ВІЙНА ДОБРЯЧЕ ПЕРЕКОЛОТИЛА ДУШУ І ТІЛО

2021-10-13 12:42:01 - Наталія ВАТУЛЯ, «Вісті Хорольщини». Фото із сімейного архіву
2021-10-13 12:42:01 - Наталія ВАТУЛЯ, «Вісті Хорольщини». Фото із сімейного архіву

«Найбільша моя мрія — це мир на нашій українській землі. Скільки загинуло там наших хлопців і невідомо скільки ще буде втрат….Так хочеться достойного життя нашим дітям, всім людям, особливо хорольцям, щоб вони почувалися захищеними та щасливими», - цими словами розпочав розповідь про свої бойові будні на передовій герой цієї статті, учасник АТО, а згодом і ООС Сергій Олексійович Сисоєв із міста Хорол. Початок 2014 року. Після Майдану і втечі «легітимного президента» Російська Федерація окупувала Крим. А далі за допомогою «Стрєлкових», «Моторол» і «Топазів» спробувала захопити частину материкової України. До війни багато наших громадян вважали Росію братською країною – на той час нас багато що пов’язувало. Дружили, торгували, їздили в гості. Але наші «брати» вирішили, що ми живемо і розвиваємося “неправильно”. І за лічені дні все змінилося – замість “братнього народу” з’явився агресор і окупант. Для багатьох це був шок. Для героя нашої оповіді – теж. Тим більше, що він за національністю росіянин і народився у Ростовській області та до п’ятирічного віку разом із батьками проживав там, а потім родина переїхала на Україну. Школу закінчив на Лубенщині. А потім здобув освіту кухаря у Войнихівському СПТУ-53. Готувати їсти чоловікові подобалося ще із дитинства. Перший свій борщ Сергій приготував у сім років, правда під пильним керівництвом мами Любові Віссаріонівни. Страва вдалася смачною і це так захопило хлопчика, що допомагав ненці готувати мало не щодня. Як підріс, то вже самостійно варив обіди і вечері. І взагалі юнак гарно ставився до рідних: жодне родинне свято не залишав без уваги, старався створити особливу піднесену атмосферу для гостей та родичів. Любив колективні виїзди на природу, із задоволенням пригощав усіх власноруч приготовленими стравами. Після закінчення училища юнака призвали на строкову службу. Там він отримав ще одну спеціальність військового кухаря. «Люблю від душі куховарити, експериментувати, вигадувати щось смачненьке, за новими рецептами працювати, а в армії , яке там «від душі», що дадуть, те й готов. 2003 рік – армія мала слабке забезпечення. Доводилось на добу ділити так харчі, здавалося б, що й розділити не можливо, приміром сто грам м’яса на солдата і т. ін. От тоді для кухаря було справжнє пекло, як кажуть у народі, «нерви на консерви», - пригадує Сергій Олексійович. Демобілізувався, працював у різних готельно-ресторанних комплексах Хорольщини. Трудився тим, ким пропонували господарі. Здебільшого офіціантом. Тож у 2006 році здобув у Міжрегіональному центрі професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців спеціальність офіціанта бармена. Отримавши у квітні 2014 року повістку про мобілізацію, Сергій не зволікав, одразу зібрався до військкомату і у складі 93 окремої механізованої бригади спочатку служив у якості кухаря. Хоч мав маленьких двох діток і, по-людськи йому пропонували перенести службу на пізніше, Сергій Олексійович не погодився. «Тривожно було на душі за свою сім’ю, особливо за малечу, тому і пішов у першій хвилі, бо вважав, що треба не допустити ворога далі просуватися по нашій території, та й зараз по іншому невчинив би. Правда дружина не знала місяць, де насправді я знаходжусь, напевне б не відпустила», - розповідає Сергій Олексійович. В армії завжди була проблема із кухарями. Раніше військових кухарів готували три місяці. У зв’язку з гострою потребою фахівців у зоні проведення АТО програму підготовки скоротили до місяця, а потім — до 10 днів. Основний акцент у навчальній програмі було зроблено на організації харчування на технічних засобах продовольчої служби. Найскладніше, що є в цій професії — освоїти польову кухню. На початок АТО армія мала потребу у 2898 кухарях. А військкомати змогли забезпечити лише 800 спеціалістів. Серед них і був Сергій Сисоєв. «Нас відразу відправили у частину, бо мали санітарні книги і стаж роботи кухарем», - констатує чоловік. Війна війною, а обід за розкладом, є така приказка у народі. Бути кухарем на передовій – почесна і водночас нелегка робота, адже боєздатність бійців залежить і від якісного харчування також - кажуть захисники. Та зізнаються - на голодний шлунок нести службу «на відмінно» складно. Яким би ти не був крутим десантником, танкістом, піхотинцем - три рази повинен їсти на добу, тому що від цього залежить боєздатність, щоби був сильний, мужній і добре думав. Справжній солдат повинен бути завжди ситий. Солдат не звертає уваги на шлунок, але коли він у порожній, розуміє, що він порожній, і більше на нього уваги звертає, відволікається - це найголовніше. А