До 100-річчя Українського товариства мисливців та рибалок України. МИСЛИВЕЦЬ СЬОГОДНІ - ЦЕ СТАН ДУШІ, А НЕ СПОСІБ ВИЖИВАННЯ, ЯК КОЛИСЬ...

2021-07-09 05:36:01 - Наталія ВАТУЛЯ, «Вісті Хорольщини». Фото із сімейного архіву
2021-07-09 05:36:01 - Наталія ВАТУЛЯ, «Вісті Хорольщини». Фото із сімейного архіву

Не можна обійти мовчанням і не пригадати старого минулого, тобто зародження мисливської спiлки... У 1862 році вперше в Росії було організовано Московську спiлку полювання імені Імператора Олександра II. Другим було організовано Казанську спiлку. У цей період на Україні поміщики, купці і інша знать, іменуючи себе вiльними мисливцями, винищували для своєї наживи усе живе. Важко було що-небудь зробити для збереження птахів і звірів у той час справжнім мисливцям. Вiльні мисливці, з них більшість дрібні промисловці, що жили постачанням вбитої дичини на ринок м. Києва, знедоліли його околиці і змусили місцевих інтелігентів мисливців-любителів подумати про організацію спiлки в цілях охорони дичини. Організатором гуртка полювальникiв був домовласник і заводчик, киянин Кобец Е.К. На початку 1886 року гурткiвцi клопотали перед царем про відкриття в м. Києві спiлки мисливців. І лише 5 вересня 1886 року було надано дозвіл на відкриття «Відділу Київської Імператорської спiлки правильного полювання». Так вперше на Україні з дозволу царського Указу в 1886 році було організовано спілку мисливців. На 1 квітня 1890 року спілка налічувала 84 людини. Найбільша кількість членів спілки була 418 чоловік. Після революції 1917 року спілка стала надбанням широкої верстви населення. Декретами були покладені основи державних заповідників для збереження рідкісних вимираючих птахів і звірів. Перед спілкою мисливців постало важке завдання: не тільки відновити, але і зайнятися відтворенням мисливської фауни України. Для більш успішної роботи потрібно було створити Спілку мисливців. Початок діяльності Української спілки мисливців і рибалок, наймасовішої і найбільш популярної громадської організації, покладений 10 липня 1921 р. в м. Харкові, коли за ініціативою існуючої у той час при Народному комісаріаті землеробства (НКЗ) УРСР Центромисливства, був скликаний 1-й з’їзд, на якому мисливці і рибалки об’єдналися у Всеукраїнську спілку мисливців і рибалок (ВУСМР). ...До Харкова з’їхалися посланці восьми губернських організацій, об’єднуючих 45 тисяч чоловік, які у той час діяли відособлено. Проте вони підготували грунт для об’єднання сил. На з’їзді були представлені: Донецька спілка правильного рушничного полювання і полювання з собаками; Єкатеринославська губернська спілка рушничного полювання і полювання з собаками; Запорізьке губернське відділення спілки мисливців; Кременчуцька губернська спілка мисливців; Миколаївська губернська спілка трудових мисливців; Одеська губернська спілка мисливців; Спілка мисливців і рибалок Полтавської губернії; Харківська губернська спілки любителів рушничного полювання і полювання з собаками. Були присутні також представники Волинської, Київської, Подільської і Чернігівської губерній - всього 40 делегатів. На з’їзді одноголосно було ухвалено рішення про створення Всеукраїнської спілки мисливців і рибалок та її Статут. Це була велика подія в житті мисливців і рибалок України. Першим головою президії Центральної ради ВУСМР на з’їзді був обраний Віктор Григорович Аверін – відомий і активний у той час громадський діяч, вчений і журналіст. Не пройшло і року з часу заснування спілки, як з’явилися перші позитивні результати об’єднання мисливців і рибалок, з’явився журнал «Мисливство і рибальство» Єлізаветградської спілки мисливців і рибалок. Це було перше видання в Україні, яке швидко стало популярним не тільки в межах губернії, але і в інших регіонах і зіграло велику культурно-просвітницьку роль. Повсюдно створювалися куточки природи, природознавські музеї, активістами спілки і вчителями проводилися лекції і бесіди на природоохоронну тематику серед молоді. На II з’їзді ВУСМР 19 березня 1923 р. був обговорений проект нового Декрету про полювання і вдосконалений