Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

��������������������

ОПТИМІСТИ


Хто йде повільно, важко і натужно,
А хто без допомоги ні на крок,
Комусь на сходинку піднятися сутужно,
Когось підвозить до дверей візок.
До Центру всім їм хочеться дістатись,
Скільки кого б з них не спіткало бід.
Їм прикро те, що стали називатись
Отим байдужим словом - інвалід.
Вони - й поважні, й молоді за віком,
Освіта різна, також рід занять,
Та в кожного - енергії без ліку,
А сенс життя зумів їх об'єднать.
Серця їх сповнені і теплоти, й привіту
В очах зоріє життєдайний блиск.
Вони розкрили свою душу світу,
І не потрібний їм ніякий зиск.
Хтось з об'єктива випустив світлину -
Така краса! Не відвести очей!
Хтось фарбами створив живу картину
Й приніс її сюди на суд людей.
Той поле квіти, ліпить той скульптури,
Той пише вірші, той співа пісні,
Той з дерева випилює фігури,
Той гуморески створює смішні.
Той з бісеру народжує узори,
Той хрестиком мережить рушники,
Той квіти посадив навколо двору -
Милуються всі ними залюбки.
А той зумів здолати свої болі,
Йому вже аплодує стадіон -
На гральному у параспорті полі
Він кращий, найсильніший - чемпіон!
І хоч обмежені вони через здоров'я,
Та їхньої немає в тім вини,
Дарують людям серце із любов'ю,
Не тліють, а життям горять вони.
Жага до нього в серці не маліє,
А у очах вмістився цілий світ...
Якщо здоровий не живе, а скніє,
Ото такий є справжній інвалід!

Таїсія АРТЮШЕНКО


ОПТИМІСТИ


Хто йде повільно, важко і натужно,
А хто без допомоги ні на крок,
Комусь на сходинку піднятися сутужно,
Когось підвозить до дверей візок.
До Центру всім їм хочеться дістатись,
Скільки кого б з них не спіткало бід.
Їм прикро те, що стали називатись
Отим байдужим словом - інвалід.
Вони - й поважні, й молоді за віком,
Освіта різна, також рід занять,
Та в кожного - енергії без ліку,
А сенс життя зумів їх об'єднать.
Серця їх сповнені і теплоти, й привіту
В очах зоріє життєдайний блиск.
Вони розкрили свою душу світу,
І не потрібний їм ніякий зиск.
Хтось з об'єктива випустив світлину -
Така краса! Не відвести очей!
Хтось фарбами створив живу картину
Й приніс її сюди на суд людей.
Той поле квіти, ліпить той скульптури,
Той пише вірші, той співа пісні,
Той з дерева випилює фігури,
Той гуморески створює смішні.
Той з бісеру народжує узори,
Той хрестиком мережить рушники,
Той квіти посадив навколо двору -
Милуються всі ними залюбки.
А той зумів здолати свої болі,
Йому вже аплодує стадіон -
На гральному у параспорті полі
Він кращий, найсильніший - чемпіон!
І хоч обмежені вони через здоров'я,
Та їхньої немає в тім вини,
Дарують людям серце із любов'ю,
Не тліють, а життям горять вони.
Жага до нього в серці не маліє,
А у очах вмістився цілий світ...
Якщо здоровий не живе, а скніє,
Ото такий є справжній інвалід!

Таїсія АРТЮШЕНКО


Євгеній РАДЬКО, дитина війни


День Перемоги
День Перемоги довгожданний,
Як довго ми до тебе йшли
Тими кривавими шляхами
Чотирьохлітньої війни.
Не думали в живих лишитись,
Вперед ішли, забувши страх,
Щоб Батьківщину захистити
Розбити ворога у крах.
Ми не просили тебе, кате,
Ти сам з сокирою прийшов
У нашу мирну рідну хату, ­
Погибель тут собі знайшов.
Пройшли роки й десятиліття,
Замовкли відгуки гармат,
Стоїть в гранітнім моноліті
Вітчизни доблесний солдат.

Повертайтесь, журавлі
Над Хоролом моїм
Журавлинні ключі
Пролітають,
Їхні сурми сумні
Ранять душу мою
Журавлі, журавлі,
На весні повертайтесь,
Рідне небо своє
Пам`ятайте!
В чужому краю,
Хоч які там примари
У краях тих заморських,
Хоч який би там рай
І краса не земна ­
Небо синє холодне,
Не такі білі хмари
І не так сяє сонце,
Не така там весна!
Розкажіть, журавлі,
Як сумує калина
І як сива верба
Нахилилась в сльозах
До води...
Повертайтесь
Назад, журавлі,
Де все рідне та миле,
Адже серця частинку
Ви залишили
В ріднім гнізді
Назавжди!



Пам`ятна в історії, та «чорна» дата


Чорнобиль ­ місто,
Місто Прип`ять та АЕС ­
«Дитя радянської» науки
І прогрес.
В людських серцях ­
Це пермога. Мирний атом!?
Комусь світло приніс в оселі,
А комусь життя
Зберіг в тонелі.
Але трапилось лихо ­
І це вже фактор
Вибухнув четвертий блок
І сам «реактор».
Хмара чорна,
Хмара біла пролетіла
Міста й країни
Чорним попелом накрила.
Більше, як тридцять років
Вже минуло,
Але про цю подію, «трагедію»
Ми не забули.
Посивіли ветерани­чорнобильці «партизани»,
Які в Чорнобилі багато днів,
Ночей пропрацювали,
Своє здоров`я
На все життя всі підірвали.
Нестало Рожка Сашки,
Потім Дзюби Миколи,
На днях Вовка Івана
Життя обірвалось.
Безсилий страх
І вічне небуття
І їх закінчилось життя.
Де ж нам ліків тих дістати?
Щоб «політиків»
Від війни лікувати.
Люди! Кожен рік,
Ви пам`ятайте
26 квітня­дату,
Щоб не стукала
Така біда «війна» у вашу хату,
Захищайте гідно ви кордони,
Рідної країни­рубежі!
Як бійці АТО
Напервіс із автоматом
На плечі.
26.04.2018 р.

Не плачте, мамо!
Проснувся ранок у тумані,
Роса траву покрила.
І вранішня зоря всю землю
Сяйвом освітила.
Проснулись люди, звірі
І малі дітки сонливо
Оченята протирають.
Соловейко в лісі заспівав
І жайворонок угорі «застиг»,
Милуючись цим дивом.
І цю красу земну
Я ніби бачу з неба,
За жайворонком
Полетів ­ би в даль,
Другого щастя
Мені не треба,
Забуду я свою печаль.
На цій землі я виріс і люблю
Щасливі дні
Під небом чистим, мирним.
Не бачив я страхів війни
І «німця» із лицем «огидгим».
Та довелось мені
Побачить цих матерів,
Які ось плачуть біля солдатів,
Що увійшли в «граніт»
І вічно на сторожі стали
Кусочка рідної землі.
І ніби сон пройшло
Це в пам`яті моїй,
Минулим стало ­ назавжди.
Та знову сонце піднялось
І скрізь дитячий чути сміх.
Цього забути ми не зможем,
І кожен, хто проходить мимо
Тут голову схиляє.
Серця їх з нами ­ назавжди
Оцих солдат, синів­«героїв».
Незламних, мужніх у боях
Народу вірних до «кінця»,
Що віддали своє життя за Батьківщину.
Щоб жити їй і процвітати,
І щоб ніколи і ніде
Ніхто не бачив,
Як плаче мати.
01.05.2018 р.

Василь ПАРНЮК,
учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС


Лелека


Мамо! Через роки іду до тебе,
Через терни медові і жалі,
Бо ти для мене наче простір неба
І сонце життєдайне на землі.

Босим дівчам ти вже сім'ю створила,
Душа співала в серці вже весну,
Неначе виросли у тебе крила
І як царівна встала ти від сну.

А найдорожчі в тебе були шати -Весільне плаття, зшила ти з простинь,
А серцю так хотілося співати,
В руках волошки, сонце й неба синь.

Дітей своїх ти чесними зростила, Не заблукались ми серед доріг,
А де в самої в тебе бралась сила,
Я до сих пір збагнуть того не зміг.

Сама не вміла ні писати ні читати,
Та нам науку добру ти дала, бо
Наймудріший вчитель - то є мати,
Була у праці вічно як бджола.

У ті роки голодні працювала
І берегла нас тільки як могла,
Від голоду ти нас тільки порятувала,
Лиш одного синочка не змогла...

Як коноплі в Грушевім мочила
На роботі застала гроза,
Поразила тебе божа сила,
Із очей лиш котилась сльоза.

Ти не бачила божої днини,
Залишилася майже сліпа,
Твій біль - біль всієї родини,
Як на рану солона ропа.

Хоч повільно рубцюється рана,
Та одначе вона зажива,
Хоч ми стали уже ветерани
Твоя пісня ще в серці жива.

Змужніли крила в матері-лелеки
І лелечата стали на крило,
Ми розлетілись у путі далекі,
По різних далях всіх нас рознесло.

В Житомирі Сашок служить лишався,
Гніздо родинне там своє ізвив,
Додому з армії він так і не добрався,
Хоча тебе безмірно він любив.

Ми не шукали ту „надійну кришу",
Хоча була потрібна і не раз,
І брата нашого матроса - Гришу Взяв у полон гірський сідий Кавказ.

Куди б нас не вели безмежні далі, Була завжди у наших ти серцях,
А дома залишилась тільки Галя,
З тобою у завітних Трубайцях.

Любила нас й життя любить учила По заповідях Божих як прожить, Давала ти наснагу нам і силу
Як джерело, що річкою біжить.

Ти не дала ні золота ні срібла,
Та засівала в душі нам зерно,
Моя душа тому лиш і розквітла
Людським добром що проросло воно.

Не стало у нас мудрої лелеки,
Що чатувала й наших онучат
І у дорогу вічну і далеку
Пішла... й нема шляху назад.

Матусю рідна! Ти пробач, серденько,
Що врятувать тебе ми не змогли,
Твою любов і людяність, рідненька,
Навіки ми у серці зберегли.

Де б не були ви у путях далеких,
Кажіть найкращі їй усі слова,
Спішіть до неї ж як в гніздо лелека,
Шануйте матір доки ще жива!

Микола КАЛІНІЧЕНКО


Пташині танці


Диво дивне: горобець
Дибки входить у танець,
Спрагло мочить у калюжі
Легке тільце, крила дужі,
Біля нього (що за знак?)
Кілька інших роблять так.
В калабаньці на подвір'ї
Вимивають сіре пір'я.
До якого це ви свята
Так готуєтесь, хлоп'ята?
Пурхають назустріч нам,
Раді, що прийшла весна.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


Сон трава-прокидається


Весела музика із ритмом поспішає,
Краплинами об камінь виграє.
І кожна брунька так тепла бажає,
Що врешті день весняний настає.
До теплої духмяної блакиті
Листочки вийшли, соками налиті.
Вітрець легкий хитає дерева
І манить бджілку синя сон-трава.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


Колискова


У моєї доні оченята сонні.
Цілий день трудилися,
Дуже потомилися.
Сонечко вітали, книжечку читали,
Стежечку ловили, сміхом говорили,
На квітки дивилися,
Радістю іскрилися.
В нічку сонечко ховається,
Оченята закриваються.
Спи, дитиночко кохана,
В теплім ліжечку до рана.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


Зустріч з проліском


Стрічаю радо диво голубе:
Тендітний пролісок
Між листям і снігами.
Йди обережно. Я прощу тебе:
Не затопчи оцю красу ногами.
Спини свій погляд,
Глянь на юний цвіт.
Він щовесни тут
Сходить стільки літ,
Щоб люди його радісно вітали
І поруч з ним
Добріші серцем стали.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


У світлиці березня


Підмітає березень світлицю,
Білим пухом сипле із небес. Громовиць готує колісницю,
Щоб звістити світ:
Христос воскрес!
Ще бруньки гілок не прикрасили,
Ще руда трава вітрами снить,
Але день вже набирає сили,
Світлі фарби кида в часу нить.
І пташки щебечуть голосніше,
І струмки і тут, і там бринять,
І теплом частіше сонце тішить, Для весни готуючи вбрання.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


Веснянка


Прокидайся-но, природо,
Дай весняну нам погоду,
Розгойдай весни колиску,
Дай річкам нового блиску,
Пробуди і землю, й віти,
Розкривай барвисті квіти.
Линь, прилинь нам, весно красна,
Принеси всім днину ясну.

Ніна ВАСИЛЬКЕВИЧ (ЦИБА)


Якби вміла...


Якби вміла я стати весною,
Я всі квіти б тобі принесла,
Якби вміла я стати травою,
Де ти ходиш, я б там проросла.

Якби вміла берізкою стати,
Я б сховала тебе у тіні,
Якби вміла я зорі дістати,
На твоєму б поклала вікні.

Якби вміла струмочком зробитись,
Я б всю воду тобі зберегла,
Якби вміла стежиною витись,
Я б під ноги тобі пролягла.

Якби вітром я стати зуміла,
Я б від тебе грозу відвела,
Якби раптом я щастя зустріла,
Я б тобі його все віддала.

Якби вміла я стать однією
Із усіх, що ти вибрав, доріг...
Як же хочу я стати тією,
Без якої б ти жити не зміг.

Таїсія АРТЮШЕНКО


Сестрі


Як очей в людини двоє,
Як два береги в ріки,
Так, сестричко, ми з тобою
Нерозлучні на віки.

Хоч доволі маю друзів
В радості і у журбі,
Не повідаю подрузі
Те, що розкажу тобі.

Лиш з тобою поділюся
Тим, що серденько пече.
У біді своїй схилюся,
Сестро, на твоє плече.

Знаю: щиро пожалієш,
Словом мій розрадиш біль...
Чи зі мною порадієш -
Радість теж несу тобі!

Про свої незгоди й біди,
Про ясні й щасливі дні
И ти розкажеш не сусідам,
А довіришся мені.

Радісна на двох хвилина,
А сумна - то теж на двох!
Наші почуття родинні
Нас об'єднують обох.

Тепла батьківська хатина
Нас в дитинство поверта.
Найрідніша ми родина,
Моя сестро золота.

аїсія АРТЮШЕНКО


ЩАСТЯ


Надія Іванівна сиділа на лавці біля дорогої могили. Вона часто ходить сюди, приносить квіти, сідає і тихо розмовляє з ним, єдиним, найдорожчим, коханим. Або мовчить. А думки снують у голові, вихоплюючи з пам'яті минулі щасливі дні подружнього життя. Прожили ж бо разом понад сорок років, виростили дітей, діждали онуків. Сорок років... А їй здалися вони однією миттю.
Спогади ятрять душу, стискають серце. Пригадалися ті далекі дні юності, коли вона ледь не зробила, мабуть, найбільшу помилку у своєму житті. Заплутавшись у почуттях, ледь не втратила свого щастя...
...Ішла коридором... Спокійна, як завжди, струнка і невисока. З класним журналом у руці. Ось уже рік працює вона у цій школі. Учні звикли до неї, навіть вивчили її характер, як вони кажуть...
Діти знають, що Надія Іванівна неквапною ходою зайде до класу, як завжди, усміхнеться ледь, вітаючи їх із новим днем. І вже не підвищить свого виразного бархатного голосу до кінця уроку, хіба гляне прикро-суворо на якогось надто вертлявого, і він опустить очі від сорому.
Іще вихованці її знають, що, ідучи коридором, вона неодмінно гляне на стіну, де висить портрет колишнього випускника школи, нині льотчика. Гляне і швидко відведе погляд. Та всі знають, що був цей погляд. Лиш вона не помічає, що знають. Або не хоче помічати. Бо не може не глянути.
- Надіє Іванівно, бачила? - це Ніна Дмитрівна.
Надія опускає очі, прикривши їх довгими темними віями, тихо мовить:
-Ні...
- Надійно, бачила? - це Ліда, вожата.
-Ні...
- А я бачила. Такий, як був, тільки не у військовому одязі, і я не впізнала одразу.
Надія Іванівна мовчала, і Ліда більше не говорила нічого.
Дзвінок... Як ждала вона його! Швидко зібрала книги - і надвір. Туди, де зразу ж потрапить в обійми весни, туди, де зустріне його... Як вона боялась цієї зустрічі! І як хотіла її...
...Вони познайомились тут, у цій же школі. Він приїхав у відпустку, зайшов до школи. Невисокий, стрункий, у сірій шинелі з золотими погонами капітана. Таким увійшов у її мрії, у її серце, у її життя. Їй подобались його глибокі голубуваті очі, приємний голос, трохи грубуватий характер.
Вона любила слухати його розповіді про нелегку службу льотчика, у снах і мріях бачила себе його подругою, уже ждала його з польотів, вибігала назустріч...
Розпалена, відкидала ковдру, схоплювалася з ліжка, бігла до вікна і гарячим чолом тулилась до холодної шибки...
А він мовчав. Поїхав і мовчав. Проходили дні, місяці. Ні жодної вісточки. Лише мовчання, нестерпно довге мовчання...
- Чому ви одна?
Надія Іванівна здригнулась. Підвела голову. Перед нею стояв хлопець у сірій пухнастій шапці, дивився на учительку сірими очима і посміхався.
- Я люблю мріяти.
- А про що ви мрієте?
- Так... Про різне. Люблю, коли йде такий білий-білий сніг і світить місяць. А надворі тепло.
- А на серці? — усміхнувся хлопець.
Надія спохмурніла. Врешті мовила тихо:
- Холодно... І порожньо. А потім додала різко: - Ідіть своєю дорогою, юначе.
- А моя дорога пролягла поруч вашої.
Надія Іванівна стенула плечима. Далі йшли мовчки. Кожен із них думав про своє. Біля двору подала руку:
- До побачення.
- До завтра.
- Можливо...
Завтра вони не зустрілись, і післязавтра, і наступного дня. Він ходив побіля двору, ждав її. А вона... Вона чекала вісточки від того, який увійшов у її думки, у її серце.
А коли зникли надії, всі надії, вийшла до хлопця, подала руку:
- Добрий вечір.
- Ви прийшли, нарешті! Я знав, я чекав! - радості його не було меж.
- Прийшла, — мовила тихо і великими сумними очима подивилась на нього.
Вони бродили вулицями принишклого села. Мало говорили, більше мовчали. Або він щось розказував, а вона думала.
- Надійко, я... я люблю тебе, - сказав він одного тихого зоряного вечора.
Надія мовчала. Він не вимагав відповіді від неї, а вона не говорила йому нічого. Він просто любив її, любив так, як можна любити раз у житті, як, може, вона любила іншого.
Минали дні. Одного вечора хлопець довго тримав її за руку, а потім промовив:
- Надійко, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти - єдина, чиста і прекрасна. Я люблю тебе і любитиму все життя, Надійко.
Полохливо-вдячно вона подивилась на нього:
- Ти ж не знаєш мене, Іванку. Яка я...
- Знаю. Чиста, прекрасна, - повторив він.
Вона сумно похитала головою.
- Я знаю й інше, Надійко. Ти... любиш того льотчика.
Надія раптом розгубилась. Чи любить вона того, іншого, а чи це якась її химерна мрія?
- Не знаю, - мовила тихо. Помовчавши, додала: — Мовчи про це. Мовчи...
А потім він поїхав. І полетіли листи із штемпелем польової пошти. Долаючи відстані й кордони, сніги і заметілі, летіли до неї, несучи в собі ніжність і ласку, турботу і безмежну любов.
Вона одержувала листи, відповідала на них і чекала... Чекала весни, з якою прилетить до села її сокіл, її льотчик...
І ось він приїхав. Зустрілись вони випадково аж через тиждень. Ішов назустріч такий, як тоді: на кашкеті - льотчицька емблема, на погонах - золоті зірочки капітана, зведені русі брови, примружені проти сонця голубуваті очі.
Та чомусь ця зустріч, про яку мріяла і якої чекала, не принесла їй сподіваної радості, навіть не схвилювала.
- Ти мене не чекала... - чи то запитав, чи ствердив він.
Надія дивилась на нього і мовчала.
- То ти мене чекала чи ні? - знову запитав він.
- Ні, - коротко відповіла і сама здивувалась.
Серце щось шептало їй, та вона ніяк не могла зрозуміти що. Чогось не того вона чекала. Говорити більше зовсім не хотілось.
Надія відвела погляд і радісно стрепенулась: назустріч їй, усміхаючись, ішла листоноша, а в її руці білим голубком тремтів конверт із штемпелем польової пошти...
.. .Жінка повільно підвелась, ніжно погладила рукою чорний блискучий граніт, теплий від сонячного проміння.
Сьогодні, як і сотні разів, прийшовши додому, вона перебере оті конверти, вийме з кількох пожовклі від часу листи, вкотре перечитає.
І, заплющивши очі, полине думками в далекі дні юності, які подарували їй потім сорок років безмежного жіночого щастя...

Таїсія АРТЮШЕНКО


Компроміс


- Ультиматум начальнику
Я поставив вчора,
Як зарплату не підвищить,
Буде йому горе!
Не дивитимусь у зуби,
Сказать не боюся,
Що йому на люте зло
Візьму і звільнюся!
- А начальник що на це,
Чи дуже злякався,
А чи грюкав кулаком,
Кричав, чортихався?
- Та ну, він же не дурак,
Не вибіг із лісу.
Мирно ми удвох із ним
Дійшли компромісу.
- Та яку ж це ви, скажи,
Уклали угоду?
Невже він позадкував?..
Не повірю зроду!
- Хочеш - вір, а хочеш - ні,
То твоя турбота.
Вибач, ніколи мені,
Спішу на роботу!
Компромісу досягли,
І цим я горджуся:
Він зарплату не підвищить,
А я - не звільнюся!

Таїсія Артюшенко


Найвище звання


Сьогодні ви уже випускники,
Красиві, юні і дзвінкоголосі.
Вам відкривають незвідані зірки
І щоб усе омріяне, збулося.

Хай буде світлим ваш життєвий путь,
Хай рівно й прямо стелиться стежина,
Щоб вас незгоди не могли зігнуть,
Щоб гордо ви несли звання людина.

Всі інші титули хай меркнуть перед ним,
Величним, сильним, як політ орлиний,
Оцим високим словом і простим
Із літери великої - Людина!

І ким би кожен у житті не став,
Та в радісну чи у скрутну хвилину
Ніколи і ніде не забував,
Що просто в першу чергу ти - Людина.

Таїсія Артюшенко


Рятуймо землю!


Що ж сталося з Природою, що нині
Жорстоко так віддячує Людині?
В однім кінці планети замерзають,
А в іншому від спеки потерпають,
Кислотні з неба падають дощі.
А на деревах гніздяться кліщі,
На річці - куширі, рогіз, латаття,
У лісі тліє кинуте багаття,
Навколо від розваг сліди ще свіжі:
Пляшки, бляшанки, недогризки їжі.
Облизує скелястий берег річка,
Що звузилась від мулу до потічка,
Вода масна, зелена і смердюча.
Трубу іржаву видно із-під кручі.
Із міста стічні води по трубі
Щодня у річечку течуть, течуть собі.
Дерева в цвіті, наче у намисті,
Та раптом - білий сніг на зелен-листя!
Мов править бал якась лиха година.
Та ні! В Природу втрутилась Людина!
Там нищать ліс, аби набити пельку,
І вимивають камінці жовтенькі.
Не думає про завтра ні один:
Сьогоднішнім багатством є бурштин!
Сміття вивозять до узбіч дороги.
Навмисно то, чи розумом убогі?
І грізні прокидаються вулкани,
На тлі Землі немов пекучі рани...
Спиніться, люди, поки ще не пізно,
Поки не знищили ще Землю катаклізми,
Гарячі лави й снігові лавини...
Земля кричить: “Мені болить, Людино!
Молю, благаю, зупиніться, люди!
Болять розірвані війною мої груди,
Болять торнадо, зливи, буревії,
Вселюдське зло, ненависть, чвари злії!”
Планета стогне, завмира, німіє -
Рятуймо Землю, бо Вона хворіє!

Таїсія Артюшенко


Тяжка втрата


Сліпуче сонце. Білий сніг.
Глибока, темна яма.
В труні на батьківський поріг
Вернувся син до мами.

Тяжка дорога від воріт
До цвинтаря сільського.
І потемнів весь білий світ,
Застрягло в горлі слово.

Мовчить матуся. Слів нема.
І десь поділись сльози.
Кажуть, що змерзла, та дарма,
Не відчува морозу.

Чи холодно, чи тепло їй,
Вона того не тямить,
В скорботі вічній і німій
Завмерла біля ями.

Останній залп... Всі, як один,
Уклякли на коліна.
А їй не віриться... Ні, син
Живий. Він не загинув!

Упало сонце з висоти,
Порвалась в шмаття тиша...
І шепче мати: “Чому ж ти,
Синок, мене залишив?”

А в скроні б`є: “Ваш син-Герой
Поліг за Україну.
“Мій син... Герой? Ага... Герой...
Ні! Він - моя дитина!

Коли ж закінчиться оця
Війна?” - матуся мліла...
Не вперше вже отак бійця
Земля хорольська стріла.

Таїсія Артюшенко


Серце матері


Сонце щоденно зі сходом стрічав,
Енергію серця в запас накопляв.
Роботи фізичної не уникав,
Гордість від батька заслужену мав.
І в школі юнак заслужив визнання -
Ємні і сталі мав хлопець знання.
Ніколи біда сама в хату не входить,
Когось і чогось із собою приводить.
Отак і родину цю горе спіткало -

Смерть невблаганна. І батька не стало.
Екзамен прийшлось цій родині складати -
Різновічна трійця діток і в літах уже мати.
Головним у сім'ї тепер син залишився,
І на нього тягар важкий, потрійний звалився.
Йому ж до труднощів отих уже не звикати.
Очуняла б і здужала ріднесенька мати.
Люди кажуть, що лиш час болі всі знімає,
Едем Божий усе страшне забуть помагає.
Каже синок до матері: « У нас у родині все нормалізувалось.
Скільки ж будемо терпіти, щоб з країни нашої знущались?!»
І далі рішення своє тверде і свідоме: -
Йду до армії служить, чекайте додому!
Ойкнула і сіла, далі йти не в змозі.
Війна сина відібрала. У труні його чекала уже на порозі.
Серце матері! Яке ж ти сильне і терпляче!

Іван Кочура (лютий 2018 р. с. Березняки)


Компроміс


- Ультиматум начальнику
Я поставив вчора,
Як зарплату не підвищить,
Буде йому горе!
Не дивитимусь у зуби,
Сказать не боюся,
Що йому на люте зло
Візьму і звільнюся!
- А начальник що на це,
Чи дуже злякався,
А чи грюкав кулаком,
Кричав, чортихався?
- Та ну, він же не дурак,
Не вибіг із лісу.
Мирно ми удвох із ним
Дійшли компромісу.
- Та яку ж це ви, скажи,
Уклали угоду?
Невже він позадкував?..
Не повірю зроду!
- Хочеш - вір, а хочеш - ні,
То твоя турбота.
Вибач, ніколи мені,
Спішу на роботу!
Компромісу досягли,
І цим я горджуся:
Він зарплату не підвищить,
А я - не звільнюся!

Таїсія Артюшенко


Найвище звання


Сьогодні ви уже випускники,
Красиві, юні і дзвінкоголосі.
Вам відкривають незвідані зірки
І щоб усе омріяне, збулося.

Хай буде світлим ваш життєвий путь,
Хай рівно й прямо стелиться стежина,
Щоб вас незгоди не могли зігнуть,
Щоб гордо ви несли звання людина.

Всі інші титули хай меркнуть перед ним,
Величним, сильним, як політ орлиний,
Оцим високим словом і простим
Із літери великої - Людина!

І ким би кожен у житті не став,
Та в радісну чи у скрутну хвилину
Ніколи і ніде не забував,
Що просто в першу чергу ти - Людина.

Таїсія Артюшенко


Рятуймо землю!


Що ж сталося з Природою, що нині
Жорстоко так віддячує Людині?
В однім кінці планети замерзають,
А в іншому від спеки потерпають,
Кислотні з неба падають дощі.
А на деревах гніздяться кліщі,
На річці - куширі, рогіз, латаття,
У лісі тліє кинуте багаття,
Навколо від розваг сліди ще свіжі:
Пляшки, бляшанки, недогризки їжі.
Облизує скелястий берег річка,
Що звузилась від мулу до потічка,
Вода масна, зелена і смердюча.
Трубу іржаву видно із-під кручі.
Із міста стічні води по трубі
Щодня у річечку течуть, течуть собі.
Дерева в цвіті, наче у намисті,
Та раптом - білий сніг на зелен-листя!
Мов править бал якась лиха година.
Та ні! В Природу втрутилась Людина!
Там нищать ліс, аби набити пельку,
І вимивають камінці жовтенькі.
Не думає про завтра ні один:
Сьогоднішнім багатством є бурштин!
Сміття вивозять до узбіч дороги.
Навмисно то, чи розумом убогі?
І грізні прокидаються вулкани,
На тлі Землі немов пекучі рани...
Спиніться, люди, поки ще не пізно,
Поки не знищили ще Землю катаклізми,
Гарячі лави й снігові лавини...
Земля кричить: “Мені болить, Людино!
Молю, благаю, зупиніться, люди!
Болять розірвані війною мої груди,
Болять торнадо, зливи, буревії,
Вселюдське зло, ненависть, чвари злії!”
Планета стогне, завмира, німіє -
Рятуймо Землю, бо Вона хворіє!

Таїсія Артюшенко


Тяжка втрата


Сліпуче сонце. Білий сніг.
Глибока, темна яма.
В труні на батьківський поріг
Вернувся син до мами.

Тяжка дорога від воріт
До цвинтаря сільського.
І потемнів весь білий світ,
Застрягло в горлі слово.

Мовчить матуся. Слів нема.
І десь поділись сльози.
Кажуть, що змерзла, та дарма,
Не відчува морозу.

Чи холодно, чи тепло їй,
Вона того не тямить,
В скорботі вічній і німій
Завмерла біля ями.

Останній залп... Всі, як один,
Уклякли на коліна.
А їй не віриться... Ні, син
Живий. Він не загинув!

Упало сонце з висоти,
Порвалась в шмаття тиша...
І шепче мати: “Чому ж ти,
Синок, мене залишив?”

А в скроні б`є: “Ваш син-Герой
Поліг за Україну.
“Мій син... Герой? Ага... Герой...
Ні! Він - моя дитина!

Коли ж закінчиться оця
Війна?” - матуся мліла...
Не вперше вже отак бійця
Земля хорольська стріла.

