили, що молодий чоловік із вищою освітою найбільшу користь принесе у райвійськкоматі. Кадрів катастрофічно не вистачало, а організаторську роботу із формування військових частин треба було комусь виконувати. Молодший лейтенант А. Пізніченко старався. Говорено вже, що у штатах райвійськкоматів людей не вистачає. Тому кожен спеціаліст працює за двох чи трьох колег. Та ніхто не ремствує. Люди розуміють: у країні йде війна. Офіцер А.О. Пізніченко відповів не тільки за свій напрямок роботи, а ще й за кілька сумісних. Коли треба було в наряди ходив через день і кількості робочих годин не вираховував. Розумів, що там, на передовій, в окопах, хлопці воюють не із 8 ранку до 5 пополудню. За кілька років роботи у військкоматі, Анатолій вже не міг зрозуміти як він раніше жив без армійської служби. Тут - стабільність. Чіткий робочий режим поступово починає регламентувати не тільки час служби, а і все життя. Постійність і сталість життєвого укладу дисциплінує і приваблює. За три роки Анатолій армію полюбив.
Коли у Хорольський райвійськкомат прийшов наказ командирувати одного із офіцерів у зону проведення операції об`єднаних сил, лейтенант Пізніченко довго не розмірковував.
-Пане військовий комісаре, готовий приступити до виконання бойових завдань у зоні проведення ООС, - чітко, як того вимагає статут, звернувся лейтенант Пізніченко до свого командира.
… Розбомблений і розстріляний донецький двір. Господарі покинули своє обійстя, рятуючись від війни. У кутку, утвореному двома вцілілими стінами, - похідний казан. На вогні у казану булькає навариста каша.
Командир взводу управління мінометної батареї лейтенант А.О. Пізніченко задоволений: його бойові побратими голодними не будуть. Годують на передку достойно: крупи, овочі, м`ясо із раціону не вибувають. Інколи хлопці себе і борщиком балують. Основне завдання підрозділу - коректировка вогню. Першими по сепаратистам вони не стріляють. Лиш тоді, коли найманці розшумляться, наші звитяжці мають закрити рота вогневим точкам противника. Найзручніше коригувати вогонь українських підрозділів із чужої території. Проникнення на територію ворога - справа небезпечна. Кожне з них ретельно планують і кілька разів детально обговорюють. Військовики Збройних Сил України свою справу роблять добре. Вони знають: за їхніми спинами діти, батьки, мирна країна. Нашим солдатам є що захищати, вони боронять Незалежність України. Серед них і колишній андріївський хлопець, а зараз офіцер - Анатолій Олексійович Пізніченко.


Родинне тріо сім`ї Волошинів


У перший день нового навчального року на подвір`ї Волошинів - абсолютна тиша. Жодного звуку не чути із хати, тишина біля літньої кухні. Господарі - на роботі, біля дітей. Волошини - педагогічна родина. Сергій Григорович - учитель фізкультури Хорольського навчально-виховного комплексу. Молодший Волошин - Олександр Сергійович вчителює у гімназії, а Лариса Василівна - вихователь дитсадку. Спільний педагогічний стаж родини Волошинів - 49 років.
Сергій дружив із спортом скільки себе пам`ятає. У дитинстві на дядьковому подвір`ї у Хильківці знайшов пудову гирю. Спортивний снаряд наполовину вріс у землю, видно було що він давно не знав людської руки. Малому Сергієві підняти гирю було не до снаги: мало каші ще з`їв. Але залишити її не міг, занадто вже сподобалася вона хлоп`яті. До бабусиного двору Сергійко тягнув гирю по землі ухопившись за неї обома ручками.
Зараз часто буває, що батьки визначають уподобання своєї дитини і самостійно вирішують який вид спорту буде "подобатися" їхньому чаду. А це не правильно. Дозвольте дитині перепробувати усе: нехай побігає від воріт до воріт футбольним полем, відвідає легкоатлетичний зал, посковзається на лижах. До чогось душа та й прилипне. А коли займатися спортом із душею, то й результат буде. Отак у свої шкільні роки Сергій Волошин. Хотів осідлати велосипед, проїхав із Хоролу у Мусіївку і назад. На тому велосипед став на прикол у сараї. Ходив на бокс, але на ринзі відчував себе затісно. А ще був волейбол, баскетбол, футбол - перепробував багато видів спорту. На подвір`ї міжрегіонального центру був гарний спортивний майданчик. Там у двобої сходилися дворові футбольні команди. З`ясовували хто сильніший у піонерському п`ятиборстві. Підтягувалися, віджималися, стрибали у довжину, штовхали ядро. Підлітком Сергій не цурався жодного спортивного виду. Мав досягнення з багатьох із них: носив на грудях п`ять значків "Першорозрядник". Юний кореспондент газети "Колгоспна правда" Сергій Бондаренко писав про юного спортсмена Сергія Волошина у республіканській дитячій газеті "Зірка".
Із усього різноманіття спортивного життя Сергій Волошин прикипів серцем до важкої атлетики. Гирі, штанги заполонили уяву семикласника Сергія Волошина. На перших порах підліток тренувався самостійно. Батьки підтримували юнацьке захоплення і виписували хлопцеві спортивну періодику. Газети "Футбол-хокей", "Спортивна газета", журнал "Важка атлетика" перечитувалися Сергієм від першого до останнього рядочка. Згодом юний важкоатлет зустрівся з таким же як і він гирьовиками і штангістами. Директором стадіону радгоспу-технікуму був Віктор Склема. Навколо нього гуртувалися хорольські важкоатлети. Сергій почав тренуватися спільно з ними.
І зараз Сергій Григорович зберігає свій перший приз. Дерев`яна фігурка орла із піднятими крилами нагадує як у 1982 році здобув третє місце із гирьового спорту на обласних змаганнях. Смак перемоги "п`янить" і стимулює до роботи. У 1983 році Сергій був уже чемпіоном області. Тому вступати до технікуму фізичної культури йому було легко. Хоча у Дніпродзержинському республіканському технікумі фізичної культури усі студенти були фізично розвинутими. Толковий учитель фізкультури повинен знати особливості дитячого організму, уміти провести тренування. Тільки так заняття у спортивних секціях принесуть школярам користь. Це усвідомлював Сергій Волошин і наполегливо гриз граніт науки. Педагогіка, фізіологія, методика фізичного виховання - з усіх предметів мав відмінні оцінки. Та й диплом отримав із відзнакою. Навчання і спорт йшли поруч. 4 рази Сергій ставав чемпіоном Дніпропетровської області, почав виступати за збірну України, увійшов у рейтинг гирьовиків Радянського Союзу. На чемпіонаті СРСР у Липецьку С. Волошин здобув восьмий результат. Увесь цей час Сергій Григорович підтримував зв`язки з хорольськими важкоатлетами. Щовідпустки - до В. Склеми. Обговорювали різноманітну методику тренувань, ділилися досвідом. Таке спілкування поступово переросло у дружбу і співпрацю. Працюючи у радгоспі-технікумі, С.Г. Волошин здобув звання Майстра спорту. Норматив Майстра Сергій Григорович виконав у 1991 році на міжнародному турнірі на призи "Спортивної газети".
Але головним своїм здобутком Сергій Григорович Волошин вважає не власні досягнення, а успіхи вихованців. 20 спорсменів стали першорозрядниками, 8 кандидатами у майстри спорту. А ще один здобуток - син Олександр продовжив педагогічну династію батьків.
Малий Сашко з дитинства крутився біля батька у спортзалі, дихав повітрям спортивних змагань. Після школи хлопець не вагався - вступав до інституту фізкультури. На 4 курсі Олександр Волошин - срібний призер України з настільного тенісу. У 2011 році - другий на Всесвітній Універсіаді. У парному розряді поступилися китайцям. Три роки Олександр Сергійович працював учителем фізкультури у Шишаках. Віднедавна - у Хорольській гімназії.
Батько й син Волошин - колеги. Їм є про що поговорити. Щедрою рукою Сергій Григорович передає педагогічний досвід і секрети учительської майстерності своєму синові Олександру Сергійовичу, а виграють від цього школярі. Їх навчать дружити зі спортом.


Мотокросмени змагалися за перЕМОГУ у першому етапі на Кубок Центрального регіону і Хорольщини


Минулої неділі, уже уп'ятнадцяте, на хорольському мототреці, що на території Хорольського цегельного заводу, зібралося чимало уболівальників мотоциклетного спорту. Цього дня стартував перший етап на Кубок центрального регіону України і Кубок Хорольщини з мотокросу. У ньому взяли участь аматори та професіонали, майстри спорту, представники спортивних клубів з різних міст України: Полтави, Сум, Кропивницького, Кременчука, Горішніх Плавнів, Ніжина, Сміли, Ромнів, Дніпра, Запоріжжя, Черкас, Харкова, Жовтих Вод, Бобринця і, звичайно ж, Хоролу.
Розпочалися змагання із заїздів учасників класів "Аматор" та "Ветеран". Навіть, не зважаючи на доволі спекотну цього дня погоду, чимало вболівальників цього виду спорту з міста, району, інших регіонів області ще з десятої години ранку збиралися довкола мототреку, щоб і підтримати мотокроссменів, і гарно та азартно провести час з друзями чи рідними. А близько полудня, коментатор змагань, директор Хорольської районної дитячо-юнацької спортивної школи Тетяна Гордійченко, запросила учасників і вболівальників на урочисте відкриття. Від імені районної та міської влади привітали, побажали спортивної удачі, гарних заїздів і результатів, голови Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко, районної ради Віра Мартюк, заступник міського голови Яна Карманська. Право підняти Державний Прапор України було надано, традиційно, наймолодшим: Каріні Мельниковій із Бобринця і Артему Вовку із м. Сміла, і найстаршому учасникам змагань з мотоциклетного спорту, Володимиру Бородіну з Горішніх Плавнів.
Розпочалися заїзди. Упродовж наступних п'яти годин на хорольському мототреці змагалися, прагнули показати найкращий результат, випробовували себе і, у котрий раз, підкорити хорольський мототрек, як аматори, так і професіонали, представники спортивних клубів області, міст та регіонів нашої держави.
У підсумку, визначилися переможці і призери змагань з мотоциклетного спорту. Грамоти і медалі Кубків першості Центрального регіону та Хорольщини вручили голова Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко і заступник міського голови Яна Карманська. Перемогу здобули: у класі "Аматор" - Ігор Петяков (І місце, м. Хорол); Андрій Жук (ІІ місце, м. Ніжин); Михайло Цинов (ІІІ місце, м. Запоріжжя); у класі "Ветеран" (І підгрупа) перемогу здобув Віктор Глова (м. Хорол), друге і третє місце розподілили між собою, відповідно, Костянтин Уткін з Полтави і Володимир Чернокондратенко з Кременчука; у класі "Ветеран" (ІІ підгрупа) І місце виборов Ігор Міхневич (м. Полтава), ІІ місце - Віталій Петренко (м. Суми), ІІІ місце - Сергій Кріпак (м. Кропивницький).
У класі "МХ-2" перемогу здобув Семен Неруш (м. Дніпро), друге місце - у Артема Добриніна (м. Харків), і третє - у Миколи Чена (м. Черкаси); у класі "OPEN" перші три призові місця розподілилися наступним чином: Дмитро Чернов (м. Жовті Води), Сергій Діденко (м. Кременчук) і Руслан Єфремян (м. Харків); у класі з об'ємом двигуна 50 куб. см. перемогу здобув Даниїл Шаманський з Кропивницького, ІІ місце - у Каріни Мельникової з Бобринця, ІІІ місце - у Артема Вовка із м. Сміли; у класі з об'ємом двигуна 60 куб. см. - І місце посів Данило Сітак (м. Ромни); ІІ місце - Микита Озерянський (м. Дніпро); ІІІ місце - Ярослав Фесенко (м. Дніпро); у класі з об'ємом двигуна 85 куб. см. на найвищу сходинку зійшов Дмитро Кугот (м. Сміла), за ним, Данило Радченко (м. Кропивницький), і третє призове місце здобув Олександр Лавріненко (м. Кропивницький). У загальнокомандному підсумку, перше місце здобули учасники спортивно-технічного клубу "Адреналін" із міста Бобринець та Кропивницький, а друге місце посіли мотокросмени із м. Сміла.
Учасники районної організації "Мотоциклетного спорту Хорольського району", його керівник Віктор Глова, вислов-люють слова щирої вдячності співорганізаторам та спонсо-рам, які щороку підтримують розвиток мотокросу на Хороль-щині. А під час проведення змагань, у яких беруть участь представники спортивних клубів та об'єднань з різних куточків України, вони активно долу-чаються до їх проведення. Це, Хорольська райдержадміні-страція, районна і міська ради, відділи: освіти, молоді та спо-рту, культури та туризму рай-держадміністрації. Спонсорами свята вже не перший рік виступають депутати Полтавсь-кої обласної ради Фахраддін Мухтаров і Михайло Міщенко, заслужений працівник сільсь-кого господарства України, голова правління СВК "Пере-мога" і депутат Хорольської районної ради Анатолій Пасюта, ТОВ "Хорольський завод ди-тячих продуктів харчування".
Слова вдячності мотокрос-мени висловлюють за допомогу у підготовці мототреку на адреси адміністрації та колективів: КП "Комунсервіс", ПрАТ "Хорольсь-кий механічний завод", кафе "У тещі", ГО МК "Нива" та СТОВ "Мусіївське" за надання авто-мобілів для поливу траси, Олегу Голованю за надання техніки для підготовки траси, підприємству "Хорол-кераміка", на території якого ось уже п'ятнадцятий рік поспіль проводяться змагання, всім тим, хто долучився до орга-нізації і проведення змагань.


Не здригнуться перед ворогом, бо захищають Незалежність


Донбаські краєвиди дуже схожі із полтавськими. Ті ж мальовничі пагорби, укриті малахітовою зеленню, такі ж луки з буйним різнотрав`ям. Хіба що рідний полтавський край не оскалюється голими вершинами териконів. Той витвір людських рук руйнує гармонію донецьких пейзажів. У цьому переконаний андріївський хлопець Анатолій Пізніченко. Кілька років тому для односельців він був Толіком, Тольком. А в липні 2018 року коли ішов селом, поважні люди зупинялися, подавали йому руку щоб привітатися: "Доброго ранку, Анатолію Олексійовичу!" Сивочолий сільський авторитет, беззаперечний лідер громадської думки села Іван Якович Головко - і той відклав справи підійшов до молодого чоловіка, котрого пам`ятає ще голопузим пацаном і промовив: "Вітаю Вас у відпустці на рідній землі! Гордимося Вами, Анатолію Олексійовичу!" Отак, сільський Только враз став Анатолієм Олексійовичем.
Лейтенант Збройних Сил України Анатолій Олексійович Пізніченко зустрічає 27 рік Незалежності України на передньому краї боротьби за цю саму Незалежність. Полтавський двір і донецький двір не розлічити. У обох - хата десять на дванадцять, або дев`ять на одинадцять. Стіни із білої цегли із візерунчатим вкрапленням червоної на вуглах і під вікнами. Шиферний дах. За п`ять-шість метрів від хати - ряд господарських будівель: гараж, сарай, літня кухня, вхід у погреб, стійло для корови. Між будинком і сараями - легкий навіс. Тут за потреби і буряку коровам натерти можна коли згори капає чи узимку мете. А можна і стіл поставити, щоб у тіньочку із кумами посидіти. Дизайн господарських дворів полтавського і донецького краю однакові. І тягав би Анатолій Пізніченко кашу із похідного котла дерев`яною ложкою у повній ілюзії, що знаходиться із друзями на пікніку в рідній Андріївні, якби не кілька "але". Але у тому дворі, де біля солдатської каші сидить лейтенант Пізніченко, одна створка воріт зірвана із петель. Це дія вибухової хвилі. Друга створка схожа на решето. Тільки у кухонному приладді дірочки рівненькі, акуратні, а ворота донецького обійстя посічені хаотично. У правому кутку - величезна діромаха, крізь яку вільно пройде кулак. Це прилітав у гості осколок російського "Граду". Центр воротного полотна посічений рівними рядами дрібненьких дірочок. П`яні бойовики із АКМів "поливали" двори своїх же сусідів. Лишалися сліди від автоматних черг. По низу - вишивка різних за розміром отворів. Метал розвертали осколки мін… Анатолій дивиться на розстріляні ворота і бачить на них візерунки війни. На будинок молодий воїн старається погляд не повертати. Снаряд влучив у вугол - вивернув дві стіни. Обгорілі віконні рами вже навіть не мріють про дзвінкі шибки, котрі уміли за мирного часу весело відбивати сонячні зайчики. Дрібним скалкам, що встеляють підлогу, зовсім не хочеться ловити і відбивати промінчики. Вони лише тривожно хрумтять під солдатськими чоботами. Солдати Анатолієвого підрозділу стараються не заходити до будинку і навіть не дивитися в його бік. Занадто гнітюча картина.
N-ська окрема механізована бригада займає позиції за кількасот метрів від лінії ворожого розташування. Взвод управління мінометної батареї, яким командує лейтенант А.О. Пізніченко, обжив покинутий господарями двір. Дві уцілілі стіни господарської будівлі та слабка подоба даху дають прихисток польовій кухні. Із зруйнованого будинку витягли диван. Потертий, просиджений, але все одно нагадує домівку. Хлопці по черзі сідають на диван, знімають із плеча зброю, кладуть поруч і розслаблено простягають ноги. Розслабуха ... наче вдома.
Знаю, що цю статтю читатиме Анатолієва мама - Світлана Іванівна. Розумію, що мої слова украдуть її сон, але правду сказати мушу. Та "розслабуха" буває дуже рідко і то на кілька хвилин. Бо рої осколків і куль без упину літають над головою нашого андріївського хлопця і головами його бойових побратимів. Особисто я із Світланою Іванівною не знайомий (знаю її тільки із розповідей сина та подруг-учителів), але переконаний, що ця жінка і зустрічає, і проводжає кожен Божий день із молитвами про сина. Хочу, щоб ви, дорога мамо, знали, що ім`я Вашого сина Анатолія - захисника землі нашої, щодня звучить і в моїх молитвах до Всевишнього. А із сьогоднішнього дня, коли тисячі хорольців дізнаються про воїна Анатолія, вони теж молитимуться за його життя і життя усіх захисників землі рідної.
Сказати, що Світлана Іванівна вклала у сина усю душу - це не сказати нічого. Свого єдиного вона не просто любила - жила ним. Три корови, поросята, кількасот птиці - трудилася мов наймичка на панському дворі. Толю треба вивчити в інституті. Хлопець мамині зусилля оправдовував, але студентське життя у Полтаві вимагало коштів. Студента треба одягнути, нагодувати, житло оплатити і у цьому рядку можна поставити ще десяток ком. Хто вчив дітей, той знає. У технічному університеті Анатолій, як і більшість хлопців-студентів, пройшов навчання на військовій кафедрі. Але військове життя не вабило юнака. Мріяв повернутися додому, працювати будівельником. Вже із дипломом у руках шукав роботи. 9 місяців ходив по кабінетах від дверей до дверей, пропонував свої послуги, шукав вільного робочого місця - нічого. І хоча 9 місяців - термін символічний, але за цей час новий інженер-будівельник на світі не з`явився. Ішов 2015 рік. В Україні оголосили четверту хвилю мобілі-зації. Анатолій про армію не мріяв, військової служби не прагнув, але і ховатися від працівників районного військкомату не збирався. Не безхребетником, а гордим мужчиною виростила його мама. "Ти у мене одна дитина, боюся тебе відпускати. Але рішення твоє мушу поважати…" - Світлана Іванівна обняла сина, поцілувала його у щоку і одягла йому на шию образок Божої Матері. Святе мамине благословення лейтенант Анатолій Пізніченко носить у своєму серці.
Зміни життєвих обставин завжди лякають чи насторожують людину. З тривогою у душі йшов Анатолій до військкомату у перший день служби. Командири вирішили, що молодий чоловік із вищою освітою найбільшу користь принесе у райвійськкоматі. Кадрів катастрофічно не вистачало, а організаторську роботу із формування військових частин треба було комусь виконувати. Молодший лейтенант А. Пізніченко старався. Говорено вже, що у штатах райвійськкоматів людей не вистачає. Тому кожен спеціаліст працює за двох чи трьох колег. Та ніхто не ремствує. Люди розуміють: у країні йде війна. Офіцер А.О. Пізніченко відповів не тільки за свій напрямок роботи, а ще й за кілька сумісних. Коли треба було в наряди ходив через день і кількості робочих годин не вираховував. Розумів, що там, на передовій, в окопах, хлопці воюють не із 8 ранку до 5 пополудню. За кілька років роботи у військкоматі, Анатолій вже не міг зрозуміти як він раніше жив без армійської служби. Тут - стабільність. Чіткий робочий режим поступово починає регламентувати не тільки час служби, а і все життя. Постійність і сталість життєвого укладу дисциплінує і приваблює. За три роки Анатолій армію полюбив.
Коли у Хорольський райвійськкомат прийшов наказ командирувати одного із офіцерів у зону проведення операції об`єднаних сил, лейтенант Пізніченко довго не розмірковував.
-Пане військовий комісаре, готовий приступити до виконання бойових завдань у зоні проведення ООС, - чітко, як того вимагає статут, звернувся лейтенант Пізніченко до свого командира.
… Розбомблений і розстріляний донецький двір. Господарі покинули своє обійстя, рятуючись від війни. У кутку, утвореному двома вцілілими стінами, - похідний казан. На вогні у казану булькає навариста каша.
Командир взводу управління мінометної батареї лейтенант А.О. Пізніченко задоволений: його бойові побратими голодними не будуть. Годують на передку достойно: крупи, овочі, м`ясо із раціону не вибувають. Інколи хлопці себе і борщиком балують. Основне завдання підрозділу - коректировка вогню. Першими по сепаратистам вони не стріляють. Лиш тоді, коли найманці розшумляться, наші звитяжці мають закрити рота вогневим точкам противника. Найзручніше коригувати вогонь українських підрозділів із чужої території. Проникнення на територію ворога - справа небезпечна. Кожне з них ретельно планують і кілька разів детально обговорюють. Військовики Збройних Сил України свою справу роблять добре. Вони знають: за їхніми спинами діти, батьки, мирна країна. Нашим солдатам є що захищати, вони боронять Незалежність України. Серед них і колишній андріївський хлопець, а зараз офіцер - Анатолій Олексійович Пізніченко.


ДЕНЬ ВУЛИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ


21 серпня у центрі славетного міста Хорол зібралося чимало шанувальників і патріотів свого рідного краю. Вже третій рік поспіль працівники Хорольської центральної районної бібліотеки під керівництвом Оксани Левіної, на своєму подвір'ї організовують колоритне дійство із піснями і гумором - свято вулиці Незалежності, присвячене Дню Незалежності України.
Цього року урочистий захід проходив під назвою "Хорольщина рідна, земля моя мила, барвінковий цвіт". Тут зібралися жителі однойменної вулиці, артисти, музиканти, поети, письменники, одним словом - талановиті і активні громадяни Хорольщини, щоб із радістю поділитися своїм позитивом і зарядом яскравих емоцій. Лунали вулицею народні пісні у виконанні жіночих ансамблів "Берегиня" і "Журавка", запальні композиції від юних дзвінкоголосих талантів, а також торбинкою сміху поділилися районні гумористи. Привітати хорольців завітали і місцеві керівники - міський голова Сергій Волошин та його заступник Яна Карманська.
Родзинкою свята стала віртуальна подорож у минулі роки вулицею, яка колись називалася "Малою Кременчуцькою", потім мала назву "Карла Маркса". Вирізнялася вона своїми архітектурними спорудами і будівлями, які збереглися до цього часу. А вже із початку 2016 року вулиця носить назву - Незалежності. Саме ця вулиця є головною артерією міста Хорол, адже тут розташована найбільша кількість установ, організацій, підприємств. Ці установи, юридична адреса яких зареєстрована на вулиці Незалежності, були нагороджені дипломами у відповідних номінаціях. Редакції газети "Вісті Хорольщини" дісталася нагорода у номінації "Пророче слово рідного краю". Окрім того, дипломи отримали хорольці за активну участь у Всеукраїнському конкурсі написання статей до української Вікіпедії та активну краєзнавчу роботу із популяризацї історико-етнографічних надбань Хорольщини.
Вулиця Незалежності має важливе символічне значення для тих людей, у пам'яті яких закарбувалися особливі моменти навчання, праці, проживання у цій мальовничій, затишній частині міста.


МЕДИЦИНА НА РІВНІ МИСТЕЦТВА


Старий Микола сяяв мов різдвяна зоря. Бог допомагав збуватися його мріям. Мріяв Микола не про власні забаганки. Його думки були про сина.
Власне, назвати Миколу старим можна було з великою натяжкою. Вже дожив до того віку, коли люди кликали не Миколою, а Яковичем, або Миколою Яковичем. За плечима носив не багато - під 50. Але ті п`ятдесят відбилися на обличчі на усі 80. Зморшки зорали чоло і щоки, мов борозни колгоспне поле. Тяжка робота украла Миколину молодість. Усе життя - за кермом колгоспної машини і усе життя в передовиках. Ніколи його розкішної шевелюри не перебирав свіжий морський вітер, а в очі йому ніколи не заглядало чорноморське сонечко. Відпустка у колгоспі - то справа примарна. Земля і худоба вимагають щоденної турботи і не відпускають від себе ні на день. Робота забирала багато сил. Це зараз сучасний водій крутить кермо тридцяти тонного грузовика одним пальцем. Автівки п`ятидесятих були не такими досконалими. Щоб викрутити баранку на повороті треба було м`язами попрацювати. От Микола Якович і працював, не лінувався, тому завжди передовиком був…
-Ганно, Ганусю! - Це пан Микола обзивається до своєї дружини Ганни Степанівни - передової колгоспної скотарки. -Ганнусю, а вийшло все-таки по-нашому. Оно, наш Володя із города вернувся, здав документи у технікум.
У цьому місці із вашого дозволу повернемося до мрій Миколи Яковича. Чоловікові дуже хотілося, щоб син Володимир уникнув тяжкої фізичної праці. У думках бачив його бухгалтером у колгоспній конторі або економістом. У теплі, у добрі, не треба надриватися, а зарплата - не менша від водія чи тракториста. Дуже хотілося панові Миколі, щоб його Володимир вивчився на бухгалтера.
А хлопець від навчання не відмовлявся. Але і про бухгалтерію не те, що не мріяв, а навіть не думав. У Рівному випускник дев`ятирічки Володимир Кебчук упевнено проминув будівлю сільськогосподарського технікуму, хоча і тримав у руках направлення на навчання від колгоспу, сів у автобус і поїхав на Дубно. "Чого на Дубно?" - подумає допитливий читач. Поясню: тому, що у Дубно був медичний технікум. А чого у медичний? Цього достеменно не знає ніхто. Навіть сам Володя. Ні у сім`ї, навіть, у родині ніхто вищої освіти не мав і з медициною не був пов`язаний. А Володимир мріяв лікувати людей. І ви ж гляньте яка сила характеру! Зайвих слів не витрачав, із батьками не сперечався, а вирішив - і мовчки зробив. Вже перед першим вереснем, від`їжджаючи на навчання, на сільський автобусній зупинці він промовив до батьків:
-Я вчитимуся у медичному, на фельдшера.
Поясніть мені, будь-ласка, що у такий ситуації мали робити батьки, котрі мріяли про сина-бухгалтера. Варіант був лише один - мовчки погодитися.
Ось нарешті, прийшов час ближче познайомитися із героєм нашої розповіді. Володимир Миколайович Кебчук рятує людей від хвороб із 1973 року. А в Хоролі із 1991. Закінчив медучилище і отримав кваліфікацію фельдшера у 1977 р. Працював завідувачем фельдшерсько-акушерського пункту у глухому поліському селі. Весною і осінню туди можна дістатися лиш на тракторі. Молодий фельдшер Володимир Кебчук ніс відповідальність за здоров`я 800 пацієнтів і 19 новонароджених діток. І досвіду ще не мав, і порадитися було ні з ким, але нічого - справлявся. Допомагали ґрунтовні знання і молоде завзяття. В медичному училищі юнак не штани протирав, а наполегливо вчився і, навіть, почав працювати за фахом.
Два роки роботи у глибинці промайнули швидко. Над головою молодого чоловіка залунали армійські сурми. Сім`я захисників Вітчизни прийняла Володимира широкими обіймами. Суворий розпорядок дня, підйоми по тривозі, фізичні навантаження - нічого не лякало нашого героя. За рік армійського життя Володя виносив у собі мрію вступити до військово-медичної академії. І бажання мав, і необхідні знання, і практичні навички неабиякі - здавалося б що ще потрібно, щоб молодий сержант Радянської Армії Володимир Кебчук став курсантом Ленінградської військово-медичної академії? А виявляється… Не було у Володі тата-полковника, не мав тугого гаманця. Простого поліського хлопця у елітному навчальному закладі ніхто не чекав. Зате Бог послав на його життєву дорогу мудрих і совісних наставників. По дембелю командир військової частини дав своєму підлеглому відмінну характеристику і рекомендації до вступу у медінститут. На рідних теренах таких закладів було багато: Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ. Володя обрав Полтаву, бо у Абазовці жив його рідний дядько.
Марнувати часу хлопець не звик: одразу ж після армії влаштувався працювати на швидку допомогу. А тільки - но оголосили початок вступної кампанії, відніс документи у приймальну комісію Полтавського медінституту.
Робота у віддаленому селі і в полтавській "Швидкій допомозі", служба в армії, спроба вступу до військово-медичної академії перетворили наївного Володю у розумного Володимира. І цей розумний Володимир чітко усвідомлював різницю між такими як він (із дипломом медучилища і досвідом роботи) і жовтодзьобими випускниками десятирічок. Зрозуміло, що екзаменатори надавали перевагу першим. Але скористатися цими перевагами Володимир відмовився. Дізнайтеся як було діло.
Отже, вступна сесія, екзамен із хімії. Перед абітурієнтом Володимиром Кебчуком сидить професор, завкафедрою загальної хімії зі своїм асистентом. У руках у Володі - екзаменаційний квиток із трьома питаннями, а у спілкуванні з екзаменаторами - пауза. Хімія - дуже не проста наука. На одному із питань екзаменаційного білету Володимир замешкався. Хлопець побачив свою прогалину у знаннях, бо не міг дати широкої і повної відповіді, як кажуть: "щоб від зубів відлітало". Разом з тим він усвідомлював, що армійська служба і медичний стаж все рівно допоможуть стати йому студентом. Але за принципом "все рівно" Володимир ніколи не жив і не збирався цього робити. Він піднявся із-за столу, подякував професорові, повернув йому екзаменаційний білет і вийшов із аудиторії. Це була не проста гордість. Молодий чоловік любив не себе у медицині, а медицину в собі. А зраджувати своїй любові не можна.
Рік присвятив підготовчим курсам. Учився, працював в обласній реанімації і ходив на малярські курси. Тоді будувався новий корпус обласної лікарні, була можливість підзаробити на будівництві. Отак пройшли усі студентські роки: і вчився, і працював. Навчальний семестр закінчився, хлопці-однокурсники - на лижі у Карпати, а Володимир - до тещі дрова рубати. Влітку - друзі - студенти у Судак на море, а герой нашої розповіді - знов до тещі. Цього разу сіно косить. Усі шість років працював на посаді медсестри. І копійчина у сімейний бюджет, і професійні навички. При вступі в інститут писав твір на тему: "Моя професія". Дивний вибір. Якби писав про образ Павки Корчагіна, або про керівну роль партії у романі Горького "Мать" мав би шпаргалку, міг би спокійно списати. Так ні! Це не в характері Кебчука. Завжди прагнув мати своє власне обличчя. У творі про свою майбутню професію Володимир переповів історію спортсмена, котрий спромігся виграти олімпійські ігри. Склалося так, що цей спортсмен отримав дуже серйозну травму. Та таку, що не міг рухатися. Врятував іменитого спортсмена професор-травматолог Єлізаров. Він так вилікував чемпіона, що той зміг повторити і, навіть вдосконалити своє олімпійське досягнення. Натхнений прикладом професора, Володимир загорівся мрією стати травматологом. А коли з першого курсу потрапив на роботу в реанімацію, більше ні про що і не думав.
Вчиться в медінституті дуже не легко. Біохімія, гістологія, анатомія, патанатомія - складні науки. Але вся основа роботи лікаря у знаннях. "В організмі людини, - пояснює мені В.М. Кебчук, - постійно проходять обмінні процеси. Обмін речовин описав німецький біохімік Кребс у сімнадцяти величезних формулах. Ці формули-азбука кожного лікаря". Володимир Миколайович бере зі столу аркуш паперу і записує одну із формул Кребса. Від значків, символів хімічних елементів, позначень сполук у мене зарябіло в очах. Формула зайняла вже три рядочки писаного тексту, але не дійшла й до середини. А загалом об`єм однієї формули - 7 рядків. Таких формул - 17. І все це лікар має тримати у своїй голові. Та хіба тільки це. Слухав я розповідь Володимира Миколайовича і думав: "Ох, і не заздрю я студентам медінститутів." Але, як би там не було люди на лікарів вчаться і нас лікують, і із лап смерті виривають. Практикуючим лікарем Володимир Кебчук став ще на студентській лаві. На 5 курсі ще не спеціаліст, а студент медінституту, зацікавився мануальною терапією. Беззаперечним авторитетом у цій галузі в ті часи був знаменитий Касьян. Пам'ятаєте ? Отой Касьян, що у Кобеляках хворих приймав. Тому Володимир мріяв отримати після інституту розподіл на роботу у райлікарню міста Кобеляки. Там би мав змогу познайомитися з лікарем Касьяном і попрактикуватися у нього. Під кінець інтернатури поїхав Володимир у Кобеляки, щоб познайомитися із головним лікарем, роздивитися умови роботи, дізнатися де будуть жити. На той час кобеляцька районна лікарня дуже потерпала від того, що не було лікаря-анестезіолога. Приїхав Володимир у Кобеляки, познайомився із головним лікарем, знайшов начмеда. Поговорили, обсудили все, начмед пішов за машиною, щоб проїхатися Кобеляками, пошукати квартиру для сім'ї молодих лікарів. А чутка про те, що приїхав новий анестезіолог вже розлетілася лікарнею. Доки Володимир чекає в ординаторській начмеда, туди залітає незнайомий лікар і з порогу:
- Анестезіолог ?!
- Так ,- відповідає молодий Володя.
- Швиденько в операційну, - кидає йому незнайомий колега.
- Я ще не працюю, я - інтерн, - розводить руками Володимир.
А в самого напружуються нерви, бо починає розуміти, що у майбутніх колег виникла непередбачувана ситуація.
-Інтерн не інтерн... Якщо анестезіолог, швиденько в операційну, - випалив до Володимира незнайомець і на ходу додав:
- Там уже гінекологи готові до операції.
Вибору немає. Володимиру треба блискавично приймати рішення. На операційному столі лежить молода дівчина. Це побачив уже із-під хірургічної маски. Взявся до роботи. Провів премедикацію, увів у наркоз. Почав збирати кров хворої, добавив у неї гіперину, щоб не згорталася і повернув її знову у вену пацієнтки. Особлива майстерність анестезіолога полягає у тому, щоб тонко уловлювати стан пацієнта. За показниками медапаратури, за реакціями хворого лікар повинен блискавично зрозуміти яку дозу ліків треба ввести в організм людини, щоб не зашкодити їй, але і досягти потрібного ефекту. Того дня молодий анестезіолог працював, мов на скрипці грав. Щойно гінекологи закінчили свою справу, хвора почала приходити у себе і вже за кілька хвилин спілкувалася із лікарями. Це означало одне - анестезію дівчина перенесла прекрасно. Значить працював ефективно.
Володимир Кебчук переможно крокував коридором кобеляцької лікарні, а за ним гналися колеги-гінекологи. Хто ви? Звідки? Коли на Вас чекати ? Немає квартири? Не біда! Вже за кілька годин місцеві лікарки підшукали квартироздавача для сім'ї Кебчуків.
Правда, під час розподілу молодих спеціалістів в інституті виникла заминка. Комісія вирішила, що Володимир буде потрібним у іншій області. І тільки особисте втручання ректора владнало ситуацію.
Ого! Нічого собі! Особисте втручання ректора. Під началом керівника інституту десятки професорів і доцентів, сотні викладачів і лаборантів, тисячі студентів. Хіба ректор може знати кожного? Звісно, не може! А Володимира Кебчука знав. Бо щоранку зустрічав його біля головного адміністративного корпусу інституту. На годиннику - кілька хвилин за п'яту, а Володимир вже листя мете чи сніг відгрібає. Професор М.С. Скрипніков приходив на роботу рано. Обов'язково обізветься до студента:
- Метеш? Молодець! Дивись, на заняття не спізнись.
Володимир не спізнювався ніколи. Так планував час, що встигав скрізь. А коли ректор надумав інститутський музей організувати, переважну більшість столярних робіт доручив саме Володимирові. Більше ста квадратів паркету хлопець уклав, мов картину намалював. Про Володимира Кебчука інститутом розійшлася слава як про майстра - золоті руки. Гукали щоб балкони склив. Тоді мода така була. Нікому не відмовляв, роботи не цурався. Одне лиш дивує: де час для всього знаходив? А на старших курсах доручили Володимирові обов`язки завгоспа виконувати.
Дали в його розпорядження "УАЗа", мотався чоловік усією Полтавою. От тому, що був знайомим із ректором особисто поїхав на роботу у Кобеляки. І авторитет заробив там і на практику до Касьяна потрапив. Не склалося лиш одне: ніяк місцева влада не могла надати молодій лікарській сім`ї квартири. А куди ж воно годиться, щоб із дітьми, та найнятими квартирами перебиватися! Тим часом житло спеціалістам - медикам пропонували у Решетилівці, Пирятині і Хоролі. Усі три міста Володимир Миколайович об`їхав за один день. У Хоролі знайшов головного лікаря. Той щойно із операційної вийшов. Григорій Олексійович Хоменко ледве почув заповідне слово: "анестезіолого", узяв Володимира Миколайовича під руку і повів у райком партії. В Хоролі вже рік мучилися без анестезіолога, тому Г.О. Хоменко і не хотів втрачати можливість "закрити" таку необхідну вакансію. У кабінеті першого секретаря Володимир Миколайович почув від І.І. Полтавця: "Квартира буде!"
У перший день Паски 1991 року Володимир Миколайович Кебчук став анестезіологом Хорольської районної центральної лікарні. Спочатку жили у гуртожитку технікуму, потім отримали квартиру. Дев`яності роки недаремно звуть буремними. Держава - розпадається, зарплати - ніякі, та й ті видають вряди-годи. А виживати треба. Отут і знадобилися Володимиру Миколайовичу навички мануальної терапії. Головний лікар був не проти, у поліклініці виділили приміщення, обладнали госпрозрахунковий кабінет мануальної терапії. Щодня приймали більше 10 пацієнтів. "У мануальній терапії, - ділиться досвідом В.М. Кебчук, - немає нічого складного. Методи такого лікування практикували наші предки: після тривалих польових робіт, коли спина гуде болем, топталися по спинах одне одного. Касьян був гарним мануальним терапевтом, дуже гарним організатором. А от його батько - костоправ від Бога. Костоправ - це той, хто відчуває пальцями. Набери у лантух піску і вкинь туди осколки розбитої чашки. Костоправ засуне у пісок руки і запросто збере уламки до купи. Отаким костоправом був старий Касьян. А ми - мануальщики." Чутки, що в поліклініці веде прийом лікар із Кобеляк, розійшлися не тільки нашим районом, а і сусідніми. З потоком пацієнтів насилу справлялися. Правда, Олександр Григорович Лисенко, царство Боже його душі, до цієї роботи долучився. Пройшов курси у Києві і теж допомагав хворим. На думку В.М. Кебчука приймав навіть краще за нього.
Тривала і практика анестезії. Нею займалися разом із Тамарою Анатоліївною Бовою. Отак удвох і тягли воза: добу чергує Тамара Анатоліївна, добу - Володимир Миколайович. Пост цей не можна лишати ні на хвилину: ні у свята, ні у вихідні. Критичний випадок може трапитися і серед ночі, і у свято.
…Виклик лікареві В.М. Кебчуку надійшов пізно увечері з інфекційного відділення центральної лікарні. Там двоє хворих: мама і син із ознаками отруєння. Стан хворих катастрофічно погіршується. Лікар-інфекціоніст викликав на консультацію В.М. Кебчука. На той час Володимир Миколайович вже завідував відділенням реанімації. Огляд хворої жінки і молодого хлопця дав невтішні результати. Бідолахи скаржилися на те, що навколишній світ пливе перед їхніми очима, предмети втрачають свої контури. Час від часу різкий біль у животі аж скручував хворих. Дихання розладналося зовсім: наростаюча задишка змінювалася уповільненим диханням. Видно було, що пацієнти втрачають здатність розмовляти. Як того вимагають інструкції, хорольські лікарі негайно доповіли про тяжких хворих обласним спеціалістам. На думку хорольських медиків вони мали справу із ботулізмом. Але обласні лікарі рекомендували не поспішати з діагнозом і просили дочекатися приїзду обласного фахівця. Перед районним реаніматологом постав вибір: з одного боку личило б дослухатися до порад обласного начальства. На те воно і начальство, щоб його слухалися. Але з іншого боку: перед Володимиром Миколайовичем лежали люди, стан яких погіршувався не з кожною годиною, а із кожною хвилиною. Ось у хлопця починає слабшати дихальний рефлекс і він втрачає здатність самостійно дихати. Хорольським лікарям чекати не можна. Щоб врятувати хворих, діяти слід блискавично. Пам`ятаєте, я вам розповідав про рішучу натуру героя нашої розповіді, що проявилася у виборі професії і на вступному екзамені до медінституту. Час не змінював Володимира Миколайовича. Він рішуче прийняв рішення. Доки приїхали полтавські колеги, хворий хлопець вже був у відділенні реанімації на штучному диханні.
Лікар перебував біля його ліжка дві доби. Стан отруєного ботулізмом (полтавські лікарі підтвердили діагноз хорольських колег) був настільки важким, що шансів на одужання майже не було. У щасливий кінець лікування не вірив ніхто. Ніхто, крім лікаря Кебчука. Не покладаючи рук, він робив усе від нього залежне для порятунку сільського хлопця. На закінчення другої доби обезсилений парубок ледь помітно ворухнув пальцями і спробував підняти повіки. Хто - хто, а Володимир Миколайович помітив несміливі проблиски надії на те, що хвороба відступить. За кілька годин лікар зрозумів, що хворий хоче щось сказати. А зробити цього не може, бо в його легенях - трубка для примусового дихання. Вона перетискає голосові зв`язки. Швиденько принесли блокнот і олівець. А потім довго усім відділенням розбирали каракулі хворого. Перше слово: "Погукайте…" прочитали зразу. А далі - розшифровували кілька годин. Нарешті у голові В.М. Кебчука сяйнула думка.
-Наречена у нашого козака є?, - спитав у родичів.
Ті назвали ім`я дівчини. Так оце ж те слово і є. Перебуваючи на межі двох світів, хлопець хотів побачити кохану. Варто було сердешній зайти у палату, як парубок пішов на поправку… Тепер вони живуть щасливо. Виховують двох дітей і не забувають про своїх ангелів-рятівників: медперсонал реанімаційного відділення Хорольської центральної районної лікарні.
Це відділення з`явилося в Хоролі дев`ять років тому. Біля його витоків стояли М.В. Виноград, В.М. Кебчук із командою однодумців. З першого дня роботи відділення 25 червня 2009 року старшою медсестрою працює Валентина Миколаївна Тур. Відповідальна, надійна, ініціативна. Вона із Володимиром Миколайовичем навіть народилася в один день. А хіба можна лікареві забути своїх медсестер-помічниць, котрі уміли самостійно наркоз дати, Валентину Володимирівну Крупнову і Людмилу Михайлівну Вознюк. Величезний досвід роботи в ашхабадській обласній реанімації привезла із собою у Хорол пані Світлана Мартиненко.
… Летять роки, пливуть літа. Ганна Степанівна Кебчук - проста сільська трудівниця із медалями виставки досягнень народного господарства і покрученими від тяжкої роботи пальцями, мудра простою житейською мудрістю, любила казати: "Багато усього було і все, що було ми бачили. А що буде - побачимо". Її син Володимир Миколайович Кебчук наполегливо трудиться, щоб "те що буде" стало кращим за "те, що було". Зараз у відділенні працюють три молодих фельдшери анестезіологи. Хлопцям ще треба досвіду набиратися, але вони стараються. Є кому і відділення передати: дуже толковий лікар Сергій Михайлович Бажан. Не міліє ріка охорони здоров`я Хорольщини, багато чим завдячуючи досвіду і наполегливості лікаря - Володимира Миколайовича Кебчука.


“Краще спортивне село 2018”


11 серпня, минулої суботи, на стадіоні Хорольського агропромколеджу, відбулася щорічна традиційна Спартакіада серед сільських рад, об’єднаних територіальних громад „Краще спортивне село 2018”. У спортивних змаганнях взяли участь чотири команди з територіальних громад: з Вишневої, Петракіївської, Штомпелівської сільських рад, Покровськобагачанської ОТГ.
Учасники змагались у кількох видах: настільному тенісі, міні-футболі, в гирьовому спорті, шашках, перетягуванні линви. У командному заліку першість виборола команда Покровськобагачанської ОТГ, яка візьме участь в Обласній Спартакіаді, змагання в рамках якої пройдуть 18 серпня цього року у Кобеляках. Друге місце – зайняла команда Петракіївської сільської ради, третє – Штомпелівської сільської ради. Учасники Спартакіади були відзначені Кубками, медалями та грамотами.
Організатором змагань виступили: ФСТ „Колос”, відділ освіти, молоді та спорту РДА. Змагання проводились за підтримки районної влади – районної ради та районної державної адміністрації. Привітати спортсменів на змагання прибули: голова РДА Л.М.Звірко, голова районної ради В.А.Мартюк, перший заступник голови РДА С.Г.Абрамов, начальник відділу освіти, молоді та спорту РДА І.М.Потерайло.
Єдине прикро, що до участі в змаганнях долучились лише чотири територіальні громади району, а решта команд не виявили бажання взяти участь у районній Спартакіаді „Краще спортивне село 2018”.


"Його пісня звучить над світом не холодом зими, а теплим літом"


Святкувати день народження так, як це робить Василь Васильович Симулик не може в районі ніхто. На таку зухвалу заяву мені дає право ось яка обставина. Щоб запросити у гості на іменини чотири сотні гостей, треба мати відповідне приміщення. Людей же десь треба посадити. А тепер поміркуйте, де у нас є така зала, щоб змогла прийняти в себе чотириста людей? Немає. А Василь Васильович вихід знайшов. Він запрошує на день народження усіх своїх друзів у районний будинок культури і готує для них дуже особливе пригощання. Гості пана Василя смакують його творчістю. А вона, ця творчість, наскільки цікава, глибока, різноманітна , а, головне, сповнена особливим світлом любові до людей, що не залишає байдужим нікого. На день народження Василя Симулика співають його пісень.
Як казала на творчому вечорі поета-пісняра Василя Симулика, начальник відділу культури Ірина Гунько, вірші пишуть багато людей. А написати вірш, котрий годиться стати піснею, можуть одиниці. Для цього потрібен особливий талант. Сперечатися з Іриною Анатоліївною важко, бо в її словах - правда. При цьому дозволю собі зауважити, що Василь Васильович - автор не тільки слів, а і музики. Я трішечки розбираюся у мистецтві, у віршах: нас цього вчили в інституті. Тому розумію, що кожній творчій людині притаманний певний "почерк". Хтось оспівує у своїх творах природу, інший - проймає слухача аж до сліз любовними історіями, а комусь до душі патріотичні мотиви. Коли ж слухаєш пісні маестро Симулика, дивуєшся. Він уміє тонко відчувати природу і серцем сприймати її звуки. Чого вартий лиш такий поетичний образ "А дощ паде і звуків стелеться канва". Ту "канву звуків" сплітають пісні дощових краплинок. Василь Васильович і сам уміє почути звук кожної із них, а ще вчить цьому молодих. Юна красуня із чарівним голосом і неабияким артистичним талантом Марина Мілевська виконувала пісню у ритмі танго "Мелодія дощу" так, що глядачі вірили наче співачка легеньким промінчиком перестрибує із однієї краплі на іншу. Таких пісень, де автор оспівує природу - багато. Особливо тонко Василеві Васильовичу вдається розкрити ліричні почуття. Інколи - піднесено, подекуди - із смутком і надривом. "Смак кохання - отрута, бо в нім є любов і розлука. Це вже не наша вина, що нам судилося випити чашу кохання до дна", - співає заслужений працівник культури Анатолій Крутько. І автор пісні, і її виконавець так багато душі вклали у твір, дібрали такі прості і зрозумілі слухачам інтонацій, що зал завмер. Люди не просто слухають пісню, а поглинають її кожною клітинкою своїх душ. Усякому ця історія близька: любов і розлука, і немає серед слухачів жодного, хто б не пережив її. Підвладні поетові-пісняреві і драматичні мотиви. "На подвір`ї стоять вишеньки, а на стінах - її рушники, лиш матусі моєї немає", так стверджує автор, а разом з ним ділиться душевною тугою Володимир Одинець. І обоє жалкують, що не завжди чули мамине: "Почекай, поговоримо сину"… У молодості не дуже чекалось, кудись спішилося, кудись біглося. А тепер - півжиття віддав би за розмову із рідненькою, та про це можна лише мріяти "В це повірить не можу, та мушу, що матусі моєї нема".
Простий і зрозумілий Василь Симулик і у своїй любові до рідного краю, до смерек, полонин - у тих краях народився, до безкраїх пшеничних полів і вільних степів - тут живе і творить.
Отже, підвожу риску усим цим роздумам: поет Василь Симулик вільно плаває серед найрізноманітніших тем. Його творчий "почерк" надзвичайно широкий. Такий самий і композитор Симулик. Зі сцени линули пісні у ритмі танго, джазу, вальсу. А коли Ігор Мілевський утнув запальні "Коломийки", глядачі почали пританцьовувати у своїх кріслах.
Це все буде відбуватися під час концерту, а поки що хорольці лиш збираються у гості до свого славного земляка. Спитаєте мене: "Багато людей прийшло на концерт?". Відповім: "Зал був битком набитий". З цього приводу розкажу власну історію. Сходить до Василя Васильовича на творчий вечір ми вирішили разом із дружиною. Вона - закінчує готувати огірки до консервації, я - тягаю із колодязя воду напувати хазяйство. І обоє поглядаємо на годинника, щоб устигнути прибратися як годиться, між люди ж йдемо. Тим часом біля колодязя зустрічаю сусіда.
-Анатолію, сьогодні у будинку культури концерт отця Василя. Ходімо з нами.
-От досада, пообіцяв людям на шість годин машиною відвезти, не зручно підводити. А жінка помідори консервує.
Зайняті, то й зайняті, це життєва справа. Не встиг занести у хату відра з водою, через поріг сусідка Людмила - Анатолієва дружина. Та, що помідори консервує. Витирає руки об фартух.
- Почекайте, будь-ласка. Я помідори відставила, зараз швиденько переодягнуся і підемо в будинок культури разом.
Піднімаємося на лабівську гору, а там Валентина Іванівна. Теж на концерт, і теж не одна: із подругами - однокласницями. Одним словом у гості до Василя Васильовича Симулика ішли самі, вели із собою рідню, сусідів, друзів. То чи ж дивно, що зала творчого вечора була переповнена.
З подарунками і теплими промовами на святкову сцену піднялися керівники міста і району, і не тільки Хорольського. До привітань першого заступника голови РДА С.Г. Абрамова і міського голови С.М. Волошина долучилася і голова Лубенської РДА Т.П. Качаненко. Усі керівники в один голос визнали значимість справи, яку вершить ювіляр і підкреслили, що він славить не тільки Хорольщину, а й усю державу. Саме у цьому місці мого репортажу буде доцільно згадати, що наукові праці В.В. Симулика публікують наукові журнали Сполучених Штатів і Великобританії, а європейські патенти засвідчують інтелектуальне право хорольця на деякі відкриття. Доки керівники промовляють до іменинника і передають йому подарунки, я пройдуся по глядацькому залу і задам питання кільком слухачам. Мене цікавить лише одне: що змусило вас відставити усі домашні клопоти і прийти на концерт? Сергій Іванович Булава, працівник мехпекарні: “Я - прихожанин Петропавлівської церкви, бо там вершать молитви за Україну і хлопців, що її захищають. Люблю творчість отця Василя, на його творчому вечорі вже вдруге. Переконаний, що отримаю від концерту велике задоволення”.
Наталія Миколаївна Казьонова, викладач агропромколеджу: “Прийшла до батюшки Василя зі своїм сином. Він - наш духовний наставник. Дуже поважаємо його бо він не ділить людей на багатих і бідних, простих і впливових. З добром ставиться до усіх. Шануємо його талант, неординарність і розум”.
Любов Михайлівна Новак, ветеран праці, староста ансамблю "Журавка": “Я не прийшла, а прилетіла на крилах до Василя Васильовича. Недавно перенесла операцію, по хаті ходжу із костилями. Але навіть це не змогло мене зупинити. Особистість пана Симулика мене надихає. Недарма хорольці назвали його почесним громадянином міста. Новина про ювілейний день народження поета-пісняра так надихнула мене, що я за один вечір написала вірш на його честь. Сподіваюся, що прочитаю його зі сцени”.
Анатолій Григорович Пасюта, депутат районної ради, керівник СВК "Перемога": “Для мене Василь Васильович - особлива людина. Він має рідкісний талант: бути чесним із людьми і із самим собою. Для цього потрібно мати великі душевні сили. Таких як Василь Васильович - одиниці. Приїхав, щоб засвідчити йому свою шану і повагу”.
Тим часом за кулісами - метушня. Тут артисти готуються до виходу на сцену. А я зі своїм записником - до художнього керівника районного будинку культури Володимира Олійника: "Настрій у нас піднесений. Цей концерт я за роботу не вважаю. Від роботи заморюєшся, а від цього концерту я отримую насолоду. На Хорольщину ми з дружиною приїхали у 1990 році. Я із Вінницької області, моя Валя із Дніпропетровської. А Полтавщина стала для нас рідною завдяки Василеві Васильовичу. Це він навчив нас кожну неділю присвячувати Богові і синів наших наставляє на путь істинний. Цей творчий вечір для нас із дружиною - четвертий. Кожні 5 років зустрічаємося, і дай Боже іще стільки ж насолоджуватися творчістю пана Василя."
Тим часом дійство на сцені триває. Біля мікрофонів чоловічий дует: Ігор Мілевський і Василь Прокопенко. Їхні чорного кольору брюки відпрасовані так, що комар об "стрілки" жало відітне, сніжно-білі сорочки аж хрустять. Жіноча половина залу завмерла від захоплення. Кілька номерів до цього виходу Ігор змушував тремтіти жіночі серця піснею "Весни симфонія". Жіноцтво не дало йому толком доспівати, раз повз раз нагороджували його аплодисментами прямо посеред пісні. "Весняних чар краса, як вранішня роса", - співав Ігор, а жіночі серця наповнювалися млостю. А тепер чорно-біле контрасне вбрання робило співаків недосяжно-урочистими. Ведуча творчого вечора Оксана Левіна оголошує присвяту рідному краю ювіляра - Закарпаттю. Мовляв, пісня у виконанні Ігоря Мілевського і Василя Прокопенка, про землю, де гори димлять туманами, де смереки своїми верхівками розтинають небеса і понад цією красою линуть звуки трембіти. Ігор з Василем починають пісню "За горою". Від куплету до куплету її ритм пришвидшується. Коли дійшли до слів: "А я хлопець файний, до танцю охочий" почали пританцьовувати і самі. Перші танцювальні рухи співаків зал зустрів шаленими оплесками. А ритм пісні продовжує пришвидшуватися. До п`ятого куплету вже танцює увесь зал. Хтось у такт музики рухає плечима і головою, багато попіднімали руки і витанцьовують долонями у повітрі, а дехто вистукує ногами. Повне єднання слухачів і виконавців, і все це завдяки пісням маестро Симулика.
Настрій залу кардинально змінила пісня "Мовчать слова". Її виконував Олександр Рідкобород. Варто лиш задуматися над назвою: "мовчать слова" і вже на душі стає незатишно. Що ж то за слова, що вони мовчать? І навіщо такі потрібні? "Життя - це вічний рух, життя - це іспит, що кожному поставить бал…" - слухаючи, люди зводили брови на переніссі, намагалися осягнути глибинний зміст того, що співає Олександр. А автор пісні устами співака промовляв: "Хай прощають усі, кому я щось сказав невпопад, тепле літо пройшло, а надворі уже листопад" наче у підтвердження глибини своєї натури. І далі: "Ти зостанься навіки зі мной, моя музо, я чекаю разом із тобою, щоб друзями стали мої вороги". Може й справді до таких моральних вершин людина здіймається із прожитими роками… Але і старші, і молодші за віком проймалися суттю висказаних істин. Пісня про філософію життя линула серед мертвої тиші. Усі принишкли і старалися не пропустити жодного слова.
Величезну корзину із 70 білими розкішними трояндами - по числу прожитих років - винесли на сцену прихожани Петропавлівського храму. "Основний талант нашого батюшки - це талант священика, - вважає Микола Михайлович Теренько. - Наша церква, воздвигнута стараннями отця Василя стоятиме віками і буде пам`ятником самовідданим трудам Василя Васильовича". Натхненні слова старости церковної громади так вплинули на учасників концерту, що вони почали усі гуртом виходити на сцену. Здивовано дивлюся у програму концерту і бачу, що такого спільного номеру у ній немає. Що ж вони роблять? - не можу зрозуміти. І раптом усвідомлю, що артисти пройняті почуттям шани і поваги, в єдиному пориві стали перед ювілярам, щоб щось йому сказати… Ні, не сказали нічого. Лиш вишикувалися в одну лінію, набрали повні легені повітря і голосно грянули: "Мно-о-огая літа, многая літа-а-а". Вже із першими звуками здравниці усі в залі, мов один, здійнялися на ноги. Хто знав слова - підспівував, хто не співав - широко розкритими очима ловив кожну мить дійства. Все було як у вірші самодіяльної поетеси Катерини Мартюк: "Його пісня звучить над світом не холодом зими, а теплим літом".
"Божої Вам ласки, благословення і довгих літ", - промовляють хорольці на адресу митрофорного протоієрея, громадянина рідної землі і світлої людини Василя Васильовича Симулика.


Служити Вітчизні - справа справжніх чоловіків


Днями у Хоролі відбулася помітна подія. Обласний військовий комісаріат зібрав у нашому райцентрі військових комісарів усіх районів Полтавщини. Із керівниками райвійськкоматів провели показові заняття з питань проведення агітації на військову службу за контрактом. Керівники держави і армії вважають, що армійська служба повинна бути в руках високопрофесійних спеціалістів. А такими можуть бути тільки контрактники. За один рік строкової служби юнакові важко освоїти військову професію. Тому в Україні тримають курс на поступову відмову від напівпримусового залучення молоді на військову службу. Армію комплектують людьми, готовими присвятити своє життя військовій службі.
Пошук таких юнаків і дівчат повинен початися ще зі школи. Про те як проводити військово-патріотичне виховання у навчальних закладах, як організувати роботу рухомих агітпунктів і агітаційних палаток розповідав т.в.о. начальника відділу комплектування та призову - заступник військового комісаріату області В.А. Чепур. Перед районними військовими комісарами виступили голова РДА Л.М. Звірко і перший заступник голови РДА С.Г. Абрамов. Сучасна молодь прагне швидкого досягнення матеріальної незалежності і високого соціального статусу. Простою мовою: хочуть заробити і отримати повагу суспільства. Це все дає військова служба. "Уже зараз, - розповідає районний військовий комісар Дмитро Чернець, - військові що служать за контрактом отримують пристойне грошове забезпечення і цілий ряд пільг. Держава оплачує їхнє житло, бере на себе витрати із лікування, скорочує вік виходу на пенсію. Вже із першого жовтня військовики рядового і сержантського складу отримуватимуть від 9 тисяч гривень на місяць, а офіцери - від 15. А із 1 січня 2019 р. - рядові і сержанти - виплати збільшать від 15 тисяч, а офіцерам - від 20".
Дмитро Валерійович розповів, що у минулому році всі старшокласники району побували на дні відкритих дверей у частинах Миргорода та Лубен. Зустрічалися із представниками військових вишів. Це дало змогу виконати план по призову на строкову військову службу і направити потрібну кількість молодих людей до військових інститутів.
Робота по комплектуванню армійських кадрів триває і розширюється.


Ще одну сучасну автівку отримали медики “Хорольського районного центру ПМСД”


Нещодавно на площі перед обласною державною адміністрацією відбулася урочиста передача автомобілів медикам області.
35 з них - це автомобілі марки "Сітроєн Берлінго", які придбали для центрів первинно медико-санітарної допомоги. Їх придбано за кошти Субпроекту "Запровадження інноваційної моделі системи надання послуг хворим на гіпертонію у Полтавській області".
На цих автомобілях з амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів найвіддаленіших сіл транспортуватиметься біоматеріал до райцентрів та Полтави для проведення аналізів та досліджень. Це допоможе проводити аналізи швидко та якісно. У районах вже розроблені маршрути збору біоматеріалу. Кожен такий автомобіль коштує понад 19 тисяч доларів.
Головний лікар КНП "Хорольського районного центру ПМСД " Леонід Соболь отримав того дня теж ключі від авто. Говорить, - ця машина дуже потрібна закладу. У районі кілька десятків тисяч населення. Раніше аналізи возили старими машинами, це транспорт амбулаторій, який постійно ламавсь. Цей автомобіль буде їздить, збирать біологічний матеріал у лабораторію, для того, щоб відвезти у центральну районну лікарню для бистрішого отримання аналізів, пацієнт отримає більш детальніший свій діагноз. Кожний автомобіль має відповідний мінімальний набір того обладнання, яке вкрай потрібне для того, щоб доставити, згідно з вимогами стандарту, біологічний матеріал. Це зовсім інший, якісний підхід до справи. І звичайно ж транспорт медичних закладів району звільниться, безпосередньо надаючи тільки невідкладну допомогу жителям.
Водій Олександр Радько , який користуватиметься новим "Сітроєн Берлінго", та механік Володимир Чередник задоволені новим придбанням. Після старих радянських автомобілів - це зручний та економний автомобіль: Олександр Петрович працює водієм у районному медичному закладі вже 32 роки,якраз цей ювілей виповнився 12 липня. Прийшов після служби в армії так і має один запис у трудовій книжці. Починав працювати у 1986 році на "ГАЗ -51". Із таким стажем роботи чоловік може оцінити переваги нових автомобілів і якості надання медичних послуг із їх допомогою. Нині він возить на виклики лікарів дитячого поліклінічного відділення. Його "Ниві" більше десяти років. Не така вже й стара, однак:
- Нове - є нове, звичайно, задоволений, що тепер працюватиму на іномарці. Об'єм дизельного двигуна - 1,6 л, на 100 кілометрів потрібно трохи більше 5 літрів палива. Є спеціальна сумка для перевезення аналізів. У порівнянні із "Нивою" - це гарна техніка, - поділився враженнями водій.
Під час вручення ключів від автівок медикам Валерій Головко, голова Полтавської ОДА наголошував: " Мені дуже приємно, що Полтавщина є лідером у реформуванні медицини. Адже медицина - це та галузь, яка чутлива для всіх від малечі і до літніх людей. Медицина в області творить революційні речі. Сьогодні ці машини дають можливість на сучасному рівні доставляти аналізи і забирати їх з кожного куточка Полтавської області. Мабуть, головною ідеєю реформи медицини є зняття розмежування між сільською і міською медицинами. Наша головна мета, щоб кожен мешканець області, незалежно від місця проживання, отримував якісні послуги".
Такої ж думки і Олександр Біленький голова обласної ради. Він взагалі сказав, що всім, хто говорить про провал медичної реформи потрібно побувати на Полтавщині і подивитися, як все це відбувається:
- Коли говорять про провал медреформи, то, мабуть, вони просто не знають, що відбувається на Полтавщині. То нехай приїдуть і подивляться, як успішно просувається початкова стадія реформи саме на Полтавщині.


