СПОГАДИ МОЄЇ БАБУСІ

2021-04-08 12:04:57 - Станіслав ПЕТРАШ, м. Хорол, 2005 р.
2021-04-08 12:04:57 - Станіслав ПЕТРАШ, м. Хорол, 2005 р.

Кожна людина повинна знати свій родовід, історію свого краю. Україна - це земля, де народилися я, мої батьки, мої дідусі і бабусі. Від батьків ми дізнаємося про історію нашого краю. Люди, які жили на нашій землі протягом століть залишили по собі історію в книгах, назвах вулиць, сіл і міст, річок, озер і просто окремих місцевостей. Історія рідного краю прихована в усьому, що нас оточує. Родовід кожної людини - це теж історія. Наші прадіди і діди пережили і війни, і голод, і радість перемог. Кожна родина зберігає історію свого роду в розповідях про батьків, дідів; в речах, що передаються від одного покоління до іншого. Це і старі світлини, вишиті мамою чи бабусею рушники, нагороди, одержані нашими прадідами за сумлінну працю, за перемогу над ворогом у Великій Вітчизняній війні. Я хочу розповісти про мою бабусю Полю - Дротенко Пелагею Дмитрівну. У своєму житті вона пережила багато радощів і горя. Її дитячі роки пройшли у селі Соколів Зміївського району Харківської області. Сім’я у бабусі була великою: тато, мама, і п’ятеро дітей. Бабусина мама померла рано, коли моїй бабусі було всього п’ять років. Тато залишився один із дітьми. На їхню долю випали тяжкі голодні роки - 1932-1933. За відмову розкуркулювали своїх односельців, які хоч і жили добре, та важко працювали, годуючи своїх дітей, у той час у кожній родині було п’ятеро-десятеро - тата заарештували і відвезли до в’язниці у Харків. Все, що можна було, навіть мисочку з квасолею, забрали „бандити”. Так називали людей, що збирали продукти у населення, так би мовити „господарські лишки”. Старша бабусина сестра Марія була сліпою, на її руках залишилося четверо дітей. Бабусин брат Григорій потайки допоміг татові звільнитися із в’язниці. Коли вони вдвох вночі повернулися додому, то швидко зібрали сякі-такі речі і вирушили до станції, щоб поїхати до Росії. Там, як говорили, голоду не було. Йшли до станції довго - 9 кілометрів, старші по черзі несли на руках маленького Яшу. Їхали у товарних вагонах із станції на станцію. У Росії зиму-весну побиралися, просячи у людей їжі. Влітку 1933 року повернулися у рідне село, де залишилася нивка, засіяна пшеницею. Коли зрізали колоски, щоб поїсти, тата знову заарештували. Після втечі з в’язниці, тато забирає дітей і їдуть, ховаючись, залізницею на Кавказ. У Тіфлісі бабуся служила у сім’ї вчительки нянькою, але сумувала за рідними і втекла. Коли всі разом поверталися на Україну на одній із станцій бабусин тато помер. Старшу сестру забрали у будинок інвалідів, наймолодшого брата Яшу - у дитячий будинок, бабусю Полю і брата Федосія - у патронат. Григорій не захотів жити у патронаті і втік. Це була Україна і був 1933 голодний рік. Про голод 1932-1933 років бабуся добре пам’ятає. Це були дуже важкі роки в житті українців. Їли потайки зерно з колосків, відривали з-під землі мерзлу картоплю, їли лободу, ловили і їли граків. У селі, де жила бабуся, були випадки людожерства. Стара баба Гудзиха опухла від голоду і не могла злізти з печі, обгризала на собі м’ясо. Дуже важко згадувати моїй бабусі ті часи. Та це не останнє випробування, що випало на її долю. Після патронату навчалася у сільськогосподарському училищі в Харкові. У роки Великої Вітчизняної війни її було примусово вивезено до Німеччини, як багато інших молодих людей. На все життя бабуся запам’ятала тяжкі роки перебування в цій країні. Час від часу вона ділиться спогадами зі своїми дітьми та онуками. З бабусиних розповідей я дізнався про важкі роки, проведені у Німеччині. А починалося все так. У 1942 