Таїсія Артюшенко


Ганна


Цю невигадану історію можна було б назвати життєвою інтерпретацією
Шевченкової "Наймички". Так уже влаштований світ, що у ньому все повторюється (як, власне, самі пори року), але у іншому часовому вимірі, за інших умов, зрештою - з іншими особами…
…Мало не кожне покоління зазнає болю і втрат від військових дій. Усі проклинають війну, та в ході тисячоліть вкотре наступають на злощасні "граблі". А може, ця діалектика світу закономірна? І все залежить не стільки від людського розуму, скільки від своєрідних "магнітних полів", що керують свідомістю людства. Хтось це називає "долею", хтось "Божою волею", а хтось "карою Господньою"...
Якби знав, дорогий читачу, як хочеться засіяти газетне поле добірним зерном літер, котрі б вродили дорідним зерном найкращих слів і постали перед тобою життєдайним, пахучим короваєм, який би ти смакував і почувався не лише ситим, а й - здоровим, щасливим, життєрадісним, окриленим!..
І поки ми в пошуках того цілющого рецепту, почитай життєву правду, в якій глибока сутність людських можливостей, милосердя, доброти, любові, розважливості… І, на жаль, безповоротності швидкоплинного життя.
З небесного пуховика хаотично спускаються додолу лапаті, візерунчасто-пір'їсті сніжинки. Незбагненно швидко привдяглися в кошлаті шубки дерева, з-під білосніжних картузів примружено споглядають світ дахи будинків, у пухові ковдри закутались паркани, а під ноги стелиться і стелиться сипка перина… Зупиняєшся, оглядаєшся і диву даєшся, що замість твоїх слідів - ледь помітні вглибини в снігу… Світ став настільки сизо-білим, що орієнтуєшся стосовно місця знаходження більш інтуїцією, ніж зоровим сприйняттям. Орієнтовно тут - середина вулиці, зовсім недалечко має бути найбільший у селі будинок… Та ось крізь сліпу пелену пробилося блідо-гірчичне світло, яке, наближаючись, вималювалось у жовтий мікроавтобус. Це прибули на Різдвяні свята у своє рідне село, до батьківської оселі Мозолевські. Бусик плавно звернув з дороги і зупинився напроти кованих зелених воріт. Уже кілька років поспіль приїжджають о цій зимовій порі до просторого двору - в центрі якого самотньо журиться добротний терем-дім - діти, внуки, правнуки покійних господарів. Тут дружно готуються до Святвечора, зустрічають Різдво, пригощають колядників та щедрувальників…
Вся вулиця оживає, коли будить сільську устояну тишу гамірна, дзвінкоголоса дітлашня, для якої кращих зимових канікул, ніж у рідному селі, не придумати.
…Дітей Івану Борисовичу та Лідії Гнатівні Мозолевським дав Бог двійко: сина Сергія та доньку Наталку, які подарували рідним на втіху п'ятеро внуків. А це вже й одинадцять правнуків продовжують рід, щоправда найменшеньких діду-бабі бачити не судилось - з інших світів, певно, спостерігають за своїм земним родом.
Хтозна, які там стосунки душ за межею вічності, а от у цьому білому світі життя Мозолевських-старших обросло плетивом легенд. І аж нітрохи не загадкових, а прозорих, великою мірою достовірних. Різними словами переповідають їхню історію, але зводиться вона до однієї суті - однієї життєвої правди.
Був у Івана Мозолевського брат-близнюк Микола, життя якому безжалісно обірвав голодний 33-й. Згорьовані батьки ледь вимолили у Всевишнього, аби не забрав і Івася, життя котрого трималося на ниточці…. Дав Бог, "переріс" Іванко всі свої недуги, закінчив школу, став першим парубком на селі. Покохала його симпатична сусідочка Ганна, у якої, на жаль, голод "виморив" усю сім'ю: батьків, двох братів, сестричку. Перебралась сирітка жити до рідної тітоньки - материної сестри. Вийшла вранці брати воду, побачила чорночубого парубка Івана, у якого тільки-тільки "проросли вуса", і - втратила серце. Іванові дівчина теж припала до смаку і він, довго не розмірковуючи, сповістив батькам, що буде женитись. Не з особливим захопленням сприйняли вони цю звістку, адже, окрім того, що сирота, Ганна була ще й віком на кілька років старшою від "свіжоспеченого" жениха. Однак любому синочкові не стали перечити. Під час сватання тітка нареченої пообіцяла і посаг достойний, і спадщину після себе. Женихову рідню це трохи втішило.
Стан одруженого не звільнив Івана від строкової служби (на що так сподівались його батьки). А там - і затяжні дороги Великої Вітчизняної. Коли рідні отримали звістку, що потрапив у полон під Білою Церквою, спорядили молоду дружину з іншими жінками у невідому дорогу…
Стомленій Ганні дозволили таки побачення з коханим. Вона з неприхованою радістю спостерігала за тим, з якою насолодою і вдячністю смакує любий чоловік домашньою їжею. (Сама ж всі п'ять днів пішохідної дороги водою та житнім хлібом перебивалась). Щебетала-розповідала Іванові про рідних, про всі сільські новини. Тішилась у коротку літню ніч бажаними обіймами і цілунками… По дорозі додому Ганна потрапила під грозу. Тиждень її лихоманило. Приходила знахарка, сказала: як виживе - в сорочці родилась. Після хвороби Ганна дуже змінилась з виду, стала не такою вправною, не такою життєрадісною. Невдовзі всі помітили її особливий жіночий стан… Та не судилося добродушній сироті радості материнства. Похорон тітки, виснажлива селянська робота в колгоспі і вдома призвела до передчасних пологів. Дитина завмерла ще в лоні матері. Складно було повитухам-шептухам врятувати Ганну від явної смерті, яка дамоклевим мечем висіла над її життям впродовж кількох місяців. Однак вижила. Вижила завдяки всеперемагаючому бажанню побачити очі коханого Івана.
Ось і довгожданий День Перемоги. Від Івана прийшов радісний лист, що скоро прибуде додому. Ганна кинулась чепурити свою оселю (жила окремо у тітчиній хатині, що перейшла їй у спадок), допомогла побілити хату і свекрам, повигрібала, повимітала… А в радісний день одягла на своє змарніле тіло найкращу з дівочих суконь, та вже молодшою і вродливішою від того не стала, швидше навпаки…
Змужнілий Іван переступив батьківський поріг, як істинний богатир-переможець. Гімнастерка рясніла бойовими нагородами, смолистий чуб спадав дивним кучером на високе чоло над блакитними очима. Ганну мовби відразу й не помітив, хоча стояла найближче до порога. Обнявшись з батьками, повернувся, непривітно подивився і буцім видавив:
- І ти здорова була.
Нещасна жінка з градовим плачем і довгожданої радості, і душевного болю кинулась на груди коханому. Він же стояв, як стовп - без емоцій, без відповіді на її палке вітання. Згодом вимовив:
- Значить, не моє дитя було, якщо "скинула".
Довго Ганну доводили до тями, поливаючи водою. Потім віднесли у її хату. По сусідству, через дорогу, у рідній хаті Івана всю ніч святкували, співали, танцювали, веселились. Чоловік ночувати так і не прийшов. Вранці свекруха принесла тарілку супу, поставила на табуретці біля ліжка і сказала:
- Кріпись, дочко. Буде так, як вирішить Іван. Залишиться з тобою - не будемо перечити, обере іншу долю, ми теж дороги не посміємо перейти.
- Мамочко! - злетіла Ганна з постелі і впала свекрусі в ноги, - Ви ж знаєте, що я Івасю і в думці не зрадила! Що тільки йому вірна! І дитиночка у нас зародилась, коли ходила в полоні його провідувати…
- Бог, Ганно, знає. Тільки Бог… Він і розсудить! - мовила крізь сльози зігнута життям літня жінка, яку Ганна давно вже мала за другу матір.
Немає тих слів, які передали б внутрішній стан Ганни Ільківни, яка осиротілою гіркотою сприймала несправедливий по відношенню до неї білий світ.
Івану (без її згоди) допомогли оформити розлучення. Через кілька місяців через дорогу гриміло гучне весілля Івана з юною нареченою Лідою.
Коли Іван, як молодий господар, взявся зводити новий будинок, рідних батьків "попросив" іти жити до "родички", тобто до Ганни і не вказувати йому, як жити, як будувати, на чому економити.
Добродушна Ганна не мала нічого проти, аби старенькі пожили в неї, поки закінчиться будівництво, так і називаючи Іванових батьків "татом" і "мамою".
Невістці Ліді спочатку не зовсім були до вподоби такі стосунки, але згодом, вона в цій ситуації вичислила "золоте зерно": дітей-погодок своїх, як ні в чому не бувало, відводила до діда-баби, наказувала слухатись і шанувати тітку Ганну, а сама спішила у крамницю, де була незмінною продавчинею кілька десятиліть підряд.. Тож у Ганни на печі і виросли Сергій та Наталя. З її двору проводжали в останню путь і батьків Іванових… А молоді Мозолевські невтомно будували і будували розкішний будинок (навіть, обкладаючи плиткою, по-супермодному пооздоблювали дзеркалами зовнішні стіни!).
…Настала пора відвертої розмови Ганни з так званими "племінниками", які на той час уже були студентами, але за звичкою, прибувши з міста, спершу забігали у затишну просту оселю, де промайнуло їхнє щасливе дитинство.
- Тітко Ганно, - мовив замислено Сергій, а кому Ви доводитесь сестрою - батькові чи матері?
- Обом, - не замислюючись відповіла Ганна.
- А нам люди кажуть… - долучилась до розмови Наташка. - Що…
- Нас не було - люди говорили. Ми є - люди говорять. Нас не буде - люди теж говоритимуть… - мудрою риторикою пробриніла Ганна. - Головне, що ви називаєте мене тіткою, а я вас люблю, як рідних дітей.
- І ми Вас, тітонько, теж дуже-дуже любимо, - мало не в один голос сказали вдячні діти.
Час і долі людські несли одвічну службу свою.. Над квітучим, розкішним подвір'ям Мозолевських скупчувались тяжкі, темні хмари буття.
Іван Борисович до заслуженого відпочинку працював у колгоспі комірником. Після війни ніхто й не пам'ятає, щоб хворів (навіть говорили: одболів за все життя в дитинстві).
Та тут, де не візьмись, почав пекти палець на правій нозі - під час обстеження виявили складну стадію діабету. Вихід був один - ампутація ноги. Поки батько був у лікарні, діти, порадившись, вирішили показати лікарям і матір, яка останнім часом почала все частіше втрачати свідомість, нерідко просто на роботі. Діагноз лікарів був шокуючим - прогресуюча онкологія жіночих органів.
Лідія Гнатівна померла на операційному столі. Чоловік попрощався з покійною вдома, бо ледь тільки почав пересуватись на одній нозі з милицями. Лад похоронам давала Ганна, втішала дітей, обходила Івана…
Минув рік. Ганна щодня допомагала Іванові пильнувати дім, город, господарство. Складала сумки дітям у місто… Однак жила у своїй хатині. Люди піджартовували: мовляв, одружуйтесь, Ганно, вдруге, а то багато охочих жінок на таке обійстя є. Худесенька впродовж усього свого життя жіночка, злегка усміхалась блідими вустами і відповідала:
- Я своє в житті вже отримала, а "туди" з собою ніхто нічого не забирає…
Вже й Іван, вправно пересуваючись на протезі, заводив мову, аби переходила жити в його хату і в першу чергу з тієї причини, що похилилась її благенька оселя, може будь-якої миті завалитись. Ганна ж сказала, що доживатиме віку у своїх стінах. Та й тут доля не була її слугою - хтозна, з якої причини, але сталася така пожежа, що рятувати вже було нічого.
На благання дітей, перейшла таки у Іванів двір, поселилась у літній кухні.
…Благально дивиться Іван на дорогу, виглядає жовтий мікроавтобус, яким зазвичай кермує Євген, його внук-бізнесмен - саме він звозить додому рідню на свята. Але це не свято - Ганна присмерті, чи ж встигнуть попрощатись? Встигли. Тихенько заповнило велике, дружне сімейство тісну кімнатку. Розплющила очі. Мовби осміхнулась. Полегшено зітхнула.
- Спасибі, дітки, що вдячними і дружними зросли. Спасибі, Іване, що мене, безрідну, проводять в інший світ такі рідні люди.
Похоронили Ганну Ільківну недалеко від Лідії Гнатівни. Невдовзі між ними знайшов своє останнє пристанище Іван Борисович.
…Падає лапатий різдвяний сніг на живі червоні квіти, що поклали діти і внуки на три могилки Мозолевських.
…Відчиняються, поскрипуючи, зелені ковані ворота перед просторим двором - приїхали додому продовжувачі роду.

оя ШКУРАТОВСЬКА,
член Національної Спілки журналістів України


СТАНЕМ СТІНОЮ НА СТОРОЖІ


Запряжено дві сотні кінських сил
В металевий чотирьохколісний віз.
Щоб кінь такий не поносив,
Без вибриків, слухняно віз,
Треба так багато вміти,
Треба так багато знати,
З сивухою і пивом не дружити
І голову незадурманену мати.
Якщо ж їздити до пуття не в змозі,
За сало чи бабло права купив,
То жде біда такого на дорозі,
І всіх, хто опинився поруч з ним.
Затемнена кругом, як домовина,
Не видно, хто у ній сидить,
Не їде, а летить автомашина,
Неначе хтось на той світ спішить.
Знайте, за кермом у ній «дебіл»,
Або негідник, якому по коліна море.
Конем у двісті кінських сил
Несе комусь непоправиме горе.
Настане запізніле каяття,
І будуть сльози литися дарма.
Люди, щоб вберегти своє й чиєсь життя,
Не допускаємо негідників до керма.
Станем стіною на сторожі
Безпечного життя, здорового духу,
Щоб кожен дотримувався на дорозі
Узаконених правил руху!

Олександр ЗАЇКА, ветеран праці
(2016 рік)


РОЗХРІСТАНІ ДУМКИ


Обсіли розхрістані думки,
Гнітять, не дають спати,
Гуртуються у віршовані рядки,
Щоб вироком епосі стати.
Неймовірні страшні випробування
Двадцятий вік приніс.
Життя роки останні
Вже не згадать без сліз.
Гуде прощальний дзвін
І небо хмуриться над нами.
Диких суспільних перемін
Насипано, немов би сіль на рани.
Свої, домашні поглумились,
В країні рідній, незалежній -
Їх чорні душі потопились
В липкій валюті іноземній.
Порядного, просто людського
Не терплять їхні душі.
Не стало світлого, святого.
Один в них Бог - це гроші.
Повінчали бізнес і владу.
Поєднав їх спільний інтерес.
І горе-керманичів за зраду
Славлять і підносять до небес.
Як загнані воли бредуть українці,
Такі терплячі і жалюгідні. І
сміються з нас чужинці:
«Із-за дурості - бідні».
Заполонили неньку - Україну
Смуток, ганьба, журба.
Зневажають в нас людину,
Гірше ніж колись раба.
Внукам, дітям залишаєм
Жах, зневіру, злидні.
В них пробачення прохаєм,
Бо ми в цьому винні.
Не відаєм скільки доріг
Ще здолаємо в життєвій пороші.
Та тільки цей великий гріх
Не покидає наші душі.
Є каяття - немає вороття.
Злодій подільчивим не буває.
Боротись треба за гідне життя.
Інших шляхів уже немає.
Шукаю в пам'яті зважені слова.
Шикую старанно в віршовані рядки.
Пусті потуги — все дарма.
Мучать розхрістані думки...

Олександр ЗАЇКА, ветеран праці
(2013 рік)


У ДОБРУ ПУТЬ


Оселились у господі гострокрилі ластівки,
У сараї прихистились, гніздо збудували.
Міцним його обліпляли, в перспективі - на роки
І щовесни до стареньких в гості прилітали.
Ціле літо трудилися - мошкару ловили,
Від пернатих хижаків курчат захищали.
Гуртом з криком налітали і гнали щосили,
Щоб господарі оселі клопоту не мали.
Отак дідусь і бабуся жили з ластівками.
Поважали щебетливих і навіть, любили
Говорили до них тихо, ніжними словами,
Щоб по голосу пташата їх зміст оцінили.
А під осінь гострокрилі стануть гуртуватись.
І дорослі й молоденькі защебечуть хором.
Уже пора до вирію усім готуватись.
Та прощатись із старими і гостинним двором.
І ось настав день прощання, остання хвилина.
Сидять дідусь із бабцею у позах вже звичних,
А навпроти ластівки - сотня й половина,
Розмістились на дротах мереж електричних.
Летіть наші малесенькі, Летіть не лякайтесь.
А весною, ранесенько Додому вертайтесь.
Щасливого вам перельоту. У добру путь!

Іван КОЧУРА, с. Березняки


А люди звикли...


Ще один рік - тепер уже минуле...
Настав новий, ну а старий - пішов.
А люди знали, чули чи відчули?
Що він тепер в історію ввійшов?
2016... Рік високосний
Тяжкий, сумний і болісно складний.
Для України - третій доленосний,
Солодко-кислий, радісно-гіркий.
І дуже прикро, коли усвідомиш,
Що третій рік у нас іде війна.
Такі от справи й нічого не зробиш,
Бо ні кінця, ні краю їй нема.
А люди звикли вже з війною жити...
Хто в "сірій зоні", хто - на передовій.
Чекать втомились, рідних хоронити.
Країну захищать від ворогів.
Одні живуть - так ніби і нічого -
Відпочивають, у кафе їдять.
А інші - просто моляться до Бога,
А є ще й ті, що у окопах сплять.
А ось і ті, що роблять на "відкатах"
Житло собі купують, острови.
А десь у селах, у біленьких хатах
На копійки живуть старі батьки.
А тут в степу ревуть і б'ють гармати
Солдат "трьохсотих" лікарі несуть.
Чорна від болю, ледь ступає мати,
Бо сина проводжа в останню путь.
А тут, в столиці, музика і співи
Лунає карооке, жарти, сміх.
А на межі - в будинках лежать міни
І чи турбує це людей усіх?
Комусь болить, душа і серце плаче.
Комусь як-небуть, він горілку п'є.
Комусь байдуже, бо на танцях скаче.
А інший лиш свою дружину б'є.
А рік минув, вже третій рік з війною...
На Україні чи настане ж мир?
Що робимо для цього ми з тобою?
Чи просто сидимо, як в клітці звір?

Людмила Васильченко,
2017 р.


Чорнобильська біда


Пам'яті чоловіка - ліквідатора аварії на ЧАЕС Падусенка Сергія Петровича
та всіх чорнобильців

Чорнобиль у дзвони стривожено бив.
Чому ж так багато ти горя зробив?
У весняну ту пору хліба росли пишно,
Буяла навколо зелен-ковдра розкішно,
І квіти край поля так гарно цвіли,
Люди плекали врожай, як могли.
Та трапилось лихо в годину одну:
Хлопців забрали, немов на війну.
Радіація вклинилась в їхнє буття
Не на день, не на два... А на ціле життя.
Не дивились, чи хлопці здорові, чи ні?
Чи, може, хворіють в них діти малі?
Чи, може, в дружини під серцем - дитя?
Була влада байдужа до їх майбуття!
До АЕС вів героїв чорнобильський шлях -
Від атому злого людей захищать.
Мама за сином весь час гірко плаче,
За чоловіком дружина ридає, змарніла уся...
Дітки щоночі у снах тата бачать.
Онуки й понині все ждуть дідуся...
Чому так невесело сонце сідає
Щоразу у нашім чудовім селі?
Та тому, що хлопці цей світ покидають…
А їм жити і жити б іще на землі!
Не дуже вже рясно і вишенька квітне,
Чомусь в тихім смутку й калина росте...
Розквітла троянда в саду нашім ріднім
І жалібно так вигляда когось теж...
Посадили берізку, маленьку, струнку
Біля пам'ятника, у садку.
Рости, берізко, швидко виростай,
І пам'ять про хлопців отих зберігай !
Робити добро, мир всім треба плекати ,
Про чорнобильців, вдів їхніх дбати.
Ой, як же всім серцем любив ти життя,
Сім'ю і роботу, село своє й друзів!
Та смерть невблаганна, передчасна твоя
Нас лишила в самотній, що серце рве, тузі.
А тепер оббиваєм багато порогів…
Як же гірко, що правди не знайдеш ніде!
Хоч й забули чорнобильців наші закони,
Та ніхто з них у рідних із думки не йде.
Біль трагедії стишить мені вже не вдасться,
Бо немає у мене, нема більше щастя…
О Боже, о Боже, молю: поможи!
Дай хворим всім ліки, а кволим дай силу,
Надію усім , хто до днів цих дожив,
І спокоєм вкрий тих, хто ліг у могилу.

Лідія ПАДУСЕНКО,
вдова чорнобильця, с.Шишаки


А люди звикли...


Ще один рік - тепер уже минуле...
Настав новий, ну а старий - пішов.
А люди знали, чули чи відчули?
Що він тепер в історію ввійшов?
2016... Рік високосний
Тяжкий, сумний і болісно складний.
Для України - третій доленосний,
Солодко-кислий, радісно-гіркий.
І дуже прикро, коли усвідомиш,
Що третій рік у нас іде війна.
Такі от справи й нічого не зробиш,
Бо ні кінця, ні краю їй нема.
А люди звикли вже з війною жити...
Хто в "сірій зоні", хто - на передовій.
Чекать втомились, рідних хоронити.
Країну захищать від ворогів.
Одні живуть - так ніби і нічого -
Відпочивають, у кафе їдять.
А інші - просто моляться до Бога,
А є ще й ті, що у окопах сплять.
А ось і ті, що роблять на "відкатах"
Житло собі купують, острови.
А десь у селах, у біленьких хатах
На копійки живуть старі батьки.
А тут в степу ревуть і б'ють гармати
Солдат "трьохсотих" лікарі несуть.
Чорна від болю, ледь ступає мати,
Бо сина проводжа в останню путь.
А тут, в столиці, музика і співи
Лунає карооке, жарти, сміх.
А на межі - в будинках лежать міни
І чи турбує це людей усіх?
Комусь болить, душа і серце плаче.
Комусь як-небуть, він горілку п'є.
Комусь байдуже, бо на танцях скаче.
А інший лиш свою дружину б'є.
А рік минув, вже третій рік з війною...
На Україні чи настане ж мир?
Що робимо для цього ми з тобою?
Чи просто сидимо, як в клітці звір?

Людмила Васильченко, 2017 р.


Чорнобильська біда


Пам'яті чоловіка - ліквідатора аварії на ЧАЕС Падусенка Сергія Петровича
та всіх чорнобильців
Чорнобиль у дзвони стривожено бив.
Чому ж так багато ти горя зробив?
У весняну ту пору хліба росли пишно,
Буяла навколо зелен-ковдра розкішно,
І квіти край поля так гарно цвіли,
Люди плекали врожай, як могли.
Та трапилось лихо в годину одну:
Хлопців забрали, немов на війну.
Радіація вклинилась в їхнє буття
Не на день, не на два... А на ціле життя.
Не дивились, чи хлопці здорові, чи ні?
Чи, може, хворіють в них діти малі?
Чи, може, в дружини під серцем - дитя?
Була влада байдужа до їх майбуття!
До АЕС вів героїв чорнобильський шлях -
Від атому злого людей захищать.
Мама за сином весь час гірко плаче,
За чоловіком дружина ридає, змарніла уся...
Дітки щоночі у снах тата бачать.
Онуки й понині все ждуть дідуся...
Чому так невесело сонце сідає
Щоразу у нашім чудовім селі?
Та тому, що хлопці цей світ покидають…
А їм жити і жити б іще на землі!
Не дуже вже рясно і вишенька квітне,
Чомусь в тихім смутку й калина росте...
Розквітла троянда в саду нашім ріднім
І жалібно так вигляда когось теж...
Посадили берізку, маленьку, струнку
Біля пам'ятника, у садку.
Рости, берізко, швидко виростай,
І пам'ять про хлопців отих зберігай !
Робити добро, мир всім треба плекати ,
Про чорнобильців, вдів їхніх дбати.
Ой, як же всім серцем любив ти життя,
Сім'ю і роботу, село своє й друзів!
Та смерть невблаганна, передчасна твоя
Нас лишила в самотній, що серце рве, тузі.
А тепер оббиваєм багато порогів…
Як же гірко, що правди не знайдеш ніде!
Хоч й забули чорнобильців наші закони,
Та ніхто з них у рідних із думки не йде.
Біль трагедії стишить мені вже не вдасться,
Бо немає у мене, нема більше щастя…
О Боже, о Боже, молю: поможи!
Дай хворим всім ліки, а кволим дай силу,
Надію усім , хто до днів цих дожив,
І спокоєм вкрий тих, хто ліг у могилу.

Лідія ПАДУСЕНКО,
вдова чорнобильця, с.Шишаки


ДОЛЯ БІОЛОГА (жарт-сповідь)


Коли вступав до інституту
На природничий факультет,
То думав, що проб'юсь в науку
Й світил поповнить мій портрет
І ось з дипломом прямо в школу
Свої я кроки спрямував.
А в кабінеті біля столу
Мене директор вже чекав.
Дивився пильно він на мене
І не в обличчя, а на руки,
І ніби зважував про себе -
Чи пересилю років муки.
Себе вважав я оптимістом,
Доки обов'язків не знав.
Та рік навчальний своїм змістом
Рожеві мрії розігнав.
Мене скрутило в ріг муфлона
За рік, я мушу вам сказати,
А що ріденько був я дома -
Не пізнавала й рідна мати.
Ходжу я завжди у халаті,
Тягаю кожен день мішки,
Обідаю невчасно і не в хаті,
До цього звикли вже й кишки.
Доживсь до того, що й не знаю,
Хто ж я, насправді, в пеклі цім?
Лиш знаю, що учителя втрачаю,
Це вам запевнення усім.
Бо я і сторож, і завферми,
Косар, носій і бригадир.
Мої кролі, мої ділянки,
А за селом весь мій пустир.
І бджоли порать я повинен,
Бо, бачте, мед всі полюбляють.
Всього не встигну, завжди винен -
На всіх педрадах мене лають.
Коли б директор, чи то завуч
Мене доводили до сліз,
А то і жінка "допилялась",
Що мало в петлю не заліз.
- Ти вже сидиш в тій школі днями,
У тебе й дому вже нема.
- Іди і спать уже з кролями,
Я якось спатиму сама.
Сиджу вночі я за порогом,
Вдихнув по глибше запах поля,
А місяць хитро кивнув рогом: -
Така в біолога вже доля!

Іван Кочура жартує



Йшов для століття вісімнадцятий рік,
Холод, зима і хвороби,
Мали ті хлопці менший ще вік,
Та кожен з них знав, що правдою робить,

Їх було триста, триста молодих,
Посеред поля, з власного бажання,
Сніги, сухе повітря, маси криг,
Все це у крові юних ще страждальців,

То були п'ять годин,
То був жахливий потік смути
Скількох мужів забрали у родин-
Аж триста поховали Крути...


***
Розкажи мені, хлопчино,
Як повернути з воєн душі синів?
Як зустріти удруге перше кохання дівчині?
Як лікувать розбиті серця матерів?

Ти порадь, як мені вдіять,
Як показати їм, що це не я,
Чи сказати їм і хай вірять,
Що скінчиться завтра ця клята бійня?

Поясни,чому так важко вправляти,
Одною планетою і цими людьми?
Коли їм так пече воювати,
Коли їх тягне до цієї війни,

Мені теж болить за вкраїнських мужів,
Я теж не сплю від знемоги,
Як пояснити,що я вберегти їх не зміг,
Коли мене величають всі Богом?!

Олександр КОСЕНКО пише перші вірші


Місяць над селом


Схилились верби вітами над ставом,
Вітер ледь-ледь хитає ковилу.
Село втомилось, стихло і заснуло,
Тихо занурившися у нічну імлу.

І тільки місяць ходить над дворами,
До хати в вікна загляда згори.
Дитятко притулилося до мами,
Де сон усіх натружених зморив.

Заснуло все, щоб знову рано встати,
Зі сходом сонця розпочати день.
І піч удосвіта щоб затопила мати,
Ранні півні звели своїх пісень.

Все спить, притихло до спокою,
Лиш зрідка закугикає сова.
Тільки закохані шепочуть під вербою,
Свої найпотаємніші слова.

Не сполохни і не накликай лиха,
Даруй їм, місяцю, любові і тепла.
Благословення нашепчи їм стиха,
Поки зоря ранкова не зійшла.

А прийде день усе заметушиться,
В роботі благородній на землі.
Хай, люди, Вам життя благословиться
У мирі, злагоді, любові і теплі.

Людмила РЕВЕКА обнімає рідний край


Журавлі


Ключ журавлів у небі над Хоролом.
Летять, курличуть, линуть в ніч без сну.
Ще сніг не станув за широким полем,
Вони на крилах вже несуть весну.

Душа радіє - бачить ті ключі.
І чути з неба пісню журавлину,
Вони летять удень і уночі…
Я подумки за ними лину.

Я хочу вас так щиро привітать,
І руки простягнути до небес.
Співати хочу, жити і кохать
Кохання ж не буває без чудес…

Щаслива я, що вмію розмовляти
Із журавлями в синій вишині,
Бо першою завжди мене вітає
Та пісня журавлина навесні!

Людмила РЕВЕКА обнімає рідний край


Я - жінка


Здавалося про жінку,
Всі сказані слова.
Аж ні! Для неї слів,
Не вистачить у світі.
Завжди в історії красива і нова,
З тобою і заради тебе треба жити.

Я - жінка!
І звичайних слів мені замало:
Кохана, люба, квітів і дарів
Таких потрібно, щоб злетіть хотілось,
І щоб ти мені щодня їх говорив.

І щоб зірки розсипались із неба
Мені в долоні, в коси, на уста…
Я загадкова, а візьми за руки,
Це я - твоя і ніжна і проста.

Без зайвих слів і навіть подарунків
Хоч любимо дарунки, ми жінки,
Та краща мить, ранковий поцілунок
І ніжний потиск рідної руки.

Я жінка - берегиня, мати...
Я - Україна! І буває мить,
Що хочеться усіх вас обійняти
І небо вам на щастя прихилить.

Живіть собі щасливо і багато
Не ганьбіть в даремності життя
І пам'ятайте - Батьківщина й мати…
У цих словах немає забуття.

Людмила РЕВЕКА обнімає рідний край


Небесна Лебідка


Люблю милуватись картинами неба.
Щомиті малюють їх хмари,
Сонце своїм чарівним пензлем
Сюжетам дарує барви…

Рожева Лебідка під вечір
Над обрій вийшла красиво,
Як наче сказати хоче:
"Люди! Живіть у любові і мирі! "

…Небесна Лебідка завмерла
З вечірнім сонцем в обіймах,
У злагоді й дружбі з небом,
Про завтрашній день у мріях…

***
Я у полі волошковім
Заблукала і… не сумую,
Бо краса, така загадкова,
Зачарувала, тому я радію
Вечору і світанку,
Травам і росам…
П'ю любов без останку
І ніжність вплітаю у коси…

Троянда промовляє…
Коли б то квітка вміла говорити,
Якії б ніжні були її слова!
Та промовистіше всіх слів у світі
До нас шепоче її краса.
І все ж троянда промовляє:
"Краплинки на тілі моєму…
Хтось скаже, що плач,
А хтось подума - живильна вода.
Обоє праві: я всюди - де прощання час,
І в любові - де пристрасть жива.
Я там, де життя триває,
Яким би коротким воно було…
На прикладі своєму тверджу -
Історії всього лиш року одного -
Навчаю вас, щоб не замерзнуть
Розквітнуть вчасно треба лиш всього!
Та коли прийде перша віхола снігова
І запорошить троянди недоквітлі,
Все одно вогонь любові взимку ожива
Й спалахують почуття веселково-світлі"
…Троянди душі людської
Не зів'януть, якщо любов.
Вони вмиваються прозорою росою,
Й ще яскравіше квітнуть знов…
Коли б то квітка вміла говорити,
Які би правдиві були її слова!
Милуюсь красою і дякую Квітці.
Вона, як часточка душі, - жива!

Смак кави
Смак кави? Кава - найсмачніша,
Коли удвох, коли серця переплелися,
Й без цукру - найсолодша…
Та що там кава?
Це є красивий привід ДВОМ зустрітись…
Смак кави?... У пам'яті лиш погляд,
А на слуху - сердець биття у такт,
Що вже на старті - до неба злетіти.
То який же у кави смак?

Любов ГЛУЩЕНКО розмовляє із квітами


Душі слова


Щось підказує, як потрібно вчинити:
Йди назустріч, підтримай, пробач…
Або ж зупиняє: не потрібно робити,
Пережди, потерпи, а хочеш - поплач.
Щось бентежить, соромить, хвилює:
Треба рішучою бути, ти ж бо права…
Прислухаюсь, задумуюсь, чую -
Це душі сокровенні слова…

Любов ГЛУЩЕНКО розмовляє із квітами


Стаєм на захист


Ми живемо у світі катастроф,
Долаємо економічні кризи
І кричимо, б`ючи у груди знов:
Які готує нам природа ще сюрпризи?
Земля зрушає потихеньку із осі,
Бо не витримує людського глуму,
Від радіації безжально гинуть всі...
Носити важко в голові пекельну думу.
Цивілізація коли вже схаменеться?
Коли наш розум спокій принесе?
З нас екологія і плаче, і сміється,
Природа-мати нам згадає все.
Ми витрачаєм баснослівні кошти
І на словах рятуєм цілий світ.
Та обіцянка справі не поможе,
Планета гине, як і первоцвіт.
Що в спадок ми залишимо нащадкам?
За що вони подякують всім нам?
Чи не гірка у них про нас лишиться згадка.
Про землю, що давно уже у дірках.
Допоки зупинити ще ми в силах
Стихію руйнівну і Божий страх,
Ми закликаєм всіх на захист стати!
Майбутня доля - в молодих руках!..

Оксана ГОНЧАР закликає


Лечу думками в край Донецький


Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята
Понесіть мене до тата,
Де тривожно даль гримить.
Посміхнулося хлоп`ятко,
Сіло верхи на гусятко...
І дитя щасливо спить.
Ніч прийшла холодна, темна.
Виє вітер за вікном, а малята наші милі
Міцно сплять солодким сном.
Лиш мені ніяк не спиться
У грудях весь час тривога.
Все частіше, мій коханий,
Я звертаюся до Бога.
Якби ти знав, як же болить
Ота твоя нестримна вдача
Коли несе тебе у бій
Палка любов і кров гаряча
От зупинити б ще ту війну,
Що, мов стріла, летить у мою долю
Людей калічить, залиша сиріт
Ущент руйнує дах над головою
Вкрива шрамами тіло,
А матусь мов інієм покрила сивиною.
А за вікном, колючий вітер завиває
Холодні зорі проглядають з висоти,
А я лечу думками в край Донецький,
Коханий, милий, рідний, як там ти?
Хай збереже тебе, моя любов і віра,
Бо я тебе так відлано кохаю
У щасті хочу жити із тобою.
Щоночі Бога милосердного благаю.
Минає ніч, тривожна і сумна
І ранок голубий уже в віконце стука
Щебече знов в кімнаті дітвора
І вдень стиха моя душевна мука.

Любов НОВАК співчуває


Нічні польоти


Нічні польоти. Це лиш бачить треба.
Красу ту не опишеш просто так.
Ревуть мотори, і несеться в небо,
Вивергуючи полум`я, літак.

І знову тиша. Аж дзвенить у вухах,
Дорога з плит бетонних. Поруч ліс.
Мовчить цвіркун.
Він теж напевно слуха,
Як поступово рокіт знову ріс.

Нічна імла. Мигають в небі зорі.
Затихло все. Аеродром, завмер.
Сосновий запах, свіжий і прозорий…
І двоє - юнка й бравий офіцер.

Ходили вдвох дивитися польоти.
У неї на плечі його рука.
Вітаючись, утомлені пілоти
Торкалися рукою козирка.

І знову тиша. В гарнізон дорога.
І в цілім світі лиш вона і він.
Соснова шишка впала їм під ноги,
Злякавши ночі срібний передзвін.

Таїсія АРТЮШЕНКО


Мамин оберіг


Вже небо золотом сіяє
І відбивається в воді,
А сонце радо простягає
Свої промінчики руді.

Пробігло хвильками по ставу
Погралось листям на вербі,
Сполохало тендітні трави
І покотилося собі.

З гори біжить в`юнка стежина,
І губиться у мураві,
Вибрунькує стара ожина
До сонця паростки живі.

Затьохкав соловейко радо,
Принишк над ставом верболіз,
Посмітюшка дає пораду:
"Забудь про сани, бери віз!"

З фіалок і кульбаб віночок
Весна ранесенько сплела,
Промінчик сонячний в таночок
З собою радо повела.

Берізка листячком тріпоче,
Заплутавсь вітерець у нім,
Набігла, хмарка й десь бурмоче
Весняний пустотливий грім.

Весна в серпанок одягає
Небес цнотливу синяву,
Земля зернятко пригортає,
Співає жайвір: "Жив-живу!"

Кудись поділися тривоги,
Зійшли, як той зимовий сніг,
Знов проросли біля порога
Дві мальви - мамин оберіг.