Ювілейне храмове свято у Петропавлівській церкві Української Православної Церкви Київського Патріархату


У четвер, 12 липня, усі православні віруючі вшановували пам'ять святих Первоверховних апостолів Петра і Павла. У місті Хорол, у Петропавлівському храмі Української Православної Церкви Київського Патріархату, відбулося ювілейне храмове свято, приурочене 10-річчю з дня освячення храму - літургія і хресна хода довкола храму святих апостолів Петра і Павла.
…Ще до дев'ятої години ранку, на яку було оголошено початок богослужіння з нагоди вшанування апостолів і небесних покровителів міста Хорол, сповіщали церковні дзвони Петропавлівського храму Полтавської єпархії Української православної церкви Київського патріархату. На їх клич до храму збиралися віряни нашого міста та району поодинці чи всіма родинами.
Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір, звершив Божественну літургію, в якій йому співслужили настоятель Петропавлівського храму, митрофорний протоієрей отець Василь Симулик, благочинний Семенівського та Хорольського районів протоієрей Іван Сушінець, протоієрей Володимир Пипко, настоятель храму Різдва Христового села Вергуни Хорольського району священик Василь Ліпший. По її закінченні відбулася хресна хода довкола храму святих апостолів Петра і Павла.
"З Божою поміччю і підтримкою наших благодійників, людей щирих серцем і великих душею, десять років тому загорілася лампада віри і божественної благодаті, яка згуртувала всіх віруючих довкола цього храму, - звернувся до присутніх вірян, архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. - Від імені Полтавської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, висловлюю вдячність митрофорному протоієрею отцю Василю Симулику за ту натхненну працю, яку він здійснює на благо всієї громади у священицькому сані уже майже сорок років - згуртовує довкола себе людей різного віку й професій, як вчитель, художник, поет і композитор.
Відродження і відбудова храму, церкви святих Первоверховних апостолів Петра і Павла, починаючи від створення проекту й закінчуючи останніми штрихами внутрішнього оздоблення, - було і залишається його невтомною працею. Сьогодні ж, пошановуючи його служіння, за заслуги з відродження духовності в Україні й утвердження Помісної Української Православної Церкви мені дуже приємно і почесно вручити від Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня".
Продовжуючи, з нагоди вшанування апостолів Петра і Павла, архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір вручив почесні церковні нагороди - ордени святого Миколая Чудотворця благодійникам, які підтримують церковні установи та їх громади на території міста та району: депутату Полтавської обласної ради, голові правління ПрАТ "Хорольський механічний завод" Михайлу Міщенку, депутату Хорольської районної ради, голові правління СВК "Перемога" Анатолію Пасюті, міському голові Сергію Волошину, Староаврамівському сільському голові Олександру Лозенку.
Подяки настоятелю Петропавлівського храму митрофорному протоієрею отцю Василю Симулику від Хорольської райдержадміністрації та районної ради вручили голова районної ради Віра Мартюк, перший заступник голови райдержадміністрації Сергій Абрамов, від міської ради - її голова Сергій Волошин.


“Нас привітало сонечко!”


Недільний ранок одного липневого дня видався дощовим і похмурим. Та в районному будинку культури мала відбутися зустріч людей з обмеженими можливостями Хорольського та Семенівського осередків.
На початку зустрічі учасники обмінялися привітаннями. Теплими і невимушеними були обійми, посмішки та навіть сльози на очах.
А потім був концерт. І хоч об`яви про концерт були біля районного будинку культури та в центрі міста, глядачів у залі було небагато. Гості із Семенівки привезли багато номерів. Особливо вразив ансамбль "Надія", пісня під гітару "Сіла птаха" Євгена Третяка та пісня у виконанні Миколи Буланого "Три птахи".
Та не відстали від них хорольці. З власними віршами виступили Любов Новак, Катерина Мартюк (голова Хорольського осередку). Захоплено слухали дует Катерини Радзуль та Любові Новак з піснями: "Ой кум до куми борозенкою йшов" та "Б`є мене милий".
Наймолодша учасниця Оксана Резнікова виконала пісню "Моє дитинство золоте". Якою зірвала в залі шквал аплодисментів.
Кожен із номерів супроводжувався гучними аплодисментами глядачів, хоч їх було і небагато.
А танок Тані Штомпель та Анни Ковтун викликав овації у залі. Так трепетно і ніжно виконували його.
Наприкінці всі учасники виконали пісню "Кольори життя".
Програму підготувала та концерт вела Тетяна Петраш.
І хочу ще додати. "Навіть природа мовби відчула особливу атмосферу зустрічі. Якщо ранок був похмурим і дощовим, то в середині концерту засяяло сонечко. Воно пробилося крізь вікна і привітало учасників і глядачів цього заходу. А вони так потребували уваги, привітань глядачів, адже ці учасники особливі люди.

Любов СНІЖКО, член осередку людей з обмеженими можливостями


У "Капітошці" свято родини зустрічали усією сім`єю


Валентина Миколаївна Солоденко із Штомпелівки їхала у райцентр. У руках у жінки - розкішна лілія. Квітку бабусі замовила онука Ангелінка Третяк. Ось уже три тижні дівчинка відвідує літній табір "Капітошка". Батьки Ангеліни спокійні, бо їхня дитина і доглянута, і нагодована. Сама дівчинка аж іскриться радістю. У таборі вона з друзями співає, танцює, плете із бісера, малює, вирізає. Працівники центру дитячої і юнацької творчості роблять усе, щоб кожен табірний день сповнювався творчості.
А сьогодні - останній день зміни. Він співпав із Днем родини. Завершальний акорд першого літнього місяця - свято "На гостини до родини". До дітей приїхали тата, мами, дідусі з бабусями. Усім кортить побачити таланти своїх маленьких ангелів. І дивитися було на що. Між концертними номерами проходили конкурси. Найцікавішим було те як діти показували свої таланти. Дуже природно поводилися на сцені співачки ансамблю дівчат. Вони і співали, і пританцьовували. Усі рухи виконували граційно, чим змусили глядачів аплодувати. Усім сподобалася сценка "Сімейний аукціон". Тешенко Олег зображав главу сімейства. З ним на сцені були Віка Федоренко, Настуня Віденко і Аня Русин. Сучасний танець у виконанні Валерії Богдан і Віки Федоренко так запалив глядачів, що вони почали танцювати на своїх стільцях. Діти (від них виступав Максимко Цись), батьки та вихователі збирали портрети присутніх на свої повітряні кульки. Переміг у конкурсі Максим на його кульці портретів виявилося найбільше. А ще батьки намагалися упізнати своїх дітей у дружніх шаржах, намальованих школярами. Кращою виявилася пані Валентина Солоденко. Правда, їй було неважко упізнати свою Ангеліну, бо дівчинка ходить в окулярах. А мама Настусі Діденко упізнала свою красуню аж на двох малюнках. Разом із табірною родиною свято зустрічали голова районної ради В.А. Мартюк, в. о. голови райдержадміністрації С.Г. Абрамов і начальник відділу освіти, молоді та спорту РДА І.М. Потерайло.
Ангеліна Третяк свій намір здійснила. Дівчинка дуже хотіла виявити повагу до вихователів і подарувала їм квіти. Лілію, привезену бабусею, вона вручила своїм наставникам.
"Родина - це головне в житті людини. Буде лад у родині, буде толок і на роботі. Дуже гарно, що старші зараз перебувають з дітьми, такий зв`язок об`єднує покоління", - наголосила у вітальному слові В.А. Мартюк.


Багатство Петра Антоновича Махна


Уже шість років Петро Антонович прокидається зранку з однією думкою, котра вогнем обпікає його свідомість. Розкриває очі після нічного сну, кидає погляд на диван, що стоїть поруч і жахається: "А де ж Галя?! Чого її місце порожнє?!" Лише за кілька секунд свідомість повертає чоловіка у реальність… Вже шість років як Петро Антонович провів свою дружину у останній путь. Але 63 роки подружнього життя із пам`яті не викреслиш. Та ще й тоді, коли кожен із цих шести десяти трьох, не тільки у пам`яті, а і в душі навічно залишили свої сліди. Петро Антонович і Галина Іванівна Махни прожили мов голуб із голубкою. Двох синів Анатолія і Василя народили. Виростили хлопців, спеціальність у руки дали. Обом машини купили, дах над головою звели. Онукам допомагали.
Петро Антонович може розслабитися лише коли спить. Уві сні до нього Галя приходить. І знову вони удвох на колгоспній пасіці пораються: вулики перебирають, рамки оглядають, сильні бджолині сім`ї ділять, слабі - підгодовують. Махни пасічникували добре. Із своєю помічницею Лідією Іллівною Мормуль не знали ні дня, ні ночі. Медоносна комашня відчувала гарних людей і віддячувала за догляд солодким подарунком. У 1984 році пасічники тоді вже не колгоспу, а радгоспу "Перемога" на зборах обіцяли виробити цілу тонну меду. А коли підсумували усі медозбори, здивувалися. Здивувалися і зраділи. У колгоспній коморі в діжках зберігалося три тонни чотириста п`ятдесят сім кілограмів меду. Галину Іванівну у той рік медаллю нагородили - то від держави. А від радгоспу усім пасічникам премію дали. По дві тисячі карбованців. Тоді це гарні гроші були. Працювали важко, а на душі легко було. На роботу не йшли, а летіли. У 80-тих роках тільки й пожили. А до того усякого зазнали...
Літня ніч швидко минає. У вікно заглядає зоря. У її світлі образ милої дружини розтає мов туман. День повертає чоловіка до життєвих реалій. Згадуються обставини минулих подій, зринають у пам`яті милі образи рідних людей.
Петро Антонович із 1928 року. Батько загинув на початку війни. Молодий, необстріляний і беззбройний колгоспник (не встиг здобути зброю у бою) загинув у першій сутичці із ворогом. Марфа Андріївна залишилася з чотирма сиротами сама. Старший - Петрик, а найменшому - 2 неділі від роду. Дякувати Богові, ще дибала бабуся Ониська - Онисія Андріївна Сирота. Дві жінки давали раду дітям. Пощастило, що мали корівку і картоплі багатенько насадили. У 41 році картопля гарна вродила. Тому від голоду не потерпали. Щоб допомогти старшим, Петрик з 12 років пішов працювати у вергунівський колгосп "Більшовик". Сіно згрібав, валки перевертав. За день граблями намахається, що увечері й рук не чує. У 14 - косу тягав. Посадили хлопця на жатку-лобогрійку. Ото вже направду люди придумали: лобогрійка. Коні тягнуть, косогін стебла підрізає, а Петро сидить на жатці і вилами валок скидає. Ця робота зганяла поту з людини добряче. Отак працював п`ятикласник Петрик Махно. За таку роботу грошей не платили. Їх у колгоспі майже ніхто не мав. Зате палички трудоднів писали справно. На кожну паличку у кінці року видавали по 300 гр. пшона на дитину. П`ятикласник Петро шостого класу вже не побачив. Шостим став шкільний коридор, бо почалася війна.
Довчалися вже у 44-му. Класи у Вергунівській школі були великі, по 30 дітей. Та ще й паралельні 6А і 6Б. З коричневих паперових лантухів робили зошити, у них і писали. А за рік випускника семирічки Петра Махна колгосп направив на навчання до місцевого майстра дядька Грицька Рудя. Петра, а з ним ще 3 хлопців. Дядько Грицько був знаменитий на всю округу чоботар. У нього Петро навчився шкіри чинить і з дратвою управлятися. Брати і сестри з тих пір босими не ходили. Зараз, у свої 90 Петро Антонович такі валянки пошиє, що на базарі і із свічкою не знайдеш. А тоді заготовку халяви чобота хлопець одягав на свою праву ногу. Лівою - спеціальним ременем притискав краї заготовки один до одного і зшивав докупи. Замість ниток використовували свинячу щетину. Чоботарювати Петрові подобалося, але інтересу особливого до такої роботи не було. Молодий і енергійний хлопець нудився дратвою і колодками. Хоча деякі замовники почали йому вже й гроші тикати.
Тим часом прийшла пора хлопців двадцять восьмого року народження. Усіх їх покликали у військкомат. Петра визнали придатним до нестройової служби. А це означало одне: на парубка чекають вугільні шахти. На Донбас молодь везли товарняком. Спочатку - місто Сталіно, а потім станція Рудченківка, шахта 17-біс. Вергунівського хлопця записали прохідником. Але до штреку Петро не дійшов. Кадровик дізнався, що новообранець працював чоботарем і видав направлення на роботу у взуттєву майстерню. Петро старанно ремонтував ботинки-чоботи шахтарів і страшенно сумував за домівкою. Ставок із вербами почав навіть снитися. А на Різдво не втримався. Згадував рідне село, уявляв як по хатах збираються храмові. На Різдво у Вергунах був храм. І такий камінь на душі виріс, що не втримався. Узяв вихідні і разом із земляком майнув додому. Їхали у тамбурах і на приступках вагонів. Уявіть собі лишень: різдвяні морози і мандрівка відкритими усім вітрам вагонними східцями. В результаті додому приїхав не на храм, а до лікаря Полянського. Пообмерзали пальці і у Петра, і у його супутника. Герой нашої розповіді обійшовся малим: його нога позбавилася лише двох пальців. А товариш утратив усі. Отак вихідний переріс у кількамісячне лікування.
Рани загоювалися, а Донбас чекав. Цього разу була Новогорлівка, селище Воробйовка. Працював у будівельній бригаді. Зводили дерев`яні будинки, штукатурили із середини і заселялися шахтарі. Жили будівельники у гуртожитку. Від холоду не страждали. Топити грубу було чим, вугілля скрізь багато. Отримували пайок, хліб на картки видавали. Усе це для мобілізованих. А місцевому населенню важче було. Згадує Петро Антонович, як було ідуть селищем, в руках хліб тримають. Раптом мов із-під землі підліток виринає. Підбиває під лікоть, вихоплює із руки хліб і чимдуж навтьоки. Життя змушувало людей виживати у будь-який спосіб.
За шість місяців будівельну бригаду розформували. Будівельників розподіляли у інші місця. Петрові малося переходити на азотно-туковий завод. Та не склалося. Доля посміхнулася хлопцеві і подарувала можливість повернутися додому.
Яка ж то радість була: йти вулицями рідного села, вдихати аромат лугових трав. А з усіх боків пісні линуть: парубки із дівками на досвітках співають. У Вергунах молоді стільки було, що на досвітки збиралися у 5 чи 6 кутках. І з кожного лине музика, жарти. То був 49 рік. Петро запам`ятав дату, бо той рік подарував йому знайомство, котре змінило усе його холостяцьке життя. Галя Запеченко жила за болотом. І це гарно, бо коли проводив додому, довше ішов поруч із юною красунею. Полюбилися. На те вона й молодість, щоб від кохання голову втрачати. У понеділок, на жовтневі свята Петро із Галинкою розписалися. А через місяць скромне весіллячко відгуляли. Фати у молодої не було занадто розкішно і дорого. Голову нареченої прикрашав віночок із паперових квітів. Але гості були і молода пара за столом на чільному місці сиділа, і "Гірко" молодим кричали. Весілля відгуляли, а мама - теща плаче. Сільгоспподаток нічим сплатити. За сталінських часів розмова була коротка: не сплатив податку, милості просимо у тюремну камеру. З кожного двору мусили здати на рік по 150 літрів молока, 120 яєць, зерна, картоплі. Не сіяв зернових - не маєш зерна. Тоді сплачуй грошима. А де ж у колгоспника гроші, коли йому "паличками" платять? Боржникам описували домашні речі. Люди мовчали, бо темниці боялися. Теща плакала, а у Петра серце стискалося. Пошепталися вони із Галею, а потім дістали гроші, що їм на весілля надарували, та й віддали матері. Нехай на податок віддасть. Але гроші - то дрібниці. Головне - молодими побули. Хіба забудеш ті нові пальта (правда із старих шинелів перешиті) і у нього, і у Галини. У неї - нова хустка, у нього бавовняний костюм, у обох - нові чоботи. А у нього - (о, диво) шапка-кубанка смушева. Одна - єдина на всі Вергуни. "То моя краса була", - згадує Петро Антонович. І що у ті роки для повного щастя треба було?.. Кохана дівчина поруч і шапка - кубанка на голові.
У 1955 році, якраз на Шевченкове свято, у Петра з Галею народився первісток. Хлопчика назвали Толею. Надворі сонечко пригріває, розтає, а Петро править підводою. На підводі Галина сидить. На руках пакунок тримає. То Толя вмотаний, щоб не змерз. Із пелюшок тільки маленький кирпатий носик виглядає. Сопе мале тим носиком, а мама з татом із нього очей не зводять. Раді обоє. Це Петро Махно свою Галинку із пологового відділення везе. В тому ж році молодий батько полишив колгосп, пішов на заробітки в Оріхівку на цукровий завод. Прийняли його вантажником. "Весела" робота. Вагони із вугіллям розвантажували, мішками із цукром загружали. Важелезний лантух із транспортної стрічки падає вантажнику на плечі. Його треба швиденько віднести у вагон. Там напарник підштовхує мішок із плечей, щоб він щільненько на своє місце ліг. Вагонам простоювати не можна. Завантажувати їх треба швидко. Тому частенько доводилося працювати протягом усієї ночі. Довго так витримати не зміг, здоров`я не дозволило.
А тим часом у рідне село прийшли зміни. З`єднувалися Вергуни і Клепачі, організовувався радгосп. Петро Антонович пішов у будівельну бригаду, а Галина Іванівна - на буряки. У радгоспі була пасіка. Хазяйнував там один старенький дідусь. Із війни, бідолаха, повернувся скаліченим, а біля бджіл порався. От директор радгоспу Іван Олександрович Олійник і каже Галині Іванівні: "Збирайся, Галю. Поїдеш у Полтаву у школу пасічників. Вивчишся на пасічника". Рік Петро Антонович вів господарство без дружини. Толю доглядала бабуся. Легше стало, коли у радгоспі дитячі ясла організували. Діток у садочку доглядали, годували, а мамки буряки пололи. Молодим у розлуці важко жити. Тиждень Галя вчиться у школі пасічників, а на суботу й неділю додому поспішає, за чоловіком скучила. Петро Антонович не розказував, але я здогадуюся, що палкими були зустрічі. Бо у тому ж році, як вчилася у Полтаві, "купили" Толикові меншого братика. Василем назвали. Скінчилося навчання, почалася робота. Галина Іванівна прийняла під свою відповідальність усю колгоспну пасіку 150 бджолосімей. А через кілька років бджіл побільшало. На пасіці вже 350 вуликів. Більше вуликів - більше й роботи. Мається їхати в обласну школу і Петру Антоновичу. Отак, з першого дня роботи на пасіці і пролетіло 26 років. Задніх не пасли, навпаки у передовиках ходили. Збудували зимівник для бджіл. Доглядати комах треба цілорічно. Робили на совість, то і зарплату мали. Щомісяця по 370 карбованців отримували. Жити можна було. І мотоцикла купили, і машину придбали. Працювали і в радгоспі, і вдома. Тримали корову, телицю, теля, поросят. Для хлопців гроші на книжку складали. Чи не з п`ятдесят тисяч назбирали. А ту грянули реформи. Усі гроші пропали, заробітків ніяких, пенсії - мізерні. Виручала тільки домашня пасіка. Мед такий товар цілющий, що люди за будь-яких часів його купують. Отак і жили для дітей та онуків. А їх уже п`ятеро, та і правнуків - шестеро.
90 років за плечима має Петро Антонович Махно. Мов зірка, що з неба зірвалася, пролетіли вони. Незчувся й коли. Згадує Петро Антонович тих, з ким доля звела. Воскрешаються події у пам`яті. Радіє гостям. Сусідка Надія Ярошенко навідує дідуся. Та й сини увагою не обділяють. Живе у Васі, а Толя гостинцями балує.
Багатий чоловік Петро Антонович Махно: багатий дітьми, онуками, правнуками, багатий їхньою шаною, багатий любов`ю!


Митрофорний протоієрей отець Василь: "Виховувати в людях розумну віру, а не релігійний фанатизм!"


Цього року виповнюється 10-річчя освячення Петропавлівського храму УПЦ Київського патріахату нашого міста, а також майже 40 років церковного богослужіння його настоятеля о. Василя (Симулика), митрофорного протоієрея, володаря найвищих церковних нагород, орденів та грамот, лауреата премії ім. преподобного Паїсія Величковського, почесного громадянина м. Хорол, композитора, художника та письменника - гумориста, а також вченого, фізика-космолога, учасника міжнародних наукових конференцій, автора багатьох наукових праць і винаходів, і т. д.

- Шановний отче Василю! Розкажіть нашим читачам про свій шлях до храму та церковного служіння, а також про свою творчу і наукову діяльність, бо це цікавить багатьох жителів нашого міста.
- Усе моє життя було пов'язане з Православною Церквою. Я виріс біля діючого монастиря, у шість років вже читав і писав, та навіть інколи підспівував у церковному хорі, знайомився із "Житіями святих" та іншою релігійною літературою. Це все зближувало мене із світом православної церкви. Після Київського інституту іноземних мов, я вступив до Московської духовної Семінарії і Академії уже підготовленим до духовного життя і діяльності на церковній ниві. Мій вибір служити священником був не випадковістю, і не був бажанням отримати для себе в майбутньому якісь особисті життєві чи фінансові блага. Про це в радянські часи годі було навіть подумати. Це був поклик душі, вихований з дитинства і скерований Богом. Якщо у когось є щодо мене зацікавленість і якісь конкретні питання з цього приводу, то я того милостиво запрошую до свого храму, і ми за чашкою чаю все обсудимо у теплій, дружній обстановці.
- Чи важко було після інституту навчатися в семінарії?
- Учитися в духовній семінарії у Троїце-Сергієвій Лаврі (м. Загорськ, Сергіїв Посад) було для мене одним великим духовним задоволенням. Я відчув себе у іншому світі, у духовному царстві. Вступити в семінарію було дуже складно, через надзвичайно великий конкурс. У Радянському Союзі було всього три подібні навчальні заклади,що готували священників: у Москві, у Петербурзі та Одесі. Біографію кожного вступника ретельно перевіряли. До цього був підключений навіть КДБ. Я добре знав Святе Письмо та церковне богослужіння, то мене відразу зарахували на другий курс. Навчання я закінчив по першому розряду (на відмінно), і тоді вже був у сані диякона. На відміну, від того часу, зараз священиком може стати будь-хто, аби тільки мав гроші. Тепер в силу багатьох обставин відсутня ретельна перевірка, а тому в дечому і відчувається різниця між тогочасними і теперішніми батюшками у підходах до пастирського життя.
- Хто вас рукопокладав у священника?
- Ректор Московської духовної Семінарії і Академії - нині покійний (Царство йому небесне) Блаженніший митрополит Володимир. Він добре знав мене особисто, бо ми вдвох часто бесідували на духовні теми у нашій чудовій семінарській бібліотеці. Між іншим, він теж писав пісні. Його пісню "Ромашка белая" можна і зараз почути по телебаченню. Він був високоосвіченою духовною постаттю та доброю людиною. Ректор завжди мені казав: "Василю! Треба виховувати в людях розумну віру, а не релігійний фанатизм!".
- Виходить, що музичній освіті майбутніх священиків надавалася велика увага?
- Безперечно. Всі видатні композитори світу: Моцарт, Бах, Чайковський, Глінка і т.д., а також солісти опери та естради Шаляпін, Карузо починали з церковного співу. Я співав у першому церковному хорі нашої семінарської Успенської церкви, бо мав на той час непогані вокальні дані. В кожному класі у нас було піаніно і на перервах ми грали на ньому: хтось класику, а дехто - естрадні пісні. Це все не заборонялося, а навпаки давало всебічний музичний розвиток і тому заохочувалося. У нашому класі навчалося 15 чоловік з вищою освітою. До речі, біля мене сидів колишній диригент Одеського оперного театру (нині о. Миколай). Тоді в семінарії крім духовного, надавався ще й загальний розвиток у багатьох сферах наук, що давало можливість майбутнім священникам дискутувати та вести бесіди з усіма громадянами незалежно від рівня освіченості та фаху. Між іншим, я і в семінарії писав свої пісні.
- Тому, мабуть, ви пишете пісні і сьогодні?
- Не тільки тому. Музика в мене це - очевидно Божий дар з дитинства. Я був у 1970 році, ще до семінарії, керівником любительського ансамблю (ВІА), з яким виступав на конкурсах. Відтоді і почав писати пісні. А зараз я прихожу до церкви о 7 годині ранку, відчитую потрібні молитви, а потім у вільний час граю на електропіаніно і пишу пісні. Комусь вони подобаються, а комусь може й ні. Це цілком природно і зрозуміло. Про смаки не сперечаються. Зараз у мене в доробку більше 200 пісень. Всіх їх можна класифікувати як "авторську естрадну лірику". Багато з них розміщені в інтернеті. Але хочу відмітити, що я не композитор - професіонал, а просто любитель: як музики, так і живопису. Це - моє дозвілля і своєрідна терапія. Зараз я навчаю молодих виконавців правильному естрадному співу.
- А як у вас справи з науковими працями? Чи не суперечить наука релігії?
- Наука і релігія - все від Бога. Наука тільки відкриває закони, а не створює їх. Наукові праці у мене запатентовані і їх уже зараз використовують науковці-космологи. Я був учасником міжнародної конференції по фізиці космосу у м. Києві, де виступав із своєю доповіддю . Всі мої праці трактуються як "Теорія Інформації" що, як первинна основа, зв'язує Науку і Релігію в єдине взаємодіюче ціле існуючої світобудови і доводить Боже буття і його задум. Детально зупинятися на викладі цього я не стану. Скажу лише, що наука і релігія різняться тільки принципами та методами пояснення світобудови, які несуть протилежне, альтернативне, але все таки взаємодіюче смислове навантаження. На цю тему зараз я пишу богословсько-філософську працю "Точка сингулярності".
- Наступне питання буде стосуватися побудови Петропавлівського храму. Коли у вас виникла ідея відновити у нашому місті зруйнований у 30-х роках храм святих апостолів Петра і Павла?
- Задум відбудувати цей храм у мене був ще за радянської влади. Але про це тоді можна було лише мріяти, бо Церква і священники в той час переслідувалися і було значне засилля атеїзму. За церковну літературу можна було і під суд потрапити. Дітей священиків часто не приймали до ВУЗів. Священнику заборонялося ходити в рясі по вулиці. Мало хто з них мав автомобіль і т. д. Правда і в той складний для Церкви час, коли було багато заборон, я спромігся і допоміг відкрити храм у с. Вишняки та в с. Бутівці. Але про це мало хто знає і пам'ятає. В той час прийняти сан священика для кожного кандидата на священство було великим випробуванням. Та й похорони тоді, якщо пам'ятаєте, здебільшого супроводжувалися духовим оркестром, а хрестили дітей і вінчалися люди потайки від влади. Але про все це треба забути і не згадувати. Такий тоді був час, і нехай він іде собі з миром. "Христос терпів, і нам велів!" За все потрібно дякувати Богу, бо на все Його свята воля, а не наша.
- Як почався сам процес будівництва Петропавлівського храму?
- Організація і будівництво храму - це не проста справа, як це на перший погляд здається. Спочатку ініціативну церковну общину зареєстрували в області. Потім міська рада виділила земельну ділянку під забудову храму. А після закінчення будівництва храму та освячення його патріархом Філаретом, Мінюст видав паспорт на релігійну діяльність. Храм, таким чином, набув права юридичної особи. Тобто був узаконений і Церквою і державою. Все це вимагало надзвичайно великих моральних, фізичних і фінансових витрат. На шляху зведення храму було багато усіляких перепон. Долати їх мені доводилося здебільшого самотужки, аж поки не став допомагати механічний завод (директор Міщенко М. І.). Хочу відмітити, що на той час після повторного інфаркту та енцефаліту, мені було важко ходити, писати і навіть говорити. Та заклопотаність у будівництві храму принесла мені майже повне оздоровлення. Щоб розробити пальці я почав грати на піаніно та став малювати пейзажі, а щоб "розходитися", я вирішив побільше ходити пішки. Зараз із Божою поміччю, я молитовно допомагаю своїм парафіянам осилити хвороби і немічність по вірі їхній, закликаю до цієї допомоги святих наших небесних покровителів і заступників. Свою життєву місію по відбудові храму, незважаючи на всі перепони і труднощі, я думаю, виконав повністю. Оцінку всьому хай дасть Всемилостивий Господь і ті люди, які все це збагнуть.
- Якщо можна коротко. Як проходив процес будівництва храму?
- Процес проходив нелегко. На початку довелося відвойовувати земельну ділянку. Церковні служби відправляли у вагончику. Умов не було ніяких. Була тільки віра в те, що храм з Божою поміччю та за сприяння небайдужих людей буде відроджений. За вісім років будівництва я був: і постачальником, і архітектором та виконробом, і навіть підсобником і т. д. Найбільшу допомогу нам надав директор механічного заводу Міщенко М. І. Хай Бог йому та його сім'ї дарує здоров'я, благополуччя та Боже благословення за це. Минулися і забулися негаразди і проблеми. А відроджений храм святих апостолів Петра і Павла буде стояти у нашому місті на молитовну пам'ять нащадкам. Процес будівництва забирав у мене багато часу і здоров'я, я не міг у повній мірі зосереджуватися суто на церковній службі. Але попри все, я радий і щиро вдячний усім, хто допомагав будівництву нашого храму. Я вдячний своїм прихожанам, котрі у нинішній складний час з розумінням ставляться до моїх власних проблем чи прорахунків і допомагають мені своїми розумними порадами покращити наше спільне церковне життя. Хай благословить Вас усіх Всемилостивий Господь! До речі, архітектурний ансамбль нашого храму один із кращих у Полтавській області.
- Які маєте церковні нагороди за час майже 40-річного служіння батюшкою?
- Маю всі найвищі церковні нагороди, ордени та грамоти, починаючи з наперсного хреста від покійного патріарха Пімена. Усі церковні нагороди не даються просто так. Їх треба заслужити. Коли я свого часу служив у Троїцькому Соборі м. Тверь (Росія), то доводилося інколи хрестити по 15-20 дітей одночасно. А в Хоролі у 1987 році у мене був випадок, коли прийшлося відправляти в один день аж шість похоронів, бо тоді не вистачало священників. Віряни ставилися до цього з розумінням. Зараз до нас інколи приїзжають на молебні за здоров'я чи хрестини: з Києва, Харкова, Дніпра, Нідерландів, Франції. Одна пара із США навіть вінчалася у нашому храмі. Ці люди (етнічні полтавці) знають де яка Церква і їм нічого не треба пояснювати. До речі, єпархії Київського Патріархату є і в США, і Канаді та Європі. І тому усі президенти, посли і т. д. після зустрічі з представниками нашої влади, наносять візит тільки нашому Патріарху Філарету, як єдиному визнаному духовному лідерові України. Звичайно, що це дратує Церкву Московського управління.
- Чи можете навести якісь конкретні приклади певних чудовних зцілень у новому храмі?
- Прикладів можна згадати багато і різноманітних. Але я виділю тільки окремі, специфічні. Одного разу троє чоловіків привели до мене одержиму жінку, яка голосно кричала різними голосами. Після відповідного молебня недужа оздоровилася і дякувала Богу. Таких випадків у мене було три. Та я цього ніколи не афішую і екзорцизмом не займаюся. У молитвах призиваю небесні сили на допомогу людям. І це добре, що люди звертаються за поміччю до Бога і Церкви, бо йде процес відродження істинної Православної віри. Храм - це Небесна Лікарня. Він лікує те, що не в змозі вилікувати земна медицина. У своєму взаємозв'язку Церква і медицина взаємодоповнюють одна одну. Це і є одним із прикладів взаємодії Науки і Релігії, позаяк, Церква лічить душу, а медицина - тіло. Багато чоловіків із вірою у душі кинули пити назавжди. Багато з них, хто вже майже втратив надію, повернув собі здоров'я. Американські вчені дослідили, що віруюча у Бога людина на 90% скоріше оздоровлюється ніж невіруюча. Одначе я - не вдаю із себе цілителя чи чудотворця. Все від Бога і по вірі вашій. Я лише скромний посередник між Богом і людьми (віруючими православними християнами).
- Що найбільше ви ціните в людях?
- Найбільше я ціню такі людські якості: доброзичливість, щирість, уміння самостійно аналізувати факти і свої помилки.
- Зараз пішла така пошесть "перепечатування" та "повторного охрещування"… Що можна на це сказати?
- Повторне "печатання" як і повторне охрещування є самозваним гріховним діянням, позаяк заборонене правилами Православної Церкви і таким користуються лише сектанти і невіруючі. Хрестяться люди тільки один раз у Православну Віру, а не в прив'язці до якогось патріархату чи церкви. Тому мають право причащатися в будь-якій Православній Церкві (грузинській, болгарській і т. д.). Мало того. Якщо з якихось причин немає священника, то поховання і хрещення може здійснити будь-який православний християнин і навіть то вважається дійсним. Тому якесь перезапечатування після священника - є недійсним та є проявом безвір'я і неповаги до покійника та його близьких. Це - обман віруючих і видурювання грошей. Печатання - це не щось таємниче, або щось надзвичайне у обряді церковного поховання. Це символічна дія священника для морального заспокоєння душі рідних покійного. І якщо вас провокують на подібні повторні діяння, то просіть найперше у такого "чудотворця" письмові дозволи та докази на право здійснення чогось подібного. Їх у нього безперечно немає і не може бути. Тому не дозволяйте нікому спекулювати на ваших почуттях і вірі. У деяких священників тільки зовнішній вид священника, а всередині інколи вони далекі від істинної віри, етики та достойної поведінки. Не кожному священнику можна сліпо довіряти. Але я впевнений, що прийде той час, коли всі непорозуміння зникнуть і буде в нас Єдина Церква і одне церковне, київське управління.
- Чи надає ваш храм крім духовної опіки якусь іншу допомогу людям?
- Церква існує на пожертви прихожан, які в основному йдуть: на утримання і ремонт храму, на закупівлю церковного товару та інвентаря, на внески в єпархію, а також утримання церковної обслуги (кліру). Ми допомагаємо фінансово нужденним людям, воїнам АТО та малозабезпеченим. Особисто я допомагаю дітям з вивченням англійської мови та "Закону Божого", та знайомлю з музикою і живописом. Все це їм пригодиться в житті. Дехто з моїх учнів уже навчаються у ВУЗ-ах нашої країни. А дехто ще й зараз ходить до мене на уроки англійської мови. Це додаткові до шкільної програми безплатні уроки, поглиблення знань. Хочу відмітити, що церковна добродійність повинна бути в деякій мірі поміркованою, щоб замість допомоги - не нашкодити.
- На який час плануєте проведення своїх святкових ювілейних дат?
- На 12 липня, тобто на наше храмове свято свв. апп. Петра і Павла - небесних покровителів м. Хорол. Будуть відзначатися ювілейні дати 10-річчя освячення храму та майже 40 років мого служіння в Церкві. З візитом до нас приїде архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір, та священники з усієї Єпархії. Ласкаво запрошую всіх на богослужіння, незалежно від того, хто в яку церкву ходить, і хто як мене сприймає у повсякденному житті. Я молюся за всіх в однаковій мірі і не поділяю людей на "правильних" і "неправильних". Всі ми діти одного Бога. "Хіба розділявся Христос?" - запитував апостол Павло, немов дивлячись у наше сьогодення. А мистецтво (я маю на увазі свої пісні) - це загальне всенародне надбання, без усякої конкретно церковної приналежності. Тому 29 липня (неділя) на 12 годину запрошую всіх в РБК на концерт своїх пісень.
Післямова: Шановний ювіляр о. Василь тривалий час (більше 30 років) служив у нашому місті самостійно і вправлявся. Він подолав багато складнощів. Прихожани щиро вдячні цьому скромному, високоосвіченому, доброму батюшці за його сорокарічні святі труди на церковній та просвітницькій ниві. За те, що у нас у місті та районі, завдяки його вірі і терпінню, не було ніяких міжконфесійних конфліктів, сутичок і непорозумінь, а навпаки наше місто стало добре знане серед учених, працівників культури та громади України і зарубіжжя. Хай примножаться ваші благословенні духовні і культурно-просвітницькі труди,шановний отче Василю! Одні приїзжі з Харкова якось сказали: "Нам би такого батюшку Василя, він у нас у золоті ходив би!". Я думаю - цим сказано все, бо не зважаючи на спокусливі пропозиції о. Василю із США, Канади, Естонії він залишився патріотом нашого міста і нікуди не виїхав. Покинути своїх прихожан йому не дає істинна віра справжнього православного батюшки, життя по Закону Божому і святому Євангелію та любов і повага до тих, хто протягом тривалого часу долав із ним тяготи в процесі відбудови колись зруйнованого храму свв. апп. Петра і Павла - небесних покровителів нашого славного міста.


Сузір’я талантів Хорольщини – 2018


Сузір’я талантів Хорольщини – 2018. На виконання районної програми „Опікуємося освітою на 2017-2020 роки” та Програми розвитку культури і туризму в Хорольському районі на 2016-2020 роки, з метою забезпечення адресної підтримки переможців Міжнародних, Всеукраїнських та обласних олімпіад, турнірів та конкурсів шляхом грошових винагород 24 червня на центральній площі міста Хорол відбулося урочисте вшанування учнів-переможців Всеукраїнських учнівських олімпіад з базових дисциплін,Всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук, переможців спортивних та творчих конкурсів 2017-2018 навчального року. На святі розуму і краси «Сузір’я талантів Хорольщини-2018» зібралися кращі із кращих – учні закладів загальної середньої освіти та позашкільних установ Хорольського району, наставники, батьки та громадськість.
На святі голова Хорольської районної ради Віра Анатоліївна Мартюк та виконуючий обов’язки голови Хорольської райдержадміністрації Сергій Гаврилович Абрамов привітали присутніх зі святом, яке вшановує молодість – Днем молоді, та вручили
грошові винагороди 18 переможцям Всеукраїнських обласних олімпіад з базових дисциплін, 9 – переможцям Малої академії наук, 38 – переможцям та призерам інтелектуальних змагань, 43 переможцям та призерам творчих конкурсів, 37 – переможцям та призерам Всеукраїнських та обласних спортивних змагань.
Наступний блок свята присвячений учителям. Нагородження провели начальник відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації Ірина Миколаївна Потерайло та начальник відділу культури і туризму Хорольської районної державної адміністрації Ірина Анатоліївна Гунько. Грошові винагороди отримали 69 педагогів, тренерів та викладачів.
Всього на відзначення кращих учнів та педагогів згідно відповідних районних програм з районного бюджету виділено 55 тис. грн. (на виконання районної програми „Опікуємося освітою на 2017-2020 роки” - 40 тис. грн. та на виконання Програми розвитку культури і туризму в Хорольському районі на 2016-2020 роки – 15 тис. грн.).
Після урочистої частини відбувся святковий концерт. Усіх присутніх на святі привітали кращі виконавці та колективи закладів освіти району та дитячої музичної школи.


"Волонтери Хорольщини" передали бійцям АТО благодійну допомогу


Четвертий рік триває збройне протистояння на сході України, у зоні антитерористичної операції. Відчуваючи поклик серця, чимало хорольців, у числі багатьох українців з інших регіонів України, стали на захист державності, рідного краю, і мирного життя, майбутнього своїх дітей та рідних.
Два роки минуло, як учасник АТО, Юрій Бровко демобілізувався. Він живе цивільним життям, але той час і військова служба на сході наклали значний відбиток, прагнення підтримувати військових, які у ці дні продовжують свою службу у зоні АТО. Нещодавно, на зборах громадської організації "Волонтери Хорольщини", його обрали головою. Тому, за велінням серця, спілкуючись із жителями нашого району, які сьогодні служать на східних рубежах, Юрій Іванович від імені ГО "Волонтери Хорольщини" звернувся за допомогою і підтримкою до керівників підприємств і організацій, приватних підприємців нашого міста.
"Сьогодні дуже приємно говорити про ту небайдужість, допомогу, яку нам надали для підготовки поїздки для військових у зоні АТО, - говорить голова ГО "Волонтери Хорольщини" Юрій Бровко. - Сьогодні хочу подякувати зі сторінок районного видання за можливість нам разом долучитися до підтримки військових, які захищають наші кордони у зоні АТО депутату Полтавської обласної ради Фахраддіну Мухтарову. Він перший виділив кошти для придбання необхідного обладнання. Активно відгукнулися директор Петракіївського НВК Людмила Загрива, педагогічний та учнівський колективи цього навчального закладу, Петракіївська сільська рада і її голова Григорій Тритяк. Від імені ГО "Волонтери Хорольщини", військослужбовців хочу подякувати за надану продукцію ПП "Хорольська механізована пекарня" і його директору Людмилі Керекелиці. Серед іншого, колектив підготував смачну випічку - пиріжки із капустою, маком, картоплею. Велику і значну допомогу надали приватні підприємці Руслан Гавриленко, Сергій Прокопенко, Юрій Радченко.
Дозвольте, користуючись приємною нагодою, висловити слова великої поваги і вдячності за той обсяг робіт щодо підтримки військових, як збором коштів для придбання необхідних речей та обладнання, так і продуктами харчування, волонтерам - Григорію Решті та Ігорю Стогнію. От і цього разу, вони доєдналися до нас, передавши значну частину зібраною ними благодійної допомоги від жителів Хорольщини".
Після збору достатньої кількості продуктів й придбання необхідного обладнання, разом із волонтерами міста Кременчука, з якими, до речі, хорольці співпрацюють уже не перший рік, відбулася поїздка у зону антитерористичної операції.
Після проходження пропускних пунктів, як розповідає Юрій Бровко, упродовж двох днів вони перебували на території проведення бойових дій. "Це була дуже насичена поїздка. Побували у кількох військових частинах. Передали зібрану благодійну допомогу від хорольців. Спілкувалися із військовими, які служать у спеціалізованих військових формуваннях. Вони нас тепло приймали, розповідали про себе, проходження служби, умови та забезпечення. Це люди різних професій, гуманітарних, фінансових, виробничих галузей чи сільського господарства, яких у цей непростий для держави і людей час об'єднала війна.
Допомога завжди потрібна. За цей час відбулися позитивні зміни у покращенні забезпечення, але домашні пиріжки, інші заготівлі - завжди дуже радують. Разом з тим, як і раніше, так і дотепер, залишається дуже проблемною ситуація із питною водою. Тому, ми скільки змогли, привезли бутильованої води. Також, серед прохань, які озвучували військові різних частин - це прохання придбання обладнання для забезпечення чи покращення мобільного зв'язку".
Наразі, як повідомив у переддень виходу матеріалу Юрій Бровко, для забезпечення підвезення питаної води одній із військових частин адміністрація Вишняківського МПД ДП "Укрспирт" виділила необхідну мобільну ємність.

Громадська організація "Волон-тери Хорольщини" звертається до підприємств, установ, орга-нізацій різних форм власності, сільськогосподарських підпри-ємств, приватних підприємців, жителів району долучатися до збору коштів для придбання необхідного обладнання для військо-вослужбовців, які служать у зоні АТО.
Банківські реквізити: ЄДРПОУ/ДРФО 40741417, Полтавське ГРУ “Приватбанк”, МФО 331401, р/р 26009054644333, картка 5169-3305-1509-5690 ГО "Волонтери Хорольщини".


ЖІНКА З ДОБРИМ СЕРЦЕМ І ВІДКРИТОЮ ДУШЕЮ


Добрі справи творяться і несуть в собі позитивний заряд енергії, адже все найкраще іде від щирого серця. Тому люди, які творять добро, є милосердними, співчутливими, безкорисливими, допомагають ближнім. Прикладом людини з добрим і чуйним серцем є РЕВА Ганна Полікарпівна, яка народилася 1 липня 1943 року, у місті Хорол.
Загальна трудова діяльність жінки складає понад 40 років. І це нелегкі, але насичені приємними спогадами, робочі будні. За щирість, добродушність і відкритість в народі її називали саме Галинкою, а Ганна - вона лише за документами. Розпочала працювати Галина Полікарпівна у столовій, в центрі міста. Спочатку робила офіціанткою, а згодом керівництво запропонувало їй закінчити відповідні курси і приступити до роботи касиром. І вона, не вагаючись, погодилася. Так і промайнули 10 років у обчислюванні цифр і рахунків.
Та все ж, за певних обставин, довелося молодій і завзятій жінці покинути цю роботу. Як каже сама Галина Полікарпівна, все, що не робиться - то на краще! З такою оптимістичною думкою, вона невдовзі знайшла собі нове місце роботи, близьке їй до душі. На досить тривалий час поєднала своє життя із діяльністю у сфері перевезення населення. З 1974 року, і протягом наступних 30 років, працюючи на Хорольській автостанції, Галина Рева спробувала себе у роботі практично на всіх дільницях. Колеги, люб'язно жартуючи, називали її "людиною-універсалом", бо їхня Галинка, за потреби, могла підмінити будь-кого із працівників. Ніколи не відмовляла, завжди йшла на зустріч, щоб допомогти. Свого часу їй доводилося навіть і директорську посаду на певний термін опанувати.
Про Галину Реву люди згадують лише найкращими словами і вдячністю. Маючи тендітну натуру, стійкий характер, відвертість, чарівну красу і щиру усмішку, вона виконувала будь-які справи, знаходила неординарні шляхи їх вирішення. Та ще й заручившись доброю підтримкою дружнього і злагодженого колективу, разом вдавалися усі плани і завдання. Як мудра і досвідчена жінка, вона завжди знаходила хвилинку підтримати своїх колег чи то в горі, чи у радощах. Одним словом - була душею компанії і на роботі, і серед друзів, і в колі родини.
Розповідаючи про свою сім'ю, Галина Полікарпівна завдячує долі за те, що послала їй вірного, гарного і надійного чоловіка Івана Олексійовича, який був учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Ота зустріч із радіаційним ворогом щораз відображається на здоров'ї мужнього духом ліквідатора. Проте любляча дружина всіляко підтримує свого дорогого чоловіка. Разом вони виховали і дали путівку в життя двом донькам - Світлані і Віті, а також тішаться своїм чотирьом онукам-соколикам. "Найменшому онукові Назару - 9 років, перейшов до 4 класу, відвідує Хорольську музичну школу. Він у нас, окрім гарного навчання, ще й прекрасно танцює, має багато переможних медалей і грамот, розповідає захоплено Галина Рева. - Я намагаюся завжди знайти можливість, прийти на його виступ і порадіти, що маю такого талановитого онука, бо у нього це вдається якнайкраще. Загалом, я пишаюся своїми онуками, дітьми і чоловіком. Вдячна Богові, що маю таку дружню родину. Я їх дуже люблю!"
Як добре, що нас оточують такі люди, яких сміливо можна називати людиною з добрим серцем і відкритою душею. Напередодні 75-річного ювілею, який Галина Полікарпівна Рева святкуватиме 1 липня, адресуємо ювілярці, ветерану праці, багаторічній прихильниці нашої газети ще багато яскравих світанків, бадьорого духу, добробуту, благополуччя та невичерпного міцного здоров'я на довгі і щасливі життєві роки.


Завтра була війна


Того вечора, на подвір'ї районної бібліотеки йшов випускний вечір. Перед десятикласниками стояла класний керівник. "Діти, відсьогодні кожен із вас піде своєю життєвою дорогою. Але як би не розійшлися ваші шляхи, ви назавжди залишитеся однокласниками. Давайте домовимося, що через 5 років, 21 червня 1946 року ми зустрінемося у цьому класі і розкажемо про своє життя". Але ці плани не збулися, їх поламала війна. Із тридцяти випускників уціліло менше третини. Решта склали голови на полях війни.
Випускний, про який я вам розповідаю був не справжнім. Його відтворили працівники районної бібліотеки. Роль учительки виконала завідувачка методично-бібліографічним відділом Галина Устименко. А от решта - усе реально. Дійсно, випуск першої міської школи 1941 року майже повністю "проковтнула" потвора-війна. Ідея працівників бібліотеки згадати про лихоліття у день, коли нацисти напали на колишній Радянський Союз була дуже вдалою. На подвір`ї бібліотеки зібралися хорольці. Серед них - самодіяльні артисти, поети, діти війни. Працівники бібліотеки відкрили глядачам багато нового. Я знав, що у концтаборі "Хорольська яма" утримували братів Майбородів, чиї імена золотими буквами занесені на сторінки історії української пісні. Але відкриттям для мене стала історія хорольського свободолюба Миколи Хохлова. Із студентської аудиторії його направили на фронт. Ще й наказ дали - зброю здобути у бою. Після першої сутички беззбройних юнаків із ворогом - полон. Концтабір у Польщі, втеча, повернення додому, підпільна боротьба і знову фронт, після визволення Полтавщини. Ця людина була звитяжцем духу.
Проникливо звучали слова Таїсії Артюшенко (у дівоцтві Коряк). Її батько пішов на фронт 18-річним юнаком. Теж мусив здобувати зброю самостійно. Наперекір усім негараздам вижив. Додому повернувся скаліченим, але не зломленим душевно.Таїсія Іванівна читала вірші, написані її батьком у госпіталі. Проникливо і щиро звучали поезії Таісії Артюшенко, бо воєнний біль вона перепустила через своє серце. Своїм виступом Таїсія Іванівна підготувала слухачів до сприйняття пісні "Лист батька".
Дуже щиро її виконав улюблений багатьма хорольцями Олександр Рідкобород. "Дорогая моя, на передней у нас передышка, Спят в окопах друзья, тишина на крутом берегу, Поцелуй за меня ты сынишку..." співав Олександр, а на очах багатьох слухачів з'являлися сльози.
Багато води спливло з тих буремних часів. Уже встиг посивіти Олександр Заїка. Але і зараз перед його очима стоїть картина із далекого 41-го. При дорозі стоїть він, зовсім маленький хлопчик. Поруч гірко плаче мама. А від них відбігає батько. Він доганяє колону людей у військовій формі. Посеред дороги батько зупиняється, знімає із голови пілотку і махає нею своїм найріднішим людям. Це було останнє побачення із батьком. Із війни він не повернувся.
Над Хоролом розпластував крила літній вечір, а біля бібліотеки сумували люди. Цей сум навівали пісні воєнної пори. Їх виконували Микола Литовченко, Катерина Радзуль і Любов Новак, ансамблі "Криниченька" і "Журавка".
На жаль, війна знову повернулася у наш дім. Про сучасний біль говорила у своїх віршах Катерина Мартюк. А правнучка Героя Радянського Союзу П.Ф.Клепача Даринка Терещенко виконала пісню "Не твоя війна". Дівчинка ще зовсім юна, а вже справжня артистка, має потужний голос і вміє відтворювати художній образ. Пісня "Україні" у виконанні О. Рідкоборода стала піднесеним фіналом вечора "Завтра була війна".


І ЗНОВУ ЗУСТРІЧ


І знову зустріч…. Радісні, усміхнені обличчя. Та радість щира, непідробна. Світлої чистої енергії - цілі потоки, в яких накупуєшся і отримуєш наснагу жити, творити, дарувати радість іншим і натхнення для нових здобутків. Так зустріла нас Балта - благословенний край Одещини на щорічний фестиваль для людей з обмеженими можливостями «Зорі Надії». Символічно звучить і назва фестивалю, адже кожен з нас живе з надією на те, що горітимуть наші зірочки, палахкотітимуть, даруватимуть хвилини насолоди тим, хто поруч.
До відкриття фестивалю ще був час. І тому мабуть відвідання храму Успіння Пресвятої Богородиці, заплановане організаторами, та ще й благословіння Отця Олександра дало той позитивний результат, що забулась втома від переїзду, знялась напруга і з`явилось передчуття піднесення і світлої радості від зустрічі з прекрасним.
Лунали пісні, запальний танок, театралізоване дійство чи іскрометний гумор, що везли колективи в Балту з 11 областей України. Всі були переможцями. І нагорода – оплески, дружні обійми і поцілунки. Атмосфера тепла огорнула всіх присутніх, об`єднала, піднесла, мовби ввібрала всі сонячні промені південного краю. А гімн, що прозвучав на відкритті фестивалю, гімн осіб з інвалідністю налаштував на єдність духу, що здавалося і серця билися в одному ритмі. А ще квіткове розмаїття, що мовби сплело всіх присутніх у величезний вінок щастя.
Вразила гостинність, злагодженість дій засновників фестивалю та міської влади. Все і нагорода - оплески, продумано до дрібниць спрацювало чітко і без метушні. А фішкою фестивалю стало нагородження учасників подарунками у вигляді футболок з написом назви фестивалю. Тож наступного дня всі домовилися одягти їх і виглядали як одна велика дружня родина.
Наступний фестивальний день - спільна праця на майстер-класах, що приготували нам голова Балтської організації Надія Ленц разом з працівниками будинку творчості. Всі присутні освоювали техніку декупажу і орігамі, що вимагають зосередитись на творчому процесі, стимулюють вироблення естетичного смаку та розвивають психомоторику. А після цього ще цікавий урок по догляду за обличчям: масаж та равликотерапія. За творчим процесом іде обмін досвідом, обговорення спільних проблем та все це пересипане жартами отож не рідко звучить сміх. В кінцевому результаті, звісно ж, фотосесія з виробами, що кожен повезе додому, як пам’ятний подарунок, зроблений власними руками.
Після вечері всі дружно попрямували до приміщення Балтської районної організації осіб з інвалідністю, де у невимушеній обстановці ділилися враженнями, обмінювалися досвідом роботи і планами на майбутнє.
Третій фестивальний день знову був насичений подіями. Техніку Петриківського розпису, його неповторні мотиви повідала нам Балтська художниця Пілкіна Наталія. А потім виїзд на природу, на річку Кодиму, де пройшло нагородження за доробки у майстер-класах та культурно розважальна програма з конкурсами та іграми: звучали пісні, жарти і звичайно – анекдоти. Тож сміху було, як говорять, без міри.
Кожний з нас розуміє, що приходить час прощання. Сльози, поцілунки, обійми, міцні потиски рук і НАДІЯ… Надія на нову зустріч. І це неминуче, адже на нас чекають інші фестивалі та спартакіади, де буде наступне об`єднання великої дружної родини, що зарахувала людей з величезною силою духу, наповнену по вінця ЛЮБОВ`Ю.
Запрошених на Полтавщину було 11 чоловік, в тому числі четверо хорольців і четверо із Семенівщини. Фестивальні дні були наповнені враженнями, плідні у вивченні досвіду роботи Балтської організації, адже їхня голова Надія Ленц за свою невтомну працю по реабілітації осіб з інвалідністю та їх соціальну адаптацію нагороджена Орденом княгині Ольги. Та все ж додавалась і втома. Зморені поверталися додому. Нам потрібно було на дизель-поїзді доїхати з Балти до помічної. Ледве ми зайшли до вагона, почалася гроза. Дощ лив, як з відра. Метались блискавиці і гуркотів грім. На наступній зупинці до вагона зайшли солдати, що отримали десятиденну відпустку із зони АТО і їхали додому. Щоб якось розвіяти сум наші учасники фестивалю почали наспівувати. Воїни підсіли поближче і ми побачили з яким трепетом вони вслухалися у слова пісень. Лунали пісня за піснею, читалися вірші та гумор і ті хлопці, стомлені війною зі сльозами на очах дякували нам за той імпровізований концерт, а це був дійсно концерт для двох наших захисників під супровід грози.
Дещо вони записували на відео для того, щоб потім там, на Сході України, можна було ще раз послухати і відпочити від війни. Ми бажали їм залишатися неушкодженими, бажали повернутися додому переможцями. Ті солдатські сльози ніхто з нас мабуть ніколи не забуде. Тож останні акорди, якщо можна так сказати, фестивалю прозвучали у вагоні дизель-поїзда для двох захисників України.

Катерина МАРТЮК,
голова місцевого осередку осіб з інвалідністю


"Перший крок назустріч другому десятиріччю у професії лікаря" - Оксана Товстошкур, завідувач АЗПСМ № 2 м. Хорол


"Що для Вас означає бути лікарем. Чи були передумови до обрання саме цієї професії з-поміж багатьох інших?" - саме з цих запитань розпочалася розмова автора цих рядків із лікарем, завідувачем амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 2 Оксаною Товстошкур.
Оксана Юріївна приємно посміхнулася, пригадуючи своє дитинство. Виявилося, вона - старша донька родини лікарів. Батьки все життя пропрацювали медиками. Батько, Юрій Іванович - на посаді стоматолога, а мама, Наталія Володимирівна - фельдшером-акушером. Менший брат після закінчення школи також обрав медичну сферу, і нині працює зуботехніком. Тому, як зізнається Оксана Товстошкур, так чи інакше, ще з дитинства вона була пов'язана із медициною через батьків. "Я ніколи не думала, не мріяла про іншу професію, окрім медика, - підкреслює вона під час розмови. - Тому особисто для мене було цілком логічно й обдумано після закінчення школи подати документи до Полтавської української медичної стоматологічної академії на лікарняний факультет". Після його закінчення, у 2005 році, вона отримала повну вищу медичну освіту за спеціальністю "Лікувальна справа" та здобула кваліфікацію лікаря.
Повторюючись, скажемо, що той рік став приводом для великої гордості її батьків і всіх рідних Оксани Юріївни - на урочистому випускному, у просторому залі Полтавської медичної академії, доньці вручили диплом професійної зрілості та вперше, при всьому загалі, велично і гордо назвали лікарем. Багато радісних обіймів, поцілунків, море квітів…
А вже через кілька днів почала практику як лікар-інтерн з фаху "Загальна практика - сімейна медицина". Упродовж двох наступних років Оксана Товстошкур проходила її у Полтавській міській лікарні. Як пригадує, вони стали першими непростими роками практичного навчання, адже поряд із отриманими за шість років навчання знаннями тісно перепліталися із першими навичками, досвідом. "Я щиро вдячна лікарям-наставникам за перейнятий у них великий професійний досвід, - засвідчує О.Ю. Товстошкур. - Великого значення надавалося і людському фактору пацієнтів, складності хвороб та методів їх лікування".
Після закінчення інтернатури Оксана Юріївна удосконалювала свої теоретичні знання й практичні навички під час роботи поруч із гарними і досвідченими колегами-лікарями у Кременчуцькій першій міські лікарні та Полтавській четвертій міській клінічній лікарні.
Починаючи із 2009 року Оксана Товстошкур працює на посаді сімейного лікаря Хорольської центральної районної лікарні. Тож, виникає цілком логічне запитання щодо порівняння закладів охорони здоров'я Полтави та Кременчука із нашою лікарнею. "Ви знаєте, коли почала працювати, мала нагоду оглянути технічний стан та рівень забезпечення засобами діагностики поліклінічного відділення, відділень районної лікарні - вони мене приємно вразили, адже практично не поступаються лікарням зі значно більшою кількістю обслуговування населення. Мені, як і кожному лікарю, дуже приємно і комфортно працювати у закладі охорони здоров'я, який має належне технічне забезпечення, згуртований, дружний колектив. Користуючись нагодою, дозвольте через районну газету у переддень нашого професійного свята сказати добрі слова поваги, щирі побажання добра, мирного неба, професійної наснаги, міцного здоров'я і родинного затишку колегам-медикам первинного та вторинного рівня медичного забезпечення району. Безпосередньо, хочу подякувати колегам, які з материнською любов'ю прийняли мене у свій колектив-родину, стали наставниками на непростому і відповідальному шляху фахового зростання на теренах Хорольщини - Гузик Людмилі Миколаївні, Білецькій Наталії Олексіївні, Устенко Тетяні Анатоліївні, Заволоці Ользі Іванівні, Котенко Марії Григорівні, Лисенко Тетяні Петрівні, Романенко Наталії Григорівні. Головному лікарю лікарняного закладу "Центр первинної медико-санітарної допомоги" Хорольського району Леоніду Соболю, колективам лікарів амбулаторії загальної практики сімейної практики № 2: Наталії Білецькій, Ользі Заволоці, Тетяні Устенко, Ларисі Волкожі, Яні Ватулі і Олегу Якуніну; та АЗПСМ № 1 - Галині Березенко (завідуючій), Ніні Полтавець, Ілоні Бажан, Юлії Якубенко і Наталії Радько, та медичному персоналу лікарняного закладу.
Користуючись доброю нагодою, дозвольте додати ще кілька слів вдячності від імені молодих лікарів за надання нам житла: головному лікарю Хорольської ЦРЛ Михайлу Винограду, першим керівникам району, депутатському корпусу Хорольської районної ради".
Як і щорічно, уже упродовж п'яти років, за ініціативи Хорольської районної ради, у кінці травня відбулося засідання журі з визначення лауреатів премії ім. М.Т. Полонського. У номінації "Кращий керівник закладу охорони здоров'я" цьогоріч цю премію присуджено завідувачу амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 2 м. Хорол Товстошкур О.Ю. Вітаємо Вас, Оксано Юріївно, із почесною районною відзнакою. Не стане перебільшенням, якщо сказати, що до цих щирих привітань доєднаються і численні жителі нашого міста, ваші друзі, знайомі, пацієнти.
Для Оксани Юріївни робота лікарем - це сенс її життя, дбати і допомагати людям у непрості хвилини їх життя, але, як і для кожної жінки і матері, її серце завжди лине і переповнюється любов'ю і ніжністю до своєї семирічної доньки Анастасії. До батьків, до своєї малої батьківщини, яка разом зі спогадами дитинства та веселої й захопливої юності залишилася у селі Зубані Глобинського району Полтавської області.
Добра і наснаги Вам, шановна Оксано Юріївно, професійної мудрості у вашій непростій і відповідальній справі - турботі за здоров'я і життя жителів Хорольщини!


Фестиваль у дошкільнят


Вишукано вбрані, з цікавинкою в очах та хвилюванням в душі крокували ранком у останній день травня маленькі дошкільнята до закладу дошкільної освіти "Веселка" м. Хорол, де проводився районний етап обласного фестивалю "Сузір'я талановитих дошкільнят".
Завзяті артисти декламували вірші, зачаровували мелодійним співом та запальними танками. Діти показали вміння творчо мислити і передавати це в малюнках та виробах під час заочного конкурсу з образотворчого мистецтва. До уваги компетентного журі було представлено 11 виступів у номінації "Музичне мистецтво", 4 номери у номінації "Літературна творчість" та 13 авторських робіт у номінації "Образотворче мистецтво". Під час заходу дошкільнята продемонстрували високий рівень акторської майстерності та сценічної культури, артистизм, оригінальність, неповторність та творчий підхід у виконанні конкурсних робіт.
Одностайним рішенням журі І місце у номінації "Музичне мистецтво (спів)" здобула - Юхименко Дарина, вихованка закладу дошкільної освіти "Веселка" м. Хорол, ІІ місце - Волкожа Катерина і Радченко Анастасія, вихованки дошкільного навчального закладу "Веселка" м. Хорол, ІІІ місце - Носенко Ірина, вихованка дошкільного навчального закладу "Веселка" м. Хорол та вокальний ансамбль "Маленькі долоньки" дошкільного навчального закладу "Яблунька" м. Хорол.
У номінації "Музичне мистецтво (танці)" І місце посів танцювальний колектив "Мелодія" дошкільного навчального закладу "Малятко" м. Хорол, ІІ місце - танцювальний гурт "Дзвіночок", дошкільного навчального закладу "Веселка" м. Хорол й танцювальний колектив "Ми - щасливі діти" дошкільного навчального закладу "Яблунька" м. Хорол, ІІІ місце - гурт "Веселі черевички" дошкільного навчального закладу "Веселка" м. Хорол, танцювальний колектив "Маленькі зірочки" дошкільного навчального закладу "Малятко" м. Хорол й танцювальний гурт "Funny girls" дошкільного навчального закладу "Промінець" с. Мусіївка.
У номінації "Літературна творчість" І місце вибороли Робейко Віктор, вихованець дошкільного закладу освіти "Капітошка" с. Староаврамівка, ІІ місце - Лопітько Поліна, вихованка дошкільного навчального закладу "Веселка" м. Хорол, ІІІ місце - Ганзенко Діана, вихованка дошкільного навчального закладу "Капітошка" с. Староаврамівка й Хоменко Анастасія, вихованка дошкільного підрозділу "Малятко" Вишневого навчально-виховного комплексу.
Попередньо було проведено конкурс у номінації "Образотворче мистецтво", в якому переможцями стали такі учасники: І місце - Чех Софія, Герасименко Оксана, Рида Діана, вихованці дошкільного навчального закладу "Калинка" с. Мелюшки, ІІ місце - Хачатрян Арам, вихованець дошкільного навчального закладу "Сонечко" с. Бригадирівка, ІІІ місце - Пасевич Тетяна, вихованка дошкільного навчального закладу "Веселка" с. Штомпелівка.
Фестиваль "Сузір'я талановитих дошкільнят" підтвердив, що кожна дитинка - зірочка, наділена долею, талантом любити, творити, дарувати добро та радість. Саме тому в цьому залі так надзвичайно яскраво від сяйва дитячих оченят та щирості посмішок!
Маленьких зірочок, які починають все яскравіше світити на нашому Хорольському небосхилі привітали, вручили Дипломи, солодкі та розвиваючі призи голова Хорольської районної державної адміністрації Л.М.Звірко, начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської районної державної адміністрації І.М.Потерайло, депутат обласної ради Ф.А.Мухтаров.
Фестиваль "Сузір`я талановитих дошкільнят” об'єднав дітей із різних дошкільних навчальних закладів району. Дуже зворушливо звучала заключна пісня "Щастя вам” у виконанні "зведеного” хору. У ній прозвучало побажання миру, добра, радості та щастя.
Тож, нехай квітнуть наші таланти, спалахують нові зірочки і сяють ще яскравіше. А ми, дорослі, будемо їм в цьому допомагати.
5 червня Полтава радо вітала учасників обласного фестивалю дитячої творчості "Сузір`я талановитих дошкільнят”, де наші переможці достойно представили район.


