Сайт районної газети "Вісті Хорольщини"

Геть російських окупантів!

Під час Другої світової війни рятівними для людства стали співпраця, послідовні та скоординовані дії сил Антигітлерівської коаліції


71 рік тому завершилося найбільше в історії світової цивілізації воєнне протистояння, на трагічних рахунках якого загублені життя десятків мільйонів людей, сотні мільйонів скалічених доль, тисячі зруйнованих вщент населених пунктів.
Народи світу подолали нацистів та їхніх союзників. Під час Другої світової війни рятівними для людства стали співпраця, послідовні та скоординовані дії сил Антигітлерівської коаліції.
Український народ зробив вагомий, неоціненний внесок у спільну перемогу. Майже у кожній українській родині від старших до молодших передається пам’ять про героїв і мучеників, які віддали життя у тій війні.
День пам’яті жертв фашизму - це день, коли вшановуються десятки мільйонів людей, які загинули під час Другої світової війни. Це день поминання полеглих у боях солдатів, а ще більше - мирних людей різних національностей, які загинули внаслідок бомбардувань, у концтаборах, від хвороб, голоду та катувань на окупованій території.

Актуалізація загрози фашизму у XXI столітті
Після закінчення Другої світової війни, під час якої, за оцінками фахівців, було вбито від 60 до 70 мільйонів осіб, а близько 90 мільйонів стали інвалідами, у світі з’явилася надія на те, що з крайнім націоналізмом, здатним загрожувати світовому порядку, покінчено. Хоча насправді підстав для такого оптимізму було небагато, оскільки одним із членів Антигітлерівської коаліції був Радянський Союз, де і в постсталінські часи ідеологія нетерпимості до інакомислення мало чим відрізнялася принаймні від італійського фашизму.
За економічними та іншими проблемами, боротьбою з диктаторськими режимами Азії та Африки світ вчасно не помітив, як наступниця СРСР Російська Федерація - найбільша за територією країна світу зі здавалось би демократичними устремліннями - за час правління В.Путіна перетворилася у мілітаризовану диктатуру з практично усіма класичними атрибутами фашизму.
Народний депутат України, уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв заявив, що обов’язок кожного громадянина, незалежно від його національності і країни проживання, - зробити «внесок у боротьбу зі злом, що загрожує світовому порядку, - російським фашизмом... Була надія, що і Росія стане демократичною державою, але... розквіт шовіністичних мілітаристських організацій, переслідування інакомислення, криваві війни, віроломний напад на Україну, - все це свідчить, що в цій країні мало що змінилося... На зміну соціалістичній ідеології в Росії приходила ідеологія національної переваги.
Росія здійснила криваві злочини проти чеченського народу, грузинського, українського, а тепер і сирійського народів... Обов'язок кожного громадянина, незалежно від його національності і країни проживання, - зробити внесок у боротьбу зі злом, що загрожує світовому порядку, - російським фашизмом», - зазначив Мустафа Джемілєв.
Форма політичного правління та державного устрою Росії з гіперболізованим інститутом суперпрезидентства, наділеного фактично диктаторськими повноваженнями, фіктивним федералізмом, де регіони насправді не мають жодних прав самоврядування та самостійності, нівелюванням впливу опозиційних партій і недержавних організацій, надмірною могутністю олігархічного бізнесу, інкорпорованого корпоративними зв’язками з владою, і відсутністю демократичних прав та свобод громадян фактично тотожна моделі Італії часів Беніто Муссоліні.
І як би не маскувався В.Путін, але прояви ідеології фашизму є складовими доктрини так званого «русского міра».
На загрозу, що нависає над Європою, вказав Президент України П.О.Порошенко у своєму звернені до політичної еліти в Мюнхені 2016 року. Росія, за його висновками, усіма можливими способами намагається створити нову Європу з іншими цінностями - ізоляціонізмом, неповагою до прав людини, релігійним фанатизмом.
Більше того, Глава Української держави назвав російського президента «лідером альтернативної Європи»: «Ця альтернативна Європа має свого власного лідера. Його зовуть Путін. Ця альтернативна Європа має своїх піхотинців. Це проросійські й антиєвропейські партії, які є в кожній європейській країні».

Докази наявності у сучасній Росії ознак фашизму
- Усім фашистським режимам притаманне гіпертрофоване та концептуально обгрунтоване почуття національної вищості над іншими народами, яке в путінській Росії яскраво виражено у «протиставленні російської православної, слов’янської духовності західному матеріалізму та споживацтву».
- Ідея про «старшого та молодших слов’янських братів» є класичним прикладом російського націоналістичного шовінізму, оскільки, окрім ірраціональної віри деяких росіян, немає і не може жодних доказів, що російська нація духовно та культурно вища за французьку, італійську, англійську чи якусь іншу.
- Теза про вищість росіян над іншими націями проглядається і в релігійних догмах РТТГТ. Російська православна церква себе оголошує єдиною істинно канонічною організацією, а католики, протестанти та українські греко-католики, на їхню думку, перекручують вчення Христа і не є істинними правовірними.
- Контроль Москви над народами Східної Європи, а відтак їхнє поневолення, фактично оголошено російською національною ідеєю. Російське імперське месіанство чудово поєдналося з прагненням відновити ЄРЄР та покінчити з незалежністю вільних сусідніх країн - в ім’я зміцнення Росії, для подальшого геополітичного протистояння з цивілізацією Заходу. Росія всю свою історію патологічно прагнула завоювати сусідні країни і на 90 відсотків її територія складається з підкорених неросійських народів. Вона і далі прагне анексій, що робить цю країну небезпечною для миру у світі.
- Путінський режим, як і всі фашисти, для початку намагається захопити всі території, де мешкають етнічні росіяни і російськомовні. За останні 20 років Росія напала на Грузію та Молдову, підтримуючи там штучно створені нею ж сепаратистські режими, придушила кривавими репресіями чеченський народ, здійснила збройну інтервенцію в Україну.
- Класичними ознаками фашистського режиму є культ мілітаризму та апологетика війни, які останнім часом зашкалюють у російських фільмах та історичних телепередачах, де російський «рембо» перемагає всіх ворогів, при чому вороги у російському кінематографі завжди неросійської національності.
- Офіційна Москва систематично критикує ліберально-демократичні цінності, які насмішливо зводить до прав секс-меншин та толерантності до мусульман, висміюючи це як найстрашніші аспекти демократії. А як альтернатива пропонується сильна країна із сильним вождем, якого бояться і поважають у світі, - класична формула Муссоліні.
- Ще одним підтвердженням скочування Росії до фашизму є культ лідера, вождя нації, який кремлівська влада вибудувала шляхом маніпуляцій, репресій і залякувань, та успішно насадила серед збіднілого задурманеного, й агресивно невдоволеного народу. Культ Путіна багато в чому перевершив своїми масштабами навіть культ Гітлера, і мільйони росіян щасливі, що ними ще з минулого століття править Путін, який «відроджує імперію, піднімає Росію з колін», збільшує армію та озброєння і протистоїть демократичному Заходу.

