«Поскаржитись було нікому…»

2021-04-08 11:52:04 - Записав Анатолій Олійник, журналіст.
2021-04-08 11:52:04 - Записав Анатолій Олійник, журналіст.

Минає 76 років із того дня, як були визволені в’язні фашистських концтаборів. У моєму журналістському блокноті залишилися нотатки спогадів колишнього в’язня Василя Микитовича Мамона. Хоч він двадцять років тому відійшов у вічність, та все ж хочеться, щоб молоде покоління знало, яких мук зазнали наші земляки в ті далекі роки. Зі спогадів в’язня №149923 концтабору ДАХАУ хорольця Василя Мамона. «У моїй пам’яті залишилося навіть деталі тих страшних злочинів, які творили німецькі кати над людьми багатьох національностей. Сімнадцятирічним хлопцем я був вивезений до Австрії, де працював на спорудженні гідростанції. Видовбував тунель в одній з височин. Тяжка то була робота, адже доводилося усе виконувати вручну. Дещо пізніше мене перевели на цементний завод у м. Зальбург. Та й тут легше не було, примушували носити як не камені, так мішки з цементом. І все це під пильним оком жандармерії. Не можна було зупинитися і на мить – тільки працюй і працюй. Не відчував за собою ніякої вини, але мені приписали політичну агітацію серед іноземних робітників. Доказати, що ніякою агітацією не займався, було неможливо. Тож протягом десяти днів перебував у тюрмі, тричі викликали на допити, двічі побили. Скінчилося усе тим, що мене відправили в гітлерівський перший концтабір Дахау, організований гестапо для антифашистів. Знаходився він поблизу Мюнхена. Це була величезна фабрика смерті, яка займала територію у 235 гектарів. У Дахау фашистські людиноненависники по–звірячому замучили або вбили 70 тисяч в’язнів – патріотів Німеччини та чоловіків, жінок, літніх людей із тимчасово окупованих нацистами країн. У цьому концтаборі було знищено багато радянських людей, насильно вивезених із тимчасово окупованих областей колишнього СРСР, військовополонених, антифашистськи настроєних робітників, селян і представників інтелігенції слов’янських країн. Тисячі політично ув’язнених загинули тут у результаті злочинних, так званих «медичних дослідів» у газових камерах, від голодної смерті в «кам’яному мішку» (приміщенні без вікон), від пострілів у потилицю, ніби за спробу втечі. Сотні антифашистів були розтерзані собаками. Крематорій табору діяв цілодобово, без вихідних. Мені присвоїли №149923, одягли в смугасту форму. Як могли, так і знущалися із нас гестапівці, особливо під час так званого «карантину», коли в смугастому манто (плащі) доводилося вистоювати по чотири години на плацу. Та не легше було і в робочому блоці. Разом з іншими в’язнями працював на відновленні залізничної колії на станції у Мюнхені. Возили нас туди поїздом у супроводі есесівців із собаками. Працювали без вихідних, голодні, бо на день видавали кожному стограмовий шматочок хліба та пів літри юшки з брукви. Схуд під час непосильної праці та голоду до 32 кілограмів. Хоч фізично й ослаб, та разом з такими в’язнями, як я, носив залізничні рейки, каміння. І все це під пильним оком охоронців. Могли нізащо побити, хоч і трудився з усіх сил. Словом, знущалися із нас, як хотіли. Поскаржитись було нікому… Щодня із нашого блоку гинули 40 – 50 осіб. Спеціальна команда ледве встигала відвозити їх у крематорій, який димів і вдень, і вночі. Такого життя, як кажуть, ворогу не побажаю. Все ж вижив, хоч із підірваним здоров’ям, повернувся додому. Діждався того довгожданого дня 11 квітня 1945 року, коли в’язнів табору визволили. Додому приїхав у вересні 1945–го. Закінчив Хорольський технікум механізації сільського господарства, згодом – Українську сільськогосподарську академію. Працював завідуючим майстернею машинно–тракторної станції, викладав у Хорольському технікумі механізації сільського господарства. А останні 27 років перед виходом на заслужений відпочинок навчав учнів Хорольського технікуму механізації сільського господарства ( тепер Хорольський агропромисловий фаховий коледж ПДАА) Дуже добре, що після тривалих років облоги навколо так званих політичних в’язнів стає загальновідомо, що вони не були зрадниками Батьківщини, а людьми нелегкої долі, мужніми й чесними перед народом».