"Працюємо для того, щоб зберегти життя людини будь-якою ціною"


Протягом року через відділення анестезіології та інтенсивної терапії Хорольської районної лікарні проходять понад тисячу пацієнтів. Всі вони потребують не просто лікування, а відновлення роботи життєво-важливих функцій. Відділення призначене для надання висококваліфікованої допомоги хворим з гострими невідкладними станами будь-якого виникнення причини хвороб, а також забезпечення проведення операційних втручань хворим як під загальною анестезією, так і з використанням методик реґіонарної (місцевої) анестезії, а також інтенсивної післяопераційної терапії із застосуванням сучасних методів лікування та моніторингу. Зазвичай, напередодні оперативного втручання пацієнти оглядаються анестезіологом з метою визначення виду та ризику анестезії з призначенням, за необхідності, передопераційного дообстеження та підготовки. Щодня тут дбайливо проводяться ранкові сумісні огляди пацієнтів лікуючими лікарями та лікарями-анестезіологами за участю головних спеціалістів лікарні для визначення найоптимальнішої тактики лікування. Приємно, що відділення забезпечене сучасною апаратурою.
У медичній галузі є така напружена і відповідальна професія, як анестезіолог - це лікар, який відповідає за знеболюючий процес у пацієнта під час хірургічного втручання. Сам термін "анестезія" означає "без почуттів", тобто звільнення хворого від болю. Пошукавши дані в історії минулих часів, виявилося, що перші анестезіологи були зовсім не схожі на наших сучасників, і методи застосовували далеко не гуманні. Наприклад, у середньовіччі при проведенні хірургічних операцій пацієнта позбавляли чутливості, б'ючи його по голові важким предметом. Пацієнт отримував струс мозку, непритомнів, і хірург міг проводити свої маніпуляції. Але такі операції могли тривати лише до п'яти хвилин, а вже у сучасному світі надскладні хірургічні втручання можуть тривати протягом кількох годин, і за чутливістю пацієнта слідкує безпосередньо лікар-анестезіолог.
Напередодні операції медики проводять комплекс попередньої підготовки, щоб за можливості виключити ускладнення під час самої операції. Найпростішим знеболюванням прийнято вважати місцеву анестезію, яку часто проводить лікуючий лікар, наприклад, стоматолог чи хірург. А от більш складна анестезія - загальна, передбачає повне відключення чутливості людини. Лікар-анестезіолог вводить пацієнту лікарські препарати, і під час операції контролює його стан і всі показники: пульс, температуру тіла, тиск, частоту серцебиття. Особливої відповідальності вимагає післяопераційний період. Анестезіолог контролює, як до пацієнта поступово повертається свідомість і чутливість. Ця професія надто відповідальна, потребує витримки, комунікабельності, підвищеної уваги і вміння швидко реагувати на стресові ситуації.
У відділенні анестезіології та інтенсивної терапії Хорольської ЦРЛ працюють 3 лікаря, 5 медсестер-анестезисток, 7 медсестер палатних, 5 молодших медичних сестер. Саме тут медики надають цілодобову допомогу пацієнтам райлікарні, стан здоров'я яких є нестабільним або стабільно тяжким, з високим ризиком дестабілізації, а також проводять передопераційне лікування пацієнтів, що перебувають у критичних станах, з метою стабілізації роботи життєво важливих органів та систем людини. Адже чи не щодня до відділення реанімації потрапляють люди із різними станами: після інсульту чи інфаркту, із різними травмами після ДТП, опіків, порізів чи отруєнь та ін.
Серед цих, так званих, "рятівників людських життів", є сильна духом жінка, яка свідомо присвятила своє життя роботі в медицині - це Тамара Анатоліївна Бова, лікар-анестезіолог відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії Хорольської ЦРЛ. Така професія, чесно кажучи, для людей зі стійким психоемоційним самоконтролем почуттів. А у даному випадку, це ще й гарна і тендітна жінка-лікар, уродженка села Штомпелівка. Графік Тамари Бови досить щільний і вільного часу практично немає. Та все ж, мені таки поталанило з нею поспілкуватися.
- Відверто зізнаюся, що обрати таку складну професію мене змусив випадок із життя. У 10 класі, я твердо хотіла вступити до Харківського радіоінституту на популярну в той час професію програміста, - говорить лікарка. - Але, коли моя мама перебувала після операції у обласній лікарні, я часто її відвідувала, й спостерігала за діями медпрацівників. От тоді я і зрозуміла, що є така професія, яка позбавляє болю, страждання. Це всеохоплююча спеціальність, яка стикається з усіма сферами медицини. Тож мій світогляд на подальший вибір професії кардинально змінився. І я вирішила бути лікарем, щоб допомагати і рятувати життя людей будь-якою ціною! Це був мій вибір і я ні разу не пошкодувала, - стверджує Тамара Бова.
- У 1989 році я закінчила Полтавський медичний стоматологічний інститут, за спеціальністю "Лікувальна справа". Інтернатуру проходила в хірургії у другій міській клінічній лікарні м. Полтави, а з 1990 року розпочала працювати у Полтавському обласному онкологічному диспансері. Та вже через рік ми із чоловіком повернулися назад до рідного краю. Працюємо разом і до цього часу у Хорольській центральній районній лікарні: чоловік - Михайло Васильович Виноград - головний лікар, лікар-хірург, а я - лікар-анестезіолог у реанімаційному відділенні. Наш син Олександр теж пішов лікарськими стежками своїх батьків, закінчив Харківський національний медичний університет, як і я лікар-анестезіолог, працює наразі у міській клінічній лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги м. Харків. Справжня родина медиків, які задоволені тим, що обрали правильний життєвий шлях у професії.
Варто зазначити, що у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії Хорольської ЦРЛ багато апаратури, яка дозволяє слідкувати за життєвими функціями пацієнта під час операції, потім під час перебування у палаті інтенсивної терапії. Дуже важливо анестезіологу планувати наступні кроки, тому що люди дуже різні, і на операції не можеш нічого передбачити. Досвід дозволяє прораховувати, але не все. Тому анестезіолог повинен знати, що робити далі у тій ситуації, якщо щось піде не так. Між пацієнтом і лікарем має бути довіра. Будь-яка операція - це штучне втручання. Наркоз - це також штучне втручання. І тут головне, щоб після введеної відповідної дози наркозу, пацієнт прокинувся, прийшов до тями.
В екстреній ситуації йде боротьба за життя, ти зустрічаєшся зі смертю - все це впливає психологічно. Бувають ситуації у яких потрібно прийняти рішення протягом 10-20 секунд, щоб поставити діагноз і врятувати людину. А втім, з часом звикаєш до будь-яких обставин. Приміром, ми працюємо щодобово і до безсонних ночей вже за 27 років трудової діяльності я адаптувалася. Та це теж без шкоди не минає. У нас, лікарів, немає таких понять як "вихідні чи святкові дні". Ми завжди готові до того, що можуть викликати у будь-який час задля порятунку людського життя. А куди приємніше, коли зустрічаю поза межами лікарні своїх пацієнтів, які щиро дякують за те, що вони живі, здорові і все в них добре - це найбільша нагорода у роботі лікаря, - зауважує досвідчена лікар-анестезіолог.
Тамара Анатоліївна Бова у цьому році була відзначена до Дня медичного працівника премією ім. М.Т. Полонського у номінації "Кращий лікар". Тож бажаємо Вам міцного здоров'я і бадьорості духу, сили і наснаги, позитивного настрою, нехай життя дарує тисячі щасливих можливостей, і кожна з них буде використана сповна.


ЮВІЛЯРУ - СЛАВНИХ 80 ЛІТ


12 червня 2018 року виповнюється 80 років видатному діячу освіти України, Заслуженому працівнику народної освіти УРСР, директору Міжрегіонального центру 1973-2005 років Заїці Олександру Степановичу. Редакція нашої газети, не забула про поважний ювілей нашого постійного передплатника і дописувача, та запросила його на інтерв'ю, на яке він охоче погодився.
-Шановний Олександре Степановичу, Ви досягли значних успіхів у своїй трудовій діяльності і в своєму житті. Хотілося би спершу почути Ваші спогади про дитин-ство, юність, трудову діяльність до призна-чення директором Хорольського СПТУ №5.
Нелегкі дитячі роки
- Моє дитинство обпалене війною. Нашого 27-річного батька 23 червня 1941 року мобілізували на війну, де він загинув, а 24-річна мама залишилася з нами: мені тоді пішов 4-й рік, сестричці Галі було півтора року. Зазнали страхіть і бід дворічної окупації. У вересні 1943 року при відступі німці спалили село, в тому числі нашу хату. Наші солдати на схилі пагорба, що спускався до річки Псла, викопали землянку, де ми промучилися 10 років.
В 1947 році дивом вижили. Для мене 1947 рік пам'ятний не лише голодом, а початком моєї колгоспної праці. Мама сказала: "Пішли зі мною на жнива, там в обід дадуть поїсти". На жнивах чоловіки косили, жінки в'язали стебла пшениці в снопи і складали в копиці. Моє завдання було підносити до жниварів воду. Тож свою трудову діяльність розпочав водоносом. Пізніше був погоничем волів при оранці, водовозом, їздовим, пастухом лошат, причіплювачем біля трактора.
Із задоволенням згадую лише літо, коли після закінчення восьми класів, мене призначили пастухом лошат. На правому березі річки Псла було зроблено огорожу для лошат і окремо для телят. Лошат віком до трьох років було 60, а пасли їх ми удвох із хлопцем, котрий на рік був старший від мене. О п'ятій годині ранку лошат виганяли на порослу травою луговину, а перед заходом сонця заганяли їх в загін. Воду лошата пили із Псла і озер, що були на лузі. Бригадир виділяв нам упряж, воза і спокійного старого коня з кличкою Коршун для обкатування трьохліток. Це викликало у нас інтерес і задоволення.
Крім колгоспної роботи, ми з сестрою доглядали грядку, кіз, заготовляли лісоматеріал для будівництва хати і для опалення, який носили з лісу на плечах, ховаючись від лісника.
Особливо було багато роботи при будівництві хатки, а чому "хатки", бо у ній була одна кімнатка та невеликі три вікна, і маленькі сіни, - усміхаючись, пригадує дитинство Олександр Степанович.
- Я добре навчався в школі, атестат отримав без трійок, але дуже багато пропускав, бо мав чимало вдома господарських робіт. Класний керівник говорила: "Сашко, медаль ти не отримав через шкільні прогули". Отаке було моє дитинство.
Юнацтво та професійне становлення
Юність запам'яталася мені здобуванням робітничих професій, службою в Збройних Силах і працею в поєднанні із заочним навчанням. Після закінчення школи працював у колгоспі на різних роботах, та вступив до Хорольського технікуму механізації сільського господарства на третій курс заочного відділення для отримання професії техніка-механіка.
Успішно навчався одночасно в училищі і технікумі. Жили на квартирах, які оплачували за рахунок стипендії. Училище забезпечувало одягом, взуттям, стипендією у 100 карбованців, триразовим харчуванням. Чесно скажу, що вперше я почав наїдатися, коли навчався саме в училищі, де крім основного раціону, ще 2-3 шматочки хліба можна було взяти з собою додому.
Закінчивши училище, отримав 4 професії: тракторист-машиніст широкого профілю, слюсар 4 розряду, електромонтер 3 розряду, муляр-пічник 3 розряду. Одночасно перейшов на п'ятий курс технікуму. Перед собою бачив такі завдання: отримати практичний досвід механізатора, заробити певні кошти і успішно закінчити технікум.
Під час навчання в училищі, на практиці працював помічником комбайнера причіпного комбайна в радгоспі Східно-Казахстанської області, а згодом в радгоспі "Затобольський" Кустанайської області. Працював трактористом на посівній, комбайнером на жнивах, пропонували посаду бригадира тракторної бригади, але я чекав виклику уже з технікуму на сесію. Виклик запізнився, мене призвали служити в Збройні Сили. Просив обласного воєнкома дати відстрочку на рік, щоб закінчити технікум, та він відмовив, сказавши, що "технікум і після служби закінчиш".
До служби в армії я був готовий морально і фізично. Потрапив служити в пустелю Кара-Кум в учбово-танковий батальйон. Через 10 місяців отримав посвідчення командира танка Т-54 і механіка-водія танка. Військова частина була в пустелі, навіть паркану не було, часто були пісочні бурі, клімат змінювався постійно, вдень - спека, вночі - холод.
Після 10-денної відпустки продовжував службу в місті Кизил-Арват за 270 км від м. Ашхабад. Тут військове містечко мало глиняний паркан, так званий дувал. На третьому році служби займав посаду заступника командира взводу і мав звання старшого сержанта. Служив в розвідувальній роті, на тренування возили в Таджикистан, долали вершини висотою більше 4000 м. Пам'ятаю зустріч з коброю, якісь небесні сили зупинили мене за 2 метра від неї, а вона вже стояла в готовності до нападу. А ще, на другому році служби, мене вжалив у ногу скорпіон, хоч отрута в літній період вже була слабка, але днів сім було важко: запаморочення, головний біль, то жар, то холодний піт, а потім довго заживало, залишився шрам.
У 1962 році я вступив до Харківського інституту механізації і електрифікації сільського господарства здобувати спеціальність інженера-механіка. Паралельно працював у другу зміну на заводі, що випускав двигуни до тракторів і комбайнів марки СМД. На сон залишалося не більше 5 годин, було нелегко. Після закінчення першого курсу направили на практику на Харківський тракторний завод, працював слюсарем. Так закінчилася юність.
Сімейне життя і трудові стежки
31 грудня 1957 року на новорічному вечорі познайомився з Вірою, ученицею 10 класу, яка мешкала удвох з мамою, робітницею промкомбінату, батько її загинув на війні. Більше одного року зустрічалися, а потім аж через три з половиною роки взяли шлюб, бо в мене була робота на цілині і служба в армії. Виростили двох доньок - Людочку і Альону, радувалися внучці Риті, доглядали приковану до ліжка маму дружини. Прожили в любові і злагоді п'ятдесят сім з половиною років. Але вісім років тому раптова смерть забрала дружину з земного життя. З дочкою Людою доглядали 5 років маму дружини, яка померла на 98-му році життя. Радію за сім'ю дочки Альони, яка проживає в країні спокою і надійного соціального захисту, але сумно, що так далеко. Вдячний дочці Люді, яка турбується про мене…
Після чергового відрядження, за сумлінне ставлення до виконання роботи та активну життєву позицію, дирекція училища виділила мені 2-кімнатну квартиру і призначила старшим майстром. І робота, і заочне навчання ладналося, але після пологів дружина часто хворіла, а до лікарні було 4 км, з них 2 км - ґрунтової дороги. Тому все зваживши, ми вирішили їхати в м. Хорол, де мама дружини мала однокімнатну квартиру поряд з районною лікарнею.
На новому місці виникали деякі проблеми із працевлаштуванням. Прочитавши в районній газеті оголошення, що потрібні слюсарі на тільки-но введеному в дію Хорольський плодоконсервний завод, я одразу туди звернувся. І мене взяли. Я пройшов тут шлях від слюсаря аж до головного механіка заводу. Робота була дуже цікава, допомагав попередній досвід.
Із плином часу, мене ще й прийняли викладачем спецдисциплін у Хорольський технікум механізації сільського господарства, де я працював сім років, був активним в громадській роботі. У 1970 році нагороджений медаллю "За доблесну працю". Маючи такий поважний професійний і життєвий досвід, 5 вересня 1973 року був призначений заступником директора по навчально-виховній роботі, а з 29 жовтня 1973 року - директором Хорольського сільського професійно-технічного училища № 5.
-Олександре Степановичу, 32 роки на керівній посаді охоплюють багато подій. Для Вас вони звісно дорогі, але хотілося, щоб Ви виділили більш значні і цікаві.
Професійні здобутки і надбання
- Це нелегка для мене справа, бо це моє життя, але я спробую виокремити головні події. В роботі директора навчального закладу виділяю два етапи: перший - це діяльність СПТУ № 5, а з 1984 року СПТУ № 45, в 1973-1993 роках; другий етап - це діяльність Міжрегіонального Центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців з 1 квітня 1994 року по 2 липня 2005 року. Головним завданням навчального закладу було виконання планів підготовки кваліфікованих робітників з активною життєвою позицією. Забігаючи наперед, скажу, що всі 32 роки поставлені плани виконувалися і навіть перевиконувалися.
Коли мене призначили директором, колектив переживав великі складнощі: не було досвіду підготовки трактористів, водіїв автомобіля, слюсарів з одночасним здобуванням повної середньої освіти з трирічним строком навчання; не було досвіду організації проживання учнів в гуртожитку, який було заселено в 1972 році, це була перша п'ятиповерхова будівля в Хоролі; потребувало розширення і зміцнення навчальної і виробничої бази, і перш за все створення і оснащення кабінетів із загальноосвітніх предметів.
Колектив був націлений на творчі пошуки. Нам вдалося, спільно з Академією Педагогічних наук в Москві, розробити систему форм і методів виховання в учня активної життєвої позиції. Дуже допоміг аспірант Лебедик Микола Петрович, який досліджував проблеми соціальної зрілості робітничої молоді. Система показала свою ефективність і діє в Міжрегіональному Центрі у видозміненій формі і зараз.
Наш досвід переведення учня з об'єкта навчально-виховного процесу в суб'єкт цього процесу вивчався не лише в області, а й по всій країні. Було багато публікацій, семінарів, проводилися заняття директорів сільських училищ, республік, що проходили перепідготовки в Інституті в м. Київ, на базі нашого навчального закладу, була співпраця із Всесоюзним Дослідним інститутом профтехосвіти в м. Ленінград.
Багато зусиль колектив віддавав створенню, зміцненню навчально-виробничої бази та покращенню побутових умов. В 1980 році Хорльською ПМК-71 (директор Вареник М.Д.) був побудований навчальний корпус на 480 учнівських місць. Це була єдина будівля, що побудована за державні кошти. А все решта було за власне зароблені гроші.
Щоб уявити об'єми виконаних робіт приведу такі дані: обладнано 15 кабінетів загальноосвітніх предметів; створено в гуртожитку спортивно-культурно-технічний клуб із залою для проведення дискотеки, кімнат для змагання, тренування, для гурткової роботи; створено музей бойової і трудової слави; етнографічний музей, збудовано капітальний паркан довкола начального містечка, приєднано училищну тепломережу до міської тепломережі та міської каналізаційної системи; висаджено 2 га саду, 1 га ягідників та 2 га полуниці; побудовано ставок на 30 000 м. куб. води; побудовано майже один кілометр дороги з твердим покриттям, майданчики для стоянки техніки; будівлі для табору праці і відпочинку одночасно на 150 учнів; створено в 1986 році філіал у с. Войниха Лубенського району, який в 1990 було перетворено в СПТУ № 53, побудовано свинарник на 500 голів свиней; теплицю під плівку на 600 м. куб. та багато чого іншого. На базі училища проведено три республіканські семінари та чимало обласних.
-А розкажіть, будь ласка, про навчання на базі училища іноземних студентів.
- Комітет із профтехосвіти УРСР обрав наш заклад для організації проходження переддипломної виробничої практики 10 студентів Харківського індустріально-педагогічного технікуму.
В училищі, відповідно до наказу, практиканти закріплювалися за досвідченими майстрами виробничого навчання і проводили з нашими учнями заняття. Були вони з Монголії, В'єтнаму, Куби, Анголи, Мозамбіку, Ємену, Афганістану. Якихсь несподіваних ситуацій не виникало, а для нашого колективу це давало можливість покращувати виховання учнів на інтернаціональних засадах.
-Давайте перейдемо до Вашої діяльності в період Міжрегіонального Центру.
- Із 1 квітня 1994 року почалася реорганізація СПТУ № 45 в Міжрегіональний Центр професійної перепідготовки військовослужбовців звільнених у запас. Хочу відзначити дуже злагоджену роботу колективу під час реорганізації, люди працювали самовіддано, з повною віддачею, з великим ентузіазмом, що дало змогу достроково здійснити презентацію 28 вересня 1995 року. Я звернувся до керівництва Міністерства освіти України з пропозицією ступеневої підготовки молодших спеціалістів з випускників ПТУ, на що вони дали згоду, в тому числі додатково по спеціальності "Технологія харчування". Так у місті Хорол було створено заклад нового зразка, а простіше кажучи, було створено технікум.
-Хотілося б дізнатися, як було створено навчально-консультативний пункт?
- У 2000 році я зустрічався з виборцями міста як кандидат в депутати районної ради, на одній із зустрічей схвально оцінюючи підготовку молодших спеціалістів, було висунуто прохання створення такого пункту. Я знав, що навчальна база відповідає вимогам для підготовки спеціалістів з повною вищою освітою.
Кабінети були обладнані не лише сучасними комп'ютерами, але і іншого навчальною технікою. Комп'ютерна грамотність регіону почала здійснюватися нашим навчальним закладом. Проаналізувавши випуск молодших спеціалістів за п'ять років, було зроблено висновок, що дві групи за спеціальностями "Бухгалтерський облік і аудит" та "Харчові технології" можна набрати. Тож із 1 грудня 2003 року почалися заняття у трьох навчальних групах навчально-консультативного пункту в Міжрегіональному Центрі. Всього отримали повну вищу освіту, навчаючись у цьому пункті 200 осіб.
Що ж стосується самих працівників Міжрегіонального Центру, то активних, сумлінних і відданих своїй справі викладачів було визначено державними нагородами: майстри виробничого навчання Бахмут Василь Іванович, Головченко Микола Олександрович були нагороджені орденом "Знак Пошани"; майстру виробничого навчання Білогубу Івану Івановичу та директору училища Зайці Олександру Степановичу було присвоєно почесне звання Заслужений працівник народної освіти УРСР; заступник директора по навчально-виробничій роботі Чепурний Віктор Олександрович, Бахмут Василь Іванович, Заїка Олександр Степанович отримали нагрудний знак "Відмінник профтехосвіти СРСР"; викладач спецдисциплін Сопільняк Григорій Панасович отримав нагрудний знак "Відмінник народної освіти УРСР"; двадцятьом працівникам вручений нагрудний Знак "Відмінник освіти України", їх фотографії з короткою анотацією є в довіднику "Міжрегіональний Центр, історія і сьогодення".
Тринадцять років я не працюю, а колектив працює стабільно, і це завдяки моїй правильній кадровій політиці і теперішнього директора Зайця Віталія Івановича, який три роки був завідувачем навчально-виробничих майстерень і сім років заступником директора із навчально-виробничої роботи. Весь керівний склад був прийнятий на роботу ще під моїм керівництвом, і всі вони пройшли кар'єрні сходинки. Це - заступник директора по виховній роботі Демиденко Сергій Володимирович, заступник директора із навчально-виробничої роботи Курмаш Петро Васильович, заступник директора із виробничої роботи Литвишко Віктор Васильович; старший майстер Семенюта Олександр Іванович, методист Мельник Лідія Анатоліївна, завідувач учгоспу Барановський Віталій Анатолійович, головний бухгалтер Матвійчук Лариса Володимирівна, провідний спеціаліст із охорони праці Гречка Валерій Олександрович.
Всім їм я завдячую забезпеченням стабільної роботи колективу. Мене це дуже радує, що справу мого життя впродовж 32 років передано в надійні руки і я цим горджуся.
-Ви багатогранна особистість, розкажість про свої захоплення.
- Основне захоплення - це була творча робота. Робити так, щоб було прикладом для інших і мати від цього задоволення. Я горджуся, що навчальний заклад був багато років в авангарді училищ в області і державі. Я керував і організовував працівників на здійснення добрих справ. Мої раціоналізаторські пропозиції були направлені на покращення навчання - це навчальні тренажери, які були визнані серед переможців високих конкурсів.
Я був делегатом 7 Всесоюзного з'їзду винахідників і раціоналізаторів у 1988 році, з'їзд проходив протягом п'яти днів. Окремі мої раціоналізаційні вироби використовували більше тридцяти робіт, як тренажери для підготовки трактористів.
Під моїм керівництвом була розроблена і впроваджена методика "Вчись - вчитися", на основі якої в 1994 році спільно з викладачем Сопільняком Григорієм Панасовичем було видано навчальний посібник "Сільськогосподарські машини".
З 1998 року займаюся бджільництвом, всією душею полюбив цих сонячних комах, передав цю любов іншим прихильникам. Було створено бригаду пасічників, так званої пасіки вихідного дня, вона діє і тепер при навчальному закладі, а мене обрано почесним бригадиром. Зробив чимало публікацій про пасічників, бджоли і продукти бджільництва, щоб все це приносило добро людям.
Мої вірші - це талант від Бога, вони різножанрові і на різну тематику. Вірші - це частина моєї душі і я радію, що вони не залишають людей байдужими.
- Олександре Степановичу, традиційне Вам питання: чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
- Прожито немало років, були періоди щасливі і недуже. За свою трудову і громадську діяльність Указом Президента України мене визнано видатним діячем освіти України. Маю багато відзначень на обласному і районному рівні, портрет мій заносився на обласну дошку пошани і двічі на районну дошку пошани, двічі обирався депутатом районної ради виборцями міста. 41 рік успішно сіяв розумне, добре, вічне, під моїм керівництвом створено навчальний заклад нового зразка, який передано в надійні руки. Це мене радує, бо в житті свідомо зла не творив. А промахів, прорахунків, помилок, на жаль, було немало.
На жаль, з роками все більшає проблем зі здоров'ям. Дякую Господу Богу за кожен прожитий день, вдячний друзям, що мене не забувають.
Хочеться подякувати Вам за співбесіду і побажати всім:
"Миру на планеті, злагоди в родині,
Хай перемагає добро в боротьбі,
Щебетання діток в неньці Україні
Все це побажаю кожному і собі".
- Шановний Олександре Степановичу, дякуємо за плідну розмову.


З роси й води Вам, на добру сотню літ...


Коли Бог дарував людині слово, то обумовив, що воно має бути добрим, щирим, теплим і доброзичливим. Таке, що здатне підтримати, окрилити, зігріти серце у незгодах і висловити найщиріші почуття до людини. І саме такі слова народжуються у моєму серці, коли розповідаю про відмінника профтехосвіти СРСР, заслуженого працівника народної освіти УРСР, відмінника освіти України, директора Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців з 1973 по 2005 роки Заїки Олександра Степановича, який 12 червня нинішнього року святкує свій славний 80-літній ювілей.
Здається, що немає нічого легшого, ніж розповісти про людину, яку знаєш, більше того, з якою пропрацював поруч більше двох десятків років. І в той же час - складність саме в цьому. Відверто можна сказати, що Олександр Степанович - визнаний авторитет серед наших старійшин, знаємо його як талановитого і мудрого керівника, одержиму своєю роботою особистість, вимогливу до себе та інших, поривисту і стрімку в діях і вчинках.
Кажуть, що зорі віщують народженій людині її характер, долю і талант. Напевно, теплий червневий день далекого 1938 року був особливо яскравим і прихильним у ту мить, коли в сім'ї Олени та Степана Заїків, в одному із наймальовничіших куточків Полтавщини, народився син Олександр.
Важке напівсирітське життя (адже батько загинув на фронті в 1943 році) змусило його, здібного юнака, йти до своєї мети поступово. Після закінчення Шишацької середньої школи працював у колгоспі та вступив на заочне відділення Хорольського технікуму механізації сільського господарства. Мрія "осідлати стального коня" привела його у Хорольське училище механізації №5, де у 1957-1959 рр. навчався у групі трактористів-машиністів широкого профілю. Чи думав тоді юний Олександр, що через 16 років очолить цей навчальний заклад? Після отримання робітничої професії Олександр Степанович працював трактористом-машиністом на землях цілинного Казахстану, служив танкістом у далекому Туркменістані. Проте його не залишала думка про продовження навчання. Тому після демобілізації юний механізатор вступив до Харківського інституту механізації сільського господарства. Одночасно з навчанням працював майстром виробничого навчання та старшим майстром у професійно-технічному училищі №7 Лозовського району Харківської області. Після повернення на Хорольщину в 1965 році Олександр Степанович працював слюсарем, а потім головним механіком Хорольського консервного заводу. З 1966 року розпочав свою педагогічну діяльність спочатку викладачем, а потім завідувачем навчальними майстернями Хорольського технікуму механізації сільського господарства.
З 1973 року він директор Хорольського СПТУ-5, яке у 1984 році реорганізовано в СПТУ-45. Завдяки старанням і турботам Олександра Степановича та із безпосередньої його ініціативи у 1994 році проведена реорганізація СПТУ-45 у Міжрегіональний центр професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців, що дало можливість готувати робітничі кадри за ступеневою системою з отриманням ними диплома молодшого спеціаліста.
Під керівництвом вмілого керівника колектив Міжрегіонального центру працював стабільно, здійснюючи виховання молоді і навчання сучасним професіям та спеціальностям та ведучи значну роботу з перепідготовки незайнятого населення.
Завдяки організаторським здібностям, самовідданості та професіоналізму Олександр Степанович зумів організувати творчий педагогічний колектив однодумців. Він креативно застосовував передовий педагогічний досвід та пропагував досвід роботи колективу. Про системний підхід до роботи з педагогічними кадрами свідчить те, що за час керування Заїки О.С. навчальним закладом більше двадцяти його працівників були нагороджені знаком "Відмінник освіти".
Повсякденна клопітка робота на відповідальній посаді вимагала повної відданості справі, наполегливості, подолання труднощів, високого професіоналізму. Із честю Заїка О.С. заслужив глибоку пошану серед людей, даруючи їм свої знання і досвід. Інженер - за освітою, а педагог - за покликанням, він сотням вихованців став саме тим наставником, про якого згадують з особливим теплом, повагою і вдячністю.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку з липня 2005 року, Олександр Степанович дружні стосунки з навчальним закладом підтримує і нині, із задоволенням відгукується на пропозицію про зустріч з молоддю, колегами, ветеранами праці. І це є тією живильною силою, яка допомагає ювіляру нині жити активним життям. Адже коли пройдено більше як половину життєвого шляху, коли струни душі вже бринять і радістю і смутком, і болем і любов'ю, зберегти рівновагу в житті допомагає невгасима енергія душевного тепла і надії, які так глибоко залягли в його душу.
Хорольці знають Олександра Степановича не лише як талановитого педагога-організатора, високого професіонала, а й як поета, вірші якого зворушують читачів своїм світлим ліризмом та філософською глибиною.
Роки, роки… Багато їх чи мало? Якщо оцінювати роки зробленого, то ціла епоха. Проте вони пробігли, мов сон… Сьогодні ювіляра щиро вітають педагогічний та учнівський колективи, профспілковий комітет, рада ветеранів та вдячні випускники такими поетичними рядками:
Наставнику! Учителю! Колего!
Сьогодні ми бажаєм щиро Вам
Ще літ та літ під Долі оберегом.
І хай таланить думам і словам.
Хай сіється поезія велична.
І в юних душах щедро пророста
І мрія Ваша й праця титанічна,
І Ваш талант, і Ваша доброта!
Прийміть наші вітання з ювілеєм!
Нехай доля шле Вам добро і щастя, міцне здоров'я та достаток, а віра, надія та любов будуть вірними супутниками на Вашому життєвому шляху. Нехай тепло і затишок родинної оселі надійно захищає Вас від негараздів, а в майбутньому на Вас чекає ще багато наповнених корисними справами і земними радощами років. Нехай завжди Вас супроводжує щаслива зоря удачі, Боже благословення, а поруч панують любов, злагода та добробут на многая і благая літ!
З роси та з води Вам, шановний Олександре Степановичу, на добру сотню літ!
За дорученням колективу
Лідія Мельник, методист


Доброта душі і талант


12 червня 2018 року виповнюється 80 років видатному діячу освіти України, Заслуженому працівникові освіти України Заїці Олександру Степановичу.
Олександр Степанович активний дописувач, був певний час позаштатним кореспондентом нашої газети, яку він передплачує більше 50 років. Його публікації направлені на утвердження добра, загальнолюдських цінностей, крім того він самородок-поет. Для своїх нарисів він вибирав знаних на Хорольщині людей, що своїм життям, справами служили прикладом для інших. Це були публікації про особистостей, що в складних життєвих ситуаціях здійснювали справжній подвиг, які є гордістю Хорольщини. Визивали цікавість в читачів публікації: "Окупація 1941-1943 років", "Війна закінчилася", "Хай зашумить алея на пам`ять Т.Г. Шевченка", "А було це так…", "Наше довкілля", "Справжній мед", "Розбещеність", "Це дуже важливо позбутися шкідливої звички", "По хліб у Київ", "Освоєння цілини це подвиг", "Коні мого дитинства", "Бувальщини" і інше. Особливої уваги заслуговує поетична діяльність Олександра Степановича, який видав чотири поетичні збірки: "Любов - це дар", "Роздуми", "Мед з осоту", "Відлуння душі" під псевдонімом С. Оленин.
Олександр Степанович виступив з ініціативою створити в газеті рубрику "Заслужений про заслужених", де друкувалися акровірші, присвячені видатним особистостям: Заслуженим працівникам сільського господарства України М.В. Стеценку, І.Я. Головку, В.О. Годзю, Анат.Г. Пасюті, Андр. Г. Пасюті, Г.П. Шевелю, І.К. Бондаренку, І.М. Балюку, Заслуженому лікарю україни А.І. Толмачову.
В газеті "Вісті Хорольщини" було надруковано більше 130 віршів в різних жанрах і на різноманітну тематику. На окремі вірші написано музику місцевими композиторами В.В. Симуликом, "Ти мене…", "Не сумуй", В.В. Горбом "Три меди", "Ти зі мною", А.І. Гребінником "Як такі слова знайти", сам Олександр Степанович підбирав музику до таких своїх віршів "На крилах кохання", "А тобі у бабиному літі", "Хоч ще сніг місцями", які виконуються і схвально сприймаються хорольцями. Він і сам виконує пісні, особливо, як член літературного об`єднання "Хорольські дивосвіти" при районній бібліотеці, на зібраннях ветеранів і інших заходах.
Колектив редакції газети "Вісті Хорольщини" вітає Олександра Степановича з ювілеєм, бажає здоров`я, творчої наснаги, благополуччя, як в його вірші "Під ногами листя шелестить" побажання "…Хай ще довго листя шелестить".


Красуня Хорольщини- 2018


На Хорольщині сотні гарних і красивих дівчат. Але лише одиниці із них наважаться вийти на сцену районного будинку культури, щоб продемонструвати свої таланти. Таку думку висловила голова райдержадміністрації Л.М. Звірко у вітальному слові до учасниць конкурсу "Красуня Хорольщини-2018". А їх, претенденток на корону найкрасивішої, було шестеро. По одній із Штомпелівки і Вишневого, та четверо із Хоролу. Усім дівчаткам по 17-19 років. Кожну із них Бог щедро нагородив талантами: вони і співають, і танцюють, і вірші пишуть, і страви вміють готувати, і шиють-вишивають. Одним словом, справжні українські господині. У своїй розповіді про конкурс не хочу згадувати про місця і переможців. Кожна із дівчат була переможницею, бо знайшла в собі сили стати на сцені перед сотнями глядачів і зуміла завоювати симпатії багатьох із них. А сталося так, як обіцяла Лариса Звірко: жодна із учасниць не залишилася без подарунків і призів.
Подбав про це депутат обласної ради Фахраддін Мухтаров. Кожна конкурсантка отримала від депутата конверт із грошовим призом, а також подарунки від відділу культури та відділу освіти райдержадміністрації.
А тепер прийшов час познайомитися з деякими конкурсантками.
"Українські вареники - то краса і сила.
Гарних вареників для кума наварила…" - чутно із фойє пісню у дівчачому виконанні. Іду на голос і зустрічаю трьох красунь у вишиванках. Дві Діани - Пилипчук і Штомпель і Віта Данильченко розспівуються перед виходом на сцену. Дівчатка підбирають тональності, повторюють слова пісні. Вони - учениці третьої міської школи. Прийшли підтримати подругу Віку Андрущенко. Вікторія перемогла у шкільному конкурсі красунь, тепер прагне виграти і в районному.
Пісню для виступу дівчата підбирали довго. Допомагала їм вчителька Галина Григорівна Шевченко. Вона ж і репетиції проводила.
Дівочий колектив першої школи представляє Ліля Гуляєва. Дівчину підтримує тато, сестричка. А головний її вболівальник - трирічний братик Дмитрик. Він трохи ніяковіє, але збирається вийти на сцену, щоб допомогти сестричці. Доки конкурсантки виступають перед глядачами на сцені, запрошую читачів за куліси. Тут - метушня. Тетяна Миколаївна Пасічник допомагає донечці одягнути сукню. Ця сукня - не звичайна. Її не пошили, а зробили. Скріпили степлером поліетиленові пакети і вийшла дуже романтична бальна сукня. Пакети підібрали з візерунками національної вишивки. Це прикрасило модель. Ліза у Тетяни Миколаївни молодша донечка. Старша вже здобула освіту, вийшла заміж. А молодшій ще потрібне мамине крило. Часу для доньки пані Тетяна не жалкує. Над конкурсною сукнею чаклували два вечори. Скріпили між собою понад 50 пакетів. Біля Лізи Пасічник, крім мами, і її наставники. Єлизавета вчиться в агрпромколеджі на менеджера. Готуватися до конкурсу їй допомагали керівники художньої самодіяльності, заступник директора з виховної роботи. Ліза ділиться зі мною своєю сокровенною мрією. Дівчинка хоче здобути спеціальність іі створити власне підприємство.
Життєвий досвід, котрий вона здобуває на подібних конкурсах, допоможе їй втілити свої задуми у життя.
А Марина Шендрик із Штомпелівки мріє стати журналісткою. У цій дівчинці живуть речі, що на перший погляд не поєднуються. З однієї сторони - вона ніжна і романтична, захоплюється бальними танцями. З іншого - мов той лобурячка пиряє і на мотоциклі, і на машині, і на тракторі. Маринка із дружної багатодітної сім`ї. А на конкурсі її підтримує партнер із танців Сергій.
Ярослава Дешева вітала журі подарунками. Вона власноруч виготовляла дуже ніжні аплікації із спеціального пластиліну. Дівчинка закінчує навчання у Міжрегіональному центрі, але вже має дві робітничі спеціальності: кухар 5 розряду і кондитер 4 розряду. Яся закінчила на відмінно художню школу, любить виступати перед глядачами.
Хвилюється за кулісами Євген Міщенко. Він у конкурсі участі не бере, виступає між дівчачими номерами. Женя виконуватиме популярну серед молоді пісню Аркадія Войтюка. Євген Міщенко - хлопець серйозний. Він закінчив Хорольський агропромколедж, вивчився на електрика. Працює у будівельній компанії "Фаско" інженером-електриком і продавцем. Начальство дозволило Жені відлучитися із роботи, щоб заспівати на сцені районного будинку культури. Хлопець любить співати. На сцені вперше виступив на день закоханих. Глядачам сподобалося, бо аплодували його виступові дружно. Тепер працівники культури почали запрошувати хлопця на концертні програми. Він дуже радий із цього. А дорослі задоволені тим, що юнь займається корисними справами, адже творчість розвиває.
Таки добру справу чинять у відділі культури і у відділ освіти, організовуючи подібні конкурси. Недаремно підтримує їх депутат Ф.А.Мухтаров. Інвестиції у молодих окупляться сторицею.


СТАНЬ УСПІШНИМ У СВОЇЙ ПРОФЕСІЇ


18 квітня 2018 року викладачами МЦК економічних дисциплін Бойко Ю.В. та Науменко Л.О., з метою формування у студентів основ управлінського практичного мислення, уявлення про майбутню професію, та вміння досліджувати фактори, що впливають на проблему закладення лідерських і підприємницьких якостей, було проведено позааудиторне заняття на тему: "Стань успішним у своїй професії".

Поштовхом для організації відкритого заходу стали результати соціологічного дослідження, яким було охоплено 150 студентів коледжу на тему їх ставлення до перспективи роботи в аграрній сфері і життя в сільській місцевості, які були презентовані викладачами Бойко Ю.В. і Науменко Л.О..
Наш навчальний заклад уже більше 80 років готує фахівців аграрного спрямування, які працюють у різних куточках України. Переважна більшість з них залишається жити і працювати в сільській місцевості, працюють за фахом, але значна частина випускників, з різних причин, їде в пошуках кращого життя у міста, змінює професію. Чому ж так відбувається? Як у подальшому запобігти такій ситуації?
Як показало дослідження, найбільш престижною сільська молодь вважає професію підприємця. Так думають 42 % опитаних. На другому місті, за популярністю, професія юриста і на третьому - спеціаліста сільського господарства. Найважливішим чинником при виборі майбутньої професії студенти вважають високу заробітну плату та можливість кар'єрного росту ( 35 і 34 % відповідно), 31 % опитаних оцінили роботу в сільському господарстві, як важку, разом з тим, 30 % вважають, що вона цікава і 18 % - вважають сільськогосподарську працю перспективною. Досить високий показник - 10 % студентів назвали сільськогосподарську працю - невдячною. Переважна більшість, а саме 91 % опитаних, впевнені, що престиж аграрних спеціальностей зростатиме в майбутньому. Після закінчення коледжу лише 9 % опитаних хотіли б працювати і жити в селі, а більшість - 77 % , мріють працювати і жити в місті, або виїхати за кордон.
Окрім того, численні дослідження соціологів та психологів показали, що студенти на третьому-четвертому роках навчання часто зустрічаються з думкою про те, чи правильну професію вони обрали? Чи той навчальний заклад вибрали? Чи зможуть досягти успіху в кар'єрі, маючи такі стартові позиції?
Разом з тим, досвід показує, що величезна кількість наших випускників різних років зробили успішну кар'єру, стали авторитетними і відомими людьми, як у галузі сільського господарства, так і в інших галузях економіки.
Випускники Хорольського технікуму, а нині агропромислового коледжу, працюють в усіх куточках нашої України та за її межами, мають власний бізнес, керують величезними колективами, займаються громадською роботою, волонтерством.
Тож чи можна стати успішною людиною, зробити блискучу кар'єру, створити власний прибутковий бізнес, освоїти інші професії, маючи диплом випускника Хорольського агропромислового коледжу? Ці моменти ми і спробували вияснити в ході проведення відкритого заходу.
Перед присутніми виступили студентки третього курсу, групи О-31, майбутні менеджери, Сорока Юлія і Дядченко Юлія, які презентували своє бачення сутності лідерства та побудови успішної кар'єри.
А потім розпочався справжній майстер - клас від запрошених випускників нашого навчального закладу, які досягли значних висот у кар'єрі, стали ефективними лідерами, створили власний бізнес.
Секретами власного професійного успіху зі студентами та викладачами коледжу ділилися:
Балюк Іван Махтейович - Герой України, директор приватної агрофірми "Україна" Великобагачанського району, випускник Хорольського технікуму 1958 року;
Абрамов Сергій Гаврилович - перший заступник голови Хорольської райдержадміністрації, випускник Хорольського технікуму 1978 року;
Андрієнко Володимир Михайлович - директор приватної агрофірми "Урожай" Глобинського району, випускник Хорольського технікуму 1979 року;
Штомпель Микола Олексійович - фермер, с. Штомпелівка Хорольського району, випускник Хорольського технікуму 1989 року;
Литовка Володимир Андрійович - приватний підприємець з Лубенського району, випускник Хорольського технікуму 1989 року;
Левін Руслан Миколайович - керуючий Хорольським відділенням акціонерного банку "Полтава- банк", випускник Хорольського технікуму 1998 року;
Гловацький Роман Миколайович - заступник голови Хорольської районної ради, випускник Хорольського коледжу 2002 року;
Барило Юлія Віталіївна - начальник відділу "Хорольське бюро правової допомоги" Лубенського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, випускниця Хорольського коледжу 2011 року.
Звичайно, за обмежений період часу важко повністю розібратися в складному процесі професійного становлення, розвитку підприємницького мислення, побудови успішної кар'єри. Але ми впевнені, що сьогоднішня зустріч дала змогу багатьом з нас стати більш інформованими і компетентними в питаннях, які сьогодні хвилюють більшість наших громадян, особливо студентів.
Особливо цінним є те, що наші студенти прямуватимуть в доросле життя з чітко усвідомленим розумінням необхідності докорінних змін не тільки в економіці держави, а й у власній свідомості, із сформованою та активною громадянською позицією, готовністю проводити ці зміни та будувати нову, успішну Україну. Лозунг ХХІ століття - освіта протягом життя, мабуть, і є той самий універсальний рецепт успіху!
Дякуємо усім присутнім за участь у майстер - класі!

Юлія Бойко, Леся Науменко, викладачі МЦК економічних дисциплін
Хорольського агропромколеджу


ОНОВЛЕНИЙ КАБІНЕТ ХОРОЛЬСЬКОГО АГРОПРОМКОЛЕДЖУ


У Хорольському агропромисловому коледжі оновили один із навчальних кабінетів за кошти мецената. Приємна, затишна атмосфера, ледь відчутний запах нещодавно пофарбованої підлоги, чудовий колектив та мудрі викладачі налаштовують охочих до науки студентів на нестримне бажання здобувати нові знання і практичні навички від професіоналів аграрної галузі.
Хорольський агропромколедж входить у п’ятірку кращих і успішних аграрних вищих навчальних закладів І­ІІ рівнів акредитації в Україні, серед майже 120 закладів аграрної освіти. Тож і не дивно, що він на достойному рівні славиться чудовими студентами­випускниками, які мають добре підкований багаж знань, а головне – вони реалізують набуті в коледжі цінні знання на сільгоспвиробництві та прославляють хорольський край, навіть за його межами.
23 квітня 2018 року у Хорольському коледжі відбулося урочисте відкриття оновленого кабінету навчального закладу. Тут перше заняття для студентів другого курсу за спеціалізацією «Організація і технологія ведення фермерського господарства» проводила провідний викладач спеціальних дисциплін з підготовки фермерів Єременко Наталія Степанівна. Серед присутніх були також заступник директора з навчальної роботи Литвиненко Віта Володимирівна, заступник директора з виховної роботи Яременко Валентина Миколаївна, завідувач відділення механізації і організації виробництва сільськогосподарської продукції.
У вступному слові директор коледжу Чишко Микола Миколайович представив студентам сумлінного випускника Хорольського тоді ще технікуму, відмінного керівника і перспективного господаря, заслуженого працівника сільського господарства України, голову правління СВК «Перемога» Пасюту Анатолія Григоровича, який надав кошти на оновлення кабінету лабораторії агрономії коледжу.
За виділені кошти ­ 30 тисяч гривень у кабінеті замінили двоє дверей та чотири вікна на енергозберігаючі, провели косметичний ремонт. А головною символічною окрасою 308­го кабінету відтепер є графічно розмальована стіна, розміром 2,5 х 4 метри, де у пшеничному полі зображені брати Пасюти ­ Анатолій Григорович і Андрій Григорович – депутати районної ради, шановані керівники двох прогресивних і продуктивних господарств із тривалим стажем управління.
Чому «пощастило» саме цій кімнаті – тут все просто, тому що сільське господарство і все із ним пов’язане, досить близьке серцю і душі Анатолія Григоровича, який сам виріс у селі, здобув відповідну освіту і, будучи керівником СВК «Перемога» вже 36 років, зумів підняти його на достойний рівень та й нині тримає позицію лідера серед господарств. Тож він охоче поділився із присутніми своїм практичним досвідом роботи, налагодженням співпраці із закордонними аграріями, а також відповів на питання допитливих студентів.
На відкритому занятті задоволені студенти ІІ курсу, майбутні фахівці з організації та ведення фермерського господарства, висловили щиру вдячність благодійнику Анатолію Григоровичу Пасюті, керівництву та колективу Хорольського агропромколеджу за оновлений кабінет, адже саме у цій кімнаті вони проводять найбільше навчального часу, поринаючи у вивчення і пізнання всіх галузей сільського господарства.


“Секрет майстерності в тому, що секрету немає, є просто-напросто талант!”


Постать Гавриленкова Миколи Протасовича, Героя України, фундатора галузі виробництва сухих молочних дитячих продуктів для малюків першого року життя в Україні, директора Хорольського молококонсервного комбінату дитячих продуктів з жовтня 1974 по травень 2007 року, члена (голови) наглядової ради цього ж акціонерного товариства з 2007 по 2014 рік, за сумісництвом директора ТОВ "Хорольський МКК ДП" знана не тільки на теренах Полтавщини, України в цілому, але й за її межами.
Не ординарна, цілеспрямована і творча особистість Миколи Протасовича завжди притягувала до себе людей, бо присвятив він своє трудове життя великій соціальній проблемі: створенню індустрії вітчизняних продуктів дитячого харчування, які відповідають вимогам світових стандартів, для найменших громадян країни.
Людині, дитинство і юність якої були обпалені війною, добре відома ціна того шматка хліба, який для своїх трьох дітей заробляла тяжкою працею мама, Ніна Іванівна, вдень на роботі, а вечорами - за швейною машинкою, обшиваючи односельців і ремонтуючи одяг за скромні харчі.
Батько Протас Федонович, йшов війною чотири довгих роки з братами-піхотинцями, а загинув в серпні 1944 року, на території Литви, і тому всі печалі, труди і клопоти прийшлись на неї, на одну. Та таких вдів, як Ніна Іванівна, було багато.
Якось на запитання: "Яким ви запам'ятали день Перемоги - 9 Травня?" Микола Протасович відповів: "В селі на площі, де на стовпі була радіоточка з динаміком, зібралися люди, в основному жінки, діти, старики. Оголосив диктор Левітан про закінчення Великої Вітчизняної війни і привітав із Перемогою, а у відповідь "такой вой" стояв на площі, що досі кров в жилах стигне."
Село Чурилово, Руднянського району Смоленської області, де народився 5 травня 1933 року Гавриленков Микола Протасович, в сім'ї селян Гавриленкових, до 1934 року відносилося до Оршанського повіту Вітебської області, Білорусії.
Тож як в пісні: молодість моя - Білорусія, і доля схожа на долі його ровесників: Сичовська школа механізації, механізатор широкого профілю; потім робота на Руднянському молококонсервному комбінаті Смоленської області; навчання в Гур'євському технікумі м'ясомолочної промисловості, направлення на роботу на Лєпельський молококонсервний комбінат Вітебської області, де працює старшим майстром, а потім начальником цеху з виробництва молококонсервної продукції.
Завдячуючи своїй мамі, Ніні Іванівні, - всі діти Гавриленкових одержали вищу освіту. Сестра Лідія Протасівна - педагог, брат Анатолій Протасович - інженер-енергетик, а Микола Протасович - інженер-технолог, після закінчення Московського технологічного інституту м'ясо-молочної промисловості.
В шестидесяті роки минулого століття у колишньому СРСР стала на часі проблема забезпечення малюків першого року життя спеціальним харчуванням при відсутності чи недостатній кількості грудного молока у матері. Спеціалізованих вітчизняних підприємств такого профілю не було, вирішувати питання за рахунок імпорту було економічно не доцільно.
Тому постановою Ради Міністрів СРСР №776 від 18 жовтня 1965 року "Про заходи по подальшому збільшенню промислового виробництва продуктів дитячого харчування" було розгорнуто будівництво трьох заводів по виробництву продуктів дитячого харчування на комплектному імпортному технологічному, холодильному і котельному обладнанні: в Російській Федерації, в місті Істра (Московська обл.), в Білорусії - місто Волковиськ, (Гродненська обл.) і Україна - місто Хорол (Полтавська обл.)
Для цих заводів формуються спеціалісти. Керівництво Всесоюзного об'єднання "Союзконсервмолоко" відбирає кадри для нових підприємств із числа виробничників, які проявили організаторські та фахові здібності. Миколу Протасовича запросили на роботу в якості головного інженера на комбінат по виробництву сухих молочних продуктів дитячого харчування, який будувався в місті Волковиськ, Гродненської області.
Нелегкий період будівництва і пуску в експлуатацію Волковиського комбінату (1968-1974 роки) став для Миколи Протасовича своєрідним екзаменом на зрілість, який він з честю склав. Адже виробництво дитячих продуктів складне не тільки технологічно, науковомістське, а ще й має високу ступінь автоматизації і механізації виробничих процесів. Як головний інженер він керував будівництвом і безпосередньо роботами по пуску в експлуатацію, виходу на проектну потужність по виробництву продуктів дитячого харчування для малюків першого року життя.
Одночасно з роботами по будівництву і налагоджуванню підприємства науковці профільного інституту під керівництвом академіка Покровського С.М. вели розробку технології вітчизняних продуктів дитячого харчування, в яких Микола Протасович приймав безпосередню участь.
Микола Протасович завжди підкреслює той факт, що пройшли роки, а підприємство і в даний час успішно працює по профілю, виробляючи широкий асортимент продуктів дитячого харчування.
Свій вибір в житті Гавриленков Микола Протасович зробив на користь виробництва дитячого харчування.
В 1974 році створюється загрозливе становище на Хорольському молококонсервному комбінаті дитячих продуктів (Україна, Полтавська обл.).
Підприємство запускалось в експлуатацію в червні 1972 року, але практично не виробляло продукцію.
Як спеціаліста галузі Гавриленкова Миколу Протасовича направляють в складі державної комісії для вивчення стану справ на Хорольському молококонсервному комбінаті. В доповідній записці комісії на ім'я Міністра м'ясомолочної промисловості СРСР Антонова С.Ф. були виявлені причини, які заважали роботі підприємства, зокрема, помилки при проектуванні в забезпеченні виробництва водою в необхідній кількості і відповідної якості, які мали тяжкі наслідки. Також не мали належної підготовки для такого технологічно складного обладнання із високою ступінню автоматизації і провідні кадри спеціалістів.
Вищезгаданий факт відіграв дуже важливу роль в долі Гавриленкова Миколи Протасовича. Саме йому Міністр м'ясомолочної промисловості СРСР Антонов Сергій Федорович запропонував очолити Хорольський молококонсервний комбінат, і не просто вивести комбінат на проектну потужність, а створити зразкове підприємство галузі, посилаючись на його досвід роботи на аналогічному підприємстві в Білорусії. В умовах того часу таке запрошення, практично, мало форму наказу.
Чи думав молодий десантник Микола Гавриленков, коли повертався із строкової служби "в продуваемых всеми ветрами десантных войсках" на Кіровоградщині, під перестук коліс потяга та популярну тоді пісню "Ой, рябина, кудрявая белые цветы...", що в майбутньому Україна стане йому рідним домом, а він їй служитиме своєю самовідданою працею, віддаватиме набуті знання, досвід, уміння і не буде втомлюватися вчитися новому в ім'я майбутнього її - дітей.
Це йому, через багато років, у травні 2003, на урочистостях із нагоди його 70-річчя, народний артист України Василь Іванович Зінкевич, в присутності колективу підприємства та гостей (а в залі, де панує піднесення і зайняті всі 350 місць) після виконання разом із залом пісні "Червона рута" в кінці концерту, вигукне щиро і з захопленням: "Юначе! Ви - справжній українець!", маючи на увазі його непідробний патріотизм, трудові здобутки керованого ним колективу, і, просто, милуючись доброзичливою аудиторією.
Але повернемося до реалій життя. 16 жовтня 1974 року Гавриленков Микола Протасович приступив до виконання обов'язків директора Хорольського молококонсервного комбінату дитячих продуктів.
Завод було побудовано в передмісті Хоролу. Звичайно було враховано максимальне наближення до джерел сировини гарантованої якості та безпечності від сільськогосподарських підприємств трьох адміністративних районів: Хорольського, Семенівського та Оржицького; вигідність розташування, на важливому шляху Київ-Харків, а з іншого боку в 1,5 км від залізничної станції Хорол, що дуже важливо для доставки готової продукції, і безліч іншого, але не менш важливого.
Та було й те, що в ті часи не обговорювалося. Під будівництво заводу було виділено сільськогосподарські неугіддя, на яких, наприклад, було озерце з підземними джерелами, а натомість на тому місці була побудована котельня. Стільки було кинуто вагонів бетону під фундамент будівлі, - історія, як то кажуть, умовчує. А територія заводу не мала, розміщена на 10 гектарах. Основа основ - головний виробничий корпус, де виробляються власне дитячі продукти, має великі підвальні приміщення, з яких забирається і повітря для виробництва. Отже все повинно бути ідеально сухо і чисто та відповідати вимогам стандартів до виробництва. Ще не одна "копійка" була вкладена в "землю" на території заводу для її благоустрою. І не тільки в розумінні чудових "блакитних" ялин, які і понині є його прикрасою. І все це лише невеличка часточка того кола турбот, які тримав в полі зору директор.
Справжня відповідаль-ність буває лише особистою.
(Фазіль Іскандер, поет)
Коли Микола Протасович приступив до роботи, на поверхні були явні прорахунки при проектуванні і будівництві заводу та їх непрості наслідки. Практично все технологічне обладнання, молокопроводи, паропроводи із нержавіючої сталі були непридатні для подальшої експлуатації. Причиною цього була неякісна вода. Як показали подальші дослідження концентрація хлоридів і натрію в питній воді перевищувала допустимі норми в сотні разів. При такому стані обладнання проводити подальші експерименти з пуском в експлуатацію було безглуздо. Заручившись підтримкою, Микола Протасович приймає рішення зупинити виробництво на декілька місяців і діяти по розробленому плану заходів із відновлення виробництва.
В першу чергу були укомплектовані бригади для цілодобової роботи, в складі яких були працівники підприємства, запрошені спеціалісти пуско-налагоджувальних організацій та спеціалісти споріднених підприємств, зокрема, Волковиського комбінату. Для заміни імпортних трубопроводів, необхідні були труби, до яких ставились дуже високі вимоги.
Це замовлення в стислі терміни для підприємства виконав Краматорський металургійний комбінат. Було також встановлене додаткове технологічне обладнання, замінено не придатне до експлуатації обладнання. Під час проведення капітального ремонту обладнання велись загальнобудівельні роботи, які мали вирішальне значення для санітарного стану на виробництві (облаштування підлоги, облицювання стін плиткою і багато іншого).
Паралельно проводилося виробниче навчання із персоналом підприємства, після якого кожний здавав екзамени. Пройшла ротація кадрів на відповідність займаним посадам та професіям. Колектив, а переважну його частину складала молодь (випускники вищих учбових закладів, технікумів, училищ) з ентузіазмом сприйняв зміни, активно приймав участь у всіх заходах.
Разом з Миколою Протасовичем на Хорольський комбінат була переведена на роботу і його дружина, Лідія Олексіївна, яка мала фахові знання за спеціальністю мікробіолога, а головне, досвід роботи на Волковиському молококонсервному комбінаті дитячих продуктів. Протягом багатьох років вона працювала на відповідальній роботі у мікробіологічній лабораторії і завжди залишалась вірним помічником і порадником Миколи Протасовича. Вони разом були наставниками для молодих спеціалістів і колег.
Декілька поколінь дітей не лише в Україні, а й на теренах колишнього СРСР виросло на дитячих продуктах комбінату. В першу чергу, як керівник підприємства, Микола Протасович, має право пишатися цим. Водночас, дуже відповідально годувати мільйони дітей продукцією комбінату. Тому на виробництві було встановлено найсуворіший контроль за ходом технологічного процесу, контроль якості продукції на всіх стадіях виробництва.
Визначеність мети - від-правна точка всіх досягнень.
Уільям Клемент Стоун, письменник і бізнесмен
В 1975 році комбінат освоїв проектну потужність. Виробництво дитячих продуктів на комбінаті по узгодженню з Мінздравом СРСР починалось із двох видів: "Малютка" для дітей з перших днів життя до 2-х місяців і "Малыш" з толокном, гречаним та рисовим борошном для дітей від 2-х місяців до року. Це була добре знана продукція для дітей першого року життя, адаптована не лише в Україні, а і в дев'яти республіках колишнього СРСР, куди вона поставлялася комбінатом.
На перший погляд все йшло відмінно: налагоджений господарський механізм, результати роботи комбінату 16 кварталів підряд відзначаються перехідним Червоним Прапором Мінм'ясомолпрому, ЦК профспілок працівників харчової промисловості, шість разів підприємство заносилось на Обласну Дошку пошани, а за 1983 рік в Книгу-літопис Трудової слави Полтавщини. В 1981 році підприємству було присвоєно звання імені ХХVI з'їзду КПРС.
Але стиль Миколи Протасовича не просто керувати підприємством, вирішувати буденні господарські справи, а постійно осмислювати реаліії і визначати колективу цілі, котрі вимагають від працівників творчого мислення, удосконалення майстерності, поповнення арсеналу знань кожного. А інакше у людей буде втрачений інтерес до справи.
Протягом всього періоду діяльності Миколи Протасовича втілюється велика суспільно-значима ціль: нові генерації дітей України повинні мати духовне і фізичне здоров'я, запорукою якого є повноцінне харчування дитини з народження.
А для цього на підприємстві реалізується наступне:
вироблялись на промисловій основі удосконалені дитячі продукти відомих вже торгових марок "Малютка", "Малиш" та принципово нові, які відповідали кращим світовим зразкам і нормам ентропійності;
частково було замінено в продуктах буряковий цукор на молочний; вносились білки сироватки, збагачений комплекс вітамінів та мінералів, таурин, лізоцим, - все це сприяло запобіганню захворювання цукровим діабетом в дорослому віці; зміцненню кісткових тканин дитини та зору, мало радіопротекторні властивості, що особливо актуально в умовах наслідків Чорнобильської катастрофи;
поділяючи точку зору медичних науковців про те, що найцінніше - це природне годування дитини матір'ю, було організовано випробування і виробництво продуктів для вагітних і жінок, які годують немовлят: "Фемілак-1", "Фемілак-2", "Фемілак 2 плюс". Ці продукти забезпечували повноцінне харчування майбутніх матерів і підтримували їх лактаційні можливості після народження дитини для її природного годування;
вперше в Україні було вироблено спеціальний лікувально-профілактичний продукт "Інпіт" трьох видів: "Вітамінний", "Білковий", "Основний", призначений для повної або часткової заміни раціону хворої людини, передусім у разі схуднення або ослаблення внаслідок білкової недостатності, зокрема, за пухлинних захворювань;
освоєно випуск каш швидкого приготування на молочній та злаковій основі для дітей з четвертого місяця життя, а також, як дієтичне харчування, для дорослих;
освоєно випуск сухої суміші "Фітовіт" для новонароджених дітей і старших, які страждають на алергію до коров'ячого молока і не переносять лактозу;
вироблялись сухі молочні розчинні напої з цикорієм: "Школярик", "Бадьорість", "Цикорна", в яких поєднуються цілющі властивості цикорію і молока, що дає вражаючі результати. Ці напої корисні в умовах забруднення навколишнього середовища, особливо, радіоактивного забруднення і призначені для всіх вікових груп населення;
освоєно виробництво продукту "Фортоген 15, 50,75" з підвищеним вмістом білку, котрі рекомендуються при великих фізичних навантаженнях, зокрема, спортсменам;
для різновікових груп населення виробляється молоко сухе незбиране з вітаміном "С".
“Стоять палаци і вокзали, і заводськії корпуси, ну а без мене, а без мене, тут нічого б не стояло, коли би не було мене!” (Із пісні 60-х років ХХ століття).
Ці слова з пісні, як нікого, стосуються Гавриленкова Миколи Протасовича, бо перелік зробленого за його керівництва та його власної ініціативи дуже і дуже красномовний.
В 1978 році на комбінаті було побудовано цех по виробництву сухого замінника незбираного молока, що дозволило перевести всі господарства сировинної зони на випоювання телят замінником незбираного молока замість рідких одвійок, передбачених нормами. Це дало можливість підвищити обсяги переробки молока, а господарствам знизити транспортні витрати та захворюваність тварин.
В цьому ж 1978 році побудовано на підприємстві автобазу на 60 автомашин, що забезпечує своєчасну доставку молока, обсяги закупівель якого постійно збільшувались.
За роки діяльності підприємства його очисні споруди взяли на себе очистку стічних вод не тільки промислових, а й від багатоповерхових житлових будинків, які були побудовані в м. Хорол, а також існуючого приватного сектору. Очисні споруди були реконструйовані із збільшенням потужностей майже вдвічі. Будівництво напірного колектору довжиною 6,5 км із станцією перекачки дозволило подавати стічні води підприємства безпосередньо на очисні споруди найкоротшим шляхом.
В 1985 році для покращення постачання незбираною та нежирною молочною продукцією населення по місцю знаходження в Семенівському районі було побудовано Оболонський молочний цех, який також виконував функції приймання та первинної обробки молока.
В зв'язку із збільшенням обсягів реалізації продукції були побудовані нові складські приміщення для зберігання готової продукції, що дало можливість підприємству працювати ритмічно і стабільно.
В 1990 році було досягнуто найбільший обсяг виробництва продуктів дитячого харчування в рік за всю історію існування комбінату - більше як 14 тисяч тон (при обсягу за проектом -10 тисяч тон). Обсяг закупівель молока за добу досягає 650-700 тон.
Постійно втілювалася в життя концепція технічного розвитку по всіх напрямках виробництва.
В 1986 році впроваджена лінія екструзійної сушки муки по новій технології, замість морально і фізично зношеної вальцевої сушилки. Це забезпечує високу якість продукції.
Побудована і пущена в експлуатацію повітряна компресорна. Якісне повітря потрібне для забезпечення роботи пневматичних приладів і засобів автоматики.,
В цьому ж році значною віхою було переведення котельної на спалювання газоподібного палива, проведена реконструкція котельної з встановленням додатково більш продуктивних котлів вітчизняного виробництва.
Це дозволило перевести на спалювання газового палива не тільки споживачів міста Хоролу, а й Хорольського району. Можна лише уявити, як нелегко було директору на той час отримати ліміти на газ, стільки треба було поїздити в Москву. Це може підтвердити і керівництво району, котре надавало посильну допомогу у вирішенні питання.
В 1986 році в з'язку з аварією на Чорнобильській АЕС на комбінаті проектується масштабна реконструкція, основна мета якої виробництво продуктів з радіопротекторними властивостями. Реконструкція була розпочата в 1988 році, але на жаль, їй не судилося здійснитися.
Однак, спеціалістами комбінату разом із науковцями з інституту харчування були розроблені і випускались продукти для новонароджених дітей до року, з додаванням таурину і лізоциму, котрі мали радіопротекторні властивості.
В продовження концепції розвитку підприємства в 1989-1990 роках змонтована нова вакуум-випарна установка, провідне обладнання без якого неможливе виробництво, а також закуплено і встановлено новий фасувальний автомат "БОШ", який замінив три старих фасувальних автомати "Хессер".
В 2005 році підприємство стало перед необхідністю реконструкції основного виробничого цеху - консервного. З січня по травень була проведена заміна основного технологічного обладнання, морально і фізично застарілої сушильної установки на конструктивно нову. Реконструкція проводиться за рахунок власних коштів підприємства, які акумулювались протягом декількох років, і вже в травні 2005 року працює на оновлених потужностях, не знижуючи обсягів реалізації продукції.
В 2007 році освоєно промислове виробництво швидкорозчинних безмолочних злакових каш "Малышка";
Впроваджена міжнародна система якості продукції ISO-9000-2001 і система безпеки продуктів харчування HACCP, котра являє собою інтегровану систему управління безпекою продуктів харчування і являється інструментом для безперервного поліпшення якості.
Для контролю за дитячими продуктами на комбінаті було створено новий підрозділ лабораторії, який займався визначенням пестицидів і солей важких металів в сировині. Перевірялась сировина, яка надходила від господарств, тим самим виключалась можливість потрапляння неякісної сировини на переробку.
В 1991 році комбінат виходить із складу ВВО "Союзконсервмолоко" і переходить під юрисдикцію України, після припинення існування СРСР.
В незалежній державі Україна з новими можливостями прийшли і нові труднощі. Проте, ні на один день підприємство не припинило своєї діяльності з виробництва дитячих продуктів, завдячуючи організаторським здібностям і здатності тверезо оцінювати ситуацію та передбачувати можливий хід подій Миколи Протасовича Гавриленкова.
Як добрий господарник Микола Протасович успішно працює на перспективу, ініціюючи вкладення більше 60 відсотків прибутків у модернізацію та переозброєння виробництва. Виробництво дитячих продуктів характеризується щорічним стабільним зростанням, починаючи з 2000 року.
Невичерпна енергія Миколи Протасовича звернена до працівників, на підвищення їх благополуччя і добробуту. І це органічна і невід'ємна складова розбудови індустрії дитячого харчування на Хорольському молококонсервному комбінаті дитячих продуктів. Мрійник-реаліст він задумав маленьке містечко для працівників підприємства в зеленій зоні, де недалеко і ставок, і ліс, а з іншого боку близько до роботи, щоб не користуватися транспортом. Тільки шість багатоповерхівок були збудовані його клопотами для працівників підприємства і їх сімей у мікрорайоні Молодіжний. Адже все робилося із розрахунку, що добре облаштоване житло і побут, забезпечення соціальною інфраструктурою, дошкільними і шкільними закладами спонукають людей трудитися з віддачею, забезпечать трудові династії. І все це втілилося в життя: житло з хорошим внутрішнім плануванням, дитячий садок-ясла, свого часу зразковий заклад в Полтавській області, загальноосвітня школа на 500 місць. На підприємстві протягом десятиліть успішно функціонували різноманітні галузі підсобного господарства, щоб забезпечити продуктами харчування їдальню на 100 місць, розташовану в збудованому за керівництва Миколи Протасовича адміністративному корпусі. В цьому ж корпусі і зал засідань на 350 місць, для проведення ділових та культурних заходів, як кажуть, не хлібом єдиним живе людина, їй потрібне духовне життя, змістовний відпочинок.
За значний особистий внесок у становлення і розвиток індустрії дитячого харчування в Україні, виробництво високоякісної конкурентоспроможної продукції, багаторічну самовіддану працю Гавриленкову Миколі Протасовичу присвоєно звання Герой України з врученням ордену Держави в листопаді 2004 року.
Микола Протасович завжди вважав, що цю високу нагороду поділяє і трудовий колектив Хорольського молококонсервного комбінату дитячих продуктів, керувати яким він мав честь.
Гавриленков Микола Протасович має такі нагороди: Почесна Грамота Президії Верховної Ради Білоруської РСР - 1974 р.; орден "ЗНАК ПОШАНИ" - 1977р.; почесне звання "Заслужений працівник промисловості Української РСР" - 1983 р.; орден ТРУДОВОГО ЧЕРВОНОГО ПРАПОРА - 1986р.; орден "ЗА ЗАСЛУГИ" ІІІ ступеня - 1997 р.; орден "ЗА ЗАСЛУГИ" ІІ ступеня - 2001р.
Срібна медаль Виставки досягнень в народному господарстві СРСР , Знак "Винахідник СРСР".
Медаль "За ефективне управління" Міжнародної громадської організації "Міжнародна кадрова академія" -2003 рік.
Почесні Грамоти, Подяки Кабінету Міністрів України, Полтавської обласної ради, Полтавської обласної адміністрації, Хорольської районної ради, Хорольської райдержадміністрації, Хорольської міської ради.
За допомогу і сприяння в будівництві Православної церкви в м.Хоролі був нагородженний орденом Святого Володимира 1 ступеня.
Микола Протасович депутат Хорольської районної ради з 1976 по 2014 рік, депутат Полтавської обласної ради двох скликань, член виконкому Хорольської міської ради 2008-2016 року. В округах, де він обирався депутатом районної ради, в м.Хоролі за його сприяння вирішувалося чимало важливих питань в інтересах людей і регіону.
Гавриленков Микола Протасович вніс вагомий вклад у розвиток міста і заслужено він є Почесним громадянином міста Хорола.
Вірте в людей, і вони зроблять все, щоб виправдати вашу довіру
Джон Максвелл
Як керіник, Микола Протасович тримає дистанцію із підлеглими, іноді буває суворий, але завжди дає простір для ініціативи, відкритий для спілкування. Не приховуючи, радіє всім добрим починанням, красивому, але з такою ж відкритістю не терпить ніяких проявів порушення дисципліни, непримиримий до порушників. В той же час, караючи, рідко вдавався до крайніх заходів, вірив у те, що людина здатна виправити помилки, усвідомити провину, вірить у вплив трудового колективу.
Не перестає вражати його сприйнятливість до всього нового, досконалого, та здатність об'єктивно і критично ставитися до власних здобутків.
В період початку розквіту комп`ютерізації, побувавши на спорідненому підприємстві в Білорусії по суто справам керівника, не міг не помітити прогрес в охопленні роботою на комп'ютерах працівників адміністрації, зокрема бухгалтерії. Це дало йому поштовх поставити аналогічне завдання перед працівниками підприємства, але більш широко, включаючи і виробництво, забезпечив матеріальну базу для того, щоб це реалізувати.
Буваючи з Миколою Протасовичем при вирішенні питань підприємства в різних інстанціях, як то Комітет Верховної Ради України з питань материнства і дитинства, чи в Міністерствах фінансів, економіки, Полтавській обласній адміністрації та інших, - ми, співробітники отримували урок, а сучасною мовою майстер-клас, як треба викласти проблему, прохання, обгрунтувати її, бути переконливим і отримати зворотній зв'язок, зацікавленість іншої сторони у її вирішенні. Він заохочував нас приймати участь в таких заходах, ініціювати їх, схвально відгукувався, коли це приносило результати. Після кожної своєї поїздки у "високі інстанції" наступного ранку на розширеному засіданні правління за участю спеціалістів він детально аналізував, що вдалося зробити, які це може мати позитивні наслідки для підприємства, а над чим ще варто працювати. Цього вимагав і від співробітників, коли вони повертались із робочих поїздок.
Микола Протасович, не зважаючи на зайнятість, не пропускав можливості спілкуватися з колективом, чи то були збори, чи в обідню перерву чи після роботи люди зібралися з якогось питання. Він обов'язково послухає, а потім і виступить. Промови-експромти у Миколи Протасовича були дуже переконливі. Тут він і завдання окреслить, і покритикує при необхідності, може й жартома, з притаманним йому почуттям гумору. Це завжди викликало повагу і симпатію в колективі, бо він практично знав всіх працівників.
І заняття спортом, і художня самодіяльність в колективі були в пошані. Микола Протасович особисто із задоволенням приймав участь у шахових турнірах, був великим прихильником і поціновувачем заводських талантів. Ми всі пишалися, коли силами наших артистів влаштовувалися великі концерти, як на підприємстві, так і в місті.
Свій же особистий вільний час Микола Протасович не шкодує і нині для догляду за бджолами, поринаючи у світ цих таємничих комах. Незмінними його уподобаннями були рибальство і полювання. Останнє, більше для контактів із природою і спілкування з любителями-мисливцями.
А спілкуватися з Миколою Протасовичем цікаво. Невичерпна криниця, з якої він бере розповіді, приклади з життя, повчальні байки та анекдоти, враження від прочитаних книжок, роздуми на найрізноманітніші теми.
Ризикуйте заради колективу. Бо хто не ризикує, той не виграє.
Самостійне господарювання було напруженим періодом життя колективу і його керівника, адже потрібно було здійснювати керівництво не тільки локально, але й вирішувати злободенні питання розвитку дитячого харчування на рівні області, в Міністерствах України, Кабінеті Міністрів України, Комітетах Верховної Ради України. Багато питань вдалося вирішити на користь підприємства, тобто продуктів дитячого харчування в Україні.
Не з власної ініціативи, а за рішенням Кабінету Міністрів України підприємству довелося змінити організаційно-правову форму. За рішенням Фонду державного майна України Хорольський орендний молококонсервний комбінат дитячих продуктів було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство "Хорольський молококонсервний комбінат дитячих продуктів". Але тільки виважена і мудра стратегія і тактика управління підприємством саме Гавриленкова Миколи Протасовича, як керівника, дозволила підійти до приватизації підприємства з найбільшою вигодою для колективу. При оцінці державною комісією з приватизації цілісного майнового комплексу підприємства за результатами його фінансово-господарської діяьності, - у організації орендарів (колектива підприємства) у власності зосередилось до 76% власності, які потім розподілились між окремими акціонерами згідно положення. Працівники підприємства отримали від приватизації реальні кошти і розпорядилися ними на свій розсуд. А чи багато людей в Україні можуть похвалитися такими результатами приватизації? При цьому підприємство успішно розвивалося, а більш як 750 працівників мали роботу. Стабільна прибуткова робота комбінату вносила свій вагомий внесок в економіку міста та району.
Робота - це головне в житті. Від усіх неприємностей, від усіх бід можна знайти тільки одне позбавлення - в роботі.
Ернест Міллер Хемінгуей.
Дуже важко вмістити в рамки нарису всю багатогранність особистості Миколи Протасовича. Але є такі аспекти життя людини, а якщо ця людина ще й топ-менеджер, без висвітлення яких загальний портрет втратив би свій колорит.
Мова піде про те, якого величезного значення надавав Микола Протасович сільському господарству, зокрема, молочному тваринництву, в житті підприємства.
Не може бути мови про якісні дитячі продукти без якісної сировини. А отже повинні бути найтісніші і дружні контакти з господарствами-постачальниками сировини. І вся його діяльність на посаді керівника тому підтвердженням. Не просто партнерські, а саме дружні стосунки склалися у нього з керівниками господарств декількох районів Полтавської області і навіть сусідніх областей. В часи, складні для підприємства, господарства "в борг" постачали молоко, а коли підприємство мало "вільну копійку", - воно авансувало господарствам закупівлю пального, добрив і т.інш.
Разом з керівниками господарств Микола Протасович ініціював і послідовно відстоював в Міністерствах і відомствах виділення державних бюджетних дотацій за виробництво молока, яке відповідало вимогам для виготовлення продуктів дитячого харчування (екологічно чистого молока), в господарствах, яким на державному рівні надавався такий статус. Отримані кошти направлялись на соціальний розвиток, потреби господарства.
І ще один штрих із життя. Відголос війни не покидає людину, коли вона навіть ще в дитинстві бачила це страхіття. А тим більше, коли рідний батько з першого дня війни на фронті. Колись Микола Протасович згадував почуту випадково розмову батьків. Це було тоді, коли батько із підрозділом, де воював, потрапив в оточення і вони з односельцями прибилися додому. Переночували. А вдосвіта мама проводжала чоловіка словами: "Іди, Протас, куди люди йдуть". І він йшов довгими днями і ночами війни, і так і не повернувся до рідної домівки, до своїх дітей. І могилу його не знайдено в чужім краю. Тож приїхавши в Хорол, коли Миколи Протасович побачив на повороті до молококзаводу занедбаний пам'ятник воїнам, серце його зайшлося і від болю, і від сорому, що так вшановується пам'ять захисників Вітчизни. Він зробив все, щоб поновити пам'ятник, облаштувати все належним чином, і підтримувати порядок біля могил воїнів.
Після реконструкції 2005 року підприємство стало привабливим з точки зору інвестицій. Але для подальшого повноцінного розвитку єдиного в Україні, унікального підприємства по виробництву сухих молочніх продуктів дитячого харчування необхідні були дуже вагомі інвестиції. Їх не міг внести на той час ні державний бюджет, ні саме підприємство. Вирішується питання про іноземного інвестора. Таким інвестором стає російська компанія ВАТ "Нутрінвест", в особі Сажинова Георгія Юрійовича, відомого російського виробника дитячого харчування, яка придбає контрольний пакет акцій. Микола Протасович категорично наполягає на тому, що пакет акцій буде продано лише за умови укладення одночасно з договором купівлі-продажу акцій договорів про спільну діяльність, інвестиціях і гарантіях сторін із розвитку Хорольського молоклоконсервного комбінату дитячих продуктів.
Договори про спільну діяльність є невід'ємною частиною договорів купівлі-продажу акцій. Згідно договору про спільну діяльність ВАТ "Нутрінвест" повинно внести в розвиток комбінату 5,0 млн.дол. США, в перерахунку по курсу гривні (на той час) -25,0 млн. грн., а ТОВ "Хорольський МКК ДП" -2,5 млн. дол.США чи в перерахунку на грн. - 12,5 млн.грн.
В травні 2007 року Микола Протасович обраний на посаду голови наглядової ради акціонерного товариства "Хорольський молококонсервний комбінат дитячих продуктів", вищого органу акціонерного товариства в період між зборами акціонерів. В 2009-2010 роках на прохання керівництва акціонерного товариства, наглядової ради і правління акціонерного товариства, як директор ТОВ "Хорольський МКК ДП" , акціонер, він придбав обладнання на суму 13,8 млн. грн. для технічного переозброєння цеху по виробництву дитячих продуктів.
Підприємство в другій половині 2010 року повністю переходить на випуск високотехнологічних дитячих продуктів, які не потребують варіння перед вживанням.
Це дозволило підприємству випускати продукцію, яка відповідає світовим стандартам, конкурентноспроможну, а відповідно таку, що користується попитом.
Стрімко зростають обсяги реалізації продукції, збільшується прибуток підприємства. Якщо на початку 2010 року підприємство було на межі банкрутства, то в 2011 році воно стабілізує роботу, а в 2012 році отримує більше 40 млн. чистого прибутку і все це, дякуючи закупці обладнання в рахунок інвестицій товариством з обмеженою відповідальністю "Хорольський МКК ДП", в якому і по даний час Микола Протасович є директором.
Але, на жаль, це обладнання по теперішній час не оформлене у встановленому порядку у відповідності до діючого законодавства України, як це було йому гарантовано в письмовій формі вищим керівництвом підприємства.
Загроза знищення підприємства, грубе порушення договірних зобов'язань примусили ТОВ "Хорольський МКК ДП" в квітні 2013 року звернутися до Господарського суду Полтавської області з позовом про визнання договорів купівлі-продажу акцій недійсними і повернути підприємство українському власнику.
Господарський суд в Полтавській області 05.02.2014 року приймає рішення, в якому визнає недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів (акцій). Але при оскарженні рішення відповідачем, московською компанією, Харківський апеляційний господарський суд 02.04.2014 р. відміняє рішення Господарського суду в Полтавській області.
На превеликий жаль правосуддя України віднеслося абсолютно байдуже до невиконання іноземним інвестором своїх зобов'язань перед українським виробником дитячого харчування, не переймаючись тим, що за невиконанням зобов'язань інвестора благополуччя пересічних українців, їх забезпечення роботою і реалізація права на достойне життя.
З січня 2014 року Микола Протасович офіційно не працює в акціонерному товаристві, але постійно тримає в полі зору діяльність підприємства, так як це його творіння, котрому він присвятив своє життя.
Для Миколи Протасовича робота залишається сенсом життя. Він займається різновекторною діяльністю, завжди в дорозі.
А дорогу подолає, той, хто йде!
Ніна Вікторівна Доброгорська
Олександр Соломонович Любінський
Любов Михайлівна Подать
Катерина Леонідівна Рахно,
ветерани підприємства.