З метою недопущення проявів фашизму та інших тоталітарних ідеологій на сучасному етапі, зокрема, є важливим продовжувати роботу щодо:
- виявлення поваги і вдячності усім, хто боровся з агресією нацистської Німеччини і її союзників, протистояв злочинам проти людства і людяності, що коїлися на окупованих територіях;
- вшанування пам’яті жертв війни, засудження злочинів, що в період Другої світової війни мали місце на території України, людиноненависницьких практик масового знищення людей, вшанування жертв Голокосту;
- донесення до суспільства інформації про вирішальну роль перемоги Антигітлерівської коаліції для формування сучасної Європи та про необхідність постійних зусиль усіх миролюбних демократичних країн для захисту миру і стабільності на континенті;
- зміцнення партнерства держав і народів з метою попередження і протистояння агресії та анексії, усунення загроз для миру, що виникають через спроби переглянути існуючі кордони;
- зміцнення єдності українського суспільства на основі історичної пам’яті про внесок Українського народу у перемогу над нацизмом;
- усунення загроз національній безпеці України внаслідок інформаційної агресії, звільнення від тоталітарних міфів, що перешкоджають переосмисленню історії Українського народу у Другій світовій війні;
- сприяння примиренню і порозумінню між європейськими народами, інтеграції України у політичний та інтелектуальний простір Об’єднаної Європи.

Докладніше про участь України у Другій світовій війні можна дізнатися за посиланням:
Від Дніпра до Ельби. Чотири Українські фронти
http://www.istpravda.com.ua/blogs/2014/05/9/43446/
Юрій Шаповал «Гітлер, Сталін та Україна: безжальні стратегії»
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/9/123358/
Фашизм сучасної Росії:
http://eukraina.com/news/fashizm_suchasnoji_rosiji_foto_video/2015-04-20-19356
Звичайний російський фашизм: http://obozrevatel.com/blogs/14573-zvichajnij-rosijskij-fashizm.htm
Всплеск фашизма. Как в РФ появилась идеология ненависти:
http://nv.ua/opinion/garin/vsplesk-fashizma-kak-v-rf-pojavilas-ideologia-nenavisti-66619.html

Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю
Полтавської ОДА


КРИМ - це Україна


Я - українка!


“...А ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, СИНКУ, ТИ НА ВІЙНІ”


Наближаючись до станції, потяг притишував хід. А Романове серце билося у грудях все швидше і швидше. Хвилювання зросло настільки, що хлопець був готовий вистрибнути із вагона і дати волю ногам. Хай швидше понесуть його до рідної домівки, де чекають мама, маленький братик Миколка, сестричка Ілона і кохана дівчина Вікторія. Довгими місяцями в бліндажі під Маріуполем, в окопах поблизу Амвросіївки, на блокпосту біля Слов`янська і серед поля в Іловайську Роман мріяв про цю зустріч. Мріяв заглянути в очі, обійняти, почути голос. Тільки Бог знає скільки разів він переступав поріг рідної хати, завмирав перед мамою і на її зойк "Синку! Живий!" ніжно притискав її до своїх грудей. Але ті зустрічі були в уяві. А зараз, зовсім скоро, він побачить рідненьку наяву. Воїн їхав у рідне Грушине. Обстріляний кулями і снарядами, умитий потом і кров`ю, спішив на зустріч із рідною землею юний герой священної війни.