Таїсія АРТЮШЕНКО


Великдень


Великдень
Розбрунькується листячком верба,
Зимових ланцюгів скидає гніт,
У безвість лине зимова журба,
І тягнеться до сонця первоцвіт.
Луна святково великодній дзвін,
Відлуння срібне досяга небес,
Велично Землю сповіщає він!
“Христос воскрес! Христос воскрес!”
Навколо храму миготять свічки,
І тьма людей, їх не зморити сном,
В корзинках пасочки і крашанки
Під вишитим святковим рушником.
Нікого Боже око не мине,
Воно втішає і знімає стрес.
В цю ніч лунає з уст лише одне:
-Христос воскрес! - Воістину воскрес!

Таїсія АРТЮШЕНКО


У ГОСТІ ДО СЕСТРИ


Залишаю в господі сьогодні усе.
До сестри поспішаю на свято.
Хоч, здається, ми з нею ще мало живем,
Та років нам є, дійсно, багато.

Були зустрічі в мене із нею не раз.
Нам життя дарувало й розлуки.
Хоч молодша роками від мене вона,
Та з`явились у неї вже внуки.

Сядем з нею рядком за столом,
Вип`єм чарку наливочки, звісно.
І згадаєм дитинство сирітське своє…
Тата й маму - тепер уже слізно.

Було мені лише неповних тринадцять,
А тобі, дорогенька, - всього тільки шість,
Як у лютому місяці, в сильні морози,
Тато нам із лікарні приніс сумну вість.

Поговорим з сестрою сьогодні про все:
Чом так рано сирітками стали,
Як терпляче ішли через терни густі
І дорогу в житті ми самі прокладали.

Тепер дякуєм Богу і долі своїй,
А ще - людям, яких у житті зустрічали.
Багатьох їх уже і немає в живих,
Та вони, у свій час, щиро нам помагали.

Ми поставимо свічку у церкві покійним
І змахнемо тихенько сльозину з лиця.
Нехай будуть здорові в них діти й онуки,
Хай квітує їм щастя усім без кінця!

Лідія Гладченко


СПОГАД ПРО ВЕЧОРИ ЮНОСТІ


Як засяють зірки в небі,
Защебечуть солов`ї,
Збираються в нашім клубі
Незабутні всі мої.

Молоді ідуть в таночок,
Музика в такт виграє.
На бубоні дядько Федір
Вдало жару додає.

Грають в карти за столом
Жонаті мужчини,
Сперечаючись, бо "чирву"
Хтось не так підкинув.

Поруч з ними жіночки
У хустках квітчастих
Лущать смажене насіння
І пліткують часто:

Хто зійшовся, розлучився,
Хто має родити,
І кому ніяк невістка
Не хоче годити.

Після півночі жонаті
Додому вертають.
Дорогою про кохання
Тихенько співають.

Пари слухають в саду
Довго соловейка,
Прощаються й тихо - в дім,
Щоб не чула ненька.

…Знову - вечір. У селі
Знов музика грає -
Після денної роботи
Всіх у клуб збирає!

Лідія Гладченко


ПРИСВЯТА СЕЛУ ХИЛЬКІВКА


Як Хильківку проїжджаю,
Десь у серці защемить:
Довелося, любі друзі,
Мені в школу там ходить.

В сніг чи дощ, чи в хуртовину
Із Мартинівки пішцем
Ми щоденно добирались
Із попутним вітерцем.

Біднота так процвітала
В кожній хаті - загалом
На обід ми у портфелі
Мали чвертку з молоком.

Не було там булки з маком
І пампушок з часником…
А повірте: та пляшчина
Ще й заткнута качаном.

Час минув. Давно позаду
Нелегкі оті роки.
І сьогодні пригадаєм
Ми дитинство залюбки.

Згадуємо вчителів,
Що гарно навчили,
Аби стали ми людьми,
Рідний край любили.

Багатьох з них вже немає
(Пройшли вічності межу),
Але мертвим і живим їм
Щирне " Дякую!" скажу.

Не усі ми вчителями
Стали. Й лікарями - теж.
Посіяній доброті
В серцях наших нема меж.

Всім дитячим спогадам
Я тепло всміхнуся
І своїм учителям
Низенько вклонюся.

Лідія Гладченко


ЛЕБЕДІ


(Випадок на ставку в Хоролі)
Влітку у нас, на ставку,
Лебеді гуляють.
Вони завжди, щовесни,
Сюди прилітають.

Тут, воркуючи, гніздяться,
Лебедят виводять.
Милуватись ними люди
До ставка приходять.

Завжди - разом, завжди - в парі…
Так вони щоднини!
Недарма в народі кажуть:
"Щастя лебедине".

Як зібрались в теплий край
Птахи відлітати,
То щось трапилося в них.
Що? Не можу знати…

Піднялися над ставком
І довго кружляли.
Лебідочку, що лишилась,
Летіть закликали.

Не змогла піднятись ввись…
Що вже сумувати?
Залишилась на ставку
Одна зимувати.

Може, вірного дружка
Отут схоронила,
А чи, може, у самої
Заболіли крила?

Люди кожен день поїсти
Лебідці приносять,
Дочекатися весни
Її щиро просять.

А лебідка надіється
Знову бути в парі -
Не один раз іще з милим
Піднятися в хмари.

Лідія Гладченко


МОЯ МАРТИНІВКА


Люблю я свій край, де зростала.
Як тільки туди приїжджаю,
Погляну із сумом на хутір,
Дитинство моє пригадаю.

В рядочках - білесенькі хати,
Рівненькі виднілись тиночки,
І майже у кожній родині
Щасливі жили сини й дочки.

А час тоді був не найкращий…
До школи в Хильківку ходили.
Бувало, останній окраєць
Дітьми між собою ділили.

Із радістю пасли корови,
Пшеницю у копи складали,
Босоніж тоді ми стернею
Гусей випасати ганяли.

А скільки у серці надії,
В дитячих голівках було:
Закінчимо школу, поїдем навчатись,
Повернемось знову в село!

Не справдились ці сподівання,
Реальність ми іншу дістали:
Малі хутірочки Вкраїни
Повільно із карти зникали.

Закрили місцеву в нас школу,
Фельдшера також звільнили…
Коли вже не стало й крамниці,
Терпіть не були ми у силі.

Старенькі не прагнули їхать,
Спокійно собі доживали,
А ми, молоді, по країні
Вже кращої долі шукали.

Хоч доля нас всіх роз`єднала,
Батьків заповіт пам`ятаєм -
Щорічно у рідний наш хутір
Зустрітись усі прибуваєм.

…Як гірко дивитись на хутір!
Тут все заросло бур`янами.
А думка летить у роки,
Коли жили разом з батьками.

Лідія Гладченко


У ДИТИНСТВО Б ПОВЕРНУТИСЬ…


У дитинство б повернутись…
Хай і на короткий час.
Щоб за руку мене мама
Повела у перший клас.

Щоби косу заплела,
Казку розказала
І тихенько колискову
Мені заспівала.

Все б розповіла матусі:
Як я горювала,
Та її навіть на мить
Я не забувала.

Особливо було тяжко,
Як хворіли діти.
Так хотілося до неньки
Голову схилити,

Поплакати біля неї,
Усе розказати,
Як поводилася в домі
В нас нерідна мати.

І я скільки б не годила
Мачусі-свекрусі,
Вона зроду не замінить
Рідної матусі.

Тому й хочу, щоб минала
Всіх сирітська доля ця.
І у сивих вже матусь
Хай не краяться серця.

Лідія Гладченко


РІДНОМУ ХУТОРОВІ


Село в нас дуже гарне: у зелені втопає,
Гніздяться тут лелеки, і соловей співає.
В селі мені спокійно, бо в нім я є своя.
Таке все щиро рідне: і небо, і земля,

І берег, і калина, і верби, і тополі…
Люблю свою Мартинівку! То - край моєї долі.
Люблю її все більше, лечу дитинству вслід.
Готова все віддати, щоб був живий мій рід!

Лідія Гладченко


Н А Д І Я


Тихо вітер листочки колише.
Колосяться у полі жита.
Там дівчина пшениченьку в'яже,
До села її спів доліта.
Нехай милий той голос почує
І збагне, яких мук їй завдав:
Вона ж ніжно його так любила!
Він… подругу її покохав.
А дівчина все пісню виводить
Про зрадливу, невірну любов.
І живе в її серці надія,
Що коханий повернеться знов!

Лідія Гладченко


ПОДОРОЖ СЕЛОМ


Нас селом веде дорога…
Фарбовані хати.
В кожній хаті серце гріють
Рушники хрещаті.

В біле вишні нарядились,
В зелене - травичка.
Виганя корову з двору
Гарна молодичка.

Пишногруда, ніжнолиця,
Мов вишневий цвіт.
А на призьбі, під вікном,
Спить сіренький кіт.

На смарагдовім лужку
Кізоньки пасуться,
А в курниках увесь рік
Курочки несуться.

На столі - хліб запашний,
І борщ мліє у печі.
Роздає бабуся внукам
Смачні, пишні калачі.

Милувалась я й думки
В минуле вертала:
Яке життя на селі,
Сама теж пізнала.

Уставати треба рано
Й важко працювати…
Тоді й можна щось хороше
В дворі в себе мати!

Я бажаю жіночкам,
Вічним трудівницям,
Щоби мали від корівок
Молока повні дійниці,

Не замулилась ніколи
Достатку криниця.
Й пишно щастя колосилось,
Мов злато-пшениця!

ЛІДІЯ ГЛАДЧЕНКО


Як Санта-Барбара


Ця історія сталася зі мною в моєї тітки, що проживала поблизу міста Борисполя. Я приїхав до неї на зимові канікули. Село це було маленьким, воно й зрозуміло - хто захоче жити біля аеропорту, але село трималося на двох типах людей, що тут були: перший - “Я тут народився, я тут і помру", а другий - дачники. Другого типу було в рази більше. І так склалося, що моя тітка проживала по сусідству з однією дачею, порівняно небідних людей. Перші ночі давалися мені дуже тяжко: літаки весь час шуміли і шуміли, але я не здававсь. І вигадав методику просту, як двері: ходить по будинку поки сон і втома не візьмуть гору.
Так ось ходжу я, ходжу аж тут: в тих дачників горить світло. Але вони ще не приїхали, звісно, дуже хотілося піти подивитися, що там діється, але тут сон на вагу золота, тому я пішов спати.
Наступного дня я прокинувся, допоміг тітці по господарству і вирушив у розвідку. Снігу насипало багато, але мене і “дутики " це не зупинило, тому, як той кіт, я стрибав заметами. Заглядав у вікна, але толку було дуже мало,бо надворі -15 за Цельсієм, а в будинку, судячи з усього, топилося, бо дивився я через скло як через целофан. І я почав обходить подвір'я: сарай, курник - і до теплиці. Коли ж нахиливсь підняти гроші, які випали із кишені,то в цей момент щось як шмальне в найвидніше місце . Я так і побіг. Прибігши до безпечного місця, я вхопився за “поранену" п'яту точку і подумав: “Гарна сіль кам`яна, довго в тазику сидітиму". Коли я розповів цю історію тітці, вона від сміху плакала. І трішки додала інформації. Виявляється я нарвався на Івана Митрофановича, наглядача за дачами.
Через хвилину залунав стукіт - це був Іван Митрофанович, завалившись у дім, він стягував з себе фуфайку і сказав:
- Нарешті влучив у чорта!
- Якого такого чорта? - здивовано запитала тітка.
- Ну, у ваших сусідів біс завівся! - сказав Іван Митрофанович. Тітка кулею полетіла в свою кімнату і зі словами: “Ця свічечка з церкви"? - дала в руки діду Івану, а другу запалила.
- Ну розповідайте, - сказала тітка після “ритуалів".
- Так ось. Іду я, оглядаю будинок. Аж тут біля теплиці - воно, ноги довгі, а тіло, як м'яч, я й смальнув. А воно як (пауза 10 секунд) схопиться за дупу і з криком "Ой-йо-ой" побігло кудись городам.
- Ой, Боженьки,- скрикнула тітка, - і що вбили?
- Мабуть, я солі на святив.
- Діду, окуляри купуйте, - не витримав я, і тут же отримав щигля від тітки.
- Хіба так можна!
- Я то був ! - дивлячись на тітку спідлоба сказав.
Потім ми все роз'яснили і вирішили влаштувати облаву - чортові. Тітка прожогом побігла знов до себе в кімнату і принесла ікону.
- Це тобі на весілля берегла, - сказала мені тітка, - але для такого діла не шкода.
А в мене прегарний настрій і я відповів:
- А там на горищі труна теж мені ?
- Яка труна,- згадуючи, сказала тітка, а потім відповіла,- от ще Петросян.
- Я не Петросян. Українець Притула або Зеленський,- гордо задерши носа сказав я.
- Пішли ! - перервав нас дід Іван.
І так наш загін спецназу вирушив на завдання. Прийшли ми в двір, обходимо з різних боків. І тут біля дверей щось як зашарудить! Я біжу з лопатою і не своїм гласом кричу: "Чорт!!".Тут із-за сараю вибіга тітка з іконою, з-за теплиці летом летить дід Іван з рушницею. Ми спіймали його і потім допитали.
Виявилося, що це не нечиста сила, а турист з Польщі. І по- нашому не розуміє, хвала Богу, що тітка знала польську. Він став жертвою аферистів: напоїли снодійним, обчистили кишені, й без копійки викинули неподалік села, а він прибрів сюди - ось і вся історія.
Гроші на квиток до Польщі збирали всім селом, і через три дні невдаха турист вилетів додому.

Олександр Пикало


ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ


Бережімо хліб, синочку,
І зернину, і скоринку,
Бо паском стягнем сорочку,
Як перейдемо до ринку.

Будуть гроші у кармані,
Їх пожне інфляція,
Але будемо ми драні -
Така декорація.

Лише мафія цвістиме,
Як було й раніше.
А трудящий хрест нестиме:
На той світ скоріше.

Та і там його впіймають
За шию рогаті.
Міцно спину осідлають -
Цим вони й багаті.

Ось таке в трудяги кредо -
Бачим гірку долю.
А щоб жить по-людськи,
Треба дати людям волю.

Волю, щоб була постійна,
На всі часи вічна,
Щоб була конституційна,
А не анархічна.

Щоб народ наш був творець,
А влада без кланів.
Щоб позбутись накінець
Тих жахких майданів.

Нових напишемо пісень,
На повсякчас і нині.
Вітальне скажем: "Добрий день"
І "Слава Україні!"

Іван Кочура
(архівні рядочки з елементами сьогодення)


Подарунки веселенькі- Вам від Славіка ТЕРЕНЬКА


ГОРОХОВА ПАТОЛОГІЯ

ЛОР прийма діда Семена
Й дивну скаргу слуха:
"Лікарю, чому у мене
Горох росте в вухах?"
Медик зі стільця схопився:
"Зараз подивлюся…
Горох й справді розпустився
В Вашім правім вусі!
Мабуть, й ліве непокоїть?
Там він вється наче…
Патології такої
Я зроду не бачив.
Тож признатися, шановний,
Вам щиро посмію:
Чом гороху вуха повні,
Я не розумію!"
А дід також червоніє
І очима блиска:
"Де ж горох той взявсь?
Я ж… сіяв
У вухах редиску!"

Е К С П Е Р Т И З А

Кум рішуче в двір заходить
До дядька Бориса:
"Кидай все! Будем проводить
Зараз експертизу!

Через п'ять хвилин, Борюхо,
За кермо сідаю.
Тож - дихну! А ти понюхай,
Чи спиртне воняє."

Кум - здоровий бугаюка!
Як гора велика.
Мов голоблі, в нього руки,
Мов виварка, - пика.
Ні хвилини не чекає
Ця горила лиса -
Щоки страшно роздуває
Й… хека на Бориса!

Хекнув так, що сполошився
У гнізді лелека
Й дядько Боря поточився…
А кум ще раз хека!

Його кендюх "аромати"
Такі грізні видав,
Що Борис хотів тікати
В клуню до сусіда.

Втім, очунявши поволі,
Він чесно пробуркав:
"З тебе дужче алкоголю
Смердить… тухла тюлька"!


Анекдоти
від Миколи СНІЖКА

В палату к больному зашла медсестра.
-Скажите, у меня есть надежда?
-Нет. Вы не в моем вкусе.

У хирурга.
-Сестра, что у нас сегодня?
-Два легких случая: автокатастрофа, производ-ственная травма, и один тяжелый - муж, отказался мыть посуду.

-Доктор сказал, что у меня врожденные способности к горнолыжному спорту.
-А в чем это выражается?
-Кости быстро срастаються.

-Изя, куда ты поедешь отдыхать в этом году?
-Если Абрам отдаст деньги, то к морю.
-А если не отдаст?
-Тогда к Абраму.

-Я смотрю, вы таки жируете, Сема! Икра на столе…
-Так ведь баклажанная, Фима!
-Так ведь ведро!

В одесской квартире. Сын играет на скрипке, а щенок подвивает ему в такт. Наконец отец не выдерживает: Моня, прекрати это! Ты можешь играть таки то, шо Рекс не знает?

-Моня, шо Вы имеете сказать за Фиму?
-Ой, я Фиму плохо знаю с хорошей стороны!

-Что у Вас, студент?
-Коньяк.
-О… Коньяк - это хорошо!
-Нет. Коньяк - это "отлично"!

-Товаришу солдате! Чим ви займаєтесь?
-Виконую ваш наказ, товаришу майоре!
-Я вам нічого не наказував!
-А я нічого й не роблю!


Моє село


Моє село… Моя маленька батьківщина,
Це там - де народилась я.
Моє село… Немов змальоване з картини,
Тебе любитиму, поки жива.
І хоч я вилечу із батьківського дому,
Але туди я знову повернусь.
І ось знайома річка, рідне поле,
Яке понад усе на світі я люблю.
А твої вулиці і твій веселий люд,
Все рідне і знайоме аж до болю.
І хоч який я на землі залишу слід,
Моє серце назавжди - з тобою.

Діана КОСТЕНКО


"Прости, матусю"


Матусю рідненька, прости,
Що не вміла бути тобі донькою я.
Зараз дуже погано без тебе
Ти була надія моя.
Сонце погасло давно вже для мене
І зорі не сяють вночі.
Матусю, рідненька, я все зрозуміла…
Прости мені, рідна, прости.
Без тебе, рідненька, так тяжко мені,
Так хочу побачити очі твої
І посмішку милу, і ніжні руки,
І хліб той пахучий на нашім столі.
Як я любила борщ твій смачненький,
Пампушки твої, пироги.
Матусю, рідненька, як там на небі?
Чи бачиш ти все на землі?
Чи бачиш ті сльози, що ллю я щоночі?
Так тяжко, матусю, без тебе мені.
Своїх матерів не цурайтесь,
Любов`ю своєю їм доведіть
Важко без них в цьому світі прожити…
Нехай матері всі живуть ще сто літ.

Ніна ТКАЧЕНКО


Жити по-новому?


Вже й революція ніби забута...
Країни історію знов перепишуть.
Новітні з'явилися дати і свята,
А переміни в суспільстві й не дишуть.
В країні постійні реформи, заміни,
І вивіски часто на стінах міняють.
І уряд новий, в керівництві теж зміни.
А у відносинах щось нагнітають.
Іде безкінечна війна з „хабарями",
Корупцію теж ніби скрізь виявляють.
Штрафують, затримують, б'ються лобами,
А потім на волю їх знов відпускають.
Ті люди при владі, що звикли хапати,
Вони не бояться судів та законів.
Раніше гребли й не ховають лопати
І зараз, немає для них перепонів.
Лікарні, садочки, училища, школи,
А потім у вузах навчання й робота.
Корупцію в них ми не знищим ніколи.
Потрібно з нуля нам усе починати.
Щоб народити - в лікарні „знайомі",
Щоб у садочок - із верху дзвіночок,
А як у школу - то місць вже немає,
А в інститут - просто так “пролітаєм".
Щоб взяти кредит - ми чекаємо дозвіл.
А довідки ці десять днів нам друкують.
І замкнуте коло - в усіх установах,
Якщо ти ніхто - то тебе й не почують.
Хай навіть ти матір багатодітна,
Чи інвалід, чи з АТО повернувся,
А в кабінетах - ті самі обличчя,
І байдуже їм, хто і чому звернувся.
Бо без знайомих, дзвіночка чи грошей,
Твої всі проблеми для них - порожнеча.
Вони лиш для себе працюють хороші
І байдуже їм, що десь плаче малеча.
Два роки живемо ми вже по-новому.
Новий президент зміни нам обіцяє.
А потяг стоїть на шляху запасному -
І руху його не було і не має.

Людмила ВАСИЛЬЧЕНКО


Чому цей світ такий жорстокий?


Чому цей світ такий жорстокий?
Чому минають ці літа?
Чому всі люди так втікають
Від сьогоденного життя?!
Чому трава така зелена?
А ким були ми всі колись?
Чому цей птах розправив крила
Й спішить спуститися униз?
Птахи - це люди в нашім світі,
Їх руки - зламане крило,
Їх мрії - зламані надії,
Вже кимсь забуті так давно.
Живіть, кохайтесь і цінуйте
Життя - воно у нас одне.
Із часом в ногу ви крокуйте!
Цінуйте світ та все живе!

Лілія КУШНІР


Ще сонце умивається в росі


Ще сонце умивається в росі
І вітер день цілує спозаранку,
Село моє пахтить у лепесі
І клечання висить на кожнім ганку.
Обновки дістають із сундуків,
Плетуть вінки з яскравих диво-квітів.
Це свято в нас живе із правіків
І жити буде, доки сонце світить.
В нас двері на гостину всім відкриті,
До столу тут запрошують усіх.
І келихи по вінця тут налиті,
А для людей, як завжди - хліб і сіль.
Бо хліб і сіль - це символ щастя й миру.
Це нашого народу оберіг.
Нехай дає він кожному з нас силу,
А Бог щоб Україну нам зберіг

Світлана ШУЛЬГА


Лечу думками в край донецький


Гуси, гуси-гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть мене до тата,
Де тривожно даль гримить…
…А мені ніяк не спиться,
У грудях весь час тривога,
Все частіше, мій коханий,
Я звертаюся до Бога.
Коли б ти знав, як же болить
Ота твоя нестримна вдача,
Коли несе тебе у бій
Палка любов і кров гаряча
До мене, до наших дітей,
І України вольну волю.
От зупинити б цю війну,
Що, мов стріла, летить у мою долю.
Людей калічить, залиша сиріт,
Ущент руйнує дах над головою,
Шрамами ранить тіло, а матусь,
Мов інієм, вкриває сивиною.
А за вікном колючий вітер завиває,
Холодні зорі проглядають з висоти.
А я лечу думками в край донецький:
Коханий, милий, рідний - як там ти?!
Хай збереже тебе моя любов і віра,
Бо я тебе так віддано кохаю!
У щасті хочу жити із тобою, любий,
Щоночі Бога милосердного благаю…
Минає ніч тривожна і сумна.
І ранок голубий уже в віконце стука.
Щебече знов в кімнаті дітвора.
І вдень стиха моя душевна мука.

Любов НОВАК


Наш менталітет


Якщо хочеш оцінити
Наше нинішнє життя,
Радим "телика" включити -
Там побачиш все буття.
В основному там реклами
Та не наші-закордонні.
Тут і діти, тут і мами,
Дяді й тьоті безпардонні.
І котам в них, і собакам
Життя добре, не горюють.
В нас життя - як тим бурлакам,
Лише кожен день рахують.
"Нас мільйони ще лишились!
Кум гукає через тин, -
А що в дурні всі пошились,
Не сумуй, ти не один!"!
Працюй собі аж до поту,
Про зарплату забувай,
Щоб не втратити роботу,
Владу нашу вихваляй.
Влада ж наша взяла моду
Скрізь пороги оббивать,
В борг просити для народу,
Одним словом - старцювать.
Скільки ще так будем жити
Достовірно ми не знаєм.
Та й навіщо тут хитрити -
Маєм те, що уже маєм.
Ми такі тупі й забиті
(Це від Бога, не секрет) -
За своє ще й будем биті.
Такий наш менталітет.

Іван КОЧУРА


Любов земна!


Любов земна! Скільки добра в цім слові!
Як добре чути бажане тепло!..
Віддать готова я для почуття святого
Усю себе, до краю самого!
Любов земна! Ти казка не придумана!
Пережила віки в серцях людських,
Не зрадила нікого, не зганьбила,
Тулилася вустами вуст святих!
Любов земна, ти гроно калинове,
З гірчинкою, премудра і одна.
З любові люди родяться у муках,
Любов земна, в усьому ти права!
Любов земна, чому ж тебе не цінять,
Таку любов земну, красиву і святу?
І топчуть і сміються над тобою,
З твоїх чуттів, цілунків чистоту.
Чому, питаю, так, свята любове?
Чому згасає золото зірок?
Чому із неба небо падає і гине?
Чому, любове, кінчається твій строк?..

Валентина ДЕРКАЧ


Матусі


Моя матусю молоденька, моя голубко дорогенька,
Посміхнися і радій, наче сонечко у вікні,
Наче зірочка у небі посміхайся, моя нене!
Я люблю тебе, матусю,і до тебе притулюся,
Привітаю радо з святом, подарую гарні квіти,
Поцілую тебе ніжно, мою неню, - любу, рідну.


Подих весни


Сьогодні опівночі настане весна
І вітер зими попрощається з нами,
З очей упаде пелена і стіна,
І сонце веселе засяє над нами.
Ми зранку удвох заваримо чаю,
Сядемо разом, як і раніше.
І ось-ось щось станеться,я знаю -
Ти принесеш мені найпростіший букет казок.
Подаруєш мені його на свято -
Такий ніжний і щирий, мов серце весни.
Але все одно, я таки знаю -
Той чай присвячений тобі і мені.
Я не хочу той чай розділяти з війною.
Я не хочу молитись за тебе у сні.
Я хочу зустріти цю весну з тобою,
Щоб щастя і радість були на землі!

Анастасія Близнюк


УКЛІН ХЛІБОРОБОВІ


В долоні брав кожну зернину,
Голубив ніжно, мов дитя,
Уклав, як у пухку перину,
В земельку рідну все життя.
“Квітують” короваї на столі -
Духмяні, золотисті, пишні -
Людське творіння, дар землі,
І просто хліб, освячений Всевишнім.
Від лиха, негараздів, всяких бід,
В круговерті життєвих перемін
Правічно хлібороб рятує світ -
Йому довічна слава і низький уклін.

Олександр ЗАЇКА


Я хочу жити в Україні


Я хочу, жити в Україні
Багатій, сильній і єдиній,
З добробутом у кожній днині.
Я хочу жити в Україні!
Щоб люди просто йшли і посміхались
Своїм думкам, зустрічним, дітлахам.
Щоб у родині кожній все вдавалось,
Зростали діти у щасливих мам.
Всі лають бідність, негаразди, владу,
Чекають допомог з усіх країн.
Ми ж можемо й самі собі дать раду,
Піднять свою країну із руїн.
Сама до нас не прибіжить Європа
(По географії ми у Європі й так),
Нам треба вдома навести Європу,
Зібрати силу й волю у кулак.

Людмила РЕВЕКА


ПОЕЗДА УХОДЯТ В ДАЛЬ


Не написала мне с дороги
Хотя-бы пару тёплых слов,
А поезда уходят в дали
По расписанью, без цветов.
Они приходят и отходят
У им известные края
Уходят в дали голубые,
Где затерялась мысль моя.
Один стою я на перроне,
В раздумье, как мне дальше жить
Всё потерять, но кто поможет
Свою любимою забыть?
Ты почему молчишь, родная?
Чем мог обидеть я тебя?
А я любил, я тебе верил,
А ты оставила меня.
И сколько есть в дороге станций,
И на какой сошла она?
Сошла с вещами и осталась
На некий срок, иль навсегда.
Один остался на перроне,
А рядом грусть стоит со мной,
Она задумчива, печальна
И шепчет мне, - “А я с тобой”.
Вдвоём остались на перроне
Я с нежной грустью навсегда.
И с осенью в душе багряной
Мне не расстаться никогда

Тарас ГУЗИК


"Возвращение"


Как положено сыну, через сотни дорог
Еду новь в Украину, где родимый порог.
Все теперь по-другому - это явь, а не сон:
Даже к отчему дому еду через кордон.
Еду чтоб поклониться заповедным местам,
Еду, чтоб повиниться, в чем - не знаю и сам.
И опять, как когда-то, путь мой в детство пролёг
Через мостик горбатый и вишнёвый садок.
Беспризорные травы поднялись в полный рост,
Тут ни "левых", ни "правых" - просто сельский погост.
Опускаюсь устало у могилы отца…
Возвращаюсь к началу, чтобы быть до конца.

Вадим СВИРИДЕНКО


Розмова з сином


У вербовій колисці я тебе колихала, синочку,
А купала в любистку і нагідках,
Вишивала тобі найгарнішу у світі сорочку,
І щасливої долі просила в своїх колискових піснях.
Я водила тебе по шовкових зарошених травах.
Солов`ями у травні співала красуня-весна.
Як багато років накувала для тебе зозуля!
…Та буває і так, що, мабуть, помилилась вона.
Загриміла війна! Загриміла страшними громами,
Докотилось те лихо і в наш, чебрецями заквітчаний край.
На криваву війну я тебе проводжала, синочку,
Ти обняв мене й ніжно і тихо сказав: "Ти чекай…"
Я чекала тебе, виглядала у кожне віконце.
Я писала тобі невідправлені й досі листи.
Всіх святих я просила, щоб ти мені, сину, приснився,
Й починала тихенько з тобою розмову вести.
Журавлиним ключем у весняному синьому небі
Пролетиш ти, синочку, над нашим вишневим садком…
Я впізнаю тебе, я відчую тебе своїм серцем,
Помахай мені, рідний, своїм журавлиним крилом.
Хай святиться ім`я, хай святиться віднині й навіки
Світла пам`ять про тих, хто до нас не вернувся з війни.
Ні, немає забутих імен! І нема невідомих солдатів!
Бо чиїсь вони діти - чиїсь вони дочки й сини!

Надія ОРЖЕХОВСЬКА


До України


Скажу тобі, Україно, скажу, як дитина твоя,
Що гордий я буть твоїм сином з блакитно-жовтим ім`ям!
Я не віддам і клаптик суші, бо це земля дідів моїх.
Якщо в когось мерзенні душі - нечистий хай пригріє їх:
Людей, що правдою й брехнею мільйонів долі продали.
І жаль, що тій, котра суддею, давно вже очі відняли.
Нехай Феміда на цім світі сліпа, мов курка у пітьмі,
Та нас таки розсудять діти. І прийде літо по зимі!

Ярослав АРТЕМЕНКО


Надія


Ти наче той літак у гордім злеті,
Що стрімко набирає висоту.
Вклоняється тобі уся планета,
Шануючи незламну правоту.
Ти наче вітер, що лама основи
Будівлі, що вже наскрізь прогнила,
А своїм гострим і палючим словом
Брехню скосила і перемогла.
Ловила спрагло вітровійні гами
І подих життєдайного тепла.
На рідну землю босими ногами
Ти стала й легко, швидко так пішла.
В кофтині білій із гербом держави,
Якій на вірність ти заприсягла,
Не прагнучи ні почестей, ні слави
Своє життя за неї б віддала.
Ти - воїн, але прагнеш миру,
Бо ти, крім всього, іще й жінка є.
Дай, Бог, по полю злітнім пройти щиро,
Яке перед тобою постає.
Ти - лідер, ти - кумир, ти - героїня.
І заздрять вже тобі чоловіки.
Ніколи не поставить на коліна
Державу, де живуть такі жінки.

Таїсія АРТЮШЕНКО


Барви Хорольщини


Хорольщина талантами багата,
Бо кожен житель - самоцвіт - талант!
Хай радістю повниться кожна хата,
Що не людина - то вже діамант!
Пісня лунає всюди і навічно,
Бо пісня - то це Божа Благодать.
Донцова зробить вишивку правічну -
Словами вже не можна передать.
Баскії коні тут гарцюють вправно,
І юні козаки, неначе сталь,
Майбутнє України зріє славно,
А задля цього нічого не жаль.
Учасники і гості щирі й милі
До нас на свято дуже вже спішать:
Семенівка, Лубни, Полтава й Київ,
Та й з-за кордону скоро прилетять.
Любі хорольці! Хочу побажати
Вам миру, злагоди, духовних ще скарбів.
Хай береже від зла вас Божа Мати,
А щастя плине хай з усіх боків.

Микола КАЛІНІЧЕНКО


Україні


Залита кров`ю своїх синів,
Що прагнули життя на волі,
Омріяна серцями кобзарів,
Що на шляхах твоїх шукали долі,
Ти на світанку встала із руїн,
Омилася дівочими сльозами.
О, найвеличніша з усіх країн,
Засяй зорею над всіма світами!
"Окраїною" названа не та,
Бо на дніпровських схилах Русь з`явилась.
Ми перші, по апостольських стопах
Нікому, окрім Бога, не корились.
І прикро, що молодшою сестрою
Назвали ту, що старшою була.
Але іще спроможні ми з тобою
Зробити все, щоб правда ожила.
Бо ж недарма боролись, як могли,
За нашу незалежність і свободу
Герої, які в славі полягли
За вічність непоборного народу.

Ольга ТКАЧЕНКО


Боже, нам допоможи


Україна, рідна мати! Схаменись і подивись -
Над тобою чорні хмари на півсвіту піднялись.
Ти вродлива і красива, все в достатку в тебе є,
І найкращі чорноземи, й вода чиста ключом б`є.
То що ж сталося з тобою? Перестала ти співать,
В наш край ворогів пустила, стали землі продавать.
Наші дітки як страждають! Тяжко їм в країні жить,
Покидають татка й неньку, і не знають що робить.
Хто керує у цім світі? Боже! Нам допоможи.
Просим ми тебе щоденно, ворогів всіх накажи.
Щоб земля була спокійна, ясне сонечко завжди,
Все живе на цій планеті не знало горя та біди.
Всі чекають цього дня, коли ж прийде він до нас?
Щоб забути всі страждання і зустріти мирний час.
Все живе на цій планеті буде жити у віках.
Ми з Тобою, рідний Батьку! І життя в Твоїх руках.