СИЛЬНА, СПОРТИВНА, ВІДВАЖНА І ВОДНОЧАС ЧАРІВНА ЖІНКА


Секрет довголіття цієї жінки у спілку-ванні з людьми, щирості, доброті, роботі і здоровому способі життя. Усе своє життя вона сповідувала добро, любов до праці, віру у краще майбутнє. Завжди знала, що немає нічого святішого за батьків, запашний хліб на столі та Батьківщину. Під час спільної розмови, жінка-трудівниця розповіла про свій життєвий шлях, поділилась спогадами про свої щедро насичені подіями роки, та побажала нашим читачам усіляких гараздів, довголіття при доброму здоров'ї та настрої.
Озимок Марія Петрівна народилася 28 травня 1928 року у багатодітній родині. Батьки Петро Лазарович та Катерина Паримонівна Біленки мали двох доньок і чотирьох синів. У розкошах не жили, але й не дуже бідували, якось тяглись всі гуртом. Один одного підтримували, допомагали батькам по господарству й працювали у полі. Любов до спорту і фізичного виховання була у Марійки ще зі шкільних років. Разом із братами, однокласниками та сусідськими хлопчаками дівчинка грала у футбол на рівні з ними. Така хлопчача загартованість, послугувала у подальшому житті її стійкому характеру, мужній витримці і настирливості до перемоги.
Спортивні змагання і перемоги
Марія Петрівна у роки юності брала активну участь у різних видах спорту. Серед них були: велоспорт, їзда на лижах, плавання, легка атлетика. Одного разу з нею трапився досить прикрий випадок, який поставив крапку на подальшому занятті спортом.
-Збірну команду Полтавської області представляли учасники з різних районів, - пригадує із сумом у голосі жінка. - Це були змагання з лижних перегонів у місті Кременець Тернопільської області. Проїжджаючи на швидкості схили лижної траси, учасниця, що їхала попереду мене - впала. Намагаючись квапливо встати, вона спиралася на лижні палиці. Дистанція між нами була незначна, тому шансу з'їхати в бік і обминути раптову перешкоду не було жодного. Як все було, точно не пам'ятаю, бо після падіння втратила свідомість. Розповідала потім моя знайома, одна із учасниць заїзду, що падаючи, я кілька раз перекинулася і завмерла, лежачи на снігу. Довкола збіглися люди. Мене забрали до лікарні. Як наслідок - сильно травмована нога в коліні та порвані зв'язки. Опісля була ще не одна операція, тривала реабілітація, але зі спортивною кар'єрою довелося розпрощатися. Та я не впала у відчай, а навпаки - змирилася і перегорнула далі цю повчальну сторінку мого життя, - розповідає жінка-ветеран.
Зараз у неї залишилися лише спогади, медалі, нагороди і відзнаки за призові місця із різних видів спорту. Неодноразовою чемпіонкою обласних і міжобласних змагань з лижного, велосипедного спорту та легкої атлетики ставала юна красуня Маруся, так її лагідно називали друзі. Адже кучерява темноволоса дівчина була завжди душею компанії. Розвеселить, коли сумно, підкаже, коли щось не виходить, зарядить позитивними емоціями на весь день. Такі веселі риси характеру і відмінне почуття гумору збереглися у Марії Петрівни протягом усього життя, які передала і своїм нащадкам.
Робочі будні і родина
Свого часу жінка вивчилася на лаборанта, але на місцевому маслозаводі за спеціальністю працювала недовго. Більшість свого трудового стажу Марія Петрівна віддала роботі в охороні на різних хорольських підприємствах: плодоовочевому заводі, бурякоприймальному пункті та на асфальтобетонному заводі, на якому після виходу на пенсію у 1983 році продовжувала робити ще понад десять років. Разом із колегами по роботі Марія Петрівна брала участь у самодіяльній аматорській групі, де грала на гармошці. Організовано їздили із запальними виступами по сільських клубах району давати концерти. Насиченим і життєрадісним було життя у ті часи.
Протягом 1950-60 років Марія Біленко (дівоче прізвище) робила охоронником на бурякопункті, що знаходився навпроти залізничної станції Хорол. У радянські часи, у другій половині 50-х років, багатьох працівників направляли на освоєння цілини задля покращення продуктивності сільського господарства та збільшення виробництва зерна. Марія Петрівна зі своїми колегами потрапили на три місяці до Кустанайської області у Казахстан, покоряти цілинні землі. Довгострокове відрядження для кожного було не лише звитяжною працею, а й романтичним покликом душі. Саме тут, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного дому, Марія Петрівна познайомилася із майбутнім чоловіком із західної України Михайлом Юрійовичем. Почуття взаємного кохання спалахнули іскорками у серцях молодих однолітків. Ось так, лише подолавши таку величезну відстань, доля розпорядилася поєднати дві закохані душі.
Михайло Озимок довго не зважаючи, залишив рідних на Львівщині і подався за покликом серця до коханої Марії у Хорол. Тут він влаштувався трактористом на бурякопункт, де працювала кохана. Невдовзі молода пара стала на весільний рушник. А в останній день 1960 року, у подружжя Озимок народилася чарівна донечка Галинка. Відтоді сімейна пара переїхала у новопридбаний будинок у село Штомпелівка. Обжилися, вели господарство, займалися городництвом, трудилися заради благополуччя і кращого життя.
Зараз, будучи на порозі свого 90-літнього ювілею, спортсменка-довгожителька Марія Петрівна Озимок частенько жартує і радіє щасливій родині, яка оточує її своїм теплом, увагою і любов'ю. Завдячує жінка-ветеран своїй доньці і зятеві за підтримку і турботу, онукам Світлані і Миколі - за доброту і чесність, адже вони вже самоствердились у житті та стали гідними поваги людьми. Дуже любить бабуся свою улюблену правнучку Вікусю, яка нині навчається у 4 класі Хорольської гімназії. Завжди вчить малечу бути справедливою і доброю у своїх вчинках і діях, а вона навзаєм підбадьорює бабусю веселою забавкою і добрим словом.


На сторожі здоров`я людей


Вечірні перегони містом закінчилися трагічно. Бідолаха-мотоцикліст на всій швидкості врізався у перешкоду, вилетів із сідла, перелетів через руль і з усієї сили вдарився животом об бордюру. Після такої страшної ДТП молодий хлопець опинився на межі між життям і смертю. Доля юнака вирішувалася на небесах і в операційній залі хірургічного відділення Хорольської лікарні.

…Спокій затишного домашнього вечора Олени Петрівни Безбах перервав дзвінок на мобільний. Пані Олену терміново викликали на роботу. За десять хвилин жінка вже стояла біля операційної, а ще за п`ять разом із Михайлом Васильовичем Виноградом схилилася над знівеченим тілом горе-мотоцикліста. Крововиливи і гематоми були найменшою із проблем, виявленою хірургами. Пошкоджена селезінка не підлягала лікуванню. Лікарі вирішили, що єдино можливий варіант врятувати хлопцеві життя - видалити пошкоджений орган. У ході операції треба було уважно оглянути усю черевну порожнину: чи не сховалася десь загроза життю людини, що лежить на операційному столі. Михайло Васильович і Олена Петрівна змогли зняти хірургічні маски зі своїх облич лише на світанку. А через півтори години - ранок. Починається новий робочий день. Вже інші люди чекають допомоги лікарів.
Роман Олени Петрівни Безбах із медициною виник на початку 2000-х років. Зовсім юна випускниця школи свою першу професію здобувала у медичному училищі міста Тульчин. На заняття не йшла, летіла. Мов на побачення. Уже з першого семестру зрозуміла, що знайшла своє місце у житті. Працювала, як і вчилася: із задоволенням. Після училища дівчину поставили на роботу сільським фельдшером. Фельдшер у віддаленому селі це і терапевт, і педіатр, і окуліст. До фельдшера селяни йдуть із найрізноманітнішими проблемами. Олена не відмовляла нікому. Виконувала процедури, що лікарі хворому прописали, подекуди і сама лікування призначала. Переймалася чужою бідою, старалася допомогти тим, хто звертався за допомогою у ФАП. А сама все частіше ловила себе на думці, що треба далі вчитися медицині. Ці думки переросли у мрію про медичний інститут. Здавала екзамени зовнішнього незалежного оцінювання, а документи подавала аж у три вузи. Оцінки на ЗНО отримала такі, що пройшла у всі три. Мусила обирати. Зупинилася на Полтавській стоматакадемії. Від рідної Вінничини далеченько, зате по грошам за навчання - прийнятно. Далеко від дому жити важко. І Вінниця, і Полтава - то все Україна. Але й звичаї у кожному краї свої і говірка різниться. От взяти хоча б оформлення історії хвороби. При внутрішній черевній кровотечі хворий намагається сісти. Його кладуть, а він сідає. Так людині легше переносити біль. Такий симптом має у медицині спеціальну назву: Ванька-встанька. Хоча це російська назва, полтавські лікарі широко нею послуговуються. А Олена у діагнозі зазначила українською: Іванець-киванець. Професори читають Оленин діагноз, здивовано піднімають брови, товариші студенти іронічно підсміюються. А їй, молодій, до того досадно, хоч плач. Вона ж послуговується щирою українською мовою. Згодом потроху звикла. П`ять курсів навчання, та інтернатура, та практика зробили із Олени справжню полтавку. Майже кожного року їде Олена Петрівна в рідне містечко. Там збираються однокласники. Багатьох доля розкидала світами: і по Україні, і за кордоном. При будь-якій зустрічі просять: "Лєна, приготуй для компанії полтавських галушок". Сприймають її як полтавку.
Жити далеко від батьків не легко. Старалася їм допомогти, шукала де себе застосувати на практиці. Як-не-як у кишені диплом фельдшера мала. Після занять підробляла. А згодом попросилася на чергування у 2 міську лікарню. За цю роботу не платили, але школою вона була гарною. Друга міська звела нашу студентку із Володимиром Мартиновичем Ляхом. Старожили Покровської Багачки знають цього чоловіка. Він родом із їхнього села. Володимир Мартинович став для дівчини, що жила мрією про медицину, і учителем, і порадником, і наставником. Спочатку брав Олену із собою в операційну залу. Дівчина стояла поруч із досвідченим хірургом, жадібно ловила поглядом кожен його рух. З часом наставник довірив своїй учениці асистувати на операціях. Один тільки Бог знає як молода лікарка старалася не підвести свого учителя, виправдати його довіру. А моментів усяких було чимало. Дуже не просто, наприклад, навчитися зшивати м`язові тканини. У хірургії кожен шов завершуються вузликом. В`язати його - ціле мистецтво. Занадто сильно затягувати нитку не можна: проріже тканину людської плоті. Не дотягнеш - грижа вилізе. Олену Володимир Мартинович тренував на м`ясі. Купувала свіжину і практикувалася на ній аж до судоми у пальцях. Нарешті вимогливий учитель сказав: "Оце вже добре". Перейшла до складнішого етапу: накладала шви на шматки голандського сиру. А позатим - операції, операції, операції. Вчилася як треба діяти у тій чи іншій ситуації, запам`ятовувала послідовність дій. Вчилася і мріяла про той час, коли їй довірять самостійно оперувати пацієнта. Так проходили місяці, спливали роки. Аж наприкінці четвертого курсу почула Олена фразу, якою навіть уві сні марила. "Колего, завтра апендиктомія - ваша. Я вам асистую", - вдивляючись в очі своєї учениці промовив Володимир Лях. Хотів зрозуміти чи не помилився, довіряючи таку відповідальну роботу. Те, що з цієї дівчини буде толок Володимир Мартинович зрозумів давно. Переконався, що вона народилася із скальпелем у руці. А от чи зумів підготувати її морально? Тримати у руках печінку живої людини, або доторкатися до живих нирок - це величезна моральна нагрузка. Її треба витримувати.
Олена заснула тільки під ранок. Отак хвилювалася, щоб не схибити під час операції. Як для фахівців, то операція це не дуже складна: апендиктомія. То лікарі так по-своєму називають видалення апендициту. На щастя все пройшло як по писаному. З тією своєю першою пацієнткою Олена Петрівна спілкується і донині. Вона - теж лікарка. Вийшла заміж за військового. За чоловіком поїхала у Вінницю. Отак полтавська жінка стала вінницькою лікаркою, а доньку вінницьких рівнин доля завела на Полтавщину. Цікавими бувають вивороти долі. Після закінчення інституту студенти-медики проходять інтернатуру. Тим, хто далекий від медицини, поясню. Інтернатура - це коли молоді лікарі починають надавати допомогу хворим, але роблять це під наглядом старших колег. Оцю саму інтернатуру Олена Петрівна проходила при другій Полтавській лікарні. Свою першу самостійну операцію пам`ятає добре. Оперувала проривну виразку шлунку. Асистував їй молодий інтерн, а Володимир Мартинович відійшов убік. "Починай працювати самостійно. Я ж не буду постійно біля тебе стояти",- зауважив наставник. Почала і запрацювала.
Доки Олена Петрівна зростала у Полтаві як хірург, у Хоролі життя йшло за своїм розкладом. І доходило воно до того, що вимальовувалися перспективи дефіциту лікарів. Головний лікар районної лікарні турбував районну владу: "Давайте думати як залучити у район молодих фахівців". І ось що надумали. За кошти районного бюджету відремонтували безгосподарну будівлю, провели туди газ, воду і обладнали житлові квартири. Ці квартири вирішили надати лікарям, котрі погодяться працювати у Хорольській лікарні. Тепер інше питання - хто з молодих лікарів погодиться їхати в Хорол? М.В. Виноград ноги в руки - і в мед академію у Полтаву. Спитав поради у свого давнього знайомого, колеги, хірурга міської лікарні № 2 чи не має він на прикметі тямущого хірурга. Йому порадили Олену Безбах. Як ви здогадалися Михайло Васильович питав поради у Володимира Мартиновича Ляха.
Перший візит у Хорол Олену Петрівну приємно вразив. Михайло Васильович водив молоду колегу лікарнею, показав хірургію, розповідав про плани і перспективи для молодих лікарів. А вона слухала і дивувалася як в Хорольській лікарні усе продумано, чітко організовано і сплановано. Побували і в районній раді, оглянули нове житло - приємні емоції в душі бурлили. Сумнівів у Олени Петрівни не було. Хорол - це те місто, де можна працювати і розвиватися як фахівцю. Це захоплювало молодих. За операційний стіл у Хоролі стала з Анатолієм Івановичем Толмачовим. Тоді дуже здивувалася, що у простому райцентрі роблять операції такого рівня складності. У Полтаві на подібні операції кличуть професорів. У Хоролі лікар О.П. Безбах знайшла свою долю. По-людськи уважні і добрі, а професійно - загартовані і кваліфіковані колеги Володимир Михайлович Глущенко і Віталій Володимирович Цилюрик завжди при потребі прийдуть на допомогу. Далекоглядні керівники зроблять усе, щоб були достойні умови для сучасного лікування хворих.
Маленька Тетянка - Боже благословіння родини Безбах - і маму, і татка бачить не дуже часто. Але дитина розуміє її батьки - хірурги. Вони стоять на сторожі людського здоров`я.


З вимогою до себе і повагою до людей


Тридцять п`ятий рік поспіль вона щоденно переступає поріг Хорольської районної лікарні, східцями піднімається на другий поверх, заходить в адміністративне крило і займає місце за робочим столом. Вона - начальник відділу кадрів ЦРЛ Валентина Дмитрівна Курило. Зізнаюся читачам, що на самому початку нашої розмови пані Валентина чималенько здивувала мене. "Тридцять п`ять років лікарнянського стажу? Звідки? На вигляд самій співрозмовниці років сорок п`ять - сорок шість…", - подумав я, кидаючи оком на Валентину Дмитрівну. Але помилки не було. На початку 80-х років, зовсім молодою і недосвідченою, Валентина Курило взяла до рук особові справи працівників районної лікарні. Тоді на обліку у відділ кадрів перебувало 810 працівників. Лікарі, середній і молодший персонал усього району, технічні працівники - усіх треба було знати, обставини трудової біографії вивчити. І вона справилася. Уже через кілька місяців до кожного із своїх колег могла звернутися на ім`я, по-батькові.

Трудовий стаж дівчина із присульського села Березняки починала на Хорольському елеваторі. Туди приїхала разом із коханим чоловіком за розподілом. Обоє вчилися в Одеському механіко-технічному технікумі. Її Василя Івановича призначили енергетиком, а саму - у насіннєву лабораторію. Людина планує своє життя, а зірки над її головою можуть складатися відмінно від тих планів. Так і у героїні нашої розповіді. Вчилася на технолога, а доля привела до роботи з документами і законами. Валя йшла на роботу інспектором відділу кадрів, а вже через рік стала начальником відділу. Одну працівницю скоротили і Валентина всю роботу прийняла на свої плечі. Щоб глибоко осягнути свою ділянку роботи, багато читала. Це зараз є в кого поради спитати. Ольга Василівна Ладур - молодий, але обізнаний юрисконсульт. А тоді треба було самій усі закони знати. Як правильно оформити прийом на роботу, які документи слід підготувати для відпустки, як здійснюється переведення або звільнення. Усе це треба було знати, орієнтуватися у статтях і пунктах законів. Бо від грамотно оформлених документів залежить і заробітна плата, і стаж, і пенсія. У відділ кадрів працівник йде із своїм баченням ситуації, кожен намагається діяти на власний розсуд. А начальник відділу кадрів має усі плани своїх колег вкласти у русло закону. Інколи люди розуміють це, дослухаються до думки фахівця. Але буває й по-іншому. Шумлять, переконують, прагнуть-таки зробити по-своєму.
Отут починається мистецтво кадровика: тихо, спокійно, по-інтелегентному переконати співрозмовника, довести до його відома можливі варіанти дій і допомогти обрати із них оптимальний.
"Працювати було не важко. Дружній колектив бухгалтерії, статистики, інженерної служби додавав сил. Завжди підтримували один одного, допомагали, цікавилися життям друзів-колег, - згадує Валентина Дмитрівна Курило. - Робили багато. Колись на роботу приходила у звичайну хату. Половина будівлі - адміністративні служби лікарні, інша половина - житлова квартира. А тепер погляньте - який сучасний адміністративний поверх. Це все з ініціативи головного лікаря М.В. Винограда і завдяки зусиллям колективу. Життя несе багато змін, осучаснюється. Пам`ятаю, як проводили комп`ютеризацію діловодства в галузі кадрової роботи. Треба було в короткі терміни освоїти програму реєстру медичних кадрів, котру навіть Київ "бачить". А для багатьох комп`ютери у ті часи були заморським дивом. Ці зміни примусили багатьох кадровиків медустанов області покинути роботу. Тоді розрахувалася чи не третя частина працівників. Мені ж допомогла донечка. Вона з комп`ютером на "ти" і мене навчила". Валентина Дмитрівна - не з тих людей, що відступають перед труднощами і бояться роботи, її характер ще з дитинства загартувало село. Матуся - Євгенія Миколаївна Кузуб все життя пропрацювала на фермі. О четвертій ранку - мама Женя вже біля колгоспних корівок, 8 вечора - а вона ще біля своїх підопічних. Усі ми знаємо скільки фізичних сил забирає догляд за тваринами. Для хатніх справ їх майже не залишалося. Уся хатня робота і господарство було на відповідальності Валентини і її сестри. Дівчата змалечку на грядці працювали, мамі на кухні допомагали. Святом дитинства для дівчат були гостини у бабусі. Бабуся Оля готувала неперевершений за смаком борщ. А її лапасті варенички із домашньою ряжанкою були вершиною кулінарного мистецтва, тішили і смак, і очі.
Високий і почесний "ранг" бабусі Валентина Дмитрівна має вже й сама. Онучечку любить, може, навіть більше за донечок. Дивиться на неї, а перед очима стає власна молодість. Де ті роки взялися? Не зчулася, як вони пролетіли.
Ось наче вчора стоїть вона, зовсім юна дівчинка, на автобусній зупинці у рідних Березняках. Лагідне весняне сонечко перебирає теплими промінчиками ніжні листочки, серед гілля вищебечують пташки, а серце виривається із грудей від дивовижної енергії, що сповнює навколишній світ.
На фоні весняної зелені постає хлоп`яча фігура. Юнак йде до зупинки. Цікаво, хто це? Валя ніколи не бачила того хлопця. Виявляється земляк… Василь, Василько… Стрункий, ясноокий, прикипів поглядом до її обличчя. Дівча зашарілося, відвернулося. Ой, Валюшко, даремно соромишся, даремно очі відвертаєш. То ж не просто Василь. То - доля твоя!
Сплелися їхні шляхи назавжди. В Одесу поїхали вчитися - разом. Студентська дружба переросла у кохання. Побачення при вечірній зорі, троянди, палкі слова і зітхання закінчилися гучним весіллям. Кілька днів гуляли усі Березняки. Василеві батьки - теж колгоспники. Мудрі люди. Мама - свекруха раділа "Жениться - правильно робить. Чоловік для сім`ї повинен жити". Наче учора із своїм Василиком на весільний рушник ставала, а вже й до рубінового весілля дожили.
Шумлять роки своїми крилами над нашими головами. Несуть нам досвід і здобутки. А Валентині Дмитрівні Курило - ще й людську повагу. Її портрет занесено на районну Дошку пошани. Люди - трудівники шануються суспільством.


Чверть століття - у прекрасному колективі Хорольської мехпекарні


Доля людини, як і підприємства будь-якої форми власності багато у чому залежить від вибору, обраного напрямку життя і розвитку. Тож, коли жителі міста та району говорять про гарні хлібобулочні вибори, нині дуже популярну кондитерську продукцію, - мають на увазі злагоджений колектив професіоналів своєї справи Хорольської механізованої пекарні, його директора Людмилу Керекилицю.
Вісімдесят відсотків колективу пекарні - це жінки. А тому, з особливою повагою хотілося б звернулися і подякувати їм за роботу. За присвячене ними життя й особисте та професійне натхнення, що утілюється у хлібобулочних, та особливо, кондитерських виробах. З цієї ж гарної і приємної нагоди, Міжнародного жіночого дня 8 Березня, хотілося б розповісти про одну із жінок, яка уже четверть століття присвятила праці, колективу і, загалом, розвитку підприємства - сьогодні, це приватне підприємство "Хорольська механізована пекарня", - головного бухгалтера Носенко Валентину Григорівну. У 2017 році її портрет був занесений на районну Дошку пошани. А напередодні - присвоєні почесні відзнаки: галузевий знак пошани і звання "Заслужений пекар України".
Розпочала Валентина Григорівна свій професійний шлях бухгалтера, як молодий фахівець, у колективі колишнього міського автопарку. Згодом, після його закриття працювала у податковій інспекції. "Практично з перших днів зрозуміла, що то не моє, - засвідчує під час розмови В.Г. Носенко. - Робота інспектора податкової служби, до кола обов'язків якого належало проводити перевірки на підприємствах та організаціях району. Хоча… Зізнаючись відверто, саме під час однієї з таких перевірок доля подарувала мені можливість познайомитись із директором Хорольської мехпекарні Іваном Купріяновичем Бондаренком. Пізніше, так склалося, - саме він і запросив мене на роботу. Спочатку тимчасово, на час відсутності основного працівника, пізніше - на постійній основі. Відтоді, від 6 червня 1995 року й дотепер я стала частиною прекрасного, дружного, цілеспрямованого колективу. І я цим пишаюся. Адже ми разом робимо таку необхідну і потрібну справу для кожного жителя нашого району".
Зі щирою сердечністю, розповідаючи про початок роботи у колективі механізованої пекарні, Валентина Григорівна із вдячністю і повагою говорить про колег, з ким безпосередньо працювала. Це - Бондаренко Іван Купріянович, Колісник Ольга Іванівна, Манженко Євгенія Василівна, Соколик Галина Іванівна, Хіміч Алла Василівна, Кравченко Світлана Борисівна. На жаль, через брак газетної площі ми не можемо згадати всіх колег та добрих друзів. Тому що, як і в кожної людини, професійне життя Валентини Григорівни було зіткано, і продовжує міцно поєднуватися і переплітатися з багатьма життєвими долями її колег, друзів, знайомих.
З нагоди Міжнародного жіночого дня 8 Березня, свята весни, доброти та щирості жіночого серця, Валентина Григорівна Носенко адресує всім колегам-жінкам та жителькам району найкращі побажання добра, здоров'я, чистого мирного неба, благополуччя та достатку, тепла родинного вогнища. Окремі слова-привітання - керівникам ПП "Хорольська механізована пекарня" - генеральному директору Ірині Іванівні Верхогляд, директору Людмилі Петрівні Керекилиці за щоденне взаєморозуміння, підтримку працівників і колективу, їх щоденну працю. Сьогодні, саме вони, очолюючи підприємство, продовжують високі і славні традиції підприємства, активно працюють над покращенням якості та конкурентоспроможності продукції, як на території району, так і області.
Зі святом 8 Березня, дорогі жінки! Нехай завжди Ваша доля буде світлою, сповненою добра, любові, поваги і підтримки ваших чоловіків, рідних, близьких, знайомих, колег.


РОБОТА СЛІДЧОГО - СВІДОМИЙ ВИБІР У ЖИТТІ


Працювати слідчим може не кожен, навіть дуже здібний правоохоронець. Для цього спеціально підбираються люди з особливими характе-ристиками, головними з яких є об'єктивність та вміння аналітично мислити. Саме здатність відсторонитися від ситуації та побачити загальну картину є головним у будь-якому розслідуванні. Успіх роботи слідчого залежить безпосередньо від його особистих якостей. Людина, що володіє глибокою інтуїцією, може стати справжнім професіоналом.
Головним завданням слідчих є проведення досудового розслідування кримінальних діянь, тобто збір максимальної кількості доказів, які потім передаються у суд. Сучасні слідчі досить освічені, мають у роботі цілий арсенал спеціальних підходів і методів, вони ведуть боротьбу з криміналом. Для розслідування кримінальних справ на працівників правоохоронних органів покладається величезна відповідальність. Як правило, це група професіоналів із експертів, співробітників оперативних служб, кінологів, дільничних інспекторів та інших спеціалістів, необхідних для розслідування конкретного випадку. Керування над цією групою здійснює саме слідчий. Він оглядає місце події, допитує свідків, складає протокол на підставі отриманих даних, дає вказівки, доручення співробітникам. Зібравши всі дані, слідчий приймає рішення про відкриття кримінального провадження.
У сучасному світі багато жінок працюють на відповідальних, і часом не властивих жіночій сутності посадах, не поступаючись при цьому ні мужності, ні героїзму чоловіків. Одним з таких напрямків діяльності є служба в поліції. Жінки у погонах виконують складні, пов'язані з ризиком, завдання. Висока емоційна напруженість праці накладає певний відбиток на людей, які обрали цю професію.
У Хорольському відділі поліції ГУНП в Полтавській області працює чарівна жінка в погонах, старший слідчий слідчого відділення капітан поліції Юлія Хоменко, яка уже 8 років несе службу в органах внутрішніх справ.
Юлія Василівна родом із Великобагачанського району. Має вищу юридичну освіту: навчалась у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого на слідчо-криміналістичному факультеті протягом 2005-2010 років. У Хорольський райвідділ поліції була призначена на посаду слідчого з 29 березня 2010 року. Така непроста професія - мрія дитинства. Дівчинці дуже подобалася форма правоохоронців, а головне - нестримне бажання допомагати людям.
Слідча зізнається, що у повсякденній роботі їй доводиться проявляти чоловічий характер, бути суворою та наполегливою, вимогливою та справедливою. Її робота змушує завжди бути у формі: вивчати щось нове, стримано ставитися до будь-яких несподіванок, не показувати своїх почуттів стороннім.
-Якщо казати коротко, то робота слідчого - це доказ провини злочинця або прийняття рішення про те, що підозрюваний не винен. Працюючи вже тривалий час слідчим, щораз бачу людське горе потерпілих людей і цинізм злочинців, - розповідає Юлія, - бачу несправедливість, якої дуже багато в нашому суспільстві, та попри все - намагаюся добиватися правди.
Розслідування злочинів - це мистецтво, що вимагає від слідчого здатності помічати будь-які дрібниці, які об'єднуються в один ланцюжок узагальнень. Щоб розкрити злочин, спочатку складається план, відпрацьовуються попередні версії. Потім здійснюється виснажливий процес допиту свідків, слідчих експериментів, повторного огляду місця події і багато іншого. Мені часто доводиться спілкуватися з громадянами, хоча в більшості випадків такі "зустрічі" проводяться під час допиту (ст. 224 КПК). Це слідча дія, у процесі якої слідчий отримує від особи, яка володіє відомостями, що мають значення в кримінальній справі (свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного), словесну інформацію про обставини події злочину та інші факти, які мають значення для встановлення об'єктивної істини і забезпечення правильного застосування закону. Для того, щоб перевірити і уточнити відомості, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, як слідчий, я маю право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Обов'язки слідчого полягають не тільки в огляді місця події. Наша щоденна праця пов'язана з оформленням величезного числа документів. Переважна більшість часу витрачається саме на письмовий супровід справ, - розповідає про свої буденні справи капітан поліції Ю.В. Хоменко.
За добросовісне виконання професійних обов'язків у 2017 році Юлія Василівна Хоменко отримала відомчу заохочувальну відзнаку - нагрудний знак "За відзнаку у службі".
Звичайно, робота поліцейського забирає багато часу і сил. Іноді їм доводиться працювати без вихідних і свят, серед ночі виїжджати на місце події. Вільного часу на особисте життя практично не вистачає. Але з усіма викликами професії жінка в погонах змушена миритися, і вірить, що немає таких перепон, які людина не в силах подолати. Робота слідчого дуже цікава і захоплююча, а кожне кримінальне провадження - ціла головоломка, яку необхідно обов'язково вирішити. За час своєї служби Юлія Василівна розслідувала велику кількість кримінальних справ, кожна з яких вимагала ретельного аналізу. Вона переконана, що найголовніше в її роботі - уміння йти на компроміс, і впевнена, що у слідчому відділі Хорольського відділу поліції працюють віддані і відповідальні співробітники, які вміють до кінця проявляти принциповість.


"Свою долю і життя присвятила родині і вихованцям садочку"


Село Зимовище, за шість кілометрів від Чорнобильської атомної електростанції, і радгосп "Прип'ятський" поєднали долі двох людей. Валентина Федорівна на той час працювала у сфері роздрібної торгівлі продавцем, а Віктор Олексійович - після закінчення навчання працював на посаді агронома у місцевому агроформуванні. Вони лише починали свій шлях, як у власному, так і професійному житті.

Доля подарувала їм приємну зустріч. Незабаром після знайомства, у 1973 році, Валентина Федорівна прийняла пропозицію руки і серця. Пам'ятного дня для кожного із них, 2 січня, вони поєднали долі на вишитому весільному рушнику, створивши молоду родину - Гапули. А вже через рік Бог подарував їм велике щастя - у них народилася донечка, яку назвали Танею. Віктора Олексійовича не покидала думка повернення до рідного краю, на Полтавщину. Дружина підтримала чоловіка. Вже через рік, з маленькою донечкою вони повертаються на Хорольщину.
Із 1975 року Валентина Федорівна, якщо так можна сказати, почала рахувати відлік свого нового життя у Хоролі: знайомилася із людьми, культурою, побутом, традиціями. Адже її рід брав початок із Білорусії, Гомельської області села Гдінь.
"Коли переїхали, спочатку жили на квартирі. Перші два з половиною роки працювала на молококонсервному заводі, - пригадує Валентина Федорівна. - Потім пішла у декретну відпустку. У 1978 році народився син Юрій. Після декрету не повернулася на попереднє місце роботи…"
Зі щирою усмішкою на устах Валентина Федорівна пригадує 1980-й рік, свій перший день роботи помічником вихователя у яслах-садку "Дзвіночок", дитячі погляди, усмішки, чудову і захопливу їх метушню… Ніщо не можна порівняти з цими спогадами, емоціями. Саме тоді, роблячи перші кроки у турботі за малечею, вихованні, підтримці друзів та колег, вона вирішує спрямувати своє життя на професійну стежину вчителя. Обрала Кременчуцьке педагогічне училище. Саме там, як зізнається зараз, висока професійність із високими вимогами до кожного студента дали ґрунтовний багаж знань, як для майбутнього педагога і психолога. "Я дякую викладачам за те, що відкрили переді мною широкий і неосяжний світ педагогічної майстерності, створили міцний фундамент для подальшого професійного росту педагога дошкільної освіти", - говорить Валентина Гапула.
1987 року Валентина Федорівна позитивно відгукується на запрошення на роботу завідуючої ДНЗ ясел-садка "Яблунька" Т.М. Мартинюк Дошкільний навчальний заклад, діти, відкривають перед вихователем новий світ їхніх бажань та захоплення. У кожного він, різнобарвний, запальний чи відносно скромний. Але всіх їх завжди об'єднує прагнення до навчання, пізнання, розвитку. Перші незабутні вчителі та наставники - це вихователі дитячих садочків. "Навчання у ігровій формі, конкурси та вікторини, цікава робота у прикладній творчості, літери та слова - це перші кроки до школи, до пізнання нового, - говорить вихователь ясла-садка Валентина Гапула. - Дитина має щодня чомусь навчатися, пізнавати навколишній світ, створювати правильні асоціації між словами та їх значенням. Велика увага приділяється співпраці з батьками, - виховання і додаткових вправ у комфортному середовищі. Адже, тільки у такому випадку можливо досягти правильного розвитку й корекції поведінки дитини".
Знання і досвід досягаються у щоденній праці. У Валентини Федорівни - це понад три десятиріччя роботи з дітьми, професіоналами педагогічної справи - колективом ДНЗ ясел-садка "Яблунька". З приємністю і великою повагою Валентина Федорівна говорить про них, своїх наставників і колег: Г.М. Дем'яненко, Г.М. Федосову, Л.А. Томенко, Н.Г. Сенченко, Т.М.Сальнік, Н.М. Кузуб, Р.М. Бондаренко, А.Г. Яценко, А.М. Носенко та інших, нинішню завідуючу ДНЗ Тетяну Сергіївну Повар та злагоджений колектив садочка. Вони всі разом працюють задля створення для дітей комфортних умов перебування та навчання, при-щеплення цінностей української культури, звичаїв та традицій.
У минулому, 2017 році, за вагомий особистий вклад у розвиток дошкільної освіти району, портрет Валентини Федорівни Гапули був занесений на районну Дошку пошани. В урочистій обстановці їй вручили посвідчення, вітали рідні, друзі, знайомі, колеги із загально районним визнанням її праці на благо Хорольщини та їх жителів. Адже, за своєї праці, турботи й щирого хвилювання за малечу, у складі колективу вона підтримувала і спрямовувала дітей до творчості, до знань, до самопізнання.
2 січня 2018 року до родини Гапулів постукав у віконце, ніжно озвавшись святковим настроєм, квітами, безліччю привітань, їх сімейний ювілей. Цього року вони відсвяткували сапфіровий ювілей подружнього життя - 45 років разом. "Я вдячна Богу за всі дарунки, які він посилав на моєму життєвому шляху, - говорить В.Ф. Гапула, пригадуючи перші дні нового року, святкову подію. - І, перш за все - за доброго і люблячого чоловіка Віктора Олексійовича. Він завжди і у всьому мене підтримує, допомагає, знаходить потрібні, теплі слова, коли бува немає настрою чи чимось надто заклопотана.
Я горджуся нашими дітьми, Юрою, який знайшов улюблену професію у нашому місті, Танею - вона живе і працює у Полтаві. Вони вже давно вилетіли з родинного гніздечка, але кожного разу, коли повертаються на батьківський поріг, наче знов хвилюються, переживають спогади свого дитинства і юності. Створили власні родини, а нас, батьків, вже неодноразово порадували безмірною радістю - онуками. У мене їх четверо: найстарший Владислав, який нині навчається у Хорольському агропромколеджі, тринадцятирічний Артем, Данііл - тільки вісім рочків та найменшенька Альона - п'ять років. Відчуваю безмежне хвилювання і радість, коли вся родина збирається разом. Вони - моя любов і моє життя. Нехай сьогодні вже й минуло два роки, але й до цих пір не можу вгамувати материнське серце, коли сина Юру призвали на війну, у зону антитерористичної операції на Сході України. Із весни 2015 до 2016 року разом з багатьма іншими нашими синами він відстоював Незалежність й територіальну цілісність нашої держави. Я розумію, погоджуюсь, але… Дуже-дуже боялася за нього. На щастя, він повернувся живим і неушкодженим. Слава Богу, що послав захист нашій державі й моєму синочку. Благослови, Боже, всіх наших військових, хто відстоює наші кордони, береже мирне життя на всіх рубежах неньки-України".


Пісенні дарунки від молоді - учасникам університету третього віку


Напередодні відзначення Міжнародного жіночого дня 8 Березня у територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської райдержадміністрації зібралися учасники університету третього віку. Цього дня до їх дружнього кола завітали привітати зі святом весни, й найкращими побажаннями юні, талановиті вихованці районного Центру дитячої та юнацької творчості та дитячої музичної школи.

Перед тим, як долучитися до свята, учасники університету третього віку із задоволенням оглянули виставку декоративно-прикладного мистецтва юних вихованців Центру дитячої та юнацької творчості.
"Нам дуже приємно, що у котрий раз ми збираємось разом. Цього дня, з дуже гарного і приємного кожній жінці приводу - відзначення Міжнародного жіночого дня 8 Березня, - звернулась до присутніх та учасників свята директор територіального центру Людмила Бойко. - Адже це свято не тільки уособлює прихід весни, пробудження природи до життя, але є приводом у котрий раз сказати добрі слова на адреси жінок, матерів, добрих та турботливих бабусь. Нехай завжди нас у житті не покидає добрий настрій, а постійними супутниками будуть добробут, затишок у кожній родині, злагода та любов". Запросила до слова присутню на святі весни директора Центру дитячої та юнацької творчості Т.М. Горбенко. Тамара Миколаївна, користуючись доброю нагодою, долучилася до вже озвучених привітань. Коротко розповіла про роботу Центру, напрямки гурткової роботи й можливості залучення дітей до розкриття їх творчих здібностей.
Із першими віршованими передсвятковими привітаннями звернулась ведуча, методист Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко. Саме у такому чудовому, прекрасному творчому віночку дитячої творчості й пройшла святкова програма. Лунали щирі та запальні аплодисменти залу. Адже до них, у гарних віршованих рядочках, милозвучних піснях народного жанру зверталася юна, але неабияк талановита молодь - вихованці вокального гуртка "Мелодія" Центру дитячої та юнацької творчості, Хорольської дитячої музичної школи - учасники дитячого ансамблю народної пісні "Дивоцвіт" (керівник - Мартьян Л.М.), інструментальними композиціями на баяні та акордеоні порадували присутніх Валентин та Маргарита Подленко, Олександр Величко (керівник - Мельник І.В.), із сольним виконанням виступили Анна Русин, із жартівливою піснею - дівочий дует у складі Лілії Криворучко та Вікторії Пономаренко.
На завершення святкової програми, приуроченої до відзначення Міжнародного свята 8 Березня, ведуча, методист Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко подарувала присутнім чарівний пісенний віночок із популярних ліричних пісень, які у різні часи присвячувалися жінкам. У власному виконанні під супровід гітари. Їй підспівували всі учасники святкового зібрання.
Директор територіального центру Людмила Бойко, учасники університету третього віку подякували гостям за творчу і незабутню для кожного підтримку у проведення цієї зустрічі.

* * *
Також, наступного дня для учасників групи "Здоров'я" відділення денного перебування працівниками територіального центру підготовлено святкову прог-раму. Теплими словами учасників групи вітала директор, від ведучої Оксани Гетьманенко лунали віршовані рядки привітань зі святом весни, жіночим днем 8 березня.
На святі проведено конкурси, в яких залюбки брали участь всі присутні. Жартівливі сценки, підготовлені працівниками територіального центру, вразили учасників групи своїм артистизмом та завзятістю.
Директор територіального центру Людмила Бойко, учасники університету третього віку та групи "Здоров'я" подякували гостям за творчу і незабутню атмосферу у проведенні цих зустрічей.


Години спілкування на педагогічні теми


"Творчість - це не сума знань, а особлива спрямованість інтелекту, особливий зв'язок між інтелектуальним життям особистості і проявом її сил в активній діяльності"
В.О. Сухомлинський
Години спілкування на педагогічні теми мають велике значення для підвищення професійної майстерності педагогічного колективу ВНЗ.
Час стрімко летить уперед. А з часом, звичайно, змінюється система освіти, відкриваються нові шляхи, форми. Але чи притаманні вони нам, чи вирішать вони проблеми освіти, чи забезпечать високий рівень знань - покаже час. Та сьогодні переконані в тому, що без високоосвіченого педагога, без мудрого наставника, вихователя немає освіти, немає виховання.
Головним завданням педагогічного колективу Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної академії є підвищення рівня якості освітнього процесу, пошук нових шляхів для підготовки конкурентоспроможного фахівця, адаптованого до сучасного ринку праці.
Адміністрація та методична служба коледжу працює над спрямуванням та координацією роботи циклових комісій, розробкою та впровадженням інноваційних методик в освітній процес, сприянням розвитку творчого потенціалу кожного викладача та майстрів виробничого навчання, сприяє участі викладачів у конкурсі "Педагогічні інновації" НМЦ "Агроосвіта".
Творчо працювали викладачі під час студентських канікул, підвищуючи свій професійний рівень.
Проведена науково-методична конференція "Шляхи забезпечення якості освітнього процесу".
Директор коледжу Чишко М.М. привітав учасників конференції, побажав плідної праці, вказавши на головну мету педагогічного колективу - забезпечення якісної освіти.
Заступник директора з навчальної роботи Литвиненко В.В. зауважила, що обмін досвідом є одним із шляхів удосконалення підготовки майбутніх спеціалістів, озброєння їх потрібними знаннями і практичними навичками.
Заступник директора з виховної роботи Яременко В.М. вказала на основні напрями виховної роботи у коледжі.
Завідуюча навчально-методичним кабінетом, автор статті, розкрила поняття професійної компетентності та шляхи її підвищення. Сьогодні в час інформатизації, вирішальну роль у творчому і професійному становленні викладача-педагога відіграє самоосвіта.
"Хто дорожить життям думки, той знає дуже добре, що справжня освіта - це самоосвіта," - зазначав Д.Писарєв.
Самоосвіта - це процес свідомої самостійної пізнавальної діяльності, який здійснюється добровільно, планується, керується, контролюється самим педагогом. Для педагогічних працівників самоосвіта є об'єктивною потребою. Крім цього, наголосила на основних напрямках самоосвіти, курсовій перепідготовці, участі у методичній роботі.
Поділилися новими технологіями, методами викладання дисциплін, що забезпечують якість освітнього процесу, досвідчені викладачі: Бойко Ю.В., Бровко Л.В., Стеценко О.О., Комарова Л.В., Клепач В.М., Кривошапка Е.А., Малюжко Н.О., Цівина Л.М., Микитенко В.Є., Синчук А.М., Дацко А.І., Петровський В.Г., Ходосова Н.В., Онищенко Н.В., Логвіненко В.В., Падалка О.А., Глюзіцька В.М., Єременко Н.С., Стогній А.О., Мельніченко Л.В., Фурсов І.С., Сердюк О.І., Свириденко О.Ф., Устименко О.А.
Вихователі студентських гуртожитків Горб Л.О., Філоненко Л.І. ознайомили присутніх із організацією роботи вихователя та визначили шляхи впливу на поведінку студентів.
Психолог коледжу Новоселецька Л.М. у дуже цікавій формі провела практичне заняття "Емоційне вигорання педагога". Усі викладачі, майстри з великим задоволенням брали активну участь у тренінгах.
Активно, по-діловому пройшло засідання педагогічної ради, на якому підведені підсумки успішності студентів за перше півріччя 2017-2018 н.р., роботи педагогічного колективу з питань підвищення рівня якості знань. Також розглядалося питання про роботу навчально-дослідного господарства.
Директор коледжу М.М. Чишко звернув увагу на ефективність роботи педагогічного колективу, що особливо важливо в умовах реформування вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.
Такі робочі будні педагогічного колективу коледжу - це крок до успіху в організації навчально-виховного процесу.

адія Чишко, завідуюча методичним кабінетом
Хорольського агропромислового коледжу
Полтавської державної аграрної академії


Їм було про що радитись…


Хорольський район з давніх-давен славиться розвитком бджільництва, особливо в приватному секторі.
Багато громадян десятиліттями займаються цією благородною справою і їм доводиться самотужки вирішувати всі питання, пов'язані з розвитком бджільництва. Саме для того, щоб обмінюватися досвідом, спільно вирішувати проблеми, знаходити друзів-однодумців, в районі створилася Громадська організація "Спілка пасічників Хорольщини", яка діє під керівництвом досвідченого пасічника Хорольщини, голови правління цієї організації В.С.Шишки. Члени цієї громадської організації періодично збираються на свої засідання, де розглядаються актуальні питання, що турбують пасічників. Ось і нещодавно відбулося чергове їх зібрання, на якому Володимир Семенович, як голова правління, звітувався про діяльність громадської організації за минулий 2017 рік.
На прохання членів Громадської організації "Спілка пасічників Хорольщини" у засіданні взяв участь провідний спеціаліст відділу контролю за обігом застосування засобів захисту рослин управління фітосанітарної безпеки Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області В.І.Багно.
У своєму звіті В.С.Шишка детально проінформував присутніх про діяльність громадської організації, порушив проблеми, які турбують усіх пасічників району. Зупинився конкретно на заходах, які повинні вживати пасічники в разі отруєння бджіл у період застосування сільськогосподарськими формуваннями хімічних засобів захисту рослин. Висловив занепокоєння з приводу вирубки в районі медоносних дерев: липи, акації, порушив проблему збуту меду і висловив ряд пропозицій щодо вирішення проблем пасічників району.
Обговорення звіту було бурхливим. Виступаючі: Данильченко В.І., Джурадзе М.Г., Качкалда О.О., Гловацький П.Г., Мисюренко О.В., Васильченко Л.М. із болем зазначали те, що в Україні за останні роки, зі сторони держави не вживаються ніякі заходи, щодо підтримки розвитку бджільництва, а, навпаки, ліквідовані в районі, а окремі і в області державні інститути - інспекції різного роду, які повинні допомагати і захищати людей, які займаються бджільництвом. За останні роки в районі мали місце масові отруєння бджіл при обробці сільськогосподарських культур хімічними засобами захисту рослин. І щоб захистити себе пасічник повинен оформити в найкоротші терміни відповідні документи, завірити їх у ветлабораторії та міжобласній контрольно-токсилогічній лабораторії в м. Полтаві, а окремі з них в лабораторії м. Києва. Це незручності для людей і добитися справедливості приватному бджоляреві перед великими агрохолдингами неможливо. Порушувалася проблема зменшення посівів у районі медоносних культур: гречки, еспарцету та інших. Ця ситуація є також безконтрольною, адже в діяльність великих агрохолдингових компаній ніхто не має права втручатися.
А чому не стало порядку дотримання сівозмін? А сама реалізація меду та інших продуктів бджільництва є не простою. Значна частина за заниженими цінами скуповується людьми з певними каналами збуту його за кордон. І на цьому ці ділки мають великі надприбутки, так, як ця продукція з України є якісною і у кілька разів дорожчою є за кордоном, ніж у нас.
А чому сьогодні не існує пільгових кредитів для людей, які бажають зайнятись бджільництвом? І не тільки ці проблеми порушували пасічники. На жаль, конкретної відповіді на всі наболілі питання виступаючі не змогли отримати, адже всі вони без втручання держави не зможуть вирішуватись.
На зборах прийнято рішення в межах діючого Статуту Громадської організації , але з надією на те, що порушені і висвітлені проблеми в засобах масової інформації не залишаться на папері, а будуть вивчені відповідними службами з внесенням конкретних пропозицій діючим міністерствам нашої держави.


Тиждень кулінарної майстерності


Професія кухаря є однією з найпопулярніших і затребуваних у світі. Здавалося б, у куховарстві немає нічого складного, адже багато жінок роблять це щоденно для своїх родин. Та, як стверджують фахівці, приготування обіду для рідних і страв на замовлення у закладі харчування, має велику різницю. А крім того, аби витримати конкуренцію, все має бути не лише смачно, а й вишукано та на вищому рівні. Адже кухар - це не тільки людина, котра приготує страву технологічно правильно і відповідно до рецептури, а та, хто любить свою роботу, отримує від неї щире задоволення і радіє, коли результати її праці подобаються клієнтам. Характерним для кулінарів є те, що вони не зупиняються на тому, чого вже досягли, а постійно вчаться, уважно переймають і вивчають досвід інших, беруть участь у різних професійних конкурсах.
Тому щороку у Міжрегіональному Центрі проводяться тижні із професії "Кухар", де учні демонструють свою майстерність. Ось і в цьому році, в лютому, в ході тижня були проведені різні цікаві заходи. Це і засідання гуртка "Кулінар", де учні ознайомилися із секретами королівської кухні, і майстер-клас з приготування виробів з тіста для учнів шкіл, і засідання гуртка "Кулінарна школа", на якому учні дізналися, як із звичайної котлетної маси можна створити кулінарний шедевр. Та основним заходом тижня був конкурс професійної майстерності, у якому взяли участь учні другого та третього курсів.
Конкурс проходив у два етапи. Перший етап - теоретичний, під час якого майбутні кухарі давали відповідь на тестові завдання. Переможці першого етапу, по три представники від кожної групи, продовжили змагання у другому етапі, де продемонстрували свої практичні вміння із приготування страви "Котлета Марічка". Конкурс оцінювало компетентне журі, яке і визначило переможців. Ними стали: учениця Нечай Ірина, яка виборола перше місце; учень Сторчак Володимир отримав друге місце; трете місце розділили між собою учениці Ісак Карина та Борисова Віта.
Такі конкурси підвищують професійну майстерність учнів та їхній інтерес до обраної професії, розвивають творчі здібності, надають наснагу на подальший професійний ріст. Адже професія кухаря - це стабільність сьогодні, впевненість завтра, успішність завжди.