…А тим часом на залізничній станції "Хорол" у легковику сидить жінка. Слухає радіо, розмовляє із чоловіком, а сама не може відволіктися від думок про свого колишнього учня Романа Багана. На її очах хлопчик ріс. Бачила, як мама вела його до першого класу. Тоді букет у Романових руках був більшим за самого хлопчика. Згадує, як зайшла у клас і зустрілася із ним поглядом. Щирі, відкриті дитячі очі дивилися прямо у душу класному керівникові і випромінювали повагу. Ірина Степанівна Надоша пам`ятає, як Роман із задоволенням бігав по футбольному полю за м`ячем, а потім поспішав на ферму - треба ж батькові підсобити. З тих часів минуло вже більше п`яти років, а Ірина Степанівна - пам`ятає. Не забула вчителька і те, як в один із квітневих днів обізвався її мобільник. Піднесла слухавку до вуха і почула голос свого вихованця: "Ірино Степанівно, добрий день! Можна з Вами поговорити?" Тоді і дізналася, що N-ну окрему механізовану бригаду, в якій Роман проходив строкову військову службу, з-під Києва перекинули до Маріуполя.
Роман Баган служив у розвідроті. Його строкова служба закінчувалася, як кажуть солдати, "дембель був не за горами". До армії Роман устиг отримати робітничу спеціальність. Батько з мамою все життя віддали селянським професіям, тому й хлопець бачив себе механізатором. Глибоко у душі сиділо бажання стати футболістом. Але Роман усвідомлював, що футболом сім`ю не прогодуєш, тому й вибрав роботу, пов`язану із землею. У Міжрегіональному центрі доля послала назустріч юнакові Олександра Григоровича Кузуба. Майстер став і наставником, і порадником. "Золотий дядько", - так сказав про свого майстра Роман Баган. Там, у Міжрегіональному центрі, Роман опанував мистецтво керувати автомобілем, трактором, комбайном. І тепер, за кілька тижнів до дембеля, вже уявляв себе за кермом потужного агрегату, посеред моря стиглої пшениці. Вітер жене хвилі золотого колосся. Жатка його комбайну ловить ті хвилі, вони перетворюються у зерновий потік і тугим струменем витікають із бункера в кузов автомобіля. Велике покликання - вирощувати хліб…
...Гучний сигнал тривоги розірвав ранішню тишу армійської казарми на шматки. Перед строєм командир оголошував солдатам-строковикам наказ: "Залишити розташування підрозділу, через п`ять хвилин шикуватися на плацу для передислокації у зону проведення антитерористичної операції." Так, буквально на фініші строкової служби Роман змушений був стати захисником Вітчизни.
Минув квітень, пройшов травень, на календарі вже був червень, а молодший сержант розвідроти Роман Баган не наважувався розповісти мамі про місце своєї служби. Розумів, що звістка про його участь в АТО забере у рідної людини і сон, і спокій. Тому не спішив ділитися тривожною новиною. Та і коханій усього не розкажеш. Зрозуміло, що і для неї правда буде болісною. Емоціями і хвилюваннями міг поділитися тільки із першою вчителькою Любов'ю Андріївною Чемес і класним керівником Іриною Степанівною Надошею. Їм і телефонував майже кожного дня.
Серед вибухів і пострілів хлопцеві так хотілося хоча б на мить відчути зв`язок з рідною домівкою, почути знайомі голоси. Такою ниточкою зв`язку стали Любов Андріївна і Ірина Степанівна. Це вони першими дізналися, що з-під Маріуполя частину, в якій проходив службу Роман, перекинули на блокпост поблизу Слов`янська.
Цивільне населення по-різному ставилося до українських солдатів. Одні пригощали яблуками, інші просили допомогти провізією (усі ж магазини розбиті). А були й такі, що злісно сичали у спину: "Укри приїхали. Ніхто вас не кликав." Робота на блокпосту полягала у контролі за місцевістю і перевірці автівок.
Потім була Амвросіївка. Там "познайомилися" із російськими "Градами". Страшна штуковина. Здається, що землиця-ненька від їхніх вибухів дибки стає. Та помаленьку призвичаїлися до цього пекла. Одне досадно було. Бачили у біноклі, як сепаратисти випилюють шматок лісопосадки, що росте біля самого кордону. Бачили, як заходять на нашу територію російські "Гради". Чужі вояки окопуються посеред соняшникового поля і починають обстрілювати українську землю. А в українських воїнів немає команди відкривати вогонь. Прикро, дуже прикро. Але в армії головне - дисципліна: треба виконувати наказ. Тому і не стріляли у відповідь.
Після Амвросіївки Роман з друзями зайняв позиції на Савур-могилі. Побував і в Іловайському котлі. У тому вогневому місиві, перебуваючи на межі між життям і смертю, зрозумів, що треба відкривати перед мамою правду про місце свого знаходження. Думав: "Хай знає де мене шукати, якщо трапиться щось страшне". Діждався хвилинного затишку між обстрілами, щоб мама вибухів у телефоні не почула, подзвонив. А із слухавки йому: "А я вже другий місяць місця собі не знаходжу. Ні спати, ні їсти не можу. Все ти з голови не йдеш. А виявляється, синку, ти - на війні". Отаке воно - мамине серце. І сотні кілометрів від нього правди не сховають.
Під Луганськом знову були "Гради". Ніч з 13 на 14 липня Роман не забуде все життя. На позиції напередодні завезли боєприпаси. 58 тонн смерті чекали, коли їх запустять у діло. А тут, як на зло, "градобій". Небезпека, що ворожий снаряд влучить у боєзапас, була надзвичайно великою. Не дай Бог таке б трапилося, місця живого в усій окрузі не було б. Але якось обійшлося. На третій день безперервних обстрілів з боку росіян, українські військові отримали команду змінити дислокацію і йти з-під обстрілу. Є команда - треба виконувати. Тільки в останній момент розвідники помітили, що начальник штабу лишається на місці. Хлопці - до нього: "В чому справа?" А командир у відповідь показує на гору снарядів і питає:
- А це куди? Я ж за матеріальні цінності відповідаю. Не можу покинути.
Роман з друзями-розвідниками залишився із своїм офіцером. У чоловічому середовищі дружба і честь - дорожчі за життя. За чотири дні вогняної зливи у місці дислокації українських героїв ворожі снаряди розтрощили і спалили все. Не залишилося ні бліндажів, ні командних пунктів, ні окопів. Але знищити, чи навіть похитнути мужність трьох десятків українських вояків ворог не зміг. Щирі серця патріотів виявилися сильнішими за кулі і снаряди ворога.
За 7 місяців перебування у зоні АТО Роман Баган подорослішав на ціле життя.
Мені незручно розглядати зовнішність свого співрозмовника. Намагаюся роздивитися риси його обличчя так, щоб він не помітив моєї цікавості. Відкрите, трішечки наївне лице і глибокі очі випромінюють щирість і приязнь. Зовні - майже дитина. Але мене не полишає думка про крицю його характеру. Звідки береться ця твердість? Нарешті починаю розуміти. Ця твердість - в устах. Міцно стиснуті губи, яких не торкається посмішка, видають психологічну напругу.
Тільки розповідаючи про милу серцю Вікторію, котра і в армію провела, і на присягу приїздила, і вірним почуттям зігріла, Роман допустив до своїх уст посмішку. Закінчив розповідь про кохану - і знову вуста стали крицевими. Я зрозумів: "Це війна украла в хлопця посмішку". Двадцятирічний юнак розучився посміхатися…
-Якось патрулювали ми з побратимами один із районів Амвросіївки. Ходимо вулицями, а кругом - тиша. Ніколи не думав, що тиша може нести в собі таку тривогу. Ніде ні двері не стукнуть, ні півень не обізветься. І людського голосу немає. За кілька годин патрулювання нам захотілося пити. Почали вишукувати очима хоча б когось, щоб водички попросити. Нарешті помітили якогось небораку. Обізвалися до нього. Він мовчки вислухав наше прохання, мовчки кивком запросив за собою і мовчки пішов кудись. Ми - за ним. Підходимо до погреба. Відчиняються двері і на нас - вистрілює кілька десятків очей. Півхвилини пропікають нас наскрізь, а потім, зрозумівши, що ми - українські солдати, тепліють. Чоловік подає нам води і, нарешті, знаходить в собі силу мовити: "Не лишайте нас, хлопці! Бандити з "чорними" тут казна-що витворяють.
Бандитами тут звуть сепаратистів. Це у великих містах - еленерівці, деенерівці. А селяни давно їх розкусили - бандити і грабіжники. А "чорні" - це кадировські чеченці.
Якось узяли ми в полон двох таких. Спочатку пихаті були, а як їх обеззброїли, та зв`язали, та на землю посадили, то де та пиха й ділася. Нікчемні і жалюгідні створіння. Розуміють свою ницість, бо за те, що сіють навкруги себе смерть - їм платять. А ще огидніше - із сепаратистами спілкуватися. Спочатку Путіна гукали, а тепер за російські гроші у своїх же стріляють. Піймали одного. На коліна падає, плаче, обслинився весь. "Не вбивайте мене. Я - свій. Я не стріляв". Є стовідсотковий метод перевірки бойовиків. Той, хто стріляє, обов`язково має мозолі у певних місцях долоні. Перевірили - таки ж сепар. Ніхто вбивати його не збирався, але й без "виховних" заходів не відпустили.
Отаке розповідає Грушинський герой Роман Баган. Війна змінила хлопця. “Найстрашніше - втрачати друзів. Кілька хвилин тому стояли спина до спини, прикриваючи один одного, або пили чай з однієї чашки, а за мить - людини вже немає. Поруч лежить мертве тіло - а людини вже немає. Оце справжній жах війни” - ділиться сокровенними думками мій співрозмовник.
Одного разу, втративши друга, Роман спіймав себе на думці, що хоче стати військовим. Не для того, щоб когось життя позбавляти, а щоб війну у свій дім не пускати. Ці думки як до небес злетіли. Бо за кілька тижнів доля послала одну зустріч. Прямо в окопі, під час бою зустрівся із чоловіком, на плечах якого виблискували дуже серйозні погони. Пізніше дізнався, що то - один з керівників прикордонної служби України, генерал М. Генерал запросив Романа і його друга стати студентами Національної академії прикордонної служби. З таких, обстріляних у боях і перевірених у пороховому диму, сформуються справжні офіцери…
...Малий Миколка прокинувся. Прокинувся - і зразу ж насупився. Хтось незнайомий нахилився над його ліжечком і пильно вдивлявся у нього. Хлоп`я хотіло заплакати та, зиркнувши на маму, передумало. На маминому обличчі цвіла широка посмішка і дитя від того заспокоїлося.
-Хто то, Миколко? - питає радісна мама. Хлопчик на секунду замовкає і ніжно, по-дитячому тягне:
-Р-о-о-ома!
Дитина ще не бачила старшого брата. Коли Роман ішов в армію, його меншому братикові не було ще й року. А зараз - аж три. Це перша зустріч братів. Чи то генний зв`язок підказав Миколці, що перед ним старший брат? А може спрацювало те, що мама кожного вечора діставала фотоальбом і просила малого: "Покажи, де наш Рома". І меншенький впевнено знаходив братове обличчя на світлинах. Малий Миколка серцем відчув старшого брата і з усієї сили притулився до нього.
Роман Баган воює не за гроші. Він захищає свого братика Миколку, маму Людмилу Григорівну, сестру Ілону, кохану Вікторію, першу вчительку і класного керівника. Він захищає могилу свого батька Анатолія Васильовича, що пішов за межу буття у 37 років, але встиг подарувати свою любов синові. Роман Баган захищає усіх грушан і кожного хорольця. Усвідомлення цього робить його сильним. Український воїн Роман Баган - непереможний.
Р.S. За допомогу в організації матеріалу автор дякує депутатові районної ради Сергію Щеглову.