Анатолій ТОЛМАЧОВ


Приїдь, синочку…


Чи виріс так, чи хата похилилась,
Що стріха достає його плеча…
Сумні над ставом верби похилились,
А мати виглядає орача.
Вона давно чекає його з міста.
-Приїдь! - казала, - в теплі місяці,
Я, як колись, вчиню у діжі тісто
І напечу рум`яних буханців.
Приїдь, синочку, - ми город посадим,
І, може, тин полагодиш мені,
Бо я сама не дам усьому ладу,
Та й дні мої чомусь такі сумні…
Приїдь, синочку, - вже отаву косять,
І тепле літо ось уже мине
Ранкова прохолода вруна росить,
І серце через болі не засне.
Приїдь, синочку, - картоплі копають,
Пожовклим листям осінь гомонить…
Приїдь, дитино, я тебе чекаю -
Спитай, що я роблю і що болить!
Приїдь, синочку, - скоро вже зима,
А я дровець на зиму не надбала,
І хата щось холодна і німа,
Повітка валиться, про це тобі писала…
Приїдь, синочку, - віхоли гудуть,
Не дуже тепло вдома. Я хворію,
Сусіди в постіль воду подають,
То, може, ти приїдеш в цю неділю?!
Приїдь, дитино, - бо, мабуть, весна
Прийде, та вже без мене, рідний…
Тебе нема… чогось тебе нема…
Чи, може, тебе хтось не відпускає?..
А ти скажи, що мама тебе жде,
Одна в селі, старенька, проживає.
Надворі темно, віхола мете…
А я тебе, синочку, виглядаю!..
…Я їду, мамо, чуєш - я вже їду!!!
Я зрозумів життя земного мить!
Метуть сніги… Твого шукаю сліду…
Ой, мамо рідна, як без тебе жить…

Ольга ДОБРОВА


Журавлі під Рокитами


Верби Рокиток понад бережками
Виступають з вранішньої мгли…
Це десь тут лихої тої днини
Предки мого роду полягли.
Прощаючись, над рідними полями
Вони звершили свій політ,
Під зорями і журавлями
В моїй душі лишивши слід.
Їх не спинити, не зв`язати,
Вони, мов з криці і з вогню, -
Летять по небу душі предків.
Летять - втіляючись в мою…
Я мовчу. Я зажурено думаю,
До очей я долоні кладу.
Мої думи наповнені тугою -
Це ж мій рід десь упав тут в гряду.

Володимир СТОВБИР


"Боже, Україну збережи!"


Як тяжко, мій друже, й нестерпно болить,
Мов рана на серці… Вже сили нема…
Невже, не дай, Боже, настане та мить -
Проснеться в неволі країна моя?!
Щоб дружно всі люди на світі жили,
Нема нам чого воювати!
Хіба кому мало своєї землі,
Що треба у брата її забирати?
Я Бога проситиму: "Зло накажи,
Молитимусь вдень і вночі,
Єдину країну мою збережи,
Не дай потонути в пітьмі!"

Людмила ЗАЄЦЬ


САМ - СОБІ


Колискові пісні колись мама співала,
Особливі і ніжні слова добирала.
Чоловіком достойним мене бачить хотіла.
Учила, як бути людиною діла.
Ретельно зозулі роки рахували,
А ювілейні із них у сім'ї відзначали.

І ось непомітно літа промайнули.
Вік мій наблизився до риски "минулий".
Аналіз життєвий робить я не буду,
Нехай вже оцінку дадуть мені люди.

По правді завжди я жити старався,
Енергію серця розтрачать не боявся.
Та життєва смуга і чорна буває!
Рано чи пізно, а душа світлом співає.
Отже, сам собі розраду працею даю,
Вірю в Бога, вірю в Небо, вірю в доленьку свою.

Іван Кочура


ПРО ТЕБЕ, РІДНА


Клопітлива, працьовита, старанна, додільна,
Обачлива і кмітлива, і в руках мобільна.
Чистоту підтримує у хаті й надворі,
Усі закутки обстежить в сараї, в коморі.
Ранками - кухонні справи, з плитою воркує,
Адже треба зварить страви, вона всіх харчує.

Грядка в неї на контролі, завжди в ідеалі,
А не віриш - зайди в гості до бабусі Галі.
Нагодує гаряченьким, про життя спитає,
На біду пораду дасть і вона зникає.
А вже дітей і онуків леліє, кохає!

Гарна ти у нас матуся, бабуся, дружина,
Років ще прожить багато бажає родина!

Іван Кочура


Ніжна і світла, наче білосніжна ромашечка


У Хоролі живе одинадцятирічна дівчинка Аня Доценко. Вона ще зовсім юна, а доля вже встигла випробувати цю незвичайну, сильну духом, щиру , світлу дитину на міцність. У шість рочків стала інвалідом, перенісши складну операцію. Хвороба стала вироком на все життя. Відтоді найближчі, мама та бабуся, не втомлюються боротися за повноцінне життя дитини.
На перший погляд, Аня - тендітна дівчинка, проте через кілька хвилин спілкування розумієш: перед тобою сильна та вольова особистість. І мимоволі у пам'яті спливають рядки, котрі характеризують відому українську поетесу Лесю Українку, а як вони перегукуються із юною героїнею нашої розповіді. "Уявіть собі картину пізньої осені… Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу - передвісника зимових хуртовин…А якщо й думи схожі на ті важкі осінні хмари, то на душі стає зовсім тоскно.
Тендітна дівчина з небесною блакиттю в очах. Вічна легенда. Доля не слала їй пуховиків під боки, бо все її життя - то тривала й виснажлива війна з хворобою. Та хто сказав, що тільки в здоровому тілі здоровий дух?! Юнка переконує нас в протилежному, кожною своєю поезією утверджує непереможність духу сильної особистості. Вона не боїться смерті, вона сміливо стає проти бурі, щоб помірятися з нею силами, - і перемагає. Вона називала своє життя "темною ніччю", свої думи - "хмарами осінніми", свій шлях - дорогою на "гору круту крем'яную", куди підіймалася, несучи "камінь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночі", яскравою квіткою, яка "на вбогім сумнім перелозі" розцвіла в лютий мороз; зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. "Сміялася крізь сльози" і "серед лиха співала пісні", бо твердо була переконана в тому, що "ніяка туга краси перемагати не повинна". Це був девіз її життя, і добре було б, якби він став дороговказом для кожної людини. Вона кликала "без надії сподіватись" і вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть - "і настане ще й для мене весела весна." Вона змалку знала собі ціну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула праці без відпочинку, знаючи, що "людині боротьба і праця милі". Не приймала ні від кого співчуття, ненавиділа почуття жалості, гордо проголошувала: " Хто вам сказав, що я слабка. Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука? Чи пісня й думка кволі?"
Її пісня, її думка вийшли в люди, щоб своїм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освітлювати нації шлях до верховин духовності й краси".
Ось так і наша хорольчаночка Анечка з усіх сил прагне вистояти і самоствердитися у непростому сьогоденні. Згинатися чи відступати - не в її характері.
Вона безмежно любить квіти, особливо білосніжні ромашки, і, попри фізичну витривалість та неабияку силу духу, є такою ж ніжною і світлою. Так само, як і ця тендітна квітка, якій непросто протистояти поривам вітру і дощу.
Дівчинка зовсім не викликає відчуття жалю, адже завжди усміхається та живе повноцінними днями, роками, має багато люблячих друзів. Проте вона грає зовсім не в дівчачі ігри. І це не просто забавка.
Анна Доценко, учениця 5 класу Хорольського навчально-виховного комплексу - дівчинка з великим серцем. Вона особлива дитина - милосердна, співчутлива, турботлива, тому й виявила бажання допомогти українським бійцям: разом із бабусею збирала кошти, теплі речі, а також своїми маленькими рученятками сплела не один десяток оберегів, заряджених дитячою любов'ю і вдячністю, які було відправлено на фронт. Таких приємних моментів у зоні АТО завжди чекають із нетерпінням. І кожну дитячу річ, малюночок вже усміхнені бійці трепетно кладуть в кишеню напроти серця (як оберіг від ворожої кулі), або чіпляють під броню чи усередину бойових машин, а то й разом з іконами вішають на стінках наметів.
- Тепер в нас є свій Янгол-охоронець, - промовив командир підрозділу, тримаючи в руках оберіг від Ані і віршик:
Я вклоняюся Вам низько, солдати.
І за Вас щиро Бога молю,
Повертайтесь живими додому,
На квітуючу землю свою.
Хай Господь береже Вас, солдати,
Від ворожої кулі в бою,
Від навальних атак супостата,
Що грабують країну мою.
Ми чекаєм Вас, рідненькі, додому -
Наших тат, дідусів і сестер,
Ми чекаємо Вас, дорогенькі,
На калиновій нашій землі.
- Він берегтиме наших бійців тут, на передовому рубежі. Дякуємо тобі, маленька наша, рости велика і щаслива!
Нещодавно Аня одержала подяку від командування загону спецоперацій на чолі з капітан-лейтенантом С.О. Кузовковим, який висловив щирі слова вдячності п'ятикласниці за ті обереги, що рятують життя наших солдат, зігрівають їх душі, додають сили та наснаги. У школі пишаються ученицею, її оптимізмом, великою вірою в Україну.
- У перші ж дні, коли наша держава поділилася на "фронт" і "тил", Аня долучилася до волонтерської діяльності, - розповідає мама Таїса Олександрівна Доценко. - Донька занадто близько приймає до серденька, новини, різні передачі про АТО. Безмежно радіє гарним звісткам, сумує і навіть, плаче, коли чує погані. Вона понад усе прагне, щоб і її хоч малесенька часточка участі наблизила такий жаданий для усих мир. Як би Ви тільки бачили, як Анічка раділа поверненню Надії Савченко на Батьківщину - це була невимовна радість зі сльозами на оченятах. Емоції вкотре переповнювали її добре сердечко. Коли отримала подяку від командування і державний національний прапор, підписаний бійцями 43 батальйону територіальної оборони Збройних Сил України Аня і спала з ним, довго не розлучаючись. Її тато Олександр Дмитрович також виконує свій священний обов`язок у зоні антитерористичної операції. Донька захоплюється його мужністю і вважає прикладом для наслідування.
Усе, що пов'язане з її душевними переживаннями, виливається у віршовані рядки, які надихають, додають сил, заряджають вірою у перемогу добра над злом. А спонукала, викликала душевне піднесення писати її перша учителька, якщо можна так назвати товариш і порадник у житті, Н.Г. Стовба.
Перша вчителька моя, лагідна й привітна,
Я завжди її чекаю, щоби вчити віршики.
В неї очі голубі,
Посмішка весела,
Гарно з нею школярам,
На уроках, і перервах.
Під час індивідуальних занять вони часто бесідували на різні теми. "Аня дуже старанна і наполеглива учениця, багато читає має різностороннє коло інтересів, співає, гарно декламує віршики. Дівчинка оточена турботою і любов'ю. Я дуже поважаю цю родину. Наскільки це сильні духом люди, оптимістично налаштовані, трудолюбиві. Такою у сім`ї підростає і дитина".
Багато уваги приділяють всебічному розвитку дівчинки мама Таїса Олександрівна та бабуся Раїса Миколаївна. Всі можливості використовують аби дівчинка не почувалася обділеною через слабке здоров'я . Кожне їх слово, мудрі поради і добрі діла - це книга життя, з якою дівчинка вирушає в дорогу .
Скільки сил віддали вони, коли поряд з першою вчителькою намагалися навчати писати і читати, тримаючи маленькі рученята в своїй натрудженій руці. З бабусею разом вивчають віршики. Дівчинка слухає аудіо записи різних книг, підручників, бо має слабкий зір.
Мамі і бабусі й тепер, напевно, багато доводиться працювати заради дівчинки її майбутнього. Адже мама готова пожертвувати всім, аби її доньці було добре. Мамині руки! Вони ніколи не знають відпочинку, завжди знаходять роботу.
Матусенько моя, рідненька,
Щебетлива ластівка,
Весна моя солов'їна,
Життя мого часточка.
Ми з тобою на конячках
Будемо кататись,
В нашій річці у Вишняках
Будемо купатись.
Пиріжечків напечем,
Зваримо компоту,
Грибів в лісі назбираєм.
Дякую, дорогенька, тобі за турботу!
Так лагідно мамину любов, всі її турботи описує дівчинка в авторському вірші. Мамине піклування варте не лише такого маленького вияву уваги до неї...
Аня дуже любить тваринок і завжди вони прекрасно ладять між собою. Адже в якийсь момент дівчинка розуміє , що феї і принцеси - це придумані герої , а собачку, кішечку можна помацати і пограти з ними по- справжньому. Крім того, можливість поговорити і пограти з улюбленцем просто необхідна тоді, коли на відміну від іграшки, тварина, бігає, стрибає, відчуває. А ще дівчинка обожнює коней та верхову їзду. Хто ж їх не любить та мабуть той, хто їх не бачив. У Хоролі є люди, які займаються іпотерапією. Аня разом з мамою відвідують кінно-спортивну секцію. Коні - дивовижні тварини. Дівчинка чудово їздить верхи і добре ладить зі скакуном. Вона брала участь у різних районних заходах верхом на коняці.
В мене пташка попугайчик,
Кличуть його Річі.
Теж я маю черепашку,
Що плава у водичці.
Жужа - песик теж слухняний,
Грається зі мною,
Буца м'ячик і "співає"
Разом з телефоном.
Я люблю своїх тваринок
Річі , Жужу, Пашку.
Кожен день я їм дарую
Увагу та ласку.
Про що мріють наші діти? Про кращу в світі ляльку, про велосипед, що мчить, наче вітер, про те, щоб посміхалися мама і тато, щоб добрий чарівник виконував усі бажання. Найзаповітнішою мрією Ані Доценко є мир. Аня вірить у своє майбутнє, дівчинка впевнена, що все буде гаразд і у неї, у її рідних, і в державі. Вона сильна і вона це знає…
В лісі проліски синенькі додолу схилились.
Своїй весні солов'їній щедро поклонились.
Радо сонечко стрічають й листячко зелене,
Спів струмочка весняного,
Що лине до мене.
Я милуюсь цим струмочком,
Його срібним співом,
І весняним вітерцем,
І пташиним співом...


“Березовий сон”


Розійшлася селом, як туман долиною, сумна звістка: вмерла баба Сонька. Знайшли на внуковому подвір'ї замерзлою…
До Софії Григорівни у селі ставились двояко - одні з глибою пошаною, адже була доброю, чесною, щирою, роботящою; інші з докором, що не зуміла на путь істинний наставити ні доньку свою Таньку (царство небесне), ні внука Валерку.
…У своїй великій родині Софійка була третьою дитиною. Старші - два брати, молодші - три сестри. З самого малечку привчена до роботи, вона була у своєї матері правою і лівою рукою. Коли батьків не стало, то саме до неї, як наймудрішої в сім'ї, звертались і брати, і сестри. Всіх поодружувала, кожному допомагала, чим могла. А своєї нікчемної долі за життєвими клопотами мовби й не помічала. У колгоспі була ланковою, двом сестрам у ланці частенько підсобляла, бо була дуже метка і вправна, а коли в тих пішли дітки, то ще більше старалася полегшити їх труд. Наймолодшу сестру Лізу вирядила в місто, підтримувала харчами та копійкою…
Лише під сорок років трапився Софії розвідний Петро, на кілька років молодший, але непримітний, тихий, простодушний… Спочатку зрідка заходив, потім візити почастішали - то клямку приб'є, то тин полатає, то грядку скопає… Незчулась жінка, як і в її серці розцвіла пізня квітка кохання.
У Петра з першою, набагато молодшою від нього, жінкою було двоє дрібних діток. Софія щораз делікатно нагадувала йому про це - приготувавши сину і доньці чоловіка гостинчики, виряджала його провідати дітей. Невдовзі Дмитрик з Маринкою під Софіїним двором весь спориш стоптували. Бо ж тітка Сонька то скибку маслом або смальцем намаже та винесе так званим пасинкам, то на кисіль запросить, а то й смачними пиріжечками пригостить.
А якось прийшла з поля пізненько, вони ж, двійко, на лавочці під тином вже й дрімають.
- А чому ж це ви, дітоньки, додому не йдете? Там мати, мабуть, з ніг збилася, шукаючи вас…
- Ніхто нас не шукає, тьотю Соню, - першим обізвався Димко, - у мами новий жених дядько Колька, він нас б'є. А сьогодні сказав: "Ік чортовій матері - до батька! Я вас годувати не буду!".
У селі всі знали розгульну Гальчину (першої дружини Петра) натуру, але як воно так, щоб за рідними дітьми не заступилася та проти ночі відпустила їх невідомо куди…
- А що ж мама дядьку Миколі за його погрози? - запитала Софія.
- А мама казе, - обізвалась Маринка, - со ми на батька похозі…
Аж занудило під серцем у жінки від тих слів… Якраз були жнива, Петро вніч працював помічником комбайнера, порадитись з ним Софія не могла.
- Ну що ж, - мовила до дітей, - вранці прийде батько та й будемо говорити, а зараз вечеряймо і лягаймо, бо мені підніматись ранесенько.
За півгодини хлопчик і дівчинка солодко спали, кумедно сопіли своїми дитячими носиками.
Софію ж сон покинув у цю ніч, все ждала, що ось Галина затарабанить у вікна, налякає ті щасливі сни… Сама ж в якійсь мірі тихо заздрила розпутній Гальці, що послав їй Бог ось таке щастя - бути матір'ю цих миловидих, добрих душами, як у їхнього батька, дітей. Серцем жалкувала, що не дарує Всевишній їй цього високого щастя - ось уже півтора року Петро з нею, а звістки про щасливого лелеку ні тіло, ні душа й досі не відчули…
Коли Петро на другий день відвів дітей до матері - та, мов відрубала, що чекає на дитину від нового чоловіка, а "своїх пуцьвірінків хай Петро забирає і доводить до толку сам". Не знав чоловік, як йому із такою ось звісткою та таким "приданим" переступити поріг коханої, адже прийшов жити в чужу хату лише з доброю душею за вбогим одягом…
Софія ж у цей день теж мала новину для Петра - певно, недарма її нудило… Однак з радістю сказала:
- Галина в одному не помилилася - дітки дуже на тебе схожі, а я тебе люблю, тож і їх любитиму. Через півроку Галина народила дівчинку. Софія відправила Дмитрика з Маринкою провідати маленьку Іринку. Діти, повернувшись з гостин у матері та сестрички повідомили, що "дядько Колька вже у мами не живе, живе якийсь дядько Стьопка"…
Невдовзі Бог послав і Софії донечку. Назвали Тетянкою. У сім'ї душі не чаяли в цій дитині - ні на мить не залишали дівчинку без уваги.
І коли діти Петра ставились до Софії з великою повагою та вдячністю (бо так учив батько), то Тетяна ще змалечку дозволяла собі "виматувати душу" з усіх, а найбільше - з матері.
Перша дружина Петра "назбирала" собі ще аж четвірко дітлахів від "заїжджих молодців", з яких жоден коло неї так і не утримався. Ті діти "круженяли" попід двором, у котрому мешкали їхні старші брат та сестра по матері. І завидно було постійно напівголодній дітворі, що живуть їхні рідні у такій доглянутій садибі, добротному будинку. Бо ж на їхньому подвір'ї (як, до речі, і в хаті) - вічний смітник…
Ось чорночубого Дмитра вже й служити вирядили. Зробили випровадини з духовою музикою. Яснооку Марину вподобав новоприбулий молодий зоотехнік, який, до речі, невдовзі одружившись з дівчиною, допоміг і їй вивчитись у ветеринарному технікумі. Отримали молодята житло в місцевому господарстві та й зажили дружно і щасливо… Дмитро після армії вступив до міліцейської школи. Свою долю знайшов у місті.
А Тетяна… То було, як у народі кажуть, - "в сім'ї не без виродка"! Ще й школи не закінчила, а вже почала фліртувати з молодими чоловіками. Недобрий поголос пішов селом про непристойну поведінку розбалуваної в сім'ї дівчини.
- Таке, - мовили люди, - мовби з Гальчиного насіння Соньчина дівка вродилась…
І Петрові та поведінка улюбленої доньки ой як не подобалась, аж хворіти бідний почав...
Тетяна, з горем пополам закінчивши школу, скомандувала їхати до тітки Лізи в місто. Наймолодша сестра Софії проживала в невеличкій квартирі, чоловік - інвалід, двоє дітей - студенти. Але з погляду на те, що, дякуючи підтримці Софії, вона "зачепилась за міське життя", Ліза забирає з села свою племінницю і намагається прилаштувати її на взуттєву фабрику, де працювала сама.
Зовсім недовго слухала Тетяна тітчиних порад - знайшла собі підходящу компанію і "зажила веселим життям". Ліза з цією бідою примчала в село, але розповісти про Тетянин "вибір" так і не наважилась - Петро був на смертельному ложі. Саркому лікарі признали. Згорів за кілька тижнів.
Тітка Ліза, відшукавши племінницю, ледь умовила її, щоб та поїхала з батьком попрощалась…
Залишилась для Софії серед двору одна втіха - розкішна білокора береза, яку Петро приніс малесеньким однорічним деревцем з лісу, коли вони почали жити разом. Садили деревце вдвох. Ніколи не точили з нього соку.
І ось Петра нема, а стрункий, міцний стовбур з незрівнянною височенною кроною, мовби пам'ятник невтомному господарю цього затишного двору, і Софіїній пізній любові, яка її в житті і обігріла, і втішила, і ощасливила…
Ось уже й березень… А Петро відійшов у вічність вересневої пори. Півроку немає поруч з Софією дорогої людини. Півроку не показується в село і Тетяна. Одиноко жінці у своїй господі, незатишно. Часом, правда, бувало Маринка заскочить, пощебече, повтішає та й спішить у своїх справах, до діточок, на роботу…
Якось Софія вийшла вранці, притулилась до своєї білокорої подружки, а з надламаних зимовими вітрами гілочок так і сиплються градом "березові сльози"… Рипнула хвіртка - у двір зайшла Тетяна. Змарніла, волосся, вифарбуване у рудий колір, робило її на років десять старшою.
- Донечко, моя голубко! - зойкнула вистраждана мати, бо ж півроку від доньки не було ні слуху, ні духу. Кинулась обіймати і враз остовпіла - Тетяна вже була великим терміном вагітна.
Так і залишилась дочка в матері аж до пологів. Народився хлопчик. Назвали Валерієм. Мати не дуже й допитується дочки, хто ж батько дитини - якщо не їде, не шукає її Тетяну, значить не вартий і сина бачити…
Ледь три місяці виповнилось маленькому Валерику, як Тетяна знову почала марити містом.
- Ти, мамо, вже пенсіонерка, то й сам Бог велів з онуком няньчитись. У мене молока однак нема, краще поїду, зароблю якусь копійку, щоб моє дитя ні в чому не нуждалось.
Софія не стала перечити, бо "супермодниця" Тетяна після народження сина вже встигла за цей короткий термін так "відзначитись" у селі, що матері і в магазин було йти сором. То Тетяну бачили під сільським клубом з Павлом, то з Іваном, а то вже сам агроном на "бобику" підвозив… Словом, "пустилась дівка берега".
Поїхала Тетяна. Софія ж шукає забуття в онучкові. А воно, малесеньке, так уже її розуміє, так любить - і тулиться, і горнеться, і цілує бабуську… Ось уже й рік скоро хлопчикові, а молода мати - як у воду канула.
Приїхала, щоправда, через тиждень після іменин синових. Валерка уже сам ніжками пішов їй навпроти. Дуже зрадів материному подарунку - великій машинці. А Тетяна й на руки сина не бере, все якась бліда та неспокійна.
- Чи, бува, ти, дочко, не захворіла? - питає обережно мати, а сама вже й здогадується: чи, не приведи Господь, дочка знову при надії?..
- Та які, мамо, у жінок хвороби… - відповіла зозла. - Треба мені їхати, аби пізно не було…
- Куди їхати, доню? Про що ти говориш? Он синочок без материнської ласки росте. Якщо ж чекаєш друге дитятко, народжуй та залишайся жити у рідній хаті. Став своїх діток на ноги. Я он чужих двох виростила і скільки вдячності маю, а це ж твої рідні кровиночки. Берись, голубко, за розум, бо ж старію я…
Тетяна вже й не чула останніх слів, тільки курява по дорозі за нею лягла до автобусної зупинки.
…А через два тижні у Софіїному дворі був страшний похорон. Привезли її Тетяну з міста в домовині. Так ніхто й не знає істинну причину смерті: чи аборт був невдалим, чи просто "весела компанія" вкоротила їй віку… Залишився Валерик сиріткою, єдиною бабусиною розрадою у житті.
Тільки усвідомлення того, що треба виростити внука, вивчити, довести до пуття і тримало Софію на цьому білому світі.
Та доля за шматок життєвого щастя - прожиті з Петром роки - вирішила взяти і ще одну данину. Не знаючий ні в чому відмови Валерка, підрісши, став зневажати стареньку, ображати брудними лайками, принижувати, говорити: чи не надто довго вона "затримується" у цьому світі… По закінченні школи зажадав женитися. Його обраниця була теж сиротою. Тож вирішила Софія Григорівна переоформити хату на внука як на молодого господаря.
Та ось у "молодого господаря" якраз для бабусі місця й не знайшлось - подалась старенька у сусіднє село до сестри, яка вже другий рік була прикована до постелі.
Мовби й не страшним видалось таке рішення. Сестра Надія була дуже рада проживанню поруч старшої сестрички, бо ж не хотіла йти зі своєї хати до дітей, а дітям теж присутність тітки була тільки на руку, адже не один раз на день треба було навідатись до лежачої матері.
Софія з Надею щовечора згадували дитинство та юність, сумували за братами, що відійшли за межу вічності, Софіїним чоловіком Петром та донькою Тетяною…
Так промайнув і рік. Надію параліч дещо відпустив, за допомогою сестри стала потроху підніматись.
- Дивись мені, Надюню, кріпися, - мовила якось сестрі Софія, - після братів моя черга, а вам з Віруською та Лізкою - оплакати мене та в останню путь провести.
- Та ти, Соню, така в нас гартована! Дай Боже тобі за сто літ! Он до внука через день за п'ять кілометрів бігаєш.
- Ой лихо мені, Надічко… Спивається Валерка і жіночку з дому вигнав. І його самого з ферми "попросили"… Компанії алкашів не виводяться з двору. Он вже і газ перекрили за заборгованість. Дровами почав топити. А дрова ж теж недаремні…
Мабуть, завтра "поїду в газ" та попрошу, щоб підключили назад, а я вже сама заплачу той борг.
З думкою переночувати у внука та повідати йому про свої наміри, бабуся Софія побрела через засніжене поле у своє рідне село.
Підійшла до подвір'я і… о сутінковій порі, мовби не впізнає його. У вікнах світло не горить. Чи спить той внук? Чи десь плутається?..
Відчинила хвірточку, ступила кілька кроків і - мало не втратила свідомість! Посеред двору… лежала (мов та спляча Білосніжка) береза! Та береза, що була символом її душевного щастя, її вже єдиною і останньою розрадою…
Ззаду почувся п'яний голос внука:
- Що ще за наволоч вештається по моєму подвір'ї, - сказав грубо, не впізнаючи рідної бабусі.
- Валеро! - скрикнула стара. - Хто ж це зробив таке?
- Яке?.. Березу? Ти ще потужи, бабо, за нею, мовби влітку на ній яблука вродять. А те, що я в хаті мерзну, начхати?!
- Це ж… Це ж… твій дідусь посадив… - говорила старенька, ковтаючи сльози.
- Чи ж не велике цабе, дідусь! Чи я його взагалі знаю? - гарконув внук в саме лице бабусі і грюкнув за собою вхідні двері в хату.
Софія Григорівна почула, як ляснула защібка - внук замкнувся…
Мимоволі опустилася Софія на коліна біля лежачої берези, обійняла її ніжно-бугруватий стовбур і враз їй стало так добре, спокійно, тепло… Ось вона бачить свого усміхненого, молодого Петра, що босоніж повертається від річки зі свіжими карасиками "на сковорідку", за ним лопотить дзвінкоголоса Тетянка - плід їхньої нетлінної любові…
На світанку молочар збирав молоко, порівнявшись з двором Мусійчуків, помітив зігнуту над лежачою березою нерухливу постать. Дід Іван зупинив конячину, мерщій забіг у двір. І… застиг. Замерзле тіло Софії Григорівни було вже без душі.
…Кажуть, внука засмутила одна-єдина річ - він, на жаль, не знав, що при бабусі було п'ять тисяч гривень, якими вона збиралась погасити його заборгованість за комунальні послуги.

Зоя ШКУРАТОВСЬКА,
член Національної Спілки журналістів України,
смт. Шишаки


Батькові


Тату! Себе підлітком я пам'ятаю,
Лиш сповнилось тринадцять мені,
Як пішов за межу ти… й немає.
Кому думи повідать сумні?
Пам'ятаю твої сиві скроні,
Очі світлі такі голубі,
Коли брав ти мене на долоні -
Обіймав ніжно шию тобі.
До грядок підступало болото,
Як води добавляла весна,
Було в хлопців багато роботи - Косовиця й рибалка рясна.
Ти подав мені добру науку,
Щоб у праці кипів, як бджола.
А яку ж ти приніс мені щуку!
В ночви влізти вона не змогла!
Юність стрів ти безвусим солдатом,
І, надівши шинельку нову,
Пішов з ворогом ти воювати
Ще у першу війну світову.
Друга також здоров'я забрала.
Самотужки освіту здобув.
Ти, звичайно, не став генералом,
Та козацького роду ти був.
Шив ти чоботи дуже чудові,
Всі ми також були козаки,
Бо ходили в твоїх обновах
В ті тяжкі повоєнні роки.
Так хотів ти діждати онука,
І щоб армію я відслужив,
Тяжкі рани і серця розпука,
До щасливого дня я дожив.
Пролітають роки, як лелеки.
Я давно уже став дідусем.
Про ту юність - щасливу й далеку -
Залишився на серці лиш щем.
У роки такі, як у внука,
Ти залишив навіки мене.
Твоя світла і мудра наука
Дала радість і щастя земне.
Мій найкращий і зоряний тату!
Почекає небесна хай вись -
Завітай ти до мене у хату,
На правнука свого подивись.

Микола Калініченко,
наш громадський кореспондент


Мамо рідненька, поговоріть зі мною…


Ось уже рік, як Вас немає. А й досі учувається Ваш голос: лагідний, спокійний, врівноважений. І досі здається мені, що буде так, як було колись: я приходжу увечері, тихенько, як мені здається, відчиняю вхідні двері, переступаю поріг… і відразу чую мамин голос:
- Це ти, синку?
- Я, мамо.
- Зайдеш до мене, поговоримо…
І ця розмова була задушевною, материнською. Мама, було, обов'язково спитає, з ким я бачився, про що говорили і до чого домовилися.
Мамо рідненька, я все-все пам'ятаю, як Ви вчили, як Ви розказували, як Ви виховували. Батька не було, отож усе лягло на Ваші тендітні плечі.
Метод Вашого виховання був простим і надзвичайно зрозумілим: роби так, як я, роби краще за мене. Ви повчали мене берегти час - найдорожче і швидкоплинне, що є в нас.
Ви казали так: "На все свій час. І все треба робити ретельно, відповідально. І в школі потрібно серйозно навчатися, і харчуватися правильно, і про домашню роботу не забувати, і на відпочинок знаходити час”.
Ви уперше підвели мене до покуття і вказали на ікони: "Це Син Божий Ісус Христос, - сказали Ви, - а це Мати його Пресвята Богородиця".
Ви уперше навчили мене перед іконами запалювати лампадку, навчили хреститися і читати найголовнішу молитву - "Отче наш, Ти, який на небесах, хліб наш насущний дай нам…"
Так, твердили Ви, хліб у нашому житті після віри Божої - найголовніший. І про його ціну ніколи не варто забувати. Мамо, Ви надто рано почали нарівні із дорослими, тринадцятилітньою його заробляти: удобрювати та орати землю, засівати, збирати збіжжя, молотити зерно, молоти з нього борошно і, нарешті, пекти з цього борошна хліб - запашний, рум'яний, високий… А які пиріжки Ви уміли випікати! Самі танули у роті: із сиром, калиною, вишнею, тереном - це солодкі. Ще смачніші виходили з капустою, картоплею, печінкою…
"Я не знаю, хто у тебе буде дружина, - це вона так говорила до одруження, - але, про всяк випадок, учися все робити сам…"
…У зимовий час, коли роботи меншало, мама часто говорила мені: "Ось давай я навчу тебе малювати квіти!" Невимовно гарними виходили в неї на папері троянди і тюльпани, - як живі. Часто до нас у хату приходили сусіди, і близькі, і далекі. Якщо говорити сучасною мовою, і мама, і бабуся Марія були надзвичайно публічними людьми. І про буденні, здавалося б, речі так колоритно, зі смаком розказували, що навіть ми, діти (до мене часто прибігав погуляти сусід-ровесник Мишко), аж рота роззявляли, слухаючи. Особливо, коли мова заходила про Білорусію - мій рід в Україну переїхав із Мінської області: спочатку до Дніпропетровська, а потім уже на Полтавщину.
Коли ж до нас приходили близькі сусідоньки тітка Олена та тітка Настя, картинка у хаті докорінно змінювалася. Мама гукала нас поближче. І просила - не наказувала, а просила: "Нумо, школярики, почитайте нам щось серйозне. Почитайте нам Шевченка!"
І читали ми по черзі. Особливо западали їм у душі поеми Шевченкові "Тополя", "Наймичка"…
Іншим разом просила мама узяти до рук Панаса Мирного, особливо його роман "Хіба ревуть воли…" ("Про Чіпку почитайте нам…"). Та найбільше утішалися дорослі у нашому, так званому, домашньому театрі, коли ми з Михайлом читати їм Нечуя-Левицького "Кайдашеву сім'ю".
Я часто тепер шукаю відповідь на одне запитання, точніше, замислююся над прислів'ям: "За одного битого двох небитих дають". Так битий я чи не битий?
Скільки пам'ятаю, на височенній шафі лежала різка, радше то була тоненька лозинка. Зовсім маленьким часто поглядав на неї: "Рано чи пізно і по мені вона погуляє"…
Нині я розумію: карала вона по-материнському - однією рукою цвьохала, а іншою гладила. Пам'ятаю, одного вечора прителіпався додому вперше з великою коробкою цигарок у кишені, уже не пам'ятаю - чи то з "Казбеком" чи то із "Біломор-Каналом". Уранці - мац-мац по кишенях, а їх немає. Не будеш же у матері питати: "А де моє куриво?"
Ось тут і лозина знадобилася. Добре пам'ятаю, коли і кінець прийшов тому покаранню. У сусіда Івана Микитовича було родинне свято - він відзначав своїй доньці-красуні День народження. Рая була справді чарівною, вродливою дівчиною. Так сталося, що за столом я сидів поряд із її батьком. Отож Іван Микитович, наливаючи чарку за чаркою, примовляв: "Пий, Сашо, зятем будеш!"
З того родинного свята я так і не зміг самостійно прийти - привезли тверезіші. Мама з різким розпачем уклала мене спати, а на ранок підійшла до мене, присіла скраєчку на ліжко і гірко заплакала: "Синку, що ж ти соромиш і мене, і себе, і весь наш рід…" Ті сльози, що стікали по її обличчю, і досі пекучим болем западають мені у серце.
…Мамо рідненька, поговоріть зі мною! Прислухаюся - у кімнаті тихо. Лише нерухомо застигли кілька аудіокасет із її голосом, із її спогадами, з її порадами…

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів,
смт. Козельщина


ДО 75-річчя Н.В. ЦИБИ: "Єднаймося, бо в тім наше спасіння, і краю рідного майбутнє воскресіння!"