Тетяна Лисенко,
майстер виробничого навчання


Хорольська громада вшанувала Героїв Небесної Сотні


Найактивніші учасники акції протесту відчайдушно, з особливим запалом захищали ідеали демократії, відстоювали права і свободи людини, європейське майбутнє України. 18-21 лютого 2014 року під час сутичок протестувальників із силовиками в центрі Києва загинуло понад сто осіб, сотні були поранені, найбільше – саме 20 лютого.
З нагоди скорботної дати, коли згасли полум’яні серця відважних патріотів, національних революціонерів, у Хоролі відбулися меморіальні заходи. Вони розпочалися о 10.00 год. біля пам’ятника Т.Г.Шевченку, де встановили тематичний банер з портретами Героїв, в тому числі, трьох загиблих земляків-полтавців. Патріотичний захід, приурочений вшануванню пам’яті загиблих Героїв Небесної Сотні, відбувся з особливим патріотичним піднесенням. Вшанувати подвиг загиблих Героїв прийшли голова районної ради В.А.Мартюк, в.о. голови райдержадміністрації С.Г.Абрамов, міський голова С.М.Волошин, представники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, депутатського корпусу, державні службовці, делегації від підприємств, установ, організацій, ветерани, учнівська й студентська молодь, представники громадськості. Звертаючись до присутніх, керівники району та міста говорили про те, що сьогодні вся Україна вшановує пам’ять Героїв Небесної Сотні – людей, які віддали найдорожче - власні життя, заради нової України! „Ми низько вклоняємося і героям, що полягли, і тим, хто сьогодні зі зброєю в руках захищають суверенітет та цілісність нашої України. Їх подвиг є неоціненним для України, пам'ять про полеглих героїв житиме вічно! Боляче, що гинуть кращі сини українського народу. Сьогодні ми вшановуємо їхню пам'ять. Будьмо гідні їх подвигу, бережімо Україну, бо вона в нас одна. Ми повинні свято вірити, що на нашу українську землю скоро прийде мир, бо такий народ, як наш, заслуговує на те, щоб жити в мирі і будувати успішну країну”. Від громадськості на мітингу виступив А.Ф.Ящук, який сказав, що Герої Майдану назавжди залишаться з нами, з ними в серці ми будуватимемо нову європейську державу.
Присутні на заході, в знак скорботи, поклали до тематичного банеру з портретами Героїв червоні гвоздики і вшанували хвилиною мовчання пам’ять полеглих у боротьбі за українську, незалежну, європейську державу. Пом’янули і Героїв АТО, які полягли смертю хоробрих за рідну Україну.
Життя цих людей обірвалося під час Революції гідності задля суспільної справедливості і щасливого майбутнього. Тож пам’ятаймо Героїв, вічна їм слава!
Цього ж дня в районному будинку культури відбувся тематичний захід „Небесна Сотня варти не складає”. Всі небайдужі змогли долучитися до участі у районному заході та вшанувати пам’ять Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя за вільну, соборну Україну та її європейський вибір!


Проведення щорічного забору крові рятує тисячі життів


Обираючи професію лікаря, молода людина ступає на непростий і відповідальний шлях життя заради людей. І коли, не дай Боже, трапляється трагедія чи прикрий випадок людина потребує допомоги, вона, першою справою, звертається до лікаря за порятунком. Але праця лікаря це не тільки, боротьба за здоров'я чи життя людини - великою мірою вона передбачає проведення активних профілактичних дій як то, вакцинація, медичні огляди. Не потрібно також забувати чи применшувати значення такого виду допомоги, як донорство. Сьогодні, практично щодня лікарні потребують донорської крові та її компонентів задля порятунку життя.
"Щороку адміністрація Хорольської центральної районної лікарні оголошує про забір крові, - говорить головний лікар Михайло Виноград. - Перший, як і цього року, був проведений на початку лютого. У ньому взяли участь шістдесят медиків районної лікарні, персонал амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів району. Цей забір дав змогу зібрати двадцять дев'ять літрів крові для пацієнтів, які їх потребуватимуть уже завтра".
Чотири рази на рік районна лікарня проводить забори крові, яка передається до Лубенської станції переливання крові. І завжди приємно, коли на їх запрошення відгукуються значна частина населення, працівники підприємств та організацій різних форм власності, навчальних закладів. Тому що упродовж останнього часу значна частина червоних краплин направляється до лікарень обласного та всеукраїнського рівня, найближчих медичних установ зони антитерористичної операції, де рятують життя та здоров`я наших військовослужбовців.


День пам'яті героїв Небесної Сотні


Події, які відбулися на центральній площі в місті Києві, на Майдані, чотири роки тому, у той страшний день 20 лютого 2014 року, напевно вразили увесь світ.
Протестуючи проти порушення волі народу, люди провели кілька місяців на вулиці в центрі столиці. Саме тоді, 20 лютого чути було стогони поранених ,але українці з рідкісною впертістю боролися далі. Ніхто і не думав відступати. Небезпека ставала очевидною. Люди із останніх сил береглися від пострілів. Багато з протестуючих загинуло, поклавши власне життя, щоб в Україні до влади прийшли люди, які керуються інтересами народу, а не своїми особистими.
Я впевнена,що у серці кожного українця запеклася рубцем та не дає спокійно жити, мислити, дихати ця біда, біда усієї країни. І бути осторонь не може ніхто з нас!
З того часу минуло вже чотири роки. 20 лютого 2018 року до нашого дитячого садка завітали почесні гості. Ну як завітали? Привели своїх діток в садочок. Тато вихованця старшої групи №1 "Колобок" Ромаха Тимура - Ромах Артем Сергійович і тато вихованки цієї ж групи Ланець Жені - Ланець Олександр Миколайович. Ці батьки є справжніми героями, адже обоє вони пішли добровольцями захищати рідну землю, своїх дітей, свій народ, беручи участь в антитерористичній операції на сході нашої країни, захищаючи незалежність,суверенітет та територіальну цілісність.
З гучними оплесками, величезною радістю, повагою, захопленням діти старших груп №1, №2, №3 та ведуча вихователь - Гапула В.Ф. зустріли героїв. Саме для них під супровід музичного керівника - Давкуш А.В. лунали найкращі пісні ("Ми є українці! сл. і муз. А. Філіпенка та "Молитва" сл. і муз. М.Ведмедері тощо) та багато віршів. У теплій дружній атмосфері пройшла зустріч.
Найперше, що хотілося сказати, дорогим воїнам, щиро і від душі - ДЯКУЄМО!!!
Дякуємо Вам за Ваш подвиг, за мужність, за те, що над нашим містом не літають кулі, не лунають постріли кулемета, не вибухають гранати.
Низький уклін хлопцям, за те, що вони зробили і продовжують робити для нашого народу. Ми молимося за Вас!
А основне завдання для всіх нас, для свідомих українців, полягає у тому, щоб не забути героїв, і своїми діями та вчинками зробити так, щоб їхні подвиги, їхні рани були не марними, щоб життя в нашій країні стало кращим, більш комфортним і незалежним!

З щирою вдячністю,
завідувач ДНЗ я/с "Яблунька" Тетяна Повар


ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ “МИ ДІТИ ТВОЇ, УКРАЇНО, І ДОЛЯ У НАС ОДНА”


19 лютого у приміщенні центральної районної бібліотеки було досить людно. Тут панувала особлива атмосфера витонченої літератури. Любителі поетичного слова та шанувальники рідної мови зібралися на презентацію патріотичної збірки митців слова Хорольщини, яка вийшла в друк на початку 2018 року під назвою "Ми діти твої, Україно, і доля у нас одна". 30 авторів-земляків різного віку подарували читачам своє мистецтво на сторінках збірника.

До збірки увійшли твори як сучасників, так і талановитих митців, яких, на жаль, уже немає із нами. Це - поезії незабутньої Любові Борової із Хоролу, невизнаного генія Володимира Симакова із села В'язівок, поетеси із села Грушине Тамари Горонгозової та ін.
Основною темою збірника є любов до своєї Батьківщини, матері, роду та родини, вшанування подвигу людей, які ціною власного життя захищали рідну землю в роки Другої світової війни та й сьогодні продовжують боронити територію на сході нашої держави.
Цей довгожданий поетичний збірник побачив світ завдяки старанням не лише самих авторів, а ще й за підтримки районної державної адміністрації та районної ради, відділу культури і туризму районної державної адміністрації, які виділили кошти для його друку.
На сторінках збірки "Ми діти твої, Україно, і доля у нас одна" засяяли малюнки юних хорольських художників - Владислава Коневського, Олени Тимченко, Оксани Зайцевої, Христини Гунько, Лариси Пшеничної, Вікторії Коневської, Ілони Семенової, Руслани Зайцевої, Тетяни Безганс, Юрія Дем'яненка, Максима Телегуза.
Велику кропітку роботу над виданням цієї книги зробили її редактори: начальник відділу культури і туризму Ірина Гунько та директор ЦРБ Оксана Левіна, завідуюча методично-бібліографічним відділом Галина Устименко. Чимало своєї праці приклав оператор комп'ютерного набору Олександр Сизонов, який здійснив верстку і дизайн збірки. До речі, обкладинка збірника є точним відтворенням малюнку юного хлопчини із села Штомпелівка Арама Карапетяна. Цей малюнок став переможцем обласного конкурсу дитячої творчості "Мрії про Україну: дитячий погляд". І саме цей малюнок, із лелеками, що злітають у небо, ми обрали для нашої обкладинки.
Серед присутніх, які завітали на презентацію літературної збірки, були голова районної ради Віра Мартюк, керівник апарату райдержадміністрації Ірина Штейнберг, начальник відділу культури і туризму РДА Ірина Гунько, учні міської школи, місцеві жителі.
Під час заходу, емоційно і піднесено у залі зачитували свою поетичні твори митці Хорольщини: Олександр Заїка, Оксана Левіна, Ніна Ткаченко, Ольга Устименко, Оксана Остапенко, Катерина Мартюк, Любов Новак, Людмила Ревека, Людмила Сайно, Катерина Штомпель, Таїсія Артюшенко. Також звучали пісні у виконанні жіночого ансамблю "Берегиня", вихованців дитячої музичної школи Каті Кришталь і Сергія Радченка.
Щемливі поетичні слова наших земляків линуть у душі всіх тих, хто любить і поважає свій рідний край і Батьківщину. Адже кожен рядочок пронизаний духом патріотизму, любові, віри, доброти і миру. Творіть на радість собі і людям!



у Хоролі проведено одну із перших лапароскопічних операцій


Нещодавно до хорольських лікарів звернулася громадянка О. Вона народилася і виросла в Хоролі. А тепер живе і працює в Києві. В її ж рідному місті залишився семидесятилітній тато. Старенький поскаржився доньці на болі у животі і та привезла його до хірурга. Висновок спеціаліста був однозначний: дідусь потребує хірургічного втручання. "Що? Операція? У провінційній лікарні?! Ні за що! Везу батька в Київ!", - столична гостя із гордо піднятою головою вийшла із лікарського кабінету. А поруч, тримаючись за живіт, подибав старий батько. Вже під обід наступного дня колишня хорольчанка зі своїм татусем знову стояла під кабінетом хорольського лікаря. "Допоможіть, будь ласка. Ми побували у кількох столичних лікарнях. Ваш діагноз підтвердили, але оперувати батька не беруться, остерігаються поважного віку пацієнта, - пояснювала свою появу "крута киянка".
"Якщо раніше кожен громадянин був наче приписаний до лікарні за місцем свого проживання, - коментує ситуацію головний лікар Хорольської ЦРЛ М.В. Виноград, - то тепер ви можете отримувати лікарські послуги там, де захочете. Їдьте лікуватися у Полтаву, Харків чи Київ, куди забажаєте. Маєте право. Але! Є одне важливе "але". Це право лікуватися у будь-якій установі охорони здоров`я теоретичне. Бо на практиці буває, що "чужі" лікарні відмовляються від приїжджих пацієнтів. А ще й вартість такого лікування завжди вища".
Теперішня медична реформа запроваджує конкуренцію в галузі охорони здоров`я. Як було колись? У лікарні, наприклад, десять ліжкомісць. Чи були вони зайняті усі, чи може лікування отримували тільки 5 пацієнтів, лікарський заклад отримував із бюджету фінансування своїх десяти ліжкомісць. А якщо хворих було, скажімо, двадцять, лікарня змушена була шукати додаткові кошти. Тепер бюджет фінансуватиме не ефемерне ліжкомісце, а конкретного пацієнта. Якщо я оберу для лікування хорольську лікарню, то за мене заклад отримає від держави кошти. А Ви поїдете лікуватися у Миргород? То й гроші за вами підуть у миргородську лікарню на зарплату тамошнім лікарям. Отож, висновок: якщо усі хорольці роз`їдуться лікуватися по далеким чи близьким світам, то наша рідна, хорольська лікарня залишиться без бюджетних гривнів і щоб вижити змушена буде заробляти на хворих.
Як запобігти такому розвитку подій? Що зробити, щоб зберегти хорольську лікарню? І не просто зберегти, а й надати потужного поштовху для розвитку. Про це думають депутати районної ради, керівники району і лікарських установ. І не просто думають, а й діють. Щоб районна лікарня була сучасною з районного бюджету виділяють чималі кошти. Тільки у 2017 році депутати районної ради проголосували за те, щоб направити на рахунки центральної районної лікарні для придбання медичного обладнання 2 мільйони 945 тисяч гривень.
Не сидять зі складеними руками й лікарі. Днями у Хоролі проведено одну із перших лапароскопічних операцій. Лапароскопія - це операція на внутрішніх органах, що проводиться через невеличкі розрізи. До черевної порожнини проникають спеціальною трубкою, яка має систему лінз і приєднана до відеокамери. Зображення виводиться на екран телевізора.
Це новітнє сучасне слово у хірургії. Проводити такі операції дозволила лапароскопічна стійка. Вона з'явилася у хорольській лікарні рік тому. Ця стійка схожа на звичайну етажерку із багатьма полицями. На них - з десяток усяких пристроїв. Панелі цих пристроїв переливаються десятками різнокольорових лампочок. На вершині "етажерки" - великий екран дуже схожий на телевізор. На ньому хірург бачить усе, що відбувається усередині людського тіла. Через одну тоненьку трубочку лікар-хірург Цілюрик вводить у черевну порожнину пацієнта мініатюрну відеокамеру. Ще дві трубки - для інструментів. Я на власні очі бачив ті малесенькі, розміром із половину мізинного нігтя, ножиці, щипчики, скальпель. Оцими інструментами лікар орудує всередині хворого, надрізує, з`єднає, видаляє. Щоб здійснювати такі операції потрібні особливі уміння. Віталій Володимирович Цілюрик закінчив вищий навчальний заклад, має операційний стаж і досвід. А для того, щоб вивчити технологію проведення новітніх операцій пан Віталій стажувався у медичній академії. Вчився у докторів наук, оперував із професорами, здавав екзамени. Операцію в Хоролі проводили три лікарі-хірурги В.В. Цілюрик, М.В. Виноград і кандидат медичних наук А.Л. Челішвілі із Полтави.
Хочу зрозуміти чому хорольські лікарі докладають таких зусиль для запровадження у лікувальну практику лапароскопічних операцій. Мені пояснюють, що після такої операції пацієнта на третю добу можна виписувати із лікарні. А через тиждень він може приступати до роботи. Набагато зменшується кровотеча, після операції хворому не треба переливати кров. Лапароскопія позбавляє післяопераційних гриж. Одним словом, здоров`я відновлюється швидко, дешево, надійно.
За розмовами про те, як в Хоролі впроваджують в лікувальну практику новітні наукові досягнення, я відкриваю для себе десятки нюансів. Раніше про це я навіть не задумувався, а тепер починаю розуміти, що праця головного лікаря і завідуючого відділенням - це не тільки лікування хворого і проведення операцій. Їм треба подбати про оснащення операційної зали, справність медичного приладдя. Ось, наприклад. Під звичайною електричною лампочкою операції не проведеш. Операційне поле освітлюють безтіньовими лампами. Такі нові лампи коштують біля 300 тисяч гривень. Керівники хорольської медицини знайшли фірму, що проводить відновлення ламп, котрими вже користувалися. Капітальний ремонт безтіньових ламп обійшовся у 5 тисяч грн. За фактом - значна економія. Михайло Васильович із гордим виглядом клацає вимикачем. Операційний стіл заливає яскраве світло. Лікар схиляється над столом, а тіні від його голови і плечей немає. Лампи працюють, мов нові. До розмови долучається молодий колега головного лікаря Віталій Цілюрик. Його особлива гордість - операційний стіл. Колись, років 20 тому, він був функціональним: піднімався, опускався, повертався у трьох площинах. Із часом вся ця техніка застаріла і завмерла. Новий багатофункціональний операційний стіл забере із бюджету лікарні 120 тисяч гривень. Вирішили відновити старий. Допоміг колектив агропромислового коледжу і особисто Микола Дмитрович Микитенко. Разом із своїми вихованцями, майбутніми механіками, перебрали кожну пружинку, кожен гвинтик старого столу. Відчистили, поновили, відремонтували, де треба було, залили маслом - і результат. Стіл діє, мов новий. Тепер в операційному блоці є два зали. Побачив я й те, що не видно пацієнтам через їхній стан. Новий апарат штучної вентиляції легенів. Його придбали за рахунок районного бюджету. Відсмоктувачі рідини допомагають із черевної порожнини відкачувати дезінфікуючі розчини. Інструменти в операційному залі повинні бути стерильними. Щоб позбутися мікробів їх обробляють температурою не нижчою за 180 градусів. Такі процеси мають проводитися кожні 2 доби. Це призводить до псування інструментарію. Щоб продовжити термін служби недешевого хірургічного обладнання придбали антибактерицидну шафу. У ній стерильність затискачів, скальпелів, пінцетів зберігається протягом шести діб.
Усі ці непомітні пацієнтам "дрібнички" роблять хорольську лікарню конкурентною на ринку послуг охорони здоров`я. Доки із Глобинського, Семенівського, Великобагачанського районів їдуть лікуватися в Хорол, ми певні що наші установи переживуть будь-які реформи і будуть збережені.


"Творити те, чим душа і серце тішаться”


Займатися тим, до чого душа лежить, де руки самі творять, знайти своє істинне вподобання - підвладно далеко не всім. "Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись - значить не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душі, а життя - се рух", - так говорив великий майстер і творець слова Григорій Сковорода.
Хорольська майстриня-аматорка Ніна Іллівна Коротун - уродженка славного міста Хорол. Народилася 6 квітня 1936 року у родині Іллі Івановича та Ірини Яківни. Батько Ніни брав участь у Великій Вітчизняній війні та Радянсько-японській війні у Маньчжурії. Війна - кривава загарбниця людських душ - позначила стражденні відбитки на його тілі - додому скалічений захисник Батьківщини повернувся у 1946 році. Після тривалого повоєнного відновлення бадьорого духу, Ілля Іванович влаштувався на роботу шофером до Хорольської пожежної частини, де пропрацював більше 40 років. А мама дівчинки працювала деякий час на млині, займалася веденням домашнього господарства та вихованням дітей. Була берегинею домашнього вогнища.
Юна дівчина Ніна Коротун закінчила 4 класи Хорольської третьої школи, а із 5 по 10 клас навчалася у другій міській школі. Серед її улюблених предметів були українська мова й історія, а от точні науки не дуже полюбляла. Після школи дівчинка поїхала здобувати професійну освіту до Київської аграрної академії. Та, на жаль, через нестачу балів не вдалося вступити до вузу на агронома. Довелось повернутися назад до Хоролу.
Вдома Ніна не впадала у відчай, підбадьорювали родина і друзі. А її однокласниця і найкраща подруга Алла Бондаренко (Рябець) допомогла влаштуватися на роботу. Її тато - Пантелеймон Рябець, працював того часу директором Хорольського змішторгу, а Алла - бухгалтером. Тож вірна подруга, звичайно, посприяла, щоб Ніну взяли на навчання продавцем до змішторгу. Так і розпочалася трудова діяльність Ніни Коротун у сфері торгівлі. Згодом вона закінчила курси декоратора у Харкові. Потім жінка працювала завідуючою відділом галантереї та заввідділом взуття у Хоролі. Пригадує, що приємно було працювати серед дружніх і згуртованих колег. Загальний трудовий шлях Ніни Іллівни у галузі торгівлі сягає більше 30 років.
-Звісно, я неабияк вдячна своїй подрузі Аллі Пантелеймонівні Бондаренко, яка тоді підтримала і допомогла мені стати на правильний шлях у роботі, - розповідає Ніна Іллівна Коротун. - Ми дружимо й досі. Наша дружба - справжня, виправдана роками, тривогами і радощами, піднесеннями і переживаннями.
Завдячую також великою любов'ю і повагою своєму чоловікові Олексію Івановичу. Він моя опора, втіха і розрада. У часи і горя, і радості ми завжди підтримуємо один одного. Більше тридцяти років він проробив у Хорольській музичній школі викладачем по класу баяна. Переважну більшість своїх учнів пам'ятає і згадує їх добрим словом. А ще він у мене затятий рибалка. Його хобі перейняв і наш син, який проживає у Броварах Київської області, він займається риболовлею вже на професійному рівні.
Зараз, вже у поважному віці, подружжя Ніни Іллівни та Олексія Івановича Коротунів згадують, яким щасливим, але нелегким і випробувальним видалося їхнє сімейне життя. Та попри всі ці перипетії, вони разом вже майже 60 років. Радіють онукам і правнукам, які навідують своїх улюблених дідуся й бабусю, та завжди готові допомогти своїм рідним, адже такі позитивні якості у вихованні передаються у їхньому роду з покоління в покоління.
Свої мистецькі і талановиті здібності Ніна Коротун почала втілювати вже у поважному віці. Цьому передували раптові проблеми зі здоров'ям. У 70 років у Ніни Іллівни трапився інсульт. Тяжка недуга прикувала жінку до ліжка. Минали дні і місяці реабілітації та відновлення сил. Щоб якось себе відволікти від болю і безсонних ночей, Ніна Коротун взялася малювати портрети людей. Змальовувала обличчя із фотокарток, газет, листівок, журналів чи зі стіни - це, коли довго вдивлятись на неї, вирисовується якийсь силует.
-Малювати пейзажі чи інші об'єкти, звичайно, пробувала. Але вони у мене чомусь не виходили. А от портрети - легко. За штриховими рухами олівцем, вони наче самі з'являлися на папері, - розповідає майстриня. - Побачила у періодиці чи на екрані чиєсь обличчя - та й берусь малювати. Зазвичай, щоб задуманий образ був готовий, я витрачаю десь три-чотири години, якщо не відволікатися, або ж від однієї до трьох діб.
Одного разу мені потрапила газета, де було розміщене фото дитини у матері на руках. Не довго роздумуючи, я піймала себе на думці, що досі не малювала дитяче зображення. Тому швиденько взялася відображувати на папері образ малюка. І мені це вдалося, хоч і дещо складніше. До речі, я ніколи не малювала зображення із натури. Та й професійно теж цим не займалася, бо треба певні знання і вміння. Маю лише аматорські навички і дарований Богом талант, - додає майстриня.
А ще, справжні шедеври створює хорольська умілиця із звичайнісінького газетного паперу. За її словами, про паперове плетіння як вид мистецтва, рукодільниця дізналася десь років п'ять тому з Інтернету, коли гостювала у сина, та й невістка допомагала їй освоїти таке рукоділля. Жінка зізналася, що спочатку плетіння давалося важко, мовляв, головне у справі - терпіння, адже підготовка до процесу займає більше часу, ніж виготовлення виробу. Але згодом придбала собі ще декілька книжок, у яких детально розписана техніка плетіння різних виробів.
Насамперед, потрібно підготувати листок газетного паперу, який за словами Ніни Іллівни, можна взяти із журналів чи кросвордів. Далі папір скручують у трубочку і заклеюють кінці клеєм ПВА. Як розповіла майстриня, на один виріб таких "паличок" використовують приблизно 150-200 штук.
- "Коли паперові заготовки-палички готові, фарбую їх "морилкою" це фарба, яка імітує колір дерева. Зазвичай, я виготовляю кошики, корзинки чи скриньки. Вирізаю із цупкого картону дно, приклеюю основні палички і починаю плести по колу, а коли потрібно зробити ручку до корзинки, просто підіймаю палички вгору. Коли виріб готовий, його треба змастити шаром клею, а як висохне - покрити лаком, - ділиться досвідом рукодільниця.
-Це рукоділля майже без витратне. Плету завжди, як є вільна хвилинка. Потім ще й виношу у центр міста продавати. Адже мої вироби значно дешевші, ніж із лози. Тому і доступні пересічним громадянам. Щоправда дуже часто я дарую свої паперові вироби своїм рідним чи знайомим. Така вже в мене щедра і добра натура.
Як казав один із класиків літератури: "Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину завершити". Так і наша майстриня робить те, чим душа і розум тішаться - створює портрети людей і плете різні вироби із паперових трубочок. Поринаючи у мистецтво, вона морально і духовно відпочиває від всяких негараздів і хвороб, та відпускає свої думки у політ фантазії.


“Я навчаюсь, щоб захищати всю свою родину: найрідніших - маму й тата, й Неньку Україну”


Зима 2018 року з точки зору історії України особлива. На цей період припадає багато ювілейних дат. Сто років назад у січні 1918 року російські військові частини підступали до Одеси, дерлися до Харкова, намагалися захопити столицю України древній Київ. Чільне місце в національній історичній пам`яті посідають події біля станції Крути. У бою під Крутами українські студенти пожертвували своїми життями, аби спинити армію більшовиків при наступі на Київ. Цей приклад самопожертви молоді багато в чому нагадує подвиг Небесної сотні та "Кіборгів" Донецького аеропорту.
…Надворі шпарило під 30 градусів спеки. На небі - ані хмаринки, навколо - ні вітерця. У наметі ще нестерпніше. За день наметові нутрощі нагрівалися, що палахкотіли жаром. Але денна спекота не так дошкуляла хлопцям, як нічна духота. У наметі намагаються заснути кілька десятків хлопців. Двоярусні ліжка - не найзручніше місце для нічного відпочинку. Але скоро молоді люди проваляться у сон. Комусь насниться кохана дівчина, а хтось і уві сні долатиме смугу перешкод, стрибатиме через рів із водою і стрілятиме у бік ворога.
Руслан же йде вулицями рідного Хоролу. У затінку лип і каштанів він проходить від центрального міського майдану до гімназії. Подвір`я навчального закладу - рідне: знає тут кожен камінець. Ось вікна його класу. Руслан не заходить в приміщення своєї школи. Його вабить щось інше. Від гімназії непомітною вуличкою вниз. Кілька десятків кроків, поворот праворуч - і рідна Берегова. Вже видно батьківську хату. У дворі - матуся. Вона нетерпляче дивиться на дорогу. Помітила сина, змахнула рукою, іншою поправила зачіску і рушила назустріч. За нею - батько. Його рухи більш стримані, але тремтіння рук видає хвилювання. Руслан і сам не витримує. Він вже не може йти, кидається бігти. До маминих обіймів лишається лише один крок. І тато вже простягнув руку для чоловічого вітання потиском долоні…
… "Курс, підйом", - гучний і різкий голос днювального розриває ранкову тишу. Цей крик наче поштовх під бік вихоплює Руслана із обіймів сну. Ще хоча б одна хвилина, і він устигнув би обійняти маму. " Виходь на зарядку", - лунає наступна команда і взвод курсантів Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації починає черговий навчальний день. З 28 липня випускник Хорольської гімназії, а тепер курсант Руслан Гавриленко проходить курс молодого бійця. До початку занять хлопець разом із друзями під наглядом командирів житиме серед поля. Будуть бігати, повзати, долатимуть смугу перешкод, кидатимуть гранати, стрілятимуть із автомата. Це остання перевірка їхнього рішення стати офіцерами. Командири придивляються до юних підопічних, хлопці востаннє перевіряють свої сили. Ті, хто витримає курс молодого бійця, 1 вересня сяде в інститутських аудиторіях гризти граніт непростої військової науки.
Сказати, що Руслан Гавриленко з дитинства мріяв про армійське життя не можна. От із спортом хлопчик дружив здавна. Із шостого класу ходив на тренування до Олександра Кузьмовича Савіна. Зміцнив мускули, загартував волю. У секції Олександра Кузьмовича займалися кік-боксингом, шліфували загальнофізичну підготовку. Усі тренувальні вправи зводилися до того, щоб вийти на бійцівський ринг у якнайкращій формі. А на ринзі треба мірятися силами із суперником: самому наносити удари, захищатися від чужих. Русланові це не надто подобалося. Але він дуже не хотів, щоб друзі побачили його сумніви, щоб не подумали, що йому страшно. Справжні чоловічі якості формувалися у підлітка саме на ринзі. Там він осягав мистецтво опановувати власні емоції. Так гартувався метал чоловічого характеру. Не тільки спортивною, а і життєвою школою для юного спортсмена стали поїздки на змагання із кік-боксингу у Феодосію і Бровари. Привезені звідти перемоги збагачували юнака досвідом. Батьки тішилися - їхній син при гарній справі. Тренер гордився - старання Руслана увінчуються результатами. А сам Руслан випробовував себе і шукав своє місце у житті. Прийшов час, коли заняття спортом вихлюпнулися із атлетзалу і наповнили буденне життя Руслана. Одного разу він відчув, що потребує більших навантажень. Проснувся о шостій ранку, одягнув спортивну форму і побіг. Спочатку кілометр, потім два, а скоро і три. Ці вправи вимагали не тільки фізичного навантаження: пробігти три кілометри по пересіченій місцевості нелегко. А і моральної сили. Спробуйте уявити яких зусиль вартувало молодому хлопцю змусити себе піднятися о шостій ранку, залишити теплу постіль і віддатися спортивним вправам. Ото сила волі!
Робота над тілом призвела до шліфовки духу. Переді мною сидить ще зовсім юний, але вже справжній чоловік. Впевнений погляд, спокійні рухи, виважені слова. "Руслане, згадай будь-ласка, коли в тобі сформувалося бажання присвятити життя службі у Збройних Силах України", - запитую свого співрозмовника. Без секунди роздумів, наче знав про що я його питатиму відповів: "Коли вчився у десятому класі. Бачив по телевізору і чув від учителів про події на Майдані. А потім на нашу країну напала іноземна держава. Тоді я й вирішив, що стану військовим, щоб захищати Україну від ворогів. Кожна людина має бути громадянином". Юний хлопець Руслан Гавриленко у свої 16 років зрозумів, що найвище покликання людини - бути патріотом рідної землі.
Однокласники з повагою поставилися до мрії Руслана стати офіцером. А от як цю ідею сприймуть батьки хлопчика? Чи не відмовлятимуть? Вони ж - бо розуміють ціну рішення стати професійним військовим у країні, котра веде військові дії проти агресора. Руслан був певен, що і тато, і мама його рішення підтримають. Вони завжди позитивно ставилися до ідей сина, були однодумцями. Так сталося і цього разу. Із мамою Руслан почав з`ясовувати які екзамени треба здати для вступу у військовий інститут. Із татом пішли у райвійськкомат до Анатолія Івановича Крутька. Разом уточнили усе до найменшої дрібниці. Виявилося, щоб стати курсантом військового інституту, Руслан має скласти іспити із української та англійської мов, фізики або математики. Це все на зовнішньому незалежному оцінюванні. А якщо на ЗНО набереться потрібна кількість балів, то в самому інституті треба підтвердити свою гарну фізичну підготовку. А для цього пробігти за 100 метрівку за 14 секунд, підтягнутися на гімнастичній перекладині не менше 12 разів і подолати трикілометрову дистанцію менше ніж за 13 хвилин.
Іспити ЗНО Руслан склав "на ура". Замість трьох екзаменів здавав чотири. Це для того, щоб мати можливість для маневру. Усі чотири здав на "відмінно". Документи подали аж у 4 вузи. Але мріяв хлопець про столичний виш. Та ще й хотів щоб його військова спеціальність була пов`язана із комп`ютерним програмуванням. Хоча зараз комп`ютери пробралися у всі галузі людської роботи. Лист на адресу Гавриленків із запрошенням на навчання прийшов із Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації. Хлоп`яча мрія збулася. Як ви здогадуєтеся, екзамени із фізпідготовки проблем для Руслана не склали. На перекладині замість 12 він підтягнувся 16 разів, швидко подолав 100 метрівку. От перед довгою дистанцією на 3 кілометри хвилювався. Але, як показав час, даремно. Вклався у норматив і там. Останнім випробуванням на шляху до омріяної спеціальності стали психологічні тести. Давав відповіді на більш ніж 500 питань. Відповідати треба було швидко. Часу на обдумування майже не було. Інколи траплялися питання одинакові, лиш перефразовані. Так досліджують психіку майбутніх курсантів. У військових вона має бути стійкою.
Дізнаватися чи зарахований до складу курсантів Руслан пішов із татом. В аудиторію зайшли о 9 ранку. Разом із Гавриленками в аудиторії ще десятки сімей. Ждуть вердикту долі. Усі хвилюються. Переживав і Руслан. Знав, що на екзаменах набрав потрібну кількість балів, й у фізичних випробуваннях був на висоті, а все одно переживав. Серце у грудях билося, ледве не вискакувало. Вже ближче до обіду, десь під 13 годину, в аудиторію зайшов офіцер. В руках у нього список із прізвищами зарахованих на 1 курс. Усі принишкли, затамували подих. Напружилися і наші герої; батько із сином Гавриленки. І лиш коли викладач прочитав: "Гавриленко Руслан В`ячеславович", обоє полегшено зітхнули. Радість моментально наповнила Руслана, йому захотілося крикнути "Ура", змахнути руками. Але стримався. Військовий повинен свої емоції тримати на прив`язі. Форма з погонами зобов`язує...
Всі хвилювання позаду. А зараз - пекуче сонце, задушливий намет і військові вправи на полігоні. Все це - курс молодого бійця. Від того як Руслан пройде цей курс залежить чи вчитиметься він у військовому інституті. Місячний термін курсу молодого бійця сплив непомітно. Це перші його дні тягнулися поволі. Був сам серед незнайомих людей. Важко не стільки фізично, як морально. А вже за кілька днів познайомився із однокурсниками, подружився із Денисом, що родом із Фастова, почав звикати до командирів. Справи пішли веселіше.
…У будинку на вулиці Береговій - метушня. Анжела Олександрівна заколотила тісто для млинців. Зробила багатенько, бо знає, що млинці - улюблена Русланова страва. В`ячеслав Анатолійович поїхав скуплятися на базар. Хочеться, щоб дитина поїла домашнього. Уперше за п`ять місяців додому у відпустку їде їхній син. У військовому закладі свої правила. Життя за строгим розпорядком. Підйом, розвод, наряди, навчання, відбій - розписано щохвилинно. Їздити до батьків у гості ніколи. Але Руслана це не дуже напружує. Спілкується із рідними по мобільному. Хоча за домівкою сумує. Тато поїхав зустрічати дорогого гостя на трасу, до автобуса. Мама вдома доробляла салати, а сама подумки вже всоте прокручувала у голові як зустрічатиме сина. Стукнула дверна стулка. У коридорі рідний голос. Кинулася назустріч і завмерла. Проводжала у Київ дитину, а зустрічає чоловіка. У впевненому погляді - твердість, у посмішці - стриманість. Пані Анжела завмерла лиш на мить, а потім розкрила обійми і кинулася до сина. Обняла, пригорнула і завмерла на його грудях. Дихала його запахом, чула биття рідного серця, обіймала за сильні плечі і не могла відірватися від найріднішої на світі людини. Чи давно Анжела Олександрівна тримала свого первістка на руках? А зараз тримає в обіймах , свого рідного захисника. Захисника своєї родини, свого міста і рідної України.


Ювілейні “Хорольські зірочки”


Відбувся XV-ий регіональний пісенний фестиваль-конкурс „Хорольські зірочки“. Підготовка до регіонального дитячого пісенного фестивалю-конкурсу „Хорольські зірочки“ була надзвичайно хвилюючою, адже цього року фестиваль є ювілейним.За 15 років проведення дитячого фестивалю „Хорольські зірочки“ участь у ньому взяли більше 800 талановитих учасників.
Фестиваль „Хорольські зірочки“ став поштовхом у мистецькому зростанні для багатьох молодих виконавців. Навчання у вищих мистецьких навчальних закладах продовжили Анастасія Олексенко, Олександр Мельник, Вікторія Гордієнко, Анна Жиденко, Олександра Сантар, Сергій Ганзенко, Софія Анісімова, Євгенія Єфремова, Тетяна Власова, Олександр Павлік (Король), Юлія Носенко і ін.
Володарем „Гран-прі“ першого фестивалю „Хорольські зірочки“ у 2002 році стала Юлія Носенко (зараз - Петякова). В подальшому вона брала участь у престижних Всеукраїнських фестивалях і конкурсах естрадної пісні, де отримувала призові місця і звання лауреата.
Приємно й те, що за роки існування конкурсу розширилася географія його учасників. Учасниками були конкурсанти з Полтавського району, Гадяцького, Великобагачанського, Пирятинського, Оржицького, Глобинського, Семенівського, Шишацького та інших.
В різні роки членами журі конкурсу були провідні відомі артисти: народні артисти України Мар’ян Гаденко, Фемій Мустафаєв, Леонід Сандуленко; заслужені артисти України – Віктор Кавун, Інеш Кдирова, Наталія Май та інші.
Організатори конкурсу, а саме відділ культури і туризму, відділ освіти, молоді та спорту районної державної адміністрації, районний будинок культури роблять добру справу, підтримуючи талановитих дітей та молодь, бо саме такі заходи допомагають відкривати нові таланти і реалізовувати їх творчий потенціал.
Цьогоріч пісенний фестиваль-конкурс „Хорольські зірочки“ пройшов 13 січня, на Старий Новий рік. В цей чудовий день привітати всіх конкурсантів завітали голова Хорольської районної державної адміністрації Звірко Лариса Миколаївна та голова Хорольської районної ради Мартюк Віра Анатоліївна, які побажали учасникам конкурсу успішних виступів, перемог та нових творчих доробків.
Членами журі були: Гунько Ірина Анатоліївна - начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації; Потерайло Ірина Миколаївна - начальник відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації; Олійник Валентина Василівна – лауреат Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів, керівник народного аматорського ансамблю „Мрія“; Демент Анатолій Олексійович - заслужений працівник культури України, керівник народних аматорських колективів; Бондаренко Ольга Олександрівна – методист районного будинку культури; Мельник Олександр Вікторович – студент Дніпропетровської консерваторії, артист ансамблю пісні і танцю „Славутич“ Дніпропетровської філармонії та Крутько Анатолій Радіонович – заслужений працівник культури України, директор районного будинку культури, керівник народного аматорського ансамблю „Джерело“ - голова журі.
У фестивалі „Хорольські зірочки“ брав участь 51 конкурсант. За підсумками голосування членів журі володарем Гран – прі XV фестивалю – конкурсу «Хорольські зірочки - 2017» року стала Махно Марія.
А також переможцями конкурсу є: молодша вікова категорія: I місце – Хоменко Асія; ІI місце – Мураль Марія, Яременко Соня; ІI місце – Русин Анна, Сістук Поліна, Тарасова Софія; середня вікова категорія; I місце – Мисак Анастасія; ІI місце – Криворучко Лілія, Кришталь Катерина; ІІI місце – Сімонова Євгенія, Радченко Сергій, Стешенко Олег, Хачатрян Анна; старша вікова категорія: I місце – Кражан Юлія, Шевченко Олександр; ІI місце – Бибик Альбіна, Джуян Каріна: ІІI місце – Ледін Анна, Пелепчук Валерія.
Окремими заохочувальними призами відзначено: Приз „Надія“ – Андрусенко Ліза (молодша вікова категорія); Кіріна Даша (середня вікова категорія); Приз „Глядацьких симпатій“ – Верхоланцев Владислав (середня вікова категорія)
Приз „Патріотична пісня“ – Ватуля Алла (середня вікова категорія).
Нагороди переможцям та всім учасникам конкурсу вручили: голова райдержадміністрації Л.М.Звірко, голова районної ради В.А.Мартюк та перший заступник голови райдержадміністрації С.Г.Абрамов. Всі учасники фестивалю – конкурсу на згадку отримали дипломи, пам’ятні відзнаки, цукерки. Подарунки придбані за кошти районного бюджету. А також кожен конкурсант отримав торт від спонсора пісенного конкурсу депутата Хорольської районної ради, голови правління СВК „Перемога“ Пасюти Анатолія Григоровича та трудового колективу СВК „Перемога“.
Фестиваль-конкурс в черговий раз показав, що Хорольщина славиться своїми талантами, підтримує обдаровану молодь та плекає надійну зміну досвідченим і добре відомим виконавцям, що дарують своє мистецтво глядачам Хорольського краю.
Тож бажаємо фестивалю „Хорольські зірочки” гордо тримати свої вітрила, запалюючи нові зірочки на мистецькому небосхилі.


"Спорт - розвага до сьомого поту" - тема січневого огляду-конкурсу учнівських клубів веселих та кмітливих


У останній календарний день січня цього року, в актовому залі Хорольського районного будинку культури було як ніколи сонячно від юнацької радості, хвилювання, запальних усмішок та жартів. Він зібрав вісім команд навчальних закладів району, які взяли участь у районному конкурсі-огляді клубу веселих та кмітливих. Вони з'їхалися із різних куточків міста і району - Хорольської та Новоав-рамівської гімназій, першої, третьої міських шкіл та навчально-виховного комплексу, із Ялосовецької, Вишняківської та Мусіївської ЗОШ І-ІІІ ст.

Перед тим, як розпочати захопливе змагання, присутні ушанували хвилиною мовчання світлу пам'ять тих односельців та жителів різних регіонів нашої держави, хто віддав життя на сході нашої держави за чисте, мирне небо. Ушанували мужність та героїзм тих, хто, не зважаючи ні на що, продовжує нести службу, боронити свій рідний край у зоні антитерористичної операції.
Із першою перед конкурсною мініатюрою, як говориться, для розігріву, виступив дівочий дует із Хорольського навчально-виховного комплексу у складі Лілії Криворучко та Вікторії Пономаренко.
За дорученням голів Хорольської райдерж-адміністрації Лариси Звірко, районної ради Віри Мартюк, привітала учнів із початком проведенням змагань клубу веселих та кмітливих начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдерж-адміністрації Ірина Потерайло. Вона побажала всім учасникам вдалих виступів, глядачам і вболівальникам - гарних вражень, доброго настрою, великого емоційного піднесення.
Розпочинаючи гру, ведуча, методист районного Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко запросила всі команди на сцену. Бурхливими оваціями їх зустрічали не менш масові команди підтримки - вболівальники, однокласники, друзі та знайомі. Й упродовж всієї гри вони підтримували їх гарячими закликами, піднімали плакати з написами назв своїх команд.
Оголошено склад журі, яка упродовж гри оцінювала їх виступи. У цьому році ними стали: голова журі - директор районного Центру дитячої та юнацької творчості Тамара Горбенко, члени журі - головний спеціаліст Оксана Сіверина та методист відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдержадміністрації Юлія Северин, методист Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко.
Відбулося жеребкування для визначення порядку виступів команд.
Для цьогорічних змагань клубу веселих та кмітливих організаторам, відділом освіти, молоді та спорту Хорольської райдерж-адміністрації, була обрана тема: "Спорт - розвага до сьомого поту". Тому, можна сказати, традиційно, огляд-конкурс проходив у чотири етапи. І першим із них стартував конкурс "Візитка" - на старт, увага, погнали!" За п'ять хвилин кожна команда-учасник мала щонайкраще представити по кілька сатиричних мініатюр на спортивну тематику. Найважче ж, напевно, було учням Мусіївської ЗОШ І-ІІІ ст., тому що за результатами жеребкування вони стартували першими.
Журі достатньо високо оцінило підготовку команд до цього конкурсу. Проте, як і в кожній грі, віддало перевагу оригінальним і дотепним жартам та запропонованим сатиричним мініатюрам. Тим більше, що упродовж кожного виступу глядачі яскраво і гучно підтримували своїх однокласників. Відтак, за результатами першого конкурсу, найбільше балів отримала команда Хорольської гімназії, на другому місці із рівною кількістю балів - команди третьої міської школи, Новоаврамівської гімназії та Ялосовецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Конкурс "Тріатлон" - ціна перемоги - вдалий жарт! За умовами проведення він був розділений на два етапи: "біатлон" і "розминку". У першому із них учасники мали підготувати по десять-п'ятнадцять жартів на спортивну тематику, другому - по два-три запитання - змагалися тільки дві кращі команди. Тому, у цьому надзапеклому поєдинку зійшлися учасники команд "Під каблуком" Хорольського НВК та "Gagnamstyle" Хорольської спеціалізованої ЗОШ І-ІІІ ст. № 3.
Доволі цікавим, як для журі, так і глядачів, виявилося творче конкурсне завдання - "Відеоконкурс: неіснуючий вид спорту". Воно звучало так: "Створити власний короткометражний відео сюжет довільного змісту (любительська зйомка, відеоряд). Регламент часу - до 3 хвилин".
Веселим і запальним виявилося виконання останнього конкурсу - "Домашнє завдання - школа олімпійського резерву". Тому кожна команда намагалася і приклала всі свої сили, щоб викластися "на повну", заздалегідь підібравши найдотепніші жарти чи демонструючи ситуації спортивної тематики із власного та шкільного життя свого навчального закладу. Видовищно, артистично, дотепно учасники клубу веселих та кмітливих проживали кількахвилинні сценки. Представляли власні хореографічні, вокальні та акторські дані. Тому для всіх тих, хто мав можливість і час повболівати за наше талановите юнацтво, не залишились розчарованими, отримавши чимало оптимізму, великого піднесення та доброго настрою.
По завершенні конкурсних завдань журі оголосило невелику перерву для підбиття загальних підсумків проведених змагань.
У залі звучить завершальна мелодія районного огляду-конкурсу клубу веселих та кмітливих 2018 року. Під оплески всі команди виходять на сцену. Вони у передчутті, очікуванні, адже зараз будуть озвучені загальні результати й визначені переможці. Їх зачитує ведуча, методист Центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко.
…За загальною кількістю балів команди-переможці розподілилися наступним чином. Третє місце посіла команда "Під каблуком" Хорольського навчально-виховного комплексу, друге, "Gagnamstyle" - виборола третя міська школа, перемогу і звання кращої команди у районному огляді-конкурсі КВК-2018 за рішенням суддів було віддано учням команди "Банда" Хорольської гімназії. Грамоти їм вручила начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдерж-адміністрації Ірина Потерайло, а також переможцям та учасникам - солодкі подарунки.


Години спілкування на педагогічні теми


"Творчість - це не сума знань, а особлива спрямованість інтелекту, особливий зв'язок між інтелектуальним життям особистості і проявом її сил в активній діяльності"
В.О. Сухомлинський
Години спілкування на педагогічні теми мають велике значення для підвищення професійної майстерності педагогічного колективу ВНЗ.
Час стрімко летить уперед. А з часом, звичайно, змінюється система освіти, відкриваються нові шляхи, форми. Але чи притаманні вони нам, чи вирішать вони проблеми освіти, чи забезпечать високий рівень знань - покаже час. Та сьогодні переконані в тому, що без високоосвіченого педагога, без мудрого наставника, вихователя немає освіти, немає виховання.
Головним завданням педагогічного колективу Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної академії є підвищення рівня якості освітнього процесу, пошук нових шляхів для підготовки конкурентоспроможного фахівця, адаптованого до сучасного ринку праці.
Адміністрація та методична служба коледжу працює над спрямуванням та координацією роботи циклових комісій, розробкою та впровадженням інноваційних методик в освітній процес, сприянням розвитку творчого потенціалу кожного викладача та майстрів виробничого навчання, сприяє участі викладачів у конкурсі "Педагогічні інновації" НМЦ "Агроосвіта".
Творчо працювали викладачі під час студентських канікул, підвищуючи свій професійний рівень.
Проведена науково-методична конференція "Шляхи забезпечення якості освітнього процесу".
Директор коледжу Чишко М.М. привітав учасників конференції, побажав плідної праці, вказавши на головну мету педагогічного колективу - забезпечення якісної освіти.
Заступник директора з навчальної роботи Литвиненко В.В. зауважила, що обмін досвідом є одним із шляхів удосконалення підготовки майбутніх спеціалістів, озброєння їх потрібними знаннями і практичними навичками.
Заступник директора з виховної роботи Яременко В.М. вказала на основні напрями виховної роботи у коледжі.
Завідуюча навчально-методичним кабінетом, автор статті, розкрила поняття професійної компетентності та шляхи її підвищення. Сьогодні в час інформатизації, вирішальну роль у творчому і професійному становленні викладача-педагога відіграє самоосвіта.
"Хто дорожить життям думки, той знає дуже добре, що справжня освіта - це самоосвіта," - зазначав Д.Писарєв.
Самоосвіта - це процес свідомої самостійної пізнавальної діяльності, який здійснюється добровільно, планується, керується, контролюється самим педагогом. Для педагогічних працівників самоосвіта є об'єктивною потребою. Крім цього, наголосила на основних напрямках самоосвіти, курсовій перепідготовці, участі у методичній роботі.
Поділилися новими технологіями, методами викладання дисциплін, що забезпечують якість освітнього процесу, досвідчені викладачі: Бойко Ю.В., Бровко Л.В., Стеценко О.О., Комарова Л.В., Клепач В.М., Кривошапка Е.А., Малюжко Н.О., Цівина Л.М., Микитенко В.Є., Синчук А.М., Дацко А.І., Петровський В.Г., Ходосова Н.В., Онищенко Н.В., Логвіненко В.В., Падалка О.А., Глюзіцька В.М., Єременко Н.С., Стогній А.О., Мельніченко Л.В., Фурсов І.С., Сердюк О.І., Свириденко О.Ф., Устименко О.А.
Вихователі студентських гуртожитків Горб Л.О., Філоненко Л.І. ознайомили присутніх із організацією роботи вихователя та визначили шляхи впливу на поведінку студентів.
Психолог коледжу Новоселецька Л.М. у дуже цікавій формі провела практичне заняття "Емоційне вигорання педагога". Усі викладачі, майстри з великим задоволенням брали активну участь у тренінгах.
Активно, по-діловому пройшло засідання педагогічної ради, на якому підведені підсумки успішності студентів за перше півріччя 2017-2018 н.р., роботи педагогічного колективу з питань підвищення рівня якості знань. Також розглядалося питання про роботу навчально-дослідного господарства.
Директор коледжу М.М. Чишко звернув увагу на ефективність роботи педагогічного колективу, що особливо важливо в умовах реформування вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.
Такі робочі будні педагогічного колективу коледжу - це крок до успіху в організації навчально-виховного процесу.

адія Чишко, завідуюча методичним кабінетом
Хорольського агропромислового коледжу
Полтавської державної аграрної академії


Моновистава мовою Тараса Шевченка - народний артист України Василь Голуб


За ініціативи Громадської ради при Полтавській облдержадміністрації, за підтримки голови ОДА В.А. Головка у Хорольському районному будинку культури відбулася моновистава у жанрі літературно-музичного монтажу “В степу безкраїм за Уралом". Головну роль - образ Тараса Шевченка - виконав провідний актор Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя, народний артист України Василь Голуб.
Моновистава - авторська робота, яка була створена Василем Голубом у 2014 році, до 200-річчя від Дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Слова та думки Т.Г. Шевченка глибоко вкоренилися у свідомості актора, який і серцем, і душею відчув настрої автора.
У декламуванні, вокальному виконанні Василя Голуба линули слова великого Кобзаря до його нащадків. Різні періоди життя поета, настрої, емоції, переживання за народ і далеку та близьку серцю Батьківщину справили на присутніх незабутні враження. Як винагороду за талант глядачі дарували актору гучні аплодисменти.
По закінченню моновистави, яка тривала близько години, від глядачів і себе особисто, зі словами вдячності за такий щедрий творчий дарунок до автора, народного артиста України Василя Голуба, звернулися голови Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко і районної ради Віра Мартюк. Вони подякували актору за його приїзд на Хорольщину, за цю незабутню зустріч і за можливість долучитися до творів безсмертного Шевченка та ще раз відчути пророчий клич віршованих строф його поезії, звернених не лише до сучасників, а й до нащадків.


“Ми - єдиний народ, ми держава, мирна та незалежна”


Щороку 22 січня в Україні відзначають День Соборності. Саме в цей день, 22 січня 1919 року, було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки. З 1999 року згідно з Указом Президента України ми відзначаємо річницю пам’ятної події на державному рівні. По всій країні проходять заходи та акції патріотичного спрямування.
В цей день у районному центрі відбулися урочиста хода та покладання квітів до пам’ятника Т.Г.Шевченку. Святково вбрана колона представників місцевої влади та громадськості пройшла центральною вулицею міста. Попереду колони: голова Хорольської райдерж-адміністрації Лариса Миколаївна Звірко, голова Хорольської районної ради Віра Анатоліївна Мартюк, заступник голови районної ради Роман Миколайович Гловацький, заступники міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Яна Юріївна Карманська та Валентин Олексійович Місніченко, голова Ради Хорольської районної організації ветеранів України Дмитро Андрійович Кражан, представники депутатського корпусу. В колоні - керівники навчальних закладів, державних установ, організацій, учнівська та студентська молодь. Прикрасили колону - розгорнуте полотнище Державного Прапора України, великі Державні Прапори, вінок із квітів та стрічок синьо-жовтого кольору, який пронесли хлопці з районного сектору Державної Служби з Надзвичайних ситуацій. Урочиста хода пройшла від центрального перехрестя до площі Великого Кобзаря, де керівники органів державної влади та місцевого самоврядування, представники депутатського корпусу, громадськості, учні та студенти поклали живі квіти до підніжжя пам’ятника. Відбувся мітинг із нагоди державного свята. Всю хорольську громаду привітали голова РДА Л.М.Звірко та голова районної ради В.А.Мартюк. Учасники заходу вшанували пам'ять всіх державотворців хвилиною мовчання.


ОДИН ІЗ СЕКРЕТІВ ДОВГОЛІТТЯ - ДРУЖНЄ ТОВАРИСТВО І ПІДТРИМКА РІДНИХ


Сучасні довгожителі - особливі люди. Кожен прожитий день для них - це певне досягнення. Вони пережили голод, Другу світову війну, розруху і післявоєнну відбудову. Та не впали духом, а навпаки загартувалися на весь свій вік. Якогось певного секрету довголіття, кажуть, що не існує. Треба лише любити себе і радіти життю, бути щедрим і добрим до людей. Тоді і Бог віддячить кожному за благородні діяння. Про нелегку, але блаженну долю хорольської довгожительки і буде далі розповідь.
Теренько Якилина Володимирівна народилася 14 січня 1928 року у місті Хорол. Батьки дівчинки Потерайло Володимир Васильович і Оришка Архипівна мали шестеро дітей: двох хлопчиків і чотирьох дівчаток. У багатодітній родині маленька Киля, як її лагідно називали, була третьою. Тато працював столяром на МТСі, мав "золоті руки" і був відмінним господарем, а мама працювала у колгоспі, виховувала дітей і була берегинею домашнього вогнища. Дітвора зростала у дружбі, злагоді і любові.
У скрутні часи Якилині довелося закінчити лише 3 класи школи, яка розташовувалася у старому приміщенні третьої міської школи. Коли їй було 10 років, до їхньої родини із Харкова приїхала у відпустку погостювати старша двоюрідна сестра Павлина із сім'єю. Чоловік у неї був військовим, і більшість часу проводив на роботі, тому домашніми клопотами і турботою про двох дітей вона займалася самотужки. Жили не бідно, достатку вистачало і на їжу, і на одяг. Передавала навіть сестрам гарненькі сукні, а братам - сорочки. Та вправлятися із побутом, коли чоловік весь час проводив на полігоні, було їй важкувато. Тож, аби полегшити своє буденне життя, Павлина запропонувала батькові Якилини, відпустити старшу доньку з нею до Харкова, щоб допомагала дітей глядіти. Як забавляти малечу, перевдягати, годувати, пеленати і колисати дівчина знала із власного досвіду, адже вже мала менших сестричок - Галинку, Дашу і Марійку. Вдома допомагали їй у цьому і старші брати Олександр і Павло, та вони переважно займалися роботою по-господарству. Отож, довго не розмірковуючи, Володимир Васильович погодився на пропозицію племінниці - відправити з нею помічницю.
Поїхала юна Киля із родиною Павлини поїздом до великого незвіданого міста. Нові широти, краєвиди, інше життя. День за днем, тиждень за тижнем пролітали непомітно. Якилинка відмінно справлялася зі своїми обов'язками, по-дорослому розуміла усю відповідальність. Так минув і рік. Невдовзі містом пролинула лиха звістка. На рідну українську землю йшли ворожі німецькі окупанти. Насувалася страшна хвиля кривавих подій - починалася війна. Страх охоплював душу кожного: від малого до великого. Як і інших військових, відданих служінню своїй Вітчизні, чоловіка Павлини одразу ж забрали на війну, з якої він, на жаль, так і не повернувся.
Життя із передчуттям постійного остраху і небезпеки, змусило багатьох українців вдатися до відважного кроку - покинути все нажите і чим далі втікати до якогось безпечнішого місця. Наважилися і дівчата. Зібрали найнеобхідніші речі, продукти, найняли підводу, склали все на неї, посадили двох дітей, і вирушили у напрямку до рідного дому. Так Якилина із двоюрідною сестрою йшли пішки із Харкова до Хорола цілих 8 днів (!).
- Дорога була нелегкою, втомлювалися не тільки ми, а й кінь був теж знесилений. Та зволікати тут було не на часі, - пригадує Якилина Володимирівна. - Дорогою часом заходили до селян, просили їсти-пити та заночувати. Але траплялися різні люди: одні, коли бачили, що з нами є ще маленькі дітки, - відмовляли і в двір навіть не впускали, а інші ж навпаки - завбачивши на підводі зморених дорогою і голодом дітей, запрошували одразу до хати. Тоді й коня теж розпрягали, щоб відпочив і сили відновив.
Пригадую, як ми у Хоролі нарешті зайшли до рідної хати. Я була неймовірно рада бачити своїх рідних, обіймала міцно і цілувала кожного. Довгий шлях, тривалістю у 8 днів, ще й пішки, закарбувався у моїх спогадах навічно, - зі щемом на душі розповідає жінка. - І досі пам'ятаю кожен крок, оті стомлені і натоптані до ран ноги, знесилений організм, моральне виснаження і страх того, що ворожі війська можуть десь несподівано напасти. Тому дорогою остерігалися будь-якого тривожного гуркоту. Але, дякувати Богу, ми таки дійшли живі додому.
Та безжальна і жорстока війна наробила багато лиха. Безвинних людей калічили, вбивали, забирали в табори для полонених, де морили голодом і катували. От і нашого брата Павла забрали до Німеччини. Але доля була милостива до нього. Перебуваючи на чужині, він якимось дивом ще й допомагав і підтримував там полонених із Хорольщини. А у 1948 році Павло нарешті повернувся у Хорол...
Післявоєнна розруха суттєво вплинула на український народ. А до тої розрухи додалися ще й несприятливі погодні умови. У 1946р. Україну вразила небувалої сили посуха. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизились урожайність сільгоспкультур і продуктивність тваринництва. Влада чинила тиск на колгоспи і примусово забирала мізерні запаси хліба, щоб виконати обов'язкові поставки. Сільське населення опинилося перед загрозою загибелі від голоду. Через масову загибель чоловіків на фронтах війни основною робочою силою в сільському господарстві стали жінки. Діти від десяти років змушені були активно працювали у колгоспі за копійки. Тяжка праця нікого не жаліла.
- Ті страшні часи досі іноді зринають у мої снах, - тривожним голосом говорить моя співрозмовниця. - Пригадую, як наш брат Павло працював на пекарні, то бувало приховає уночі свіжу хлібину, прибіжить додому, побудить малих, нагодує сонних, щоб ніхто і не знав. Бо тоді за винесений буханець ув'язнювали на 5 років.
А сестра Даша, хоч і була меншою, але мала кріпку статуру і нічого не боялася. Навіть ходила вночі на поле зривати колоски, хоч за них теж можна було потрапити до в'язниці. Принесе додому, з мамою перемелють, зварять якоїсь кашки, малих крадькома погодують, та й до ранку у шлунку щось є. Та так і пережили той моторошний голодомор…
Після нелегкої роботи в колгоспі, Якилина Володимирівна влаштувалася у Хорольський промартіль "Прогрес" закрійником. Перший запис у її трудовій книжці зроблений у 1946 році. Спочатку працювала у ткацькому цеху, але більше її вабила робота колег-дівчат зі швейного цеху.
Тож відправили юну майстриню на профкурси в Харківське училище. Своєю роботою у "Прогресі" Якилина була неабияк задоволена. Заробленими коштами завжди ділилася із сестрами, допомагала їм стати на ноги. Трудилася на одному місці майже 40 років, аж до виходу на заслужений відпочинок. Теренько Я.В. проробивши довгий час на Хорольському Райпобуткомбінаті, зарекомендувала себе як старанний, відмінний і відповідальний працівник. За що і була удостоєна відповідними нагородами, відзнаками, медаллю "Ветеран праці", грамотами.
Свою долю Якилина Володимирівна далеко і довго не шукала. Вийшла заміж за Теренька Павла Никифоровича, який жив у Хоролі неподалік від їхнього дому. Збудували будинок. Але, на жаль, своїх діточок Господь їм так і не послав. Тож все життя жінка продовжувала опікуватися своїми сестрами-братами і їхніми дітьми.
- Наша Киля стала нам, як друга мама, що завжди підтримає і допоможе, як те ясне сонечко, що завжди обігріває всіх, - говорить наймолодша сестра Марія Володимирівна Пугач, яка прийшла провідати сестру-ювілярку. - Мені зараз 84-й рік і важко вже ходити, а їй - 90! Так вона у нас ще молодчина - повністю сама себе обслуговує, готує їсти, може і дещо прибрати у хаті, і скупитися на базарі чи в аптеку з'їздити на автобусі. А які ж смачні пиріжки у неї виходять! Ну, справжня господиня і берегиня нашого дружнього роду. До речі, у нашому роду є довгожителі, по маминій лінії. Наш дідусь Архип Комисар прожив до 105 років, а бабуся Галина - до 103 років, жили вони у селі Пристань і мали трьох дітей. Тому у нас, певно, їхні гени, - усміхаючись, пишається своїми рідними Марія Пугач.
Якилині Володимирівні справлятися із побутовими справами допомагають рідні. Племінниці Наталія Кращенко із Вишняків і Віра Теренько із Хорола частенькі гості у будинку тітоньки Килі. Наталія Павлівна, коли помер їхній батько, за його проханням стала тітці за рідну доньку. Двоє Наталчиних синів знайшли прихильність від бабусі Килі - вона підтримує хлопців: коли копійчиною, коли порадою. Та й вони віддячують, не баряться - приїздять до бабусі, як треба щось впорядкувати по-господарству.
Повсякчас допомагає своїй підопічній соціальний працівник Хорольського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) РДА Надія Миколаївна Мусієнко. Навідує поважну жінку двічі на тиждень: ліки і продукти принесе, допоможе приготувати обід, прибере в будинку і на подвір'ї, та й взагалі людям, які самі живуть, необхідне звичайне людське спілкування і взаєморозуміння.
Під час розмови Якилина Володимирівна говорила, що приємно здивована прихильною увагою до неї: "На мій 90-літній ювілей, 14 січня, прийшли привітати не лише рідні і близькі, а й мої колеги по роботі та друзі. Я дуже рада, що про мене пам'ятають і поважають. Вдячна всім за привітання, квіти і подарунки. Отримала чималий заряд позитивних емоцій від спілкування. Бажаю усім миру, добробуту, натхнення, довгих і щасливих років, а головне - творити добро, адже у сучасному світі його так не вистачає".


