ХУСТКА ЗА ПАЗУХОЮ

2021-11-29 07:28:00 - Ганна КРЕВСЬКА, член НСЖУ та НСПУ. Лубни-Козубівка
2021-11-29 07:28:00 - Ганна КРЕВСЬКА, член НСЖУ та НСПУ. Лубни-Козубівка

Дуня стоїть у кутку під образами і дивиться, як із батьківської хати виносять її придане. Ось тягнуть, ув’язані в клунки спідниці та кофти, запихають між вишитими скатертинами нові, й раз не вдягнуті, чоботи. Ось і сама скриня, боляче рипнувши дерев’яними коліщатами, подалася із хати геть. «Ой, скрине моя, безухая, да куди ж ти потрухала? Чи у ліс, чи по дрова, чи до свекра в комору?» - годилось би заспівати Дуні услід приданому. Тільки ж нині у дворі Данилейків не весілля. Червоні свати без поклону зайшли. Для цих не витягнеш рушники для перев’язу! Самі все повитягали! Важко нести з хати чуже. Бач, останній молодець не справився – у дверях застряв. Двоє на поміч підбігли та його випхати. Так старалися, що Дуні під ноги аж крейда посипалася. Вона опускає очі й бачить біля себе хустку… Випала зі скрині. Дівчина рвучко нахиляється і ховає кинуте за пазуху. Коли розгинається, натикається на сусіда. Степан стоїть навпроти образів, ледь скрививши посмішкою уста. - Не видай, лиши хоч це! – просить дівчина самими очима. Хлопець підходить ближче. Споглядає Дуню, що ніби прикипіла до стіни. - А шо тут у нас? – вишкірюється гість, нахилившись до дівочої пазухи. Степан тягне хустку, а здається витягує з Дуні всю душу. До цього в Данилейків витягли пшеницю і волів, квасолю і борони, овець і сорочки. Цю шовкову хустину, розшиту огнистими півоніями та жоржинами, батько привіз донці аж із Харкова. Там, у новій столиці УРСР, заробляв зі старшими синами копійку на весь великий рід. Думав, на краще життя дітям та онукам буде, а воно… Та хіба тільки в Данилейків одвірки в хаті тріщать? Нині, після Покрови, половина козацьких дворів, падає навколішки між вибраними полями. Бо то ще не було такого страму і гріха, щоби свої ішли до своїх – через дорогу, сіни, двері й витягували у хазяїв нажите пучками добро, кинувши золою на поріг єдине слово РОЗКУРКУЛЕННЯ. «Острамив! На все село острамив! Кому я тепер здалася – ні виду, ні приданого, ще й він отак!» - думка бігає в голові, ніби миша спорожнілою скринею. Коли Степанова рука шарпає останнє з приданого, всередині Дуні теж щось обривається. Чорні вуглини її очей придавлюють парубка до одвірків. Дарма, що Дуня проти дебелого комсомольця невеличка – голівка й плеча не сягає, цієї миті він раптом маліє. Десь вглибині Степана раптом виринає думка, що ж він теж з оцих самих Данилейків! Виходить, на свою кров руку підняв. Молодику раптом макітриться в голові. Ввижається, що з-за Дуні аж до сволоків піднімається чорна кострубата тінь. За вікнами гасне світло короткого осіннього вечора. Із ним згасає й весь гонор Степана, ніби хтось виплеснув на недотлілий жар його запалу відро води. - А щоб у тебе Бог так швидко душу витягнув, як ти в мене цю останню хустку! – проказує Дуня. - Дочко! Не роби! Не бери гріха на душу! - зойкають мати, відчуваючи, що одна з її п’яти доньок вкладає у своє Слово давню родову Силу. - А з чого все почалося? – поспитаєте мене Ви. - О!!! То було тоді, коли Козубівка ще Кузубівкою була! – осміхнеться у відповідь степ за старими могилами. Цю історію, заховану між вуличками та кутками козацького села, ми розкажемо вам від самого початку. Літ її не багато, не мало – десь так 250. Кажуть, сама Кузубівка почалася від хутірця городового козака Кузуба. Невеличкий, всього на п’ять хат. Об’явитися Іван з іншими козаками Лубенського полку, коли вража баба Катерина геть зруйнувала Січ. Хтось за Дунай рушив, а хтось – за Сулу, на межу лісу та степу. Та не тільки на Івані держиться історія. От тільки послухайте, які славні кутки в його селі лишилися! Солохівка та Іванівщина, Звірківка і Занудівка, Безпальківка і Бражниківка! То все прозвища козацьких родів, які загрузали в цю землю поколіннями. А які вулиці тут над річкою Цвіркунівкою! Як не Малахольна, то Мурзовська! Це ж треба було дотепникам таке втнути! А нам оце сиди й думай – чи то з Бражниківки на Малахольну закусювати ходили, чи довго було нею теліпатися? Чи на Мурзовській якийсь татарський мурза жив, чи замурзані нечупари? Хто ж вам тепер признається. Втім, тпру, не туди ми заїхали! Це ще не все! Ондечки, куток Шлях, бо ним акурат можна було виткнутися у великий світ – хоч на Кременчук, а хоч на сам Київ! А отут, під Богданівську гору, є куток Поволі. Чого так? А ви спробуйте швидко виїдьте зі збіжжям на гору! Ні, треба неквапом, потихеньку, одним словом – поволі. Далі біля гори притулився куток Данилейківка. А ці звідки? Отут вам справжня легенда ще з часів гетьмана Мазепи! Отож, кажуть старі кузубівські діди, а ми переказуємо вам, що коли Північна війна докотилася аж до нас, із нею на Україну рушили й