ЇЇ ОЧІ – З ЧИСТОГО НЕБА, А ДУША – ІЗ ПШЕНИЧНИХ ПОЛІВ


Поспішаючи вечірньою Полтавою на збори волонтерів, аби терміново вирішити, чим ще можна допомогти своїм побратимам на Сході, Олександра Сиротенко подумки там – на передовій: «Як же зараз мої друзі? Чи рятують їх хоч трішки від холодів передані теплі речі? Хоча, мабуть, більше зігрівають листи і дитячі малюнки... Зараз їм небезпечно у звичайних окопах, напевно, для укриття потрібні бліндажі, укріплення… Господи, тільки б скоріше вони повернулися додому живими та здоровими!»
Ця 22-річна тендітна дівчина, керівник прес-служби Полтавської обласної організації ВО «Свобода», мужньо воює за Україну в тилу. Саша Сиротенко – випускниця ПНПУ імені В. Г. Короленка, координатор Полтавського батальйону небайдужих. Українська православна церква Київського патріархату за ініціативи архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора почала долучатися до активної допомоги бійцям в зоні АТО ще з того часу, коли Росія анексувала Крим.
Я чудово пам’ятаю той день, коли в мережі Фейсбук взагалі незнайома мені людина (а тепер добрий друг) запитала, чи не можу я допомогти коштами у придбанні військової форми. Це був Олександр Алієв – боєць батальйону «Айдар», який пізніше потрапив у полон разом з Надією Савченко. Саме з цієї людини почалася моя волонтерська робота.
Саша Сиротенко звернулася до владики Федора, який радо погодився допомогти: частину коштів надав харківський підприємець, а іншу частину милосердні добровольці знайшли разом. Це була перша допомога армії, яка і стала поштовхом для серйозної волонтерської діяльності Олександри. Відтак, спільно із Полтавським батальйоном небайдужих та за підтримки свободівців Саша побувала у звільнених Слов’янську, Краматорську, Артемівську та Дебальцевому, яке, на щастя, знаходиться під контролем наших військ. Основні підрозділи, яким допомагають полтавські волонтери, - це добровольчі батальйони «Дніпро», «Азов», «Донбас». Із військовослужбовцями з цих підрозділів, серед яких є знайомі полтавці, Олександра підтримує тісні дружні зв’язки. На нашому боці воюють навіть росіяни за національністю, які допомагають звільняти Україну від окупанта, бо їм соромно за свою країну. За словами Саші, поїздки на Схід кардинально змінили її світогляд, почуття, ставлення до життя. Живучи у мирній Полтаві, навіть не віриться, що від справжньої війни, яка давно вже перестала бути антитерористичною операцією для солдатів, нас відділяють сім годин (в середньому саме за такий час можна до їхати до епіцентру боротьби з «братом-зрадником»). Українські військові вже звикли щодня чути постріли, перестрілки, наражатися на ризик і смертельну небезпеку, тому зовсім спокійно розповідають про те, що мирні жителі бояться бачити з телеекранів.
Один з таких випадків був перед приїздом Олександри з друзями-волонтерами. Більшість артемівських міліціянтів перейшли на сторону ДНР, тому контролювали місто правоохоронці із Західної та Центральної України. Їм вдалося вирахувати сепаратиста, який переховувався у власній квартирі і тримав там цілий арсенал зброї. Коли міліціянти знайшли злочинця вдома, і тікати йому було нікуди, сепаратист почав стріляти гранатометом із вінка по зупинці. Хлопці провели спецоперацію і затримали його. На щастя, людей на тому місці не було, тому ніхто не постраждав.
Коли ми приїжджаємо і підходимо до солдатів, - тремтячим голосом говорить Саша Сиротенко, - у них не те щоб сльози на очах чи якийсь біль, а таке захоплення, така щира вдячність…Їх тепло не дає опускати руки, навіть коли здається, що сил більше не лишилося, я згадую наших мужніх солдатів, яким важче в тисячу разів, але ж вони не здаються і не дозволяють собі жалітися. Ці думки і усвідомлення, що твоєї допомоги чекають друзі, які заради нас усіх ризикують своїм життя, відразу ж додають мені натхнення діяти.
Більшість військових вважають, що їх "кинуло" керівництво держави і генерали (навіть на пальне солдати витрачають власні кошти), проте вони вірять надійному тилу волонтерів, простих співвітчизників з мирної Полтави, Гадяча, Хорола, Пирятина – з усієї області своїх воїнів підтримують небайдужі українці. Люди збирають гроші по копійці і від щирого серця віддають їх на потреби української армії. Дуже багато полтавців звертаються до батальйону небайдужих, аби чимось допомогти, бувають навіть черги зранку: зносять теплі речі, матраци, ковдри, ліки, підприємці привозять продукти чи засоби гігієни, бабусі приносять домашні консервації, навіть дітлахи віддають зекономлені на морозиві гроші для своїх захисників. Подружжя пенсіонерів Василенок придбали смаколики, принесли книги та в'язані шкарпетки для захисник на сході країни. Особливо вразили листи, вірші та звернення до хлопців. Якщо раніше люди питали, чи волонтери точно передадуть все це в зону АТО, то тепер лише запитують, куди ставити. За таку підтримку і любов старшина Бондаренко із Полтави, який вже два місяці служить в зоні АТО і встиг побувати в Горлівці і Дзержинську, запевняє: «Доки ми тут, ви можете спати спокійно!»
Зараз Саша Сиротенко всі свої сили націлює на допомогу українській армії: вона рідко буває вдома, називаючи Донбас третьою домівкою, не розважається, як ровесники, мало спілкується з друзями. Своїм обов’язком молода патріотка вважає всіляко допомагати захисникам, об’єднуватися і бути з ними до кінця, до перемоги.
Нам треба змінюватись. Особливо тим, хто вважає, що війна його не торкнулася… Відразу після звільнення Слов’янська, ми повезли туди гуманітарну допомогу для населення. Люди зібрали продукти, думали, що місцеві голодують, бідують, адже на фото ми бачили, як літні бабусі стоять у величезних чергах, українські військові їм воду з фляг своїх дають, продуктами діляться. Тож під враженням цих фото ми заїжджаємо у Слов’янськ і…прозріваємо: купа людей на пляжі розважаються, поруч продають морозиво, молодь випиває, а уявляю, як за кілька кілометрів такі ж самі юнаки не сплять котру добу: вони - на варті нашого життя... Мабуть, це десь глибоко – у вихованні, культурі, духовності кожного з нас. Мені на думку спадає фраза Руслана Кушулинського: "Війни виграють учителі в школах і священики в церквах." Згадую я цей вислів і тоді, коли з прикрістю бачу в рідній Полтаві, як п’яні хлопці й дівчата, повертаючись з нічних клубів, викрикують нібито патріотичні лозунги, галасують, скаржаться на холод, нестачу коштів для розваг. Дуже складно сприймати морально такий цинізм після того, як я побачила на Сході справжню війну. Як говорять мені друзі-військові, краще зробити якусь добру справу – купити бронежилет, наприклад, чи відвідати поранених солдатів, і поєднати це із благодійним концертом. Адже від того, що ми страждатимемо вдома, виправдовуючи своє безділля, теж нічого не зміниться.
Як волонтери, так і військові не драматизують події, бо від цього тільки гірше, а бадьоряться гумором. Навіть «конфлікт», бувало, виникав:
Досить до нас уже їздити, Сашо, ми й так всім забезпечені, краще подбай про себе, відпочинь, - говорять по приїзду дівчини хлопці.
Ну що ви, от переможемо, тоді й будемо разом відпочивати. А поки - і не сподівайтеся, я вас не кину!
Насправді ж, наші захисники не хочуть відпускати Сашу, бо із собою дівчина завжди привозить частинку мирної України: у дитячих малюнках і фото, у молитвах та матусиних смаколиках, а найбільше – у своїх очах із чистого неба і в душі із пшеничних полів.