“Я навчаюсь, щоб захищати всю свою родину: найрідніших - маму й тата, й Неньку Україну”


Зима 2018 року з точки зору історії України особлива. На цей період припадає багато ювілейних дат. Сто років назад у січні 1918 року російські військові частини підступали до Одеси, дерлися до Харкова, намагалися захопити столицю України древній Київ. Чільне місце в національній історичній пам`яті посідають події біля станції Крути. У бою під Крутами українські студенти пожертвували своїми життями, аби спинити армію більшовиків при наступі на Київ. Цей приклад самопожертви молоді багато в чому нагадує подвиг Небесної сотні та "Кіборгів" Донецького аеропорту.
…Надворі шпарило під 30 градусів спеки. На небі - ані хмаринки, навколо - ні вітерця. У наметі ще нестерпніше. За день наметові нутрощі нагрівалися, що палахкотіли жаром. Але денна спекота не так дошкуляла хлопцям, як нічна духота. У наметі намагаються заснути кілька десятків хлопців. Двоярусні ліжка - не найзручніше місце для нічного відпочинку. Але скоро молоді люди проваляться у сон. Комусь насниться кохана дівчина, а хтось і уві сні долатиме смугу перешкод, стрибатиме через рів із водою і стрілятиме у бік ворога.
Руслан же йде вулицями рідного Хоролу. У затінку лип і каштанів він проходить від центрального міського майдану до гімназії. Подвір`я навчального закладу - рідне: знає тут кожен камінець. Ось вікна його класу. Руслан не заходить в приміщення своєї школи. Його вабить щось інше. Від гімназії непомітною вуличкою вниз. Кілька десятків кроків, поворот праворуч - і рідна Берегова. Вже видно батьківську хату. У дворі - матуся. Вона нетерпляче дивиться на дорогу. Помітила сина, змахнула рукою, іншою поправила зачіску і рушила назустріч. За нею - батько. Його рухи більш стримані, але тремтіння рук видає хвилювання. Руслан і сам не витримує. Він вже не може йти, кидається бігти. До маминих обіймів лишається лише один крок. І тато вже простягнув руку для чоловічого вітання потиском долоні…
… "Курс, підйом", - гучний і різкий голос днювального розриває ранкову тишу. Цей крик наче поштовх під бік вихоплює Руслана із обіймів сну. Ще хоча б одна хвилина, і він устигнув би обійняти маму. " Виходь на зарядку", - лунає наступна команда і взвод курсантів Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації починає черговий навчальний день. З 28 липня випускник Хорольської гімназії, а тепер курсант Руслан Гавриленко проходить курс молодого бійця. До початку занять хлопець разом із друзями під наглядом командирів житиме серед поля. Будуть бігати, повзати, долатимуть смугу перешкод, кидатимуть гранати, стрілятимуть із автомата. Це остання перевірка їхнього рішення стати офіцерами. Командири придивляються до юних підопічних, хлопці востаннє перевіряють свої сили. Ті, хто витримає курс молодого бійця, 1 вересня сяде в інститутських аудиторіях гризти граніт непростої військової науки.
Сказати, що Руслан Гавриленко з дитинства мріяв про армійське життя не можна. От із спортом хлопчик дружив здавна. Із шостого класу ходив на тренування до Олександра Кузьмовича Савіна. Зміцнив мускули, загартував волю. У секції Олександра Кузьмовича займалися кік-боксингом, шліфували загальнофізичну підготовку. Усі тренувальні вправи зводилися до того, щоб вийти на бійцівський ринг у якнайкращій формі. А на ринзі треба мірятися силами із суперником: самому наносити удари, захищатися від чужих. Русланові це не надто подобалося. Але він дуже не хотів, щоб друзі побачили його сумніви, щоб не подумали, що йому страшно. Справжні чоловічі якості формувалися у підлітка саме на ринзі. Там він осягав мистецтво опановувати власні емоції. Так гартувався метал чоловічого характеру. Не тільки спортивною, а і життєвою школою для юного спортсмена стали поїздки на змагання із кік-боксингу у Феодосію і Бровари. Привезені звідти перемоги збагачували юнака досвідом. Батьки тішилися - їхній син при гарній справі. Тренер гордився - старання Руслана увінчуються результатами. А сам Руслан випробовував себе і шукав своє місце у житті. Прийшов час, коли заняття спортом вихлюпнулися із атлетзалу і наповнили буденне життя Руслана. Одного разу він відчув, що потребує більших навантажень. Проснувся о шостій ранку, одягнув спортивну форму і побіг. Спочатку кілометр, потім два, а скоро і три. Ці вправи вимагали не тільки фізичного навантаження: пробігти три кілометри по пересіченій місцевості нелегко. А і моральної сили. Спробуйте уявити яких зусиль вартувало молодому хлопцю змусити себе піднятися о шостій ранку, залишити теплу постіль і віддатися спортивним вправам. Ото сила волі!
Робота над тілом призвела до шліфовки духу. Переді мною сидить ще зовсім юний, але вже справжній чоловік. Впевнений погляд, спокійні рухи, виважені слова. "Руслане, згадай будь-ласка, коли в тобі сформувалося бажання присвятити життя службі у Збройних Силах України", - запитую свого співрозмовника. Без секунди роздумів, наче знав про що я його питатиму відповів: "Коли вчився у десятому класі. Бачив по телевізору і чув від учителів про події на Майдані. А потім на нашу країну напала іноземна держава. Тоді я й вирішив, що стану військовим, щоб захищати Україну від ворогів. Кожна людина має бути громадянином". Юний хлопець Руслан Гавриленко у свої 16 років зрозумів, що найвище покликання людини - бути патріотом рідної землі.
Однокласники з повагою поставилися до мрії Руслана стати офіцером. А от як цю ідею сприймуть батьки хлопчика? Чи не відмовлятимуть? Вони ж - бо розуміють ціну рішення стати професійним військовим у країні, котра веде військові дії проти агресора. Руслан був певен, що і тато, і мама його рішення підтримають. Вони завжди позитивно ставилися до ідей сина, були однодумцями. Так сталося і цього разу. Із мамою Руслан почав з`ясовувати які екзамени треба здати для вступу у військовий інститут. Із татом пішли у райвійськкомат до Анатолія Івановича Крутька. Разом уточнили усе до найменшої дрібниці. Виявилося, щоб стати курсантом військового інституту, Руслан має скласти іспити із української та англійської мов, фізики або математики. Це все на зовнішньому незалежному оцінюванні. А якщо на ЗНО набереться потрібна кількість балів, то в самому інституті треба підтвердити свою гарну фізичну підготовку. А для цього пробігти за 100 метрівку за 14 секунд, підтягнутися на гімнастичній перекладині не менше 12 разів і подолати трикілометрову дистанцію менше ніж за 13 хвилин.
Іспити ЗНО Руслан склав "на ура". Замість трьох екзаменів здавав чотири. Це для того, щоб мати можливість для маневру. Усі чотири здав на "відмінно". Документи подали аж у 4 вузи. Але мріяв хлопець про столичний виш. Та ще й хотів щоб його військова спеціальність була пов`язана із комп`ютерним програмуванням. Хоча зараз комп`ютери пробралися у всі галузі людської роботи. Лист на адресу Гавриленків із запрошенням на навчання прийшов із Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації. Хлоп`яча мрія збулася. Як ви здогадуєтеся, екзамени із фізпідготовки проблем для Руслана не склали. На перекладині замість 12 він підтягнувся 16 разів, швидко подолав 100 метрівку. От перед довгою дистанцією на 3 кілометри хвилювався. Але, як показав час, даремно. Вклався у норматив і там. Останнім випробуванням на шляху до омріяної спеціальності стали психологічні тести. Давав відповіді на більш ніж 500 питань. Відповідати треба було швидко. Часу на обдумування майже не було. Інколи траплялися питання одинакові, лиш перефразовані. Так досліджують психіку майбутніх курсантів. У військових вона має бути стійкою.
Дізнаватися чи зарахований до складу курсантів Руслан пішов із татом. В аудиторію зайшли о 9 ранку. Разом із Гавриленками в аудиторії ще десятки сімей. Ждуть вердикту долі. Усі хвилюються. Переживав і Руслан. Знав, що на екзаменах набрав потрібну кількість балів, й у фізичних випробуваннях був на висоті, а все одно переживав. Серце у грудях билося, ледве не вискакувало. Вже ближче до обіду, десь під 13 годину, в аудиторію зайшов офіцер. В руках у нього список із прізвищами зарахованих на 1 курс. Усі принишкли, затамували подих. Напружилися і наші герої; батько із сином Гавриленки. І лиш коли викладач прочитав: "Гавриленко Руслан В`ячеславович", обоє полегшено зітхнули. Радість моментально наповнила Руслана, йому захотілося крикнути "Ура", змахнути руками. Але стримався. Військовий повинен свої емоції тримати на прив`язі. Форма з погонами зобов`язує...
Всі хвилювання позаду. А зараз - пекуче сонце, задушливий намет і військові вправи на полігоні. Все це - курс молодого бійця. Від того як Руслан пройде цей курс залежить чи вчитиметься він у військовому інституті. Місячний термін курсу молодого бійця сплив непомітно. Це перші його дні тягнулися поволі. Був сам серед незнайомих людей. Важко не стільки фізично, як морально. А вже за кілька днів познайомився із однокурсниками, подружився із Денисом, що родом із Фастова, почав звикати до командирів. Справи пішли веселіше.
…У будинку на вулиці Береговій - метушня. Анжела Олександрівна заколотила тісто для млинців. Зробила багатенько, бо знає, що млинці - улюблена Русланова страва. В`ячеслав Анатолійович поїхав скуплятися на базар. Хочеться, щоб дитина поїла домашнього. Уперше за п`ять місяців додому у відпустку їде їхній син. У військовому закладі свої правила. Життя за строгим розпорядком. Підйом, розвод, наряди, навчання, відбій - розписано щохвилинно. Їздити до батьків у гості ніколи. Але Руслана це не дуже напружує. Спілкується із рідними по мобільному. Хоча за домівкою сумує. Тато поїхав зустрічати дорогого гостя на трасу, до автобуса. Мама вдома доробляла салати, а сама подумки вже всоте прокручувала у голові як зустрічатиме сина. Стукнула дверна стулка. У коридорі рідний голос. Кинулася назустріч і завмерла. Проводжала у Київ дитину, а зустрічає чоловіка. У впевненому погляді - твердість, у посмішці - стриманість. Пані Анжела завмерла лиш на мить, а потім розкрила обійми і кинулася до сина. Обняла, пригорнула і завмерла на його грудях. Дихала його запахом, чула биття рідного серця, обіймала за сильні плечі і не могла відірватися від найріднішої на світі людини. Чи давно Анжела Олександрівна тримала свого первістка на руках? А зараз тримає в обіймах , свого рідного захисника. Захисника своєї родини, свого міста і рідної України.


“Майстерня Діда Мороза”


Переможцями шкільного конкурсу “Майстерня Діда Мороза” стали вихованці досвідченого педагога Тетяни Миколаївни Данилейко. Вчителька допомогла юним майстрам домогтися, щоб їхні іграшки були і цікавими, і гарними. 2-А клас першої міської школи своєю перемогою у конкурсі завдячує батькам.
Учні з учителями і батьками зустрічають новорічно-різвяні свята із піднесеним настроєм.


Діти в лікарнях отримали під ялинку особливі солодощі


Новорічно-різдвяний період - особлива пора, яку полюбляють і дорослі, і малі. Проте, на жаль, діти досить часто взимку хворіють, а деякі з них навіть потрапляють на свята до лікарень. Аби підбадьорити малечу та подарувати часточку тепла, народний депутат Костянтин Іщейкін порадував особливими солодкими подарунками усіх дітлахів, які зустрічали Новий рік у лікарнях.
Півтори тисячі медових пряників-ялинок отримали дітлахи округу - помічники народного депутата особисто об'їхали лікарні, щоб провідати діток і доставити смачні фірмові подарунки під ялинку.
"Я залишився без помічників. І без приймальні. Все віддав Святому Миколаю і Діду Морозу. Тепер це просто їх офіс", - пожартував народний депутат, коли виклав світлини зі своєї приймальні, де пакувалися подарунки. - "Здоров'я - понад усе: не всім дітям можна вживати фабричні цукерки. Тому виникла ідея підготувати такий подарунок, який не зашкодить. Вони отримали особливі подарунки - справжні різдвяно-новорічні пряники у вигляді ялинок, з натуральних продуктів і без шкідливих додатків, барвників, виготовлені у родинному закладі "Шато Галері". Усе як своїм дітям, бо чужих дітей не буває", - зазначив Костянтин Іщейкін.
У Хорольському районі помічник народного депутата Роман Порожнета відвідав дитяче відділення Хорольської центральної районної лікарні. Малеча безмежно зраділа таким солодким сюрпризам.Не залишилися без уваги й лікарі, які працюють і в святкові, і в будні дні, та завжди готові прийти на допомогу. Також він привітав вісімдесят підопічних Хорольського та сто вісімдесят підопічних Вишняківського будинків-інтернатів разом з їх директорами Павлом Грінченком та Володимиром Переятинцем.
Саме в стінах лікарняних закладів усвідомлюється найбільша людська цінність - бути здоровими. І немає нічого прикрішого для батьків, ніж хвороба дитини. Тому основним було побажання якнайшвидшого одужання і здоров'я на весь рік!

Прес-служба народного депутата України


ЛЕОНІД КИРИЛЕЦЬ:"Ходжу в українську церкву і читаю "Вісті Хорольщини" - ото мої духовні джерела"


Любов до місця в якому народився, де міряв землю дитячими ногами живе в генах людини. Колись я мав змогу пересвідчитися у цьому на власному досвіді. У середині дев`яностих років мене разом із двома друзями-колегами преміювали туристичними путівками на Кубу. Враження від південної екзотики переповнювали нас і аж вихлюпувалися із очей. Феєричні емоції, мов океанські хвилі, накривали із головою. І не дивно! Стрункі пальми зі своїми незвичними кронами на фоні вечірнього південного неба, фантастично бурхливі маскаради, запальні танці місцевих аж до ранку, незвична кухня, залите яскравими і пишними квітами довкілля - ми ходили мов заворожені. Але вже за пару тижнів почали згадувати рідні луки понад берегами Голубихи. Нехай вони і не такі яскраві, як південні краєвиди, але дуже милі серцю. За кілька днів вже не хотілося милуватися пальмами, а згадувалися свої рідні заярські липи. Тому й стверджую: якою б гарною не була чужа сторона, а рідна земля серцю миліша. Правду писала Ніна Циба, донька свого міста:
У якій би не був стороні
Повертаюсь до тебе, Хороле,
Чую рідні з дитинства пісні,
Бачу рідні обличчя довкола.
Образ рідного міста живе у душі Леоніда Дмитровича Кирильця. Чоловік пам`ятає своє дитинство із п`ятирічного віку. Не все у суціль, фрагментарно, але пам`ять тримає картини минулого. Може тому, що вони врізалися у свідомість малого своєю жорстокістю. Життєві обставини склалися так, що малий Льончик залишився в окупованому німцями Хоролі без батьків. Перед самою війною хлопцева мама за комсомольською путівкою поїхала будувати заводи на Уралі. Там і застала її друга світова. А Дмитро Кирилець - Леонідів тато - разом із іншими чоловіками пішов воювати. Маля, п`ятирічного хлопчика можна назвати таким словом, залишилося на руках у бабусі. Марія Йосипівна Погребняк (у дівоцтві Клименко) турботи про онука взяла на свої плечі. Поставити на ноги малу дитину - і зараз то справа не проста і не легка. А у голодному, холодному окупованому ворогом місті - і поготів. Жили, так би мовити, із-під ніг. Що на грядці доглянеш, та у сажику виростиш, те й твоє. Купить нічого не можна. Ні борошна, ні крупи, ні мастила. Магазини не працюють. А якби і працювали, хто б туди ходив скуплятися. Люди без грошей були. Єдине місце, де торгували - базар. Найбільшими ласощами на ньому були картопляні очистки. Але за них продавці правили страшні гроші. Склянка кукурудзяної дерті у ті часи була справжнім скарбом. Про курячі яйця у дні окупації хорольців взагалі змусили забути. Вже у перші дні господарювання "нові господарі" перестріляли усих курей. Видно смакувала їм курятина. Марія Йосипівна Погребняк із малим онуком і молодшою донькою мешкала у жилкоопівській квартирі по вулиці Шевченка. У будинку було кілька таких квартир. При кожній із них - невеличкий, наполовину трухлявий сажик і кілька сотих грядочки. Неподалік, у двоповерховому будинку, зараз це приміщення першої міської школи, розташувалися якісь німецькі установи. Які саме Леонід Дмитрович не знає. В ті часи він на установах не розумівся. Але те, що там була німецька їдальня пам`ятає добре. Бабуся Марія давала хлоп`яті казанчика і направляла на смітник, який німці влаштували біля кухні. Льончикові траплялося знаходити там курячі голови (тоді день вважався вдалим), шкірки картоплі і буряка. На німецькому смітнику таких як Льоня було багато. Дитячими руками дорослі намагалися вирішити проблеми із їжею. Інколи серед німців траплялися співчутливі люди. Загукували дітлашню до себе, кидали у їхні казанчики ложку каші чи варену картоплину. Може своїх, німецьких, дітей згадували. Яка різниця: німецьке воно чи українське. Дитину завжди шкода.
Поряд із першою школою стояв довгий одноповерховий будинок. Після війни на його місці стали приватні двори. У тому будинку німці облаштували лазарет. Топили і їсти варили у печі. Часто обслуга лазарету ловила хлопців і змушувала чистити сажу в печі. Після пічних робіт Льоня приходив додому брудний мов мара. Бабуся Маруся сердилася: тепер купати малого треба. А де ж того мила набрати?..
Сімдесят шість років спливло з того часу, коли вулицями Хоролу ганяли військовополонених із "Хорольської ями". До Леоніда Дмитровича Кирильця ті давні події і зараз приходять у сні. Бачить він мов наяву: бредуть безсилі, обшарпані, босі люди. На них навіть дивитися страшно. По обидва боки колони - конвоїри. У них в руках автомати, на повідках - собаки. Якомусь відчайдусі пощастило. Уловив бідолашний момент, коли конвой відволікся і зумів вскочити у людський двір. А з двору - у перші ліпші двері, та й причаївся у кімнаті. Що далі робити не знає. Марія Йосипівна угледіла таку обставину, та повагом і причинила двері. Це ж її квартира була. Поки була надворі, рухалася неспішно. А коли її сховали стіни власного обійстя, блискавкою мотнулася кімнатами.
-Лягай, - гукнула жінка втікачеві і вказала рукою на порожнє ліжко. А сама із донькою Вірою кинулася збирати із усієї квартири перини, ковдри, простирадла, подушки. Усім тим скарбом накривали свого раптового "гостя". Зметикував, що треба робити і малий Льонько. У його віданні були подушки. Тільки віддихалися після тієї роботи, як вхідні двері вилетіли від удару ноги. У коридорі стояв німецький офіцер.
- Де росіянин? - горлав німчура і трусив пістолетом перед обличчям Марії Йосипівни. Ото жінка була! Жоден мускул не здригнувся на її обличчі. Лиш очі зробилися округло-здивованими.
-Який рус? Пане офіцере, самі ми тут. Ось донька. Вона хвора: тиф. Бачите?..
Марія Йосипівна почала бабляти коротко підстрижене волосся на доньчиній голові.
-А ось - малий! - Ущипнула Льоню і той зрозумів, що йому треба якнайголосніше заплакати.
Чи дитячий плач, чи видуманий бабусею тиф злякали німця. Переслідувачі навіть обшуку не робили. Побіжно оглянули кімнати і рушили шукати далі. Сподівалися упіймати втікача.
Як тільки споночіло, Марія розвела вогонь у печі. Ніхто із сусідів не здивувався, чого це за такої теплої погоди сусідка надумала топити. Усі все розуміли. Розуміли, але мовчали. А у печі догорала радянська військова форма. За нею солдата-втікача одразу б викрили.
Знову біля порога - кроки. Марія Йосипівна затамувала подих.
-Йосипівна, відчиніть. - Жінка полегшено зітхнула, упізнала голос сусідки. Галинка Сліпченко (Калініченко) бачила усі денні перетрубації. Прийшла із вузликом. Передала для полоненого цивільну одежу свого батька. Нагодований, переодягнений, через кілька годин стояв бідолаха на Марієному порозі.
-У тому напрямку села і болота, - махнула рукою смілива рятівниця. Прямуй туди, там німців немає, а світ не без добрих людей.
Яка загроза висіла над головою М.Й. Погребняк (Царство Боже її душі) і її дитини, її онука - Леонід Дмитрович зрозумів набагато пізніше, коли став дорослим. А сама Марія Йосипівна ясно усвідомлювала небезпеку із тієї миті, коли полонений відчинив двері і переступив поріг її квартири. Усвідомлювала, а йшла на ризик. Хотіла виручити людину із біди. Розуміла, варто було німцеві помітити втікача, на всіх Погребняків чекала б куля. Розуміла, а діяла. Діяла рішуче і виважено, не боячись розправи.
Це був перший, врятований, але не останній. Таких випадків ще було й було.
Після війни у Хорол із Калінінградської області приїжджав Дмитро Петрович Шичанін. Він розповідав, що у приміщенні теперішнього районного будинку культури німці обладнали таку собі "медичну" лабораторію. Піддослідним, у ролі яких були військовополонені, вирізали певні органи і спостерігали як людина помирає. Або навмисно інфікували полонених смертельними хворобами і вивчали як організм реагує на смертоносні збудники. У такому пеклі побував і Д.П. Шичанін - колишній в`язень "Хорольської ями". Але йому доля посміхнулася, він зумів врятуватися. Було це ось як. Німецькій "медичній" установі потрібна була вода. Щодня четверо полонених тягли величезну діжку, котра стояла на рамці із чотирма коліщатами, до колодязя. Той колодязь був у дворі знайомого нам жилкоопівського будинку по вулиці Шевченка. У двір до колодязя бочку тягли четверо полонених, а у зворотній шлях йшло тільки троє. Марія Йосипівна одного із бранців ховала у сажик, прикидала його усяким старим хламом і чекала коли стемніє. Під прикриттям ночі бранця перевдягали і показували йому дорогу до місця безпечнішої схованки. Леонід Дмитрович згадує, що таких випадків було чи не з півдесятка. У гості до своєї рятівниці після війни приїжджав ще й один киянин. На жаль, його прізвища пам`ять Л.Д. Кирильця не зберегла.
Зате із жахом згадує як у вересневі дні 1943 року горів Хорол. Німці запалили усе місто. Палало приміщення технікуму, горіла школа, полум`я жерло людські будинки. Малий Льоня спостерігав за пожежею із Кирстівського лісу. Ховався там разом із сусідами. Заграви, що стояли над містом, дуже лякали людей. Повернулися із лісового сховища через 2 дні. Побачили, що їхній будинок якимось чудом зберігся від вогню. Одна жінка трохи знала німецьку і написала крейдою на вхідних дверях квартири: "Тиф". Палії побоялися наближатися до "осередку" інфекції.
Німців із Хоролу вигнали, але легше жити не стало. Страшним був голод повоєнних років. У березні, квітні сходив сніг і земля стояла чорна-чорнісінька. А коли у травні з`явився перший бур`янець, люди раділи, бо його можна було їсти. Особливо "смакували" калачики. До того часу Льоня підріс, вже був свідомим підлітком. Згадує почуття сорому, що пережив, коли жебракував у міському сквері. На місці теперішніх п`ятиповерхівок у центрі Хоролу колись вирував базар. Селяни з`їжджалися торгувати із різних сіл. А перед дорогою додому торгаші сідали переобідать. Свої ряднини розстеляли попід кущами у сквері. Льоня з простягнутою рукою ходив між купками людей, просив поїсти. Тепер розповідає про ті часи і каже: "Такого сорому натерпівся". У робочі дні хлопець виживав тарілкою супу, яку отримував у школі. Решті давали по шматочку хліба, а йому, як круглому сироті, наливали тарілку супу.
Страшна історія хлопцевого сирітства при живих батьках. Дмитро Кирилець повертався із фронту додому. У залізничному вагоні дозволив собі покритикувати Сталіна за те, що його генерали не дуже дбали про простих солдат. Хтось "свідомий" доніс інформацію про ті розмови “куди треба”. Д. Кирильця зняли із потяга у Гашщині. І одразу - 10 років таборів. Чоловік старався не спілкуватися із ріднею, бо знав, що буває дітям ворога народу. Боявся показуватися, щоб не нашкодити синові.
У 50-тих роках підліток Леонід Кирилець лазив деревами міського скверу. Обламував сухе гілляччя, щоб хоч трохи пустити по хаті теплого духу. Тодішній хорольський дільничний Шульга лаяв хлопця: "Не лазь по деревах". А як ти не лазитимеш, коли Середнє далеко. Тягати дрова звідти важко”.
На старших курсах технікуму став Леонід цілинником. Під час навчальної практики косили пшеничку під Семипалатинськом. Пам`ятає як бігав зі своїми одногрупниками у степ величезні "гриби" роздивлятися. Спочатку на горизонті з`являється кулька. Невелика, величиною із м`яч. Потім розростається, перетворюється на гриб, ніжка якою стоїть на землі, а шапка упирається в небо. Хвилин за п`ять після того, як той гриб розростеться, до хлопців долітав звук вибуху. Цей звук був таким потужним, що збивав людей із ніг. Це тепер Леонід Дмитрович розуміє, що він бачив і на яку небезпеку наражався. А тоді ніхто не знав, що у Семипалатинську полігон, де випробовуються атомні бомби. Ніхто не розказував людям про радіацію. "Тепер я розумію, що й пшеничку ми косили радіоактивну, - зітхає Л.Д. Кирилець. І хліб із неї люди їли відповідний. Та тоді про це не говорили"...
Разом із своєю Марією Михайлівною Леонід Дмитрович живе 44 роки. З того дня, коли вперше у Хоролі на танцмайданчику зустрів дівчину із Ковтунів, спливло немало часу, відбулося багато подій. Народили чотирьох доньок, мають чотирьох онуків і чотирьох правнуків, гарних зятів. "Кожному хочеться хоча б на день народження подарунок зробити. Бодай невеличкий. Та з нашими пенсіями це важко вдається", ділиться думками мій співрозмовник.
Та як би там не було, а Кирильці вже кілька десятків років із своєю газетою "Вісті Хорольщини". Леонід Дмитрович хвалиться: "Ми - патріоти свого міста і Хорольщини. Нам цікаво знати про місцеві новини. Щонеділі ходжу в українську церкву і читаю "Вісті Хорольщини" - ото мої джерела інформації".


НАЙСИЛЬНІШИХ ВИЗНАЧАЛИ СЕРЕД ШКОЛЯРІВ


Напередодні Нового Року, в тренажерному залі Хорольської гімназії відбувся Чемпіонат Хорольського району з жиму штанги лежачи серед юнаків та дівчат. Змагання відбувалися на підтримку ініціативи Федерації пауерліфтингу України, щодо включення пауерліфтингу, як варіативної складової навчальної програми "Фізична культура" для загальноосвітніх навчальних закладів. Участь прийняло 27 хлопців та дівчат з міських шкіл.
На початку змагань до спортсменів звернувся заступник голови Хорольської районної ради та головний суддя змагань Гловацький Р.М., директор Хорольської районної ДЮСШ Гордійченко Т.О., котрі привітали учнів з прийдешніми святами та побажали успішних змагань. До суддівства в змаганнях були залучені майстер спорту України з гирьового спорту Волошин Сергій Григорович та кандидат у майстри спорту з пауерліфтингу Півненко Віктор.
За результатами змагань загальнокомандні місця розділилися наступним чином:
І місце - Хорольська гімназія (108 очок);
ІІ місце - Хорольська спеціалізована школа №3 (61 очко);
ІІІ місце - Хорольський НВК (49 очок);
ІV місце - Хорольська спеціалізована школа №1 (41 очко).
Серед переможців хочеться відзначити абсолютного чемпіона серед юнаків - Іванькова Артема (результат котрого склав 112,5 кг, виконавши ІІ юнацький розряд), чемпіона вагової категорії 83 кг - Гудзь Станіслава (результат 85 кг, ІІІ юн. розряд) та Цівину Владислава - чемпіона вагової категорії 59 кг, результат котрого склав 65 кг, що відповідає ІІ юнацькому розряду. Всі учні Хорольської гімназії.
Серед дівчат абсолютна першість розділилася наступним чином: "золото" у Кундій Поліни (Хорольська с/ш № 1), "срібло" за Зубченко Мирославою (Хорольська гімназія) , "бронза" в Чубенко Софії з Хорольської гімназії.
В прекрасному настрої закінчилися змагання за результатами котрих, всі призери та переможці отримали медалі та кубки відділу освіти молоді та спорту Хорольської районної державної адміністрації. Головний суддя змагань Гловацький Р.М. разом з суддями нагородив учасників та запросив до занять даним видом спорту в Хорольську ДЮСШ.

Олександр КУДІН, фото Тетяна Гордійченко


Хто сказав, що Новорічне свято для дітей?


26-27 грудня у відділенні денного перебування територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської РДА для слухачів "Університету ІІІ віку", членів клубу "Прометей" для осіб з інвалідністю та учасників групи "Здоров'я" чекала святково вбрана новорічна красуня-ялинка, про придбання і прикрашання якої потурбувалися працівники територіального центру на чолі з директором Людмилою Олександрівною Бойко.
В приміщенні територіального центру обладнана імпровізована сцена, де і відбулися Новорічні святкові дійства. Підготували їх працівники територіального центру за участю людей похилого віку та осіб із обмеженими фізичними можливостями яким надаються соціальні послуги.
З наступаючим Новим роком та Різдвом Христовим присутніх сердечно привітали:Дід Мороз і Снігуронька. Вони бажали міцного здоров'я, достатку, миру, стабільності та успіхів.
А потім відбувалися святкові концертні програми, які тривали майже 2 години. Звучали пісні, вірші про зиму, Новий рік, а сценку "Сусідки" виконали Любов Олександрівна Сніжко і Валентина Іванівна Шкіль.
Ніна Власівна Багмет (циганка) вітала циганськими піснями.
А потім спілкування продовжили за "солодким" Новорічним столом.
Велике щастя мати за можливість цікаво і змістовно провести вільний час та отримати задоволення від спілкування.

Старости груп: "Університету третього віку"
Любов Сніжко; клубу активного дозвілля "Прометей" Катерина Мартюк;
групи "Здоров'я" Марія Ліпьошка


Із відкриття новорічної ялинки


19 грудня. День Святого Миколая. Центральна площа міста. Яскраво мерехтять вогники зеленої красуні-ялинки. Біля сцени масово збираються жителі міста і району. Всі в очікуванні урочистого відкриття новорічної ялинки та циклу новорічно-різдвяних свят. Легенький морозець злегка пощипує щічки на обличчі, а білокрилі пухнасті сніжинки грайливо кружляли у повітрі, тендітно покриваючи землю білим покровом.
Святкове дійство на сцені розпочалося із пісні "Ой пішла зима в танок" у виконанні дзвінкоголосої співачки Вікторії Миколаєнко. І звучання тої пісні розлилося мелодійним новорічним шлейфом прилеглими вулицями міста, сповіщаючи про початок святково-розважального концерту.
"В повітрі чути музику чарівну, дзвенить сніжинок гомін золотий. Всім гарні і святкові привітання, стоїть вже на порозі Рік Новий!" - такі вітальні слова усім хорольцям адресувала ведуча урочистого свята Оксана Стойко, методист Хорольського районного Центру дитячої та юнацької творчості, яка була у ролі білосніжної Зими. Вона запросила на сцену поздоровити районну громаду гостей свята - Ларису Звірко, голову райдержадміністрації, Віру Мартюк, голову районної ради, Сергія Волошина, мера міста Хорол. Керівники щиро вітали усіх жителів із Днем Святого Миколая та прийдешніми новорічними святками. Бажали святкового настрою, здійснення мрій, бажань і звісно ж новорічних чудес.
Приємні музичні дарунки звучали від юних аматорів сцени, вихованців Центру дитячої та юнацької творчості. Запальні танки виконували дівчатка - учасники танцювального гуртка "Батерфляй" та колектив "Вілайм". Пісенні дарунки дарували присутнім гурт "Кришталеві роси", Олександр Вернигора, Лілія Криворучко.
Для присутніх на святі жителів організатори приготували жартливі забави. Новорічні персонажі із казковими героями дарували дітям та дорослим веселощі і розваги. З великим задоволенням дітвора грала в різні ігри: разом із Снігуронькою - Оленою Левіною танцювали і бавилися у театралізовані сніжки. Герої із мультику "Фіксики" Сімка та Нолик (Даша Левіна і Саша Величко) розважали глядачів, показуючи зі сцени танцювальні рухи, а малеча радісно і слухняно їх повторювала. Далі з'явилися перевдягнені герої Маша і Ведмідь, роль яких виконували Альона Кулик і Сергій Ярошенко. Вони об'єднали у грі "Кольорова фантазія" знання малечі кольорів у поєднанні із танцювальними па. Всяка забава із дітьми викликала у них сплеск позитивних емоцій, а батьки, що стояли поруч, тішилися веселому настрою своїх дітлахів.
Зі сцени гостей свята також вітали Святий Миколай (Володимир Григораш), Дід Мороз (Артем Пермяков), Півник (Катя Очеретько), Собачка (Настя Бондаренко). Граючи в ігри, діти отримували різноманітні призи та солодкі подарунки. А для того, щоб гості не замерзли, вони залюбки брали участь у танцювальних іграх та хороводах разом із учасниками святкового дійства.
Святкову концертно-розважальну програму підготували працівники та вихованці Хорольського районного Центру дитячої та юнацької творчості. Новорічні подарунки, призи та солодощі придбані за кошти районної державної адміністрації, районної та міської рад, відділу освіти, молоді та спорту. Озвучення забезпечував відділ культури та туризму райдержадміністрації.


Подарувати радість дитині


Подарувати радість дитині, а ще якщо вона з обмеженими можливостями, що може бути великодушнішим? Так, тільки люди з добрими щирими серцями можуть відгукнутися не роздумуючи. І це підносить духовно, збагачує, надихає на те, що частинку своєї душі неодмінно ти віддаси ближньому. Це істина, адже члени Хорольського місцевого осередку інвалідів не раз і не два переконуються в цьому.
19 грудня мали змогу відвідати діток з іграшками, солодощами і фруктами від Святого Миколая і подарувати бодай маленьку радість завдяки допомозі приватних підприємців нашого міста. Безкорисливо надали дарунки магазини "Дитячий світ", "Карапуз", "Крамниця" та "Тьома", а відповідно господині Оксана Гагіна, Тетяна Петік, Оксана Падусенко та Наталія Носаченко. Солодощами та фруктами забезпечили магазини "Мегаполіс" та "Маркетопт". Низький уклін вам і процвітання на довгі роки.
Кожного разу, коли осередок звертається зі своїми проблемами до влади, зокрема, голови районної ради В.А. Мартюк та райдержадміністрації Л.М. Звірко, та їх заступників Р.М. Гловацького, та С.Г. Абрамова - не має відмови. Тож і цього разу для мобільності був наданий транспорт, завдяки чому ми змогли вчасно встигнути з подарунками. Щире спасибі Вам за підтримку і допомогу.
Працівники територіального Центру, який очолює Л.О. Бойко - це наші перші помічники. Їх допомога вчасна і дієва - неоціненна. В основному - це молодий колектив - ініціативний і креативний, тож їхні ідеї ми неодноразово використовуємо в своїй діяльності. Думаємо, що співпраця в подальшому буде корисною для всіх.
Мудра людина колись сказала: "Краще дати, ніж прохати". Тож, мабуть, варто кожному задуматися над цими словами. Розуміємо, що важкий час, обсіли негаразди і ще можна назвати безліч причин, що можуть бути оправданнями. А давайте починати з малого: вранці подаруйте свою усмішку сусідам. Це гарантує вам гарний настрій на цілий день. Побажайте доброго здоров`я і неодмінно матимете це навзаєм. А ще обізвіться добрим словом, адже саме тепле щире слово - найперші ліки від душевної недуги.

Рада Хорольського місцевого осередку інвалідів


Казкові пригоди у ДНЗ "Веселка"


Із веселощами, цікавими та запальними іграми, казковою чарівністю відбувся святковий ранок у ДНЗ "Веселка". Вихователі разом з батьками й непосидючою, радісною дітворою середньої групи "Живчики" підготували і провели свято зустрічі нового року "Казкові пригоди".
Разом з ведучою Тетяною Хоменко, казковими героями - Дідом Морозом (Раїса Горб), підступними і хитрющими лісовими жителями - Лисичкою (Яна Педюра) та Вовчиком (Валентина Семенюта) діти раділи і хвилювалися, сходилися у танок, декламували віршики. Вбрані у яскраві костюми героїв казок, кожен з них мав можливість засяяти яскравою новорічною зірочкою у їх маленькому творчому натхненні, підготовлених сценічних номерах, танцювальних номерах чи декламуванні новорічних віршиків.
Як і будь-яка казка, святковий новорічний ранок засяяв яскравими ялинковими вогнями та прикрасами. Дітвора раділа солодким подарункам, про які потурбувалися відділ освіти, молоді та спорту Хорольської райдержадміністрації і депутат Полтавської обласної ради Фахраддін Мухтаров.
По закінченні свята, до присутніх батьків та колективу садочка звернулися гості - голови Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко, районної ради Віра Мартюк, начальник відділу освіти, молоді та спорту райдержадміністрації Ірина Потерайло. Вони привітали з початком новорічно-різдвяного циклу свят, зичили добра, міцного здоров`я, благополуччя і достатку кожній родині. А яке ж свято без сюрпризів?!Вручили гарний подарунок - сучасний мультимедійний комплекс, придбаний за кошти районного бюджету.


Дякуємо за чудове свято


З першим снігом і морозами приходять в Україну зимові свята. Найбільше діти чекають приходу Святого Миколая. Старанно пишуть листи-замовлення, намагаються бути чемними, поважати старших та допомагати меншим. Малята чекають на свого покровителя, доброго Духа Святого Миколая. Ось і у Хорольському дошкільному навчальному закладі «Веселка» відбулося святкове дійство. Святий Миколай прийшов не сам. Разом із ним до садочка завітали казкові герої: Вовчик і Лисичка, Зайчик, а також два «неслухи», яким малята допомогли стати чемними і слухняними. Для Святого Миколая діти підготували вірші, співали пісень та водили хороводи біля красуні-ялиночки.
Надовго запам'ятається дітям «Веселки» святково-урочиста атмосфера, а також солодкі подарунки від Святого Миколая та побажання бути здоровими, чемними, та слухняними.
Ми, батьки вихованців ДНЗ «Веселка», хочемо подякувати адміністрації дитсадка, вихователям та музичним керівникам Мельник І.В. та Величко Т.О. за чудове свято за радісний настрій наших дітей, за вміння творити добро і дарувати його дітям.

З повагою, член батьківського комітету
групи «Капітошка» А.М.Бойко


час подарунків та віри в дива


Представники ТОВ "Хорольський завод дитячих продуктів харчування" разом зі Святим Миколаєм завітали до Кременчуцького обласного спеціалізованого будинку дитини.
Традиційно цього дня заклад приймав гостей: представників підприємств, установ та організацій міста, волонтерів, які відвідали малечу, аби привітати з цим світлим святом. Дітлахи співали пісні, танцювали, читали вірші про Святого, а також перевтілювалися у казкових героїв. Як і має бути у казці, добро перемогло зло й на свято завітав сам Миколай, який впевнився у слухняності діток та подарував солодощі.
За помічника Зимовому Миколаю став Хорольський завод дитячих продуктів харчування, адже передав діткам сухі молочні суміші "Малютка", каші молочні "Малышка", суміші молочні сухі швидкого приготування та питну водичку "Малиш", сухе молоко з вітаміном С.
Це був заключний візит цього року до вихованців закладу, яких на сьогоднішній день більше 80 осіб. Загальний обсяг наданої продукції від заводу за поточний рік сягає 1381,60 кг.

***
Цього ж дня, з метою поздоровлення з прийдешніми новорічними святами, представники заводу відвідали Хорольський Міжрегіональний центр професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців.
Станом на кінець грудня 2017 року у закладі навчається 21 дитина пільгових категорій: діти-сироти та діти з малозабезпечених сімей, діти-інваліди дитинства, постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС, діти-переселенці із зони АТО. Кожен з них особисто отримав солодкі подарунки від Хорольського підприємства.


Особливий день, що надихає на добрі справи


Свято Святого Миколая - особливий день, оповитий благословенням, добром та радістю, приходить у наші домівки, як добра зимова казка, дарує віру у здійснення найзаповітніших мрій, вселяє у наші душі почуття надії та любові, надихає на добрі справи та милосердя до інших.
19 грудня "…давній друг і меценат навчального закладу, добра людина і гарний керівник голова правління Хорольської райспоживспілки, заслужений працівник сфери послуг УРСР Володимир Шишка", - так представив його під час святкового заходу директор Хорольського Міжрегіонального центру Віталій Заєць, побував разом із головою Райкому профспілки споживчої кооперації Хорольського району Катериною Теренько та привітав учнів-сиріт, котрі навчаються у навчальному закладі. У невимушеній, доброзичливій обстановці за чашкою чаю та солодощами викладачі розповідали про традиції, захоплення дітей, спільне дозвілля. А учні Євген Максимчук , Олександр Рябич, Віталій Кузьменко, Ольга Шепель, Олександр Франчук, Сергій Мажар, Микола Зима розповідали про те, що їм подобається здобувати тут майбутні професії механізаторів, кухарів, що оточені вони увагою і піклуванням, їм тут затишно і комфортно, адже не даремно двадцять одному працівникові центру присвоєно звання заслуженого освітянина.
День Святого Миколая дає можливість хоч один день побути чарівником для сиріт. Тож В.С.Шишка вручив святкові подарунки. Діти та колектив навчального закладу з приємністю вітали гостей, радо спілкувалися, ділилися планами на майбутнє.
- Вірю, що Микола Чудотворець завжди охоронятиме ваш життєвий шлях, а ми, дорослі, зробимо все від нас залежне, щоб зігріти вас теплом своїх сердець, допомогти знайти себе в житті, захистити від негараздів, щоб завжди поруч були люди, які підтримають і допоможуть, щоб із обличчя не сходили щира посмішка і гарний настрій, - зичив учням Володимир Семенович Шишка.
Педагогічний колектив та учні дякували гостям за турботу, подароване вихованцям відчуття батьківської опіки, завдяки якому юні серця наповнюються душевним теплом, вірою, любов'ю та надією.


Страви японської кухні - до святкового столу


Завдання сучасної професійно-технічної освіти - сформувати в учнів такі вміння, які б надали їм змогу вільно орієнтуватися в інформаційних потоках, бути конкурентоспроможними, висококваліфікованими спеціалістами.
Успішне виконання цих складних завдань у великій мірі залежить від майстра виробничого навчання, його фахових знань, педагогічної майстерності і компетентності. З чого складається майстерність? У чому секрет тих, хто досяг успіху? Початковою умовою є, звичайно, наявність природного таланту та бажання його розвивати. Однак потрібна ще тривала копітка праця педагога.
Напередодні новорічних свят в Хорольському Міжрегіональному центрі для майстрів виробничого навчання та викладачів спецдисциплін з професії "Кухар" був проведений техмінімум на тему "Приготування суші та рол". Під час практичних занять майстри виробничого навчання мали змогу вдосконалювати свою майстерність у приготуванні вишуканих традиційних східних страв, які здобули визнання своїми смаковими якостями і на території України.
На цьому заході з підвищення майстерності були присутні: викладач спецдисциплін О.М. Демиденко, голова методичної комісії С.Д. Гречковська, майстри виробничого навчання Г.П.Радченко, Н.М. Ярошенко, Н.М.Лелюх, Т.М. Лисенко. Проводили майстер-клас із приготування суші С.Г.Крохмаль та Т.Г.Федина.
Приготування справжніх японських суш потребує як професійних навичок так і чималих фінансових затрат. Та можна приготувати цю страву і в домашніх умовах, з більш доступних продуктів. Останнім часом улюбленою святковою стравою для багатьох українців стали роли, які можна приготувати з продуктів із найближчого магазину. Їх готують різноманітними начинками.
Користуючись нагодою, напередодні новорічних свят, хочу запропонувати до святкового столу хорольців популярну страву японської кухні - рол із крабовими паличками.
Інгредієнти для рол із крабовими паличками:
Листи водоростей норі (спеціальні для суші, в магазині доступні в спеціальних відділах)
Рис - 200 грамів (краще купити спеціальний рис для суші);
Рисовий оцет 2 ст. ложки;
100 грамова упаковка крабових паличок;
1 великий або 2 невеликих огірка;
Плавлений сир - 1 упаковка;
Зелена цибуля;
50 мл соєвого соусу; васабі.
Рис можна використовувати японський для суші. Якщо такого не знайшлося, гарною заміною йому стане круглозерний, але ні в якому разі не тонкий або чорний рис, який просто не буде злипатися в роли.
Рис добре промиваємо під струменем води кілька разів до повної прозорості води. У промитий рис, наливаємо холодну воду і залишаємо на півгодини.
Від того, як буде приготовлений рис, залежить смак ролів з крабовими паличками. Рис повинен вийти клейким інакше готові роли будуть розсипатися. У каструльку поміщаємо рис і додаємо холодну воду. На 1 склянку рису потрібно 2 склянки рідини. Ставимо каструльку на вогонь середньої потужності і даємо закипіти. Краще брати каструльку з товстим дном, тоді тепло буде зберігатися довше і рис буде сам доходити до готовності, коли знімемо його з вогню. Зменшивши вогонь, варимо рис до повного поглинання води. Це займе близько 12 хвилин. Знявши каструльку з плити, накриємо її рушником і дамо постояти чверть години.
У остиглий рис додаємо 2 столові ложки рисового оцту.
Начинку можна приготувати за час охолодження рису. Крабовим паличкам додаткової обробки не потрібно. Огірки миємо, потім нарізаємо їх тонкими смужками уздовж, щоб вони мали чотирикутну форму 0,5 см в діаметрі. Потім створюємо роли з крабовими паличками, огірком та плавленим сиром.
Спеціальну бамбукову рогожу обгорнемо харчовою плівкою, якщо лист норі щільний і не розсипається, можна обійтися без плівки. Лист водорості норі покладемо неблискучою стороною вгору.
Викладемо рис не дуже товстим шаром, і злегка придавлюючи його і залишаючи вільний край приблизно на два пальці.
На середину рисового шару викладемо вершковий сир і рівномірно наносимо по центру тонким шаром, зверху по центру - крабові палички, пір`я зеленої цибулі і огірок.
Починаємо скручувати ролл. Щільно притискуємо, щоб нічого не розпалося. Розрізаємо ролл на 6-8 частин, не забуваючи обрізати края.
Роли красиво і з фантазією викладаємо на тарілку. Можна викласти стовпчиком або півколом. Роли з крабовими паличками в домашніх умовах потрібно подавати до столу з васабі, імбиром маринованим і соєвим соусом, які подаються окремо. Їдять суші паличками.
Звичайно, приготовлені в домашніх умовах суші і роли багато в чому поступаються ресторанним, та все одно нагадують нам японський делікатес.
Приємного!

Світлана Крохмаль,
майстер виробничого навчання із професії "Кухар"


Щирі слова подяки всім ліквідаторам за їх мужність і героїзм


У нашій державі щорічно, 14 грудня, відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Саме у цей день було завершено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС. За 260 днів героїчних зусиль команда з 90 тисяч чорнобильців побудувала саркофаг, який тоді був розрахований рівно на 30 років. Кожна хвилина цього надзвичайного будівництва – це мужність і професіоналізм, самовідданість і самопожертва ліквідаторів заради збереження життя людей в Україні та в усьому світі. Зараз цю подію багато хто називає просто Днем ліквідатора. Цей день пам'яті давно став скорботним нагадуванням всьому людству про важку перемогу над атомом. Сьогодні над ЧАЕС зведене ще одне укриття, будівництво якого розпочали у 2012 році. Арку називають найбільшою рухомою наземною конструкцією у світі – впродовж двох тижнів за допомогою спеціальної системи потужних гідравлічних домкратів споруду, заввишки 109 метрів, довжиною 165, шириною 250 метрів і загальною вагою понад 36 тисяч тонн перемістили на постійне місце над старим ,,саркофагом“ – об’єктом ,,Укриття “. Нову захисну конструкцію насунули на стару, яка була побудована у 1986 році над зруйнованим енергоблоком. Відтоді арка захищає навколишнє середовище від радіоактивного випромінювання.
З ранку в районному центрі біля Пам’ятного знаку ліквідаторам по особливому людно. Біля голови громадського об’єднання “Дзвони“ В.А. Маслякова зібралися хлопці-побратими. До Пам’ятного знаку жертвам чорнобильської катастрофи прибули ліквідатори, представники місцевої влади, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів райдержадміністрації, учнівська та студентська молодь. Керівники району: голова районної державної адміністрації Л.М.Звірко, голова районної ради В.А. Мартюк, міський голова С.М.Волошин та їхні заступники, керівник апарату районної державної адміністрації І.О. Штейнберг разом з чорнобильцями та представниками громадськості району поклали квіти до підніжжя Пам’ятного знаку, щоб вшанувати земляків, які пожертвували своїм здоров’ям в ім’я порятунку мільйонів людей. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять померлих ліквідаторів.
У цей же день в актовій залі адміністративної будівлі районної ради відбулися загальні збори членів громадської організації ліквідаторів, на які були запрошені керівники району та начальники управлінь і відділів райдержадміністрації. До присутніх у залі звернулися голова районної державної адміністрації Л.М.Звірко та голова районної ради В.А.Мартюк.
Вони адресували щиросердечну вдячність ліквідаторам, які ціною власного життя захистили сотні тисяч людей від страшних наслідків Чорнобильської катастрофи.
Зі словами вдячності та звітом про проведену роботу за період 2016-2017 років до своїх побратимів звернувся голова громадської організації чорнобильців та воїнів інтернаціоналістів ,,Дзвони“ В.А. Масляков.
За вагомий особистий внесок у справу соціального захисту учасників аварії на Чорнобильській АЕС, активну життєву позицію та з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Подяка районної державної адміністрації, районної ради та районної організації чорнобильців була оголошена : Борщенку В.І., Гуляєву О.О., Кандулу В.І., Краснощоку В.М., Лимарю С.І., Литовченку М.В., Маслію В.І., Маслякову В.А., Пащенку В.К., Побережнику М.С., Потерайлу О.В., Рогальському О.Г., Смокталю В.Д., Черняку М.Г., Чишку М.М., Шаповалу В.Г., Шевченку В.І.
По закінченню загальних зборів було розглянуте питання “Про обрання голови громадської організації чорнобильців та воїнів-інтернаціоналістів “Дзвони”. Новообраним головою призначено Гуляєва Олександра Олександровича.
За матеріалами РДА


"Міст доброти між війною і миром"


"Волонтер - це покликання душі і серця, спосіб життя. Сьогодні волонтери сприяють перемозі України та збереженню її державності, не чекаючи за це винагороди", - таким вступом розпочали годину милосердя "Міст між війною і миром" ведучі, директор районної книгозбірні Оксана Левіна й бібліограф Ірина Редька. Волонтерство широко розгорнулося під час військового протистояння на сході нашої держави. Відгукнулися на призив про допомогу нашим військовим Хорольська районна рада, районна організація "Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)", керівники підприємств та організацій, жителі міста та сіл району. Вони збирали кошти, одяг, продукти харчування, допомагали з придбанням обладнання чи ремонтом автотранспорту.
Звертаючись до присутніх, учнів старших класів гості заходу розповіли про перші кроки допомоги нашим військовослужбовцям. Цього дня прозвучала розповідь від волонтера, воїна-інтернаціоналіста Мусіївського сільського голови Григорія Решти. На заході були також присутні Ігор Стогній та В'ячеслав Єрохін, які разом із Григорієм Рештою та багатьма іншими волонтерами й до сьогодні, не шкодуючи власного часу та коштів, передають допомогу військовослужбовцям, нашим землякам.
Ведучи мову про благодійництво, її роль у суспільстві та житті людей, ведучі розповіли про різні країни світу та особистості, які присвятили власні життя допомозі людям. З повагою і щирою вдячністю прозвучали імена благодійників, які, розуміючи украй складну ситуацію, знаходять можливість допомагати кожному нашому захиснику України. І приємно, що у їх числі є такі відомі як на Хорольщині, так і в області керівники: голова правління СВК "Перемога" Анатолій Пасюта, директор ДП "ДГ ім. 9 Січня" Андрій Пасюта, директор СТОВ "Мусіївське" Михайло Стеценко, генеральний директор агрофірми "Хорольська" агропромхолдингу "Астарта-Київ" Павло Кандиба, депутати Полтавської обласної ради Фахраддін Мухтаров, директор ПрАТ "Хорольський механічний завод" Михайло Міщенко, приватні підприємці та керівники фермерських господарств.
З нагоди відзначення Міжнародного дня волонтера присутня на годині милосердя голова Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко звернулася зі словами вдячності до волонтерів району. Адже вони, попри всі перешкоди, небезпеку, роблять таку необхідну і потрібну місію - допомагають військовим, разом з жителями району вносять свій посильний вклад у якнайшвидше закінчення збройного конфлікту на сході України.
"З перших днів антитерористичної операції стало зрозуміло, що наша армія потребує допомоги, - сказав, звертаючись до присутніх депутат Полтавської обласної ради Фахраддін Мухтаров. - Тому для мене особисто, у першу чергу як людини, громадянина України, було і залишається справою честі, громадянським обов'язком підтримувати наших військових. Свого часу я надавав кошти для ремонту автомобілів, засобів індивідуального військового захисту, одягу, продуктів харчування. Проте, говорячи про волонтерство і благодійництво, не обмежую ці поняття лише потребою військових. Сьогодні нашої допомоги потребують чимало жителів району. Визначення "волонтер" для мене означає життя - життя близьких та рідних, друзів, односельців, громад. Тому, дякуючи підтримці районної влади, нам вдалося залучити значні кошти як обласного, так і державного бюджету для проведення оновлення закладів освіти, медицини, культури, проведення благоустрою громад. Саме так, у взаємодопомозі та співпраці, підвищенні рівня забезпечення цих закладів, покращенням надання послуг кожному жителю, ми робимо життя кожного жителя Хорольщини комфортнішим, якіснішим".
Ще чимало добрих та теплих, патріотично-змістовних слів було сказано упродовж години милосердя "Міст доброти між війною та миром", який був організований колективом районної бібліотеки. На запрошення організаторів радо відгукнулися і ансамбль "Берегиня" територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської райдержадміністрації, творці віршованого слова Лідія Ковальченко та Катерина Штомпель.
На закінчення заходу пролунав Міжнародний гімн волонтерів.


Відновити романтичний дух новорічних свят зуміли викладачі і студенти агропромколеджу


Для кожного із нас новорічні свята - це мандрівка у дні безтурботного дитинства. Тільки телевізор починає говорити про підготовку до Нового року, я думками лечу в дитячі роки. Згадую, як ми з молодшим братом раділи коли зустрічали у дворі зелену красуню. Тато щороку купував ялинку. Кілька днів вона стояла у кучугурі снігу у дворі. На вихідні батько заносив її у хату, закріпляв на підставці у залі. А ми двоє допомагали мамі розвішувати на зелених гілочках новорічні прикраси. За цими клопотами минав день, біготня навколо новорічної гості закінчувалася під вечір. І ось, нарешті, найурочистіша мить: вмикаються ялинкові гірлянди. За вікнами - густі сутінки, кімнатне освітлення вимкнене. Легке клацання перемикача і чарівно-заворожуюче світло новорічних ялинкових гірлянд м`яко заповнює кімнату. Ми з братом мов зачаровані умощуємося на дивані і не знаходимо у собі сили відвести очей від сяючої ялинки. Ти ми їх і не шукаємо. Дивитися як у мерехтінні гірлянд переливаються різнокольоровими барвами іскри ялинкових прикрас, спостерігати за мерехтінням дощику можна було годинами. Тих дитячих емоцій новорічних вечорів не втратить жодна людина.
Саме такі відчуття заполонили мене, коли я переступив поріг однієї з аудиторій відділення енергетики Хорольського агропромколеджу. Директор цього навчального закладу М.М. Чишко запросив журналістів районної газети оглянути виставку новорічних гірлянд. Під виставкову залу переобладнали звичайну навчальну аудиторію. А яка ж виставка гірлянд без ялиночок? Їх зібрали майже з десяток. І сріблясті, і зелені, і вищенькі, і мініатюрні, але всі-штучні, не живі. У агропромколеджі прищеплюють студентам повагу до природи, вчать, що зрубувати живу ялинку заради миттєвої насолоди - не розумно. Серед ялинок розкладені гірлянди. Їх майже сотня. Це просто сказати: виставка кількох десятків гірлянд. Уявімо ж практичну площину питання. Для кожної гірлянди потрібна розетка, бо вони не просто розкладені на столах. Кожна із них працює. В одній гірлянді від 8 до 20 лампочок. Якщо хоча б одна із них перегорить, вийде із ладу уся гірлянда. А вони ж сяють навсібіч своєю неповторною красою. До цього всього треба було докласти чимало зусиль.
Організатори і натхненники незвичної романтичної виставки викладач М.В. Базилевич разом із донькою теж педагогом Т.В. Базилевич та із студентами - майбутніми енергетиками - кілька днів з`єднували дроти, паяли контакти, забезпечували електроживлення кожному експонатові. До дати відкриття виставки встигли. Перемикали тумблер у положення "Включено" і дуже хвилювалися. А даремно. Гірлянди засяяли усі до одної. Коли побачили обличчя перших екскурсантів, зрозуміли, що виставка вдалася на славу. Відвідувачі переступали поріг виставкової аудиторії і завмирали у захопленні. Очі у них наповнювалися особливо теплим блиском, а уста розквітали в усмішці.
За дні роботи виставки Маргарита Володимирівна Базилевич провела кілька десятків екскурсій для студентів коледжу і школярів міста та приміських шкіл. Молодь дізналася про історію новорічного свята. Після жовтневої революції святкові ялинки як "пережиток буржуазного минулого" влада відмінила. І тільки у 1935 році відновили новорічні свята. Першу офіційну радянську ялинку поставили у Всесоюзному Будинку Спілок. Прикраси на ялинці були примітивними, промисловість Радянського Союзу ялинкових іграшок не випускала. Лише поступово деякі заводи у Києві, Одесі, Львові, Харкові налагодили випуск новорічних прикрас як супутньої продукції. На виставці у агропромколеджі представлені зразки гірлянд початку 50-х років. Простенькі, невигадливі лампочки, послідовно з`єднані електрод ротом, такі гірлянди прикрашали перші радянські ялинки. Через десятиліття до виробництва гірлянд додали фантазії: лампочки стали різнокольоровими. А згодом їх почали поміщати у пластмасові футлярчики. У таких коробочках-футлярчиках відображалися історія цілої країни. Ось гірлянда із рожевих п`ятипроменевих зірок. А на цій електричній прикрасі лампочки горять у мініатюрних ракетах і супутниках. Так виробники новорічних гірлянд популяризували досягнення СРСР у освоєнні космосу. Поступово гірлянди набувають довершенішого вигляду. Прості гірочки заміняються восьми і десяти променевими. Колір гірлянд стає яскравим і насиченим. На виставці представлено і рідкісні експонати. Один із таких гірлянда "Зоопарк" із зображенням звірів. А є і унікальні речі. Така гірлянда із скляних свічечок, наповнених гліцерином і спиртом. Маленькі лампочки гірлянди нагрівають свічки колбочки і рідина, що міститься в них починає рухатися. Надзвичайне видовище. Тетяна Володимирівна Базилевич розповідає, що підготувати виставкову експозицію без допомоги завідувачки відділенням енергетики О.І. Біленко і завідувача лабораторією О.С. Керекелиці було б неможливо. Їхня ресурсна і моральна підтримка була неоціненною.
Кожен із експонатів виставки гірлянд має своє особливе "обличчя", у кожному - частина душі їхніх творців. Насолоджуєшся мерехтінням цих маленьких див і мимоволі усвідомлюєш, що вони - не просто прикраси, бо несуть у собі дух Різдва.


Творчі успіхи, знання і професійна підготовка!


Говорять, що електрики - еліта,
І це таки, здається, неспроста,
Навчають і дають нам світло,
А в душах і серцях - таланти й доброта…
Ось уже 87 років унашому місті працює агропромисловий коледж, який займає передові позиції серед аграрних навчальних закладів і проводить якісну професійну підготовку фахівців.
В далекому 1966 році при Хорольському технікумі механізації сільського господарства було відкрите відділення електрифікації, на якому і розпочався випуск техніків-електриків. За час що минув, створювалась і вдосконалювалась матеріально-технічна та методична база для підготовки спеціалістів. Становлення відділення було б неможливе, якби не яскраві особистості, які працювали тут у різні роки.
Першим завідувачем відділення був Шкляр Петро Тимофійович. Він очолював дієвий колектив викладачів і лаборантів, який заклав фундамент нинішніх успіхів відділення.
Значний вклад в організацію навчання техніків-електриків внесли завідувачі відділення та викладачі: Шнеєр Лев Григорович, Глова Анатолій Іванович, Заїка Сергій Олексійович, Шершнєв Петро Володимирович, Добровольський Микола Григорович, Єременко Віктор Миколайович, Філоненко Олександр Павлович, Тимченко Микола Григорович, Ситін Лев Миколайович,Яковенко Віктор Володимирович. Всі вони вкладали серце і душу, вміння і знання не тільки в навчання спеціальності, а й виховання справжньої людини і громадянина.
З гордістю називаємо ветеранів відділення електрифікації: Крутько Іван Петрович, Лифарь Віктор Григорович, Кожевнікова Ольга Миколаївна, Жадан Анатолій Іванович, Цілуйко Іван Іванович, Бурлака Тетяна Миколаївна, Макуха Василь Михайлович, Чередник Анатолій Іванович, Горюн Валентина Юріївна, Діхтярь Леонід Петрович.
Новим етапом розвитку став 2002 рік, коли повністю оновився педагогічний склад відділення на чолі з Біленко Оленою Іванівною, яка згуртувала навколо себе колектив однодумців, ентузіастів своєї справи, що змогли не тільки утримати рівень підготовки спеціалістів, а й досягли нових висот. Сьогодні на відділенні "Енергетика агропромислового виробництва" працюють: Біленко О.С., Вітряк А.В, Ільїнчик В.В., Керекелиця О.С., Кривошапка Е.А., Ляшенко О.В., Малюжко Н.О., Стогній А.О., Устименко О.А., Ходосова Н.В., Бурчак А.А., Діхтярь Л. П., Кравченко М.П., Устименко Л.І.
Наш факультет є взірцем для навчальних закладів, які готують техніків-електриків. Матеріально-технічна база відділення включає лабораторії: "Теоретичні основи електротехніки і електричні вимірювання", "Основи інформатики, обчислювальної техніки і комп'ютеризації", "Основи електроніки і мікропроцесорної техніки", "Основи автоматики", "Електричні машини і апарати", "Електропостачання сільського господарства", "Електрообладнання сільськогосподарських агрегатів і установок", "Експлуатація і ремонт електрообладнання та засобів автоматизації", "Діагностування і налагодження електрообладнання с.г. техніки", "Автоматизація технологічних процесів ісистем автоматичного керування", "Загальна електротехніка", "Технічні засоби навчання". Для проведення лабораторно-практичних занять використовуються лабораторії, майстерні, навчальний полігон.
За останні роки на базі відділення "Енергетика агропромислового виробництва" проведено декілька Всеукраїнських семінарів викладачів електротехнічних дисциплін, неодноразово працювала Всеукраїнська комісія навчально - методичного центру, розроблено і затверджено діючий Державний стандарт освіти для техніків-електриків, складене Положення про Всеукраїнський конкурс "Кращий за професією" та тестові завдання для визначення професійної компетентності випускників навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.
Міністерство аграрної політики України високо оцінило зусилля викладачів у підготовці висококваліфікованих спеціалістів-електриків, присвоївши відділенню "Електрифікація і автоматизація сільського господарства" І місце в Україні, починаючи з 2008 року і до сьогодні.
Підтвердженням високого рівня підготовки спеціалістів техніків-електриків були перші Всеукраїнські змагання "Кращий за професією" серед 25 навчальних закладів, що спеціалізуються на підготовці енергетиків, де наші студенти вибороли 1 місце.
Відділенню ''Енергетики агропромислового виробництва ''Хорольського агропромислового коледжу - 51 рік!
14.12.2017 року викладачі запросили керівників Хорольської РДА, голову районної ради та гостей з дружніх навчальних закладів, працівників і студентів коледжу, щоб відсвяткувати День Енергетика.
З вітальними словами та побажаннями плідної праці на Хорольській землі до учасників свята звернулася заступник директора з навчальної роботи Литвиненко Віта Володимирівна. Вона ознайомила присутніх з історією розвитку відділення, успіхами та проблемами, які характеризують нашу роботу і вручила грамоти відділенню.
Голова районної державної адміністрації Звірко Лариса Миколаївна привітала працівників коледжу, гостей, учасників змагань з професійним святом Днем Енергетика, відзначила успіхи відділення в підготовці висококваліфікованих спеціалістів.
Голова районної ради Мартюк Віра Анатоліївна висловила привітання з нагоди свята та побажала успіхів в майбутній професійній діяльності.
Перший заступник голови районної державної адміністрації Абрамов Сергій Гаврилович, давній друг та випускник відділення, згадав свої студентські роки в цих стінах і висловив надію, що славні традиції українських енергетиків передаватимуться наступним поколінням.
До Дня Енергетика викладачі організували регіональні змагання "Кращий за професією". На змагання прибули команди студентів Харківського національного технічного університету сільського господарства ім. Петра Василенка, Кременчуцького Національного університету імені Михайла Остроградського та Миргородського професійно-технічного училища № 44. Приємно відзначити, що більшість учасників - наші випускники.
До привітань приєдналась завідувач методичним кабінетом коледжу Чишко Надія Петрівна і побажала, щоб боротьба була чесною, а переміг найсильніший.
Викладачі відділення підготували конкурси для демонстрації професійної майстерності: монтаж схеми керування електродвигуном за допомогою нереверсивного магнітного пускача, монтаж установочної апаратури внутрішньої мережі, монтаж схеми керування електродвигуном за допомогою реверсивного магнітного пускача, паяння електронної схеми.
Відкрив змагання завідувач навчально-виробничої практики Малохатько Олександр Миколайович.
Змагання проходили азартно, цікаво, майстерно. Студенти-глядачі активно вболівали за своїх конурсантів. За кожним конкурсом ретельно і прискіпливо спостерігали члени журі з усіх навчальних закладів, а потім обговорювали і виставляли бали учасникам.
Кульмінація змагань - оголошення результатів і нагородження переможців.
У конкурсі "Монтаж схеми керування електродвигуном за допомогою нереверсивного магнітного пускача" переміг студент Хорольськогоагропромколеджу Порох Анатолій. Завдання з монтажу установочної апаратури внутрішньої мережі найкраще виконав Саприкін Артем - випускник відділення енергетики 2016 року.Монтаж схеми керування електродвигуном за допомогою реверсивного магнітного пускача першим зробив Мовчан Роман - студент ІV курсу нашого відділення.Конкурс "Паяння електронної схеми" виграв Коломієць Владислав - наш випускник 2015 року.
Думки всіх учасників змагань висловили: Пазій В.Г.- заступник директора Навчально-наукового інституту енергетики та комп'ютерних технологій Харківського НТУСГ імені П. Василенка, Якимець С.М.- кандидат технічних наук, доцент Кременчуцького Національного університету імені Михайла Остроградського, які відзначили надзвичайно теплий прийом, дружній, командний настрій і значні зусилля викладачів, що приносить продуктивні результати, з якими приємно працювати.
Учасники заходу висловили найщиріші слова подяки всім працівникам за гостинність, за професійно створені умови роботи, творчий підхід, високий рівень підготовки студентів-електриків, доброзичливу атмосферу, приємні враження від спілкування, тісну злагодженість колективу, а, отже, і результативність.