Одцвітає ще одна весна
Розмаїттям пишного бузку.
Довгожданний дощик почина
По краплині пісню боязку…
Ці рядки належать прекрасній людині, талановитій поетесі, чудовій подрузі, творчій учительці Хорольської середньої школи № 2 (нині гімназія), люблячій бабусі, турботливій мамі, Ніні Василькевич (більшість хорольчан знає її як Ніну Василівну Цибу.
Такого ж буйноцвітного травня в переддень війни 28 числа 1941 року прийшла вона в цей світ, щоб стати нашою гордістю, бо своїм талантом, добротою, знанням щедро ділилася з друзями, рідними, колегами. Із золотою медаллю закінчила Хорольську середню школу. Саме в школі під керівництвом улюбленого вчителя Карпа Остаповича Ходосова розкрився її поетичний талант. І перший серйозний вірш, що потрапив до районної газети, був присвячений її наставнику.
А далі було навчання на філологічному факультеті Полтавського педінституту, повернення до рідної школи. З перших днів молода талановита вчителька Ніна Василівна стала для своїх учнів і мудрою вихователькою, і чуйною подругою. За це її любили і поважали школярі. Не забувала й про поезію. Друкували її вірші в районній та обласній газетах, і в журналі "Дніпро". Пізніше очолювала поетичну студію "Журавлинка" при районній газеті "Вісті Хорольщини", керувала шкільним і районним методоб`єднанням учителів української мови та літератури. Ці засідання, як і уроки Ніни Василівни, були цікаві, різноманітні, творчі, бо дуже любила свою справу і віддавала роботі свою душу. Мені, тоді молодій учительці, було чому в неї повчитися. Вона була нам і порадницею і старшою подругою. А які п`єси грали її драмгуртківці разом зі своєю наставницею! Не лише хорольчани, а й жителі сіл пам`ятають "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку", Дикого Ангела" у виконанні драматичного гуртка Хорольської СШ №2, а пізніше районного будинку культури, під керівництвом Ніни Василівни.
У літку 1995 року Бог послав їй промінчик щастя в образі чудового друга, чоловіка Євгена Васильовича Кордибана, професора Детройтського університету. На той час Ніна Василівна жила з мамою, а діти вже "розлетілися" з рідної домівки. Наталія (донька) в Диканьці працювала вчителем, мала чоловіка й дітей, а син Сергій - актор Полтавського лялькового театру, в обласному центрі.
Після одруження з коханим Євгеном Ніна поїхала до США. Тоді з`явилися вірші "Земна любов", "Літо любові", "Тобі", "На край світу".
Мені сьогодні серце зігріває
Земна любов. Всевишнього дарунок.
Що жде мене попереду - не знаю.
Не хочу слухати ні магів, ні чаклунок.
Це була нова, найкраща сторінка у її житті. Щире і зріле кохання прийшло до неї зненацька, несподівано: "У полоні твоєї любові застає мене ніч легкокрила. Я давно уже чари відкрила у такій нашій тихій розмові" і оселилося там назавжди, повністю змінивши її життя:
Благословенний день і час,
Що повінчав у церкві нас,
Зведи нас, Боже наш, молю,
Із тим, кого люблю.
Тоді слова самі лилися з уст поетеси і складалися на папері поетичними рядками, ніби намисто, виражаючи і палке кохання, і сум, і переживання, і тривогу:
Люби!
Спасибі, мій коханий, що ти є!
Живу тобою, сонечко моє.
Боюсь тебе, раптово загубить.
Люби мене! Люби!
Заблудилась наша осінь у весні.
Повертаєш мою молодість мені.
Вже, здавалось, відболіло, відболіло,
Але знову душа і тіло - у тепло.
Ця прекрасна поезія пізніше склалася у перший розділ збірочки "Тобі", "Літо любові".
Здрастуй, ніжне моє диво!
Усміхнись - і я щаслива!
Пригорнусь до тебе словом -
Наче стрілися ми знову.
Ще не зжовкло наше літо,
Де трава п`янить шовкова,
Де од папороті цвіту
Все чарівне і казкове.
Та недовго тривало щастя. Через рік Євген Васильович помер від хвороби серця. Ніна повертається в Україну, живе з родиною доньки в Диканьці, працює в школі. Талановиту вчительку запросили керувати поетичною студією "Червона калина" при районній газеті "Трудова слава". У тому ж 1997 році в Полтаві, у видавництві "Криниця" вийшла збірка її поезії "Тобі", присвячена пам`яті покійного чоловіка. Із цією збіркою поетеса була представлена на літературному вечорі полтавських поетів, що влітку 1997 року відбувся в Київському Будинку письменника.
Біль її душі і серця нанизалися в рядки "Пташині сни", "Коханому" (посмертно), "Прощання", "Дзеркало", "Із осені - в зиму", "Дай мені вірш", що ввійшли в другий розділ збірки "Тобі", "Живим - живе".
Але, не зважаючи на біль і горе, Ніна Кордибан продовжує працювати в Диканьці, так легше переносити нещастя, яке на неї звалилося. У цей час друкуються її твори в газетах "Вісті Хорольщини" та "Трудова Слава" (Диканька): повість "Після полудня", оповідання "Італійські витинанки", "Спадок", "Михайлове чудо", "Дим салюти", "Знахідка" та ін..
У 2001 році Ніна Василівна одружилася із Зеноном Василькевичем, який на той час овдовів. Зенон був приятелем Євгена Кордибана і добре знав пані Ніну, тому й обрав її собі за дружину. Ніна Василівна знову полетіла за океан, до США. І там діаспора помітила талановиту українку. Пані Василькевич запросили в редколегію української газети "Детройтські новини", її статті та поезії друкуються також у газеті "Свобода", у релігійному часописі "Світло", в журналі Союзу українок Америки "Наше життя". Живучи бурхливим громадським життям в Америці, пані Ніна не забуває про Україну:
Цвіте бузок, і я з ним, наче дома,
Забуду, що живу на чужині,
Бо кожна квіточка мені знайома
І пахощі знайомі ці мені.
Туга за рідною Україною звучить і в поезіях "Далеко від Батьківщини", "Гомін України", "На волі", "Голос зі Сходу":
Приємно чути голос мого сина.
Обізветься - і ближча Україна.
Звучить через ефір весел слово
Про справи і дороги, про обнови,
Про меду смак, про друзів і знайомих,
Про труднощі на спадах і підйомах.
Чи світ це чує? Хай собі я рада,
Що через урагани й зорепади
По телефону чую з України
Бадьорий голос любої дитини.
Звідти, з-за океану Ніна Василькевич, як і інші члени Української Громади Детройту, допомагають Україні не лише полум`яним словом, а й матеріально: гроші, речі, ліки та одяг для воїнів АТО систематично надходять до України. Дитячі та для інвалідів і людей похилого віку теж завдячують Діаспорі Америки за допомогу.
Щороку, наприкінці весни, пані Ніна гостює в Україні в Диканьці у доньки Наталі та Полтаві у сина Сергія. Не забуває вона й про Хорол, щоліта приїжджає й до нас на гостину, де ми збираємо друзів і знайомих Ніни Василівни, влаштовуємо такі собі поетичні вечори, бо, крім Ніни, поезією живуть Артюшенко Таїсія Іванівна та Мартюк Катерина Яківна, наші колеги і подруги.
Чи знаєте, як вдячна Тані
Оця американська пані?
Бо Таня у листах до Ніни
Приносить гомін України.
А ту чи рай, чи чужина, -
Ніхто упевнено незна.
Молюсь, прошу в Марії-Діви,
Щоб Ти здорова і щаслива,
Моя подружечко, була
Й багато літ ще прожила.
Щоб правнуків могла діждатись,
В них на весіллях розгулятись,
Та щоб буття дошкульний тил
Змогла скрутить під свій копил.
Танюшу, Гриця і родину
Вітаю щиро в добру днину!
Два роки тому Ніна Василівна знову овдовіла. А цього року не змогла приїхати в Україну через хворобу, тому своє 75-ліття відзначатиме в США, де її теж люблять і шанують діти пана Зенона та члени Українського Дому в Детройті.
Болить душа за тебе, Україно,
Де взяти сил піднять тебе з руїни?
Коли прозріють і "верхи" й "низи"
Задля твоєї слави і краси?
Коли мине для твого люду скрута -
Ці безробіття й без грошів`я пута?
Хто "щастя" мав - поїхав у світи.
А хто не мав - з тими страждаєш ти.
Здається, вільна, але ще не вільна.
Хто поєднає сильних, щоби спільно
На теренах твоїх добро плекати,
Щоб не журилась Україна - мати.
Дітей не кидала, не йшла на чужину,
Щоб там знайти роботу рятівну.
Тож давайте привітаємо нашу талановиту землячку Ніну Василівну з її 75-літтям і побажаємо їй міцного здоров`я і довгих років життя, а також скорої зустрічі на рідній землі.
Єднаймося, бо в тім наше спасіння
І краю рідного майбутнє воскресіння!

(Усі поетичні рядки належать Василькевич (Цибі, Кордибан) Ніні Василівні.


Іскристий гумор Катерини Штомпель


Українська віршована гумореска завжди лунала не лише з високої сцени, а й в простих побутових ситуаціях, на весіллях, хрестинах, інших сімейних святах. Тому вона і стала одним із найулюбленіших жанрів народного гумору.
Творчість Катерини Миколаївни Штомпель із с. Куторжиха розширює гумористичні твори. Іскристий гумор поетеси часто носить характер народного анекдоту. Але від того він не губить щирої народної любові. Вже багато років читачі різних поколінь із захопленням читають гуморески Катерини Штомпель, кожний знаходить у її творчості щось своє.
Притаманні поетесі любов до рідної землі, до свого народу, донесені до людей у гумористичній формі, допомагають їм переосмислити своє буття. Різноманітні теми гуморесок Катерини Миколаївни Штомпель: про школу і про село, про вчителів, про студентів, про жінок - тобто про життя. Феноменальність авторської манери Катерини Штомпель полягає ще й у тому, що в неї практично немає невдалих поетичних спроб, немає "поганих" спроб, немає "недоречних" слів - усе на своєму місці.
В усі часи наш багатостраждальний народ рятувало від життєвих незгод уміння сміятись. Гумористичні твори поетеси доводять, що навіть серйозні проблеми можна розв`язувати з жартом, із гумором.
Катерина Миколаївна є активним учасником самодіяльного ансамблю "Берегиня", який діє при територіальному центрі соціального обслуговування населення. Окрім пісень, вона розповідає слухачам і свої авторські гуморески, які, до речі, користуються неабияким успіхом. Тож пропонуємо до уваги читачів нові гумористичні твори поетеси.

Батькова наука
Батько вранці все повчає
Синочка безвусого:
“Коли ти горілку п`єш,
То добре закусуй.
Не пий, сину, більше мене,
Бо тобі ще рано,
Буде тоді сваритися
Твоя рідна мама.
Бачиш, синку, як вона
Все мене “пиляє”:
Де я пив і хто мені
Щодня наливає?
Господарство не веду,
Не йду на роботу.
Заглядаю в календар:
Чи скоро субота?
Може, кум мене запросить
До себе у гості?
Чи сусідку привітаю
Із першим днем посту?
У піч дров не нарубаю,
Бо руки трясуться.
В курнику не приберу,
Там кури несуться.
Хоч і вітер невеликий,
А мене хитає.
Все крутиться голова,
А мати ще й лає.
Не дружи з “Зеленим змієм”,
Прошу тебе, сину.
Я, можливо, в цьому році
Теж пити покину.

ЯК ЛІКУЮТЬ
зуби
У середу на базарі
Зустріла сусідку.
В неї з сумки виглядали
Аж дві сковорідки.
Оце, думаю, скупилась!
Грошей не жаліє,
І для чого їй вони,
Коли та старіє.
Чемно з нею привіталась,
Про ціни спитала.
І чи квиток на автобус
У касі придбала?
“Була, - каже, - у лікаря,
Щоб полічив зуба.
Лікар хоча й молодий,
Але посуд любить.
Довго-довго він шукав,
Де в зубові дірка.
Ліки якісь туди клав,
Стало в роті гірко.
Включив оту
Бормашину,
Та й питає: “Звідки?
За роботу заплатіть
Ви дві сковорідки”.
“І талончик мені дав
Прийти на десяту.
Можливо, іще замовить
Принести лопату?
Не піду до нього більше.
Нехай йому трясця!
Бо для мене
Й оцих досить!”
-Каже баба Настя.-
“Одним зубом зятеві
Пиво відкриваю.
Цими двома, що вгорі,
Яблуко кусаю...
Хай лікарі зрозуміють
Нас, усіх стареньких,
Що у наших гаманцях-
Гроші лиш дрібненькі!”

ДО КЛУБУ,
НА ТАНЦІ
У суботу прокинулась
Із півнями вранці.
Цілий день я збиралася
До клубу, на танці.
Зачіску собі зробила
По останній моді,
Дивилася телевізор,
Що ж там по погоді.
Поголила собі ноги
І відмила п`яти,
Півдня в роті полоскала
Відваром із м`яти.
Потім нігті фарбувала,
Вії причепила,
Викурила сигарету
І випила пива.
Нову сукню я купила
По ціні високій.
Думала, що і на мене
Хтось накине оком.
Взула туфлі я червоні
На шпильці тоненькій.
Подивилася в люстерко:
Наче й нічогенька.
Як до клубу добралася
Від своєї хати,
Заболіли в мене ноги,
Як же танцювати?..
Хлопців було чималенько:
І Петро з Іваном.
Та на мене, таку гарну,
Так ніхто й не глянув...
Я ж і губи “накрасила”,
І наділа “буси”.
Лише потім зрозуміла,
Що я не Катруся...
Р.S. ...а бабуся Катерина.


Секрет її успіху простий - вона вміє жартувати


Розрядити ситуацію, висловити те, що ми не можемо сказати інакше, дати нам сили, щоб протистояти неспра-ведливості, і продов-жити наше життя - на все це здатний гумор. Його терапевтичні можливості незмінні!
Навколо авторки цих віршів завжди було багато людей - в школі, інституті, на роботі, в компаніях. Секрет її успіху простий: вона вміє жартувати. Її гумор легкий необразливий, але завжди здатний поліпшити настрій. Таїсія Іванівна Артюшенко і сама отримує задоволення, коли її особливо вдале зауваження викликає вибух сміху. Безумовно її душа в цей момент торжествує. Людину дотепного слова інші сприймають не тільки як жартівника, але і як розумницю і тонкого психолога, здатного просто і смішно говорити про те, що турбує і непокоїть.
Читайте і насолоджуйтесь гумором Таїсії Артюшенко.

Зустріч
В магазині дві подружки
Якось пострічались,
Після довгої розлуки
Щиро обіймались
-Як життя, як чоловік,
Чи дуже кохає?
Чи працюєш, а чи ні? -
Одна з них питає.
- Живу, як всі, маю діток,
І роботу маю,
І чоловік в мене гарний,
І мене кохає.
- А як ти? - питає подругу.
- Я? Та я - чудово!
Манікюр оце зробила
І підвела брови.
Про дітей не мрію.
Нащо мені та дитина?
Чоловік на руках носить,
Ось купив машину,
Коли їдем - богинею
Себе почуваю:
Я кермую, а він поряд
Молитву читає!

НА ПРИЙОМІ У ЛІКАРНІ
Прийшов якось чоловік
В лікарню лягати.
Стала в нього медсестра
Детально питати:
- Капці взяв? Білизну взяв?
Миску, чашку, ложку?
Ліки, вату, бинт, шприци?
Треба й спирту трошки.
Все я взяв, ще й гроші ось -
Внесок благодійний.
Медсестричка усміхнулась:
Пацієнт надійний!
- А ти взяв ще рушничок,
А до нього мило?
Раптом швидко підійшла,
Двері перекрила: - Сам заходь!
Це хто з тобою? - сердито питає.
- Це я й лікаря узяв,
Може, в вас немає...


ВІД СЛАВІКА ТЕРЕНЬКА


Дорогі мої читачі! Почуття гумору споконвіку притаманне українцям. Воно й сьогодні допомагає долати труднощі, додає сил і наснаги. Знаю, що Ви любите, цінуєте веселе слово та й самі щедрі на нього. Тож буду безмежно радий, якщо цими своїми гуморесками я хоч трохи подарую гарного настрою, звеселю Вам серця. Читайте на здоров'я, а сподобається - усміхайтеся! Даруйте й Ви одне одному веселинки, жартуйте, хоч яким би не було тяжким життя. З Першоквітнем Вас! Нехай завжди буде все гаразд у Ваших родинах. Щастя Вам, добра, злагоди, миру, достатку та всього іншого, чого самі собі бажаєте!
Горджуся і щасливий тим, що Ви не забуваєте мене.
Завжди Ваш - В'ячеслав ТЕРЕНЬКО

БІЙКА БІЛЯ МАГАЗИНУ
"Що робить?! -
З плачем хлопчина
Забігає до сільради. -
Там… Товче під магазином
Якийсь дядько мого тата!"
Голова відклав папери,
Куртку на ходу вдягає
І запитує вже в дверях:
"Скільки ж бійка та триває?"
"Годин дві вже пролетіло, -
Схлипнуло хлоп'ятко, -
Як мій батько зацідили
Першим в пику дядька…"
"Чом раніш ти не звернувся?
Нащо вирішив чекати?"
"Але ж…, -
Хлопчик тут запнувся, -
Тоді… Зверху були тато!"

ГРИЦЬКОВА ХАЛЕПА
Хлопці здобули три літри.
Сидять, тихо випивають.
Грицько ж відлучивсь "до вітру"
І нема його, й немає…
"Де він? Стасе, подивися!
Знайдеш - жени сюди гоном!
Скажеш Гриші: "Забаришся -
Не застанеш самогону!"
…Стас вернувся
Й став горлати:
"Пацани, бухати годі!
Ходім Грицька рятувати,
Бо застряв він у болоті!"
"Ну чого репетувати,
Наче ми тут - дурачки?
Можна ж тихо розказати…
Як застряв?"
"По кісточки!"
"Так він вилізе і сам,
Лукава зараза!
Хоче випити сто грам?
Нехай сам вилазить!"
"Дурні ваші балачки! -
Стас махнув рукою. -
Там стирчить по кісточки
Гриць… Вниз головою!"

"МАЧО"
ТА " ДІВИЦЯ"
Дідові вже - під сто років!
Не ходить, а лазить.
Що не крок - то й ненароком
Вискакують гази.
Голова - ряба й мов бубон.
Як в собаки, - нігті.
З вух і ніздрів буйночубо
Стирчать руді віхті.
Пузо над штаньми обвисло,
Стан зігнувсь дугою.
Вставні щелепи вже скисли
У кухлі з водою.
З діда віє-повіває
Не "Коко Шанеллю",
Але він себе вважає…
Мачо та моделлю.
І не просто так вважає
Стара печериця,
А й повсюди об'являє,
Що шука… Дівицю!
Дід об'яви регулярно
Каряка в газети:
"Відгукнись, дівчино гарна,
І пришли портрета!
Я - мужчина соковитий,
В коханні - завзятий!
Щоб мій смак задовольнити,
Слід талію мати
Тонесеньку, як у бджілок,
Ще й перси, мов дині.
Не люблю товстих гомілок
Й волосся на спині!
На руках тебе внесу
Я, кохана, в хату.
Куплю скутера й козу -
Будемо все мати!
Якщо схочеш - на кларнеті
Я тобі заграю.
Молода й красива, де ти?
Приїжджай! Чекаю!"
Шкрябає об'яви дід,
Красунь виглядає…
Та чомусь жіночий рід
Не відповідає.
Втім, одного дня, в обід,
Став хтось в двері калатать.
"Газонув" укотре дід
І посунув відчинять.
"Хух! Діждався свою звабу…" -
Зашарівсь по вуха.
А у хату… влазить баба,
Товста, як ропуха!
"Здрасті! А то Ви давали
В "Клуб знайомств" об'яви?
Я оце й примандрувала…
Звати мене Клава!"
Глянула на нього скоса -
Дід ледь не вдавився!
З люті лівий віхоть в носі
Аж заворушився.
"Ти б соромилась, - щосили
Став дідок кричати, -
Отака стара кобило,
Сюди приїжджати!
Краще в дзеркало на себе
Візьми, подивися.
Ти ж потворна, як амеба,
Беззуба ще й лиса!
Пішла геть! - гостю із хати
Виштурляв у спину. -
І не смій більш турбувати
Мене як мужчину!"


Білий лебідь на ставу…


Понад ставом білі лебеді кружляють.
В теплий край збираються вони,
А по плесу гордий лебідь пропливає,
Що не зміг піднятися з води.
Що з тобою сталось, милий друже?
Що не зміг піднятися у вись.
Чи зболіли крила вже від віку,
Чи недобрі люди за тебе взялись?
І тужлива пісня лебедина
Із небес лунає до води:
“Ти тільки тримайся, наш рідненький”,
А весною ми повернемось сюди.
Прихистили птаха добрі люди,
Надали і харч, і теплий хлів.
Та живе в зажурі гордий лебідь,
Що з сім`єю в теплий край не полетів.
Відгудуть, відвіють люті заметілі.
Знов весна-красна появиться у вікні,
Ти зустрінеш з вирію лебідку
На своєму облюбованім ставку.

Бо подружня вірність, вірність лебедина,
Що жива повік у лебедів-гусей
І оспівана в віршах, піснях, поемах,
Усе рідше зустрічається в людей.

Любов Михайлівна Новак, м. Хорол.


Весна


Весна прийшла, і стало трішки легше,
Мабуть, на серці розтають сніги,
Ти посміхнись - літають вже лелеки,
Дивись, яка прекрасна ти!
Не треба сліз, загояться всі рани,
Колись все пройде... і лише цей біль.
Твоя душа, моя прекрасна мамо,
Уквітчана вже з голови до ніг.
Твої сини приходили, як спала,
Сорочку вишиту новеньку принесли,
Вінок духмяний на тебе одягали,
І донечки так щиро, співали лиш тобі.
Цей день для тебе, сповнений коханням,
Цілунками безмежно простеливсь.
Він тільки твій, моя кохана мамо,
Тож, рідна,— посміхнись!
Я квіти заплету в твоє волосся,
Ти трішки посивіла - не біда,
Так гаряче горять твої блакитні очі,
І соловей співа: «Весна! Весна! Весна!»

Каріна Зуб, учениця 11 класу (2015 р.)


СКРЕСАЄ СНІГ


Скресає сніг і тануть води річки,
Зрання уже в вікні синіє даль,
А сонце вже так мило і привітно
Скидає з себе зимову вуаль.
Вже зранку чути спів пташок,
Вони радіють кожному світанку,
А у верби з'явився лагідний пушок,
І пролісок прокинувсь біля ґанку.
«Весна!» — кричить весела дітвора,
Нарешті тепло, радісно і мило.
Та знає кожен, що вона,
Для дівчини чи жінки, є щаслива.
Бо навесні, у березні, в початку,
Святкують 8 березня жінки,
Тож привітаємо усіх - жінок, бабусь, дівчаток,
Бо в нас вони єдині на землі!

Олексій Орловський, учень 11 класу(2015 р.)


У полі зору поціновувачів поезії Хорольщини з`явилося нове ім`я Олександр Магурін


У полі зору поціновувачів поезії Хорольщини з`явилося нове ім`я Олександр Магурін. Цей самодіяльний поет народився в місті Лозова Харківської області. Працює в Київському конструкторському бюро з літальних апаратів. Доля поєднала пана Олександра із хорольською землею коханням усього життя. Його дружина - Світлана Надкернична - родом із нашого міста. Дуже шанує Олександр свою другу маму Азу Дмитрівну Надкерничну. Він зізнається, що "мама-теща" надихнула його на створення вірша "Ода українкам".
У творчості Олександра Магуріна сильним голосом лунають філософські мотиви, він гостро реагує на суспільні події. Але в переддень свята ми хочемо познайомити Вас, шановні читачі, із ліричною частиною творчого доробку Олександра Магуріна. Нехай ці романтичні образи стануть подарунком для любимих жінок автора і для усіх читачок районної газети.

ФІЛОСОФІЯ
Фрагменти спогадів складаються в життя -
Так створюють веселку барви сяйва.
Для всього іншого настане забуття,
Все інше в цьому світі стане зайве.
Фрагменти спогадів складаються в життя-
Так створюють бурхливі хвилі море.
Киплять думки, вирують почуття
В пізнанні істин, радощів і горя.
Фрагменти спогадів складаються в життя -
Так творить степ духмяне різнотрав'я.
І місце долею всім визнане буття
Між полюсів безсмертя і безслав'я.
Фрагменти спогадів складаються в життя -
Так з кроків дальні творяться дороги.
Із втрати віра робить здобуття
І на поразках сіє перемоги.
Фрагменти спогадів складаються в життя -
Так створюють мелодію акорди.
Для Бога у людини каяття,
Серед людей належить бути гордим.

ВОЛОДИМИРСЬКА ГІРКА
Знають клени на схилах Дніпрових,
Що під хвилі могутньої ріки
Будуть завжди кохать чорнобрових,
Доки світять на небі зірки.
Листя клена - холодні долоні,
Наші грішні тіла обіймають.
Я в твоїм, ти в моєму полоні -
Щастя більшого люди не мають.
Мендельсоном шумлять листя клена,
А узвіз розсипає намисто,
Охороняє прохолода зелена
Від очей нас великого міста.
Десь зірки розриваються нові,
Десь гримлять кровожерливі війни,
А для нас лиш існують кленові
Та судомисті наші обійми.
Пристрасть в кожній клітині гука,
В рай летим ми кленовим листом.
Нам Перун розстила рушника,
Нас вінча Володимир хрестом.

ПОБАЖАННЯ
Хай, щоб було кого обняти,
Пірнути в водограй волосся,
Так, щоб відчути довелося
Смак винограду і колосся,
Духмяність чебрецю і м'яти.
Хай, щоб було кого обняти,
Так, щоб мурашки йшли по тілу,
Щоб мить тривала вічність цілу,
Щоб вдарив струм, і мав він силу
Клітини всі вогнем пройняти.
Хай, щоб було кого обняти,
Щоб тісно-тісно притулитись,
Сердець биттями поділитись
І у безодню провалитись -
Всі межі пристрасті пізнати.
Хай, щоб було кого обняти,
Щоб очі-в-очі подивитись,
Теплом душі сповна зігрітись,
Натхнення і снаги напитись
Творити місячні сонати.
Хай, щоб було кого обняти,
Щоб аж до бути чи не бути,
Аж до гріха і до спокути,
Щоб дар загублений здобути -
І силою кохання світ міняти.

ОДА УКРАЇНКАМ
Несе у вічність формули життєві,
А залюбки на кухні варить борщ.
Рід зберіга, що лік веде від Єви,
А в розпачі, що туш розмазав дощ.
Та, як біда увірветься до хати,
Байдужі і вбрання, і макіяж.
Відразу треба ворогу тікати,
Якщо зверх вишиванки «камуфляж».
На перехресті світових доріг,
В обіймах і борні цивілізацій
Відбувся рід, який в собі зберіг
І кров, і дух народів всіх, і націй.
Так в коловерті змін температур
Заліза шмат обізнаний коваль
У дійстві зерен, домішок, структур
Виковував в міцну дамаську сталь.
Залишивши вали, кургани, міфи,
Були на цій землі у повній силі
Трипільці, арії, сармати, скіфи,
І безліч ще Дніпра торкались хвилі.
З'являлися, зникали, йшли по черзі,
Та опинились назавжди в полоні,
Бо код свій, мов у Ноєвім ковчезі,
Заклали до клітин в жіночом лоні.
Вигартував відбір людську породу,
Відшліфував, довівши до взірця,
У цім краю жіночу вдачу й вроду,
Бентежні душі вливши в їх серця.
Ковил степів дав дотик їх волосся,
Гірським потоком плетена коса,
Здоров'я від налитого колосся,
Від ночі зорепадної краса.
Жінок найкращих в світі мають славу,
Бо стан гнучкий азійський їм пішов,
Шляхетність європейок і постава,
Від іудейок - шкіри ніжний шовк.
По силі, як варяжки білолиці,
Відвага їх, як в орлеанських дів,
По мудрості - єгипетські цариці,
Дивує Рим їх чародійний спів.
Для горя й радості доречні їх пісні,
Чужу біду не відкладуть на потім,
Зігріють друзів жаром тіл і слів,
Нещадно спалять ворогів на попіл.
Граалем містять формули життєві,
Оранти приголублені руками.
Шлях, що початок взяв колись від Єви,
У вічність вистилають рушниками.



День сьогодні незвичайний,
Він дарує радість всім,
Зазирає в кожне серце,
Біль розтоплює у нім!
Скільки посмішок довкола,
Засіяло в залі цім,
Фестиваль у нас чудовий-
З`єднує серця усім!
Ось і мить ця неповторна,
Фестиваль "Моє село"!
Він прекрасний і казковий
Він несе в наш край тепло!
Щоб усе цвіло й росло!
Щоб всім радісно було!

Софія Бойко, учениця 6 класу,
Новооріхівської ЗОШ І - ІІІ ст. Лубенського району


"Це твій Сергій" - тихенько підказала подруга


Кохання з першого погляду… Кожен по-різному, по-своєму ставиться: вірить чи ні. Але сьогодні для родини Шовгені Сергія Вікторовича й Ольги Таймурівни перша їхня зустріч, перший погляд став тим невичерпним джерелом, звідкіля в них вперше спалахнули романтичні почуття один до одного. З часом, у спілкуванні народилися, якщо так можна сказати, любов, вірність, розуміння, турбота, взаємоповага і підтримка. Проте для нас всіх це лише слова, для них же - Сергія і Олі - щасливі сторінки історії їх стосунків. Адже від першої зустрічі й досьогодні минуло тринадцять літ, які вони прожили і пережили разом, єднаючись у негараздах і ділячись тими радісними моментами, які їм дарує життя.
"Мені аж самій не віриться, що тринадцять років збігло. А здається, наче це було вчора, - говорить, злегка посміхаючись, Оля. - Я запам'ятала цю дату, 23 жовтня 1999 року, коли була дружкою на весіллі свого двоюрідного брата. Ми, як воно і годиться, приїздили раніше. Та перед тим мені сказали, що моїм дружбою буде Сергій. Я його раніше ніколи не бачила. Тому, коли зайшов молодий хлопець, чомусь подумала, що це він. Слово через слово, розговорилися. Через деякий час до кімнати зайшло ще кілька хлопців та дівчат. Звичайно, побачила й провела поглядом. Аж тут підійшла до мене подруга й відвела в сторону і, показуючи на незнайомого юнака, тихенько прошепотіла: "Он твій Сергій". Відверто зізнаючись, мені стало ніяково і трішки соромно. Перевела погляд на привабливого юнака й дещо завмерла. "Чого стоїш? Йди знайомся", - підштовхнула ще раз подруга. Хто б тоді міг сказати, що її фраза "твій Сергій" увійде у моє життя теплим подихом кохання.
Справили гарне братове весілля. Саме тоді ближче і познайомилася із Сергієм. А опісля - почали зустрічатися як пара. Він злегка сором'язливий, спокійний, привітний. Моїй мамі сподобався. Тільки з ним беззастережно відпускала гуляти. Дарував квіти, подарунки. Деякі з них я й досі дбайливо зберігаю.
Через місяць після нашого знайомства Сергія забирають на строкову службу до армії. Наче сама доля нам дала час для загартування наших стосунків. І вони витримали це випробування. Після його повернення, 2001 року, ми одружилися. А вже через рік у нас народився синочок, якого ми назвали Денисом.
Життя, здавалося б, входило у свою звичну колію. У мирі, злагоді, любові зростав наш Денис. Ми турбувалися про нього, одне одного, своїх батьків. Вони підтримували нас. І все було добре, аж поки не прокотилася чутка про початок антитерористичної операції. Говорили різне, але мене як жінку і матір страшило одне - там стрілять і вбивають людей.
Вдруге по щоці скотилася сльоза, коли в лютому минулого року із військкомату принесли Сергію повістку. Відверто зізнаюсь, не стільки страшив сам факт призову в “особливий період”, як невизначеність того, куди він мав йти і які труднощі на нього там чекатимуть. Під час служби ми регулярно зідзвонювалися, розмовляли. Після так званої "учебки" мого Сергія разом з іншими перекинули на передову, у зону активних військових дій. Одне - говорити, а інше - відстоювати нашу незалежність, вартувати і не допустити подальшого захоплення української території.
…Під час одного із боїв, мій Сергій був тяжко поранений. Госпіталізований. Проведено кілька операцій. Допомагали всім селом, громадою. Після лікування його комісували - дали третю групу інвалідності. Зважаючи на все пережите, головним залишається те, що мій Сергій живий і повернувся додому до своєї родини, батьків.
Й відтоді життя триває, йде далі, бо найголовніше - це мир, чисте, ясне небо над нами, веселий і радісний сміх дітей, їхнє майбутнє, шана наших батьків, тих хто поклав своє здоров'я, а то й життя - заради нашого мирного сьогодення.
Від щирого серця присвячую своєму чоловікові, Сергію Вікторовичу, наступні віршовані рядочки:
У лютому таке буває!
Кохання взимку розквітає,
Неначе квітка в люту пору
Розкрила пелюстки чудові.
Ту квітку мусиш берегти,
Щоб досягти серця мети!
Нині ж я переконана: щоб не готувала для нас доля, ми разом, мужньо приймемо й витримаємо ці випробування”.