Бійці батальйону «Азов» вдячні полтавській громаді за підтримку


Сьогодні в ОКІА «Новини Полтавщини» відбулася прес-конференція з учасниками добровольчого батальйону «Азов»: Юліаном Матвійчуком, Андрієм Олефіренком та Анатолієм Ханком. Бійці розповіли про настрої місцевих жителів та поділилися враженнями від пережитого і побаченого.
Спочатку хлопці подякували усім небайдужим за допомогу. Свій шлях за цілісність України вони розпочинали як волонтери, тому розуміють наскільки важливо не втратити зв’язок з громадськістю. «Ми забезпечені усім необхідним і за це хочемо подякувати полтавській громаді. Місцевий симбіоз налагоджений на ідеальному рівні. Ми ніколи не журилися, що чогось бракує, нам постійно пишуть, телефонують, багато хто навіть приїздить», – розповів Юліан Матвійчук. Згодом бійці зауважили, що полтавському десятку усі по-доброму заздрили і навіть виявилося багато бажаючих перебратися на Полтавщину.
Слова вдячності від батальйону «Азов» пролунали і в адрес місцевих жителів: «З кожним днем ми здобували довіру місцевих. Відбулася певна трансформація. Люди почали підтримувати нас усіма можливими методами. Вони приносили до основної бази не лише продукти харчування, а й паливо, надавали транспортні засоби, виготовляли обереги» – говорив Анатолій Ханко. Згодом Юліан Матвійчук додав, що у Маріуполі зараз піднесений дух патріотизму: «Маріуполь зараз увесь синьо-жовтий. Паркани пофарбовані в кольори національної символіки. Повсюди білборди з написами «Ні війні!», «Маріуполь – це Україна».
Бійці розповідають, що перед тим як відбути в зону АТО проходили серйозну підготовку. «Навчання проходило вісімнадцять днів. Це була і тактика і фізпідготовка. Дуже важливе орієнтування в зброї, адже нею потрібно уміти правильно користуватися. Зберігати ж спокій навчилися самостійно. Головне, – говорять вони, – налаштуватися на позитив і не думати про погане».
Власним баченням хлопці поділилися і стосовно ж перемир’я, яке нещодавно узаконили. «Загалом ми негативно ставимося до цього. Але хотілося б вірити, що це перемир’я існує лише для того, щоб накопичити сили та залучитися підтримкою інших країн. Що це якимось чином допоможе нам перемогти і відвоювати свої землі», – так вважає Андрій Олефіренко та його побратими.


Здолали Гітлера – переможемо й Путіна


У вересні, коли усміхнені першачки прямують до школи, серця їхніх прадідів журяться від смутку. Адже рівно 75 років тому, їм, тоді ще молодим юнакам, довелося побувати у вогняному пеклі. Вижити, на жаль, вдалося не усім. Десятки мільйонів людей загинули в Другій світовій війні: мільйони солдатів, яких фашистські та комуністичні лідери зіштовхнули один з одним, але більше – мирних жителів, які гинули під бомбами, від хвороб та голоду.
Тож День пам’яті жертв фашизму, що започатковано у 1962 році – це своєрідна данина пам’яті воякам, які загинули за свою батьківщину. Глибину закривавлених збройних протистоянь вдало передає європейська, а з 2014 року і українська символіка. Червоний мак – пам’ятний знак скорботи за полеглими у війні. Він розповідає про страждання, про смерть, про героїзм та втрати.
Український народ, напевно, ніколи не забуде того лихоліття, що завдала політика гітлерівської Німеччини. Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових дій, стали плацдармом для розвитку військового протистояння. Саме в Україні, в різний час діяло від 50 до 75% усіх дивізій вермахту і половина всіх радянських сил (4 фронти та 54 армії).
У ті страшні часи на боротьбу із нацизмом у складі Війська Польського стало не менш ніж 100 тисяч українців. Найбільше українських солдат нараховувала Червона армія. У її складі перебувало до 6 мільйонів бійців. Ще близько 130 тисяч перебували в арміях Великої Британії, Франції, Канади та США.
Українці у складі Польської армії вступили у бій вже 1 вересня 1939 року. 17 вересня 1939 року, відповідно до домовленостей із Гітлером, на територію Польщі зі сходу увійшли радянські війська. Українські міста зазнали бомбардувань німецькою авіацією у перші дні війни. Так, до 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22-го – до міста підійшли підрозділи Червоної армії. Частина української етнічної території була окупована нацистами в перші тижні війни.
Так, українці зустріли війну одними із перших , а завершили одними з останніх – 2 вересня 1945 року. Капітуляцію останньої воюючої країни – Японії – від імені Радянського Союзу брав український генерал Кузьма Дерев’янко. Загалом у роки Другої Світової війни з гітлерівською Німеччиною та її союзниками воювало близько 7 мільйонів українців. Їхній внесок у перемогу над фашизмом був одним із найвизначніших. Український слід залишився на полях усіх головних битв та інших фронтах бойового протистояння.
Друга Світова війна – найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. За підрахунками Інституту історії України НАНУ прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять 8–10 мільйонів. Тож світова історіографія не даремно визнає, що ця війна є найбільшою та найкривавішою трагедією людства.
На превеликий жаль, загроза фашизму у ХХІ столітті знову повисла над нами. Володимир Путін йде шляхом Адольфа Гітлера. Культ особистості, систематичне нехтування правами людини, мілітаризм, культ війни та сили, тотальний контроль спецслужб, зовнішня агресія – ознаки, що об’єднують Третій Рейх та пануючий режим у Росії.
Одним із виявів зазначених ознак у випадку з путінською Росією є її агресія проти України. Українці протистоять їй, але протистояти потрібно, об’єднавши сили всього демократичного світу. Єдність перед обличчям ворога має стати усвідомленою необхідністю і є запорукою перемоги.
Підготовлено Департаментом інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Полтавської облдержадміністрації