Статут спілки. У той час спілка об’єднувала вже близько 80 тисяч членів, швидкими темпами формувалася інфраструктура спілки - за дорученням і з відома Народного комісаріату землеробства створювалися заповідники, показові і зразкові мисливські і рибальські господарства, розплідники дичини і риби, хутрового звіра і мисливських собак, тири, відкривалися курси в області полювання і рибальства. У 1924 році на III з’їзді ВУСМР головою правління Центральної ради спілки був вибраний Кирило Тихонович Холод. На 1 жовтня 1926 року спілка об’єднувала більше 100 тисяч мисливців і рибалок. До наступного року до складу спілки входило близько 150 тисяч членів. У 1928 році членами спілки були вже близько 168 тисяч любителів природи. Серед них селян – понад 68 відсотків, робочих - 14, службовців – 13, кустарів – 1,7 і інших – 2 відсотки. В кінці двадцятих - початку тридцятих років структура і підлеглість в системі спілки не раз змінювалися у зв’язку із змінами в адміністративно-територіальному розподiлi республіки. Головне – спілка добровільних захисників мисливської фауни діяла, росла кількісно і якісно, міцно ставала на ноги і грала помітну роль у вирішенні питань соціально-економічного розвитку. У 1933 році страшне лихо смертоносною хвилею прокотилося по українській землі. Не пройшло воно і мимо Всеукраїнського спілки мисливців і рибалок. У той трагічний рік і ліс, і поля, і луги спустіли. Полювати практично було нема на що, оскільки в Україні лютував страшний голод. Ще у 1931 році Всеукраїнську спілку реорганізували. Спочатку вона влилася у Всесоюзне об’єднання і офіційно називалася Всеукраїнська Кооперативна Рада мисливців і рибалок. Пройшло два роки. У 1933 році, внаслідок політичного мракобісся, спілка була ліквідована. Матеріально-технічна база мисливсько-рибальського господарства товариства вартістю в сім мільйонів рублів (на той час великі гроші) перейшла у ведення «Союзхутро», який теж проіснував недовго. Замість нього з’явилося «Заготживсировина». Його завдання – заготівля тваринницької продукції і виконання плану за всяку ціну. Так тривало до Великої вітчизняної війни. Це були найважчі і трагічні сторінки в історії Всеукраїнського товариства мисливців і рибалок. Але нездоланна, одвічна тяга до полювання залишалася у серцях сотень тисяч людей. Вона передавалася і передається через покоління, від дідів і прадідів. Відома Хорольщина своїми мисливськими династіями. Шанують нинішні любителі полювання імена, які були сільськими прамисливцями. Вікова історія створення та діяльності на Хорольщині товариства мисливців і рибалок покрита сивою давниною. Про окремі її рядки залишилося дуже мало відомостей. А все тому, що нашою територією ніщивним котком прокотилася Друга світова війна. Перед наступаючим ворогом було вивезено за невідомими адресами всі архівні документи. У тому числі і районних спілок. Не виключена можливість, що папери просто спалили, аби ті не дісталися загарбнику. Нині ця історія передається нащадками мисливців. Про один такий славний мисливський рід Керекелиців у чотири покоління люб’язно погодився розповісти спеціально для «Вістей Хорольщини» житель села Трубайці Григорій Васильович Керекелиця представник третього покоління. - З історії відомо, що кілька століть тому, знайшовши багаті природні угіддя, козаки не повертались назад у Січ, залишалися на «уходах» назавжди. Так виникали козачі села. Перші поселенці-вільні селяни чи козаки займалися землеробством чи мисливством. Перекази зберегли і прізвище одного, хай не з перших, а з наступних поколінь, мисливця Мусійка Л. Н. (важко тепер гадати, як старожили назвали ініціали їх далекого предка), але це інше: цей Мусійко грав на особливій трубці, скликаючи собак до і після полювання. Ось тому і місцевість, де жив цей Мусійко з товаришами, стали називатися Трубачами, а потім більш лагідно — Трубайці. Мій дід Керекелиця Роман Олександрович дуже любив природу і був завзятим мисливцем і рибалкою. Тому і місце уподобав біля річки та й обійстя побудував, а потім звели новіший будинок, у якому