шведи. Діло було давнє. Спочатку Карло, король їхній, перемагав, тоді його перемогли. А серед козаків опинився такий собі полонений Ейк. Одні стверджують, цей швед був у козака драбантом, себто денщиком, інші – що швед пораненого козака врятував та виходив. Утім, якби там не було, з часом Ейк вихрестився, став Данилом та отримав наділ землі. При цьому шведське ім’я не загубилося, а навіки прикипіло до нащадків. Отак серед кузубівців явилися Данилейки. Те діло було давно – ще за гетьманів та царів. А нині? Нині без царів гілля роду Данилейків тримає Полікарп Йосипович. Сивий, кульбабовий, літній. А торкни його руку почоломкатися, то відчуєш, ніби з костура бринить жилами осокорів та грабини сама кузубівська земля. Все витримав Полікарп Йосипович – війну імперіалістичну і гражданську, революції, розруху і безвладдя між ними. Коли його землю потом та кров’ю оброблену обрізали під хату, а з хати винесли навіть придане для онук – витримав теж. За тим, якогось ранку, вийшов дід за двір світу божого серед безбожників дихнути. Почув, як у щойно створеному колгоспі імені робітничо-селянської Червоної армії ревуть від голоду його воли. Чому його? Та ж хазяїн своє і за три вулиці взнає. Тріснув осокориною костур в руках старійшини роду, а з ним тріснуло й серце. Зайшов Полікарп у хату, ліг на лаву й більше не звівся. У хату Данилейків забігає Степанова мати і падає навколюшки перед Дунею: - Не перед людьми, перед Богом прошу! Син послав. Прийди! Дуня зиркає на матір та мовчки киває головою, мовляв, просять – іди! Два місяці не бачила Дуня Степана, а нині не признала. Зла, невідома хвороба випила з нього всю силу. Здоровий, ніби воляка, комсомолець зліг. Зустріли Дуню самі мощі. - Прости мене, - шепоче Степан. – Не знаю, що тоді найшло. Ніби не я був. Бач, за те Бог карає! І мати тоді просили, щоб до вас не йшов! Хлопець закашлюється і Дуня бачить на подушці кров. Багато крові. Мають Данилейки дев’ятеро дітей. П’ять доньок та четверо синів. Четвертого знайшли між революціями. Лягла під тином чиясь дитина вся в корості помирати, а мати забрала до своїх. «Послав Бог сімох і восьмого прогодуємо!» – сказала. Мають Данилейки одну таїну. Їхні жінки – з роду в рід худорляві та невеличкі – знаються на травах, допомагають породіллям і вміють самим поглядом кров спинити. Ось і Дуня отримала від матері Силу над кожним Словом. Звідки те в Данилейків узялося? А звідки роса береться на траві? А вода у нову криницю як набирається? От і ми того не знаємо. То не наша таїна, а таїна роду, що вміє чути голос неба та землі, ставши між тінями й світлом на тонкому переході життя. «На білім камені білі попи білу книгу читають. Білу книгу читають кров червону замовляють… Як ту книгу хто знайде, тоді в нареченного Степана кров відійде!» – шепоче Дуня замовляння. Хлопець її не чує й не бачить. Зрить комсомолець Степан, що біля покуття, з якого він приказав матері зняти ікони, бовваніє жіноча постать. Рукави її сорочки поснувала темно-червона заполоч. Жінка поправляє на голові хустку - ту саму, гаптовану шовком, яку вийняв Степан з-за пазухи Дуні. Ось гостя повертається до лежачого лицем. «Я не письменна! Хрестиком підписуюсь. А ти грамоті навчений, то пиши, що хочеш, та й ходьом!» - беззубо всміхається вона. Дуня схлипує, відчуваючи, як холоне Степанова рука. Цієї миті вона теж бачить гостю. Щоправда, зі спини. Та дошиває на свою сорочку дрібнюсінького червонястого хреста. … Попа на похороні не було. Ще б пак! Комсомольця хоронили. Дуні на похороні не було теж. Вона з сестрами стояла за ворітьми й дивилася, як мимо їхньому двору йшли нові хазяї й хазяйки села. - О! Дивися – моя керсетка! – шепоче Дуні старша сестра. - А на тій мої чоботи! – стиснувши кулаки, озивається молодша. - Вони вділи наші чоботи та сорочки, але їм ніколи не стати нами, - відказує Дуня. …По тому мине рік і жінки Кузубівки, витуривши в три шия міліціонера та активістів, розберуть своїх волів і коней. Вони ще не знають – у відповідь на їхній бабський бунт, усе село чорною хусткою накриє голодомор. А що ж Дуня? А бабуня Дуня, тримаючи за пазухою теплу хустку прожитих років, мудро скаже онукам: «Україна – це наша земелька. Її треба любити. Те, що на ній робиться, то люди роблять. Вони минуть. Земля – лишиться!» Цю історію я писала до коліна дорогою від Лубен до Козубівки. Світлана Мисник говорила, я - слухала... Головна героїня нарису – Дуня, бабуня моєї співрозмовниці, одна з восьми дітей великої селянської родини с. Козубівка, що на Хорольщині. Від нашої історії про 20-ті, коли в людей витягували зі скринь хустки, сорочки, а зі стаєнь худобу, минуло сто літ... І ось осінньої ночі гнилі душі пішли в хату-музей Етнографічної Збірки «Древо», аби винести хустки, рушники та сорочки.... Кажуть, немає нічого нового під сонцем...