Ув’язнені на Полтавщині шиють навіть чохли для бронежилетів


На базі Полтавської виправної колонії №64 відбулось виїзне засідання обласної міжвідомчої комісії з питань залучення промислового потенціалу установ виконання покарань Полтавської області в економіку регіону.
30 липня на базі виправної колонії управління ДПтС України в Полтавській області №64 було проведено виїзне засідання обласної міжвідомчої робочої комісії під головуванням заступника обласної адміністрації Романа Товстого та начальника управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області генерал-майора внутрішньої служби Миколи Ісаєва.
Основним питанням, що розглядалося на нараді було виконання Програми регіональних замовлень установами виконання покарань області та перспективи співпраці установ пенітенціарної служби з підприємствами та організаціями області.
До участі були запрошені також керівники департаментів та управлінь облдержадміністрації, директори і голови правлінь підприємств різних форм власності регіону та начальники установ пенітенціарної служби області.
До початку засідання всі присутні мали змогу безпосередньо ознайомитись з виставкою продукції, що виготовляють у виправній колонії №64. Були представлені зразки металоконструкції, виробів з дерева, швейні вироби.
Найбільш важлива продукція для України нині – засоби захисту військовослужбовців, що перебувають в зоні АТО. Тож в колонії №64 освоїли пошив чохлів для бронежилетів. «Чохли хорошої якості, – ділиться враженням від побаченого Роман Товстий, заступник голови ОДА. – Тканина дозволяє тілу дихати, багато кишень – і для набоїв, і для рації, і для аптечки. Важливо також, що собівартість значно нижча, ніж на інших підприємствах. Робота з пошиття одного чохла обходиться в межах 100 гривень. Звичай но, ще треба врахувати вартість тканин, які колонія закуповує у постачальників. Але все одно собівартість такого чохла буде за собівартістю значно нижчою, ніж у приватних фірмах».
Учасники засідання ознайомились з виробничим процесом, налагодженим у колонії. Установа має багатопрофільне виробництво. Роман Товстий говорить: окрім виготовлення різноманітних товарів широкого вжитку, деталей для інших підприємств, в’язні також працюють на підсобних сільськогосподарських підприємствах.
З 2002 року в області створена та діє міжвідомча робоча комісія з питань залучення промислового потенціалу установ виконання покарань області в економіку регіону. Метою створення цієї комісії є сприяння з боку місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування вирішенню проблем трудової зайнятості засуджених, що відбувають покарання в установах Державної пенітенціарної служби області.
Керівник управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області Микола Ісаєв відзначив: у 2011 році вперше в Україні було затверджено обласну програму створення нових робочих місць для засуджених на 2011 – 2015 роки. Тісна співпраця налагоджена на сьогодні з Полтавським гірничо-збагачувальним комбінатом, заводом „Електромотор” та ТОВ „Ампер”. „Необхідність забезпечення трудової зайнятості для засуджених полягає у специфіці роботи підприємств установ виконання покарань (на відміну від народного господарства), адже працюючі засуджені не можуть бути скорочені або звільнені із установи раніше, ніж це дозволяє кримінально-виконавче законодавство. Саме залучення засуджених до суспільно-корисної праці допоможе компенсувати витрати на утримання засуджених, відшкодування державі і громадянам збитків, заподіяних скоєними злочинами. Іншого шляху просто немає. Крім того, праця в установах виконання покарань надає можливість засудженим набути, а декому не втратити, трудові навички, що певним чином поліпшить їх майбутнє працевлаштування після звільнення. Матимемо надію, що саме це дозволить повернути суспільству не потенційного злочинця, а кваліфікованого робітника”.
В обговоренні порядку денного взяли участь: заступник директора Департаменту з питань нафтогазового комплексу, промисловості, екології та природних ресурсів Полтавської облдержадміністрації І.Чередниченко, заступник начальника управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області П. Тронь, заступник голови Комісії технічний директор ПАТ „Завод „Лтава” В.Попок, начальник відділу виробництва та збуту продукції ПАТ „Полтавський машинобудівний завод” І.Храменков.
За результатами наради прийнято рішення щодо поліпшення співпраці між промисловими підприємствами та виробничими підрозділами установ виконання покарань.
Скориставшись нагодою, Микола Ісаєв висловив подяку керівництву обласної державної адміністрації за розуміння проблеми і підтримку в питаннях трудової зайнятості засуджених, спільного пошуку та залучення до співпраці підприємств області.