проживаємо і до цього часу , ми , внуки. Дідів рідний брат Данило Олександрович теж жив серед чарівної Новоаврамівської природи. Ще був один брат Керекелиця Ісаак Олександрович. Всі вони у 1921 році вступили у новостворену спілку мисливців і рибалок,- розповідає Григорій Васильович. – Мабуть на той час не було такого чоловіка, котрий не полював би, бо до революції за переказами старожилів у селян як таких господарств не було, працювали у пана. Живності дикої було багато і тому мешканці ходили на полювання. За словами моєї бабусі у неврожайні роки від голоду ніхто не страждав. У 1947 році батько часто виходив на полювання, щоб забезпечити родину їжею. Багато чоловічого населення загинуло на фронтах. Відступаючий ворог палив села і плюндрував землю, начиняючи її вибухонебезпечними предметами. У степ, до лісосмуг було страшно й виходити, міни, нерозірвані снаряди валялися просто під ногами. Ночами за селом чулося завивання вовчих зграй. Саме за таких непростих умов у далекому 1945 році у райцентрі взялися за організацію мисливських колективів. Того ж року мій батько Василь Романович Керекелиця, інвалід ІІ групи Великої Вітчизняної війни, вступив у спілку мисливців та рибалок. А його двоюрідний брат Григорій Данилович Керекелиця вступив у 1949 році. І мимоволі люди згадували основи діяльності колишнього товариства мисливців і рибалок (ВУСМР), особливо плідні двадцяті роки, коли члени цієї дійсно демократичної організації прагнули бути справжніми хазяями угідь, піклувалися про примноження природних багатств, постійне збереження і відтворення дикої фауни, - продовжує розповідь Г.В.Керекелиця. Після ухвалення в 1946 році постанови уряду республіки про організацію Українського добровільного товариства мисливців і рибалок почалося відродження авторитетної громадської організації, яка ствердилась благородними справами у сфері охорони природи, але стала жертвою сталінських перегинів. У історії Товариства це було жорстоке випробування і тодішньою політичною системою, і часом. Таким чином, в історії Українського товариства мисливців і рибалок настав новий етап становлення і розвитку і умовно новий відлік часу – післявоєнний. До Другого з’їзду (грудень 1951 р.) кількість членів Товариства збільшилася майже в чотири рази і складала 153 тис. чол. На цей момент було організовано 65 приписних мисливських господарств загальною площею 784 тис. га. У приписних мисливських господарствах було побудовано 14 мисливських будинків, придбано 248 човнів, 90% мисливських господарств забезпечено транспортними засобами. На базі мисливських господарств було створено декілька озерних господарств, організовувалися причали. Мисливцям – членами Товариства було знищено 3825 вовків, 8,6 млн. куниць, з метою збагачення мисливської фауни республіки в 1951 році завезено 268 фазанів, 104 даурських куріпок. За 4,5 роки роботи Товариства мисливцями було вiдстрiляно і здано державі хутра на 8,8 млн. рублів. Побудовано 17 стрілецько-спортивних стенди. -Батько мій любив полювати на лисицю, бо вислідити її важко і перехитрити теж. Це було не легке завдання, а разом із тим і захоплююче. На цілий тиждень ішов із дому. Був у нього маршрут: Козубівка, Андріївка, Вязівок, Худоліївка, Мусіївка, Хвощівка, Новий Калкаїв. Мисливці хоч не мали засобів зв’язку та знали один одного, тому батько зупинявся переночувати у знайомих, друзів мисливців. Це була не тільки корисна, а і приємна подорож і полювання. До речі, здати хутро лисиці було вигідно, коштувало воно 10 тогочасних карбованців (а зарплата була 30-40 крб. на місяць), а окрім того ще доплачували за нищення однієї лисиці ще три карбованці, тобто на кожній убитій лисиці можна заробити було тринадцять карбованців. – Згадує Григорій Васильович.