Україно, моя Україно!


Україна - людства колиска,
Альма-Мати всього живого,
Райський сад на землі арійській-
Подарунок самого Бога.
Але доля гірка спіткала.
Від початку й до цього часу,
Наш народ потрудивсь немало,
Та від рабства немає спасу.
Хазяями були чужинці -
Турки, ляхи, орди навала…
Все палили французи й німці,
Україна в ярмі стогнала.
Після всяких знущань і крові
Ти завжди із руїн вставала,
Бо горіли серця в любові
І криниця душі палала.
Ти, нарешті, діждалась волі,
Зірка щастя крилом майнула,
Не діждалася кращої долі -
Вона десь у степу заснула.
Олігархи завдали збитку,
І співають тепер хорали,
Розікрали усе до нитки,
Гірше ляха тебе обікрали.
Україно моя, Україно!
І країно моя і колгосп,
Що зробили із тебе? Руїну!
Одиницям же добре жилось.
Депутати були, комуністи,
Били в груди, що всі за народ,
Тепер стали запеклі кучмісти,
Як Іуда Іскаріот.
Та й Іуда в останню хвилину
Зрозумів, що він гріх сотворив,
Тридцять срібників
В морду їм кинув,
І з петлею на шиї почив.
Ви ж претеся всі знов до корита,
Як голодний розлючений хряк,
Карта ваша давно уже бита,
А ви кричите все - "не так"!
Не мовчи, моя рідна громадо!
Візьми владу у руки свої!
Чесні люди дадуть собі раду
І співатимуть знов солов`ї.
Вірю - щастя зоря запалає,
А вся нечисть, як порох згорить.
Щастя більшого в світі немає -
Україною жить і любить!

М. КАЛІНІЧЕНКО


Наділена дивовижністю зими: чарівна, успішна і таємнича


Хорол - місто, в котрім навесні розквітає краса, яку чарівним шармом і привабливістю співзвучно творять природа і жінки - чарівні, милі, мудрі, добросердечні та турботливі. Кожній порі року властиві свої принади, а оскільки природа гармонійна, то і всі її відтінки та властивості досить вдало гармонують з натурами жінок. Жіноча палітра чарівності по-особливому увібрала в собі силу природи: загадковість зими, енергію весни, золотаві барви осені, ніжність і теплоту літа.
На порозі чудового ювілею однієї відомої жінки на Хорольщині та за її межами дізналися про її життя та захоплення.
Людмила Семенівна Ревека наділена дивовижністю зими: чарівна, успішна і таємнича.
Людмила Семенівна - активна, енергійна, дієва й успішна жінка. Вона - професіонал своєї справи, цілеспрямована, доброзичлива та віддана визначеному покликанню у житті. Людяна, мила, привітна жінка і водночас вольова. До всіх чеснот, ще й напрочуд відверта, бо, як зізнається, моментами надто ніжна, що інколи навіть заважає їй в роботі. Людмила Семенівна народилася взимку, і певний відбиток цієї пори є у її характері : вимогливість, часом упертість.
Жіноче кредо: йти до людей, підтримати і підбадьорити в потрібний час.
- Хоч я народилась взимку, все-таки до душі більш теплі пори року - весна, літо. Проте у характері сила волі мабуть все-таки від зими. Взагалі вважаю, що справжньою людською цінністю є добре ставлення до людей. Намагаюсь сповідувати це правило у житті. Завжди готова вислухати, дати пораду, допомогти друзям. Натомість вразливо сприймаю і переживаю, коли взамін не отримую відповідного ставлення. Ще одне. Люблю дітей, мабуть саме тому обрала роботу, яка пов'язана з їх вихованням та навчанням, - говорить Людмила Семенівна.
- Яким би прагматичним не було наше сьогодення - існують речі, які здатні підняти нам настрій і викликати велику порцію позитивних емоцій. Тому, коли тепер маю більше часу - пишу поезії. Красиві вірші і поезія українською мовою про любов та довіру, дружбу і життя - гарна можливість поглянути на світ з іншої сторони, відчути почуття інших людей у мелодійних рядках красивих віршів. Сумні вірші - красиві слова, що виражають проблеми тих, хто так близько, але зовсім нам незнайомий... і часто можна побачити що ви не одні у цьому світі…
Тож до вашої уваги, шановні читачі, пропонуємо вірші Л.С. Ревеки, які написані від щирого серця і з великою любов'ю.

Цвітуть соняхи
Безмежне золотаве поле,
Медові пахощі дурманять і п'янять -
Це соняхи цвітуть на видноколі.
Як хочеться те поле обійнять…

Кожне стебло прекрасне особливо,
Струнке і горде в небо височить,
Милуйтеся на це природне диво,
Що тягнеться у голубу блакить.

Це соняхи цвітуть… І до кохання кличуть,
Замріяні в безкраї польовій.
Моя країно, скільки в тебе світла!
Від сонця, соняхів і наших добрих мрій!

Поля нам подарують врожаї,
Сонце удосвіта загляне у віконце.
Як соняхи пливуть у сонячне тепло,
Так і людина тягнеться до сонця.

Як гарно, коли соняхи цвітуть,
До сонця повертають голівками.
Сади, пшениці, соняхи ростуть -
Вони чекають злагоди між нами.

Дитинство
Немає кращого дитинства у селі,
Де вранішні півні зорю віщують,
Де ніжно соловей виспівує в саду,
Селянські руки врожаї дарують.

Простора хата вибілена чисто,
Долівка свіжо-змазана блищить,
Краплі дощу розсипали намисто,
Веселка ген за обрієм висить.

Так смачно пахне борщ,
Лиш витягнутий з печі.
Дерев'яні ложки - родина за столом,
Житній хліб на лаві ще гарячий,
Накритий полотняним рушником.

Як швидко те дитинство пролетіло,
Дитячий гомін в далеч відлетів.
І тільки курява зашелестіла
Під босими ногами хлопчаків.

Село - то є благополуччя краю
Хліб, до хліба - що потрібне для життя…
Чому, хто скаже - я сама не знаю
Закинули ми села в забуття?

Що б віддать аби все повернулось,
Босоніж щоб промчати за село?!
Аж ні, лишилось тільки не забути
І вірити, щоб ожило село.

Я вдячна Богу
Я вдячна Богу, що живу на світі,
Батькам - за подаровану любов,
Яку я щедро повертаю дітям,
І не соромлюсь дякувати знов.

Я вдячна друзям справжнім, незрадливим,
Бо справжніх їх буває небагато,
Вони зі мною - вірні і щасливі,
І кожна зустріч з ними справжнє свято.

Людина ж інколи невпевнена й вразлива,
Потребує затишку, а часом співчуття,
У ній то сонце, то бушує злива,
Та з того і складається життя.

Щоб жити праведно нам небагато треба:
Трішки уваги, співчуття, тепла,
Щоб все життя десь поруч біля тебе
Дружня підтримка щирою була.

Від чого ж так черствіють наші душі?
В гонитві за багатством, владою, добром,
Нам ніколи про ближнього подумать,
Підтримать словом, співчуттям, теплом…

А що самі одержим навзамін,
Що несемо до рідного порогу?
Я щедро поділюся з Вами всім
І дякую за це батькам і Богу?

Моє життя
Сама собі стежки я прокладала,
Сама себе учила в світі жить …
Багато я знаходила й втрачала,
Ціле життя… а як подумать - мить.

Бували друзі і не друзі зовсім,
А просто так - попутники життя,
Я декого занадто наближала,
Про що шкодую аж до каяття.

Мені не соромно дивитись людям в очі,
Не хибила ні в чому, не чинила зла,
І совість не ховала в темінь ночі,
І до людей з довірою ішла.

Людина не буває в забутті,
Ми стали мудрі, зважені і сильні.
Ким ми були в минулому житті?
Де наші корені, де ланцюжки родинні?

Ми всі і є ота сім'я - родина!
Земля, рівнини, гори і поля,
Своя сім'я, свій рід і Батьківщина,
І щастя, що цьому причетна я.

Слова, що перли, врозсип принесла,
Вони, як сонця, мають засвітиться.
Невипадково я в поезію прийшла,
Невипадково хочу в ній лишиться.

Зима
Прийшла зима - пухнаста, сніжно-біла…
Дерева від морозу аж риплять,
Сріблястий сніг геть очі засліпляє,
Ялини тихо-тихо шелестять.

Зима… А мені уже наснилось літо:
Яскраве, сонячне, огорнуте теплом,
Зріють черешні, колоситься жито
І дихає все миром і добром.

Цвітуть сади і сиплять білим цвітом.
Про край свій рідний світу розкажу…
Пошли нам, Боже, спокою і миру,
Нам нашу Україну збережи!

Нехай живуть щасливо наші діти,
Онуки хай сягають висоти,
Про це ми мрієм, думаємо, просим,
І молим Україну зберегти…

Яка ж краса, чудова Україна!
З тобою наяву, у снах і у думках.
Ти Батьківщина - рідна і єдина,
Оспівана в квіткових рушниках.

А поки що зима - холодна і сліпуча,
Морозом дістає і засипа сніжком,
А літо все ж прийде, не забариться,
Очистить землю свіжим дощиком…

І все те, що наснилося - здійсниться,
І буде мир і єдність у родині,
Сонце ще яскравіше світиться
І щастя знову буде в Україні!

Рубаї
по-українськи
Якщо ти друг, то дружбу бережи.
Якщо ти недруг, то не милься в друзі.
Бо час усе розтавить по місцях
І кожному відміря по заслузі.

Серед обраних умійте обирати.
Не тих, хто в очі загляда,
Як вовк голодний з хащі.
Той зрадить Вас, ковтне й не озирнеться,
Як трапиться нагода підходяща.

Любов і насолода нероздільні.
Але увага! Будьте пильні...
Як зникне насолода із основ,
То з чим залишиться любов?

Якщо в житті є вірний друг -
Не озирайтеся навкруг.
На все у світі є причина ...
Аби прикрита була спина.

Життя то океан - пливи,
Тони і випливай, мрій, прагни і живи….
Без діла воду не мути.
А жить ... коли?

Питав комар у мухи: "Хто сильніший?
Хто дужче жалить, набрида, стусає.
Чи той, хто мовчки поглядом вас скосить,
Чи хто, як шавка, - з під тишка кусає?"

Заздрість і помста не найкращі друзі.
У цьому здавна істина проста,
Що люди Вас цінили по заслузі,
Потрібна чесність, вірність, доброта.

Можна служити, а можна працювати.
Можна дружити, можна вдавати дружбу.
Краще таких до себе не впускати,
Колись підкинуть Вам погану службу.


Хто горя не бачив, той і щастя не знає


На початку навчального року класна керівниця 6 класу стояла перед своїми колишніми п`ятикласниками. Вона обвела поглядом своїх дітей і сказала, що всіх їх однаково любить і рада бачити. Це було великою неправдою, тому що за однією з парт, зібравшись у грудочку, сидів один хлопчик, якого вчителька не любила. Вона познайомилася з ним, так як і з усіма своїми учнями, в минулому начальному році. Ще тоді вона помітила, що він не грає з однокласниками, одягнутий в брудний одяг і має такий запах, немовби ніколи не мився. З часом ставлення вчительки до цього учня ставало все гіршим і дійшло до того, що їй хотілося поперекреслювати всі його письмові роботи червоною ручкою і поставити одиницю.
Якось одного разу завуч школи попросив проаналізувати характеристики на всіх учнів з початку навчання їх у школі. І вчителька відставила справу нелюбимого учня насамкінець. Коли вона, нарешті, дійшла до нього і неохоче стала вивчати його характеристики, вона була приголомшена. Вчителька, яка вела хлопчика в першому класі, писала: "Це чудова дитина, з променистою посмішкою. Домашні завдання виконує чисто і акуратно. Одне задоволення знаходитися поряд з ним". Вчителька другого класу писала про нього: "Це прекрасний учень, якого цінують його товариші, але у нього проблеми в сім`ї: його мама невиліковно хвора, і його життя вдома, очевидно, суцільна боротьба зі смертю". Вчителька третього класу відмітила: "Смерть мами дуже сильно вдарила по ньому. Він старається зі всіх сил, але його батько не проявляє до нього інтересу і його життя вдома швидко може вплинути на його навчання, якщо не вжити ніяких заходів". Вчителька четвертого класу записала: "Хлопчик необов`язковий, не проявляє цікавості до навчання, майже не має друзів і часто засинає прямо в класі."
Після прочитання характеристик вчительці стало соромно перед собою. Вона відчула себе ще гірше, коли на Новий рік всі учні принесли їй подарунки в блискучих обгортках з бантиками. Подарунок її нелюбимого учня був загорнутий у грубий коричневий папір. Дехто з дітей став сміятися, коли вчителька витягла з цього згортка браслетик, в якому не вистачало декількох камінців і флакончик духів, заповнений на чверть. Але вчителька подавила сміх в класі, вигукнувши: "О, який гарний браслет!" - і, відкривши флакон, бризнула трохи духів на зап`ястя. В той день хлопчик затримався після уроків, підійшов до вчительки і сказав: "Сьогодні ви пахнете, як пахла моя мама". Коли він пішов, вона довго плакала.
З цього дня вона відмовилася викладати тільки літературу, письмо і математику, і почала навчати дітей добру, принципам, співчуттю. Через певний час нелюбимий учень почав повертатися до життя. Наприкінці навчального року він став одним із кращих учнів. Не дивлячись на те, що вчителька повторювала, що любить усіх учнів однаково, по-справжньому вона цінила і любила тільки його.
Через рік, коли вона працювала вже з іншими, вона знайшла під дверима навчального класу записку, у якій хлопчик писав, що вона найкраща з усіх вчителів, які у нього були в житті. Минуло ще п`ять років і вона отримала ще одного листа від свого колишнього учня. Він розповідав, що закінчив коледж і зайняв за успішністю третє місце в класі, і що вона залишається кращою вчителькою в його житті. Пролетіло ще чотири роки і вчителька отримала ще одного листа, в якому її учень писав, що, не зважаючи на всі труднощі, незабаром закінчує університет з високими оцінками, і підтвердив, що вона досі є найкращою вчителькою, яка була у нього в житті. Через чотири роки прийшов ще один лист. Цього разу учень писав, що після закінчення університету вирішив підвищити рівень своїх знань. Тепер перед його ім`ям і прізвищем стояло слово "доктор". І в цьому листі він писав, що вона найкраща з усіх вчителів, яких він знав. Йшов час. В одному зі своїх листів він розповідав, що познайомився з однією дівчиною і одружується з нею. Що його батько помер два роки тому. Він запитав, чи не відмовиться вона на його весіллі посісти те місце, де зазвичай сидить мама жениха. Звичайно ж, вчителька погодилася.
В день весілля свого учня вона наділа той самий браслет і купила ті духи, які нагадували нещасному хлопчикові про його маму. Вони зустрілись, обійнялися, і він почув рідний запах: "Дякую за віру в мене. Спасибі, що дали мені відчути свою потрібність і значимість, і навчили вірити в свої сили, що навчили відрізняти хороше від поганого".
Вчителька зі сльозами на очах відповіла: "Помиляєшся, це ти мене навчив усьому. Я не знала як навчати, доки не познайомилася з тобою…"


ПОЕЗІЯ ЦЕ МОВА ДУШІ


Штомпель Катерина Миколаївна народилася 20 листопада 1952 року в с. Штомпелівка Хорольського району Полтавської області в незаможній селянській родині.
Закінчила Андріївську середню школу з відзнакою. Навчалася в Київському книготорговельному технікумі та в Лубенському сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку.
Все своє трудове життя працювала в Хорольській райспоживспілці та на Хорольському комбікормовому заводі.
Поетичний талант відкрився ще за шкільних років. Вірші Штомпель К.М. друкуються в обласних та районних газетах. Вона є виконавицею власних віршів та авторкою великої кількості дотепних гуморесок.
Нагороджена дипломами за високу виконавську майстерність в обласному конкурсі читців-гумористів на «Святі веселої мудрості». Бере активну участь у районних фольклорних фестивалях «Барви Хорольщини».
Поезія - це мова душі. Часто поезія - це сповідь, молитва, порада. Так чи інакше, це крик або шепіт душі, це така собі містика, бо автор відчуває певний зв'язок із надприродним, божественним. Поезія - це витвір мистецтва. Важливо також, щоб вона була справжньою і наповненою любов'ю. Поезія - наука всього життя. Справжній поет - той, хто не може не писати і не може не любити цей світ.
Поезія - це стан душі, звільнений від буденної суєти. Народження поезії - це народження гармонії. А будь-яке народження проходить через біль і закінчується радістю. А хто ж такі поети? Це не просто люди, які займаються римуванням. Поети - це люди незвичайні, талановиті, наділені Божою іскрою, з образним багатобарвним сприйняттям світу, з очима, широко відкритими для всього прекрасного... Такою людиною є поетеса Катерина Миколаївна Штомпель. Звичайно, Катерина Штомпель дійшла до вершин свого хисту не одразу, а вибоїстою та крутою стежкою довгих, невтомних шукань, що привели її до вершин аж у зрілий період творчості. Вона любить життя, любить його неповторну красу. Поетична майстерність Катерини Штомпель довершена. І ця довершеність стосується всіх складових поетики її творів - мови, композиції, ритміки. Її творчість вражає, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів. Вірші самобутньої поетеси глибокозмістовні, мелодійні, щирі. Немов чисте джерельце, несуть вони відгомін до кожної небайдужої душі. З-під пера Катерини Штомпель вийшли десятки творів найрізноманітнішої тематики: все, що вражає, все, що хвилює надзвичайно чутливу душу жінки, відображає у віршах. Вона автор поетичної збірки «На струнах моєї душі».
В основі творчості Катерини Миколаївни - щирість, багатогранність світосприйняття, багатство духовного світу. Поезія Катерини Штомпель надзвичайно м'яка і жіноча, в ній відбито прекрасне, золоте серце поетеси, її почуття й думки, що стали дуже близькими, її поезія — це талант, це гармонія. Гармонія мозку і душі, думки і почуття, змісту і форми. Талант поетеси, чудової жінки, що вміє відчувати, вміє дослуховуватися до найінтимніших своїх почуттів, проникати в найпотаємніші куточки людської душі, не міг не втілитися в поезіях про кохання. Катерина Штомпель - тонкий лірик, автор блискучих поезій інтимного характеру та великої кількості дотепних гуморесок. Вона поетеса, яка уміє ловити сіттю слова людські душі, причаровувати прозорою простотою своїх віршів. Секрет Катерини Штомпель - у її щирості. Ми переконані, що така чиста, щира, правдива поезія знайде прихисток у кожному серці всіх небайдужих людей.


БАБУСЯ НАДЯ ІЗ ЦІПОЧКОМ

Старенька хата на горбочку
З весняним вітром гомонить,
Бабуся Надя із ціпочком
Йде до криниці воду пить...

Криницю цю Павло копав
Ще в сороковім, до війни,
А сич в саду вночі кричав,
І снились дивні якісь сни...

Щаслива пара молода
Не вірила у віщі сни,
В любові й злагоді жила.
Лелеки ж їм синів несли.

Новеньку хату збудували,
Що потопала у саду,
А лихо поруч крокувало,
Вело засмучену біду.

Синок найменший захворів,
Помер у середу він рано.
Все щось губами шепотів
І часто кликав: «Мамо, мамо!»...

Удерлися фашисти люті,
Дим почорнив усе село.
Жила із дітками в землянці -
Даху на хаті не було.

У чорній хустці все ходила,
Зажурена і вся в сльозах.
За одну нічку посивіла
Із похоронкою в руках.

Глибокі рани залишила
На довгі роки та війна,
Пережила й перестраждала
З двома синочками вдова...

І щиро вірила у Бога,
У відчаї ніколи не була.
Столітню весну вже зустріла
Найстарша жителька села.

* * *

ЖІНКА-МАТІР

Я все хочу запитати
Одну жінку-матір:
«Чому вона не щаслива
У затишній хаті?

Чому її чорні коси
Як сад побіліли?
Чому ж її гарне личко
Так рано змарніло?

Чому води набирає
Неповне відерце?
І ніколи не скаржиться
Як заболить серце?

І у людей не попросить
Вона допомоги.
Чому тричі помолиться,
Як іде в дорогу?

Чому встає мати рано,
Чому до схід сонця?
Чому пізно увечері
Світиться віконце?

Чому швидко засихає
В її саду вишня?
Чому заміж молодою
За нелюба вийшла?

Чому вона все в роботі?
І не відпочине.
Чому вона поховала
Найменшого сина?..»

- А вона все тримається
Ота жінка-мати.
Доземний я їй уклін
Буду посилати.

* * *

КОЛИСКОВА ДЛЯ ВНУЧКИ

Як лелеки пролітали
Через хату нашу,
Тоді вони й принесли
Онучечку Дашу.
Перше слово, перші кроки.
Як же я раділа!

І за неї молилася
Я Діві Марії.
Сонечко моє ясне,
Краплинка роси,
Я усе зроблю для тебе,
Тільки попроси.

Казку тобі розповім,
Моя щебетушко,
А ти мені легесенько
Почухаєш вушко.
В коси тобі заплету
Стрічечки червоні,
І в ліжечко принесу
Свіженької «моні».
І цукерок накуплю,
Плитку шоколаду.
Потім я тебе навчу,
Як робити «ладі».

Міцно тебе обійму,
Поцілую в щічку.
На Різдво тобі куплю
Теплі рукавички.
Ляльку «Барбі» я куплю
По ціні високій.
Нічого не пошкодую,
Моя ясноока.
Ти швиденько підростай
І ставай на ноги.
А я тобі покажу
Життєву дорогу...

* * *

БАБИНА ПРОФІЛАКТИКА

Надумала провідати
Я бабу Параску.
Та й забулася надіти
Марлеву пов`язку.

Тихо в двері постукала
І зайшла у сіни.
Баба білить із хлоркою
І стелю, і стіни,

Тхне у хаті часником,
Аж ріже у вічі:
Вона тільки до обіду
Їла його двічі.

Дрібно в банці нарізані
На столі лимони,
Кіт Васька теж у масці,
Сидить на ослоні.

Мотається, як та бджілка,
Бабуся Параска,
На всю вулицю нашила
Марлеві пов'язки.

Мішок хрону накопала -
Вистачить на зиму,
І дві банки надавила
Свіжої калини.

І чебрецю насушила,
Календули, липи -
Це ж такі хороші ліки
Від отого грипу!

Я бабусенці своїй
Лиш здоров'я зичу,
Усі ліки я від грипу
У неї позичу!

* * *

ЯК РАНІШЕ НА СЕЛІ ВЕСІЛЛЯ СПРАВЛЯЛИ

На весілля прибули чоловік десь двісті.
Здебільшого із села, були трішки й з міста.
Запросили молодих і гостей до хати.
На порозі їх зустріли рідні батько й мати.
Як же гарно веселились! Їли і співали,
Як годиться, в молодої
Правий туфель вкрали.

Розділили коровай і шишки поїли.
Потім сватові Петру ще й пику набили.
В хаті усі танцювали, потім на подвір'ї,
Потім курей наловили і вискубли пір'я.
А хрещений батько встав,
Що сидів край столу,
Почав читать привітання такі молодому:

«Щоб здоровим був завжди,
І щоб був кремезним,
Щоб додому із роботи приходив тверезим.
Щоб тебе не називали в сім'ї приймаком,
Хоч раз в тиждень по столу удар кулаком.

Тещу ти свою привчи зразу ж до порядку.
Тільки вона прокинеться хай робить зарядку.
Хай води вона наносить і дровець наколе,
А тоді у огороді картопельку поле.
Щоб ти тестя не обідив, тещу не гнівив.
Коли та лягає спати, щоб їй ноги мив.

Щоб із тестем дружно жив, усе, як годиться.
Коли йому на похмілля,
Щоб дав похмелиться.
Щоб у тещі не боліла голова від скуки,
Нехай Бог їй посила в цім році онука!»
Дружно гості закричали молодятам: «Гірко!»
Аж на дверях угорі тріснули одвірки.

Ось і свашка піднялась п'яна у димину:
«Ой, що ж тобі побажать, ти ж наша дитино?
Щоб ти була чоловіку хороша дружина.
Щоб ти йому народила після доньки сина.
Щоб ти була чоловіку дружина хороша,
По кишенях не шукала ти у нього гроші.

Щоб раніше ти вставала і мала турботу,
Як свекруха на роботі - звари хоч компоту.
Не вари ти їй борщу по чотири миски.
Ти їй краще накриши чорної редиски.
У кожушках навари білої картоплі,
Нехай вона її їсть допоки не лопне.

Ти на свекра не гнівайся й не дивися скоса,
Бо то такий, що утре тобі добре носа.
І нехай ваша рідня, гарна й працьовита,
Завжди буде кріпкенькою, як ця оковита!»
Як музика гарно грала, гуло все село.
Усі трішки були п'яні - трезвих не було!


НЕ ПОЗВОЛЯЙ ДУШЕ ЛЕНИТЬСЯ


Не позволяй душе лениться!
Чтоб в ступе воду не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь!

Гони ее от дома к дому,
Тащи с этапа на этап,
По пустырю, по бурелому,
Через сугроб, через ухаб!

Не разрешай ей спать в постели
При свете утренней звезды,
Держи лентяйку в черном теле
И не снимай с нее узды!
Коль дать ей вздумаешь поблажку,
Освобождая от работ,
Она последнюю рубашку
С тебя без жалости сорвет.

А ты хватай ее за плечи,
Учи и мучай дотемна,
Чтоб жить с тобой по-человечьи
Училась заново она.

Она рабыня и царица,
Она работница и дочь,
Она обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь!

Николай Заболоцкий


Війна


“Війна нестерпна розлучила нас,” -
Плаче рідна ненька над могилою сина,
Гірко плаче, квилить - вся в сльозах могила.
“Війна нестерпна розлучила нас...”
Війна страшенна, припинись,
Ти навколо озирнись:
Земля плаче, ненька теж.
Вийдуть всі із смертних веж.
Війна закінчиться тоді,
Всі будуть жити в злагоді.
Неньки плакати не будуть,
Любові й радості набудуть.

Ірина ЧЕРКАСОВА,
учениця 4 класу Вишняківської ЗОШ І-ІІІ ст.


У щастя людського два вірних є крила…



Вона - старанна, привітна, мила, весела, добра, відповідальна, гарна дівчина. Він - доброзичливий, совісний, мужній, спортивний, умілий, ввічливий, охайний, чудовий хлопець. Разом навчалися в одній школі, разом брали активну участь у художній самодіяльності, у різних заходах. Бували разом в однокласників, друзів на днях народження та інших святах. Знали один одного дуже добре та навіть не підозрювали, що із маленької симпатії їх знайомство переросте у велике і вічне кохання, маленькі іскорки перетворяться у велике полум'я цього гарного почуття. Але любов з'єднала їх береги лише через п'ять років зустрічей і розлук.
Він закінчив школу з відзнакою. Подався здобувати вищу освіту подалі від отчого дому в місто Львів. Та через рік повернувся, зрозумівши, що все частіше згадує і навіть сумує за знайомою дівчиною. Коли любиш людину, хочеться проводити з нею якомога більше часу. А що робити, якщо доля, робота чи навіть обставини знайомства проклали між ними сотні і тисячі кілометрів? Хлопець переживав, щоб географічне "далеко один від одного" не перетворилося на віддаленість душевну. Коли відносини міцні та стабільні, довга розлука, без сумніву, важка для обох. Тож вступив юнак до Хорольського технікуму механізації. Тепер вони мов би і поряд, але тепле, світле спілкування і взаємна підтримка не довго тривали. Дівчина мріяла стати медиком. Вступити до вишу їй не судилося, а от, коли почула, що відкриваються курси медичних сестер у Хоролі, залюбки погодилася. І почала навчатися без відриву від виробництва. Працювала в Хорольській артілі "Зоря". У ткацькому цеху виготовляла із полотен сита. Старанною була юнка: замість норми 9 сит, виготовляла -25, а потім ще бігла увечері на курси, та вдома й мамі треба було допомагати. Зрозуміло на зустрічі із хлопцем не було ні часу, ні сили. Часто про це думала, і вважала, якщо любов дорога, то боятися нічого, що вона промине. Бо поки шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим. Так міцніло і їхнє кохання. Після закінчення курсів дівчину направили працювати у сусідній район, Семенівський. Знову рідкі зустрічі. Хлопець вже трудився у будівельній організації і на першу заробітну плату купив мопеда, тож вже стало легше добиратися. А коли переступав поріг дому коханої промовляв: "Причарувала серце і душу, живе так далеко, їздити мушу". Згодом молоду дівчину перевели на роботу у Хорольську райлікарню. Життя налагоджувалося. І настав час визначитись у житті. Хлопець, поки ще щось не стало на заваді, запропонував руку і серце своїй обраниці.
Вони і досі пам'ятають день свого весілля, як у Будинку культури вітали рідні, друзі, знайомі, колеги, а за музики довелося платити з подарованих грошей. Але здавалися вони собі тоді такими багатими, бо хтось подарував кілька тарілок, хтось ковдру і навіть килимок. І хоч допуття не визначилися де жити, і життя було бідним, та вони були разом, а від того щасливі. Вирішили жити у батьків нареченої. У серпні 1966 року народився первісток - синочок. Через три роки молодій сім`ї дали квартиру в новозбудованому чотириквартирному будинку. І хоч вона була маленькою і не мала зручностей, але вони були безмежно раді і такому власному куточку. А через деякий час з`явився на світ і другий синочок. Такі бажані батьками діти. У 1973 році сім`я отримала трикімнатну квартиру, у якій мешкають і до цього часу разом дружною, гарною родиною…
Як важко бути щасливим, коли поруч немає коханої людини. Як непросто знайти людину, з якою душа в душу можна прожити усе життя. Та чи не найважче - зуміти зберегти шлюб і кохання до кінця життя. Загальновідомі слова: "Разом і в горі, і в радості, і в багатстві, і бідності… " стають все менш актуальними. Є багато теорій, версій про те, чому все більше і більше пар розривають свої стосунки. Серед основних причин розриву переважно є матеріальні та побутові проблеми. На жаль, болючою темою залишається послаблення цінності сім'ї, особливо, коли мова йде про сучасне покоління. Не можна без жаху уявити, що два роки тому на тринадцять зареєстрованих шлюбів було десять розлучень. На противагу невтішним цифрам та тенденціям ми й розповідаємо історію подружжя Іванютенко. Адже в їхньому сімейному житті сховані величезна мудрість, взаємоповага та незгасаюче кохання. Анатолій Олексійович та Валентина Олексіївна уродженці міста Хорол, - подружжя, яке живе у щасливому шлюбі 50 років.
Різне бувало в житті - і радість, і біда, та попри все вони залишаються разом, турбуються одне про одного, допомагають у всьому. Такі ж сімейні цінності виховали і у дітях. Разом вони виростили і вивчили двох синів. Вони стали військовими. Тепер уже військові пенсіонери - Юрій Анатолійович полковник, Олександр Анатолійович підполковник Збройних Сил України. Одружили їх, дочекалися онуків. Старшому Альоші 29 років. Закінчив Харківський національний університет радіо та електроніки. Працює на заводі. Одружений.Частенько навідується до бабусі і дідуся погостювати,бо майже і виріс він у них, як кажуть, на руках. Менша Альонка навчається у Москві в юридичній академії. Рідко бачаться, сумують за внучкою. Хто знає подружжя Іванютенків, той відгукується про них як чи не найідеальнішу пару. Ось яку гарну присвяту написав напередодні ювілею І.Н.Мартиненко: "Свої побажання здоров'я, наснаги, взаємо-поваги, шани рідних і знайомих подружжю Валентини і Анатолія Іванютенків підтверджую наступними словами:
Береза й Клен під кручею
Багато літ стояли.
Живильним соком запашним
Прохожих пригощали.
Заліг туман над річкою,
Мов біле полотно,
А їх дорога стрічкою,
Вже стелиться давно.
Сплелись гілками намертво,
Щоб вберегтись біди,
З лихої необачності
Не впасти до води.
І день, і ніч завжди удвох,
Горя вони не знають.
Шторми і бурі грозові
Їх долю не спіткають.
Стрімка вода багато літ
Їх корені не підмила.
Давним-давно єднає їх
Міцна духовна сила.
Божої ласки, Вам,
На багато літ".
Серед людей старшого покоління таких подружніх пар є чимало. Вони уміють зберегти сімейне тепло, взаємоповагу, кохання, вірність упродовж усього життя. То чому б молодим людям, роблячи у сімейному житті необдумані радикальні кроки, не брати приклад з такої пари, в такого подружжя, про яке ми вам розповіли. Подивіться навколо, можливо, таким подружжям є ваші батьки…
П'ятдесят років спільного життя - незвичайна дата. Чому ж вибрана така красива назва - "золота"?
Золото, як відомо, дорогий метал, не жорсткий, жовтого кольору, інертний за своїми хімічними здібностям. А ще він не змінюється навіть при великих температурах. Так і в житті людей, які довгий час жили в мирі, злагоді і повній гармонії і навіть "при нагріванні зовнішніми чинниками". Саме так було і в родині Іванютенків протягом 50 років спільного життя. За святковим столом часто подружжя згадує молоді роки, тримає у пам'яті кожну мить свого кохання, туляться, як голуб до голубки. Анатолій Олексійович зазвичай виголошує тост: "Дай Боже, здоров'я, дай Боже любові, а вже при любові ми будем здорові".
Люди доживають до золотого весілля, коли у них золоте серце і золотий розум. Від усієї душі вітаємо Вас, шановних передплатників "Вістей Хорольщини", з ювілеєм. Дай Боже Вам здоров'я на багато років і щасливого життя в оточенні дітей, онуків і правнуків.
А в двері стукає ласкава осінь - багата, щедра, справді золота! Як нагорода за любов і мудрість, за ваші, в парі прожиті, літа.