КРИМ − ІСТОРИЧНА КРИВДА УКРАЇНИ


Історія Криму є справжнім дзеркалом історичної ролі України та Московщини і відносин між ними. Крим був протягом віків передовою позицією мусульманського світу в його боротьбі проти Європи, також, як і Україна була її найдалі висуненим на схід заборолом. Московщина ж чигала віками, поки Україна і Крим знеможуться, щоб по черзі здобути їх та розпочати наступ московського імперіалізму на Європу. Україна зробилась відскочнею Московщини для її наступу на європейський захід, Крим — на південь, на Балкан та інші краї Середземного моря. Ціла політика Московщини від здобуття Криму до останнього часу свідчить виразно про те, що вона розуміла дуже добре його стратегічне значіння для розвитку московського імперіалізму. Про це свідчить і сучасний етнографічний склад населення Криму. Після перепису населення з 1926. р. воно складається приблизно з 42% москвинів, 25% татар, 12% українців, 6% німців та інших менших етнічних груп. Число москвинів, розуміється, офіціальна статистика перебільшує коштом татар та українців, в кожнім разі москвини творять в Криму відносну більшість. Осягнено це в той спосіб, що по здобутті Криму було примушено значну частину татарського населення виемігрувати до Туреччини, а надлишки українського населення спрямовувалося не до Криму, а на Сибір. Поруч з московськими переселенцями оселювалося в Криму німців та емігрантів з різних балканських держав, які московський уряд сподівався легко засимілювати, що далося справді перевести лише в дуже невистарчальній мірі. У Криму провадилось ту ж саму політику, як і на побережжі Озівського моря, до якого Московщина все намагалась утворити московський етнографічний коритар з метою зміцнити позиції московського імперіалізму на цілім побережжі Чорного моря та його заток.
Небезпеку московської експансії в напрямі Середземного моря зрозуміли своєчасно Англія та Франція і завдали кримською війною тяжкий удар московському імперіалізмові. Осягши найвищу точку своєї воєнної потуги по наполеонівських війнах, кріпацька Росія не могла додержувати кроку новітньому розвитку великодержав і вже в другій половині XIX. віку стала помітно хилитися до упадку, обмежуючи свою експансію східним і південно-східним напрямком. Перша облога Севастополя була й першим поважним кроком до цього занепаду, сучасна облога цього міста є очевидно останнім щаблем у напрямі до остаточного зліквідування московського імперіалізму.
Визволення Криму непереможними арміями держав оси не є результатом лише їх збройної переваги, також як і не є воно результатом окремої збройної акції. Визволення Криму є частиною великої визвольної боротьби поневолених націй проти Московщини, також як є воно одним з актів цілої збройної боротьби Європи проти більшовицького імперіалізму. Москву переможено тут не лише силою, а й правдою, не лише силою зброї, а й силою тої творчої боротьби за існування, яку провадили народи чорноморського побережжя проти Московщини, яка тут не мала чого шукати. Навіть побіжний перегляд змісту вантажів, які експортувалося з портів Чорного моря, може довести, яка незначна частина їх припадала на вироби самої Московщини. Але й експорт України та Кавказу через порти Чорного моря зменшувалося в значній мірі безмірним визиском цих країв з боку Московщини, що тягла з них все до себе. Не є ніяким випадком, що поразка Московщини в Кримській війні припадає на початок розвитку новітнього українського визвольного руху під прапором великих засад його, виписаних генієм Тараса Шевченка. Виключення російської флоти з Чорного моря було разом з тим і початком відсунення Московщини від його берегів наслідком могутнього пробудженням національних сил українського народу. Коротке існування незалежної України не перешкодило її уряду зазначити понад кожний сумнів, що вона є чорноморською державою, хоч відношення її до Криму не було зазначено досить виразно. Зрештою відносно нього не може бути двох думок.
Господарський та геополітичний зв’язок України з Кримом не полишав, очевидно, ніякого сумніву й для московського уряду, який всупереч здоровому людському розуму, але на основі совєтської «конституції» одірвав Крим від України, як він це зробив і з Кубанню, і прилучив його як «автономну республіку» до «Федеративної Російської Республіки». Коли «Ізвєстія» кілька місяців перед початком німецько-московської війни так зворушливо шанували пам’ять «свєтлєйшого» князя Потємкіна, як «великого організатора півдня російської імперії», то це свідчить незвичайно яскраво про органічну спорідненість старого царського та сучасного більшовицького імперіалізму навіть в деталях. Чи не були справді «потємкінські села», уряджені ним для Катерини, добрим взірцем для того показового «раю працівників», який оглядали особи різних країв у СССР під доглядом агентів ІНТУРИСТУ? І чим різнилась та зграя московських дворян і міщан, що запосіла південний беріг Криму при царській владі, від «знатних людей фабрик і ланів», що відпочивала тут, набираючись нових сил для дальшого поневолення і визиску чужих націй СССР? І коли вся ця московська саранча мусить забиратися тепер з Криму туди, звідки прийшла, то це є справді лише вирівняння тих безмежних кривд, які терпіли Крим й Україна від московської навали.
Вірно продовжував Сталін й імперіалістичну політику царського уряду, спираючись на потужну морську фортецю Севастополя та поширюючи більшовицьку пропаганду на ціле балканське побережжя Чорного моря. Ще дуже недавно перекидалося звідси більшовицьких спадунів до Болгарії та Румунії, а не дуже давно жадав московський уряд навіть визнання його виключних впливів у Болгарії, і ніколи не полишав своїх планів здобути Дарданелі. Визволення Криму має бути кінцем московського імперіалізму на Чорнім морі. Крим перестав бути випадовою брамою Московщини в напрямі Середземного моря і повертається до своєї історичної ролі, яку він виконував від старогрецьких часів, ролі посередника поміж країнами Середземного моря та Україною, поміж Балканом і Кавказом. Здобуваючи Крим, виконують армії держав оси величезне культурне завдання, відкриваючи Європі природний шлях до Близького Сходу з усіма його скарбами, що служили досі лише хижацьким планам Московщини і її англосакських союзниць.
К. Волинський


Крим − це Україна


У публіцистичній спадщини Юрія Косача (1909− 1990), відомого українського публіциста, письменника, перекладача, літературного критика, громадського й культурного діяча на еміграції, який походив із шляхетного роду Драгоманових-Косачів (онук Олени Пчілки по найменшому синові Миколі, рідний племінник Лесі Українки), є невідомий для сучасної української громади памфлет «Крим — історична кривда України», що, на жаль, своїм ідейним звучанням суголосний останнім політичним подіям в Україні. Памфлет було надруковано в празькому часописі українських націоналістів «Наступ» 6 грудня 1941 року під псевдонімом К. Волинський.
Будучи далекоглядним політичним аналітиком й талановитим письменником, Юрій Косач майстерно виписує у памфлеті образ Криму, який у всі часи української бездержавності був своєрідним дзеркалом, яке відсвічувало найбільш складні питання політичного життя України, Росії, кримських татар та європейських народів чорноморського побережжя.
Відштовхуючись від специфіки геополітичної ролі Криму в європейській політиці, публіцист аргументовано доводить, що Крим для російської монархії, а згодом Радянського Союзу був полігоном і важливим політичним стратегічним об’єктом для задоволення імперських амбіцій. Маючи енциклопедичні знання з української та світової історії, він покликається на конкретні факти, які б не тільки доводили його правоту як журналіста-аналітика, а й допомагали читачеві розібратися у проблемі майже на науковому рівні. Показово, що в руслі висвітлення проблеми «українськості» Криму, Юрій Косач категорично засуджує нічим не виправдану адміністративно-територіальну реформу, проведену більшовиками, основною метою якої була денаціоналізація українців, в тому числі й у Криму.
Цей публіцистичний виступ вкотре засвідчує, що ми, українці, на превеликий жаль, так і не навчилися робити висновки з уроків історії, прислухатися до думки своїх інтелектуалів.
Пропонуємо читачам газети ознайомитися із памфлетом талановитого журналіста який подаємо у редакційній версії часопису «Наступ».
Світлана Семенко, професор кафедри журналістики ПНПУ імені В. Г. Короленка


Полтавщина приймала дітей із Луганської області


Дітей різного віку із кількох населених пунктів Луганщини, що їхали на відпочинок у табори Західної України, 25 червня, прийняли на перепочинок у Полтаві.
На одну ніч на прохання Міністерства соціальної політики дітей із Луганщини поселили у інтернатах обласного центру, аби вони могли відпочити з далекої дороги.
Малечу та дорослих, що їх супроводжували (усього трохи більше сотні осіб) забезпечили гарячим харчуванням за рахунок відділу сім’ї і молоді та управління освіти ОДА.
Зустрілися з дітьми, щоб перевірити побутові умови їхнього перебування голова Полтавської обласної державної адміністрації Віктор Бугайчук та його заступник Роман Чабановський.
В якості подарунка приніс малечі солодощі та соки народний депутат України Юрій Бублик.
Оскільки діти їхали із території, де відбувається збройне протистояння з сепаратистами й їм постійно доводилося чути постріли, задля зменшення психологічного травмування дітей на прохання їхніх мам, журналістів на зустріч голови ОДА із дітьми не запрошували.


Полтавщина приймала дітей із Луганської області


Дітей різного віку із кількох населених пунктів Луганщини, що їхали на відпочинок у табори Західної України, 25 червня, прийняли на перепочинок у Полтаві.
На одну ніч на прохання Міністерства соціальної політики дітей із Луганщини поселили у інтернатах обласного центру, аби вони могли відпочити з далекої дороги.
Малечу та дорослих, що їх супроводжували (усього трохи більше сотні осіб) забезпечили гарячим харчуванням за рахунок відділу сім’ї і молоді та управління освіти ОДА.
Зустрілися з дітьми, щоб перевірити побутові умови їхнього перебування голова Полтавської обласної державної адміністрації Віктор Бугайчук та його заступник Роман Чабановський.
В якості подарунка приніс малечі солодощі та соки народний депутат України Юрій Бублик.
Оскільки діти їхали із території, де відбувається збройне протистояння з сепаратистами й їм постійно доводилося чути постріли, задля зменшення психологічного травмування дітей на прохання їхніх мам, журналістів на зустріч голови ОДА із дітьми не запрошували.