відволікатися ніяк не можна, та ще у перший рік війни. «Спочатку я разом ще із такими десятьма кухарями були у підпорядкуванні військової частини на Дніпропетровщині . Залучали і цивільних на допомогу. Ми варили на шість тисяч солдатів у великих казанах по триста літрів. А ще, була проблема психологічного плану. Не підготовлені морально до зміни обстановки бійці з числа призваних за мобілізацією у звичних для кадрових військових умовах не відразу звикали до специфіки кухні, - розповідає Сергій Сисоєв,- У перші місяці бойових дій були проблеми із забезпеченням продуктами харчування і питною водою та і взагалі армія не була готова до прийому такої кількості солдатів. Довго чекали на військову форму. Аутсортингові компанії постачали вантажі з продовольством лише до безпечної для них лінії. Тепер тиловики ЗСУ не спростовують і фактів, що бійцям із західних військових частин видавали, як це визначено документально, сухпайки на три доби, а вони потрапляли у розташування на четверту. Виходило, що своє вже з’їли, а на новому місці дислокації ще не стали на забезпечення. Вже після військової частини нас відправили на передову, а мене прикріпили кухарем до бригади піхотинців. Так названа польова кухня на сорок чоловік. Нам повезло, що у нашій бригаді був побратим із Дніпропетровська. Він до призову працював у якійсь великій приватній компанії. Тому його керівництво турбувалося, щоб забезпечити бійців і продуктами, і засобами захисту. Приїздили фури із вагомою допомогою, тож ми мали все необхідне, на відміну від інших. Я, як бойовий кухар, на свій смак та фантазію додавав інгредієнти, які привозились на передову. Їх асортимент був досить різноманітним, тож завжди було із чого вибрати. Меню-розкладка – вона робиться з таким розрахунком, щоб усі наші продукти якось чергувалися, щоб людям вони не приїдалися. Коли на війні своїм маленьким колективом живеш, то знаєш усіх вподобання і ми господарі на цьому місці, тому іноді хлопці просили – давай сьогодні зробимо борщу чи супу», - продовжує розповідь військовослужбовець Сергій Олексійович.- Були і мало чисельніші групи бійців, котрі мали у спорядженні спеціальний малогабаритний пристрій для приготування їжі. Він складається із казанка, підставки, паяльної лампи. А ще — інструкції, в якій є інформація, як із брикета концентрату перших страв приготувати суп, а з макаронів і тушонки — другу страву. Кожен чоловік, а особливо любителі риболовлі, подібними пристроями користується на природі. Розпалити вогонь у лампі нескладно. Нею просто користуватися, вона автономна, і приготувати можна на 10 чоловік. А це все тому не вистачало професійних кухарів. Коли мобілізовували, а потім із частини нас переправляли на передову розуміли, що їдемо на війну. Але настрій був піднесений, навіть веселий, бо більшість ще не розуміла, що означають для них ці слова та я й сам того ще до кінця не усвідомлював, яке це пекло. Адже на нашій землі без війни виросло не одне покоління… І саме на передовій прийшло розуміння усієї серйозності ситуації: адже вперше довелося направити зброю не кудись там у намічену далеку ціль, а на живих людей. Для вчорашніх агрономів, учителів та інженерів, таких, як я кухарів, - це було серйозне випробування», - зізнається чоловік. Сергій Сисоєв воював у складі 93-тьої бригади, котра захищала державний суверенітет та територіальну цілісність України від самого початку війни на сході України з Росією. Підрозділи бригади брали участь у найзапекліших боях війни, включно з боями під Іловайськом, у Донецькому аеропорту та Пісках, на шахті Бутівці. Дев’ятнадцяте серпня 2014 року запам’яталося Сергію на все життя. За два дні до Іловайської трагедії був поранений. На той час він служив піхотинцем. «Незадовго до обстрілу поговорив із дітьми та дружиною, пообіцяв, що неодмінно повернусь живим і неушкодженим, і тут як накрили гради із усіх сторін. Все життя перед очима за мить промайнуло … і кілька осколків таки мене не минули. На той момент не знав на скільки серйозно ушкоджений. Кілька місяців лікувався у госпіталях, а потім був у відпустці, а вже третього жовтня повернувся на позиції заступником командира бойової машини, водієм.» У вересні 2014 року підрозділи бригади вперше залучені безпосередньо до оборони Донецького аеропорту. Військовики бригади зайняли позиції у старому, новому терміналах і на вежі управління. Бійці бригади взяли участь у найзапекліших боях за ДАП у кінці листопада 2014 року — січні 2015 року. Легендарні «кіборги», у тому числі з 93-ї бригади, воювали за аеропорт 242 дні. В останні дні оборони аеропорту, коли відбувалася евакуація бійців, кілька автомобілів підбили. За ними повернувся бронетанк, по якому теж вели обстріл. Серед бійців був і Сергій Олексійович. Там вдруге отримав травму хребта. Лікувався, потім реабілітація і перерва. Може і вижив тільки тому, що боявся підвести дітей, бо пообіцяв залишитись живим. Батьківська любов певне давала неабиякі сили вистояти і уціліти. Сергій Сисоєв каже, що у нього, як і в багатьох його колег по службі, відбулася кардинальна переоцінка цінностей. «Моє життя змінилося. Мені перестали подобатися шумні компанії, я навчився радіти дрібницям, почав спостерігати, що відбувається навколо. Почав помічати такі дрібниці яких не помічав, та й люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Матеріальні цінності, досягнення, кар’єра не мають жодного значення, якщо нема життя. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, бо декому доводилося пити із калюж. У перші роки війни патріотизм на передовій зашкалював. Не шкодую, що пішов воювати. Та я дізнався , що таке чоловіча справжня дружба, взаємовиручка і надійний тил, - це вмотивовані, ідейні люди, котрі за будь яких обставин прикриють спину. У той час на позиціях зі мною був хоролець Євген Ігнатенко. З мого словникового запасу зникло слово «уб’ю» – навіть коли я дуже сердитий, не вживаю його. Бо почав розуміти – що таке смерть», – ділиться захисник. У вчорашнього воїна відбулася ще одна психологічна зміна – загострилося відчуття справедливості, він категорично не сприймає корупцію. «Я не згоден проходити всі круги бюрократії, і хабарів не даватиму», – рішуче каже учасник бойових дій. «Останніми роками ворог змінив тактику, тож бійцям доводиться пильнувати ретельніше. Вдень окупанти нібито зачаїлись. А ось вночі українські бійці чують звуки пересування ворожої техніки. Тож, готуються до чергових провокацій. У перший рік війни було все зрозуміло, дали наказ зачистити населений пункт – ми зробили, а нині все по іншому. Діє професійна вже армія. Немає такої дружби , як була тоді. Там на сході ніколи не було тиші, а зараз поодинокі постріли, - пояснює захисник. - Тиша з ворожого боку дивує та водночас насторожує бійців. Тому спостереження за діями окупантів посилюються». У серпні 2016 року Сергій Сисоєв повертається до військового життя. І несе службу у Машівці. Там була база із зберігання та ремонту техніки. Час від часу супроводжував вантажі у зону бойових дій. Потім перейшов на службу у Хорольський військкомат, під час якої був командирований на Схід нашої держави на кілька місяців. Подивився обстановку і вирішив перейти на контракт, адже він має певний досвід і подумав, що його знання там знадобляться і буде корисніший там, а не в тилу. У складі 72 бригади, місце постійної дислокації якої знаходиться у Білій Церкві, виконував свій військовий обов’язок до 2020 року. Цікава зворушлива розповідь про бої із сепаратистами, настрій військових та добровольців, часами емоційна зі сльозами на очах, наскрізь пронизана любов’ю до України, прагненням українських військових захищати рідну землю. Це людина сильної волі, міцного характеру, впевнений в собі, справжній патріот України. З глибоким сумом та болем в очах Сергій Олексійович ділився спогадами, розповідав, що пережив за час, проведений в зоні АТО, ООС, про життя на війні, про те, як боронилися і наступали, про допомогу волонтерів, про солдатську єдність та братерство. Ретельно підбираючи слова, мужній воїн описував жахіття цієї нав’язаної нам війни. З тремтінням у голосі згадував своїх побратимів, які навічно залишилися лежати у донецькій землі. «Я пройшов медичні курси при частині, до того ж вивчав усе ретельно, бо вважаю все у житті знадобиться. Але іноді бувають моменти розпачу, що зробив усе і не вийшло врятувати. На моїх руках помер молодий боєць. Хоч я вчасно надав йому першу медичну допомогу та поранення виявилось не сумісне із життям. Це так боляче втрачати своїх побратимів…. Тільки ось говорили і вже нема юнака...» Тепер усе те вже в минулому для нього, але біда – в іншому. Кожному, хто пройшов те пекло, війна добряче переколотила душу і тіло. Багато побратимів померли або спились, бо їх зраненими, змученими, знервованими сите, вдоволене добрим «зубожілим» життям, суспільство їх не приймає. Не хоче зрозуміти, що у війни суворі правила і жорстокі уроки всім: військовим і цивільним. І тоді думається багатьом хлопцям, яких все ж оминула там смерть: «А кого ж я захищав?» У Сергія Олексійовича Сисоєва троє чудових діток: донька Вероніка учениця шостого класу Хорольської гімназії, синок Ваня, учень четвертого класу, а найменший п’ятирічний Ромчик відвідує дитячий садочок «Малятко», любляча дружина Ірина, котра щоразу, коли чоловік був на війні, всі побутові турботи терпляче брала на себе та чекала із нетерпінням додому чоловіка. Заради них він і воював за мир, а захисникам, котрі нині на сході бажає якнайскорішого повернення живими і неушкодженими. Родинам їхнім терпіння і наснаги, міцного здоров’я і всім нам миру!