році моя бабуся йшла вулицею Харкова, раптово її зупинила поліція і відвела у контору. Тримали її там дві доби, а потім везли потягом до Німеччини. Опинилася вона у Данцигу. Її забрали зі станції на фабрику „Ессік Кьоне”. Там вона познайомилася з іншими молодими людьми. Бабуся працювала у цеху, де чистили капусту, брюкву і буряки. Робітниці складали овочі в бочки, потім все це нарізала машина. Біля фабрики стояв двоповерховий будинок. На першому поверсі була кухня, на другому - жили 23 робітниці, серед них і моя бабуся. За роботу на фабриці платили марками. Раз на місяць у вихідні дні працівників водили у місто групами під наглядом. Для прогулянки видавали вихідні костюми коричневого кольору з блакитним прямокутником. На рукавах піджаків був напис „Ост”. Наглядачами були Марта Ругашевська і німкеня Бетті. Остання брала бабусю працювати на склад. Через деякий час бабуся зібралася тікати з полону зі своїми подругами Галею Помагайбог, Галею Рахмаіл і Дашею. Помагайбог і Даші вдалося втекти. Після цього випадку бабусю двічі водили до поліції. Пізніше Бетті погукала бабусю у комору, наглядачки Ругашевської саме не було. Німкеня сказала, що Штробуш (за бабусиними словами - майстер чи хазяїн) забере бабусю у підвал. Настав вечір, прийшов Штробуш і сказав бабусі сідати у бричку і повіз її містом. За рогом вона зіскочила з брички і побігла. На її шляху трапилась річка. Бабуся увійшла в неї і попливла. Коли вона допливла до середини річки, то почула голос Штробуша. Погрожуючи пістолетом, він наказав їй повернутися. Вона змушена була виконати його наказ. Наглядач щось запитував, але бабуся, не зрозумівши всього сказаного, нічого йому не відповіла. Зрозуміла тільки, що Штробуш назвав її «чорним чортом». Потім він відвіз її до комендатури. Там він щось розповів коменданту і той ударив бабусю в обличчя, на що вона відповіла: 43 рік. П. Дротенко і Г. Рахмаіл „Данке”. У комендатурі чи поліції бабуся перебувала близько двох тижнів. Потім її відправили у барак. З фабрики „Ессік Кьоне” сюди ж привели і її подруг Галю Рахмаіл, Катю Жихорську, Галю Сабіну. 7 листопада 1943 року (так думала бабуся) у барак прийшли німецькі офіцери зі списком тих, кого відправлятимуть до концтабору. Бабусю Полю і її подруг теж назвали. Вночі полонених погнали в невідомому напрямку. Було дуже холодно, дув сильний вітер. Бранців пригнали на „Кляйн Бангоф” („Мала станція”). Їх посадили у вагони потягу, у якому було дуже темно. Куди привезли - бабуся не знає. Полонених погнали у концтабір. Завели у сірі ворота і поставили до стіни обличчям. Потім їх завели у камеру і дали поїсти. Після цього бранців повели до іншого приміщення, де заставили всіх роздягтися. Ті, кого на довго залишали у концтаборі, складали свій одяг в одну купу, ті, що ненадовго - в іншу. Бабусі наказали покласти одяг до першої купи. Ув’язнених відвели у баню - їх садовили у бочку з холодною водою і окунали тричі. Коли полонянки вийшли з бані, їм обрізали коси і одягли у сірі плаття з короткими рукавами. На рукаві бабусиного плаття був червоний трикутник з номером - 11. Дві останні цифри вона не пам’ятає. Потім полонянок вивели з воріт і повели в інший барак. Вранці їх розбудили і дали їсти з дерев’яного ящика. Коли надходило поповнення з полонених в барак, слабих забирали німці. Скільки приганяли нових полонених, стільки ж забирали людей з бараку. У барак іноді заходили офіцери з високими головними уборами із зображенням черепа. Деяких полонянок наказували, ставили на невеликий стілець з піднятими вгору руками. Коли полонений падав, його відливали водою і знову ставили на стілець. Бабусю не карали, бо вона завжди мовчала. Через якийсь час