О.І. Біленко, А.В. Вітряк, Н.О.Малюжко, А.О.Стогній, О.А. Устименко,
викладачі агропромколеджу


Він визнаний менеджер ХХІ століття


- Миколо Васильовичу,в цьому році збіглися дві Ваші знакові події - 65 років з дня народження і 10 років від присвоєння звання "Заслужений працівник промисловості України". Хорольці знають, що з понад 46 років трудового стажу Ви майже 20 років очолювали Вишняківський спиртовий завод, реорганізований за Вашою участю у Вишняківське місце провадження діяльності концерну "Укрспирт". Цікаво - що чи хто саме вплинув на Ваш професійний вибір?
- Почну з того,що народився я в селі на Лохвиччині. А селянське життя змалку основною цінністю людини формувало потребу в праці,повагу і любов до праці, до людей. Як би важко не працювалося, як би мало не оцінювався тоді практично ручний труд, проте люди завжди старанно, весело, з піднесенням ставилися до роботи. Основним фактором персонального авторитету були трудові результати людини. Мій батько працював водієм, а мама - ланковою із вирощування цукрових буряків. Не було такої дитини - підлітка,яка б щось не робила в колгоспі,особливо влітку. Відчуваючи той труд, мені так хотілося, щоб увесь вирощений урожай якнайповніше був перероблений у готову якісну продукцію, з якомога меншими затратами праці. Тому я вступив до Лохвицького технікуму харчової промисловості. Проходив практику на цукровому заводі і майже півроку в якості слюсаря порпався у складному технічному обладнанні. Подобалося дуже. Отримав спеціальність техніка-механіка цукрової промисловості. Загартувався вже як дорослий чоловік в армії. Службу проходив у Німеччині, освоїв спеціальність водія танка.
- І в 22 роки доля привела Вас на Хорольщину. Чому саме на Вишняківський спиртзавод?
- Повернувшись додому, зовсім по-іншому відчув, що таке рідна сторона,відкрив людей, які мене оточували. А тут ще і виходець із нашого села став на той час дуже відомою людиною на Смоленщині - керував об'єднанням спиртової промисловості області. При зустрічі зазначив, що в їхній галузі дефіцит спеціалістів. От доля-таки дала мені можливість попрацювати інженером-енергетиком на одному із заводів. Були хороші кар'єрні перспективи. Проте рідна сторона виявилася милішою…
Доля і далі була щедрою на хороших людей. Наша родина підтримувала дружні стосунки із сім'єю Батрака Антона Тихоновича. На той час він був відомим головою колгоспу не лише на Хорольщині,але і в Україні. Дізнавшись про моє бажання повернутися на Україну, він порадив пройти співбесіду з директором Вишняківського спиртзаводу Сільяном Ісаєм Леонтійовичем. Так я почав працювати на посаді головного механіка. А через 6 років уже новий директор - Литвиненко Микола Васильович рекомендував мене генеральному директору спиртооб'єднання на посаду головного інженера. Робота була, звичайно, нелегка, але цікава,багато в чому пізнавальна. У Литвиненка М.В. було чимало інженерно-технічних намірів, розробок, з якими я знайомився і завжди намагався підтримувати. В колективі заводу було багато розумних, кваліфікованих інженерно-технічних працівників та з великим досвідом простих робітників, які вболівали за виробництво, працювали, нерідко не рахуючись із часом, навіть у вихідні дні. В них я набирався життєвого досвіду, практичних навиків.
- А як же Ви потрапили в очільники Хорольської міськради?
- Досьогодні я продовжую переконуватися, якою потужною, ретельною і конкретною була на Хорольщині кадрова робота. З тодішнім керівником району Полтавцем Іваном Івановичем я вперше поспілкувався із приводу анонімок, які прибув перевіряти генеральний директор об'єднання. Цей випадок трапився, коли я тривалий час виконував обов'язки директора заводу. Я свою позицію довів,але запам'ятав на все життя пересторогу Івана Івановича: "Працюватимеш на благо людей-підтримаємо, якщо по-іншому - понесеш покарання ". А вже через певний час він запропонував мені роботу в районній ланці. Це багато дало стосовно розуміння загального стану справ у районі, знайомства з керівниками і спеціалістами господарств, підприємств, організацій та установ, вивчення стилю роботи кращих людей. Зовсім неочікуваним став факт обрання мене головою виконкому Хорольської міської ради. На цій посаді я працював з квітня 1989 по жовтень 1992 року. До розвалу СРСР був тотальний дефіцит, а після - ще й параліч управління, приватизація, перепідпорядкування підприємств, знищення банківсько-фінансового сектора. В складних умовах доводилося працювати, і я з великою вдячністю згадую допомогу і підтримку моїх зусиль талановитими організаторами Полтавцем І.І., Горюн В.Ю.,Шаригіним В.О., Грозою О.П.,Годзем В.О. Безпосередньо в основній роботі я твердо спирався на активну роботу заступника голови міськвиконкому Легкого І. Д., сек-ретаря виконкому Бондаренко А. П., головного бухгалтера Стрілець Т.В., а також членів виконкому, депутатів та численних активістів і патріотів міста.
- І все ж, зізнайтеся, хотілося повернутися на завод?
- Звичайно, мені хотілося повернутися, адже там більше 10 років пропрацював, вивчив майже всі "секрети" виробництва, а головне - знав колектив. Проте я не очікував,що доведеться повертатися вже в ранзі керівника. У жовтні 1992 року обласне галузеве керівництво запропонувало мені посаду директора Вишняківського спиртового заводу,з якої звільнився Литвиненко М.В. Районне керівництво підтримало - і ось через 7 років я повернувся в рідний колектив. Головним своїм завданням намітив продовження вдосконалення виробництва. Ключовою, визначальною ланкою всіх наступних процесів була газифікація. І на початку 1995 року в колективі відбулася справді історична подія - ми увели в експлуатацію газопровід, перевели роботу всіх парових котлів на спалювання природного газу, під'єднали до газопроводу понад 40 квартир житлового сектору заводу. До того ж, працівники отримали житло в новенькому 8-квартирному будинку. Звичайно, вирішивши ту чи іншу проблему для колективу, відчуваєш підтримку працівників, отримуєш моральне задоволення. Спільні узгоджені дії з керівником місцевого господарства Дорошем В.І. та головою Вишняківської сільської ради Манжос К.О. відкрили широкі можливості для активної газифікації Вишняків. Наш колектив був і залишається вагомим учасником соціально-економічного розвитку громади.
- Під Вашим керівництвом Вишняківський спиртовий завод впевнено почував себе серед понад 80 аналогічних підприємств України. Це легко підтверджується отриманими нагородами. Ось наприклад: Диплом та Пам'ятний знак "Лідер промисловості та підприємництва України 2004 року", Диплом та Пам'ятний знак "Лідер харчової та переробної промисловості України 2004 року", Почесна Грамота Міністерства аграрної політики України, Міжнародна нагорода-Кубок "ГАВАНА ЛИБРЕ" в номінації "Підприємство ХХІ століття", Диплом ІІ ступеня Московського Міжнародного конкурсу спиртів в номінації спиртів "Люкс". Я підрахував,що трудовий колектив нагороджувався близько 10 нагородами високого рівня. У Вашому особистому заліку їх не менше. Зокрема, Почесні Грамоти Кабінету Міністрів, Держ-харчопрому, почесний знак "Знак Пошани" Мінагрополітики, концерну "Укрспирт" України, Диплом "Менеджер ХХІ століття" в рамках проекту "Європейський Союз - ХХІ століття", орден "Почесний Хрест" Міжнародного економічного рейтингу "Ліга кращих", не кажучи про численні відзнаки обласного і районного рівня. Як колектив зростав до такого високого рейтингу? Як Ви сприймаєте визнання? Наскільки слава допомагає, а наскільки додає клопоту?
-Всі визнання досягалися трудом кожного працівника. З огляду на специфіку нашої продукції,ми завжди перебуваємо в зоні особливої пильності. По-перше, за безумовне і повне виконання виробничої, технологічної і трудової дисципліни, чистоту господарсько-фінансових операцій. По-друге, ми постійно знаходимося під контролем різних органів. І в таких умовах нам вдалося зберегти виробництво, досягти високої якості і зниження собівартості продукції,впевнено вийти на світовий спиртовий ринок. Нашу продукцію із задоволенням купували Молдова, Туреччина, Грузія, Кіпр, Ліван, Латвія,Польща, а також відомі лікеро-горілчані та фармацевтичні підприємства України. До речі, наш завод першим серед підприємств харчопрому в області отримав Сертифікат на систему управління безпечністю харчових продуктів ДСТУ 4121-2003. А підтримання відповідного іміджу перед споживачами потребувало підвищення і нашої особистої культури,покращення естетичного вигляду території, цехів, дільниць. Тому проводився великий обсяг робіт з автоматизації і комп'ютеризації виробничих ланок, ремонтно-будівельних робіт. Адже,чим вище підіймаєшся у розвитку виробництва, підвищенні якості продукції,тим більше розкривається перспектив, проте і значно ускладнюється робота, посилюється вимогливість до себе,до працюючих. Всі досягнення нашого колективу базувалися на добросовісній, кваліфікованій,творчій праці. Тому і визнання сприймали спокійно і впевнено.
- І сьогодні, і раніше неодноразово доводилося чути, як високо Ви оцінювали роботу своїх попередників, інженерно-технічних та інших працівників, яскравих особистостей різних років. У Вас були якісь свої власні правила роботи з кадрами?
-Думаю, найточніше сказати так - я зростав з колективом і колектив у переважній більшості мене розумів,підтримував і змінювався на краще разом зі мною. Ми завжди глибоко розуміли свої внутрішні проблеми у взаємозв'язку з проблемами Вишняків-ської громади, району, області. Не секрет (посміхається), що авторитет нашого трудового колективу і нашої продукції допомагали вирішувати багато серйозних проблем нашого підприємства,села і району вцілому у високих кабінетах далеко за межами району.
Ми активно вивчали досвід роботи наших колег у Львівській, Тернопільській, Чернігівській, Харківській та інших областях, упроваджували новинки науки і техніки із загальною перспективою автоматизації та комп'ютеризації виробничих дільниць. Одночасно підвищували кваліфікацію працюючих, без відриву від виробництва направляли молодь на навчання в технікуми,вищі навчальні заклади. На мою думку,все це дало відповідний позитивний результат. Разом з тим,не забували і про своїх визнаних майстрів. Свого часу я багато чому навчився у головного інженера заводу Коцюби Івана Федоровича. А на моїх очах виріс,піднявся до солідного рівня нинішній заступник директора Граб Володимир Іванович. Багато сил віддали виробництву,як я вже згадував - Литвиненко Микола Васильович, Олексієнко Галина Михайлівна, Пазій Іван Дмитрович, Тур Марія Олександрівна, Одинець Анатолій Олександрович, Тостошкур Наталія Василівна. Та хіба всіх перелічиш! Пригадую, колись я був головою профспілкової організації заводу. А нині знайшов себе у цій громадській роботі Лещенко Юрій Володимирович. Тобто, високоорганізований і від-повідальний колектив здатний відточувати професійні і громад-ські здібності працівників.
- А що б Ви хотіли побажати колективу,з яким стільки багато хорошого вдалося зробити? Все-таки Новий рік на порозі…
-Так,з колективом нам дійсно багато чого хорошого вдалося здійснити, досягти високих результатів. Я досі відчуваю той напружений ритм виробничих буднів. Продовжую цікавитися новинами в спиртовій галузі,на підприємствах. Підтримую тісні дружні зв'язки з керівниками спиртових заводів Львівщини, Тернопільщини, Чернігівщини та інших. Ділимося роздумами про сьогодення, про зміни в галузі, допомагаємо один одному порадами, зустрічаємося.
Багаторазово осмислюючи ситуацію, приходжу до висновку, що я задоволений своїм життям! Мабуть, кожен керівник в глибині душі побоюється, щоб після нього не пропало те,чому він віддав сили, здоров'я, багато років життя. На жаль, ми нерідко бачимо такі результати. Але я щиро задоволений, що енергійний,тямущий керівник підприємства Касіч Ігор Петрович уміло веде справу. При всіх складнощах сьогодення виробничий процес триває. Люди працюють, продовжують кращі традиції і досягнення Вишняківського спиртзаводу. І я від душі бажаю їм здоров'я і щастя, миру і добробуту, нових трудових здобутків.
З вікна мого житла видно заводську трубу. Ото коли вона "дихає" - мені приємно. Я задоволений за людей,які працюють на виробництві.


Командна перемога хорольців на відкритому турнірі з козацького двобою


Напочатку дев'яностих років з метою популяризації спорту та здорового способу життя, відновлення слави козацької витримки та мужності, у різних куточках нашої держави почали самоорганізовувалися громадські об'єднання. Вони мали за мету унести новий подих у розвиток спорту, зокрема, змішаних єдиноборств. Через кілька років, 12 березня 2002 року у Міністерстві юстиції України була зареєстрована нова організація - "Всеукраїнська федерація козацького двобою". Згодом, на державному рівні, козацький двобій був визнаний в Україні як неолімпійський вид спорту. Відтоді цей вид спорту набуває досить широкого поширення і популярності серед різних вікових категорій юнацтва та молоді.
"Наше завдання - це популяризація такого неолімпійського виду спорту як козацький двобій, залучення молоді різного віку до активного способу життя, - говорить голова громадської організації "Бійцівський клуб змішаних єдиноборств "Січ" Вадим Чайковський. - Від початку роботи і залучення молоді, нам довелося долати чимало перешкод, і головна з них - фінансове забезпечення. Спорт повинен бути доступним кожній дитині, незалежно від достатку її родини. На сьогодні нам удалося сформувати досить сильну команду початківців із козацького двобою, серед яких є діти-сироти, із неповних та малозабезпечених родин".
9 грудня, до приміщення Хорольської гімназії сходилися дороги великої кількості учасників різного віку та шанувальників змагань із козицького двобою. Що приємно відзначити, так це те, - переважна їх більшість була молодшого і середнього шкільного віку, які приїздили з батьками чи рідними. Хлопчиків та дівчаток, козаків та козачок, юнаків об'єднало спільне захоплення спортом.
З десятої години ранку у просторому, світлому спортивному залі Хорольської гімназії уже вирувало життя бадьорими та запальними дитячими голосами, розмовами учасників та тренерів, вирішуючи останні організаційні питання. Всі вони зібрали для участі у відкритому турнірі - Кубку Хорольщини з козацького двобою, який був приурочений до Дня Збройних Сил України. Близько двохсот учасників, представників спортивних клубів чи громадських спортивних об'єднань, які прибули до Хоролу з Полтави, Кременчука, Лубен, з Київської, Сумської, Чернігівської та Черкаської областей.
Відкриваючи урочисту частину, представила гостей і учасників відкритого турніру з козацького двобою директор Хорольської спортивної школи Тетяна Гордійченко. Привітали учасників та зичили мужності та витримки під час участі у поєдинках й отримання звання кращих голови Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко, районної ради Віра Мартюк, начальник відділу освіти, молоді та спорту Хорольської райдержадміністрації Ірина Потерайло, голова ГО "Бійцівський клуб змішаних єдиноборств "Січ" Вадим Чайковський та головний тренер Василь Галич і висловили слова вдячності за підтримку у його проведенні депутату Полтавської обласної ради Фахраддіну Мухтарову і спонсору змагань ТОВ "Хорольський завод дитячих продуктів".
Відкритий турнір Хорольського району з козацького двобою оголошено відкритим. Після жеребкування учасники паралельно вийшли на тотам і ринг. Вони змагалися у двох розділах - Борня 2, що є аналогом східних єдиноборств рукопашного бою із дотиком та кидками К-1, та Борня 3 - відповідність до типу бою ММА. Упродовж більш, ніж шести годин майже двісті заявлених учасників сходилися у поєдинках. А їх відбулося понад триста упродовж проведення відкритого турніру. Принагідно також варто додати, що відгукнулися на запрошення як відносно молоді клуби, так і ті, що мають уже достатньо вагомий досвід роботи на українській спортивній арені. Серед них: громадські організації "Центр підготовки "Скіф", "Всеукраїнська федерація бойових мистецтв "БУ-ДО", спортивні клуби з Полтави "Легіон", "Чемпіон" та "Скіф", з Кременчука "Боєць", з Ромнів "Рятувальник" та багато інших. Звичайно ж, тільки у поєдинку визначається сила і вправність, майстерність бійця та спортсмена. Тому і учасникам нашої громадської організації "Бійцівський клуб змішаних єдиноборств "Січ" було чому повчитися у гостей. А відтак, у проведенні змагань взяли участь і багато хто з них виборов заслужені перемоги, у підсумку, надавши можливість стати першою у загальнокомандному заліку.
Тож, давайте всі разом, шановні читачі, привітаймо нашу команду ГО "Січ" та її учасників: Назара Демченка, Наталію Кукобу (І місце у розділі Борня3), Дмитра Макаренка (І місце у розділі Борня3), Павла Боришпалець, Артема Маградзе (І місце у розділі Борня3), Олега Власенко (І місце у розділі Борня3), Таїсію Ровну (І місце у розділі Борня3), Вероніку Білик (І місце у розділі Борня3), Дмитра Чичула (І місце у розділі Борня3), Олену Кондратенко, Максима Калину, Георгія Чернікова, Дениса Павленка (І місце у розділі Борня2), Ярему Дудку, Максима Михайлова, Данііла Овчаренка (І місце у розділі Борня3), Миколу Калину, Максима Разіна, Святослава Капця (І місце у розділі Борня2), Максима Устименка (І місце у розділі Борня2, Борня3), Руслана Васецька (І місце у розділі Борня3, ІІ місце - Борня2), Олександра Кисляка, Богдана Дмитренка, Вікторію Шостак, Валерій Козачок (І місце у розділі Борня2, Борня3), Ігоря Педорича (І місце у розділі Борня2), Анну Кондратенко (І місце у розділі Борня3), Дениса Максименка (І місце у розділі Борня3), Павла Хропка (І місце у розділі Борня3), Владислава Плішинка (І місце у розділі Борня3), Олександра Панова (ІІ місце у розділі Борня3), Руслана Васецького (ІІ місце у розділі Борня 2).
Вітаємо Вас із заслуженою перемогою! Бажаємо великого натхнення і наполегливості. Ще неодноразово бути в числі перших, здобувати перемоги як на районному, обласному та всеукраїнському рівнях.
Від імені всіх учасників відкритого турніру, організаторів - ГО громадської організації "Бійцівський клуб змішаних єдиноборств "Січ" адресує найкращі побажання за допомогу у організації та проведенні змагань депутату Полтавської обласної ради Фахраддіну Мухтарову, ТОВ "Хорольський завод дитячих продуктів", Хорольській райдержадміністрації, зокрема, відділу освіти, молоді та спорту, Хорольській районній раді, ГО "Бійцівський клуб змішаних єдиноборств "Січ" м. Лубни за надання тотаму та октагону (рингу), директору Хорольської гімназії Миколі Копайгорі, всім тим, хто долучився до його проведення.


Два офіцери: син і батько на одній війні


У окопах листопадо-грудневої пори мокро, холодно і не затишно. Зігрітися солдат може тільки у бліндажі біля буржуйки. Але її дим демаскує позицію наших бійців. Тому топити буржуйку слід обережно. Молодого лейтенанта Владислава Ревеку зігріває думка про те, що десь близько його тато: підполковник Валерій Ревека.
На війні людина гостро відчуває свою незахищеність. Зараз ходиш, чи сидиш розмовляєш із бойовим побратимом або розглядаєш ніжне фото обличчя коханої… А через хвилину прилетів від ворогів снаряд, і хто зна чи не принесе із собою чиєїсь смерті. Владислав бере у руки телефон, набирає тата. Його номер він знає напам`ять. "Тату, я тут недалеко, всього за сто кілометрів. Дуже хочу тебе побачити", - і голос у Владислава віддає дитячими нотками. Валерій Анатолійович розуміє стан свого сина. На війні він не вперше, навчився розуміти емоції солдатів. Усвідомлює, що ті кілька хвилин спілкування додадуть Владиславу душевних сил і стануть захисною стіною. Але підполковник Ревека - військовий. Він знає, що таке військова дисципліна.
"Синку, тримайся. Поки що наша зустріч не на часі. Вірю, що скоро побачимося".
Валерій Ревека віддав службі в армії 24 роки. Після закінчення технікуму отримав перше військове звання у Полтавському зенітно-ракетному училищі, потім - Харківська військова академія. Для Валерія Анатолійовича ця командировка в зону АТО вже не вперше. Але вперше він воює по-сусідству із сином. Молодший Ревека, як і тато, випускник Хорольського агропромколеджу. А от військову спеціальність освоював у Одеській військовій академії. Батько і син зустрілися на війні. Два покоління однієї родини звитяжно захищають спокійний сон рідного міста.
Влад народився у одному із військових містечок, де тато проходив службу. Але своїм рідним містом вважає Хорол. Тут він з п`ятого класу, жив із бабусею, ріс на хорольських вулицях. Для підполковника Валерія Ревеки навіть повітря рідного міста солодке. Два офіцери: батько і син на одній війні захищають рідну Україну, виконують свій священний обов`язок. Валерій Анатолійович телефоном розповідає: "На сьогодні Україна має потужну і забезпечену армію. Дух воїнів високий і сповнений патріотизму. Ми ні на крок не відступимо від своїх рубежів, бо свято віримо у свою перемогу".
В.А. Ревека передає вітання хорольським волонтерам і жителям Хорольщини. Їхня турбота про земляків-солдатів і допомога додає моральних сил і наснаги, і нагадує, що в нас вірять, люблять і чекають вдома.
Інколи землякам-хорольцям, котрі проходять службу в різних частинах, вдається зустрітися. Коли збираються разом Валерій Кібенко, Владислав Штейнберг, Сергій Сапа, Володимир Шевченко, першим ділом згадують рідну домівку і свій Хорол. Розмови про маму-Батьківщину зігрівають душу теплом.


«Міст доброти між війною і миром»


«Волонтер - це покликання душі і серця, спосіб життя. Сьогодні волонтери сприяють перемозі України та збереженню її державності, не чекаючи за це винагороди», - таким вступом розпочали годину милосердя «Міст між війною і миром» ведучі, директор районної книгозбірні Оксана Левіна й бібліограф Ірина Редька. Адже, широкої підтримки воно, на жаль, здобуло під час військового протистояння на сході нашої держави. Відгукнулися на призив про допомогу нашим військовим Хорольська районна рада, районна організація “Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)”, керівники підприємств та організацій, жителі міста та сіл району. Вони збирали кошти, одяг, продукти харчування, допомагали з придбанням чи ремонтом автотранспорту.
Звертаючись до присутніх, учнів старших класів та гостей, гості розповіли про перші кроки допомоги нашим військовослужбовцям під час проведення години милосердя. Так, цього дня прозвучали оповіді від волонтерів нашого району, воїна-інтернаціоналіста Мусіївського сільського голови Григорія Решти. На заході були також присутні Ігор Стогній та В’ячеслав Єрохін, які разом із Григорієм Рештою та багатьма іншими волонтерами й досьогодні, не шкодуючи власного часу та коштів, передають допомогу військовослужбовцям, нашим землякам.
Ведучи мову про благодійництво, її роль у суспільстві та житті людей, ведучі розповіли про різні країни світу та особистості, які присвятили власні життя допо-мозі людям. З повагою і щирою вдячністю прозвучали імена благодійників, які, розуміючи у край складну ситуацію, знаходять можливість допомагати кожному нашому захиснику України. І приємно, що у їх числі є такі відомі як на Хорольщині, так і в області керівники, як заслужені працівники сільського господарства України, голова правління СВК “Перемога” Анатолій Пасюта, директор ДП “ДГ ім. 9 Січня” Андрій Пасюта, директор СТОВ “Мусіївське” Михайло Стеценко, генеральний директор агрофірми «Хорольська» агропромхолдингу “Астарта-Київ” Павло Кандиба, депутати Полтавської обласної ради Фахраддін Мухтаров, директор ПАТ «Хорольський механічний завод» Михайло Міщенко, приватні підприємців та керівників фермерських господарств.
З нагоди відзначення Міжнародного дня волонтера присутня на годині мило-сердя голова Хорольської райдержадміністрації Лариса Звірко звернулася до гос-тей, волонтерів району, зі словами вдячності. Адже вони, попри всі перешкоди, загрози роблять таку необхідну і потрібну місію - допомагають військовим, разом з жителями району уносять свій посильний вклад у якнайшвидше закінчення збройного конфлікту на сході України.
“З перших днів антитерористичної операції стало зрозуміло, що наша армія потребує допомоги, - сказав, звертаючись до присутніх депутат Полтавської обласної ради Фахраддін Мухтаров. - Тому для мене особисто, у першу чергу як людини, громадянина України, було і залишається справою честі, громадянським обов'язком підтримувати наших військових. Свого часу я надавав кошти для придбання й ремонту автомобілів, засобів індивідуального військового захисту, одягу чи продуктів харчування. Проте, говорячи про волонтерство і благодійництво, не обмежую ці поняття лише потребою військових. Сьогодні нашої допомоги потребують чимало жителів та родин району. Визначення “волонтер” для мене означає життя - життя близьких та рідних, друзів, односельців, громад. Тому, дякуючи підтримці районної влади, нам вдалося залучити значні кошти як обласного, так і державного бюджету для проведення оновлення закладів освіти, медицини, культури, проведення благоустрою на рівні населених пунктів чи громад. Саме так, у взаємодопомозі та співпраці, підвищенні рівня забезпечення цих закладів, покращенням надання послуг кожному жителю, ми робимо життя кожного жителя Хорольщини комфортнішим, якіснішим”.
Ще чимало добрих та теплих, патріотично-змістовних слів було сказано упродовж години милосердя “Міст доброти між війною та миром”, який був організований колективом районної бібліотеки. До проведення заходу, на їх запрошення організаторів радо відгукнулися і ансамбль “Берегиня” територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської райдержадміністрації, творчі віршованого слова Лідія Ковальченко та Катерина Штомпель.
На закінчення заходу пролунав Міжнародний гімн волонтерів.


На святі милосердя та доброти


У районному будинку культури було тепло і затишно від спілкування, щирих привітань і радості приємних зустрічей. Адже цього дня, напередодні Міжнародного дня людей з обмеженими фізичними можливостями, під час святкової зустрічі зібралися жителі міста та району, члени місцевого осередку Всеукраїнської організації інвалідів «Союз інвалідів України», гості.
Розпочали святкові урочистості до Міжнародного дня людей з обмеженими фізичними можливостями, присвятивши слова поваги і вдячності кожному, на чию долю припали великі випробування сили духу, ведучі зустрічі Оксана Левіна і Оля Бондаренко. «Святковою мелодією» пісні всіх присутніх привітав Володи-мир Олійник.
Від імені виконавчої влади, місцевого самоврядування, депутатів районної та сільських рад до присутніх та всіх жителів Хорольщини з обмеженими фізичними можливостями звернулися перший заступник голови Хорольської райдержадміністрації Сергій Абрамов, заступник голови районної ради Роман Гловацький, секретар виконкому Хорольської міської ради Наталія Іванютенко. Висловили велику повагу кожному, хто, не зважаючи на фізичні обмеження, не втрачають оптимізму, життєрадісності та сили духу. За активну життєву позицію, підтримку розвитку творчих здібностей, декоративно-прикладного мистецтва та з нагоди Міжнародного дня людей з обмеженими фізичними можливостями вручили Подяки: Скорику Антону Сергійовичу, Сизоновій Олександрі Степанівні, Петраш Тетяні Іванівні, Мартюк Катерині Яківні, Прокопенку Сергію Володимировичу, Штомпель Тетяні Сергіївні.
У продовження святкової зустрічі, зі сцени неодноразово лунали теплі слова, слова поваги та підтримки від колишньої голови районного осередку інвалідів Тетяни Візнер, яка вручила Подяки, новообраного керівника жителів району з обмеженими фізичними можливостями Катерини Мартюк, директорів територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) райдержадміністрації Людмили Бойко та Хорольської центральної районної бібліотеки Оксани Левіної. Оксана Володимирівна із задоволенням запросила кожного доторкнутися душею до різних, яскравих світів, емоцій авторів, висловлених у прозі та поезії. До речі, під час проведення святкової зустрічі, районною бібліотекою була представлена книжкова виставка під назвою «Книги моєї України». На святі доброти та милосердя були присутні і начальник управління соціального захисту райдержадміністрації Вікторія Лопітько, керівник апарату райдержадміністрації Ірина Штейнберг, заступник директора територіального центру Наталія Корж.
Святкову концертну програму присутнім запропонували, даруючи власну творчість члени районного осередку людей з обмеженими фізичними можливостями та підопічні Вишняківського будинку-інтернату. Щирі та запальні аплодисменти линули на адреси виконавців віршованого слова та пісні. Під час святкової програми дарували свою творчість Олександра Сизонова, Тетяна Петраш, Катерина Мартюк, Володимир Матовніков, Раїса Шемшур, Людмилі Крученіна, Олександр Герасименко, дует у складі Катерини Радзик та Любові Новак. А, так би мовити, підсумувала пісенний водограй чарівною милозвучною композицією «Україна» Тетяна Ненадович. У приємній, дружній атмосфері присутні мали добру можливість і побачитися, і поспілкуватися - поділитися переживаннями, яскравими враженнями, перемогами під час участі у спортивних чи творчих змаганнях. Адже, нещодавно, представники районного осередку, переможці конкурсу «На крилах віри» дарували красу власної творчості зі столичної сцени Палацу культури.
Районний осередок висловлює щиру вдячність благодійникам, які, маючи добре і щире серце, допомогти у проведенні святкової зустрічі - керівникам ПП «Хорольська мехпекарня» Людмилі Керекелиці, Хорольській міській раді у особі Сергія Волошина, ПП «Мегаполіс» Оксані Матяш, приватним підприємцям міста.


Її небайдужість і доброту не зламала доля


Гавриленко Марія Мартинівна з с. Костюки по праву гордиться своїм сином Миколою, своїми внуками Тетяною і Анатолієм, невісткою Ніною, які всі разом турбуються про стареньку, приковану до ліжка, 90 річну матусю і бабусю. Її найбільшою радістю є те, що дочекалася двох правнучок близняток Аню і Машу. Не забувають про довгожительку і працівники Вишняківської сільської ради, односельці. Є за що її поважати і пам`ятати. Із дитинства і до сьогодні любить свій рідний край, поважає своїх земляків, обожнює діток.
Народилася Марія Мартинівна 4 грудня 1927 року в сім`ї колгоспників у с. Демина Балка, в багатодітній родині, п`ятою і найменшою дитиною. Не прості були дитячі роки, не легким було і все життя. В 1933 році, коли Марійці було шість років зазнала голоду. Маленька і тендітна дівчинка, скромно одягнена, пішла в перший клас у своєму рідному селі. Потім 7 класів закінчувала в Новоаврамівській школі і 10 класів у Хорольській школі №1.
Тільки вдумайтесь, де проживала Марійка і за скільки кілометрів щоденно ходила до школи! А тут війна, знову випробування, страхом, холодом і недоїданням. Але неабияке бажання здобути знання і стати вчителькою, перемагало всі труднощі і перешкоди на її життєвій доріжці. Після закінчення війни поховала двох рідних братів, на яких надіялась, яких вважала тилом, захистом і оберегом своєї матусі, сестричок і себе.
Після школи Марія поступила на заочне навчання в Глухівське педагогічне училище і в цей період працювала вчителем початкових класів у с. Павленки, і паралельно бібліотекарем у сільській бібліотеці. І тут молодій дівчині знову довелось їхати за комсомольською путівкою на відбудову шахт у Донецьк. Сім років її тендітні, дівочі руки виконували тяжку і не жіночу роботу - підривника в шахті. Але і ці випробування долі тільки загартували її і зробили ще впевненішою в собі, в своїх силах. Повернувшись на рідну землю, пішла працювати вчителем у Бовбасівську школу. Сказати одним словом про те, що всюди добре працювала ця молода і енергійна дівчина - це не сказати нічого. Вона віддавалась роботі з дітьми сповна, не жаліла свого власного часу і свого здоров`я. Працювала в школі і в позаурочний час. Перечитавши по кілька разів, знала на пам`ять, всі книги, які були в сільській бібліотеці. Володіла повною інформацією, хто з односельців обожнює ту чи іншу літературу. Її з книгами можна було бачити повсюди - в школі, в полі, на фермі, на тракторній бригаді. Частим гостем була в своїх односельців вдома. В період відпустки, на прохання голови колгоспу, працювала вагарем.
Все встигала наша "героїня" розповіді, жила проблемами людей і ніколи ні на що не скаржилась.
В далекому 1957 році одружилася з Іваном, побудували хатину в с. Костюки і більше 30 років жили разом зі свекрухою. Народила двох синів Миколу і Анатолія. Дітей із дитинства батьки привчали гарно працювати і жити так, щоб за кожний день можна було сказати, що він не пройшов даремно. Тільки непоправне горе спіткало родину Гавриленків. Трагічно загинув один син. "Все завмерло навкруги, все зупинилось, і немовби, і жити не хотілось в ті тяжкі хвилини", - пригадала старенька бабуся. Але відповідальність, небайдужість і турбота про всіх, хто поруч додавали нашій співрозмовниці сили і енергію. І життя продовжувалось. Чоловік Іван Федорович, нині покійний, був майстром на всі руки, спокійним і витриманим. Він у всіх добрих починаннях підтримував дружину, прищеплював синові Миколі любов до техніки. Навчав його всім чоловічим рисам і переконував в тім, що чоловік повинен вміти багато чого робити власними руками і досягати успіху тільки розумом, працелюбністю і пам`ятати золоте правило "чужої біди не буває". І той, хто знає сьогодні їх дорослого сина Миколу Івановича Гавриленка без сумніву скаже, що саме таким працелюбним, відповідальним і небайдужим він є сьогодні. Марія Мартинівна вміло управляла родиною і прожила в парі з чоловіком 43 роки. Тільки прикро, що він рано пішов із життя і ось уже 17 років одна. Трудилися з чоловіком, довгенько господарювала і сама. Тримали худобу, птицю, обробляли городи. Улюбленою родинною справою була пасіка. До речі, ще в юних роках Марія Мартинівна закінчила Гадяцьке училище пасічників. Бджілки, їх шепіт, були немовби заспокійливими ліками для родини Гавриленків. Та і медок був одним із кращих. Адже наша героїня розповіді все, що робила, то із душею, зі знанням справи.
Марію Мартинівну поважали односельці і 20 років поспіль обирали її депутатом Вишняківської сільради. Вона була найактивнішим і небайдужим депутатом. Добре знала чим живуть люди, що їх турбує, які проблеми існують у населених пунктах. Вона ніколи не боялася порушувати проблемні питання та їх вирішення перед районним керівництвом. М.М. Гавриленко, сільська жінка, намагалася знати про все, що відбувається на території сільської ради, в районі, в країні. З особливим захопленням, не тільки з молодих років, але читає й зараз районну газету, хоч має поважний вік. 60 років не розлучна із "Вістями Хорольщини". Радить виписувати її своїм односельцям. Адже для неї районка завжди була і є цікавою. Це те джерело, з якого черпає інформацію про своїх земляків, про те чим живуть люди на селі і в місті. Просить сина Миколу читати їй основні статті з "Вістей Хорольщини" і сьогодні. Цікавиться, що робиться в державі і щоденно молиться, щоб швидше закінчилася війна на сході держави, щоб всі люди жили в мирі і злагоді. Свій 90 річний ювілей бабуся буде святкувати 4 грудня. Вона, незважаючи на свій поважний вік, була, є людиною, небайдужою до своїх рідних, до всього того, що створює атмосферу благополуччя.

Галина КОЗЛОВА


Обговорено перспективи хорольського ботсаду


12 листопада цього року Хорольський ботанічний сад відвідав заступник Міністра екології та природних ресурсів України Василь Юліанович Полуйко. Під час візиту він ознайомився з науково-дослідною діяльністю ботанічного саду, створеними експозиційними ботанічними ділянками. Василь Юліанович високо оцінив співпрацю наукової установи з органами місцевої влади та промисловими підприємствами та організаціями, які сприяють розвитку установи про що йому доповів керівник ботанічного саду Володимир Красовський. Також під час огляду території ботанічного саду порушено питання щодо капітального ремонту чотирьох гідротехнічних споруд водного об'єкту й фінансування проектних та ремонтних робіт Міністерством екології та природних ресурсів України.
На фото: заступник Міністра екології та природних ресурсів України Василь Полуйко та керівник науково-дослідної установи Хорольський ботанічний сад Володимир Красовський у науковій зоні установи


Без людяності не можливо вибудувати міцну державу


Проблема котів та собак, яка існує у кожному населеному пункті, з`явилася не сьогодні. З року в рік збільшується кількість тварин, можна сказати не за їхньої вини. Природа! Що тут скажеш?! Значна частка вини лежить на людях. Хтось узяв собачку чи котика просто так, хтось для того, щоб побавились діти. Але коли вони виростають з ними виростають і діти,я ким вони стають вже не такі і кумедні. А ще враховуючи те, що їх треба годувати та прибирати за ними, то це вже проблема, від якої відмовитись можна просто - вивезти собаку чи кота з дому, з подвір`я. І так роблять багато людей. Бачила як у базарний день витягли з багажника машини ящик з 4-ма цуценятами, поставили і поїхали… І блукають ті собаки та коти вулицями, парками, живуть біля контейнерів із сміттям, під магазинами, де точно знаю, що кожна третя людина, виходячи з магазину, дістає продукти зі свого пакету, щоб чимось поділитися з твариною.
Бездомні собаки та коти, це ті ж самі діти, яких народили і викинули на смітник чи залишили у сирітському притулку. А де ж дітися собаці? Куди йти? Кому заглянути в очі і просити допомоги? Основна маса людей спокійно ставиться до "попрошайок". Але є такі люди, для яких боротьба з цією проблемою стає сенсом повсякденного життя та клопотів. "Знищити"! Ось гасло, з яким крокують по життю. І в розмові з цими людьми проскакують вислови, в яких можна почути: "знищити всю владу, сусіда і т. д. Страшні люди! "Прийду вночі і вб`ю, кину яду з ковбасою, повішу у дубках". Та ми що, на тлі негараздів зовсім втратили здоровий глузд?! Звідки злість, ненависть, огида і презирство до тварин і до людей?!
Кожного вечора ми приходимо у свої оселі, вечеряємо теплі страви і лягаємо у теплі ліжка. Собаки та коти в цей час лежать та сидять на бетонних плитах, асфальті просто неба під дощем, а незабаром і снігом. Декого просто "трусить від ненависті" від того, що хтось підклав під собаку картонного ящика, хтось виніс миску з водою, коли влітку спека +35 оС, коли якась людина доросла чи студент, відламав кусочок пиріжка чи хот-дога. Від цих справ у декого перехоплює від злості подих.
Хтось може сказати, що не можна проводити такі паралелі між людьми та тваринами. Але просто подивіться у очі бездомному псу - глибокі, розумні, розсудливі і такі добрі та сумні. В тих очах немає злості та образи, є просто прохання - не ображай! Не треба цькувати, гнати, бити, проклинати. Собака ніколи у житті незайме людину "просто так" але вибачте і образи собаки пам`ятають довго.
На рівні міської ради м. Києва прийнято рішення не заварювати та не забивати люки до підвалів, щоб тим дати можливість перезимувати котам. На рівні держави прийнято ряд законів із захисту тварин та жорстоке поводження з ними. Давайте разом подумаємо як вирішити, але не "боротися" з цією проблемою. Треба будувати притулок, розробити сплату внесків на утримання, організувати пункти прийому харчових продуктів, які зазвичай викидаємо у смітник, навіть не задумуючись над тим, що для когось це питання життя. Ми стрімголов летимо, хто думками, хто у мріях, а хто і реальну Европу. Так давайте і мізки вирівнювати у той бік. Рівнятися не тільки на особистий стиль європейського красивого життя, а й на європейське ставлення до кожної істоти, яку Господь поселив на нашу зелену планету. Ми, кожен окремо, не маємо права вирішувати їх долю, жити їм чи вбити.Ти хто, людино? Бог?

Наталія БОЙКО


Здав кров - урятував життя


Днями адміністрація Хорольської центральної районної лікарні спільно з Лубенською станцією переливання крові провели День донора.
В числі перших здали свої червоні краплини головний лікар центральної районної лікарні Михайло Виноград, його заступник з медичної частини Анатолій Голобородько, медична сестра відділення переливання крові Валентина ТУР, лікар-окуліст Світлана Волошин та інші медичні працівники.
У Дні донора крові взяли участь 40 працівників з вісімнадцяти навчальних закладів району. Серед них - педагог-організатор Наталія Очеретько, вчитель Віктор Калініченко, практичний психолог Аліна Бойко з Хорольської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №1. Здали кров директор Хорольської гімназії Микола Копайгора, вчителі цього навчального закладу Володимир Масенко та Олександр Волошин.
Не осторонь цієї благодійної акції були і директор Хорольської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №3 Катерина Ткаленко, її заступник Вікторія Мартиненко та вихователь групи продовженого дня Ірина Лимар.
Вирішили допомогти хворим й підсобний робітник Любов Стеценко та прибиральниця Світлана Корольова з Хорольського навчально-виховного комплексу.
Виявили бажання здати свої червоні краплини директор дитячо-юнацької спортивної школи Тетяна Гордійченко, тренери Надія Заїка та Тетяна Святодух, методист центру дитячої та юнацької творчості Оксана Стойко, майстер Міжрегіонального центру Віктор Байковський.
Уявити собі сучасну медицину без використання препаратів донорської крові неможливо. Донор крові несе надію і здоров`я десяткам людей, серед яких немало дітей і породіль. Ця благородна справа корисна й для самих здавачів крові: стимулюється імунітет, гарантована профілактика багатьох хвороб. Після кожної здачі крові організм омолоджується. Якщо досі бути донором вважалося престижно, то нині - ще й патріотично.
Всього 64 донори цього дня здали 31 літру крові.
Адміністрація центральної районної лікарні щиро дякує всім, хто вирішив допомогти врятувати життя хворим та запрошує бажаючих здати кров у поліклінічне відділення. З 8-ої години щовівторка. При собі мати паспорт та довідку про ідентифікаційний номер.


"Я I МОЯ РОДИНА"


До казково прикрашеної зали, під чарівну мелодію, весело заходять п`ятирічні хлопчики й дівчатка. Вони вишукано вбрані, дуже гарні. Це вихованці групи "Дзвіночок" дитячого садка "Веселка" м. Хорол. У них нині родинне свято "Я і моя Родина". Їхні погляди у зал шукають найрідніші обличчя мами, тата, бабусі, дідуся. Побачивши теплі погляди, лагідні усмішки, малята починають свято.
Зазвучали у віршах дорогі всім слова "мама, матуся, матусенька", "тато,татусь, таточко", "бабуня", "дідусь", сім`я, родина. Дзвінко лунають пісеньки, кружляють малята у вихрах таночків. А дорослі захоплюються, любуються, пишаються своїми дітками. Мами і тата задоволено посміхаються, бабусі і дідусі розчулені до сліз. Подарувала малеча своїм рідним щасливі і радісні хвилини відпочинку.
Переповнились душі батьків вдячністю всім тим людям, хто підготував і провів це прекрасне свято. Це ж так важливо змалечку навчити дітей цінувати щасливе життя у своїх сім`ях, прищепити їм любов до батьків, вміння шанувати старших.
За щоденну сумлінну працю, професіоналізм,невтомний творчий пошук, терпіння, тепло сердець, щедрість душі, доброту і любов до дітей. Висловлюємо слова вдячності, глибокої поваги і шани: вихователю Штереб Світлані Григорівні; музичному керівнику Мельник Ірині Вікторівні; завідуючій Криворотько Людмилі Григорівні; методистові Дацій Галині Петрівні.
Хай у нашому дитячому садочку завжди панують злагода і спокій, затишок і тепло, добро і любов, достаток і благополуччя, як у великій, дружній, щасливій родини.

З повагою вдячні батьки вихованців групи “Дзвіночок”


Живі квіти - до меморіального комплексу "Вічний вогонь"


Друга світова війна… Тисячі і тисячі полеглих солдатів та офіцерів, які віддали життя за здобуття Великої Перемоги, невинних жертв серед мирного населення. Сотні міст, тисячі зруйнованих містечок та селищ, попелища особистих трагедій… Гнітючий біль і душевні рани, які неможливо вилікувати, пронесли через усе життя ветерани Другої світової війни, солдатські вдови, діти війни… Напередодні відзначення Дня вигнання нацистів з України, 27 жовтня, ушанували світлу пам'ять і величний подвиг захисників Вітчизни, поклали живі квіти до меморіального комплексу "Вічний вогонь" разом з громадськістю та жителями міста, перший заступник голови Хорольської райдержадміністрації Сергій Абрамов, заступник голови районної ради Роман Гловацький, міський голова Сергій Волошин, голова ради районної організації ветеранів України Дмитро Кражан, депутати різних рівнів, представники установ та організацій.
Хвилина пам`яті. Хвилина мовчання. 73-ю осінь ми ушановуємо величний подвиг солдатів та офіцерів Другої світової війни, підпілля, кожен з яких наближав звільнення України й Перемогу над лютим ворогом. Горить незгасна свіча для кожного, хто не повернувся з поля бою. Низький уклін кожному, хто вистояв, був і залишається свідком тих подій, розбудовував державу і рідний край.
Вічна Вам Слава і Пошана!


РОСЛИННИЙ СВІТ ХОРОЛЬСЬКОГО БОТАНІЧНОГО САДУ У МІЖНАРОДНІЙ ЧЕРВОНІЙ КНИЗІ


Турбота про розвиток природно-заповідного фонду України є невід'ємною часткою діяльності районної влади.
Днями голова районної ради Віра Мартюк, виконуючий обов'язки голови районної державної адміністрації Сергій Абрамов та керівник апарату районної державної адміністрації Ірина Штейнберг відвідали Хорольський ботанічний сад, де традиційно взяли участь у закладанні колекційних насаджень з екзотичних рослин. Цього разу висаджували метасеквоїю гліптостробоїдну. Як розповів керівник науково-дослідної установи, кандидат біологічних наук Володимир Красовський метасеквоїя гліптостробоїдна відноситься до реліктових хвойних рослин родини Кипарисових. Дорослі дерева сягають у висоту до сорока метрів при діаметрі стовбура до двох із половиною метрів. Цей вид метасеквоїї був встановлений палеоботаніками на викопному матеріалі крейдяного періоду і в давнину займав величезні території у Південній півкулі, але з часом у Сичуанській ущелині Центрального Китаю були знайдені і живі екземпляри цієї рослини. Різке скорочення виду і майже повне вимирання пов'язане з Льодовиковим періодом. Завдяки діяльності ботанічних садів, природних парків та інших природоохоронних установ метасеквоя гліптостробоїдна набуває поширення, хоча і до сьогоднішнього дня знаходиться на межі вимирання тому і занесена до Міжнародної Червоної книги. Саджанці метасеквої хорольцям передали у дарунок співробітники Національного ботанічного саду ім. М.М. Гришка (м. Київ), зазначена установа є науковим куратором Хорольського ботанічного саду.
Наукові співробітники Володимир Красовський, Тамара Черняк та Олексій Зубенок, завідувач господарським відділом Олександр Махно зробили цікавий екскурс у світ рослин наукової зони ботанічного саду, розповіли про перспективи розвитку та відзначили підприємства та організації, які сприяють розвитку ботанічного саду. У першу чергу це Харківське відділення Української академії лідерства, колектив ПрАТ "Хорольський механічний завод” (голова правління М.І. Міщенко), Хорольська міська рада (міський голова С.М. Волошин), колектив КП "Комунсервіс” (керівник В.І Вовк), колектив Хорольської філії ПАТ "Полтаваобленерго” (керівник С.А. Устименко).
В свою чергу керівники району пообіцяли і надалі підтримувати Хорольський ботанічний сад та надавати посильну допомогу в його розвитку.


Людмила Миколаївна Кобець: "Найбільша цінність мого життя - родина!"


"Сьогодні я з повним правом кажу - моє місто Хорол, - говорить Людмила Миколаївна Кобець. - Озираючись назад, на прожиті роки, як дружина і мати. У жодному разі не шкодую, що свого часу ми прийняли рішення переїхати на Хорольщину. Саме тут, у добрі та злагоді, взаємопідтримці та повазі близьких та знайомих людей, друзів, пройшли найкращі особисті і професійні роки життя. Виросли і знайшли свій власний шлях діти, підростають онуки…".
Ніщо так не гріє серце, як такі давні у часі та близькі серцю спогади власного дитинства, батьківської ніжності та любові, перших кроків до мами чи тата. Людмила Миколаївна з особливою повагою згадує своїх батьків та місто Бахмач, що на Чернігівщині, де вона народилася і зростала. Бо саме там пройшли її дитячі, юні та молоді роки, де світ розкрив усю свою багатогранність та безмежність. З цим краєм її пов'язують теплі та незабутні спогади про зустріч із її майбутнім чоловіком, Володимиром Миколайовичем. Перші роки життя у шлюбі, народження сина Володимира.
"Не скажу, що на той час нам просто жилося. Звичайно, були і труднощі, й радісні дні, - продовжує Людмила Миколаївна. - Одного дня моя свекруха написала листа, у якому запропонувала, точніше кажучи, попрохала про допомогу - доглянути її батька. Ми досить довгий час роздумували, обмірковували всі "за" та "проти". Адже змінити місце проживання, та ще й з маленьким сином, було досить складним і відповідальним для нас кроком. Хоча, зрештою, погодилися".
…Перша весна початку семидесятих років зустріла молоду родину Кобців приємним весняним теплом. На той час вони ще не знали, чого очікувати. Людмила Миколаївна, маючи досвід роботи у споживчій кооперації, стала працювати у зміжторзі, чоловік, Володимир Миколайович - в управлінні осушних систем. З кожним днем, у турботах, прагненнях, взаємодопомозі та підтримці знайомились із колегами на роботі, сусідами по вулиці вдома. І з часом деякі з них стали добрими знайомими, близькими людьми чи друзями. Вони щиро вітали подружжя Кобців, щиро раділи, коли Бог удруге подарував родині радість - у них народилася друга дитина, донечка, яку назвали Аліною.
Великий оптимізм, радісна, відверта удача, любов до людей, живого спілкування дуже допомагає Людмилі Миколаївні у житті. Вона з теплотою згадує свої перші десять років у Хоролі, поряд із професіоналами своєї справи, працівниками Хорольського змішторгу: Зельовим Михайлом Борисовичем, Шишкою Володимиром Семеновичем, Любов Ткаченко, з якою розпочала працювати як продавець одного із закладів роздрібної торгівлі міста. "Я люблю свою роботу, спілкуватися з людьми, - засвідчує Людмила Миколаївна. - Коли даруєш людині свою щирість, доброту - вони відповідають взаємністю".
Безперечно, тільки добрими, теплими словами згадують її колишні колеги, працівники Хорольської міської ради: Бондаренко Алла Пантелеймонівна, Стрілець Тамара Василівна, Бредун Валентина Миколаївна та інші. Саме тут, працюючи у органах місцевого самоврядування, вона закінчила фінансовий технікум і наступні вісім років працювала бухгалтером. Вела облік харчування дошкільних навчальних закладів міста. До 1989 року, коли у міськраді відбулося адміністративне скорочення.
Згодом, коли відводила маленьку донечку до дитячого садочка, зустріла Миколу Лиманця, який на той час працював у управлінні праці. Тож, у розмові, між іншим запитала, чи часом у них немає роботи. На що Микола Іванович ствердно відповів й запросив Людмилу Миколаївну на співбесіду.
"Інспектор із соціальної роботи", - такий запис від управління праці з'явився у трудовій книжці Л.М. Кобець п'ятого серпня 1989 року. Й відтоді, упродовж наступних двадцяти п'яти років, до виходу на заслужений відпочинок, Людмила Миколаївна переймалася потребами і турботами соціально незахищених категорій громадян. З приємністю, словами поваги та вдячності Людмила Миколаївна згадує колег, з якими починала працювати. Сьогодні найтепліші слова адресує колишнім і нинішнім працівникам управління: Лопітько Вікторії Віталіївні, Лиманцю Миколі Івановичу, Філоненко Валентині Василівні, Побережник Ніні Іванівні, Лисенко Оксані Олександрівні, Бові Лідії Павлівні та багатьом іншим. Свого часу разом із ними Л.М. Кобець пройшла непростими стежками надання державної соціальної допомоги жителям міста та району, людям із обмеженими фізичними можливостями, іншим категорям громадян. Зокрема, серед посадових обов'язків відділу, у якому Людмила Кобець працювала, були: забезпечення жителів санаторно-курортними путівками, оздоровлення та реабілітація людей з обмеженими фізичними можливостями, ветеранів війни та праці, дітей війни, малозабезпечених та багатодітних родин, та інших. Великим поступом у роботі, стало упровадження комп'ютеризованого обліку. До того часу вона проводилася виключно на паперових носіях. Це за словами Л.М. Кобець, значно полегшило поточну роботу працівників та відділів загалом. Тим більше, що з кожним роком збільшувався спектр та об'єм надання державної соціальної допомоги. Упродовж багатьох років праці в управлінні, вона неодноразово відзначалася почесними відзнаками. Її портрет було занесено на районну Дошку пошани. Цьогоріч, на державне свято Дня ветерана, відзначена Почесною грамотою від районної влади.
Ніщо так не зігріває душу, не тішить серце матері, як любов її дітей, Володимира та Аліни, - чарівністю їх дитинства, безпосередністю юних, шкільних років, гордістю досягнень у дорослому житті. Звичайно, як і в кожній родині, не обходилось без непорозумінь. Але, зрештою, вони знали і завжди пам'ятали святе слово "мама", завжди відчували її материнську любов і тепло рідного дому. Сьогодні, зі щирістю материнської любові, вона прийняла любу невістку Таню, дарує наснагу, оточує бабусиною турботою онуків: найстаршого Антона, який навчається у Харківській академії автотранспорту, Артема - учня Хорольської гімназії.
Побажаємо ж Людмилі Миколаївні великого добра, міцного здоров`я, любові від дітей та рідних, поваги, гарного настрою. Щоб вона завжди дарувала, надихала своїм оптимізмом, невичерпною наснагою до життя всіх близьких та знайомих людей.


Народний депутат України відвідав Хорольську районну лікарню


14 жовтня 2017 року за ініціативи депутата Верховної Ради Костянтина Іщейкіна з робочим візитом до Хорольської центральної районної лікарні приїхав заступник Міністра охорони здоров'я Павло Ковтонюк. Медичний заклад розташований неподалік траси державного значення Київ-Харків, тому, досить часто приймає пацієнтів після ДТП.
Заступнику Міністра продемонстровано відділення невідкладних станів, травматології та хірургії, які нещодавно відремонтували, завдяки зусиллям народного обранця Костянтина Іщейкіна. Для цього було залучено та використано значні кошти. Спільно з місцевою владою, колективом лікарні та команди народного депутата, жодна копійка, як з державного бюджету, так і з місцевого не витрачена нераціонально. Державна субвенція склала 1 млн 327 тисяч гривень, а місцева рада дофінансувала ще 132 тисячі.
Оглядаючи медичний заклад, Костянтин Іщейкін високо оцінив роботу медичного персоналу та підкреслив підтримку належного стану у відремонтованому закладі:
- Сьогодні Хорольська лікарня приймає пацієнтів не тільки з навколишніх сіл, але й районів, що вказує на високий рівень фахівців, які тут працюють, про безперечні організаторські здібності керівника цього закладу. Саме такі заклади мають стати прикладом того, як можуть ефективно діяти лікарні у межах госпітальних округів.
Павло Ковтонюк був приємно вражений, що народний депутат та місцева влада не залишають осторонь заклади медицини у районі.

Прес-служба Народного депутата України


14 жовтня 2017 року, з 11:00 години, в центрі міста за підтримки депутата Полтавської обласної ради Мухтарова Фахраддіна Аладдіновича, відбудеться культурно-мистецьке свято до Дня захисника України.


14 жовтня 2017 року, з 11:00 години, в центрі міста за підтримки депутата Полтавської обласної ради Мухтарова Фахраддіна Аладдіновича, відбудеться культурно-мистецьке свято до Дня захисника України.
В програмі свята виступи духового оркестру, творчих колективів Полтавщини. Розігруватимуться цінні подарунки з метою підтримки хворих дітей Хорольщини. Святковий фуршет.
Запрошуємо жителів міста та району!

Пресслужба депутата обласної ради.


Найкраща листоноша в області - Галина Тур, а найкраще поштове відділення у районі - Староаврамівське


В центрі великого села Староаврамівка, серед пишних ялин, розташоване у приміщенні сільської ради відділення поштового зв'язку. Ззовні воно привабливе, та й у середині чистенько, охайно. Ремонт зробили працівники відділення своїми руками. Опалюється газом. Сільська рада посприяла ремонту. Місцевим жителям зручно, що такі важливі заклади знаходяться разом. Відвідувачів завжди з приємною усмішкою зустрічає господиня - Наталія Валентинівна Безніщенко, яка вже дев'ять років очолює його. Поштова справа стала для неї улюбленою. Робота та спілкування із людьми приносять задоволення, колектив (три працівниці) підібрався дружній, працьовитий, жінки щирі та старанні, вміють підтримати у радості та біді.Чимало жителів Бутівців, Староаврамівки, Стайок, Ульянівки, пенсійного віку прихилилися серцем до пані Наталі та листонош - на пошті отримують пенсії 355 осіб. Жінки вміють знайти слова і дохідливо пояснити стареньким, вислухатиїх та розрадити. Для багатьох самотніх людей поштовикичи не єдині люди, з ким можна поспілкуватися. Від них вони дізнаються сільські новини, їм довіряють особисті переживання.

-Наталя Валентинівна сумлінно ставиться до роботи, вболіває за неї, -начальник Центрального районного відділення ПД ПАТ "Укрпошта" Таміла Плужник. - Працює тут згуртований, дружний колектив, який спільними зусиллями щомісячно виконує планові завдання, а отже є кращим у районі, а листоноша Галина Іванівна Тур є найкращою листоношею в області.
У відділення щотижня надходить-до 900 примірників газет та журналів. Серед них і районний часопис "Вісті Хорольщини" 110 екземплярів. Чимало сімей читають по кілька видань. Приклад показують і листоноші, які для себе та своєї родини передплачуть газети та журнали.
Раніше, років кільканадцять тому рахували на рахівниці, ніхто й не мав уявлення про калькулятор. Посилки упаковували у дерев'яні ящики, які треба було надпилювати пилкою, обв'язувати шнуром та опломбовувати сургучем. Все це відійшло в минуле. Нині для поштових відправлень є широкий асортимент гофрокартонних ящиків та конвертів AIRPOС різних розмірів, які обклеюються скотчем з логотипом Укрпошти. Нині навіть найвіддаленіші відділення забезпечені електронними вагами та касовими апаратами.
Колись пошта займалася лише поштовими послугами, а тепер спектр послуг значно розширився. У відділеннях мешканці мають змогу отримати близько 50 видів різноманітних послуг - відіслати та отримати поштові відправлення, грошові перекази, пенсії та грошову допомогу, придбати або передплатити понад 10000 найменувань періодичних друкованих видань, оплатити рахунки за комунальні послуги, придбати товари широкого вжитку. Також можна замовити по каталогах ліки, різноманітні товари, книги, замовити друк фотографій та виготовлення ексклюзивної поштової марки з розміщенням власного фото чи фото рідних, логотипу чи товарного знаку фірми, скористатися послугою з замовлення квитків на проїзд у залізничному, автомобільному та авіатранспорті.
Також, щоб отримати доходи для збереження ВПЗ району та отримання заробітних плат, пошта займається торговельною діяльністю. Люди похилого віку радіють, коли листоноша при виплаті пенсії пропонує товар, бо за пачкою вафель чи прального порошку їм вже не доведеться йти до магазину та тим більше, якщо це і не близько.
У сусідній кімнаті листоноші закінчили сортувати поштові відправлення. Вони вже зібралися йти до людей, та я попросила їх сфотографуватися. Адже, як би там не було, а уявити наше життя без них неможливо. Не викличе заперечень і той факт, що саме пошта і її працівники є необхідним ланцюжком зв'язку редакцій газет з читачами. Саме завдяки їхній роботі ми маємо змогу "розповісти" читачам останні новини, цікаві історії, дати поради…
Слово по слову працівниці розповіли про свою, як вони кажуть, буденну роботу.
Дільниці великі та "розкидані". Вони налічують, як вже говорилося, 4 села. Тому, щоб рознести пенсію та періодику, листоношам треба з сумками на велосипедах рухатися близько 20 кілометрів. Найважче доводиться навесні, бо тане сніг - слизько і мокро. Нелегко й восени, коли ідуть дощі, та взимку, коли випадає багато снігу і дошкуляє мороз. Не раз листоноші йшли від хати до хати по заметах, техніка прогортає сніг лише по основних дорогах.
У Староаврамівському поштовому відділенні працюють листоноші: Ольга Павлівна Мовчан, Галина Іванівна Тур, Тетяна Миколаївна Янюк.
Найстарша з них - Ольга Павлівна Мовчан. Вона уже двадцять років доставляє періодику у село Бутівці.
- Спочатку не думала довго залишатися поштарем, бо прийшла підмінною, але зрозуміла, щоця робота мені подобається, вона цікава, бо щодня спілкуюся з різними людьми, бачу, що моя праця, справді, важлива для них. Майже щодня Ольга Павлівна долає до двадцяти кілометрів, щоб принести односельцям пресу, листи, продукти та промислові товари. Взимку на окремі вулиці дороги немає. Листоноша мусить протоптувати стежки. Вона чуйно ставиться до будь-якого прохання жителів, виконує чимало їх доручень: комусь принесе щось із канцтоварів, а декому - солодощі, миючі засоби… У селі Бутівці проживають багато старших людей, котрі вже не мають сили десь їхати.
Ольга Павлівна місцева жителька, тому знає всі побажання кожного мешканця. Жінка виховала та виростила двох діток - сина Руслана та доньку Людмилу. Тішать бабусю четверо внуків: Серьожа, найстарший навчається у Харківській юридичній академії, Станіслав, Ангеліна та Аня - школярі. Хоч як жінці не важко доводиться, чоловік помер , вона знаходить час, щоб допомогти дітям. Ще й тепле, чуйне ставлення залишається до односельців.
- Передплачують періодику сьогодні не дуже охоче, більша частина передплатників - це люди поважного віку, які звикли отримувати інформацію з газет і журналів, - каже вона. - Молодь у цьому плані більше покладається на Інтернет і телебачення.
- Я обслуговую близько трьохсот дворів на двох дільницях , - розповідаєлистоноша Галина Іванівна Тур . Листоноша не місцева жителька, а із села Мелюшки, а сюди вийшла заміж за турботливого хлопця Юрія п'ятнадцять років тому. Підростають у сімї Турів чудові дівчатка Ріта та Яна. Підтримує невістку в усьому і допомагає свекруха Марія Михайлівна.
За чотири роки своєї роботи листоноша вивчила уподобання людей, які живуть на території обслуговування. Знає, кому що подобається читати, хто що купуватиме і чим кому догодити…До цього вона працювала продавчинею, тож неабиякий досвід спілкування із людьми є.
- Мійробочий день маєтриватишість годин, але деколипрацювати доводиться довше, - пояснює Галина. - Доки рознесеш всюпошту - і вечірнастає. Та іду на роботу, як на свято, із гарним настроєм, щоб підбадьорити , добрим словом обізватися до односельців, а по іншому і не може бути.
Листоноша все робить для того, щоб на її дільниці було якомога більше читачів, вмієдатипораду кожному передплатнику, оскільки сама передплачуєчималовидань, які для неїцікаві й недорогі. Щоправда, не завждивистачає часу, щоб усе прочитати, особливо влітку, коли роботибільшає. Її визнано у 2017 році кращою листоношею в області.
Як і колеги по роботі, нині віддає свою енергію саме цій професії й Тетяна Миколаївна Янюк, яка прийшла працювати за пропозицією начальника поштового відділення, невдавно із січня 2014 року. Каже, що й не думала, що робота листоноші така відповідальна та важка, тому що пенсіонерам потрібно доставити додому пенсії, рознести газети та журнали. При цьому потрібно бути комунікабельним та терпеливим, адже спілкується з людьми різного віку та характеру.
Підтримують колегу й інші листоноші, навчаючи бути в однійособі психологом, соціальним працівником, продавцем. За роки роботи, вивчивши людей, вони наголошують, що найголовніше для листонош - це терпіння. Адже для кожного треба знайти добре слово. Все розтлумачити, роз'яснити…
-Коли люди задоволені, то і мені і моїм колегам приємно, зробили корисну справу для односельців, чимось допомогли. Раніше я також працювала довгий час у торгівлі, багато з людьми спілкувалася. Тож на почту коли прийшла, ніби риба у воду потрапила. Тут теж спілкування вистачає та і колектив у нас дружний, доброзичливий, старанний, один одному допомагаємо.
Важко підрахувати, скільки кілометрів за роки роботи подолали листоноші Староаврамівського поштового відділення., доставляючи односельцям довгождані листи, газети і журнали.Проте, листоноші люблять свою роботу, видно по всьому і віддаються їй із повна.
- Спілкування з людьми - наука непроста, часто не знаєш, що готує тобі наступна зустріч, - каже завідуюча відділенням Н.В.Безніщенко. - Звичайно, є люди з різними характерами, але така наша робота. Коли на твоїйдільниці тебе люблять і поважають, то й працювативеселіше. Крім того, "живе" спілкування декому просто необхідне, особливо пенсіонерам. Вони жаліються на здоров'я, розповідають про своєжиття, дітей, внуків, душею вболівають за них, радіютьуспіхам. І післярозмови з ними, можна побачити, як їм на душі стає легше, розгладжуються зморшки, обличчя світлішають.
Задоволений роботою працівників Староаврамівського відділення поштового зв'язку й сільський голова Олександр Анатолійович Лозенко. Серйозних зауважень чи скарг до роботи поштовиків з боку жителів протягом його каденції не було. Він задоволений їх роботою. А це багато значить. Тож очільник громади щиро вдячний за їх добросовісну працю та вітає щиро із професійним святом і зичить, щоб кожен день проходив з успіхом. Добра і радості у домівки! Хай завжди вистачає сил і снаги, терпіння, витривалості і успіхів у роботі. Гарного настрою та міцного здоров`я.
Звичайно, кожній людині приємно, коли її хвалять. Однак добрі слова треба заслужити добрим ділом. Для працівників Староаврамівського відділення поштового зв'язку поштарська справа стала улюбленою. І, незважаючи на всю рутину їх роботи, вони раді, що працюють для людей. Листонош чекають у кожній хаті, як добрих знайомих.
-Ми прагнемо не кращі результати здобути в районі, чи області, а , щоб зберегти відділення, щоб нашим людям було зручніше і пенсії і все інше отримувати.- В один голос кажуть листоноші. І нічого тут додати.
- Головна цінність "Укрпошти" - це наші працівники. Ми маємо надати послугу так, щоб людина прийшла знову, і не просто тому, що немає альтернативи, а тому що отримала достойну увагу і хоче звернутися саме до нас знову - каже Таміла Плужник. - Тому у роботі основна ставка робиться на персонал. Зразком для наслідування для сучасних поштарів залишаються ветерани. Вони приклад працездатності, витримки, уміння знаходити вихід зі складних ситуацій. До досвіду додаються сучасні технології та інновації. Нова, але перевірена часом пошта не зациклилася на газетах і журналах, а йде у ногу з часом. Ввічливий, уважний працівник, що допоможе і відпустить з хорошим настроєм, оперативна робота і помірні ціни - це запорука успіху.