Чому?


На Калиновім мосту зустрічалися,
Стрічала там нас вранішня зоря.
Так чому ж тоді ми не побралися,
Чому ж тоді нас доля розвела?

Доля ж нас чекала й виглядала-
Не дочекалася і вдалечінь пішла.
А може то ми долю пропустили,
Яка так зовсім поруч з нами йшла?

І розійшлися ми тоді назавжди,
У кожного своя родина і сім'я.
А щем буває серце так обійме:
Чому та доля стала не моя?

Чому кохання не збулося,
Хоч мало б вірним і щасливим буть?
А може то мені здалося…
Та все ж не можеться забуть!

Чому ми в юності безпечні й неуважні
Пропускаєм щастя мимохіть?
Не випускайте птаха - бо то доля,
І як зіницю ока бережіть.

Ідіть за покликом, за словом, за коханням,
Не бійтесь пересуду, гордо йдіть.
Кохання не образьте, не злякайте,
Щоб потім довго й гірко не жаліть!

Людмила РЕВЕКА, м. Хорол


ШАНУЙТЕ ВЧИТЕЛІВ


ШАНУЙТЕ ВЧИТЕЛІВ!
Бо то є наша совість,
Безмежна віра - вічна і свята.
То наша неспокійна юність
Де були дружба, мрії і мета.

Ми мріяли в дитинстві
Всі вчителями стати,
Яскравим прикладом учитель був для нас.
Як склались долі і куди завів нас
В життєвий вирій неспокійний час?

З учителем усі ішли за руку,
І президенти, і робітники.
Через десятки літ ми відчуваєм
Тепло тієї вчителя руки.

Не всі ми стали вчителями…
В інші шляхи нас доля повела.
Та наші вчителі залишилися з нами,
Як залік мудрості, любові і добра.

ШАНУЙТЕ ВЧИТЕЛІВ!
Вони від нас цю шану заслужили
Умінням говорити, слухати, навчать.
Знання давали, мудрості і сили,
Щоб в світ життя безмежний випускать!

ШАНУЙТЕ ВЧИТЕЛІВ!

Людмила РЕВЕКА, м. Хорол


ВАМ, МОЛОДИМ!


Дивлюсь на юнь веселу й безтурботну…
Кому - до школи, в коледж, в інститут.
Кому що вдасться, як всміхнеться доля,
Можливо вже вирішується тут.

Нехай роки не пролетять даремно
В гонитві за сучасним і крутим,
Бо потім буде боляче і щемно,
Що розмінялись недоречним і малим.

Як безсоромно цигарки дівчата
Прикурюють у хлопців-куріїв,
Один на одного кидають матом!
Ви чуєте себе, чи хто вас з толку звів?

Коли, в які часи ви, справжні леді,
З цигаркою чи пивом, чи вином
Стояли на брудному тротуарі
Окутані ядучим дурманом.

На дно, мабуть, так легко опуститься-
Піднятися ж так важко до мети…
Не згайте юності намарно,
Прагніть до знань, сягайте висоти!

Дитинство, юність,
А майбутні роки…
Вам їх іще не видно з далини.
Любіть себе, я щиро вам бажаю,
Щоб ви в житті щасливими були!

Людмила РЕВЕКА, м. Хорол


Село моє…


Село моє рідне, колиско любові,
Розкинулось ти у присульськім краю,
Сьогодні розквітло в зеленій обнові
І душу теплом зігріваєш мою!

Тут пахне чебрець і п'янить ніжно м'ята,
Тут пісню співає свою соловей,
І рідна земля зустріча, наче мати,
На нашому святі жаданих гостей.

Зелена неділя, зелена неділя -
Це свято родинне у нашім краю,
Сюди поспішають усі на гостину
У дружню, велику і рідну сім'ю.

Хай Бог посилає всім долю щасливу,
Здоров'я міцного на довгі роки,
Вертайтесь додому, на свято приходьте,
Вас щиро запрошуєм в Березняки!
Зелена неділя, зелена неділя -
В народі ще Трійцею свято зовуть,
Тут хата селянська уквітчана зіллям,
На долю по річці віночки пливуть...

Ще сонце умивається в росі
І вітер день цілує спозаранку,
Село моє пахтить у лепесі
І клечання висить на кожнім ґанку.

Обновки дістають із сундуків,
Плетуть вінки з яскравих диво-квітів.
Це свято в нас живе із правіків
І жити буде, доки сонце світить.

В нас двері на гостину всім відкриті,
До столу тут запрошують усіх,
І келихи по вінця тут налиті,
А для людей, як завжди, - хліб і сіль.

Бо хліб і сіль - це символ щастя й миру,
Це нашого народу оберіг.
Нехай дає він кожному з нас силу,
А Бог щоб Україну нам зберіг.

Світлана ШУЛЬГА, с. Березняки


РО3ДУМИ ПРО ФІЗИКУ


Чи можна без Фізики в світі прожити?
І голос із всесвіту, наче вібратор:
-З цією наукою треба дружити,
Бо всього живого вона стимулятор.
Як тільки з`явилися кооцервати,
Молекули й атоми ще постарались,
Взялися клітини вони будувати,
Щоб ті виростали та ще й розмножались.
А потім пішли найпростіші, амеби,
Багатоклітинні рослини й тварини.
Щоб все осягти, то навчатися треба,
І все це на мозок розумній людині.
Чим глибше пірнаєш в основи науки,
Закони природи єством пізнаєш,
Тим більше зазнаєш життєвої муки,
У втомі лягаєш, таким і встаєш.
А як пояснити закони природи
Про блискавку, грім,
Про небесні світила?
Віками чекають земляни, народи,
Щоб істину цю їм наука відкрила.
Як бджілка із квітки народжує мед?
Як струм по дротині щосили біжить?
Що в ванні з водою пізнав Архімед,
А в космосі чому ніщо не горить?
А чому все крутиться наша Земля,
І дні із ночами чергуються вічно,
А сонце тепло посилає здаля,
Для всього живого воно уже звичне?
А як нам інерцію руху розкрити?
Шкідливість і користь природи тертя,
Закони Ньютона всі три уяснити?
Щоб все осягти - буде мало життя!
Та все ж ми змуруєм основу у школі,
І вийдем в життєвий процес пізнання,
Щоб потім - на фабриці, фермі чи в полі,
Всім нам помагали здобуті знання.

Іван КОЧУРА, с. Березняки


Конференцію зібрали у педінституті


Про освіту розмовляли і про цифри "дуті".
Скільки учнів, як навчають
Та ще і харчують?
Самі себе вихваляють, а діти не чують...
Вони в школі, біля карти, Апарату "Леті".
В основному, це дівчата -
Хлопці в туалеті
Тягнуть всі одну цигаку, бо грошей немає,
Зчинять бійку, може сварку -
Так і день минає.
Каже вчителька: "Миколо,
Ти ж не знаєш тексту”.
А він шепче мрійно, кволо:
“Там немає сексу”.
Та він іншої науки не знав і не знає,
Спить удень (такі ось штуки), а вночі гуляє.
Себе можна обманути, а рішить - ніколи,
Як Миколу повернути обличчям до школи.
Бо Микола життя знає
І щоденно чує: “Капітал сьогодні має
Той хто не працює.”
Інтегралів він не знає,
А гроші полічить.
Знань із хімії не має, та вміє "хімічить".
Ось таку систему склали,
Стару ж замінили.
Розбудувать планували,
Але завалили.
-Завалили, завалили...
-Мали те, що мали...
-Корупцію "засівали",
-Потім все порозкрадали!

Іван КОЧУРА, с. Березняки
Роздуми, які з`явилися на обласній конференції педагогічних працівників - 25 листопада 1992р.


Скарбниці духу і розуму


До Всеукраїнського дня бібліотек,
80-річчя Хорольської центральної районної бібліотеки

Життя не можна уявити
Зовсім без книги на землі,
В домі без книги не прожити,
То – наче тіло без душі.

Ще наші пращури старались
Життя на камені відбить,
Як полювали, як кохались,
Ми бачим із тисячоліть.

І мудреці читали книги
Все від руки – то божий дар
І ось, нарешті, скресла крига –
То Федоров першодрукар.

Зявились всюди книгозбірні –
Скарбниці духу і ума
Науки таїни безмірні,
Скарбу ціннішого нема.

Хорольська теж бібліотека
В області задніх не пасе,
Досвід її летить далеко,
Найкраще в області – і все!

Людмила Василівна нівроку
Сплотила гарний колектив,
Новинки родяться щороку,
Бібліотека – чудо з див.

Не просто книги «здав – прийняти»,
Почути місто і село,
Авторів збірки видавати
Бо це – духовне джерело.

Із ювілеєм привітаєм,
Вісімдесят – це маків цвіт.
Натхнення в творчості бажаєм,
Зустріти славно й сотню літ.

30.09. 2015, М. Калініченко


ЕНЕЇДА (уривки)


Присвячується семидесятиріччю Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній та Другій Світовій війні проти фашистської Німеччини
Тож мій герой у грізні роки
Вітчизняної війни
На багатьох фронтах бував,
Як нащадок самих ґречних,
Вмілих, сміливих, статечних
Запоріжських козаків.
Повсякденно й повсякчасно,
Нарівні з іншими такими ж
Власним життям ризикував.
Немічним і слабодухим
Свої плечі підставляв,
Людей від смерті рятував.
В числі воїнів радянських
Фронт на захід торував.
За Україну, її долю
Завжди і скрізь уболівав.

Енея доля на сюрпризи
Дуже щедрою була,
Своєчасно з Підмосков'я
На волжський фронт перевела.
Де в горні тої війни
Плавивсь метал, земля горіла,
У Волзі вода кипіла,
І де тамтешнії Енеї
В бою остраху не знали,
Вміло позиції тримали,
Грудьми державу захищали,
Суперникам хребта ламали.
Де армія фатерлянду
Страшні бої пережила,
І на Мамаєвім кургані
Безславний кінець знайшла.
Фашистів вдало зупинили,
Тисячами полонили,
Їхню хтивість вкоротили.
Фельдмаршала живим взяли.
А радянські побратими
Одним помислом жили
Свою волю відстояли
Й нащадкам передали.
Бо сила волі й сила духу
Міцнішою за сталь була,
Надію й віру в перемогу
У їхніх душах берегла.
Мій герой в льолі родився,
Кровно з місцевими здружився,
Котрі в двобої не здалися,
Перемогли і поклялися
На Захід торувати шлях.

Союзний уряд і народ
На контролі все тримали,
Одним помислом жили,
Від себе часто відривали,
Та солдатам на фронти
Терміново відправляли.
Союзу Рад жива потуга
Звільняла Відень, Бухарест,
Белград, Варшаву, Будапешт,
А весною в сорок п'ятім
Епопею завершала
Бреславу й Дрезден боєм брала,
Берлін штурмом здобувала,
Фашистську армію здолала
Й перед рейхстагом ниць поклала.
Вермахт в калошу посадила, Рейхстаг боєм розпустила.
Щоб наступні покоління
Знали істину одну -
Хто розпочав і хто закінчив
Саму страшну в світі війну.

Іван МАРТИНЕНКО


ЕНЕЇДА (уривки)


Присвячується семидесятиріччю Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній та Другій Світовій війні проти фашистської Німеччини

Брати мої, полтавчани!
У світі є багато див
Хто ж напише Енеїду
На теперішній мотив?
Хто повіда світу правду,
Не легенду, як колись,
Про сучасного Енея
Й те, до чого дожились?
Мій не був полтавським соцьким,
Див особих не творив,
Нарівні з іншими такими ж
Їв галушки й горілку пив.
І до роботи був він щирим,
Проте, нерідко, і хитрив -
Без цеї риси українців,
Звичайно, довго б він не жив.
Тяжка йому досталась доля,
Та що поробиш, Божа воля
Причиною всьому була.
Не встигнув толком оперитись,
Належним чином в пір'я вбитись,
Як грянула страшна війна.
Еней з дружиною простився,
До образів перехрестився,
З харчами торбу в руки взяв
Й до військкомату почвалав.
А далі сталось те, що малось,
В Яреськи в табір відвели,
Нагодували, одягли,
По-тричі стрельнути дали
І на Полтаву повезли.
А з Полтави пішов Еней
По фронтах гуляти,
Рідну землю, свою владу
Вчився захищати.
Не один раз пересилив
Свою власну долю.
Стояв завзято і відважно
За правду і волю.
Було і страшно, що казати,
Словами все не передати,
Що відчув він і що бачив
На полі бою, на війні.
Одні вдало воювали,
Другі фашистів зустрічали,
В сідниці міцно цілували,
Чекали волі і землі.
Давно підкорена Європа
Гарячими слізьми умилась,
Щедро обіцяна свобода
Лише у снах жахливих снилась.
Й на Україну йшла навала.
Від болю земля стогнала.
Її танками орали,
Людською кров'ю поливали.
По скропленій важкій дорозі
Людським потом і слізьми,
Часом без хліба і води,
З клунками за плечима
Й необхідними речами
Море людей на схід пливло.
Днями недоєні корови
Від болю в вимені ревли,
На безводді і розпутті
Одна в другої сеч пили.
Тевтони міста бомбили,
Палили села й хутора,
Горіло збіжжя, ковила.
Повсякденно й повсякчасно
Ніч суцільною була.
Одягнені, добре взуті,
Підкованими чобітьми
Землю українську топтали,
Похітливі марші грали,
Життєвий простір здобували -
На небі сьомому були.
Брага в головах бродила
Вперед вела нечиста сила.
З засуканими рукавами,
Як заправські м'ясники,
Фашисти силою пишались,
Брали на душу страшний гріх.
Нещасні того не знали,
Чим все скінчиться для них.

(Продовження буде)

Іван МАРТИНЕНКО


Мамині руки


Мамині руки пахнуть землею,
Холодними росами, вранішньою зорею,
Хлібом із печі, із засмажкою пиріжками,
Сонцем палючим, лагідними вітрами.
Мамині руки пахнуть долиною,
Жайвором в небі, красунею калиною,
Веселкою в небі, зеленими споришами,
Вербами над ставом, літніми дощами,
Вони пахнуть хутором,
Суницею, малиною,
Вони пахнуть найдорожчим -
Моєю Батьківщиною.

Ірина МАНЖОС


Моїй бабусі Мотрі


Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.
Вихододні - то за роботу плата,
А чим її була багата хата?
Сестра - вдова, трійко дітей на двох,
В печі - куліш, а на покутті - Бог.
Свого Івана Мотря відпустила,
Не думайте, вона його любила,
Та до війни була в нього родина:
Дружина й два соколи - сина.
( Хоч в неї донька теж росте, росте і син,
Сім'ї то дві, а батько ж то один)
Узимку сестри й діти грілись на печі.
Чи спалося бабусі уночі?
Чи, може, долю в гості закликала,
Щоб щастя її дітям дарувала.
А ще бабуся дуже вже боялась смерті
(Хто не боїться, будемо відверті),
Боялась не почути солов'я,
І не побачить, як живе сім'я.
Про голод і війну ніколи не казала,
Й чомусь пісень веселих не співала,
І дуже вже любила про дівчину,
Яка перетворилась в тополину.
А ще бабуся мудрості навчала:
Щоб відьма уночі не цілувала,
Щоб із очей ячмінець зник,
І щоб минувся клятий «гик»
Мені рідненька дарувала пісні крила,
Щоб з нею я завжди була щаслива,
І разом з піснею злітала я у небо,
Де плакати й журитися не треба.
Моя бабуся працювала в ланці,
Будила своїм співом сонце вранці,
Із жайвором виходила в поля,
Де простором пишалася земля.

Ірина МАНЖОС


Село моє…


Село моє…
Село моє з далекого дитинства,
Без асфальту й кам'яних доріг.
Де пахне чебрецями і барвінком,
З бузком, який схилився на поріг.
Дорога вздовж села з густого пилу,
Обніжки в чебрецях і споришах,
А сине небо все село накрило,
Поля безмежні в жовтих пшеницях
У квітнику краса і чорнобривці,
Висока ружа в вікна загляда.
В хліву корова, у кошарі вівці,
Спів солов'їний з саду доліта.
Млин за селом - вітряк чотирикрилий.
Баштан без краю - спілі кавуни…
Мій любий краю, рідний, серцю милий,
Усі з села ми - дочки і сини.
Нема давно ні діда, ні бабусі,
Село здичавіло і заросло.
А я всім серцем у село тягнуся,
Немовби все лишень недавнечко було…
Бо із села початок Батьківщини,
Запах землі, любисток, полини,
І почуття великої родини.
І вздовж шляху - берези, ясени.

Людмила РЕВЕКА


Про що кувала зозуля ?...


Ой, накуй мені, зозуле,
Років так до ста…
І давай удвох згадаєм
Молоді літа…
П'янкі уста на світанні…
Це ж коли було…
І чому, ти, може, знаєш,
Швидко так пройшло?
Все пройшло, все проминуло,
Мовби один день,
А ми ще й не доспівали
Всіх своїх пісень.
Кращих ще не доспівали,
А може й не склали.
Так про що ж тоді зозуля
У гаю кувала?
Що ми знали радість щастя,
Й горесті розлук.
То ж згадаєм, посумуєм,
Мій найкращий друг.
І хоч літо промайнуло,
Все ж щаслива я.
І була то не зозуля,
То доленька моя!

Людмила РЕВЕКА


Кохай мене…


Кохай мене, мій любий, як в останнє,
Як в перший і в останній раз.
Бо ця твоя дорога на світанні
Надовго розлучає нас.
Я сумувати і чекати буду.
І Бога я за тебе помолю.
Про тебе й на хвилину не забуду,
Ти вір мені - чекаю і люблю.
Люблю я чистою і світлою любов'ю,
Писатиму щоденник залюбки.
І про свою любов, про Перемогу
І про майбутні молоді роки.
Писатиму про роси на світанку,
Писатиму, які в нас будуть діти.
Я мріятиму з вечора до ранку,
За кожний день твого життя радіти.
Моє кохання, материна пісня,
Майбутнє наше - не зрівнять ні з чим.
Кохай мене, як вперше, як востаннє,
Кохай мене і повернись живим!

Людмила РЕВЕКА


Мій брате!


Брате!
Як добре, що ти є на світі,
Як добре, що мама нас двох народила.
Братами ж набагато легше жити…
Вона нас рівно пестила й любила.
Отак було і в роду, і в народу.
Коли є в мене рідний брат,
Усе в нас спільне - і життя, й свобода,
Як і було тисячі літ назад.
Коли гнали нападників лютих,
Які ласі були на "ясир",
Коли разом свій край боронили,
Засіваючи щастя і мир.
Коли разом синочків ростили,
Коли доньки, як маки цвіли,
Коли крихту останню ділили -
Отоді ми братами були.
Рідний брате, по крові, по мислі,
Спільним шляхом ішли я і ти.
Із гніздов'я слов'янського вийшли.
Так і стали ми - рідні брати…
Так якщо ж ти ідеш війною,
Нищиш землю і палиш хати…
Ми відтак не брати з тобою,
Бо такі не бувають брати…

Людмила РЕВЕКА


Моя Україна!


Україно! Матінко, ненько!
Любове безмірна і найчистіша,
Душею і серцем у тебе вкладаюсь …
Ти - Батьківщина!
І воля, і сила твоя найміцніша.
У світі найкраща і наймиліша
Пісня мені материнська,
І ніжна, співуча, як цвіт розмаїта,
Мова моя українська…
Тут не місце чужинцям,
Що нам палять поля.
Бо це моя Україна,
Це тільки наша земля!
Безмежні простори, і ріки, і гори,
Колосяться ниви - безкраї поля…
Це моє тут усе …
Соборна, єдина - це моя Україна,
І це наша одвічно козацька земля!

Людмила РЕВЕКА


Намалюй мені


Напиши мені, будь ласка, напиши,
Мою душу ти, будь ласка, утіши!
Візьми ручку - на рядочки намалюй...
Свою радість. А на тугу ти наплюй.

Намалюй своє життя, мою любов.
Намалюй зелене листя і село.
Намалюй шалену ніжність та красу,
І пролий ти на папір свою сльозу.

Розкажи мені, будь ласка, розкажи...
Що за свій короткий вік ти пережив?
Що побачив ти на своєму шляху?
Чи любив її, чи ні, я розкажу...

Розкажу, як я вмирав напівшляху,
Як я думав лиш про неї, про одну,
Як я мучився, не знавши що робить,
Я помер і народився молодим...

Станіслав ХАРЧЕНКО, агропромколедж


Лист до дідуся за межу вічності


Пригадую: все було ніби вчора, ти усміхався мені і говорив, що все буде добре. Але це "добре" закінчилось два роки тому. Ти помер… А я з тобою так і не встигла попрощатися. Пробач, будь ласка. Я іноді була до тебе несправедлива, але ти мене завжди розумів, пробачав і допомагав, чим міг. Я згадую тебе щодня. А коли ти постаєш у мене перед очима, я не можу стримувати своїх сліз. А ти дивишся на мене і ніби заспокоюєш: все буде добре…

Оксана СНІЖКО, Хорольська гімназія


Осінь... Дощ...


Осінь… Дощ… Приємна музика. Ти сидиш і згадуєш ті незабутні хвилини, проведені разом. Розридалась… І раптом - дзвінок! Ти метнулась до дверей. Він! Обіймаєтесь. Здається, дощ перестав. Він цілує тебе в щічку і говорить: "Наша зустріч остання… Я покохав іншу…" Так просто і так банально. Грюкнули двері… І все почалося спочатку. Осінь… Дощ…

Оксана СНІЖКО, Хорольська гімназія


Україно моя дорога


Україно, моя дорога,
Не любити тебе я не можу!
Твої дивні ліси і поля
Моє серце до сліз заворожують.
Білі хати в вишневих садках,
На віконцях барвисті квіти,
Моє серце до тебе, як птах,
Лине, мов до ікони Пречистої.

Україно, моя дорога,
Ти, мов панна, ідеш по планеті!
Гордівлива красуне моя -
Хай про тебе узнають всі в світі.
Україно, ми - діти твої,
Прославляєм країну навіки,
Ми кохаєм і любим тебе,
Це від ворога кращії ліки.

Україно, ти - ненька моя!
Колисаєш мене на долоні,
І бажаєш мені ти добра,
Ну, а я тобі - кращої долі.
Україно, моя дорога,
Хай летять над тобою лелеки,
І на крилах своїх несуть
Твою славу в країни далекі!

Дебют. Тамара ГОРОНГОЗОВА, с. Грушине


Одяг для травня


Я з радістю потиснув теплу руку Травню:
"Ми рік не бачилися, друже мій… Привіт!
Який піджак зелений в тебе гарний!
Крута сорочка - яблунь дивоцвіт
В ній заблудився і так ніжить очі…
Друзяко, з шиком ти вдягатися - мастак!
Не ображайсь, та я дізнатись хочу,
Хто наряджатися навчив тебе отак?"
Всміхнувся Травень теплим сонцеграєм:
"Тобі, як другу, чесно розповім,
Що все вбрання для себе підбираю
Лиш у Весни (вона тримає Моди Дім).
І тут - повір - не має значення для мене
Фасон і хто, коли та де цей одяг шив.
Важливо тільки, щоб він був зеленим
І білим. Іншого ніколи не просив.
Такий мій смак, погоджений з Весною,
Й людьми одобрений із давніх-давніх літ.
Ці кольори… Вони - завжди зі мною.
Ми нерозлучні, мов життя і світ!
Це при мені навкруг природа вибухає
Квіткорозмаєм, пишністю трави.
Зеленим щедро я її благословляю
В нове буття: цвіти, вируй, живи!
А біле - символ чистоти і цноти,
Де колір цей, там - ніжність, благодать,
Тому приємної багато маю я роботи:
Промінням одягу свого усе навколо засівать."
…Недовго ми із Травнем-другом гомоніли,
Подав він руку на прощання. Міць є у руці!
Й пішов туди, куди нові діла його манили -
В сорочці білосніжній і зеленім піджаці.

В`ячеслав ТЕРЕНЬКО, м. Хорол


Моїй Україні


Україно, Україно -
Рідна земле, вільний світ.
Я до тебе вірність сина,
Бережу з дитячих літ.

Бачу сонячні долини,
І зеленії ліси.
Україно, Україно,
Вік кохайся у красі!

Україно, Україно,
Щире золото степів.
І дзвенять пісні калинні -
Твоїх дочок і синів.

А сувора та година
В нашій пам`яті - завжди.
У великій у родині
Вийшла горда ти, з біди.

Україно, Україно -
Горе й щастя Кобзаря.
Він в душі тебе єдину -
У піски взяв за моря...

Бо живеш ти, Україно
У серцях своїх дітей.
Україно, Україно,
Ллється ніжність із грудей!

Анатолій БУРБА, с. Вишняки


Ви наш секретар


Відповідальність і порядність в ній разом живуть,
А обов'язок і праця поруч з ними йдуть.
Татко з мамкою ще змалку розуму навчали,
У школі з нею вчителі клопотів не мали.
Література, як предмет, їй легко давалась,
Якісних досягнень у ній вона добивалась.

Нарешті закінчились безтурботні шкільні роки,
А за ними появились самостійні перші кроки.
Толерантності у неї на все вистачало,
А проблем прийшлось здолати юнці вже не мало.
Львівський виш для хорольчанки відчинив парадні,
І почались студентські роки плідні і відрадні.
Які ж знання привезла з левового міста?

Обсяг якостей і знань - все для журналіста.
Любила ще змалечку дописи писати,
Епітети, метафори активно вживати.
Коли диплом отримала, в редакцію пішла працювати,
Славу, рейтинги, визнання в неї не відняти.
Авторські сторінки її значимості надавали, сили,
"Наталя" - цю сторінку хорольчанки уже полюбили.
Добрий тил у жінки є, знає, що вона кохана,
Рідні батьки, чоловік та донечка - перлиночка, студенточка Яна.
І колеги по роботі її люблять, поважають.
Вони завжди і сьогодні їй добра бажають:
Нехай життя Ваше буде світле й без хмар,
А нам Ви - живе натхнення, Ви - наш секретар.

Іван Кочура, с. Березняки


Акровірші від заслуженого працівника освіти Олександра ЗАЇКИ, м. Хорол


Горів у роботі, піклувався про народ,
Обігріть душею всіх йому хотілось,
Досягнув визнання і державних нагород -
Заслужений хлібороб Віталій Годзь,
Якого щиро шанують люди,
Нехай йому сонячно і радісно буде.

***

Селянин, хлібороб з козацького роду,
Твердий характером, мудрий ерудит,
Енергії море, духом не падав зроду.
Ціну хлібу пізнав з малих літ.
Економіки пульс простежувати вміє,
Новинки запроваджує творчо і вдало.
Кожного теплом свого серця зігріває.
Отакий він є - Стеценко Михайло.
Заслужений, людьми вшанований стократ,
Від Хорольської громади
Обласної ради депутат.

***

Полюбили рідне село до болю,
А може Бог послав таку їм долю.
Сильні, розумні і дуже мужні,
Юні душею, їх не зігнути,
Такі вони є брати - заслужені
Анатолій і Андрій Пасюти.

Голодно, холодно, жахливо -
Ось такі спогади про дитинство
Лишилися і часто приходять у сни.
Осяйна доля пастуха, тракториста
Виштовхнула рано в життя водоворот.
Керувать колгоспом довірили селяни.
Отут, серед щоденних турбот,
І розцвів талант хлібороба на славу.
...Відлітають весни за обрій далеко,
А він і сьогодні живе у селі.
Наш почесний пенсіонер Іван Якович Головко
Заслужена людина на рідній землі.

***

Тисячі людей довіряли своє життя,
Очманілі від болю і душевного смутку,
Летіли від наркозу в забуття.
Молилися на тебе, як на ангела порятунку.
А в тебе теж душа боліла.
Чужому горю ти - справжній оберіг.
Освячена свіча чийогось життя тремтіла,
Вона не згасла - ти її вберіг.
А операцій зроблених - не злічити.
Ночами, в непогоду до хворих поспішав.
А потім, як казав людині: “Ти будеш жити”
То й сам сліз радості не ховав.
Отакий - Толмачов Анатолій, син Івана,
Лікар заслужений в нашій Державі
І цілитель від Бога, людина добра і знана.
Йому “Многая літа!”, людська вдячність і шана.


Жінка – матір


Я все хочу запитати одну жінку-матір:
"Чому вона не щаслива у затишній хаті?
Чому її чорні коси, як сніг побіліли?
Чому ж її гарне личко так рано змарніло?

Чому води набирає неповне відерце,
І ніколи не скаржиться, як заболить серденько,
І у людей не попросить вона допомоги?
Чому тричі помолиться, як іде в дорогу?

Чому встає мати рано, чому до схід сонця?
Чому пізно увечері світиться віконце?
Чому швидко засихає в її саду вишня?
Чому заміж молодою за нелюба вийшла?

Чому вона все в роботі, і не відпочине?
Чому вона поховала найменшого сина?..”
А вона все тримається, ота жінка-мати!
Доземний я їй уклін буду посилати.
Катерина ШТОМПЕЛЬ


РІДНІЙ НЕНЬЦІ


Вже рік минув, тебе немає,
Не чути голос твій в дворі.
Ніхто нас, мамо, не стрічає,
Не бачимо тебе в вікні.

Десь зникло радості життя,
У рідний дім не повертає.
Лиш чорними крильми журба
Нас все за плечі обіймає.

Вже рік горить свіча печалі,
А біль сльозу вже не тримає,
І нам не віриться чомусь,
Що тебе, рідна, поховали.

Лиш горбик свіжої землі
На нашім цвинтарі чорніє,
Боляче бачити мені,
Як тато наш старіє.

Зимовий вітер все несе
І смуток, і печалі.
І в нашій пам`яті живе
Цілунок той прощальний.

Внука троянди принесла,
Що так тремтіли на морозі.
І молоде її лице,
Як дощ облили сльози.

Зима мине і лід розтане,
Весною сад розквітне.
У нас не буде більше мами,
Осиротіли її діти.

Сумуємо ми, сумує внука
І за тобою так скучаємо.
Лише побачити б у сні
Ми все у Господа благаємо.
Катерина ШТОМПЕЛЬ


Мамина калина


Прийду до калини й ніжно пригорнуся,
Її посадила рідная матуся.
Прийду до калини обійму легенько,
Можливо почую голосочок неньки.
"Скажи ж мені, мамо, як у світі жити?
Із ким зустрічатись, і кого любити?

Хто мені покаже життєву дорогу?
Хто мене покличе з рідного порогу?..
Будуть чужі люди коси заплітати,
Коровай весільний на стіл подавати".
Самотня калина похилила віти.
Така в неї доля: розбрелися діти.

А вітер сердитий листя обриває.
Душа її плаче, плаче не співає.
Не дозволю листя йому обривати.
Люблю тебе дуже, калинонько-мати.
Ти не плач, матусю, за тебе молюся.
До тебе, калино, я ще повернуся…
Катерина ШТОМПЕЛЬ


БОГИНЯ І ЛАСКИ, І СЛОВА


Мама! Чого ще краще почути можна,
Із вуст маленької дитини?!
І я дитина, та я - не кожна.
І світ, і ласку люблю мамину.
Я маю маму свою: одну - єдину і кохану,
Люблю її, понад усе на світі,
І звати її Тетяна,
Вона гідна поваги і квітів всіх на світі.
Бо саме вона, саме мати,
Велика богиня і ласки, і слова.
Ніхто не зможе так, як ненька кохати,
Люблю її, як зірка небо, і це чудово.
Коли трапляються незгоди,
Я не засмучуюсь - біжу до мами,
Вона усі проблеми перетворить на пригоди,
І зачарує своїми тендітними казками.
Але, буває, іноді псую їй настрій,
І я до неї кинусь зі слізьми на обличчі,
Звичайно, трапляється це часто,
Але вона завжди пробачить - це вже звичай.
Люблю і поважаю свою неньку!
Хоча в житті дороги різнобічні,
Чи буде молода, чи вже старенька -
Кохатиму її всі віки вічні!
Наталія АНТОНЕНКО


Моя весна!