полонених погнали на два тижні до іншого бараку на карантин. У ньому зовсім не було ліжок і спали на холодній підлозі. У попередньому бараці були нари - трьохповерхові ліжка. На нижньому спало чотири чоловіки, на двох інших - по двоє. У цей барак полонені повернулися через два тижні, після проведеного так званого хлорування. Їжу в’язням приносили полонені, вони розповідали про те, що декілька партій полонених було потоплено німцями при переправі на кораблях. Можливо, що бабусю чекало теж саме. З Варшави прислали 29 жінок-полячок. Жіночий концтабір, в якому була бабуся, був розділений на бараки: для євреїв, віруючих, політичних в’язнів і полячок. Їсти давали двічі. Увечері давали каву і 200 грамів хліба. Євреям давали 150-200 грамів хліба і маргарин. Кожен відділ концтабору був ізольований один від одного колючим дротом з підведеним до нього струмом. Барак ділився на камери. За полоненими наглядала росіянка Марія, вона часто била в’язнів паском. Коли в’язнів готували до евакуації, то на одязі на спині ставили різні знаки: „і”, „?”, „+” та інші. Бабусі поставили коло, а посеред нього - крапку. Потім дали верхній одяг і повели слизькою дорогою. Слабих і тих, хто падав - розстрілювали. Вели цілий день. Підвівши до зелених бараків, полонених почали у них заганяти. Здійнявся крик, всі штовхалися. Бабуся вирішила скористатися піднятим ґвалтом, і разом з подругами Катею та двома Галями, втекти. Заховавшись за сарай, який стояв неподалік, вони побігли далі по снігу, побачили ярок і спустилися в нього. Потім вийшли на шлях, де зустріли двох німців. Бабуся на німецькій мові запитала, чи далеко знаходиться Данціг. Німці показали їм дорогу. Перед містом втікачки зустріли німецький патруль. Два есесовці були одягнуті у світло-коричневу форму. Вони хотіли перевірити документи дівчат, але чомусь не перевірили. Втікачки добралися до фабрики, і побачили, що вона зруйнована. Потім вони зустріли західних українців, які теж працювали на цій фабриці. Ті дістали втікачкам новий одяг і влаштували їх на нічліг. Вранці, поснідавши, бабуся разом з подругами рушила в дорогу на батьківщину. У небі гули літаки і скидали бомби, на дорогах лежали вбиті коні, розбиті екіпажі. Кожен будинок горів. Дівчата підбігли до регулювальника, який показав їм дорогу до бомбосховища. При попаданні у бомбосховище бомби підскакували і розривалися в повітрі. Бабуся не пам’ятає скільки днів була у бомбосховищі. Одного дня люк відкрився і хтось сказав, що Данціг визволили радянські солдати. Бабусю та інших людей посадили в машину і повезли у місто Ростов. Там бабуся і її подруги завербувалися в Радянську Армію. З квітня 1945 року по липень 1946 року бабуся служила у військовій частині 67708, 925-го польового армійського продовольчого складу. Тільки у 2006 році, після довгої переписки з різними інстанціями, бабуся дізналася назву концтабору, в якому вона була у роки війни. Це був концентраційний табір „Штутгоф”. За участь у роки Великої Вітчизняної війни бабусю Полю нагородили пам’ятним знаком „50 років визволення України” та ювілейною медаллю „50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” Довго замовчувалася трагедія 1932-1933 років в Україні, не згадували про померлих від голоду дітей, жінок, стариків. Тільки в наш час почали збирати і систематизувати матеріали, спогади про жахливі чорні роки. Багато книг написано на цю тему. У пам’ятні дні жертв голодомору та політичних репресій, визволення в’язнів концтаборів та інші увесь український народ схиляє голови у зажурі перед безвинно загиблими. У нашому місті є пам’ятний знак, встановлений жертвам голодомору та політичних репресій в знак пам’яті і скорботи.