НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ

2021-10-07 10:31:59 - Валентина Остапенко, організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Хорольського будинку-інтернату
2021-10-07 10:31:59 - Валентина Остапенко, організатор культурно-дозвіллєвої діяльності Хорольського будинку-інтернату

Досить часто люди не задумуючись нарікають на свою долю за те, що в них чогось не має, що не вистачає грошей щось купити, кудись не має можливості поїхати. І рідко коли задумуємося про те, що комусь може зовсім поруч ще важче. За 20 років роботи в будинку-інтернаті довелося спілкуватися із людьми з різними життєвими долями. І розумієш, що всі твої проблеми ніщо в порівнянні з тим, що людина залишилася на білому світі одна наодинці зі своїми проблемами та хворобами. І немає з ким поділитися своїми душевними болями та почути слова співчуття. Проживають в нас не лише люди похилого віку, а і зовсім молоді чоловіки та жінки, яким би ще кохати та дітей народжувати, але доля розпорядилася зовсім по – іншому. Хотілося б трішки розповісти про деяких наших мешканців. Зовсім недавно прибула до нас Підтабачна Ганна Миколаївна,1939 року народження. Здавалося б нічого особливого - народилася в Диканському районі, потім доля закинула в Кобеляцький район, залишилася одна – от і потрапила до будинку-інтернату. Коли я попросила її розповісти про своє життя, то не помітила, як пролетіли півтори години спілкування з Ганною Миколаївною. Мати розлучилася, а потім заміж вийшла за вдівця. І так склалося, що в нього було 2 дітей, у матері також – двоє та іще і своїх двох народили. Батька свого Ганна Миколаївна не пам‘ятає, бо його, як забрали на війну, то з неї він уже не повернувся. В роки Великої Вітчизняної війни батькових дітей – дочку та сина, піймали і вивезли до Германії. Більше їх не бачили. Вони довго і ховалися від німців в кукурудзі, додому приходили поїсти. Видно хтось вислідив, прийшли німці з собаками і забрали. В школу Ганна Миколаївна ходила і закінчила аж 3 класи. Влітку допомагала пасти телят, взимку дома сиділа. Мати працювала на різних роботах. Доводилося і коноплі вибирати, мочили їх в холодній воді. Після того, як мама впала у холодну воду, почала часто хворіти. Коли мама працювала на птахофермі, Миколаївна допомагала і там – збирала яйця. Коли мами не стало, вирішила, що потрібно якось самій влаштовувати своє життя. В роки вербування молоді на Донбас - не задумуючись поїхала. Оце мабуть із цього і почалися поїздки по білому світу - була і в Казахстані, в Узбекистані, Владивостоці, Херсонській області, Дніпропетровській області. Ще в Кіровській області розписалася з чоловіком, який був старшим по віку, народила доньку. Але життя не склалося, довелося з маленькою дитиною на руках тікати від чоловіка. Було таке що і жити не було де, і їсти не було що, але завжди допомагали люди, які зустрічалися на життєвому шляху. Дуже важко молодій жінці з малою дитиною на руках, без роботи, без житла. Але ж характер такий, що не дозволяє здаватися. Допомогти з рідних нікому, значить самій потрібно пробиватися в житті. Дочку здавала в дитячий садок на добу, забирала лише на вихідні. Роботи не боялася ніякої-працювала і дояркою, і на дробильні працювала, формувальницею на залізобетонному заводі, кондуктором на автобусі і навіть помічником пічника. Коли замість чоловіка, уже другого, доводилося пасти овець, навчилася їздити на конях. І тут у Ганни Миколаївни очі засяяли, коли вона почала розповідати про те, як їздила на конях, як вона могла пролізти під конем на бігу. «Бойова я була дівка»,- з вогником в очах каже про себе Миколаївна. Другий чоловік почав пити, довелося розлучитися. А вже коли познайомилася з Підтабачним Іваном, життя помаленьку почало налагоджуватися. Чоловік працював холодильщиком на рибному комбінаті. Сама займалася продажем риби, навіть коптити навчилася. Сама Ганна Миколаївна любить пісню, любить співати. І з її слів, про те, що саме концерт, де звучали пісні Яремчука, Зінкевича та Івасюка, перевернув щось в душі і потягло на рідну Україну. Спочатку поїхали на Дніпропетровщину вирощувати цибулю. Заробити нічого не вдалося, бо погодні умови не дали зібрати гарний врожай. Потім була Херсонська область - робота на виноградниках. А вже, коли стали жити в Світлогорську, довелося їздити на лікування до відомого лікаря Касьяна в Кобеляцький район. Сподобалося там, тож купили закинуту хату і переїхали жити в с. Лівобережна Сокілка. Хоч уже і на пенсії була, але без роботи не сиділа. Гектар огороду - є де розвернутися. Вирощувала все і возили продавали на базарі. Коли чоловік помер - залишилася сама. Роки беруть своє, здоров‘я немає, от і доводиться доживати в будинку-інтернаті. Розповідаючи все це Марія Миколаївна то потайки витре сльозу, то посміхається з вогником в очах, згадуючи цікаві історії із свого життя. Зараз багато читає різноманітних газет, цікавиться всіма новинами, як вона сама каже: «Хочу бути розумнішою». Мабуть нашій молоді саме з таких потрібно брати приклад, як добиватися для себе всього в цьому житті самостійно.