Вечерняя прохлада, звук ночи звенящий,
В небесной мгле мерцанье ясных звёзд...
В твоей руке моя, и взгляд родной, манящий,
Твой шёпот, голос, смех до слёз!
Трудились мы весь день, и встреча - как награда!
Мы вместе далеки от всех мирских забот:
Лишь ты и я - нам растоянье не преграда...
Лишь ты и я! И в темноте манящий голос твой,
Дарящий тепло и веселье, надежду,
Поднявший с колен, возродивший меня!
Как можно тебя не любить?!
Каждая новая встреча с тобою -
Как в пустыне журчащий родник,
Как воздух для птицы, живущей в полёте,
Как солнце, встающее на горизонте,
Как омут всесильный, что тянет с собою...
Ты - тот, кто есть Счастьем, Страстью, Любовью!
Тетяна ШТАНЬКО


ЧЕКАННЯ МАТЕРІ


Відлуння війни реальністю стало,
Сміх дітвори змінився на плач.
Миру і спокою мати благає -
Живим щоб синок повернувся назад.
Важким уламком туга наскрізь проколює тіло,
Сльоза пекучим смутком душу вщент роз`їдає...
Та все ж незламною є віра!
І мати чекає... чекає... чекає...
Любов ГЛУЩЕНКО


Любіть своїх матерів


Як же можна рідну неньку, друзі, не любити?
Як же можна слова вдячні їй не говорити?
Це ж вона нам світ відкрила, життя подарила,
Щастя й долю своїм дітям у Бога просила!
А її тендітні плечі витримали все,
Бо любила вона вас більше над усе.
А якщо була хвороба у її дитяти,
То до ранку матусенька не лягала спати.
Тож цінуйте рідну неньку і ніжно любіть,
А головне - слів поганих їй не говоріть.
Приїздіть частіше в гості або привітайте,
В кого у вічному боргу ви не забувайте.
І відляже їй від серця дума про дитину,
Як побачить на порозі доньку або сина.
А при зустрічі рідненьку ніжно обійміть,
Як її ви любите - прямо так скажіть.
Лідія ГЛАДЧЕНКО


Не шкодуйте часу до мами зайти


На окраїні села, де річка сріблом виграває,
В хаті наодинці мати помирає.
Ні синів, ні доньок несила чекати
В смертний час водички їй нікому подати.
Помира й шепоче: - Господи, прости!
Допоможи дітям хрест земний нести,
І не дай їм, Господи, наодинці жити.
Я прошу, мій Боже, гріх їм відпустити,
Хай живуть в достатку, щасливо живуть,
А мої онуки здорові ростуть.
Все ж не наодинці помирає мати -
У кутку ікони плачуть благодатні,-
А Господь Всевишній жде її до себе,
І Ангел-хранитель поведе на небо.
Нехай летить душечка у райські сади,
Де не треба буде подавати води.
Бережіть же, діти, своїх матерів -
Вона вас носила під серцем своїм,
Берегла, леліяла, зігріла теплом,
Вас благословляла щастям і добром.
Зізнавайтесь частіше в любові своїй,
І частинку серця віддавайте їй.
І де б не були ви - вдома, чи в путі -
Не шкодуйте часу до мами зайти,
Бо ця проста жінка у свій смертний час
Просить не за себе - благає за вас.
Не лишайте, діти, своїх матерів!
Можете залишитись в старості сумній,
Як гілка засохла, без рідних листочків,
Забудуть сини вас, забудуть і доньки.
Жорстоко й цинічно, де б ви не були,
Забудуть вас діти, як забули ви.
Бо в народі кажуть: як ти не живеш,
Але що посієш, то те і пожнеш.
Любов НОВАК


МОЇЙ МАМІ


Ось і весна прийшла, садки цвітуть…
Отак і роки за роками йдуть.
І молодість минає з року в рік,
Такий, мабуть, недовгий людський вік.
Немолода вже і моя матуся.
Я так за нею часто клопочуся!
В моєї мами очі, мов крижинки,
Такі прозорі, поміж них морщинки.
На мене мама люба не кричить,
Якщо розгнівається дуже, то мовчить.
В моєї мами у волоссі сивина,
Та що ж, їй 50, і це не дивина.
А скільки нічок вона не доспала!
Вставала, колихала, годувала.
Матусю, дякую тобі за всі турботи,
Завжди усміхнена ти, завжди в роботі.
Спасибі, мамо, і за те, що ти у мене є,
І хай здоров'я Бог тобі дає.
Завжди веселою ти будь, мене не забувай,
І внуків своїх, мамо, колихай!
Цей вірш тобі я присвятила, мамо мила,
Ти кожен день у мене гарна і красива.
Тебе кохаю я безмежно, ти моя родина,
Бо ти в мене одна, одна - єдина.
Прости мене, матусю, може я чим завинила,
Але тебе я завжди так любила!
І ти мені простиш, я знаю!
І скажеш: "Моя доню, я тебе кохаю!"
Олена РЕВА


МОЯ ДОНЕЧКА


В саду росте червоная калина,
А біля неї грається дитина.
Черешня молода росте в саду,
Де покохав мене ти молоду.
Згадай, як зустрічалися з тобою,
Згадай, як цілувались під вербою,
Як ти мені в коханні признавався,
У вірності ти, голубе мій, клявся.
І я повірила тобі, але дарма.
Ну що ж, дитина виросте сама.
І я не буду плакать за тобою,
Як плакала тоді я під вербою.
Моя дитина батька вже не знає,
Але, мій милий, Бог усіх карає.
Тобі ні в чому я не завинила,
Бо лиш чекала я тебе й любила.
Без батька ти ростеш, моя ти донечко,
Не визирай, маленька, у віконечко.
Не прийде батько твій ніколи вже сюди,
Де зараз буйно так цвітуть сади.
Залишив нас з тобою назавжди.
Іди гуляти, донечко, не жди!
Не простягай до нього рученята,
Не прийде він, не прийде тато.
Це твоя донька, милий, це твоя дитина.
Одна посеред світу, немов в полі билина.
Вона тебе ніколи не побачить.
Вернися, любий. Бачиш, вона плаче.
Не плач, моя дитино, витри очі.
Я теж так плакала, як ти, щоночі.
Але тепер я мушу замовчати
І твого батька назавжди кохати.
Олена РЕВА


УСТИГНУТЬ!


Куди це я біжу,
Куди це я лечу,
Куди я поспішаю -
Сідла напруга дня
Шаленого коня,
Назад не повертаю...
І мчу чимдуж скоріш
В гонитві щасливіш -
Себе я відчуваю,
Успіть би зачерпнуть -
Ранкову каламуть,
Устигнуть, дописати б вірш!

Анатолій БУРБА.


Полум`я і попіл


Полум`я і попіл,
Які це різні речі.
З жарини - полум`я,
Із полум`я - попіл,
А роки - на плечі!

Людиною бути не так-то легко,
Горіти не тліти - велике мистецтво!
Якщо ж не горів ти -
Лише чадів…
Для чого ж, поете, ти тоді жив?

Згорай же полум`ям увесь, до останку,
А попіл хай пам`яттю буде.
Як виростеш деревом,
Заквітнеш злаком,
То і тебе згадають люди!

Анатолій БУРБА.


Шлях Тараса


Ішов за сонечком хлопчина
Хотів побачить, де зайде…
На нім полатана свитина,
Крізь неї - тілечко худе.
З чолом високим і суворим
Знущань ізмалечку зазнав.
В народнім виплеканий горі,
Він за народ свій і повстав!
І все життя ішов за сонцем,
Знав: переможе сонце тьму…
Він став народу оборонцем,
Й царем був кинутий в тюрму.
Та із далекої долини
За грати било світло хат.
І йшла до нього Україна -
У вінках розгніваних балад!
І переповнився стражданням
Терпець народний, трон упав!
Зійшла зоря, зоря світання -
За неї він життя віддав!

Анатолій БУРБА.


ЛЕГЕНДА про криницю в селі Глибока Долина


Покохала Галя Гриця молодого,
Щовечір ходила в садочок до нього.
Та вороги вдерлися в рідну сторононьку,
Залишив Гриць Галю, пішов на війноньку.

А зла та підступна Григорія мати
Вирішила Галю в могилу загнати.
Варила отруту в хаті на помості,
Та й гукнула Галю до себе у гості.

Не знала ж бо Галя напасті такої
Та й випила чарку отрути гіркої.
Від болю страшного Галя застогнала…
Не вмерла сердешна, та сліпою стала.

Повернувсь Григорій в материну хату:
Не захотів Галю за дружину брати.
Тяжко зажурилась молода Ганнуся:
-Як жити в нещасті, піду та втоплюся!

Ішла селом Галя - ніхто не спиняє,
Чом так гірко плаче - ніхто не питає.
Дійшла до низочка, стола край криниці,
Захотіла напитися чистої водиці.

Напилась водиці, вмила личко біле,
Підвелась… і раптом… О, диво! Прозріла!
А там у гайочку гуляв козаченько,
Як побачив Галю, забилось серденько.

Повів Галю в хату на любу розмову.
Криниці поставив цямрину дубову.
Обсадив барвінком, м`ятою-травою -
Хай людей лікує святою водою.

Довго жили Галя з козаком щасливо,
Дякували криниченьці за звершене диво.
І щороку криниченька повніша ставала,
І своєю водицею людей лікувала.

Гоїла їм тяжкі рани і зір повертала,
Поки зла, нечиста сила проти неї встала.
Залила низок водою, риби наплодила
І навіки криниченьку в болоті згубила.

Розливсь ставок величезний на місці святому,
Купаються в ньому люди, але ні одному
Не помога й не лікує джерельна водиця…
В глибокий мул заховала всі ліки криниця.

Таїсія АРТЮШЕНКО.


ОНУКОВІ


Хай вранішні роси дають тобі силу,
Хай б'є невичерпне земне джерело,
Будь завжди сміливим, міцним і щасливим,
Щоб смутку і горя в очах не було.

Хай завжди хорошії, вірнії друзі
З тобою крокують у славне життя
І радість прибуде в сімейному крузі,
Надійне і світле твоє майбуття.

Хай доля всміхається завжди привітно
І радість буяє в душі через край,
Плекай свою мрію ясну і завітну,
Легкого лиш хліба ніде не шукай.

Хай мрії твої заповітні здійсняться,
Лунають пісні українські чудові,
Бажаю тобі море радості й щастя,
Веселки у серці, добра і любові.

Микола КАЛІНІЧЕНКО.


Світ дитинства


Діти - це Всесвіту квіти,
Благословення Господнє нам,
Як їм можна не радіти,
Коли був дитиною сам?
В дитинстві навкруг все інакше,
І хмари зовсім не такі.
Як ти зустрів юначе
Ті поцілунки палкі?
Здавалось тобі все під силу,
Ти Всесвіту центр, мабуть,
Стрімкі виростали крила,
Не можна цього забуть.
Планету змінити хотілось.
Земля, щоб як квітка цвіла,
Любов`ю і радістю вкрилась,
Надія у серці жила.
Життя розставляло тенета,
Жбурляло в усі боки.
Тебе не цінила планета.
Ішли невблаганні роки.
Та все ж ти досяг вершини
І душу свою не згубив,
Що мріяв з дитинства - не кинув,
Бо світ, як дитина любив.

Микола КАЛІНІЧЕНКО.


Не руш! Не край! Не убивай! Не ріж!


Моя земля, держава, ріки, гори -
Це Україна, з прадідів-дідів.
Любіть Вкраїну, вчив колись Сосюра
І я цьому учу дітей своїх.

І з гордістю скажу: "Я - українка!"
Блакитно-жовті кольори мої,
Але у Всесвіті, я - лиш піщинка
Серед просторів безлічі країв.

Як на Майдані люди помирали?
Й чому на Сході в нас переворот?
Я вас благаю: підніміть забрало,
Отямтесь, люди, ми - один народ!

І мова в нас співуча - українська,
Рідні вірші, традиції, пісні.
Що буде в нас війна, ще й громадянська,
Могло приснитись лиш в страшному сні.

Вербу, калину, світлі вишиванки,
І галушки полтавські, і куліш,
Садки вишневі і біленькі ґанки
Не руш! Не край! Не убивай! Не ріж!

Не нищіть те, що створено не вами,
Не варто сіять ненависть, брати,
Державу будували ми роками,
Щоб мирно в ній жили і я, і ти.

Будь ви зі сходу, півдня чи із центру,
Чи із західної чи північної частин,
А Україна - є одна на карті!
Не варто розривати на шматки!

А я ридаю, коли чую фразу:
"Дай, Боже, в Україні мир!"
Комусь потрібно зараз - все й відразу,
Я лиш прошу: "Верніть цим людям зір!"

Я дуже хочу, щоби мої діти
Не знали горя, бід і сліз війни.
Отямтесь, люди, діти - наші квіти,
У чому ж завинили так вони?

Ні гроші, ані золото, ні влада
Не коштують ніяк людських життів.
То ж скільки треба гніву, люті, яду,
Щоб знищувати так своїх братів?

Щоби стріляти в натовп з автоматів?
І грабувати нажите добро?
Вкраїнці, друзі, досить провокацій,
Бо ми ж із вами мирний є народ!

А в мене діти, й зовсім я не хочу,
Щоб чоловік ішов мій на війну.
Лиш хочу подивитись тому в очі,
Хто має Батьківщину не одну.

Кому начхати на закон і право,
На синє небо, золоті поля.
Кому потрібна буде ця держава,
Де є земля, а людей нема?...

Людмила ВАСИЛЬЧЕНКО.


ЯК І ТОДІ ПІД КРУТИ...


Святую волю у боях здобуту,
Ці юнаки тримали, як могли.
Своє життя на правий бій під Крути
Вони, як факел, гордо понесли.
В нерівній битві вся земля стогнала,
Дніпро завмер від болю й посивів,
На жменьку юних йшла страшна навала,
Озброєних жорстоких ворогів.
Сніг заквітчали, як троянди, плями,
Густочервоні, наче кармазин,
І рідну землю кожен з них руками
Обняв, упавши, наче маму син…
Пройшли літа, і вгамувати болі
Ледь встигли ми, як ось через роки
Ненька-Вкраїна кличе всіх до бою,
Бо знову сунуть недругів полки.
Чого їм треба, що не вистачає,
Чому плекали цю скажену лють?
І вже сини Вкраїну обіймають,
На захист матері до бою знов стають.
І вся земля здригнулася від грому,
Під шквалом "Градів" світ застугонів…
-Синочки, поверніться всі додому
Живими, - шепчуть губи матерів.
І вкотре сніг розквітнув кармазином,
Від вирв земля чорніє на полях…
До серця пригортає мати сина,
На правий бій його благословля.
Йдуть на Донбас, як і тоді під Крути,
До ворога лицем… І в тому суть,
Що найманцям ніколи не збагнути,
З яких джерел ці хлопці воду п`ють…

Таїсія АРТЮШЕНКО.


Любіть життя


Любіть життя! Воно неначе море:
Бурхливе й лагідне - воно дається раз.
Любіть життя! Воно - безмежне море,
Що потребує догляду від нас.

Любіть життя! Воно - зірки на небі,
Які дарують світлу долю нам.
Але для щастя працювати треба,
Творити долю власними руками.

І хоч нам доля чорні дні приносить:
Поразки, відчаї, падіння чи біду -
Борімося і неодмінно сонце
Світитеме на нашому шляху!

За кожну мить подякуємо Богу:
За сонце, квіти, спеку чи мороз,
Любіть життя, бо іншого не буде,
Цінуйте все, що нам в житті дано!

Людмила ШАБАЛА.


Я – УКРАЇНА


Захистіть мене, я - Україна!
Я ваша мова рясна, солов'їна,
Я мати, сестра і дружина,
Я в полі верба і червона калина.
Я недавно звелася з колін,
Подолавши зневіру і лінь,
Я Дніпра сивочолого мрія,
Українського роду надія.
Я ще зовсім слабка як держава,
Та в бою я нестримна лава,
Знов прийшла скрутна година,
А я вірним народом єдина,
Багатьом я свобода і мужність,
Комусь же зневіра й байдужість,
На полі бою я захисниця,
Вашій душі я Провідниця.
Я старих боронила батьків,
За волю боролась з давніх віків,
Жаль, війна жити мені не дає,
Мир же хвилює єство моє.
Змінам новим я радію,
Через сотні років молодію,
Війна колись промайне,
Діти мої, не зрадьте мене,
І я пошлю переможний привіт,
Щоб здивувались Європа і світ!

Людмила САЙНО.


Я – Україна


Захистіть мене, я – Україна
Я ваша мова рясна, солов’їна,
Я мати, сестра і дружина,
Я в полі верба і червона калина.
Я недавно звелася з колін,
Подолавши зневіру і лінь,
Я Дніпра сивочолого мрія,
Українського роду надія.
Я ще зовсім слабка як держава,
Та в бою я нестримна лава,
Знов прийшла скрутна година,
А я вірним народом єдина,
Багатьом я свобода і мужність,
Комусь же зневіра й байдужість,
На полі бою я захисниця,
Вашій душі я Провідниця.
Я старих боронила батьків,
За волю боролась з давніх віків,
Жаль, війна жити мені не дає,
Мир же хвилює єство моє.
Змінам новим я радію,
Через сотні років молодію,
Війна колись промайне,
Діти мої, не зрадьте мене,
І я пошлю переможний привіт
Щоб здивувались Європа і світ!

Сайно Л.В.


Повертайтеся, синочки, живими (воїнам АТО присвячується)


Повертайтесь, синочки, живими!
Кожна матір благає і вся Україна,
В чорних хустках зі сльозами гіркими
Домовини, схилившись, стрічає країна.

За честь свою й гідність ви стали до бою,
Матір, дітей боронити й свободу,
Дорога до волі стала безмежно гіркою,
Та ви не здались, бо козацького роду.

Ми просимо вас, сини наші милі,
Хай ворог не дійде до наших воріт,
На роздоллі степів та Карпатському схилі
Хай українськії діти продовжать свій рід.

Зустрілись з „братами” ви двобої,
Пізнавши чимало „добра” їх і „зла”.
Нас захистили від „Градів” собою,
Велика вам шана і наша хвала.

Нам воля й свобода даровані Богом,
З цього шляху не звернем на вічні літа.
Зрозумійте, брати, що карає дорога
Тих, хто, зрадивши, з неї негідно зверта.

Повертайтесь ,синочки, живими! –
Так благають вас мами всієї країни.
В чорних хустинах з сльозами гіркими
Не хочемо ми зустрічати синів України.

Сайно Л.В.


"Ридала-плакала земля"


Ридала-плакала земля,
Зазнала горя Україна,
У серці спогад ожива,
Як проводжала мати сина.
Він землю рідну боронив
Десь під Донецьком, чи Луганськом,
І чорна звістка в дім ввійшла,
Так несподівано й зненацька.
Немов картинка із кіно,
Такий же бій, але вже справжній,
Накрив вогнем зловісним "Град",
Під ним поліг солдат відважний.
А скільки їх, таких, як він,
Під Іловайськом ще зосталось,
Скільки дружин і матерів,
Когось додому не діждались?!
Двадцятирічним в землю ліг,
У літній час, в погожу днину,
Слова останні, наче залп,
Сказав він: "Слава Україні!"
Кому потрібна ця війна
На нашій рідній Україні?
Вона ж, як мати, в нас - одна,
І Схід і Захід в нас - єдині!
Автор: Сергій Гаркавенко
(Ця пісня вперше прозвучить 19.09.2014 р. на мітингу у с. Андріївка).


Це БУЛО У 80-ті...


Це БУЛО У 80-ті. В одній із шкіл Радянського Союзу учням 10 класу було задано завдання написати твір на тему про воїнів, які захистили нашу Батьківщину від фашистських загарбників.
І от що написав один з учнів:
Мы пишем о живших,
Мы пишем о павших,
Мы пишем, что живы вы в памяти нашей.
Мы пишем о них, но скажите живые,
Вы к братской могиле сегодня ходили?
В солдатскую каску цветок посадили?
Солдатскую мать успокоили?
Семью посетили погибшего воина?
Так о чем же вы пишете,
Чьи цытаты приводите,
Чьими мыслями мыслите?
Как хотелось, что бы делом,
А не словом доказали свою память
О них мы с вами.
Тогда только в праве сказать мы открыто:
Никто не забыт,
И ничто не забыто.
ПОЛТАВЕЦЬ І.І., дитина війни.


Добірка віршів від Анатолія БУРБИ (Вишняківський будинок інтернат)


Моїй Україні

Країно, Україно -
Рідна земле, вільний світ!
Я до тебе вірність сина
Бережу з дитячих літ.
Бачу сонячні долини
І зеленії ліси.
Україно, Україно-
Вік кохайся у красі!
Україно, Україно-
Щире золото степів!
І дзвенять пісні калинні
Твоїх дочок і синів.
А сувора та година
В нашій пам`яті завжди:
У великій у родині
Вийшла горда ти з біди.
Україно, Україно-
Горе й щастя Кобзаря!
Він в душі тебе єдину
У піски взяв за моря...
Бо живеш ти, Україно,
У серцях своїх дітей.
Україно! Україно-
Ллється ніжність із грудей!

Ой, ти пісне українська!

Спогад б`є у серце радо,
Це було колись, давно...
Йшов проспектом Ленінграда –
Пісня-птахом у вікно!
"Розпрягайте хлопці коні..."
Над Невою линув спів -
І немов за рогом сонях
Тут, на Невському зацвів!
В Алмалиці, під Ташкентом -
Чув козацькі я пісні,
Й на далекім континенті Фермер їх співав мені.
0й, ти - пісне українська-
Облетіла увесь світ,
З материнської колиски-
Колисаеш весь наш рід!

Шлях Тараса

Від села вела стежина
В неосяжний світ.
І пішов по ній хлопчина
У тринадцять літ.
Вибрав же дорогу вірну -
Поміж верб і трав...
За народ безправний рідний
Гнівно він повстав!
А коли зміцніли крила-
Вік весь присвятив,
Все життя, всі свої сили,
Бо не жив - горів!

Каліч (ода коню повоєнного дитинства)

Він був стареньким, ледве дибав,
А ми-жорстокими були.
Ніхто із нас тоді не відав -
Ми ж врятувать його б могли.
Та ми з дитячим егоїзмом
На нім каталися весь день.
Кричали ми на нього грізно.
Як він спіткався: -Що за пень?
Наш Каліч був увесь кістлявий,
Та ми сідлали залюбки.
Бувало й слід лишавсь кривавий,
Бо збиті в нас були задки.
Хоч ми буланого й не били,
Але и жаліть не вміли ми.
На ньому шкіра вся тремтіла.
Напнута гострими кістьми.
Одного разу я побачив,
Як впав знесилений коняка,
I серцем зрозумів дитячим -
Чому він встать не міг, а плакав...
А коли смерть його забрала.
Ми подорослішали мов.
Ми ніби іншими всі стали -
То нас торкнулася любов.


Моя Україна


Як в минувшину, так і донині,
Гублять чвари мою Україну,
Залишають в благій сорочині,
Мову плюндрують її солов'їну.
Як в минувшину ми, так і нині,
Прагнемо боляче вдарить свого,
Посміятись з сусіда у драній свитині,
Віру і гордість зламати його.
Землі давно вже зробили товаром.
Знову Крим і чудові Карпати
Віддаємо чужинцям задаром,
Довше лише б булаву потримати.
Слово із Заходу, раду із Сходу
Слухали й слухаєм дуже завзято,
Через сивий Дніпро не шукаємо броду,
Щоб обнятися щиро із братом.
І не бачимо, мов поробились сліпими,
Матір убогу, чорнобильця-сина.
Не помітили, браття, ми днями лихими,
Як зів'яла в вінку України калина.
Як в минувшину, так і донині,
Діла немає до того нікому,
Що сини розбрелись по чужині
І ніхто їх не кличе додому.
Зупинися, нарешті, Руїно проклята,
Земле рідна, з нами тобі розцвісти.
Ще й співати ми будемо довго на свята
І міцні будувати до правди мости.
Автор: Людмила САЙНО.




Купала (Микола Калініченко)


Ой на Івана, ой на Купала
Зірка із неба в воду упала,
Зблиснули у плесі нові зірниці,
Вийшли з води русалки - дівиці.
Очі як зорі, світять у душу,
Погляд чарівний серце вже сушить.
Дівчата на воду віночки пускають,
Долю свою у цю ніч ніч виглядають.
Поруч багаття до неба палає,
Щастя шукають усі, хто кохає.
Купальська ця ніч чарівна, незвична,
Бо має вже силу велику магічну.
В цю ніч наші пращури також не спали,
Як папороть квітне C квітку шукали
І трави цілющі до схід сонця збирали.
Ловіть перший промінь, йому посміхайтесь,
У щасті живіть, любіте, кохайтесь!


Липи цвітуть (Микола Калініченко)


Липи цвітуть і пахне медом всюди.
І бджоли, як у вулику гудуть,
Заготовляють цвіт для чаю люди,
Щоб взимку з літом трохи хоч побуть
Жара під сорок, неймовірна спека,
А горобці хорали завели,
Стрекоче в небі голубім лелека
І хмари, наче вівці, побрели.
Що краще може бути в цьому світі?
Душа співа, як струни скрипаля,
І хочеться співать, радіти, жити,
Щоб радістю наповнилась земля


Корольок (Микола Калініченко)


Король - петух хоч невеличкий,
Співа без перестанку він,
І гордий спів його величний,
Неначе великодній дзвін.
І корольком його назвали
Люди, звичайно, не спроста -
Красу він має незвичайну,
Як в павича C іще хвоста.
Та справа тут не тільки в пір`ї,
Він береже курей й курчат,
Він гордо ходить по подвір`ю,
Неначе лицар між дівчат.
І знає добре тітка Настя
Його удачу не просту,
А петухи ті зозулясті
Його обходять за версту.
То де ж поділись козарлюги
І де поділись королі,
Коли хапуги і бандюги
Сьогодні правлять на землі?
Самоповагу б всім нам мати,
Жить гордо так, як корольок!
Не з страху голову ховати,
Неначе страус у пісок.


Офіцерам (Валентина Деркач)


Не поетеса я, але в душі так хочу
Святу поему серцем написать
Про людей в мундирах і погонах,
Про яких і теле й радіо мовчать.
Про них часто пишуть і в газетах,
Їх "світлими персонами" не звуть.
Вони щодня в напруженій роботі
Виконують наказ - й ні пари з вуст.
Вони сповідують закони честі,
Вони народу славу бережуть!
Один дзвінок C й вони уже в тривозі
Готові виконати чесний ратний путь!
Сини мої - хоробрі, мужні офіцери,
Я перед Вами сиву голову схилю.
Молю у Бога вранці і ввечері,
Щоб Вас беріг в дорозі і в строю!!!

***

Я часом про незгоди забуваю,
Якщо поезію навіює мій час.
Приходить муза у барвистих шатах
Давай складать вірші про наше і про нас!
Давай напишем про природу оду,
Вірша про долю складемо свою,
Про те життя, що вигадать не можна,
І про кохання, що живе в раю!!!


Мама (Таїсія АРТЮШЕНКО)


- Мама, - чується голос у тиші нічній,
Мама ніжно схилилась над ліжком дитячим -
І дитя уже спить, і всміхається в сні:
Мама поруч , й воно вже не плаче.
"Мама!" - стали на дибки і небо, й земля,
Рвуться бомби, навколо усе вже палає.
Біля мертвої мами лежить немовля,
А вона до грудей його ще пригортає.
Вже ранкова роса разом з димом зійшла,
Сонце з острахом із - за руїн виповзає,
Кличе маму невтішно дитина мала,
Невтямки їй, що мами вже в неї немає.
Лиш в дорослому віці розуміємо суть,
Чому плачуть матусі, як нас проводжають.
Для дітей безкорисливо мами живуть.
Від незгод всіх і бід нас вони захищають.
Мама… Слово, дорожче якого нема,
І ріднішої в світі немає людини.
Без любові матусі і літо C зима…
Бережіть свою неньку щодня, щохвилини!
Теплом серця свого, як голубка крильми,
Прикриває нас мама в життєвому герці.
Чому ж, в зрілість вступивши, забуваємо ми
Про тепло і любов материнського
серця?
Підростаючи, знати ніяк не могли,
Скільки мама в молитвах зверталась до неба:
Тільки б діти щасливі й здорові були -
І нічого їй більше на світі не треба.
Проте біль і печаль вже за нами повзуть,
Раптом острах якийсь серце тисне й проймає,
Бо вже з рідної хати матусю несуть,
Між землею і небом труна пропливає.
І замре у душі вже навіки печаль,
І безоднею стане глибока та яма,
І відійде назавжди у вічную даль
Найдорожча у світі, безкорислива мама.
Я шепчу на могилі заповітні слова,
Я над горбиком свіжим невтішно молюся
І звертаюсь до всіх: доки мама жива,
Бережіть і шануйте рідну матусю!


Віще слово Тараса (Таїсія АРТЮШЕНКО)


Ми живем на Землі,
На святій цій і грішній.
А чи так живемо -
Знає тільки всевишній.
Ми в Європі живем,
Та чогось не радієм,
Бо про гідне життя
Лиш століттями мрієм.
Нам плювали у лице,
Нас штовхали й ганьбили,
Заганяли в Сибір
І лоби нам голили
То в Європу вели,
То тягли до Росії -
І чи гетьман то був,
А чи інший месія:
Кожен нас продавав
Для своєї вигоди,
Все життя ми були
Підневільним народом.
Годували свинцем,
Кров`ю нас умивали,
А щоб швидше добити,
Голод нам влаштували.
В тюрми кидали нас,
Заганяли в штрафбати,
Намагались і пісню,
Й мову рідну відняти.
Нашій юні в Афгані
Йти під кулі веліли
І Чорнобилем нас,
Врешті, всіх отруїли.
Та Вкраїна з колін
Піднімалась щоразу
І, як прапор несла
Віще слово Тараса.
Він пророчив колись,
Що у новій державі
Ми здобудем собі
Святу волю і славу.
Хоч століття пройшли,
Дух співця не вмирає,
І за правду стояти
Він усіх надихає.
Закликав він колись,
Щоб порвали кайдани:
Справжнє щастя прийде,
Коли гніту не стане.
Коли править не буде
Лицемірство й гординя,
Коли влада належить
Буде вільній людині!
Вороги ж, супостати
Зникнуть в сивій імлі…
"А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!


Поезія: Іван КОЧУРА - "Хвилини - епохи"


Бувають хвилини в житті у людини,
Що в пам'яті вічно живуть.
Для хлопця, дівчини, всієї родини
З них цілі епохи ростуть.

А перша епоха це роки дошкільні,
Це мама рідненька, це яслі шумні.
Бачу другу епоху, неначе у фільмі
Школяр уже я! Не забути ті дні.

Просторі і світлі кімнати у школі.
Підручник на парті, журнал на столі.
І завжди у класі, чи влітку на полі,
Із нами ласкаві для всіх вчителі.

Та ось уже й друга епоха минає.
Цю звістку приніс нам останній дзвінок.
І вечір прощальний піснями лунає,
Останній на згадку веселий танок.

А завтра, як сонце ми класом зустрінем,
Відкриєм епоху на час майбуття.
Як птахи у вирій всі разом полинем,
У своє трудове самостійне життя.

Так мріяли й ми, хвилювались так само,
А нині вже в третій епосі живем.
Вітають сьогодні вас тати і мами
А з ними і ми вам вітання несем.

Тож будьте здорові, щасливі й завзяті.
Вітчизну любіть і домівку свою.
В житті щоб на щедрість були ви багаті,
І завжди з народом своїм у строю.


Поезія: Глущенко Любов Анатоліївна


*****
Десь слова заблукали в щоденних дрібницях,
В безжальному ході миттєвих хвилин.
Пам'ять безжально стирає обличчя,
Дитинства і юності радісний плин.
Тужливо клекочуть слова "неяктреба",
У ряд хочуть стати, щоб бути віршем.
Хочуть, як вчора, хочуть, як треба
Бути слухняними, бути дощем...
Радісними, щедрими і незрадливими,
Твором шкільним, мрією знов...
Піснею вітру, сонцем грайливим,
Щастям прийдешнім, надуманим сном...

*****

Чорно біле полотно життя
Зіткане із зустрічей і розставань.
Щойно зірка на небі зійшла,
А поруч інша упала у вир сподівань...
Білі смужки плекаю я з вірою,
Чорні самі з'являються знов.
Веселку життя чекаю з надією,
Неодмінно незгоди здолають любов!

*****
Материнська ласка,
Материнська любов,
Дитинства казка,
Чути б знову і знов...

*****

Долоні назустріч щастю простягни і не бійся
Спіймати промінчик Сонця, світанкову росу,
Льодинку снігу, сльозу з зеленого листя,
Пташиний спів, хвилюючий запах бузку,
Ромашковий цвіт, хмільної трави шепотіння,
Бісер блакитних волошок в неосяжному полі,
Посмішку неба, вітру стрімкого химерні
сплетіння,
Все це твоє, послане Богом, живе у тобі
і навколо.

*****
Зимовий сніг запорошує душу,
Серце мовчить і розум дріма.
Міцно стискає обіймами смуток.
Де ж ви поділись, розради слова?
Очі шукають весняне цвітіння.
Руки холодні: не гріє зима.
Відчай і смуток зради сплетіння
Вирву з життя, залишуся сама...

*****
Хочу забути образи слова,
Звинувачення, кинуті навздогін.
Зраду пекучу змиває сльоза.
Все відійшло, залишилась лиш тінь...
Тінь любові поділена порівну
Медом солодким й полином гірким.
Трішечки жаль, трішечки соромно...
Але все це моє, не ділюся ні з ким!


Щасливий вчитель своїми учнями

Світлана Рябенко, учитель української мови та літератури Хорольського НВК:
Олена Стовба - випускниця Хорольського навчально-виховного комплексу. Вона уміє бачити серцем і плакати душею.
Фестивалі, конкурси, олімпіади... Скільки їх здолала ця талановита дівчина. В особистій скарбничці Олени їх близько сотні. Та найбільше пишається перемогами в ІІІ етапі Міжнародного конкурсу ім. Т.Г. Шевченка, коли стала дипломантом Всеукраїнського рівня, першістю в обласних конкурсах читців "Коли плачуть тюльпани", "Тарасовими шляхами", творчих конкурсах "Бережи собори душ", "Українська мова - мова єднання" та багатьох інших.
В очах своєї вихованки я читаю велике прийдешнє і гадаю, не помилюся, бо, який би фах вона не обрала, поезія завжди супроводжуватиме її провідною зіркою, не дасть покривити душею чи закрити очі, допоможе здолати перешкоди і зробити навколишній світ кращим, добрішим, кольоровішим.