-На полювання я ходив більше із дідом Романом, бо батько працював у колгоспі і часу не мав. Дід всіляко заохочував до зайняття справжніх чоловіків. Бувало просить: «А нарви кроликам, Гришо, гілочок вербички – дам стрельнуть». А для мене хлопчака тільки того й треба було. Це ж цікаво неабияк і гордість переймала. Звичайно все це робилося під дуже пильним дідовим контролем. Отак я тринадцятирічним юнаком став членом організації УТМР і отримав квиток у 1970 році. А старший брат Петро Васильович Керекелиця - у 1967 році. Рано скажете, так звісно рано, але потомственним мисливцям, а я вже був у третьому поколінні і вмів вправно користуватися гвинтівкою мисливською, робили виключення. І Василь Дмитрович Литвиненко керівник районної організації урочисто вручив посвідчення. Разом зі мною отримав також і на рік старший Віктор Васильович Сушко із села Бовбасівки. Нас часто запрошували на обласні змагання зі стендової стрільби. Особливих досягнень не мали, але цікаво було брати участь. Стрільба спортивна і любительська звісно дуже відрізняється. Треба було тренуватися, а не було де. Із нами на змагання їздив Костянтин Олександрович Боровик, нині голова обласної УТМР. Він нині майстер спорту. У Кременчуці, де він жив на той час, тренування були серйозними, по тисячу патронів вистрілювали, готовлячись до змагань, - ділиться Г.В. Керекелиця. – Навчаючись у Хорольському технікумі механізації, я мав грамоти зі стрільби, займав перші місця. Та ця спортивна кар’єра мене не цікавила. Тут у цій справі переважає більше адреналін, неймовірне захоплення. Пам’ятаю моєю здобиччю вже, як самостійного мисливця, був крижень, а потім другим став кабан. Не простим полювання було у ті часи. Спеціально була відведена для цього місцевість під сусіднім селом Ялосовецьке. Ідеш із зачохленою гвинтівкою вісім кілометрів до межі пішки, а потім по полю, по грязюці бігаєш за зайцем – таке випробування могли витримати тільки справжні мисливці. Великою поміччю у полюванні були і є мисливські собаки. Старший брат Петро Васильович займався розведенням мисливських собак. До цього часу мій двоюрідний брат із Новоаврамівки Юрій Григорович Керекелиця та його син Антон Юрійович, мисливці і займаються розведенням гончих собак. Та і я тримав четвероногих друзів до того часу поки, на жаль, не став інвалідом без ноги унаслідок Чорнобильської трагедії. Тепер справу мисливську усієї родини передаю наймолодшим - внукам. Назар та Ярослав вже мають посвідчення юніорів УТМР. Самостійно, як я у свій час, не можуть полювати, тільки можуть бути присутніми на полюванні із старшими, тепер закони строгіші. Свого зятя Руслана Івановича Костюка, як кажуть, заохотив до цієї справи і тепер, коли має нагоду приїздить і обов’язково ми йдемо разом на полювання. Такого адреналіну, який виділяється під час полювання, ще треба пошукати стверджують Керекелиці: «Це свого роду азарт, жага здобичі, так сказати, первісні інстинкти, коли чоловік мав здобути їжу для своєї сім’ї, в цьому основна суть сучасного полювання. Захоплення неймовірне, але піти на перше полювання –страшно, все ж таки і звір, і птах – жива істота», - розповідають молодші. Перед відкриттям сесону, в очікуванні, начищають зброю, запасаються набоями і поспішать на полювання родина Керекелиців. Полювання, як виявляється, задоволення не дешеве. Придбати зброю, набої, необхідні дрібнички, утримувати собаку – коштує не мало. На задоволенні не економлять, усміхаючись мисливець Григорій Васильович, каже, як є бажання випустити на волю свій первісний інстинкт полювання, то і гроші знайдуться. Був такий момент, що придавила велика скрута і Григорій Васильович хотів продати мисливську гвинтівку. Та дружина Світлана Андріївна підтримала і недала продати, десь на полювання позичала кошти, бо розуміла, що чоловіку без полювання прийдеться дуже невесело. Адже це із діда-прадіда у крові таке захоплення. На запитання, що важливо не забути на полювання, жартують: «не забути на полюванні друга». -Зброя, звісно, дорога, але купується всього раз. Інша справа набої, їх або купують готові, або роблять самі. Взагалі, полювання в крові. Якщо хтось в родині дідусь чи батько полювали, жага стати мисливцем обов’язково передасться сину чи внуку. Зазвичай, практично усі мисливці, яких я знаю – продовжують свою «родинну династію», - розповідає Григорій Васильович. Окрім полювання – це чудовий