Полтавських військовослужбовців перенавчатимуть коштом НАТО


Днями в облцентрі розпочали перепідготовку кадрових військовослужбовців Полтавського гарнізону. Вояків адаптуватимуть до цивільного життя за міжнародним проектом «Програма НАТО – Україна з перепідготовки військовослужбовців». Курси з перепідготовки для військовослужбовців безкоштовні. Безплатно їм видають і навчальну літературу. Проект фінансується коштом країн – членів НАТО, де прагнуть допомогти Україні підготувати до цивільного життя колишніх військових в час, коли армію перманентно скорочують.
Директор освітніх проектів і програм Наукового парку Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана Вадим Козак, котрий привітав слухачів курсів із початком занять, наголосив, що в Полтавському гарнізоні вони користуються популярністю у військових, котрі прагнуть після звільнення з армії знайти своє місце у новому, цивільному, житті.
Заступник менеджера Програми Юрій Матяш, перед початком занять акцентував увагу слухачів на тому, що курси збільшать їхні шанси на працевлаштування, адже військовослужбовці Полтавського гарнізону опановуватимуть спеціальність «Менеджмент і маркетинг», яка користується підвищеним попитом на ринку праці. Крім того, слухачів курсів навчать секретам управління персоналом і адаптують до сучасних ринкових реалій. Поряд з Полтавою, поінформував він, аналогічні курси діють ще у кількох містах України. Зокрема, Харкові, Чернігові, Львові, Дніпропетровську, Золочеві тощо.
Курси – унікальна можливість для військових скористатися допомогою країн НАТО і отримати путівку у нове, цивільне, життя. Особливо, в той час, коли наша держава практично згорнула державну програму з перепідготовки офіцерів запасу, наголосив Юрій Матяш. Бажання навчатися на курсах виявили два десятки офіцерів.


Прозорість влади – це одна з ключових вимог Євромайдану


«Круглий стіл» громадськості, присвячений обговоренню проекту розпорядження голови ОДА Віктора Бугайчука «Про заходи щодо забезпечення прозорості в діяльності органів виконавчої влади Полтавської області» відбувся з ініціативи Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА. «При підготовці розпорядження ми максимально врахували пропозиції громадськості, адже прозорість влади – це одна з ключових вимог Євромайдану», - наголосив директор Департаменту Олег Пустовгар. Зокрема, за його словами пропонується створити на сайті ОДА рубрику «бюджетна прозорість» задля моніторингу фінансових витрат структурними підрозділами ОДА в рамках виконання Програм розвитку,що їх затверджує облрада.
Текст проекту розпорядження та фахові коментарі до кожного положення цього документу озвучив перший заступник Директора Департаменту Юрій Варченко. Конкретні пропозиції до проекту на «круглому столі» внесли начальник відділу інформаційно-комп’ютерного забезпечення апарату ОДА Юрій Репало, начальник відділу документообігу та контролю апарату ОДА Олександр Перепічай, громадські діячі Ганна Кіященко, Андрій Любич, Вадим Штефан, Олександр Келим , п. Лещенко.
Учасники зібрання одностайно зійшлися на тому, що обговорення проекту у форматі надання письмових пропозицій триватиме ще протягом 20 днів.
Прес-служба ОДА


Полтавська громада невтомно продовжує допомагати землякам-військовим


Третій місяць неофіційних фонд допомоги полтавським військовим займається волонтерством. Виникло об’єднання спонтанно: в одній із соцмереж активісти патріотичних сил натрапили на заклик допомогти у придбанні форми відділенню охорони обласного військкомату. Щоби не було жодних звинувачень у шахрайстві, волонтери вирішили об’єднати свої зусилля з громадою православної церкви Київського патріархату, а заодно створили наглядову раду, в яку входять журналісти та громадські діячі, котрі слідкують за витратами коштів. Зібрати 7 тисяч 585 гривень 67 копійок на 18 комплектів форми та 18 пар берців вдалося в лічені дні завдяки небайдужому підприємцю з Харкова Михайлу Ізюмському та парафіянам Свято-Успенського кафедрального собору УПЦ Київського Патріархату. Відразу ж активісти оголосили про відкриття карткового рахунку та обговорили співпрацю з обласним військкоматом. Уже перед Великоднем символічно від громади Полтавщини військовим на блокпостах Гадяччини та Миргородщини передали 20 ліхтарів різної потужності вартістю 960 гривень. 23 травня нашим солдатам, які знаходяться на виконанні завдань у Харківській області, вдалося зібрати від полтавців і передати бінокль, ліки, мішки для блокпостів, електричні дроти та інші потреби на загальну суму 5 тисяч 450 гривень 66 копійок.
- Вражає щедрість і доброта українського народу, котрий своїми духовними та матеріальними силами утримував майдани по всій країні, а нині повністю віддається жертвуючи кошти оборонцям рідного краю, - наголосив архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. – Дякую кожному, хто допомагає. Хай береже наших військових Господь, а нам додасть віри у перемогу добра.
Днями активісти дізналися, що частина бійців від’їздить «на передову» - в один із батальйонів Луганщини, тому розпочали збір коштів на бронежилети, каремати та спальні мішки.
- Силами активної громади Полтави вдалося зібрати майже весь перелік потрібних нашим військовим речей, - розповів народний депутат Юрій Бублик. – Стоматологи міста передали 8,5 тисяч гривень родинам вояків, які зараз перебувають на Сході. Завдяки спонсорам було заплачено за десять бронежилетів, але вдалося передати військовим тільки сім, адже завод не встигає виготовляти засоби захисту. Свою благочинність меценати пояснювали так: як ми можемо спокійно жити, знаючи, що на Сході наші хлопці без бронежилетів відстоюють цілісність Української держави. Ми дякуємо кожному, хто долучається до збору коштів чи речей. І продовжуємо працювати в цьому напрямку.
Із посмішкою згадують активісти Євромайдану похід на міський ринок, де підприємці надали частину необхідних військовим речей – від плоскогубців до подовжувачів – безкоштовно.
На черзі - придбання тактичних окулярів, рацій та пристроїв нічного бачення. Уже незабаром представники неофіційного фонду допомоги військовим планують зібрати та передати їх для вояків.
І можливо часом активісти втомлюються чи засмучуються після перемовин із меценатами чи реалізаторами, однак відразу згадують про земляків-бійців на Сході чи на блокпостах свого краю. Не можна опускати руки. Опускати хіба для того, щоб поправити рукава і закотити вище перед початком нової роботи.
Активісти щиро вдячні небайдужим полтавцям, які допомагають матеріально чи інформаційно і нагадують, що перерахувати кошти можна на картку ПриватБанку 5168 7420 6385 5377 (Бабнюк Валентин Леонідович).