Життя, присвячене музиці


П'ятдесят восьмий рік гостинно відкриває двері Хорольський початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад (дитяча музична школа) обдарованим дітям, які бажають навчитися грати на різних музичних інструментах, оволодіти майстерністю сольного співу, хореографії, образотворчого мистецтва. Завдяки багаторічній творчій роботі, спільним зусиллям та великому творчому потенціалу і енергії педагогічного колективу заклад став одним із кращих в області.
Вагомий особистий внесок у розвиток школи на посаді директора та у роки своєї педагогічної діяльності зробив Кобиляцький Володимир Омелянович.
Творчий керівник, талановитий педагог, професійний вокаліст, ветеран праці очолював дитячу музичну школу з 1965 по 1977 рік. За роки його керівництва проведена добудова школи, контингент зріс до 200 учнів, працювали 17 викладачів, які приймали активну участь у культурному житті міста, надавали методичну та практичну допомогу колективам художньої самодіяльності сіл району. Новоаврамівському хоровому колективу було присвоєно звання "Самодіяльний народний колектив" (кер. Похил В.С.). На базі школи працював оркестр народних інструментів районного будинку культури (кер. Колодочка К.В.), концертно-лекційна бригада викладачів проводила тематичні лекції-концерти для працівників підприємств міста та сільського господарства району. Педагогічний колектив поповнювався викладачами - випускниками школи.
Працювали дитячі колективи: загальношкільний хор, хор хлопчиків, хоровий ансамбль дівчаток, інструментальні та вокальні ансамблі, які брали участь в обласних конкурсах і неодноразово нагороджувалися Грамотами управління культури Полтавської обласної державної адміністрації.
Володимир Омелянович знаний і шанований не тільки, як керівник закладу, а також і як прекрасний соліст-вокаліст. Багато років його чудовий бас радував жителів міста, району та області. Мудрий наставник, завжди був особистим прикладом для викладачів. Багато його вихованців після закінчення школи продовжили навчання у вищих мистецьких навчальних закладах.
За вагомий внесок у збагачення духовних і культурних цінностей українського народу, високий професіоналізм нагороджений ювілейною медаллю "За доблестный труд"
Своєю багаторічною трудовою діяльністю Кобиляцький Володимир Омелянович зробив вагомий внесок у розвиток духовної скарбниці національного мистецтва України.
Дирекція та педагогічний колектив вітають Володимира Омеляновича з Днем ветерана, бажають міцного здоров'я, активного довголіття, уваги і турботи з боку рідних і близьких, щастя і мирного неба.

Людмила КЛЕПАЧ, заступник директора
з навчально-виховної роботи ПСМНЗ (ДМШ)


Він чув як співає поле…


Про В.О. Шаригіна важко говорити в минулому часі, та що вдієш - життя проходить, роки, мов голуби, відлітають у далину, не питаючи, як ти жив і що робив.
Не питав час і Віктора Олександровича, не питав ні про що: легко йому було чи важко, міг він нести на плечах ношу, яку навантажив ще змолоду чи ні, летів собі, змінюючи день за днем, залишаючи рік за роком по собі творіння розуму і рук людських.
О! Величезний слід - вагомий, наповнений життєдайною силою залишила після себе ця, не побоюсь цього слова, по справжньому велика людина. Це Хорольський технікум механізації сільського господарства, нині Хорольський агропромисловий коледж, з його світлими сучасними корпусами, аудиторіями, обладнаними за останнім словом техніки, студентські гуртожитки, стадіон, їдальня, словом ціле студентське містечко.
21 вересня, в день великого християнського свята - Різдва Пресвятої Богородиці йому виповнилося б 80. Десять років тому після тяжкої тривалої хвороби він відійшов на Береги Вічності. Але тут, на землі, його справу продовжують дружина, діти, онуки, продовжують друзі, з якими він пліч-о-пліч крокував по життю не один десяток літ і свято бережуть про нього пам`ять. Він у пам`яті хорольців, в пам`яті, тих, хто навчався в Хорольському технікумі механізації, нині Хорольському агропромколеджі.
Протягом не одного десятка років нас з Віктором Олександровичем поєднувала робота. Він дуже поважав засоби масової інформації. При всій своїй зайнятості завжди знаходив час, щоб поспілкуватися з журналістами. Для мене, в той час молодого редактора радіо, було за велику честь розповісти про досягнення цього престижного навчального закладу, підготувати інтерв`ю з його директором Віктором Шаригіним. Спочатку мені було навіть страшно: а раптом щось "не те" запитаю, та він наскільки умів "розрядити" напругу, що інтерв`ю виходило класним і в подальшому сприймалося слухачем із душею. А це дорого коштувало. Розповідати завжди було про що. Віктор Олександрович був справжнім новатором. Якщо в навчальний заклад приходила нова техніка, то випробування він проводив особисто, особливо комбайнів. Сам сідав за кермо, виїжджав у поле і працював. На запитання "Навіщо це вам?" - у нього була відповідь тверда: "А як я зможу розповідати студентам про цю машину, коли не знаю, яка вона в роботі". Пригадую, отримав технікум кукурудзозбиральний комплекс. В редакцію дзвінок:
-Владиліно Іванівно, вас запрошує Віктор Олександрович у поле, подивитись, як працює агрегат, транспорт буде через 30 хвилин.
Швиденько "Репортер" у руки і в дорогу. Приїжджаю на кукурудзяну плантацію, там працює один єдиний комбайн. Почекали поки закінчив загінку і що ж ви думаєте, кого я побачила за кермом, - Віктора Олександровича. Його щасливе обличчя випромінювало радість. Незвично було мені бачити його без краватки, не в робочому кабінеті, а посеред поля.
-Ви підніміться на борт мого корабля - сказав жартома і подав руку. -Ви подивіться яка навколо краса, а послухайте, як співає поле, із чим все це ще можна порівняти?
Чути, як співає поле - така можливість давалась не кожному, а лише тим, хто по справжньому був відданий землі, техніці, яка на ній працювала, та навіть тому самому кукурудзяному стебельцю.
У 1985 році, щойно технікум був реорганізований у "Радгосп-технікум", об`єднавшись із колгоспом "Зоря Комунізму", я запросила його на інтерв`ю.
Найпершим було питання поза мікрофоном -"Навіщо це вам? Адже це додаткові турботи - поля, ферми, затрати…" І знаєте що він відповів: "А хто якщо не я маю це все взяти на свої плечі? Ви уявляєте яке поле діяльності відкривається перед нами? А ми ж готуємо спеціалістів для сільськогосподарського виробництва". Згодом на його плечі лягла ще одна реорганізація - Радгосп-технікум став Коледжем.
Ось так він і жив, в цьому була його суть.
З теплотою пам`ятають Віктора Олександровича колишні студенти. Микола Матвієвський вступив на навчання у далекому 1965 році.
-Коли я навчався, він щойно повернувся з Куби, прийшов до нас викладачем, читав предмет "Трактори і автомобілі" - згадує Микола Миколайович. - Це був викладач від Бога, якого ми дуже любили, і предмет його любили. Інакше не могло й бути. На парах ми сиділи тихо і слухали, затамувавши подих. Не чути було навіть тих, хто на інших уроках дозволяв собі пустувати. "Трактори і автомобілі" був мій улюблений предмет. Коли закінчував технікум - це стало навіть темою моєї дипломної роботи. Дякуючи саме Віктору Олександровичу, я далі пішов вчитись в інститут, став інженером.
Наші дороги перетиналися досить часто. І не залежно від того ким я був: студентом, заступником голови колгоспу - ставлення було до мене просто як до людини. До нього в будь-яку хвилину можна було звернутись за порадою, в нього було чому повчитись не лише, як у викладача, а і просто як у мудрої особистості.
Не один десяток років минув з того часу як доля звела з Віктором Олександровичем нинішнього орденоносця, заслуженого працівника сільського господарства України, одного з кращих керівників-аграріїв Хорольського району Анатолія Пасюту.
-Мені було 32 роки, коли познайомився з Віктором Олександровичем - в голосі Анатолія Григоровича відчула неабияку теплоту. -Я зовсім молодий, щойно призначений директором радгоспу "Перемога". Досвід роботи вже був, але як керівника середньої ланки, тож трохи було страшнувато. Коли познайомився із Віктором Олександровичем, чесно скажу, з перших днів спілкування знав: до цієї людини можна і треба звертатись і за порадою і за допомогою. Не дивлячись на різницю у віці, ми дружили. Це була щира відкритої душі людина.
Чи хотілось бути схожим на нього? Напевно так. Ви знаєте, в молоді роки ми завжди хочемо бути на когось схожими. В душі по доброму заздрив, мріяв досягти тих вершин у житті на які зійшов Віктор Олександрович.
Сьогодні можна сказати впевнено - у Анатолія Григоровича визнання і шана людська є. В урядових нагородах, в почесних званнях, та найголовніше - в роках напруженої роботи, роботи на землі, з людьми. Власне чого хотів, того досягнув. Багато цінних рис передалось йому від друга наставника, учителя. І не лише йому братові Андрієві теж.
Сьогодні як Анатолій так і Андрій Пасюти очолюють кращі господарства в Хорольському районі. Андрій, як і його брат заслужений працівник сільського господарства України, а ще кандидат технічних наук, добрий господар, не байдужа до інших людина. Сьогодні, в наш такий непростий час це головне.
-Ми пройшли хорошу школу підготовки до великого життя, - каже якось у розмові Андрій Григорович. - Навчились мудрості, витримки, навчились чути людей, яка різниця з чим вони до нас ідуть: з бідою чи радістю. Інколи доводиться приймати неординарні рішення - це життя. А я тоді думаю: а як би зробив Віктор Олександрович? Аналізую, згадую нашу багаторічну дружбу і все ж таки знаходжу ту зернину мудрості, якою можна засіяти поле.
Готуючи розповідь про Віктора Олександровича, я не могла не звернутись до ще одного чоловіка, якого дуже шанують, на Хорольщині до справжнього хлібороба і за покликанням, і за професією, орденоносця заслуженого працівника сільського господарства України, колишнього голови колгоспу ім. Леніна Віталія Годзя. Вони дружили і в той же час обидва були лідерами.
-Нас пов`язувала спільна робота. Ні, мабуть не так - однакова робота. Ми були керівниками, за нами стояли колективи - розповідав Віталій Олександрович. - Ми дружили і ця дружба допомагала мені дуже. По перше - Віктор Олександрович завжди ішов у ногу з життям, і брав на озброєння все нове. Чесно кажучи, не хотілося від нього відставати.
Він умів цінити дружбу, а ця риса притаманна далеко не кожному. Він ніколи і нікого не залишав на одинці. В колективі був лідером, не призначеним, ні, просто лідером, чий голос для кожного з нас, керівників мав велику вагу.
Його виваженості і мудрості можна було лише позаздрити. Він ніколи не конфліктував, але завжди умів вказати на недоліки, поставити, як кажуть "на місце" нерадивого. І в нього це виходило делікатно, інтелігентно, без пафосу і образ. Він мав велику відкриту душу. Любив пісню. Знаєте, бувало зберемося на відпочинок, з Віталієм Похвалою, він тоді очолював Тарасівський колгосп, заспіваємо. Віктор Олександрович уважно слухав і якось аж переймався піснею, особливо народною.
Ми всі його любили, поважали і трішки підбоювались. Так воно має бути і так воно й було. Він цінив таланти, певно тому в технікумі завжди були найкращі спеціалісти, а це і викладачі і лаборанти, і студенти. Випускників саме Хорольського технікуму завжди із задоволенням брали на роботу, бо це були спеціалісти вищої категорії.
Я не можу не погодитись із Віталієм Олександровичем. Мій чоловік Анатолій теж багато років тому закінчив технікум, за фахом - механік, по закінченню ще й працював під керівництвом Віктора Шаригіна. В розмові, в спогадах він завжди говорить: "Це була незвичайна людина, дійсно керівник від Бога. Таких народжуються одиниці. А як же вони прикрашають наше життя, допомагають визначитись, стати справжніми людьми!"
Спогади про цього керівника можна продовжувати і продовжувати, бо він залишив по собі добру славу.
Ви помітили шановні читачі, кілька разів у матеріалі вживане слово "мудрий". Цією рисою людину нагороджує Бог. Це одна з властивостей розуму, яка характерна здатністю доречно застосувати глибокі знання, враховуючи не лише конкретну ситуацію, а й спираючись на свій життєвий досвід. Таким він був, Віктор Шаригін.
На превеликий жаль, його серед нас немає. Але мудрість цієї людини живе й сьогодні. В аудиторіях Хорольського агропромколеджу, який він очолював протягом чверть століття, в його рідних дружині Аллі Степанівні, колишньому чудесному викладачеві цього навчального закладу, в синові Олександрові і доньці Юлії, в онуках, в друзях його, які так дорожать пам`яттю про нього.
Кажуть, що людина ніколи не зникає безслідно. Вона перетворюється на дрібну порошинку, здатну літати в повітрі, а потім перетворюється на зірку. І коли нічний берет неба опускається на землю, за нами спостерігають тисячі маленьких небесних світил, не даючи забути про того, хто завжди був дорогий серцю, як чоловік, батько, дідусь, товариш і просто як людина.


Вдячність, Вам, від покоління нинішнього


Першого жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений Генеральною Асамблеєю ООН у 1991 році, а в Україні це і День ветерана. Цей день - це хороша нагода засвідчити всенародну повагу ветеранам війни і праці, нашими батькам і матерям, старшим друзям, за чиїми плечима - нелегкі життєві дороги, що щедро посріблили сивиною скроні. Люди старшого покоління - джерело народної мудрості, їх життєвий досвід, невичерпна енергія та оптимізм - невід'ємний місток, який з'єднує покоління. З виходом на пенсію життя не закінчується, а лише дає можливість реалізувати себе в тому, на що раніше не вистачало часу і з успіхом застосувати свої таланти, мудрість та інтелект.
У нашому районі на сьогодні проживає майже дванадцять тисяч громадян похилого віку, з них до чотирьох тисяч обслуговується працівниками територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської райдержадміністрації, що становить майже 33 відсотка.
В територіальному центрі надаються послуги одиноким та одиноко проживаючим пенсіонерам, інвалідам. Підопічні не почуваються самотніми, бо знають, що їм завжди словом і ділом допоможуть соціальні працівники територіального центру, які у будь-який час поспішають на допомогу. І люди вдячні державі за таке піклування. Ніхто не знає, що його чекає на схилі літ, життя вносить свої корективи в долі навіть тих, хто мав сім'ї, неабиякі статки, а потім залишився наодинці зі старістю. Територіальний центр для таких людей стає справжньою домівкою.
Знайти самотніх, хворих, безпомічних людей, підтримати, допомогти, запропонувати свої послуги - головне завдання працівників відділення соціальної допомоги вдома. Віддаленість від райцентру, завдяки добре налагодженій роботі соціальних робітників не позначається на доступності та якості соціальних послуг. Виконання цієї місії неможливе без доброти, милосердя, благородства та душевного тепла. Щоденна робота цих людей спрямована на поліпшення умов проживання, моральну підтримку, фізичну допомогу тим, хто сам не в змозі забезпечити собі повноцінне життя.
Крім щоденного відвідування соціальними робітниками підопічних, частими гостями у них бувають і соціальні фахівці відділення.
Так наприклад, в осінній день зустрілися вдома працівники з одинокою пенсіонеркою, довгожителькою (в цьому році виповнилося 90 років) міста Хорола Катренко Людмилою Констянтинівною. В невимушеній обстановці Людмила Костянтинівна розповіла, що цей будинок був збудований батьком її матері, а це значить, що будинку багато років. Аж не віриться, що може так гарно зберегтися будинок, в кімнатах високі стелі та вікна, а між вікнами приємно милує око різьблене дзеркало, на столику якого стоять фотографії батька, матері та чоловіка Сергія Пантелеймоновича, з яким прожили щасливе подружнє життя. Зараз Людмила Констянтинівна гортає фотоальбом і пригадує приємні хвилини подружнього життя.
Ввесь життєвий шлях Людмила Констянтинівна присвятила улюбленій справі- працювали викладачем у музичній школі по класу фортепіано.
Вдома у жінки панує спокій і затишок, якому вона завдячує соціальному робітнику Лисенко В.І. , що надає соціальні послуги згідно умов договору та графіка відвідувань не тільки для неї, а і іншим одиноким пенсіонерам та інвалідам за місцем проживання, створює для них емоційно комфотні умови буденного життя. З добротою в душі відкликається Людмила Констянтинівна про надані послуги Валентиною Іванівною, вона говорить про неї, як про члена сім'ї, з нетерпінням чекає її приходу, вдячна їй за розуміння ситуації , за виважений підхід у створенні умов для поліпшення самопочуття.
Відділення денного перебування реалізовує комплекс соціальних послуг, які спрямовані на підтримку життєдіяльності і соціальної активності громадян похилого віку та інвалідів. Працівники забезпечують організацію денного відпочинку, участь в клубах за інтересами, клубах активного довголіття, допомогу у виконанні лікувально - фізичних вправ та інше. Крім того, відповідно до Державних стандартів, відділення може надавати такі соціальні послуги: консультування, представництво інтересів, соціальна профілактика, посередництво. При відділенні функціонує сектор обліку бездомних осіб.
З листопада 2011 року впроваджено соціально-педагогічну послугу "Університет Третього Віку" - це інноваційний проект, що має на меті впровадження та практичну реалізацію принципу навчання впродовж всього життя, що допомагає пережити людям, які вийшли на пенсію, особистісну драму переходу від одного способу життя до іншого. Особи похилого віку отримують необхідні для повноцінного існування в сучасному світі знання, відчувають себе потрібними суспільству, усвідомлюють, що життя продовжується і межі пізнання не існує. А ще Університет третього віку дозволяє пенсіонерам розкрити у собі таланти, які були притиснуті роботою, клопотами і родинними проблемами, дає можливість познайомитися з новими цікавими людьми. На навчальний 2017-2018 роки до університету вступило до 30 студентів, які щопонеділка та щочетверга відвідують заняття, що проводяться на двох факультетах: "Психологія" і "Краєзнавство, культурологія та релігієзнавство".
В територіальному центрі також можна отримати послуги психолога (надання психологічної допомоги, проведення корекції психологічного стану та поведінки в повсякденному житті), автотранспортну послугу "Соціальне таксі". Для надання послуги використовується спеціальний автомобіль, обладнаний гідравлічним підйомником для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, що пересуваються на візках.
З метою забезпечення та доступності соціальних послуг, розширення їх спектру, охоплення більшої чисельності осіб, задоволення їх потреб діє мультидисциплінарна команда, до складу якої входять: соціальний працівник, перукар, сестра медична, соціальний робітник.
Відділенням організації надання адресної натуральної та грошової допомоги надаються послуги: перукаря, швачки, взуттєвика, прання, дрібний ремонт, розпилювання та розрубування дров, скошування трави, сільськогосподарські роботи. При відділенні функціонує пункт прокату технічних засобів реабілітації, діє банк одягу, який поповнюється поношеними речами від фізичних осіб, речі видаються одиноким непрацездатним громадянам.
День похилого віку - добра нагода вшанувати людей старшого покоління, хто своїм життям заслужив нашу повагу, кому ми багато в чому зобов'язані. Це свято допомагає нам підтримати і подякувати літнім людям, показати, що вони нам дуже дорогі і ми цінуємо їх за те, що вони зробили для підростаючого покоління і те, що вони роблять для нас зараз.
Керівництво та колектив територіального центру надання соціальних послуг від усієї душі вітає Вас із теплим і сердечним святом - Днем людей похилого віку та Днем ветерана. Висловлюємо щиру повагу та глибоку вдячність Вам, шановні наші батьки, дорогі ветерани, за все зроблене вами заради нашого майбутнього. Ваша праця, подвиг, ставлення до людей - це приклад для наслідування сучасної молоді. Бажаємо Вам міцного здоров'я, щасливої долі, радості, довголіття, добра і віри в краще майбутнє!

Людмила БОЙКО, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Хорольської РДА


"Ми зобов'язані дарувати тепло й увагу цим людям, спілкуватися з ними і бути вдячними"


Старість - це не найкраща пора нашого життя, особливо, коли вона одинока, безпомічна, безпорадна, з цілими "букетом" хвороб. Це дуже страшно. Я вважаю, що ставлення суспільства до людей похилого віку - це лакмусовий папірець, який відображає людяність і моральність цього суспільства. Адже старенькі, які доживають свого віку, це такі ж люди, як і інші. Просто вони вичерпали свій життєвий ресурс. Вони віддали його заради продовження життя, віддали свою енергію, розум, знання досвід. За це їм велика вдячність і повага. Спасибі, держава подбала про одиноку старість. Створені заклади соціального захисту і піклування для пристарілих.
На сьогодні у Хорольському будинку-інтернаті проживають два довгожителі. Це Ганус Яків Петрович, якому в січні виповнилося 99 років , та Живолуп Ганна Семенівна , котрій у листопаді буде 98 років. Про цих людей можна сказати , що це наша історія. Це навіть важко уявити скільки всього в цьому житті їм довелося пережити. Вони бачили нашу країну і під час розрухи, брали участь у її відбудові, пережили роки голодомору. Ганус Яків Петрович учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. В ті роки він був моряком. Це навіть важко уявити, що відчуває людина, коли навкруги вибухають міни, а під тобою лише морська безодня. На тендітні жіночі плечі Живолуп Ганни Семенівни також лягли нелегкі випробування війни, післявоєнної відбудови. Ця жінка знає ціну не лише шматочку хліба, а навіть маленької крихти.
Тепле слово хочеться сказати про Левченко Марію Яківну. Завжди спокійна, привітна, доброзичлива бабуся. А от коли заглянути їй в душу, то можна побачити скільки незагойних рубців у неї на серці залишила доля. Народилася вона в далекому 1930 році. Може голодомору вона й не пам'ятає, але роки Великої Вітчизняної війни не забуде повік. Її молодою дівчиною, та навіть ще дитям, вивезли в рабство до фашистської Германії. Поруч ні рідних, ні матусі. Працювати примушували як рабів, а годували гірше худоби. Звичайно ті роки пройшли не безслідно. Саме тому зараз відмовляють ноги і біль не дає ночами спати. Але не дивлячись на все це, ця бабуся завжди привітна, а ще дуже любить співати, особливо журливі українські народні пісні.
Роки беруть своє. І не лише старість дається взнаки , але і хвороби допікають. Та, незважаючи на все це, є підопічні , які по силі можливості, завжди раді допомогти обслуговуючому персоналу. Це Денисенко Федір Васильович, Зоренко Степан Васильович, Різник Андрій Вікторович, Шевченко Валентина Миколаївна, Гайдаєнко Наталія Анатоліївна, Удовиченко Іван Григорович, Мазур Олександр Іванович, Абрамов Віктор Миколайович, Бровко Микола Григорович, Нужний Віталій Петрович, Лисюра Петро Іванович, Тетяєв Сергій Петрович, Просоленко Олександр Іванович.
Є серед жителів установи підопічні, які є членами сімей загиблих. Це і вдови, які не дочекалися із війни свої коханих чоловіків, але назавжди залишилися вірні їхній пам'яті. Це і діти, батьки яких загинули, а вони на все життя залишилися сиротами. Це Кривошея Ганна Петрівна, Лиманець Ганна Миколаївна, Удовиченко Іван Григорович, Мирошніченко Анастасія Андріянівна, Ткач Ганна Профирівна.
Як не згадати добрим словом дітей та учасників війни. Ні, вони не воювали на передовій. Але вони знають ціну перемоги. Вони знають, як це страшно, коли навколо зриваються бомби, і не має куди заховатися, щоб залишитися у живих. Тим , хто пережив дітьми і пам'ятає війну, зараз уже за 80 років. Ціле життя за плечима, а пам'ять не забуває і знову, і знову спливають страшні роки під час окупації. Низький уклін Вам ветерани - Перекопна Ольга Микитівна, Керекелиця Іван Іванович, Пухаренко Олександра Артемівна, Киприк Ілля Радіонович, Цирюк Марія Миколаївна, Чайка Софія Терентіївна, Носач Любов Іванівна, Болотова Галина Матвіївна, Мазур Олександр Іванович, Яковенко Іван Пилипович, Леменчук Анатолій Іванович, Товкач Олексій Степанович, Савченко Олександра Федосіївна.
Аварія на Чорнобильській АЕС. Всі про це знають, всі про це пам'ятають. В будинку-інтернаті проживають два учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС: Синенко Сергій Петрович та Литвиненко Микола Григорович. Те, що вони пережили, не забудеться ніколи.
Коли звучать пісні про Афганістан , скупу чоловічу сльозу витирають колишні воїни - інтернаціоналісти: Коваленко Анатолій Григорович та Моцак Олександр Володимирович. Адже пам'ять знову і знову повертає їх у ті далекі роки, в ту чужу країну, де назавжди залишилися вічно молодими їхні друзі , які віддали своє життя за мир та спокій зовсім чужих їм матерів, сестер, батьків, дітей. Слід від тієї страшної війни назавжди залишився і в серці, і в пам'яті…
І які б важкі часи не переживала нині Україна, ми завжди будемо вдячні ветеранам війни і праці, нашим батькам і матерям, старшим друзям за те, що вони на прикладі власного життя довели: Україну не здолати!
Всі ми зобов'язані дарувати тепло й увагу цим людям, спілкуватися з ними і бути вдячними. А головне - наповнювати кожен їхній день любов'ю, щоб наші пенсіонери та ветерани відчували постійну підтримку та турботу.
Хорольський будинок - інтернат - установа державна. Проживають в ньому громадяни похилого віку та інваліди. Люди різного віку , різного характеру, але доля у них в основному спільна. Всім їм довелося проживати в будинку-інтернаті.
Обслуговуючий персонал турбується про своїх підопічних, як про рідних. І затишок у кімнатах створюють своїми руками, і ремонти роблять теж самі.
Але в наш час без підтримки благодійників дуже важко планувати якусь роботу, адже ціни ростуть кожного дня. Сьогодні, в переддень свята Дня Ветерана , від імені підопічних добре слово хочеться сказати про тих , хто ніколи не сказав слова "Ні " , коли просили про якусь допомогу для поліпшення умов проживання підопічних. Це колектив Хорольського механічного заводу на чолі з директором Міщенком Михайлом Івановичем. Це і керівники сільськогосподарських підприємств району. На їхні плечі лягла відповідальність не лише за свою сім'ю, за своє господарство, а і турбота про тих , хто працює на заводі чи в агрофірмі. Разом з тим , про цих керівників хочеться сказати , що це люди з Великої Літери. Наші підопічні адресують Вам найщиріші побажання в особистому житті, злагоди в сім'ї, матеріального достатку , поваги від тих, хто працює під Вашим керівництвом.
Сьогодні на сторінках газети хочеться згадати і про самодіяльні колективи Хорольщини: "Берегиня", "Калинонька","Вербиченька","Журавка". Більшість учасників цих колективів також уже пенсіонери . Але ж вони , як співають учасники ансамблю "Берегиня" - " баби кльові". Хочеться побажати їм і надалі так тримати. А для наших ветеранів вони , як рідні. Адже можуть разом і пісню заспівати , про життя і про здоров'я поговорити.
Роки летять і ніхто не застрахований від старості , від хвороб. Коли людина проживає в теплі і в затишку, все рівно не вистачає спілкування. Тож двері нашого закладу завжди відкриті гостям. Хай ви завітали на хвилинку і просто поспілкувалися із бабусею , вона ці хвилини запам'ятає надовго. Ніколи не забувайте, що добро зроблене людям завжди сторицею відгукнеться для вас. Тож творімо добро на землі і заживемо в щасливій , вільній, багатій державі.

Від імені підопічних Хорольського будинку-інтернату -
Валентина ОСТАПЕНКО


У районі відзначили День машинобудівника


В актовому залі Хорольського агропромколеджу відбулися урочистості та святковий концерт із нагоди професійного свята Дня машинобудівника.
Привітати хорольських машинобудівників на урочистий захід завітали керівники району та міста: голова районної державної адміністрації Л.М.Звірко, голова районної ради В.А.Мартюк, міський голова С.М.Волошин. Від правління підприємства з привітаннями до робітників заводу звернувся голова правління Приватного акціонерного товариства ,,Хорольський механічний завод" - Міщенко М.І, який розповів про досягнення заводчан та подякував працівникам за сумлінну працю і особистий внесок у розвиток і збереження підприємства. З нагоди професійного свята значна частина працівників відзначена Почесними грамотами, грамотою та подякою Полтавської обласної ради, Грамотами Хорольської районної державної адміністрації та районної ради, які вручили їм керівники району, міста та керівник підприємства. За активне сприяння у здійсненні профспілками функцій щодо захисту соціально-економічних, трудових прав та інтересів людей найманої праці, за розвиток соціального діалогу Почесним знаком Федерації професійних спілок України "За розвиток соціального партнертства" нагороджений голова правління Хорольського механічного заводу М.І. Міщенко. Для машинобудівників професійне свято - день особливий. Підводяться підсумки наполегливої праці, відзначають кращих, говорять про плани на перспективу. Навіть в часи економічних труднощів, постійного росту цін на матеріали та комплектуючі, хорольські машинобудівники продовжують тримати марку, виготовляють та реалізують якісне обладнання. У 2017 році продукцію ПрАТ ,,ХМЗ" було відправлено на експорт в Прибалтику, Росію, Молдову, Польщу, Сербію та республіки Казахстан, Білорусь, Уганда (Східна Африка). Не спадає попит на продукцію підприємства і в Україні, що говорить про її якість і надійність. За 8 місяців поточного року підприємство сплатило до місцевого бюджету 11 млн. 218 тис. грн. податків, що становить 11,8% від загальних надходжень.
Пройшов ще рік наполегливої, майстерної, невтомної праці колективу заводу, рік нових здобутків і досягнень. Своє професійне свято заводчани зустрічають із оптимізмом і з вагомими здобутками в праці. Товарний випуск продукції в діючих цінах за дев'ять місяців поточного року склав 188 млн. 674 тис. 600 грн. (проти 135 млн. 893 тис. 200 грн. за відповідний період минулого року, що становить 139% від показника минулого року). Експорт продукції за 9 місяців 2017 року складає 39 млн. 460 тис. 900 грн., за відповідний період минулого року 28 млн. 681 тис. 200 грн., що становить 138%. Доля експорту у товарному випуску продукції складає за 9 місяців 2017 року 21% і не змінилася в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. За всіма цими цифрами - повсякдення, наполеглива праця колективу заводу.
Слід відзначити, що позитивне мислення, помножене на вмілі дії керівництва, кваліфікацію спеціалістів, наполегливу повсякденну працю допомогли Хорольському механічному заводу визначити пріоритетні напрямки розвитку підприємства, обрати правильну ринкову стратегію, достойно виходити зі складних ситуацій, в які постійно потрапляє українська промисловість.
За 9 місяців поточного року працівниками заводу виготовлено: 155 сепараторів БСХ-100, 43 сепаратора- БСХ-200, 13 сепараторів БСХ-300, 93 зерноочищувальних сепараторів іншої продуктивності, 27 сепараторів попередньої очистки СПО-50, 62 насіннєвійки НВХ та 69 насіннєрушок НРХ-4-01, 119 камер аспірацій них БСХ-100.20, 10 МКУ різної продуктивності, 13 бітер-сепараторів СЛ-40, 106 норій різної продуктивності, 166 одиниці транспортного обладнання, 186 вентиляторів, 33 дробарки різної продуктивності, 222 батарейні установки циклонів ББЦ, а ще ряд іншого обладнання: змішувачі, вальцедекові станки, розсіва для переробки зернових культур. Знаходиться в роботі два комбікормові заводи: ТОВ "Мяспром" (м. Чортків Тернопільська обл.), ПП "Долинське" (с. Долинське Харківська обл.), та лінія для приготування кормів ТОО "Таг-Тин" (Республіка Казахстан). Технічним відділом заводу постійно ведеться робота з вдосконалення обладнання, що випускає підприємство та проектуванню нових видів продукції. Попит на продукцію тісно пов'язаний з її якістю, надійністю та конкурентоспроможністю. Замовники завжди задоволені якістю продукції хорольських машинобудівників. Дбаючи про високу якість продукції та конкурентоспроможність виробів заводчани постійно удосконалюють технічні можливості виробництва. Лише в цьому році підприємство придбало новітнє обладнання: прес листозгинальний з ЧПУ, горизонтальний розточний верстат (Чехія), зварювальний апарат Kempact (3шт),оновило комп'ютерну техніку та програми на суму більше 70 тис. грн. На цьому підприємство не зупиняється, а й надалі націлене на поступальний розвиток, на підвищення кваліфікації працівників, зростання продуктивності праці, на інноваційний розвиток. Праця робітників заводу неодноразово відзначалась грамотами Ради Асоціації Ліги машинобудівників та роботодавців України "Укрмашбуд", Хорольської районної державної адміністрації та районної і міської рад. Фотографії кращих працівників заводу постійно займають почесне місце на районній Дошці пошани. Крім трудових досягнень завод має і спортивні перемоги, утримує футбольну команду "Металіст", бере участь у загальноукраїнських, обласних, районних спортивних заходах.
Голова правління підприємства М.І.Міщенко є депутатом Полтавської обласної ради, веде плідну депутатську діяльність, відстоюючи інтереси хорольців на обласному рівні. Працівники заводу достойно представляють депутатський корпус районної та міської ради. Славиться завод і своїм меценатством, спонсорською діяльністю. Під постійною опікою підприємства знаходяться ветерани заводу.
Про все це говорилось на урочистостях з нагоди професійного свята Дня машинобудівника. Тож шановні заводчани, приймали слова подяки на свою адресу за сумлінну працю і примноження трудової слави Хорольського краю. Побажання міцного здоров'я, невичерпного життєвого оптимізму, впевненості у завтрашньому дні, наснаги в роботі і нових трудових звершень.


ВОГНИК-ВШАНУВАННЯ ПОДАРУВАВ ПРИЄМНІ І ЦІКАВІ МИТТЄВОСТІ


У світлиці-їдальні Хорольського Міжрегіонального Центру відбулося задушевне свято - вогник-вшанування переможців-конкурсів, котрі оголошувалися до дня міста та активних жителів, що сприяють іміджу міста. Захід відбувся за ініціативи Хорольської міської ради та за участю керівників району. На цьому святі злились воєдино і щемлива радість від Дня визволення Хорольщини від німецько-фашистських загарбників, і зворушлива відданість від Дня міста і тепло спогадів та обіймів від зробленої роботи та вручених нагород. Атмосфера вдячності, шани і тепла, домашня обстановка зігріли серця запрошених. Приємно, коли в час шалених темпів і новітніх технологій люди вміють оглянутися назад, зупинитись, щоб подарувати радість спілкування тим, хто віддає свої сили і жар серця своїй малій батьківщині.
Щирі звертання і найтепліші побажання з уст голови райдержадміністрації Лариси Звірко, голови районної ради Віри Мартюк та міського голови Сергія Волошина зворушили присутніх.
Мов журавлиний клин, летять роки. Все далі й далі пам'ять відносить славну мить. Пам'ять торкається чорними крилами самого серця, будить вдячність і любов до тих, хто захистив нас, хто здобув перемогу 74 роки тому над ненависним ворогом. На жаль і тепер щодня на сході країни гинуть наші хлопці, кращі сини своєї Вітчизни. Користуючись можливістю, керівники висловлювали свою безмежну шану відважним захисникам минулої і теперішньої війн. Нині вони мріють про мирне небо над Україною й про те, аби "в календарі з'явилася ще одна дата - День перемоги в російсько-українській війні", хоч і не оголошеній.
Керівники також засвідчили і свою повагу усім присутнім у залі, за їх небайдужість до проблем міста та району, сумлінну працю і виконали приємну місію нагороджень та разом із найкращими побажаннями вручили символічні подарунки.
…А свято продовжувалося яскравими й цікавими миттєвостями, про які ще довго пам'ятатимуть учасники вогника-вшанування!


З любов'ю до малої Батьківщини…


У кожного вона своя - мала Батьківщина - дім, вулиця, село, місто велике чи мале, або таке як наше районне містечко Хорол.
Скільки їх в Україні таких більших і менших, давніх і молодих, історичних і промислових, багатих на талановитих і працелюбних людей. І у кожного своя історія - визначна чи звичайна, але дуже дорога всім хто там живе. Ми дійсно так чи інакше прив'язані до тих місць, де народилися, живемо, працюємо, кохаємо, продовжуємо життя в дітях, онуках.
Хорол також історичне місто з першою згадкою у 1083 році, але ще за століття до того тут уже були великі поселення наших мужніх далеких пращурів. Тож недарма з часом і став Хорол одним з форпостів Київської Русі, вже тоді стояв на сторожі своїх рубежів від нападів кочових племен.
Наше місто значне і величне, якщо заглибитися в його історію. Славна історія народу українського, яка і віків налічує біля 16, і дат пам'ятних, і втрат і досягнень не перелічити, і героїв уславлених і безіменних шанує і пам'ятає українська земля. Бо Україна - це країна хвилюючої краси, радості і смутку, розкішний вінок з рути і барвінку, чорнобривців і калини. Це історія мужнього народу, що віками боровся за волю, за своє щастя, за свою незалежність.
І ми маємо честь належати до цього народу…Бо ми українці!
Історія донесла до нас в літописах і оповіданнях про заселення українських земель, про заснування місць і селищ, заснування Києва, про життя князів, їх славні і неславні походи…
Але за всім цим завжди стояли люди, наші люди і саме вони творили історію українського народу в незламній боротьбі за волю, за майбутнє, за наступні покоління, щоб нам дати і цю чудову територію в центрі Європи, і родючі землі, і мудрість і таланти, якими так багатий наш український люд.
Славну сторінку в розвиток української державності вписала епоха Козаччини. Саме козаки і добилися, щоб була в Україні свобода і власна держава. Ми гідні нащадки славних козаків, бо в козацькі часи Хорольська сотня входила до Миргородського полку і відзначалася відвагою і непереможністю.
І вже тоді Українська Держава активно діяла на міжнародній арені про що свідчать дипломатичні акти, укладені з Швецією, Валахією, Молдовією, Кримським ханством, Туреччиною, Трансільванією, Росією…
І "Конституція" Пилипа Орлика стала першою в Європі реальною моделлю вільної незалежної держави, на природному праві народу на свободу і самовизначення, на демократичних засадах суспільного життя. І це 1710 рік, і це найдемократичніша розробка громадських ідей.
Епоха козацтва - вершина української народної культури і високого рівня освіти, бо при всіх козацьких полках існували школи для козацьких дітей і дітей простих селян.
А наш Хорол вже тоді був "градом" - (містом) і славився розвинутим шевством, а чоботи Хорольського виробництва постачалися до Запорізької Січі.
Були у Хоролі величезні сезонні Ярмарки на які з'їжджалися на торги з ближніх і далеких округів. Бували в наших краях видатні історики і мандрівники, вчені, письменники, художники.
Відвідував і любив наш край Тарас Шевченко, зупинявся в Хоролі і Вишняках.
Отака наша славна Хорольщина. Пережила і страшні голодомори, і всепоглинаючу пожежу Великої Вітчизняної, і фашистську катівню "Хорольська яма".
Відбудувалася і зажила мирним життям.
А сьогодні ми відзначаємо 934 роки нашому місту. За останні два роки воно невпізнанно змінюється на очах.
Кожного тижня, а інколи і кожного дня ми бачимо щось нове і незвичайно прекрасне у нашому місті.
Чудова пам'ятна алея, присвячена нинішнім поколінням воїнів - захисників - афганців, чорнобильців, учасників АТО - там завжди людно, бо біля величних стендів стоять лавки, можна і відпочити і ознайомитися з історією нинішніх звитяг і перемог.
І лавки повсюди, і сміттєзбірникові урни, і тротуари і, нарешті, приведена до ладу вулиця в районі лікарні і поліклініки.
Є за що радіти і чим пишатися. Але інколи так боляче побачити вже розбиту тільки-но встановлену лавку, або декілька разів пошкоджений млин - годинник у центрі міста. І хочеться так дуже назвати "руйнівників" "кріпким" словом.
Адже і у дитячому садку і в школі з наймолодших класів ми навчаємо дітей бережно ставитися до майна, до своєї парти, книжки, дерева, квітки, всієї природи, середовища. Вчимо любити свій край, свій дім, свою маму і велику Батьківщину - Україну.
Сильні і мужні сьогодні захищають її на Сході.
Працею звеличують її самостійність і незалежність на фабриках, полях, заходах.
І серед цієї величі плутається оте дрібне і підле, що ламає, руйнує, заважає жити.
Нехай їх не буде у нашому славному історичному Хоролі.
Нехай наше місто і надалі гарнішає і процвітає на радість його жителям і гостям, нехай супроводжує успіх і шана тих, хто дбає про наше місто, хоче зробити його кращим і успішним для нас і для майбутніх поколінь.
Любімо свій народ, свою країну і свою малу Батьківщину, своє місто чи село, які всі разом і складають її величність Україну!

Людмила РЕВЕКА


"Танк - залізний кулак української армії"- за такою назвою пройшов урок мужності в Міжрегіональному центрі


Нині виховання у молодого покоління почуття патріотизму, відданості справі зміцнення державності, активної громадянської позиції визнані проблемами загальнодержавного масштабу.
Педагогічний колектив Центру приділяє особливу увагу національно-патріотичному вихованню учнів в цілому, і військово-патріотичному, зокрема. Щороку в закладі проводяться виховні заходи, присвячені Дню українського козацтва та Дню захисника України, Дню Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні тощо.
12 вересня До Дня танкіста в актовій залі для учнів Центру нами був проведений урок мужності "Танк - залізний кулак української армії", присвячений танковим військам та танкобудівникам.
Ми, українці - мирний народ. Вже понад тисячу років, з часів Володимира Великого лише праведні війни проти загарбників вела наша країна. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких та далеких сусідів. І для захисту нам потрібна потужна сучасна зброя.
І ми по праву можемо пишатися, адже Україна - одна з небагатьох світових держав, яка має розвинене виробництво сучасних танків.
Всім відомо, що використання важкої броньованої техніки не раз визначало результат багатьох битв.
Вперше танки, як бойові машини застосували під час Першої світової війни. Їх називали сухопутними міні- броненосцями.
Танки відіграли вирішальну роль у Другій світовій війни. Ці бойові машини проривали оборону і стримували наступ противника, а битва під Прохорівкою на Курській Дузі в 1943 році увійшла в історію як найбільша битва бронетанкових сил.
У спадок від СРСР Україні дісталися майже 6500 танків різних типів. Україні було не по кишені мати на озброєнні одразу кілька типів танків із різними двигунами та обладнанням, на озброєнні ЗСУ залишився лише Т-64, на основі якого з'явилася модифікація Т-64БМ "Булат".
Танковий парк України на початок 2014 року складався з 10 танків Т-84 "Оплот" і 1100 Т-64, з яких 76 модернізовані до рівня Т-64БМ "Булат".
Тож за час проведення антитерористичної операції на Сході України наші Збройні Сили набули неабиякого досвіду у використанні в реальних умовах бойових дій різних зразків військової техніки, зокрема бойових броньованих машин і танків.
Держава не випадково серед усіх видів ЗСУ приділила особливу увагу саме танковим військам, адже випускники Міжрегіональний центру, які отримали професію тракториста-машиніста, проходить строкову військову службу саме в цих військах.
Символічно, що директор Центру, Віталій Іванович Заєць - теж колишній танкіст. То ж він охоче поділився своїми спогадами та привітав присутніх у залі танкістів.
На захід були запрошені старший офіцер відділення офіцерів і кадрів Хорольського РВК лейтенант Пізніченко Анатолій Олексійович; учасник АТО, навідник танків з ракетно-гарматним озброєнням Джадан Валерій Миколайович, сержант, учасник АТО, командир відділення середніх танків, випускник Центру 2001року Яциченко Олександр Юрійович, учасник АТО, курсант Харківського інституту танкових військ Дужик Ігор Юрійович, перший заступник голови Хорольської райдержадміністрації Абрамов Сергій Гаврилович.
На уроці мужності виступив капітан, інструктор з водіння навчально-бойових машин, заступник директора з НВР навчального закладу Курмаш Петро Васильович, який розповів учням про свою службу в армії, продемонстрував учням відеофільм про кращі танки світу 2017 року, до цього рейтингу увійшов і наш український танк "Оплот".
З цікавістю слухали учні розповідь випускника Центру, а нині курсанта 4-го курсу Харківського інституту танкових військ Ігоря Дужика.
Нам, педагогічним працівникам, всім, кому доводилося з цим учнем працювати, було приємно відчувати, що Ігор з маленького, 15-річного непосидючого хлопчика перетворився в справжнього чоловіка.
В одній із Грамот, якою він нагороджений за виконання військового обов'язку в зоні АТО, написано: "Нагороджується солдат Дужик Ігор Юрійович за сумлінне виконання військового обов'язку, високий професіоналізм і розумну ініціативу, виявлені під час виконання завдань Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей".
На запитання С.Г. Абрамова, чи вступив би він зараз до Міжрегіонального центру, якби час повернувся назад, він відповів: "Я б не лише вступив сюди на навчання, я б обов'язково закінчив його відмінником".
Ігор висловив слова вдячності педагогічному колективу за набуті знання і за мудрі поради і закликав учнів старанно навчатися та цінувати час, проведений у стінах Центру.
Педагогічний і учнівський колективи з повагою ставляться до учасників АТО, з якими неодноразово відбувалися зустрічі в стінах навчального закладу. Близько ста наших колишніх учнів захищали чи захищають східні кордони нашої держави.
Члени історичного гуртка активно збирають матеріали про наших випускників. Зокрема, в історичному музеї Центру оформлений стенд "Наші випускники - учасники АТО".
Десятки наших учнів змінили мирні професії, які здобули у Міжрегіональному центрі на професію військових. Ці хлопці, які повинні були вирощувати хліб, ремонтувати трактори і комбайни, працювати кухарями і офіціантами, за покликом військового часу, коли з'явилася військова загроза для нашої держави, стали на її захист.
Серед учасників АТО випускник груп 26 слюсарів Олександр Кокожець, 108 тм. Андрій Гайдаржі та Олександр Герасименко, 28 сл. Олександр Тютюнник, 9 кух. Богдан Кравченко, 14 кух. Максим Іващенко та Максим Срипниченко, 87 тм. Сергій Сапа, 21 кух мс. Володимир Мелікян, 26 сл. Роман Баган, 28 сл. 88 тм. Михайло Чемерис, 1 гр. офіціантів-барменів Микола Янгол, 3 кух. Олександр Шулещенко, 30 сл. Максим Крутько. Останній, зокрема, захищав Вітчизну, перебуваючи в Дебальцевому, Славянську, Краматорстьку. Нагороджений відзнакою "Учасник АТО". В багатьох гарячих точках на сході України воював і його одногрупник Сергій Рубель.
На жаль, один із наших випускників - Олександр Кирилюк, учень 26 групи слюсарів загинув на Донбасі.
Він народився у 1993 році в селі Лиман Решетилівського району. Навчався в СЗОШ №1 І-ІІІ ст., закінчив Хорольський Міжрегіональний центр. У 2012 році був призваний до лав Збройних Сил України, потім перейшов на контрактну службу. Старший солдат, снайпер 30-ої окремої механізованої бригади. З боями пройшов від Савур-могили до Луганська. Брав участь у прориві Дебальцевського котла.
30 липня 2015 року він загинув, виконуючи завдання поблизу с. Новолуганське Артемівського району Донецької області. За мужність і героїзм, проявлені під час антитерористичної операції Кирилюк Олександр Георгійович нагороджений орденом "За мужність ІІІ ст." посмертно.
Наприкінці уроку мужності Сергій Гаврилович Абрамов привітав усіх зі святом, побажав миру і злагоди. Відмітив, що наш захід пройшов на високому рівні.
Активну участь у проведенні заходу взяли учні Дешева Ярослава, Скубенко Наталія, Грищенко Михайло, Боцман Тетяна, Матчук Владислава.
Ми горді за наших випускників - справжніх захисників Вітчизни і впевнені, що через кілька років ми так само будемо пишатися успіхами наших нинішніх учнів. Але ми сподіваємось, що всі їх досягнення і звершення будуть мирними. І захищатимуть вони наші кордони вже під мирним небом.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.


Студенти малювали квітами


Разом із пожовклим осіннім листям у Хорол приходить день визволення. Багато років це свято зустрічають виставками квітів. У Хорольському агропромисловому коледжі вернісаж прекрасних дарів природи проходив під назвою "Україна для нас, ми для України". Можливо такий девіз виставки, а може суспільні настрої вплинули на авторів композицій. Кожна група представила витвори, наповнені патріотизму і громадянського звучання. Ось велика мапа України, від якої відкололося маленька частинка Крим. Із очей півострова капають "сльози" - ягідки горобини. Першокурсник Мелік Хрисоян (гр.. М-14) пояснює: "Відірвана від матері-України чатсина нашої землі дуже сумує за своєю рідною сім`єю". Меліку дуже подобається вчитися в агропромколеджі. Хлопець трішечки сумує за рідною Покровськобагачанською школою, улюбленими учителями, але радіє новим знайомствам. А Григоренко Максим вчиться в коледжі вже другий рік. Він приїхав із с. Манжелія Глобинського району у прагненні стати фермером. Експонати, приготовлені групою Ф-21, в якій вчиться Максим, демонструють багатство осінньої пори. Картопля, перець, капуста, гарбузи укладені з таким естетичним смаком і вишуканою фантазією, що їхнє споглядання приносить задоволення. Куратор групи Л.В. Мельніченко розповідає, що девізом своєї композиції обрали слова "Мандрує осінь Україною". Нелегко приходиться першокурсникам. Вони ще не мають досвіду участі в подібних заходах, але не хочуть виглядати гірше від своїх старших друзів. На допомогу "студентській молоді" приходять батьки. Мама студента групи А-11 Нікітенка Дениса запропонувала ідею, а майбутні енергетики втілили її. Прекрасний гіацинт із половинок помідорів і часникових "стріл" показав політ фантазії. Чудово, що в коледжі до проведення заходів долучаються і батьки студентів. Така співпраця народжує взаємну повагу і розуміння.
Приступа Максим до виставки готувався заздалегідь. Він працював на своїм експонатом кілька тижнів. Хлопцеві хотілося показати своє уміння різьби по дереву. Годинник, який виготовив студент із Семенівки, усім упадав в око.
Не підвели першокурсники із групи О,Е-11. Вони спромоглися відтворити куточок українського села. Хатинка, колодязь, клумби, тинок навколо двору - усе виготовлено із кондитерських продуктів, усе їстівне. Автор цього шедевру Оля Кисіль. Вона розповідає, що її виріб із бісквітних коржів, а оздоблення із печива і крему, який вона зробила із згущеного молока і сметани.
Куратор групи Ф-31 Олена Стеценко хвалить за активність Юлю і Аню Кузуб, Влада Сапу, Андрія Величка. Їхня композиція "Наказую жити" звернена до учасників АТО. Мужнє обличчя воїна і згорьоване лице мешканки Донбасу оздоблені чорнобривцями і декоративними соняхами. Дуже оригінально виглядає "Годинник історії". Портрет Т.Г. Шевченка із його афоризмами, стилізовані годинникові стрілки - усе зроблено із квітів.
Роботи групи О-41 представляє Маша Хало. Усі їх об`єднує європейська тематика. Квітковий автобус із написом "У Європу" запрошує усіх бажаючих.
Гармонійним поєднанням доброти, мужності і краси, як це анонсував на відкритті заходу в. о. директора М.М. Чишко, стала виставка квітів у агропромколеджі.


ФЕСТИВАЛЬ "СМІХУ ІСКОРКИ ЯСНІ"


Цього року вперше у Хоролі пройшов фестиваль гумору, присвячений 95-річчю від дня народження видатного українського гумориста, майстра дотепного слова та жарту Павла Прокоповича Глазового. Саме його по праву називають королем українського гумору, найвеличнішим сміхотворцем країни. На жаль, вже минає 12 років, як його душа відійшла у вічність. Але Павло Прокопович залишив після себе величезну літературну спадщину, і його жарти та гуморески досі звеселяють та піднімають настрій людям.
На подвір'ї Центральної районної бібліотеки зібралися поціновувачі запального гумору, дотепності та жартів. На імпровізованій сцені із авторськими творчими роботами виступали майстри слова, відомі на Хорольщині поети і гумористи: Олександр Заїка, Таїсія Артюшенко, Катерина Штомпель, Юрій Базіль, Анатолій Вітряк та інші. Гуморески та смішки Павла Глазового віртуозно переповідали: Раїса Шемшур "Невдалий шлюб", Любов Король "Як Кузьму провчила жінка його мила", "Теща під арештом", Олег Тур "Гумор", Артем Гришко "Як ми з кумом мед качали". Також згадали ще одного майстра у жанрі гумористичного слова - відомого байкаря Леоніда Глібова. Учасники фестивалю читали його жартівливі твори, як "Жаби" у виконанні ведучої заходу та директора районної бібліотеки Оксани Левіної, "Муха і бджола", "Осел і соловей", "Вовк та ягня", які артистично декламували запрошені гості із Оржицького району - Марія Яновська, Сергій Дерев'янко, Віолета Ростопіра та Дарія Андрусенко, яка ще й голосисто заспівала українську народну пісню. До вокального виконання долучилися Ольга Бондаренко із районного будинку культури, Андрій Четвертак із Хорольського агропромколеджу та жіночий ансамбль "Берегиня".
На фестиваль завітали послухати веселі гуморески, байки і пісні учні першої міської школи, учителі, місцеві жителі, та навіть просто перехожі, які йдучи вздовж вулиці, зупинялися навпроти, щоб підняти собі настрій та посміятися із дотепних жартів. Учасники фестивалю сміху отримали приємні подарунки і дипломи від організаторів, а глядачі - позитивний заряд емоцій.


Пролунав перший дзвінок в “Університеті третього віку”


Днями в територіальному центрі соціального обслуговування проведено традиційний "Перший дзвінок" перед початком нового навчального року "Університету третього віку".
В святково прикрашеній залі зібралися "студенти", працівники - організатори свята влаштували виставку вишитих рушників під назвою "Побут наших бабусів".
З привітаннями на святі виступили: заступник директора Наталія Корж, завідувач відділення Сніжана Дем'яненко.
Служба соцзахисту постійно удосконалюється, як досягнення - заслужені нагороди. Із піднесенням працівники і "студенти" територіального центру зустріли радісну звістку про високу нагороду - занесення колективу на районну Дошку пошани з приводу Дня незалежності України.
В ході свята слухачам було вручено запашний коровай, організовано "солодкий стіл".
Студентам запропоновано нові факультети в навчальному році.
Захід цікавий для всіх, присутні ділилися враженнями від канікул, наголошували і дякували організаторам за чуйність, турботу та повагу.

Віра Фесенко та слухачі "Університету третього віку"


Головне - не вигравати, а грати


Якщо хтось думає, що у Хорольському агропромисловому коледжі молодь вчать керувати тракторами і комбайнами, доглядати за рослинами і зводити баланси фінансових рахунків - і більше нічого, той дуже помиляється. Хлопців і дівчат у цьому навчальному закладі ще й виховують, роблять із них справжніх людей. На думку педагогів коледжу справжня людина - це здорова людина: фізично розвинута, без шкідливих звичок. Не до цигарки, а до спорту тягнуться переважна більшість молодих людей, котрі вчаться в агропромколеджі. Про це говорю із упевненістю, бо пересвідчився особисто. День фізкультури і спорту зібрав на стадіоні сотні студентів. Від несміливих (бо вчаться у коледжі перший тиждень і не встигли познайомитися навіть один з одним) першокурсників до премудрих (бо переконані, що за роки навчання спізнали в коледжі кожен вхід і вихід) старшокурсників - усіх зібрала святкова спартакіада. Кафедра фізкультури і спорту, яку очолює викладач Віктор Васильович Склема, ретельно готувалася до спартакіади. На студентів чекають спортивні снаряди, майданчики для рухливих ігор, гімнастичне обладнання. Куратори груп разом із активістами сформували спортивні команди. Групи шикуються на лінійку, щоб доповісти про готовність до змагань, а хлопці і дівчата перешіптуються, оцінюючи власні шанси на перемогу і своїх суперників. Кожен прагне чемпіонського звання і призу. А призи вже готові. Найкращі отримають смачні короваї і грамоти.

Віктор Васильович Склема розповідає, що групи, до складу яких входять хлопці і дівчата будуть змагатися у п`яти секторах. Ми пізніше пройдемося кожним із них і розкажемо вам чим у цих секторах займалися студенти. А поки що заглянемо на майданчик, де змагаються "дівчачі" групи. Тут повним ходом йдуть веселі старти. Дівчата кидають, ловлять і передають м`ячі, стрибають у мішках, вправляються із гімнастичними обручами. Спритні, гнучкі, зкоординовані - спостерігати за юними спортсменками задоволення. Не даремно біля майданчика, на якому йдуть веселі старти, юрмляться десятки хлопців. Вони вболівають за тих, кому симпатизують. А от судді не мають права на симпатії. Їхнє діло точно зафіксувати час, визначити хто краще виконує вправи. Одночасно із веселими стартами розгортаються бої на футбольному полі. Тут йдуть змагання у міні-форматі. Кожна група виставляє команду футболістів із 5 чоловік.
Між двома майданчиками установлені гирі, штанга, розмічено дві лінії. Тут показують свою силу богатирі. Вони мають підняти перед собою півпудову гирю, перебігти до штанги і "подолати" її вагу. Все це слід зробити у найкоротший відтинок часу. Головним богатирем коледжу став В. Бибченко із групи М-24, другий результат у Артура Іващенка А-32, а третій у Євгена Личко із групи А-12.
Біля перекладини теж юрба. Юнаки показують свою майстерність у підтягуванні. Суперництво розгорілося не на жарт. Між двома третьокурсниками справжня битва. Майбутній газовик Дмитро Мусієнко здійнявся над перекладиною двадцять п`ять разів. І це - найкращий результат. Але ось до снаряду підходить механік, теж третьокурсник Євген Пікалов. Женя родом із Бугаївки Глобинського району. Спорт подобався йому і в шкільні роки. Хлопець "дружив" із високою перекладино, брусами. Підтягувався 12-14 разів. Тренувався самостійно, без тренера. У коледжі спортивне життя Жені Пікалова завирувало із новою силою. "Наші викладачі дуже професійні. Ми тренуємося за схемами. При чому для кожного спортсмена тренери розробляють індивідуальну схему занять. Тому в коледжі мої результати значно зросли", - розповідає Євген. І справді він підтягується 30 разів. Але за тим як хлопець виконує вправу прискіпливо слідкує суддя Богдан Склема. П`ять разів Богдан Вікторович помічає неточності у техніці виконання вправи і зараховує Євгенові результат - 25 підтягувань. Виходить, що Дмитро і Євген мають у підсумку одинакові результати. Загалом цю вправу біля турніка виконували 47 спортсменів. Бути кращими серед них - це вже честь. Але хто ж найсильніший? З`ясувати так і не вдалося. Щоб визначити переможця тренер запропонував Дмитрові Мусієнку і Євгену Пікалову позмагатися на брусах. Але і на цьому снарядові хлопці показали одинакові результати. Тож вони і поділили вищу сходинку п'єдесталу перемоги. Другим був Іван Бондаренко із групи Е-21, а третім Володимир Стенько (Г-41).
А у спортзалі вирують баскетбольні пристрасті. Тут змагання із стрітболу. Команди по 3 спортсмени сходяться у двобої. Важко доводиться суперникам групи механіків 2 курсу. За неї грає Артем Ландир. Хлопець має зріст за 2 метри. Та ще й тренований. Результат змагання зі стрітболу очікуваний. Перемога за групою М-21, за нею групи М-24 і А-42. Кращими у міні-футболі були фермери - четвертого курсу: група Ф-41. Другі - А-32, а треті - М-31.
У останньому змаганні - перетягуванні линви - брали участь команди у повному складі. Тут знову щастя посміхнулося групі М-21, на другому місці - Ф-31, а третій результат - М-32. Повідомимо вам підсумки "Веселих стартів" і картина змагань буде повною. Перемогу здобули О,Е-21, другі - група О,Е-31, а треті - О,Е - 11.
Розмовляю із учасниками спартакіади. Мороз Станіслав із Вербиного дуже любить фізкультуру. На жаль його група у стрітболі не виграла, бо хлопці ще не мають досвіду. Вони - першокурсники. Але Станіслав знає, що спорт у коледжі не залишить. Уже вирішив, що ходитиме на футбол і боротьбу. Максим Крат із Хоролу теж вчиться на першому курсі. Він підтягувався, грав у футбол, тягав линву. Максим має неабиякі здобутки у боксі і боротьбі. Він продовжуватиме тренування. А ця зустріч мене здивувала. Розмовляю із першокурсником із Бугаївки: Євген Бугай. Він і в коледж вступав тому, що хотів мати змогу вдосконалювати свої спортивні дані. Його односелець і товариш Женя Пікалов багато розказував у селі про спортивне життя коледжу, про тренування і змагання. Женя Бугай. Сидів за шкільною партою і мріяв, про спортивні досягнення у коледжі. Документи про вступ до навчального закладу повіз із тезкою Є.Пікаловим. Тепер хлопці тренуються разом. Вони мріють стати гарними спеціалістами і успішними спортсменами. Ми упевнені, що все так і буде.
Днем фізкультури і спорту задоволений в.о. директора коледжу М.М. Чишко. "Ми хотіли подивитися на спортивні дані наших першокурсників, виявити серед них таланти. А також у нас на меті було залучити усіх студентів до здорового способу життя. Думаю, що наші плани зреалізувалися. І це завдяки тому, що кафедрі фізкультури і спорту вдалося знайти спільну мову із кураторами груп".
Загалом у спартакіаді взяло участь біля чотирьохсот студентів. У ході змагань засвітилися зірки спортивних талантів.


Свято знань депутат Фахраддін Мухтаров зустрів із педколективами


Перший день календарної осені депутат Полтавської обласної ради Ф.А. Мухтаров зустрів на своєму виборчому окрузі. Початок осені знаменувався святом, котре збирає на шкільних подвір`ях і дорослих, і малечу. Символом Дня знань стали різнобарвні букети, нарядні шкільні форми, посмішки друзів-однокласників і усміхнений погляд учителя. Це свято живе в кожному із нас незалежно від віку, бо шкільні роки не забуваються. Щоб 1 вересня гідно зустріти дітей на шкільному порозі, протягом усього літа працюють багато людей. Директор Ялосовецької школи, знаний на Хорольщині учитель Лариса Антонівна Жеденко розповідає, що у одній європейській країні директори шкіл ідуть у відпустки в останній навчальний день. Влітку мерії міст ремонтують класи, фарбують меблі, наводять лад на шкільних подвір`ях. Керівники навчальних закладів виходять на роботу за кілька днів до початку уроків, щоб перевірити якість виконаних міською владою робіт. У нас же, в Україні, поки що не так. Директор школи ціле літо "вибиває" кошти на ремонт, добуває будівельні матеріали, організовує будівельні роботи. Одним словом, стає завгоспом і прорабом. У сучасних умовах дуже не просто підготувати дитячий заклад до початку навчального року.
На допомогу директорам шкіл прийшов депутат обласної ради Фахраддін Мухтаров. Ще на весні, разом із головою районної ради Вірою Мартюк і головою райдержадміністрації Ларисою Звірко, Фахраддін Аладдінович об`їздив усі навчальні заклади району. Зустрілися із їхніми директорами, у