привід зустрічі з друзями, адже полюють в основному великими компаніями, до десятка чоловіків. Окрім азарту і жаги когось підстрелити, беруть з собою чарчину і до чарчини, і звісно, хороший настрій. Є у мисливців і свої прикмети. Наприклад ті, хто йдуть полювати, напередодні не голяться. Умову виконують практично всі, але чому голитися не можна – ніхто пояснити не зміг. Чи полювання відбувається за правилами уважно слідкують єгері. Вони їздять в угіддя та перевіряють наявність відстрілювальних карток. І хоча картка коштує недорого, недобросовісні мисливці все-таки порушують правила полювання, займаються браконьєрством. Поважні й мисливські традиції - серед яких ритуали посвячення, урочиста присяга, вшанування добутої дичини, тощо - мисливці, кожен у своєму колективі, святкують закінчення минулорічного сезону. Зазвичай у цей день навіть рушниць з собою не беруть, не кажучи вже про мисливських собак. Збираються люди, які вважають полювання активним відпочинком, закуповують на ринку кусень м’яса та жирну рибинку і вирушають в своє улюблене господарство. І там, на природі, під смачнючу юшку, милуючись сходом сонця, а наприкінці дня,- проводжаючи його за обрій, згадують усі подробиці минулого сезону, діляться секретами, вихваляються роботою своїх чотирилапих помічників. Побутує хибна думка, що полювання - це вбивство. Мисливець – це не той, хто лише натискає на курок рушниці, а насамперед людина, яка піклується про фауну рідного краю, її різноманіття. Примножує, оберігає. Старші мисливці, теж крокують в ногу разом із молодшими колегами, служать для них прикладом. Коли настає пора розчохлити свої рушниці і вийти на полювання, більшість членів товариства, безумовно, користається такою можливістю. Вона дозволяє частіше бувати на природі, відчути її красу і неповторність. Зробити влучний постріл та поспілкуватися з колегами, навіть похизуватися трофеями. Але упродовж року ведеться й інша робота, зовні непомітна сторонній людині - підтримка птаства, диких тварин. І особливо у складний період. Приміром, зима – сувора пора для диких тварин. Багато джерел їжі вже вичерпалися, або ж засипані снігом. Птахів підгодувати легше, оскільки вони не потребують дороговартісних кормів. А ось тварини допомоги, підтримки просто потребують. Зокрема, косулі, дикі кабани. І вони не залишаються поза увагою дбайливих мисливців. На території лісових насаджень заздалегідь, ще влітку, обладнуються спеціальні годівниці з навісами. Під час сніжної зими туди вивозиться заготовлене раніше сіно, віники з листям, зерно. Для косуль – ще й сіль-лизунець, яка відіграє важливу роль у їхньому травленні. Для диких кабанів вже інший раціон. Ті полюбляють кукурудзу, овочі, зернові відходи. Столітній ювілей українського товариства мисливців та рибалок України на чолі із Юрієм Володимировичем Юшком хорольські активісти зустріли змаганнями зі стендової стрільби та ловлі риби, а також відбулася церемонія нагородження. Детальніше про це буде у наступному номері. ... За свою більш 100-річну історію Українське Товариство мисливців і рибалок на ділі довело свою життєздатність і право бути у перших лавах охоронців природи, примноження мисливської та iхтiофауни. Частинкою цієї потужної, найбільшої громадської організації стала родина мисливців Керекелиців. Від перших днів заснування і до тепер вони є членами спілки. Григорій Васильович Керекелиця має мисливського стажу п’ятдесят один рік. Шкода, що підірване здоров’я, а він учасник ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи І категорії, інвалід ІІ групи, не дає повноцінно займатися улюбленим ремеслом із дитинства. Зате радіє Григорій Васильович і гордиться успіхами своїх славних , трудолюбивих внуків Назара та Ярослава, котрі в усьому наслідують дідуся і бабусю. Усій прекрасній родині мисливців та рибалок Хорольщини у сторічний ювілей вітання та найкращі побажання здоров’я, радості від життя, незабутніх емоцій на полюванні та риболовлі! Ні хвоста, ні луски! Ні пуху, ні пера!!! У статті використані історичні матеріали із офіційного сайту УТМР